Походження людської мови.
Cпочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог
Євангелія від Іоанна
Моя стаття про походження людської мови була опублікована в журналі Нанкінського університету англійською мовою (Stetsyuk Valentyn. 2019). В цій роботі подається її скорочений варіант.
1. Загальні зауваження
Праць, присвячених походженню мови, її характеру, функцій, структури надзвичайно багато. Сказати щось нове з цього питання практично неможливо тому, що ті самі думки повторюються багатьма дослідниками. Це стосується ролі жестів, наслідування природних звуків, значення вивчення дитячої мови тощо. Проте велика кількість робіт говорить про те, що проблема глоттогенезу залишається такою ж темною, якою вона була і сто років тому. Часто, коли вчені беруться до цієї теми, вони досліджують гаданий розвиток мови, не встановивши її первісну форму. Вирішити проблему традиційними методами неможливо. Тут зроблено спробу наблизитися до її вирішення шляхом використання лексикостатистичних даних та даних, отриманих графоаналітичним методом.
Перш, ніж почати виклад цього підходу, зазначимо, що ми не стосуватимемося як нейрофізіологічного, так і соціального аспектів глоттогенезу, залишивши цю справу фахівцям, і уточнимо, що ми будемо розуміти під словом "мова" в першу чергу сукупність слів, як її розумів Якушин Б.В в означенні даному в розділі "Походження людської мови".
В наш час, на відміну від думок деяких мислителів давніх часів, фахівцям видається очевидним, що мова людині не була дана згори і не виникла сама по собі в готовому вигляді, а пройшла тривалий шлях поступового вдосконалення звукового способу комунікації. Тим не менш, думка про божественне походження мови проіснувала досі, викликаючи дискусії як наслідок різного розуміння божественного втручання:
… чи є рука Творця менш чітко видимою, і чи повинна вона бути з дещо менш благоговінням визнана у своїй дії, якщо ми розглядаємо саму людину створену з необхідними спонуканнями та здібностями для формування мови, а потім опанував нею завдяки своїй природній і свідомій роботі (Whitney William Dwight. 1867, 399).
Пізніше і В. Шмідт (1868-1954) розглядав як дар Божий не саму мову, а здатність людини до формування мови (Pätsch Gertrud. 1955, 69). Однак немає згоди про характер шляху розвитку мови в тому сенсі, чи цей шлях є довільним, чи він був обумовленим самою природою людини. На думку одних, таких як Ф. де Сосюр та його послідовників, мова є суто культурним конструктом, який історично виник як суспільний продукт і передається у спадок від покоління до покоління. Інші ж вважають, що необхідно пов'язувати мову з іншими аспектами еволюції та біології людини, а довільне її походження, розвиток, функцію та структуру можна пояснити лише вірою у міф. Зокрема, Робін Аллотт у своїх солідних роботах, залучаючи для переконливості погляди фахівців різних галузей науки, доводить, що мова може бути повністю штучним твором людини. Мова розглядається ним як сукупний продукт вроджених факторів та середовища за умови, що за засвоєння мови діє імпринтинг або якийсь аналогічний процес. Він розробив моторну теорію мови (Allott Robin1991, Allott Robin. 1994), основна ідея якої полягає в тому, мова сформувалася на основі вже наявної у людини складної нервової рухової системи:
Програми та процедури, розроблені для побудови та виконання простих та послідовних порухів, лягли в основу програм та процедур, що формують мову. На кожному рівні мови, від елементарних мовних звуків, через словоформи до синтаксичних правил і структур, мова була ізоморфна нейронним системам, які вже існували для управління рухом (Allott Robin. 1991, 123).
Саме з цієї теорії випливає, що мова не може бути довільною. На доказ свого припущення Р. Аллотт тісно пов'язує структуру мови та структуру бачення в процесі подібної обробки отриманої слухової та візуальної обробки в головному мозку (Allott Robin. 2012-1, 2012-2). Такий зв'язок дійсно існує, про що можна переконатися навіть у повсякденному житті.
