Гармонія душі і тіла

Пізнання людини треба почати з вивчення її фізичного розвитку, визнаючи слушність думки Де Шардена: “Турбота про людське тіло та його досконалість понад усе. Міцність і здоров’я організму. Поки продовжується її фаза занурення у "тангенційне", думка може піднестися лише на цих матеріальних основах” (Тейар де Шарден, 1987, 221). Ми можемо порівняти тіло людини з посудиною, в якій тримається або концентрується душа. Без посудини душа, як рідина розтечеться в просторі і втратить на силі, але і сама душа (людська свідомість) впливає на розвиток і формування тіла. Це тривіальне порівняння дає занадто приблизну уяву про взаємовпливи душі і тіла, бо складність їх взаємин досі залишається нерозв’язаною, особливо, коли йдеться про взаємини тілесних потреб і моральної самосвідомості (сором, совість, честь тощо). Мислення та сприйняття світу людини Західної півкулі має полярний характер без "панорамного" погляду і розпадається на парні протиріччя, прірву між якими можна подолати навмисним стрибком (Komárek Stanislav. 2014, 5). Але це явище має дещо інший характер, ніж бачення світу і явищ в ньому лише у чорно-білому кольорі. Нічого "сірого" між душею і тілом нема, а, характеризуючи душу і тіло як загальні категорії, можна бачити в них цілу гаму кольорів і лише конкретна душа може буті чорною або світлою, а конкретне тіло досконалим або немічним. Щоб подолати прірву між складними субстанціями душі і тіла, треба знайти між ними посередника. Але розглядати природу душі нема сенсу, поки наука не дійшла до згоди про її суть. Досить того, що кожна людина може мати про неї власне розуміння, коли намагається знайти її зв'язок з власним тілом, яке легше піддається вивченню і змінам на потребу душі.

Виявити закономірності в еволюції соматичних показників неоантропів досить складно, оскільки вони проходять непомітно і нерегулярно на протязі тисячоліть; відповідно, у цьому питанні існують різні погляди, тому що дослідники відкидають роль Бога, який сотворивши людину продовжує вдосконалювати її психоіфізичні якості з тільки Йому відомою метою. Без цього положення дослідження еволюції людини будуть поверховими. Акоп Назаретян, посилаючись на роботу американського антрополога Марка Когена "Health and the Rise of Civilization", стверджує, що помиляються ті, хто вважає, що люди ставали все більш фізично і психічно здоровими, переносячи тенденції останніх двох століть європейської історії на інші епохи і регіони (Назаретян А.П. 2004). Ось ця обмовка про різні регіони є багатозначущою. Розбіжності у соматичних показниках населення у різних регіонах того самого часу можуть бути різними, але загальну закономірність треба шукати тільки в тих регіонах, які на певному історичному відрізку є більш розвиненими в усіх відношеннях. Крім того, є і певні зміни у психіці і побудові тіла людини, які можна вважати загальнолюдськими. Зміни в чуттєвій сфері можна прослідкувати вивчаючи лексику мов в її історчному розвитку. Наприклад, в тюркських мовах зелений і синій кольори позначаються тим самом словом, хоча сучасні тюрки їх добре розрізняють. Очевидено колись було не так і одне слово на позначення цих кольрів свідчить про те, що тоді люди сприймали їх однаково. Про тілесні зміни в людині можуть свідчити даны археології і історичні документи. У порівнянні з кроманьйонцем сучасна людина має більш граціозні риси. Якщо ж прослідкувати зміни в зрості європейців, то помітною є тенденція до його збільшення. Середній зріст римлян був приблизно 1,5 м, солдати Наполеона вже мали зріст до 1,65, а на початку 20-го ст. зріст у 1,7м вважався високим. Ці незначні антропологічні зміни можна вважати продовження процесу Божого творіння. Суттєві зміни, керовані Богом, можуть проходити всередині людини на рівнях нервової, імунної, серцево-судинної, ендокринної та інших систем організму. В силу зрозумілих причин ці зміни на відміну від збільшення зросту в історичному плані відслідкувати неможливо. В зв’язку з цим про соматичний розвиток людини можна гадати лише за опосередкованими даними. Але і таких даних дуже мало.

