Раціональні, ірраціональні, неявні і уявні знання.
Пізнання світу людиною є пізнанням істин, керуючись якими людина покращує умови свого існування і наближується до досконалості відповідно до задуму Божого. Здійснення цієї мети буде настільки успішним, наскільки наші знання відповідають істині, і міра цієї відповідності є оцінкою наших знань. Зрозуміло, що завжди якась частина наших знань дійсності не відповідає. І ця частина з бігом часу зменшується, а в процесі свого розвитку людство набуває все більше знань, які дійсності відповідають. Таким чином, до засвоєних людством знань весь час додаються нові. Принципово нові знання можуть виникати як "осяяння" одночасно в головах кількох людей або навіть в голові одної людини, при тому, що існує таке поняття як "визрівання відкриттів". Час їх визрівання настає тоді, коли люди їх вже потребують і стають готові їх сприймати. У відповідності до того, у якій сфері діяльності осяяння проявляється, залежить наскільки швидко нова ідея буде сприйнята. Критерієм істини, як завжди, стає практика. Якщо нові знання будуть підтверджені експериментально, то вони швидко реалізується і входять в клас раціональними. Якщо ж вони не можуть бути перевірені експериментально, то вони можуть існувати як ірраціональні або неявні і їх сприйняття буде залежати від авторитету автора ідеї, який він здобув іншим способом.
Історично з самого початку людина пізнавала світ через власні відчуття, в яких не могла сумніватися, і через тверду віру в них закладала основу своїх первісних знань. Замислюючись далі над процесом пізнання, можна прийти до висновку, що нероздільність віри і знання виявилася непорушною психологічною якістю людини в процесі її подальшого розвитку. Здається, що пізнання істини взагалі було би неможливим, якби людина не вірила у свої знання, але воно було би також неможливе, якби людина інколи не втрачала в них свою віру. Однак віра, як стан людської психіки, може піддаватися хитанням під впливом фактів внутрішнього і зовнішнього існування, особливо у критично мислячих людей. Через цю обставину пізнання світу неможливо собі уявити без віри людини в непохитну істину певних знань, але серед них є такі, що не можуть бути надбані в процесі самого пізнання. Ці знання або ідеї називаються вродженими і до них відносяться аксіоми математики, положення логіки, моральні цінності і под. Вони властиві людині від народження, але проявляються з початком чуттєвого пізнання світу і розвиваються далі з плином часу. Очевидно вроджені знання сучасної людини суттєво відрізняються від знань її далеких предків, тому можна припускати, що вони успадковуються від батьків збагачені їх власним життєвим досвідом.
Спочатку вроджені знання існують у формі припущень і потребують перевірки емпіричним методом. В процесі такої перевірки людина може усвідомити, що її припущення не підтверджуються і тоді вроджені знання перетворюються в уявні, в той час як підтверджені переходять в розряд раціональних. І уявні, і раціональні знання постійно збагачуються у процесі пізнання і життєдіяльності і при цьому уявні ідеї можуть бути живленням для формування раціональних ідей. Раціональна, наукова думка розвивалася шляхом побудови гіпотез, які розв’язували проблеми, що ставали перед людиною, і існували певний час, замінючись на нові лише тоді, коли якісь проблеми не могли бути розв’язані попередньою гіпотезою. При цьому нова гіпотеза повинна була принаймі так само добре розв’язувати проблеми, як і стара, і, крім того, вона мала виводити передбачення, які не могла забезпечити попередня. (Popper Karl, 35). Так завдяки подібному раціональному мисленню розвинулася такі науки як математика, астрономія, агрономія, географія, а з припущень, які не піддавалися перевірці практикою – міфологія, різноманітні вірування і магія, тобто знання уявні. Щоправда, людина, особливо на світанку свого розвитку не розділяла раціональні і уявні знання, тому магія може використовувати раціональні методи, елемент фантазії завжди присутній і в раціональних науках, навіть у такій точній, як математика – Піфагор та його учні, наприклад, вважали, що окремі числа мають свої особливі магічні властивості. Ця звичка доповнювати власною фантазією брак знань у людини залишилась і дотепер. В цьому, певно, є якась користь, але було би добре, якби людина чітко усвідомлювала собі, де у неї кінчаються раціональні знання і де починаються фантазії.
На межі між раціональними і уявними знаннями є знання неявні, до яких люди приходять особливим шляхом і які не можуть бути передані іншим лише засобами мови. Реально ці знання відображаються в навиках, внутрішній культурі людини. Наприклад, це може бути вміння плавати, добре стріляти з луку, що досягається практикою, тренуванням. Обсяг неявних знань постійно збільшується разом з ускладненням способів життя.
Оскільки обсяг знань зростає незрівнянно швидшим темпом, ніж той, яким іде духовний розвиток людства, Бокль зробив висновок, що останній визначається головно розвитком розуму. (Бокль, 1863, Ч.1, 134 – 135). Такий погляд був цілком в дусі 19-го століття, коли багатьом здавалося, “що проблеми як індивідів, так і суспільств можна було б розв’язати, якби тільки силам розуму та доброчесності пощастило подолати неосвіченість та злісність” (Берлін Ісая, 1994, 64). У двадцятому сторіччі вчені стали не тільки більш скептичними, але і належно оцінили необхідність структуризації думок. Говорячи про моральний розвиток, Бокль не розділяв розвиток моральності людини від розвитку моральних норм, а до розумового розвитку відносить лише накопичення знань людством і засвоєння їх окремою людиною, хоча треба було мати на увазі і розвиток мислення (засвоєння законів логіки, методів досліджень тощо) та можливий розвиток розумових здібностей людини.