Значно раніше у широкому теоретичному контексті, використовуючи аналогії з різних наук, Ноам Хомський визначив новий напрямок у вивченні мови, названий генеративною лінгвістикою. Він є великим спеціалістом зі синтаксичних структура, але синтаксис у строгому розумінні є в мові пізнішою категорією, ніж звукоутворення на початковому етапі його становлення. Закони побудови синтаксичних структур виявлятимуться чіткіше, коли буде з'ясовано фонетико-семантичні закономірності. Проте вивчення синтаксису дало Хомському підставу припускати, що в основі здатності людини до засвоєння знань взагалі і мови, зокрема, лежить вроджений біологічно обумовлений компонент. Говорячи про "вроджений базис" (Хомский Н. 1972, 115), він практично повторює думку В. Шмідта про божественний вплив на походження мови. Якоюсь мірою подібну думку у завуальованому вигляді висловив російський учений:
… формування знаків людської мови – це, швидше, розвиток вже наявної якості, ніж виникнення якості абсолютно нового (Вишняцкий Л.Б.. 2002, 55).
Загалом проблема походження мови виглядає дуже складною, багатоплановою і її можна ускладнити ще більше, якщо одночасно розглядати питання: 1) Чому, де і коли виникло людське мовлення? 2) Як виникли необхідні для існування мови анатомічні та нейропсихологічні передумови? 3) Яка закономірність генези знаків, що утворюють мову? 4) Як розвивався синтаксис? (пор. Николаева Т.М. 1996, Вишняцкий Л.Б. 2002, Бурлак С.А. 2007). Без достовірних знань про походження людини відповісти на ці питання неможливо, розглядаючи їх одночасно. Проблему слід вирішувати поетапно, йдучи від простого до складного. Визначаючи спочатку первинні звуки, які видаються людиною, а потім зміст їх комбінацій, можна отримати матеріал для історичної морфології. Закономірності у поєднаннях та розміщенні словоформ дадуть початок діахронічному синтаксису, що вивчає перехід від найпростіших синтаксичних структур до складного речення.
2. Підходи до вирішення проблеми
Отже, найпростішим завданням щодо проблеми походження мови є відновлення його вихідної форми. Тим часом, починаючи ще від давнини, мислителі більше замислювалися над сутністю мови, не маючи таких даних, які має сучасна наука. Теоретичні розробки цієї теми в новий час почалися Вільгельмом фон Гумбольдтом (1767-1835), який вважав, що формування мови йшло природним шляхом відбору людиною слів для навколишніх предметів, які справляють враження подібне враження від них самих (Humboldt, von Wilhelm. 1820, 253).
До кінця 19 століття вже існувало безліч теорій глоттогенезу, серед яких були теорії В. Вундта, Д. Тидеманна, Л. Нуаре, Х. Штейнталя, Ф. Енгельса та багатьох інших філософів. Як стверджував Б. Якушин, більшість із них вважало, що мова, тобто її вихідна форма, була створена людиною (Якушин Б.В. 1985, 5). Далі думки філософів розходилися і жодна з теорій була визнана задовільною і Паризьке лінгвістичне товариство відмовилося розглядати дослідження про походження мови та її еволюцію. Проте проблема не була знята з порядку денного, бо багатьма вченими не вважалася абсолютно безнадійною:
Питання про походження мови, як питання не пусте, а наукове, є питання про те, як сталася людська мова, які умови створили її, причому залишається байдужим, чи мають людські мови один історичний початок чи ні. Вирішення цього питання можливе і за сучасного стану науки (Фортунатов Ф.Ф. 1956, 61).
Ці рядки були написані понад 120 років тому, але очікуваного прогресу не сталося, хоча до 1975 р. було опубліковано близько 15 000 робіт, присвячених цьому питанню (Николаева Т.М. 1996, 79) і налічувалося не менше 23-х основоположних теорій походження мови (Бурлак С.А. 2011). Жодна з цих теорій не була переконливою, тому деякі вчені приходять до думки про нерозв'язність цієї проблеми взагалі (там же). Теоретики, що займалися нею, в основному демонстрували евристичний підхід після аналізу наявного обсягу відомостей про мовні явища і факти, як це зробив, наприклад, Фрідріх Енгельс. Він висунув ідею соціально-класової сутності мови, але, не маючи необхідних знань, надто спростив проблему. Один з апологетів комуністичного вчення Микола Марр розвинув ідею Енгельса у своєму «Новому вченні про мову». Він та його послідовники представляли розвиток мови як еволюцію, що проходить в основному через чотири стадії, що послідовно змінюють одна одну. Коли досягається нова стадія, попередня не зникає повністю, але продовжує існувати без будь-яких змін, тобто зупиняється у своєму розвитку (Velmezova Ekaterina. 2002: 94).