Здається, найістотнішим показником фізичного розвитку людини, який (показник) може бути в певній мірі прослідкований історично, є тривалість життя людини, точніше, тривалість її продуктивного життя, тобто такого періоду в житті, коли її фізичні кондиції дозволяють їй нормально працювати або вчитися, виконувати репродуктивні функції. Щоправда, статистичних даних про тривалість цього періоду у людей в різні історичні часи нема. Демографи звичайно оперують з поняттями “середня”, “біологічна” “соціальна” тривалість життя і не виділяють спеціально “продуктивну”, але в цілому вона є пропорційною середній тривалості життя, тому можна прослідкувати саме її. При цьому будемо мати на увазі, що не можна порівнювати тривалість життя людей, які живуть в різних природно-кліматичних, соціальних та санітарних умовах.

Люди, які живуть у сприятливих умовах можуть прожити довше, але у тих, котрі живуть в умовах несприятливих, може розвинутися більш ефективна імунна система внаслідок дії своєрідного “щеплення”, яке підвищує їх життєстійкість. Якщо помістити і тих, і других в однакові природні та соціальні умови, то люди з більш розвиненою імунною системою проживуть довше. Те саме можна сказати про нервову систему, яка пристосовуючись до умов життя, може ставати більш стійкою, більш відпорною. У мешканця села, який приїхав до великого міста, міський темп життя може викликати стреси, які позначаться на психічному і соматичному здоров’ї людини і можуть привести до скорочення тривалості її життя. І навпаки, людина, яка переїхала зі столиці до спокійного провінційного містечка, може відрізнятися від місцевих жителів більш стійкою нервовою системою, що позитивно вплине на загальний стан її здоров’я. При цьому припускається, що більш здорові люди живуть довше, хоча процес старіння і сама смерть людини можуть бути пов’язані з випадковими і невідомими нам факторами. В цілому ж, незважаючи на тимчасові коливання, тривалість життя людини повільно зростає. Середня тривалість життя неандертальців, так само як і кроманьонців складала лише близько 20 років (Козлов В.И., 12, 13) і поступово зростала навіть в погіршених умовах життя до часу значних соціальних змін, які настали з переходом до продуктивного господарювання.

Деякі палеоантропологи вважають, що мисливці і збирачі пізнього палеоліту, які жили маленькими групами, були більш здоровими, ніж їх нащадки, мешканці перших великих і сталих поселень, де через тісніші контакти поміж людьми і погані санітарні умови інфекційні хвороби передчасно забирали життя людей (Hollister, C. Warren,, 1991, 9). В давньому Єгипті, наприклад, діти 14-літнього віку, які на додаток до поганого і неякісного харчування мусили ще і тяжко працювати, мали по кільканадцять різних хвороб і могли дожити хіба що до тридцяти років. Про це свідчать дослідження скелетів мешканців єгипетських міст (там же, 1991, 41-42). У давніх германців тривалість життя лежала в межах від 30 до 35 років (Fischer-Fabian S. 1993, 16). Досягнення в медицині, засвоєння елементарних санітарних норм позитивно впливали на тривалість життя людини, і вже в середньовіччя багато з тих, хто уникав смерті в дитячі роки мали шанс дожити до 70-ти і більше років. Скажімо, в Китаї повноцінно працездатними згідно указу імператора Сима Яня (280 р.) вважалися чоловіки і жінки у віці 16-60 літ і лише люди старші 65 років не повинні були працювати. (Хрестоматия, 1961). Тим не менше, середня тривалість життя людини на протязі віків зростала дуже повільно, і ще у середині 19-го століття в Росії вона дорівнювала 30-32 роки. З того часу вона зросла майже вдвічі, хоча на 80-ті роки минулого століття все ще залишалася нижчою, ніж в економічно розвинених країнах. В країнах, що розвиваються, тривалість життя тепер зростає швидкими темпами, хоча в абсолютному значенні вона все ще істотно відстає (Стеценко С.Г., 173-174).