Все викладене вище – це чисто гіпотетичні міркування, бо у нас нема надійного методу для створення більш-менш точної уяви про самі початки духовного розвитку людини. Певний матеріал дають дослідження архаїчних племен Південної Америки, Австралії, Океанії, які в силу різних причин за словами Леві-Строса “розвивалися так повільно, що зберегли дотепер найкращу частину їхньої первісної свіжості, або ж навпаки, їхній еволюційний, передчасно перерваний цикл залишив їх в цілковитій інертності” (Леві-Строс, 1997, 99). Але первісні народи, які ще існують або донедавна існували на Землі, вже стоять на досить високому рівні розвитку і мають чітку організацію своїх суспільств і усталені магічні вірування. Яким шляхом вони до цього прийшли, уявити можна лише з певною імовірністю. Вище ми говорили про припущення, на підставі яких розвинулися первісні вірування. Така гіпотеза може бути підтверджена таким фактом: “
В діалекті вінту в Каліфорнії є п’ять дієслівних способів, що відповідають знанню, набутому завдяки зорові, відчуттям дотику, шляхом логічного висновку, міркуванню та чуткам. Всі п’ять способів становлять категорію знання, що протиставляється категорії припущення, яка виражається інакше (Леві-Строс, 1997, 169).
Звичайно, необов’язково, щоб в усіх первісних мовах були п’ять подібних способів, але саме протиставляння вигадок реальним знанням може бути спільною психологічною рисою більшості первісних народів. На певному психологічному ефекті, який виявляється в тому, що людина вірить своїм власним вигадкам, виникли і первісні вірування. Навіть в наші часи ми можемо спостерігати це явище, особливо серед малоосвічених людей. Леві-Строс наводить приклади з життя тубільців, які переконливо демонструють, що в певних випадках людина може повірити навіть власнїй свідомій брехні, якщо їй повірять інші (Леві-Строс, 1997, 159-168). Шляхом фантазій людина будує собі картину довколишнього світу і відповідно до неї формує рамки своєї поведінки. І якщо навіть ця картина є фальшивою, вона виконує певні психологічні функції. Картина не може бути зовсім фальшивою чи повністю правдивою, але достатньою для забезпечення людського життя (Fromm Erich, 1986, 133).
До того ж є мислення, відмінне від європейського. “А для мешканців Сходу, які не надто переймаються тонкощами критичного духу, щирість перед собою важить не та уже й багато… Людині Сходу без діла фактична істина” – так пише Реннан, і його узагальнення хоч і далекосяжні, але не безпідставні (Реннан Ернест, 1991, 105). Власне, у європейців мислення відзначається найбільшою раціональністю. Зокрема, це достатньо чітко проявляється в такій давній області суспільних відносин як право. Не зважаючи на те, що в Азії збірники законів з'явилися значно раніше, ніж в античній Європі (наприклад, кодекс Хамурапі був зафіксований на початку другого тисячоліття до Р.Х.), раціональна теорія права зі строгими юридичними схемами була створена в Римі. Навіть в музиці європейці проявили свій раціоналізм. Ще Піфагор виявив, що висота тону струни обернено пропорційна до її довжини і виявив закон гармонійного звучання струн різної довжини зі співвідношенням 6:4:3, що і стало в подальшому основою розвитку європейської музики з її хроматизмом і контрапунктом.
Отож до пізнання світу людина йде різними шляхами, і якщо у Європі перевага надається раціональним методам, то в Азії – ірраціональним. Еріх Янч образно тлумачить європейський спосіб пізнання як спробу запхати увесь світ у голову і там його досліджувати, а азійський – як спробу висунути голову у світ і так його (і потойбічний світ теж!) розглядати. Вчений вважає обидва шляхи можуть забезпечувати пізнання світу (Jantsch Erich, 47).
Ірраціональним, точніше, інтуїтивним шляхом людина прийшла до розуміння існування вищих сил незбагненної природи, вплив яких вона відчула вже на самих початках свого розвитку. Як казав ще Рене Декарт, ідея Бога, яку ми маємо, має свою причину, і ці причина є ніщо інше як Божество (Бокль, Ч.2, 100). Існує багато способів доведення існування Бога, але кожен з них не є достатньо переконливим. Тепер кожен у визнані існування Бога обирає свій власний шлях – шлях розуму, шлях віри або складний шлях синтезу першого і другого. Але первісна людина прийшла до розуміння існування божества не шляхом логічних міркувань, бо мислення її не було розвинене в достатнім ступеню, а якимось інтуїтивним способом, доповненим фантазіями, які пояснювали походження світу і людини. Забігаючи наперед, припустимо, що розвиток релігій від первісних вірувань іде ступенево за рахунок “осяяння” окремих пророків, які здатні відчути Боже одкровення і трактувати його в міру своїх знань та інтелекту. Потреба в людях, які могли авторитетно пояснити природні і атмосферні явища, походження світу і людини, існувала в кожному людському колективі, тому хтось з його членів мав брати на себе роль “пророка”. Не кожному з них таланило підтримувати свій авторитет, але хто міг це зробити, ставав лідером, який визначав норми поведінки і взаємини між членами колективу. Суспільна організація первісних народів формувалася чисто емпірично за принципом виживання сильнішого. При цьому, як стверджує Леві-Строс, первісний народ “може проявити такий дух винахідництва й осягнення, котрий значно випереджає здобутки цивілізованих народів”, тому його не можна вважати відсталим або недорозвиненим (Леві-Строс, 1997, 98). Звичайно, це не означає, що загальні рівні розвитку цивілізованого і первісного народу можна вважати хоча би приблизно того самого порядку. Людська цивілізація передбачає гармонійний розвиток в усіх сферах суспільного життя.