Помилкові уявлення про існування стадій розвитку мови привели Марра до думки про існування між ними певних границь, що розділяють певні явища у різних складових мови, але водночас допускають існування субстратних елементів попереднього етапу. Зокрема, на рівні фонетики він запропонував такі вихідні позиції для етапу вивчення мови:
… усі слова усіх мов, оскільки вони є продуктом одного творчого процесу, складаються всього лише з чотирьох елементів, кожне слово з одного або двох, рідше трьох елементів; в лексичному складі будь-якої мови немає слова, що містить що-небудь понад тих же чотирьох елементів. Ці чотири елементи позначаємо: A, B, C, D; вони, які раніше називалися нами ж племінними словами SAL, BER, YON, ROШ, – основа формального палеонтологічного аналізу кожного слова; без попереднього проведення такого аналізу, без розкладання слова на наявну в ньому кількість елементів, одного, двох або більше, не можна порівнювати, без такого аналізу порівняльний метод недійсний (Марр Н.Я. 1936. Том второй, 16).
Не тільки твердження про чотири словотворчі елементи мови, а й усе «Нове вчення про мову» Миколи Марра було згодом відкинуте радянськими лінгвістами, незважаючи на її явний марксистський зміст, проте нової ідеї не було запропоновано і проблемою походження мови ніхто більше не наважувався займатися, настільки складною вона стала представлятися. Лінгвісти на якийсь час фактично ухилилися від неї зовсім:
Питання походження мови вважалось, оскільки воно на давало себе зовсім усунути з поля наукових інтересів, у кращому разі справою психологів, антропологів і т.д., яким мовознавці мало чим можуть бути корисні. (Булаховський Л.А. 1975, 166).
Коротке знайомство з історією ставлення лінгвістів до питання походження мови переконують про суб'єктивність оцінок можливості її вирішення, які залежать від стану етимологічних досліджень. Також суб'єктивним було ставлення до проблеми полігенезу або моногенезу мов без достатніх підстав для остаточного вибору. Швидше за все, ідея моногенезу є внутрішнім переконанням окремих учених, що добре видно по роботі М. Рулена (Рулен М. 1991). Щоправда, до кінця 20 ст. були виявлені дані, які красномовно свідчать про єдність походження всіх сучасних мовних сімей світу (Мельничук А.С. 1991, 28). Це твердження впевнено припускало вирішення питання походження мови з одного спільного предка. Однак досягнутий успіх не був розвинений у наступні роки і вибір на користь моногенезу мови виявився передчасним.
Неспроможність лінгвістів плідно займатися питанням походження мови є проявом загальної кризи не тільки мовознавства, але й всього корпусу гуманітарних наук. Усвідомлення цієї кризи дає підстави поколінню так званих "постмодерністських" вчених ставити під сумнів "фундаментальні принципи науки Нового часу" і за такої тенденції Марр раптом стає актуальним як предтеча постмодерністського підходу до мови та інших феноменів (Алпатов И.М. 2006, 14).
Головною причиною кризи в лінгвістиці є нехтування точними методами досліджень. Їх застосування може дати лінгвістам новий матеріал для розгляду проблем глоттогенезу емпіричним методом, а не в онтологічному сенсі, як і досі робила більшість філософів. Емпіричне узагальнення, за словами Вернадського, не відрізняється від науково встановленого факту (Вернадский В.И. 2004, § 15).
Застосування графоаналітичного методу дозволило локалізувати місця формування первинних діалектів ностратичних мов у районі Вірменського нагір'я та найближчої місцевості (Стецюк Валентин. 1998). Незначні розміри цієї території дозволяють говорити, що всі ці мови формувалися на тому самому фонетичному полі, тому основні звуки їх мов повинні бути тими самим ж або, принаймні, дуже близькими. Це треба мати на увазі при відтворенні закономірностей початкового етапу глоттогенезу.
Існує припущення, що протомова людини була метафоричною (Николаева Т.М. 1996, 81). Цю надто загальну думку важко розвинути у конкретному напрямку. Засновані на такому припущенні теорії мають поетичний характер. Швидше за все, не слід заглиблюватися в психологію, а ретроспективно уявити можливі особливості протомови. Йдучи таким шляхом, ми приходимо до питання про походження первинних мовних знаків. Існує з цього приводу дві точки зору , я яких одна полягає в тому, що вони спочатку носили вербально-звуковий характер і виросли з різного роду природних вокалізацій, характерних для наших віддалених предків, інша ж припускає, що звуковій мові передував жестова (Вишняцкий Л.Б. 2002, 55). Однак, оскільки людська мова розвивалася шляхом удосконалення звукових сигналів, то питання про мову жестів носить більш вузький характер і не вона визначила подальший розвиток мови, хоча брала у цьому розвитку свою участь.