Отож, є підстави вважати, що хоча тривалість життя людини в різні періоди могла коливатися, в цілому вона має тенденцію до зростання, що відмітило багато вчених ще в 19-му столітті (Бокль, 1863, Ч.2, 114). Очевидно, що разом із зростанням тривалості життя відсувається також і час статевого дозрівання. В Давньому Римі дівчат могли віддавати заміж з 12-ти років, а хлопці могли женитися з 14-ти. В наш час люди дорослішають пізніше і довше зберігають свою молодість. Хоча винятки в цій закономірності все-таки є. Можна вважати, що природні умови життя людини, особливо на протязі останніх століть погіршуються, а навантаження на нервову систему зростає, але в той же час соціальні умови, якість і культура харчування поліпшуються. Одночасно зростає також рівень медичної науки і медичного обслуговування, а також загальний культурний рівень людини. Таким чином, взаємодія позитивних і негативних факторів і надалі буде визначати тривалість життя людини, але прогнози відділу населення ООН передбачають, що вона буде зростати і надалі. Підрахунки спеціалістів на підставі аналізу демографічних даних показують, що дівчинка, яка в ці роки народилася в Німеччині, в середньому проживе 100 років. Ця тенденція, очевидно, має лишатися до тих пір, поки тривалість життя не досягне біологічної “стелі”, за яку демографи здебільшого приймають біологічну тривалість життя, однак є і такі, котрі вважають, що у далекому майбутньому тривалість життя людини буде наближатися до безконечної, хоча і не досягаючи її (Урланис Б.Ц. 1985, 159). Зробленим висновкам суперечать факти про середню тривалість життя людей в окремих країнах, зокрема в Росії та Україні. Безумовно, ці факти слід трактувати лише як особливу кризу суспільства в цих країнах.

Головним для людини майбутнього стане необхідність підтримання і покращення своїх фізичних характеристик в погіршених, а точніше, нових умовах навколишнього середовища. Тут мається на увазі не тільки природне, але і культурне довкілля як нероздільний природно-культурний ландшафт. Природа вже ніколи не повернеться до свого первісного стану, оскільки людина змушена використовувати природні ресурси чим далі, тим у більшому обсязі. Можливо якості питної води та повітря і не будуть погіршуватися безконечно, бо люди знайдуть способи їх поліпшення, але вони вже ніколи не будуть такими, якими були в доіндустріальну епоху. В теперішньому часі екологи фактично ігнорують питання пристосування людини до нових умов життя і зосереджують свою увагу на збереженні природи в її існуючому стані. Але взаємини людини з довкіллям обопільні, і кожен з напрямків цих взаємин є важливим. Свідомість цього буде допомагати людині в її фізичному вдосконаленні.

З багатьох факторів, які впливають на фізичний стан людини та її тривалість життя, найбільшу вагу мають кількість і якість харчування та ступінь фізичного навантаження. Брак харчів, а нерідко і голод супроводжують людину на протязі її всього існування. Неякісне та недостатнє харчування були причиною багатьох хвороб та недостатнього фізичного розвитку. І, навпаки, достатнє, різноманітне харчування приносило людині здоров’я і фізичну силу. З давніх-давен людиною був помічений зв’язок між кількістю харчування і здоров’ям, з чого був зроблений хибний висновок – чим більше їжі, тим здоровіша людина. Оскільки здоров’я завжди пов’язувалося із зовнішнім виглядом, найбільш здоровими вважалися товстіші люди. Ще до недавнього часу збільшення ваги людини вважалося доброю ознакою навіть в медицині. При недостатньому харчуванні бажання “поправитися” було нормальним. Проте це добре в часи постійного браку харчів. А коли харчів у суспільстві стає достатньо, а шкода від переїдання для широких мас ще не усвідомлена, кількість людей, які потерпають від надлишкової ваги, збільшується. Проблему підсилює також тенденція до виготовлення привабливих на вигляд, апетитних і одночасно калорійних страв, які людина може вживати надмірно без особливої потреби організму.

