Впровадження філософії у політику
Мої філософські міркування розвивалися під час читання книги Робіна Колінгвуда "Ідея історії". При читанні виявилося, що деякі його думки дозріли у мене самостійно, тому вони мають бути чогось варті. Однак виникає бажання в дечому Колінгвуда доповнити і в цьому вже є певний ризик. Піти на такий ризик дозволяють проведені мною дослідження, результати яких покійному Колінгвуда були невідомі, але я не сумніваюся, що він би їх інтерпретував краще, ніж це зроблю я. Тим не менше, рішення оприлюднити мої міркування було прийнято під впливом оцінки Олександром Воїним сучасного стану гуманітарних наук як наукового базікання взагалі, але філософії зокрема так:
Філософія ж, перед якою стоїть сьогодні завдання вказати людству вихыд з кризового стану, перетворилася на модний салон, в якому ведуться нікого ні до чого не зобов'язуючі великосвітські бесіди присмачені малозрозумілою термінологією. І домовляються у цих бесідах вже до того, що «філософія нічого не вирішує, вона лише обговорює» (Воин А.М. 2017, 7).
Дійсно, філософія – не наука і від науки відрізняється тим, що вона пов'язана із зацікавленістю людини результатом власних філософствувань. Щоправда, в різній мірі така можливість присутня в науковій діяльності майже завжди, але у філософії вона виражена найбільше. Добрим прикладом цьому є існування марксистсько-ленінської філософії у формі діалектичного та історичного матеріалізму як унітарно-моністичної системи. Радянські філософи не визнавали науками генетику, кібернетику, порівняльне мовознавство, але тим не менше вони самі себе філософами вважали, так само як і значна частина цілого радянського суспільства. Якщо хтось і хотів, все одно не міг довести хибність цього вчення, бо філософія – це така форма суспільної свідомості, яка вимушено допускає плюралізм, поліфонію творчого мислення.
Саме з такими думками я починаю філософствувати, спираючись на результати власних передісторичних етногенетичних досліджень. Я переконаний що передісторія є передумовою і базою філософії історії. Крім того, я ще інжінєр і, відповідно, маю інженерне мислення і це не мало. Оскільки мої роботи не визнаються, то причиною цього може бути одна з двох, – або вони занадто суперечать загально прийнятим істинам, або являють собою суцільні нісенітниці. І ця дилема теж несе для мене певний ризик.
Колінгвуд визначає призначення історії так:
…історія призначена "для" самопізнання людства. Існує загальна думка, що людині важливо пізнати саму себе, і це означає пізнати не лише свої особливості, те чим вона відрізняється від інших людей, а й свою природу як людини. Пізнати себе – це, по-перше, пізнати, що таке бути людиною, по-друге – пізнати, як це бути людиною ось такого типу, як ти, і по-третє, – пізнати, що значить бути людиною, якою є тільки ти й ніхто більше, крім тебе. Пізнати себе – це довідатися, на що ти здатен, а оскільки ніхто не знає своїх спроможностей, поки не спробує щось зробити, то єдиній спосіб про це довідатися – поглянути, що людина вже зробила (Колінгвуд Робін Дж., 1994, 70).
Прочитавши уважно ці рядки я насмілююся зробити перше доповнення до думок Колінгвуда. Він говорить одночасно і про конкретну людину, і про людину взагалі. Однак кожна людина настільки індивідуальна, що узагальнити її природу простіше, якщо всю множину людей типізувати по якихось групах, а вже після того переходити до пізнання людства в цілому. Оскільки з наших досліджень випливає, що Господь Бог замислив людське суспільство як складну структуровану систему, яка включає в себе окремі народи, до чого треба ставитись як до неминучої даності, то пізнання людства має починатися з пізнання окремих народів. Пізнати їх усіх для нас непосильне завдання, тому ми, як українці, маємо зосередитись на самих собі. Отож у цитованому пасажі Колінгвуда замінимо слова "людина" на один раз раз "українець", а на другий раз "український народ".