3. Перші звуки людської мови
Певні факти для відтворення перших звуків, що видавалися людиною, може надати зіставлення звуків тих мов, розвиток яких можна простежити історично до деякої часової границі, зі звуками, що видаються біологічно близькими до людини тваринами, відновлюючи невідомі нам звуки первісних людей методом інтерполяції в проміжний етап, недоступний для дослідження іншими методами. Отримані таким чином гіпотетичні звуки стануть основою подальших висновків, але сама реалізація такого методу є найскладнішим завданням:
Питання про походження мови насамперед упирається в походження звукової сторони слів і мови, смислова ж їхня сторона майже завжди пов'язується з мисленням або зовнішньою дією і тому здається менш загадковою. (Якушин Б.В. 1985, 5).
Характер звуків на ранньому етапі розвитку мов можна уявити за фонографічними текстами, залишеними сучасною людиною (неоантропом) на твердих матеріалах у найдавніші часи. Про мовленне спілкуванні палеоантропів (неандердальців) говорити немає підстав, бо і побудова їх гортані не дозволяло вимовляти голосних звуків, і структура мозку не забезпечувала можливості абстрактного мислення (Смирнов С.В. 1997, 6). В даний час є незаперечною монофілетична теорія, відповідно до якої сучасна людина походить від одного виду людиноподібних тварин десь в одному місці в Африці. Відповідно, всі мови світу повинні були пройти подібні процеси становлення, пов'язані із спільними особливостями апарату артикуляції і психічної діяльності людини, яка подібним чином пов'язує уявлення про навколишній світ з їх відображенням у мовній формі.
Вважається слідом за В. Вундтом, що при своєму зародженні мови не мали частин мови, основною формою прояву почуттів були ознаки (предикати) предметів і явищ, що спостерігаються. На основі предикатів виникали коріння нових слів і утворювались судження (Якушин Б.В. 1985, 51). Особливістю створення нових слів було те, що в цьому процесі "морфологія в її сучасному розумінні була відсутня; єдиним видом словотвору була коренебудова, тобто з'єднання двох кореневих слів в одне складне ціле" (Андреев Н.Д. 1986, 4). Очевидно коренеслова походять із звукових сигналів, логічний зв'язок між якими уточнювався інтонацією, жестикуляцією та іншими можливими способами, наприклад, порядком, повторенням, силою звучання окремих звуків. Спочатку звукові сигнали мали бути ідеофонами, значення яких якимось чином відповідало звучанню, хоча у сучасних мовах такий зв'язок практично відсутній.
Вже здавна існували прихильники фонетичного символізму, які відстоювали думку, нібито окремі звуки, а тим більше їх поєднання наділені семантичним чи експресивним характером. У 1930 англійський лінгвіст Джон Руперт Фірт назвав такі звуки та звукосполучення фоностемами. Спостереження за спілкуванням людей можуть переконати, що фоностеми можуть бути зрозумілі співрозмовнику без пояснення. Наприклад, звуки m і n зрозумілі людям різної мовної приналежності як заперечення, якщо ці звуки супроводжується погойдуванням голови у різні боки. Той самий звук m може бути зрозумілий як "я", "мій", "мені", "мене", якщо супроводжувався кивками голови. Проривні приголосні вимагали одноразового жесту, який міг вказувати на іншу людину або на якийсь предмет. Тоді звуки dh, th, d, t одночасно з одноразовим рухом голови нагору могли означати «ти», «твій», «тебе», «той», «там». Поступово людям ставало ясно, що зв'язки між звуками та їх значенням можуть бути уточнені за допомогою словотворчості комбінуванням деякої обмеженої множини звуків, якими володіла людина. Найпростішими звуками були голосні, які практично не змінилися до наших днів, і, як і в наші дні, їхнє видавання супроводжувало прояв емоцій виразом обличчя. Приголосні звуки разом із голосними стали розвиватися для ідентифікації конкретних предметів.