Природним регулятором ваги завжди була фізична робота, яка також тренувала не тільки м’язи, але і серце, легені та інші внутрішні органи. В прадавні часи, коли людина мусила багато працювати фізично, та ще й без надмірності в їжі, надлишкова вага людині не загрожувала, а її органи працювали у певній гармонії. Але часто вона страждала від виснаження, і це скорочувало її вік. З розвитком механізації та автоматизації продуктивність праці зросла, відповідно зросло і виробництво продуктів харчування, а фізичне навантаження на працюючу людину зменшилося. Дисбаланс між споживанням і витратами енергії збільшився, і його треба приводити до норми штучно спеціальними фізичними вправами. Про користь фізичних прав відомо давно, але тільки в новітні часи спорт став масовим явищем. Корені цього явища не тільки в необхідності підтримки балансу між спожитою і витраченою енергіями та тренуванні органів, але і в природній агональності людини – стремлінні до змагання з іншими. Слід також зазначити, що одноманітна фізична праця розвиває тільки невелику групу м’язів, а решта може бути розвинена недостатньо.

Грецькі філософи намагалися обґрунтувати гармонію душі і тіла теоретично. Арістотель, наприклад, вважав, що душа і тіло між собою тісно пов’язані і кожна зміна в стані душі веде до фізичних змін тіла, і навпаки, зміна у формі тіла веде до змін у стані душі. Етичні та естетичні погляди давніх греків на ідеал людини, в якому фізична краса людського тіла мала гармоніювати з високою мораллю (калокагатія), разом з іншими факторами стали причиною розвитку фізичних змагань:

Якраз велика популярність спорту в античну епоху свідчить про те, що достатньо поширеною була думка про розумний симбіоз тіла і душі/духу… Із заснуванням публічних гімназій з'явилися від 6-го ст. до Р.Х. спортивні майданчики і зали, які служили для звичайного фізичного загартування, і для військового вишколу" (Дінцельбах Петер, 2004, 199).

В Давній Греції спортивні змагання дуже рано оформилися у масові загальногрецькі Олімпійські ігри. Перші, зафіксовані в історії ігри відбулися 776 р. до Р. Х. Заняття спортом мали бути одним із шляхів до досягнення фізично-духовної гармонії. Знаменитий грецький математик Піфагор, який стверджував, що людину схожою на бога роблять стремління говорити правду і жити на благо суспільства, був одночасно кулачним бійцем і брав участь у 58-й Олімпіаді, на якій став чемпіоном. За легендою, його не хотіли допускати до змагань через малий зріст, але він переконав суддів такими словами: “Я буду наносити удари з такою математичною точністю, що супротивникові стане жарко” (Конфорович А.Г., 1982, 14-27). Очевидно це один з перших прикладів застосування інтелекту в спорті. Шанувальником спорту був також і філософ Фалес Мілетський, який, за переказами, помер від спеки і спраги на тій самій олімпіаді (там же, 27).

Православне християнство після перемоги над його аріанською формою та іншими “єресями” остаточно утвердилося у тоді єдиній ще Римській імперії, і це в сильним ступеню відбилося на усіх формах суспільного життя. Маючи на меті духовне вдосконалення людини та, розуміючи під тілом і його фізичні характеристики, і його фізичні потреби, християнські теологи вважали тіло “гріховним”, а відтак негідним особливого плекання: Давній принцип, висловлений римським поетом Ювеналом: “У здоровому тілі – здоровий дух” був відкинутий, йому на зміну прийшов новий – “Плоть немічна, та сильний дух”. Олімпійські ігри як язичницька практика були ліквідовані за наказом візантійського імператора Феодосія І у 393 р.

Практика гармонії душі і тіла, яка завжди була поширена на Сході і була також засвоєна давніми греками, християнством була редукована до заглиблення у своє єство під час посту для очищення і оновлення душі і тіла свідомим гальмуванням фізіологічних функцій організму і молитвою. Християнство у цьому питанні було більш радикальне, ніж іудаїзм:

В той час як іудеї розглядали тіло зі зневагою, то християни пішли цим шляхом ще далі і розглядали його як щось негідне, як щось погане, як саме зло (Heine Heinrich, 1966, 107).