Якщо ми віримо в те , що Бог створив людину, то він робив це з якоюсь метою, про яку можна лише здогадуватися. Але можна стверджувати, що процес творення людини продовжується, бо людина за час свого існування істотно змінилася. І ці зміни дають підстави говорити, що людина вдосконалюється. Очевидно створення і вдосконалення людини мають вписуватися в увесь процес творення Всесвіту, і людина на певному етапі свого розвитку має виконати якесь Боже завдання на Землі в рамках цього процесу, і це завдання має бути більш серйозним, ніж просто прославляння Бога, інакше б це було зведення Його до рівня людини. В ісламі можливість певного завдання, даного людині Богом, повністю заперечується: "Люди! Ви потребуєте Аллаха. Аллах не потребує нікого" (Коран 35/15). Таке твердження не відповідає психології сучасної людини, бо у неї логічно виникає питання: Навіщо Він людину створив, якщо її не потребує? Очевидно потребує, бо історія людства дає підстави говорити, що вона є спільним актом творіння Бога і Людини:
Епізодичність і ефемерність участі людини в земній історії стають викуплені, коли вона дістає нагоду відіграти свою роль на Землі як добровільний помічник Бога, чия влада над усім надає Божественної ваги та значущості нікчемним і жалюгідним без неї людським зусиллям (Тойнбі Арнольд Дж., 1995, 108).
Щоб стати “добровільним помічником” треба виконувати власні бажання, якщо прийняти, що вони є індивідуальним завданням Бога людині, пов'язані з Божим промислом. Однак не всі бажання людини можна розцінювати як Боже завдання. Наприклад, ними не є бажання, пов'язані із задоволення фізіологічних потреб. Тому треба зрозуміти ідеї Бога, за якими Він творив цей світ, усвідомити саме те, що зробив Він і що зробила Людина і проаналізувати, чи не суперечать якісь діяння Людини діянням Бога. Згідно зі словами одного з Отців Церкви святого (в православних церквах блаженного) Августина (354 – 430) кожна людина знаходить доказ існування Бога у своїй власній душі і, погоджуючись з цим, все-таки треба визнати, що на наш час вже мало довести собі існування Бога, треба зрозуміти і Його “логіку”. Як пише Колінгвуд, "усе, що ми можемо знати про Бога, це -його діяльність" (Колінгвуд Робін Дж., 1996, 103). У формуванні людини і людського суспільства закладені деякі ідеї, носієм яких може бути тільки вищій розум, бо випадкова їх реалізація в природі неймовірна. Одною з таких ідей, наприклад, може бути статева організація форм життя, яка забезпечує обмін генами як основу і запоруку мінливості, спадковості і природного добору в органічному світі. Ця ідея може бути продовженням первинного поділу порожнечі на позитивну і негативну матеріальні частки при прикладанні до неї кванту енергії. З факту такого поділу витікає, що його міг здійснити тільки Вищий розум, будучи одночасно носієм і володарем безконечної енергії. Ця логіка була недоступна відомим атеїстам минулого через відсутність у них необхідних знань, але "голос минулого" знаходить відгук і в наш час в силу звичайного схиляння перед визнанням у свій час авторитетами.
Отож тут слідує чергове доповнення до думок Колінгвуда. Метою історії має бути не тільки пізнання людиною самої себе, окремих народів, але також і пізнання Бога, на що неодноразово вказував кардинал Любомир Гузар, вважаючи, що Він явив себе в образі Ісуса Христа і тому пізнання Бога слід починати саме з пізнання Христа. Напевно, багато дасть і історія релігій у їх взаємному зв'язку при допущенні того, що кожна з них була створена у взаємодії Бога і людини. Однак пізнання Бога як Творця світу є одночасно пізнанням істини. В такому випадку ми маємо точніше усвідомити собі, сутність істини. Кант визначав істину як відповідність знання з його предметом, але поставив питання, як знайти загальний і вірний критерій істини для будь-якого знання і дійшов висновку, що такого критерію бути не може.