4. Принцип "онтогенез повторює філогенез"
Уявлення про перші приголосні може дати спостереження за розвитком мови у дитини, у якої звуки утворюються природним чином (насамперед губні). Якщо виходити з принципу Геккеля «онтогенез повторює філогенез», то еволюція людської мови повинна бути подібна до розвитку мови дитини з моменту його народження. Подібну думку вже висловлював В.І. Абаєв:
… …формування свідомості та мови у дітей у „згущеному“ вигляді повторює процес формування свідомості та мови у первісної людини (Абаев В.И. 1993, 19 – цит. за Бурлак С.А. 2011).
Значення спостереження за розвитком мови дитини для реконструкції еволюції мови відоме давно:
…фахівці з дитячої мови вважають, що дитяча мова у певних часових межах розвивається самостійно. Тому можна припустити, врахувавши прийняте у психологів поняття "спадкова, або родова, пам'ять", що перші прояви мовної здібності можуть якось охарактеризувати процес виникнення мови (Якушин Б.В. 1985, 66).
Спостереження за звуковою стороною дитячої мови переконливо свідчать про зростання складності звуків, які вимовляються дитиною звуків. Оскільки нас цікавить лише процес виникнення мови, то почергове засвоєння дитиною перших та наступних звуків якраз і може допомогти нам уявити цей процес.
При видиху дитини з одночасним розмиканням губ легко утворюється звук ph, який за участю голосових зв'язок перетворюється на звукосполучення phә, bhә, pa, ba. Про те, що висловлює цими звуками дитина, не слід припускати без додаткових свідчень, тому не можна пов'язувати подальші міркування з теорією, названою Максом Мюллером “pfui-pfui”, за якою перші звуки, що видаються людиною, висловлювали певні почуття. Однак показово, що зі звуків pu-, bu-, що утворюються при видиханні, починаються слова зі значенням «дути» у багатьох мовах світу (п.-і.-є. *pū-, *peu-, ф.-уг. *puš-, сіно-тиб. *bŭ, тунг.-ман. *pus, кор. pučha-, яп. fusubur).
При видиханні через ніс утворюється звук m та інші подібні фоностеми. Слух вловлює різницю в їх звучанні і може використовувати їх як звукову сигналізацію при спілкуванні, надаючи кожній фоностемі значення, що відповідає ситуації. При цьому в дитячому белькоті виявляються певні закономірності:
Лепет має цілий ряд нетривіальних властивостей: так, найбільш частотним типом складу в ньому є тип "приголосний + голосний" (цей же тип є єдиним, допустимим у всіх мовах світу); набір можливих приголосних і голосних (якщо мати на увазі лише ті, які стійко повторюються, не враховуючи унікальних подій) вкрай обмежений; поєднання приголосного з голосним у межах однієї мови не випадкові, але підпорядковані принципу інерції: дентальні приголосні корелюють з передніми гласними, задньоязичні – із задніми (загубленими), губні – із середніми чи нейтральними, причому ці кореляції не залежать (або лише частково залежать) від засвоюваної мови. Послідовності з двох складів у лепеті, як правило, являють собою редуплікації, нередупліковані ж послідовності складів найчастіше починаються з губного приголосного (це пов'язано з тим, що губні приголосні простіше для вимовлення), при цьому в другому складі є язичний приголосний(Бурлак С.А. 2007).
Можна припускати, що за такими закономірностями відбувалося зародження людської мови при тому, що першими звуками були нейтральні голосні типу "шва" (ə), що відповідають природному положенню язика та білабіальні приголосні b, bh, p, ph, m. Для визначення найперших закріпленими у свідомості понять, пов'язаних з певними звуковими сигналами, можна порівняти найбільш уживані і, відповідно, найдавніші слова різних мов, що починаються з згублених приголосних різних типів і виділити з них семантичні поля, аналіз яких може дати підстави для висновків. Щоб відповісти на питання про можливість загального походження всіх мов світу, слід провести таку роботу на матеріалах якомога більшої кількості мов різних мовних сімей.