Проявом особливої святості серед християн вважалося ведення аскетичного способу життя чернецтвом. Щоправда ідея аскетизму також існувала на Давньому Сході в деяких філософських системах як один із засобів досягнення святості, але при цьому не заперечувався тісний зв'язок між душею і тілом. Християнська релігія (так само як і іудейські секти есеїв і терапевтів) сформувала погляд на взаємини душі і тіла у руслі розвитку грецької етики – від калокагатії до аскетизму. Ідея переваги душі над тілом присутня у вченні піфагорейців, її підтримував Сократ, який вважав, що потреби тіла заважають розумові зосереджуватися у самому собі, а далі її поглибив учень Сократа Платон, який запевняв, що душа, яка в земному житті визволилася з рабства плоті, після смерті буде жити у блаженстві в товаристві богів. Концепцію гармонійного зв’язку душі і тіла остаточно розробив Плотін (бл. 205 – бл. 270 рр.) За його теорією душа є безсмертною, як безсмертними є ідеї, а фізичне тіло є смертним і залежним від душі, яка його творить, тому людина мала очищатися, звільнятися від тіла. Християнська теологія, яка сприйняла ідеї Плотіна, пішла далі, вимагаючи від вірних відмови від чуттєвих насолод:

Християнство… звело сексуальність до продовження роду. Проблеми зі своєю сексуальністю, як окремі вірні, так і св. Павло, Ієронім, і особливо Августин, сприймали як перешкоду до повної концентрації на вищому світі, якраз і були визначальними для тієї культури (Дінцельбах Петер, 2004, 113)

Наслідки зробленої помилки почали усвідомлюватися лише через кілька століть, і аж за часів Відродження гуманісти почали розглядати людину як вершину Божого творіння, а людську діяльність продовженням Божого творчого процесу. Вони вважали всупереч католицьким ортодоксам, що людина має не тільки здатність до духовного вдосконалення, але і право на земне щастя і повне задоволення своїх фізичних потреб.

Бажання довше прожити в цьому світі змінило середньовічний спосіб життя, який концентрувався на спасіння у потойбічному світі… Тіло стало інструментом життєвої діяльності” (там же, 2004, 238).

Однак поки що душа і тіло, як її оболонка, не розглядалися у своїй гармонійній єдності. Дуалістична метафізика Рене Декарта (1596 – 1650) характеризувала тогочасне ставлення до душі і тіла. Душу треба було рятувати, а турботи про тіло не виходили за рамки його фізичного здоров’я, що відповідало рівню медицини і психології тих часів. Мав прийти ще час Просвітництва, щоб розуміння душі почало виходити за межі чисто релігійної сфери у сферу естетики і психології, а зовнішність людини, тобто її тіло, стала вважатися «дзеркалом душі».

Поступово ідея гармонії душі і тіла та їх взаємовпливу починає поширюватися у Європі, але цей процес через протидію духівництва розтягнувся на кілька століть. Масовою свідомістю вона не була засвоєна і в 19-му столітті, бо Гайнріх Гайне ще в 1833 р. писав:

Колись, коли людство досягне свого повного здоров’я, коли мир між тілом і душею буде відновлений і вони знову досягнуть своєї первісної гармонії, тоді навряд чи буде зрозумілою та штучна суперечка, яку спричинило християнство між ними обома (Heine Heinrich, 1966, 56).

Та в кінці того ж таки століття в Європі розуміння важливості фізичного розвитку людини було вже достатньо усвідомлено, показником чого став той факт, що в 1896 р були відновлені Олімпійські ігри, а деякі види спортивних змагань з’явилися багато раніше.

