Загадка Росії

Західна аналітична група. 14.10.08

Зайняті своїми внутрішніми проблемами, ми мало звертаємо уваги на малозначущі, здавалось би для нас, події у світі, а на Росію дивимось як на недоброзичливця і мало замислюємося над її становищем у світі. В цьому сенсі цікавими є події минулого тижня, але про них дещо пізніше. Спершу кілька вступних слів.

Ставлення Заходу до Росії суперечливе. Росію бояться і одночасно зневажають. З одного боку, Москву розглядають як потенційного агресора, який прагне перекроїти мапу Європи із застосуванням сили, а з іншого, – на Росію дивляться як на державу, яка капітулювала у "холодній війні", військовий арсенал якої безнадійно застарів, а її деформована економіка тримається лише на нафтодоларах.

Загадковою є й поведінка кремлівських політиків. Не може бути, щоб вони не усвідомлювали усієї слабкості своєї держави, але в той же час вони намагаються грати провідну роль у світовій політиці і демонструють імперські амбіції. Суперечливе ставлення Заходу до Росії накладається на побоювання Європи залишитися на маргінесі світової політики, потребу в російських енергоносіях і бажання зберегти на континенті стабільність. З російського боку туману напускає російська масова свідомість із розвиненою манією величі.

Насправді ж, Росія слабка і сама боїться Заходу. Упродовж усієї постсовєтської історії кремлівське керівництво відстоює ту ж саму точку зору, що НАТО є загрозою національній безпеці Росії, і смертельно боїться розширення НАТО на схід. Але особливо Росія боїться Америки. Вона чітко усвідомлює, що тепер РФ набагато слабша, ніж був колись СРСР. Прибутки від торгівлі вуглеводнями в економіку не інвестуються, інфраструктура не розвивається. Нафтові магнати воліють вкладати гроші у зарубіжні банки, скуповують антикваріат і предмети розкоші, а колишні промислові споруди перебудовують під власні розкішні квартири. І чим далі, власна слабість усвідомлюється в Росії усе чіткіше, скажімо, лише за останній рік російський фондовий ринок втратив майже 70% своєї вартості.

Війна у Грузії показала, що озброєння армії безнадійно застаріло, а війська небоєздатні (проти мало не в 100 разів меншої Грузії було кинуто ледь не третину російської армії!). Середня тривалість життя мешканців Росії зменшується і складає тепер 59 років у чоловіків. Країною шаліють СНІД, алкоголізм, наркоманія, туберкульоз, той, що майже забутий на Заході. При цьому, на відміну від західних країн, у Росії СНІД поширений серед молодшого покоління – 80% носіїв ВІЛ складають люди у віці від 15 до 29 років. До цього треба додати хвороби серцево-судинної системи, дорожньо-транспортні пригоди зі смертельними результатами, самогубства тощо. Подолати ці проблеми Москва не має змоги.

Геополітичне становище Росії просто жахливе. На Сході Китай загрожує повзучою колонізацією Сибіру й Далекого Сходу та активізує діяльність у Середній Азії. Японія відкрито висловлює Росії свої територіальні претензії. Фінляндія, Естонія та Угорщина підживлюють національний рух фінно-угорських народів. На Всесвітньому конгресі фінно-угорських народів у Ханти-Мансійську президент Естонії Тоомас Гендрик Ільвес [Toomas Herdrik Ilves] у завуальованому вигляді закликав фінно-угрів Росії до самовизначення. Це викликало бурхливу реакцію представника Москви, який накинувся з докорами на естонську делегацію в такому тоні, що та мала у повному складі залишити зал засідань. Взагалі, кількість неросіян у наших східних сусідів збільшується великими темпами і майже всі автономії різною мірою прагнуть суверенітету.

Парадоксом у такій ситуації була п’ятиденна війна у Грузії, а також постійні зазіхання деяких російських політиків на Крим і різноманітні войовничі заяви В. Путіна і Д. Медведева. Насправді ж це лише надування щік. Річ у тому, що Росія у своїй складній ситуації не хоче залишитися в ізоляції і шукає союзників. Цей пошук є різноманітним. Тут ідеться і про намагання повернути у свою сферу впливу Україну та інші колишні совєцькі республіки, а також налагодження тісних контактів із європейськими лідерами.

Росії Європа потрібна значно більше, ніж Росія потрібна Європі, у той час, як надій найти друзів у Америці вона не має. Росія хоче союзу з Європою, але прийти в цей союз хотіла би із солідним багажем і міцними позиціями, бо не хоче грати роль "молодшого партнера", як на неї тепер дивляться на Заході. Звідси уся ця політика блефу, який збоку може виглядати як гра м’язів.