5. Порівняння етимологічних комплексів
Свого часу було висловлено думку, що ідея реставрації первісної мови шляхом порівняння існуючих мов є химерою(Якушин Б.В. 1985, 66). Однако все зависит от методики сравнения, которые могут быть разными. Сам процесс сравнения звукового состава слов разных языков определенного семантического поля даст ответ на вопрос о существовании закономерностей в названии тех же предметов разными людьми. Очевидно, той же идеей руководствовался А.С. Мельничук, когда писал, о полученных данных, свидельствующих о единстве происхождения всех языков мира:
Ці дані є рядом фонетично співвідносних і регулярно повторюваних у мовах кожної сім'ї великих етимологічних комплексів з великими пучками пов'язаних між собою елементарних значень і зі специфічною складною системою структурних варіантів кореня, що досі не відзначалася, однакової для кожного етимологічного комплексу (Мельничук А.С. 1991, 28).
Думка Мельничука ґрунтується на великому досвіді роботи з лексикою багатьох мов при редагуванні етимологічного словника української мови та інтуїції великого вченого. Широкого порівняння таких комплексів він не проводив, та це й не під силу одному досліднику, але перший досвід такої роботи все ж таки був зроблений, і тут подаються її результати. При виконаній роботі бралося до уваги таке положення:
… у первісній мові існувало лише дуже обмежена кількість звуків і звукових поєднань і область значень слів була тут також дуже обмежена, причому ці значення були б вкрай невизначеними з погляду сучасної людини, яка володіє розвиненою мовою (Фортунатов Ф.Ф. 1956, 60)
Порівняння етимологічних комплексів було проведено для деяких європейських та азіатських мов. З європейських мов було взято лексичний матеріал картвельських, тюркських, індоєвропейських, фінно-угорських та північнокавказьких. Тюркські мови були залучені до європейських мов згідно до місця їх формування у Східній Європі і відповідно до результатів досліджень графоаналітичним методом (Стецюк Валентин. 1998, 48-52). Порівняння азіатських мов у цій роботі проводилося за матеріалами сино-тибетських та алтайських мов без тюркської.
5.1. Європейські мови
У першу чергу до розгляду було залучено гадані первинні складові фоностеми phә-/pә-, bhә-/bә-, mә-.
Результати пошуків відповідностей для фоностем phә-, pha-, phe- та їх можливих модифікацій (Стецюк Валентин. 2019, 9-10)дозволили визначити спільне для них таке семантичне поле : “предки”, “батько”, “мати”, “дід”, баба”, “старий, старший”, “вождь, ватажок, пан”, “голова”, “пастух”, “ берегти, охоронти”, “вести, гнати”, “бог”, “багатий”, “сильний, міцний”. Фонетичний та семантичний розвиток фоностем можна припускати у напрямі від значення “предок” (батько, мати, дід, баба, старий) до категорій “старший, вождь, ватажок, пан”, “бог”. Інші похідні слова приймали близькі значення "голова", "пастух", "берегти, охороняти", "вісти, гнати". Слова "багатий", "сильний, міцний", утворювалися як визначення для осіб високого соціального статусу або божества. (там же, 10)
Привертає увагу той факт, що при позначенні предків по чоловічій лінії спостерігається певна одноманітність, у той час як для найменування матері навіть у споріднених мовах вживаються слова найрізноманітніших коренів, які часто використовуються також для позначення інших дорослих родичів, таких як “батько”, "(старша) сестра", "баба", "дід", "тітка", "дядько". Найбільш уживані з них такі:aba, ama, ana, ava, aka, ana, ani, ata, ava, baba, buba, dada, deda, dida, ema, ena, ima, ijo, ila, ije, mam, mama, nana, nena, nin, non та ін. Пояснення такого розмаїття очевидно слід шукати в психології.
Для фоностем bha-, bhe- та їх можливих модификацій і дивергенцій було визначене таке семантичне поле: "дитина", "син, племінник, брат", "зять", "хлопчик", "дочка", "родич", "родина, рід", "слуга", "бути, існувати", "народитися", "вирощувати" , рости”, ”плід, фрукт”, “врожай”, “трава”, “гілка, прут”, “теля”. Деякі індоєвропейські слова кореня bher- пов'язуються зі значенням “носити, приносити” (слов. brati, д.-інд. bharati “приносить”, вірм. berem, лат. fero “несу” та ін.) З інших мов, що розглядаються, у відповідність можна поставити тільки тюркські зі значенням “давати” (туркм. bermek, тат. birü, каз. beru, узб. bermoq та ін.), в інших нічого схожого не було знайдено. Очевидно, спочатку значення слова кореня bher- було “походити, з'являтися”, з якого могли статися слова зі значенням “дитина, плід” та подібні, а також слова зі значенням “приносити, брати” та “давати” (там же, 10-11).