І тепер звернемося до взаємин душі і тіла більш предметно. Ми говорили, що Господь продовжує процес творення людини. Він вдосконалює не тільки її тіло, але так само Він вдосконалює її душу. Це добре видно на на процесі формування такої людської якості як совість. Совість – це те, що кардинальним чином відрізняє людину від тварин, хоча Е. Фромм цю відмінність бачив у зменшенні в людини детермінованості поведінки інстинктами і в збільшенні мозку (Фромм Еріх. 2010, 148-149). Це все кількісні зміни в процесі біологічної еволюції тваринного світу, в той час як совість є якісною зміною в психології людського виду. Неможливо собі уявити, що в людини совість могла розвинутися лише під впливом обставин життя і зовнішнього середовища при постійній боротьбі за виживання. Совість як здатність людини до самооцінки, очевидно, розвинулася з відчуття сорому, який стримує від певного роду поведінки, яка може вважатися негідною в очах інших. Як совісті, так і сорому у тварин нема, не було сорому і первісної людини і факт її появи зафіксований в Біблії. Однак в Старому Заповіті слово "совість" не зустрічається, що може свідчити про розвиток цієї людської якості у більш пізні часи. Першим серед апостолів відповідне грецьке слово починає використовувати св. Павло і після цього воно вже досить часто зустрічається в текстах Нового заповіту. Розуміння значення совісті в житті людини, ймовірно, виникло у апостола Павла під впливом вчення філософа-стоїка Клеанфа (бл. 330 – бл. 230 до н.е.), якого він цитує в одній із своїх промов у Афінах. Клеанф характеризував совість як здатність самозбереження людини, а його учень Хрісіпп (бл. 280 – бл. 208 до н.е.) описував совість як усвідомлення внутрішньої гармонії. Ідеї стоїків розвинули середньовічні схоластики як закон розуму, що навіюється людині Богом (Фромм Э. 2002, 170). Тим не менше, зростання ролі совісті як морального чинника в поведінці людини настільки непомітне, що це дало підставу Б. Расселу стверджувати, що етика в історичному плані «не досягла якогось безперечного поступу – в ній нема якихось незаперечних відкриттів» (Рассел Бертран, 1995, 163). Це стає зрозумілим, якщо пригадати його оцінку совісті як «дуже ненадійного радника» (Рассел Бертран, 2013, 85). Очевидно, він не знав, що у Старому Заповіті слова «совість» нема.

Коли філософи намагаються описати феномен поняття свободи, її суть вислизає з їхніх міркувань, як тільки заходить мова про позитивну і негативну свободу. Це відбувається тому, що людина ніколи не буває вільною. Якщо вона навіть вільна від ланцюгів, в'язниці, поневолення та інших зовнішніх обмежувачів його дій, вона все одно залишається в'язнем внутрішнього стримуючого фактора, що проявляється в його совісті. Конституційний лібералізм, за висловом Захарія, поміщає в центр політичного життя верховенства закону, в той час як повинно здійснюватися верховенство права. Однак людина має не тільки права, отримані за фактом його народження, а й обов'язки, які диктуються його совістю, також отриманої від Бога при народженні. І якщо його права забезпечуються законами, то і обов'язки також повинні регулюватися будь-якої з форм суспільного життя.

Стан системної кризи, в якій перебуває світ, турбують філософів, соціологів, екологів, громадських діячів але тема совісті практично ними не зачіпається, якщо не враховувати позицію духовенства, на яку тепер мало хто зважає. Принципове значення совісті не знаходить достатнього відображення і в сучасній літературі, хоча в російській літературі 19-го ст. тема совісті була ценнтральною (Лермонтов, Гоголь, Достоєвськи та ін.). Причиною цього може бути те, що люди з чистою совістю не отримують в суспільстві видимих переваг і рідко мають успіх. Хоча чиста совість сприяє збереженню здоров'я, що відзначено в німецькому прислів'ї "Ein reines Gewissen ist ein sanftes Ruhekissen" (чиста совість – м'яка подушка), не можна з упевненістю стверджувати, що люди з чистою совістю користуються особливою Божою милістю. Однак можна припускати, що люди, які не прислухаються до голосу совісті як Голосу Божого, лишаються Його опіки і ,зловживаючи свободою волі, підпадають під суд суспільства. І карає їх не Господь Бог, їм вкорочують або взагалі лишають життя такі самі безсовісні люди. Тут коло замкнулося. Ми говорили про довголіття з точки зору фізичних кондицій людини, але, як виявляється, тривалість життя залежить і від здатності людини чути Голос Божий.

Продовження: Гармонія фізичних характеристик і фізіологічних потреб

Література

Komárek Stanislav. 2014. Tělo, duše a jejich spasení aneb Kapitoly o moci, nemoci a psychosomatice. Praha. Academia.