Реальні прагнення Росії були виразно заявлені на першій Міжнародній конференції з питань світової політики (World policy conference), яка відбулася у французькому місті Евіані 6-8 жовтня. Як виявилося, нещодавнє виведення російських військ із "буферних зон" на території Грузії були для неї добре підготовленою прелюдією. Формально виступ пана Медведєва на цій конференції продовжував тему, артикульовану президентом Путіним у лютому 2007 року на конференції у Мюнхені, яка вважається еквівалентом Евіану.

Тоді виступ Путіна викликав на Заході шок. Різка критика Америки у недипломатичних виразах, тобто у манері колишнього російського президента, була сприйнята як початок нової "холодної війни". Путін тоді заявив, що США вийшли поза межі свої національних інтересів у всіх сферах, спровокували нову гонку озброєнь і своєю агресивною політикою дестабілізували ситуацію на Близькому Сході. Після того виступу в Європі лунали побоювання, що "російський ведмідь виліз із барлоги". Але поступово пристрасті вляглися, виступ почали забувати. А були ж у тому виступі Путіна й інші моменти, – що у світі існують проблеми, які слід вирішувати Росії та решті світу гуртом. Це тоді було сприйнято за демагогію, головна увага ж була зосереджена на тоні виступу російського президента.

В Евіані виступ Медведєва був побудований у цілком іншому тоні, хоча говорив він практично те ж саме. В Росії його промова викликала хвилю ентузіазму, на Заході ж її оцінили як "анти-Мюнхен", або навіть як "пародію на Мюнхен" і залишили практично без уваги, звичайно, крім Франції, президент якої генерує різні політичні конструкції, які б мали повернути цій державі її колишню велич.

Що ж відбулося в Евіані? Зробивши певне враження на Європу виведенням своїх військ із Грузії, Росія сподівалася новим "миролюбним" кроком знайти в Європі прихильність, виставивши себе стурбованою перспективами розвитку сучасного світу. Спочатку пан Медведєв заявив про солідарність Росії із її західними партнерами в протистоянні тим загрозам, які що насуваються. Для годиться він засудив домінування США у світі, але у значно спокійнішому тоні, ніж це робив Путін, і оцінив однополярність системи безпеки безперспективною. На його думку, світ мав би бути багатополярним (ніби він тепер таким не є!).

Далі Медвєдєв розвинув ідею Угоди про колективну європейську безпеку, запропоновану ним раніше. В основі цієї Угоди мали б лежати п’ять таких принципів:

1. Зміцнення на євроатлантичному просторі фундаментальних положень Статуту ООН.

2. Відмова від застосування сили й погрози її застосування у міжнародних стосунках (який цинізм після війни у Грузії!).

3. Гарантія забезпечення усім країнам рівної безпеки.

4. Недопущення надання будь-кому ексклюзивних прав на підтримання стабільності й безпеки у Європі.

5. Розумна достатність у військовому будівництві.

Отже ми бачимо в цих пунктах прозоре бажання Росії отримати гарантію безпеки від Європи (на Америку надій нема!) від загроз, які вона відчуває на Сході. Під туманними ексклюзивними правами, очевидно, розуміються миротворчі заходи США, а "розумна достатність у військовому будівництві" виказує неспроможність Росії модернізувати свою власну армію до рівня інших європейських країн. Так само п’ятьма пунктами пан Медведєв окреслив шляхи оздоровлення міжнародної фінансової системи, які загалом зводяться до прозорості фінансових операцій та їх контролю. Проте, економічну частину виступу пана Медведєва залишимо для фахівців.

З усією наочністю виступ Д. Медведєва показав, чим насправді стурбована Росія, і дозволив розгадати загадку Росії, – вона, виявляється, просто хоче стати під захист Європи, не втративши при цьому власного обличчя. Чому не під захист НАТО? Відповідь криється у поширеній в Росії підозрі, що Америка, яка верховодить в НАТО, хоче Росію врешті знищити. Натякаючи на "параноїдальність" бачення Америкою Росії, вона і не підозрює, що ця думка теж може бути охарактеризована як параноїдальна. Оскільки темою нашого аналізу є загадка Росії, про наміри Америки ми поки що промовчимо. НАТО ж розглядається Росією ще з часів СССР як пряма загроза, звідси смертельний страх перед розширенням його на Схід, зокрема спроб України вступити в НАТО.

Отож, Росія, так само, як і Україна, бачить своє майбутнє тільки у Європі. Відповідно, для того, щоб не загострювати стосунків із Росією, Україна до Європи має рухатися якщо не разом із нею, то бодай синхронно. Можливо навіть, Україні з політичних міркувань слід було б підтримати ідею Росії про Угоду європейської безпеки, бо все одно ця ідея не має шансів на втілення. Навіть Ніколя Саркозі, який куртуазно підхопив ідею російського колеги, наполягав на тому, що її треба вирішувати "за участі наших американських друзів". Однак США ніколи не зацікавиться цією ідеєю, бо їм вистачить НАТО.