Сутність істини залежить від того, що ми хочемо пізнати, а ми можемо пізнавати закономірності явищ природи, події та предмети. Потреба у знаннях може мати в основі практичний інтерес, але може виходити з бажання пізнати незрозуміле. В останньому випадку це не пошук істини, а прагнення душевного комфорту. Людина почувається невпевнено або навіть відчуває страх у незрозумілому йому світі. Будь-яке більш-менш правдоподібне пояснення може забезпечити йому комфорт незалежно від того, наскільки воно близьке до істини. Простіше кажучи, істина не завжди цікава і не завжди корисна в певних умовах або в певний час. Правдоподібність пояснення залежить від наявних знань людини, і це визначає розвиток процесу пізнання. Якщо отримане пояснення незрозумілого явища задовольняє людину достатньою мірою, вона буде чинити опір новому, яке тільки ускладнює його життя. У результаті всьому новому шукається не підтвердження, а заперечення, тому процес пізнання йде так тяжко. І у будь-якому разі обсяг знань про об'єкти пізнання може бути повним чи частковим. Повними можуть бути знання про факт конкретної події (народження, смерть людини та ін.), про деякі властивості предмета (твердий, рідкий, газоподібний та ін.), проте найчастіше наші знання є неповними, тому дати загальне визначення істини неможливо. Коли істина безперечна, то дискусії про неї марні і вираз "у суперечці народжується істина" справедливо далеко не завжди. Якби учні сперечалися з Ісусом Христом, християнська релігія не сформувалася б. Звичайно, кожна людина вільна сперечатися про будь-що, але якщо ми шукаємо істину, то певні умови мають бути встановлені. Ми можемо сперечатися про те, чи горить ліс чи ні, але не можемо сперечатися чи горить сірник чи згас. У відповідність з цим визначення Хадеггера "сутність істини відкривається як свобода" (Хайдеггер М. 1991, 20) не може мати абсолютний характер.
У повсякденному житті нерідко критикується «чорно-біле» судження і не безпідставно, бо поляризація світу має ще проміжні відтінки. В сумнівних ситуаціях корисно мати визначення чогось середнього. Логічно мати відповідне означення для сумнівної ситуації, отож, судження про істину повинні мати не двійковий характер "так-ні", а трійковий "так-невідомо-ні", "так-байдуже-ні", "позитивний-нейтральний-негативний". Філосівський термін "річ у собі" добре відповідає цьому принципу, але на практиці використовується рідко, навіть у науковому середовищі не завжди. Наприклад, саме "кіт Шредінгера" добре демонструє основне положення квантової механіки, бо якщо за ним не ведеться спостереження, то невідомо, живий він чи мертвий.
Історія взаємодії Бога і людини під час творення світу має відповідати процесу творення найбільш адекватно. Господь, створивши людину, продовжує вдосконалення її психофізичні якості обмежені певними моральними нормами. Якщо ухилитися від цього напряму, ми вийдемо на хибний шлях, але достеменно про моральні норми ми не знаємо. Звідси випливає, що висвітлення історії має бути орієнтоване саме з такої точки зору і в жодному разі не бути підлеглим будь-якій ідеології, що ми спостерігаємо в нашому світі досить часто. Корисніше мати сумнів у будь-якій ідеології
Окремі спритні конформісти з числа філософів все ще намагаються затримати в лоні безпомилкової ідеології ліберальної демократії ті народи, що піддалися на демагогію їхніх попередників, а гістерезис масової свідомості не дозволяє їм це усвідомити. Можна скільки завгодно звинувачувати Росію в тому, що вона не переосмислила тиранію сталінізму, а Захід у безтурботності та нерозумінні закономірності розвитку російської держави, але треба погодитися, що Росія має перевагу в тому, що зберегла практичний розум для використання безсилля Заходу.
На самому початку я писав, що філософія не наука виходячи із загальних міркувань. Агресивна політика Росії довела це з усією очевидністю. Поява цього абсолютного зла не міг передбачити жоден сучасний філософ, так само, як і не міг передбачити, що Захід виявиться настільки безпорадним, що розгубиться перед загрозою нової світової війни. Та й як не розгубитися перед чортом, що вискочив із табакерки? Тут будь-яка філософія безсила, потрібен практичний розум.
Якщо коротко сказати, Росія зберегла природну ієрархічну структуру людського суспільства та лише для обману мас імітує свою демократичність. Західні суспільства теж структуровані, але структуровані за надуманою системою, в основі якої нібито лежить природна рівність людей. Цю привабливу ідею вперше висловив Жан Жак Руссо, не припускаючи можливості еволюції тваринного суспільства до людського. А рівність серед тварин навіть уявити важко. Серед тварин діє принцип старшинства, те саме було в людському суспільстві. Щоправда цей принцип діє і донині і в деяких областях успішно, але розвинулася система формування авторитетних людей, які сповідують не вічні, а минущі або навіть модні цінності.
При демократичній структурі суспільства успіх мають люди, які мають не ділові, а психологічні здібності. В результаті в уряді з'являються особи, які вміють добре говорити, тобто обманювати маси, але виявляються безпорадними в критичній ситуації. Західні суспільства всупереч прокламований ліберальній демократії мали успіх тому, що в них розвинулася неофіційна і тому неконтрольована структура олигархів, які сповідують вузький спектр цінностей, серед яких є і примітивні, і надумані. Інтереси держави їй чужі. Ця структура твердо дотримується своїх принципів і контролює уряди. Спроби вести свою лінію жорстоко припиняються, цьому вбивство Кеннеді є добрим прикладом. У Росії відбувається те саме, але відповідна структура є легітимною, що в певній мірі стримує прояв її злочинного характеру. Принаймі вона підтримує стабільність у суспільстві.
Петро Олещук, який в засобах масової інформації різко критикує сформовану протягом багатьох років західну політичну еліту, не може собі дозволити критикувати західні форми правління, як це насмілююся робити я. Однак він вказує, що цю еліту складають люди, які навчилися уникати відповідальності за прийняті рішучі дії. Це важливий недолік демократії, бо при ній не передбачена особистість, яка не боїться відповідальності за прийняте рішення, якщо воно навіть помилкове. Таку людину легше визначити при автократії, але таку особистість знайти непросто, бо вона повинна мати дуже високі моральні якості. Однак якщо така особистість є, то може бути використана форма правління, що об'єднує в собі демократію та автократію. Ця форма називається Regimetum mixtum – змішане правління. Демократична складова правління має бути обмежена світською сферою з різним рівнем демократії у державних та місцевих органах. Авторитарне правління має забезпечити суспільну дисципліну шляхом організації та контролю духовного життя і воно може бути реалізовано по-різному. На автократичній позиції має бути особа з особливого середовища і вона має особливі права.
Близьку форму правління Regimetum mixtum представляє конституційна монархія у Великій Британії. Вона може бути вдосконалена та прийнята для здійснення демократичним шляхом. Складніше створити таке середовище, в якому можуть виховуватися високоморальні люди. Це може бути релігійна секта чи клан аристократів, існування яких передбачено конституцією. Черчилль стверджував,що «демократія — найгірша форма правління, якщо не рахувати всіх інших, що були випробувані з плином часу». Regimetum mixtum ще не був випробуваний.
Оскільки пошук істини має носити троїстий характер, він має бути також застосований при організації форми правління. Отож, для контролю над взаємодією авторитарної і демократичною гілок влади має бути передбачена третя гілка у формі Верховного суду, яка би виносила рішення у конфліктних ситуаціях.