Вище згадувалося, що окремий звук m може бути зрозумілий у значенні особового займенника першої особи. Це справедливо для картвельських, тюркських, індоєвропейських та фінно-угорських мов, але у північнокавказьких цей звук використовується для утворення особистого займенника другої особи (авар. mun, анд. min, < i>men, багв.me, ахв.mene, рік min, цезі mi та ін під "ти"). Таку різницю можна пояснити протилежним розумінням жесту, що супроводжується звуком m при спілкуванні двох людей, які не мають спільної мови. Така невизначеність відсутня за номінації зрозумілих об'єктів.
Для фоностем ma-, me- та їх можливих модификацій і дивергенцій чітко виражено у всіх мовах як “здобуток, їжа” ("м'ясо", "печінка", "нирки", "жир", "мозки", "кістковий мозок", "мед", "хліб", "вівця", "олень" та ін.) Збереження та підтримання життя було для первісної людини основним інстинктом і не дивно, що його слова приймали саме таке значення.
У той же час значення цих фоностем отримали інший напрямок, а саме в інформаційно-сигнальну сторону, а згодом вони поширилися і на розумову діяльність тісно пов'язану з спільним семантичним полем усіх мов можна зробити висновок, що фоностеми ma-, me- та їх модифікації розвивалися в корнеслова від значення "знак, сигнал" до таких категорія як "слово, ім'я", "називати", "говорити", "відзначати знаком" і далі за одним напрямком "сенс, значення, думати, розум", а за іншим – "цінувати , поважати, шанувати” (там же, 12-14).
Трудову діяльність людини супроводжували мимовільні звуки під час важкої роботи. Наприклад, людина крякає, видає звук складної артикуляції при різких рухах під час рубки дерева. У різних людей він може бути різним, але в його складі завжди є проривний велярний. Початкові звуки при утворенні слова, що характеризує таку роботу ("бити", "різати", "рубати"), утворювали фоностемы ča-, ka-, če-, či-. Розвиток семантики привів до утворення слів зі значенням "гострий" і назви гострих інструментів і роботи з ними (там же, 14-15).
5.2 Азійські мови
Закони розвитку та трансфомації губно-губних (білабіальних) приголосних в азіатських мовах ще не встановлені, тому цілі лексичні комплекси, що містять вихідні білабіальні фоностеми, були поділені по семантичних полях з урахуванням досвіду європейських мов.
Проведений аналіз показавши, що з компонентів семантичного поля “бути, існувати”, “народжувати, народжуватися”, “рости” та його розширення в азіатських мовах використовуються ті самі фоностеми ab, ba-, pa- та їх можливі модифікації, що і в європейських мовах, і, крім них, також фоностеми на основі носового білабіального m, який в принципі міг розвинутися з білабіального проривного b (там же, 15-17).
До семантичного поле “здобич”, “їжа”, “жирний, жир”, “смачний, солодкий”. такі поняття як “урожай”, “зерно”, “м'ясо”, “печінка”, “нирки”, “риба”, “олень”, “лось”, “баран”, “коза”, “віця”, “мед”, “молоко”, “хліб”, “каша”, “боби” ін. под.
В азійських мовах у компонентах цього семантичного поля фоностеми ma-, me- та їх можливі модифікації переважають, хоч і меншою мірою, ніж в індоєвропейських і серед них присутні також фоностеми на основі інших білабіальних (там же, 17-18).
Компонентів фоностем на основі білабіальних в семантиному полі “знак”, “називати”, “ім'я”, “знаходити”, “думати”, “дивитися” в азійських мовах значно менше, ніж в європейських. Очевидно, вони не переважають серед слів цього семантичного поля (там же, 18).
Загалом семантичне поле: "різати", "рубати", "ламати", "стригти", "скребти", "гострий" і в європейських, і в азійських мовах, якщо не брати до уваги сино-тибетські, характеризується фоностемами ka-, ca-, ca-, ča- та їх модифікаціями. Цей факт треба мати на увазі при простеженні становлення європейських та азійських мов (там же, 18-19).
5.3. Семантичне поле “вода”, “текти”,“річка”
Якщо розглянуті вище фоностеми вважатимуться первинними, то звучання наступних у черзі звукових сигналів визначити важко. Можливо, підказати рішення дасть спостереження над розвитком дитячої мови, але можливий і інший шлях, а саме – пошуки слів, що звучать у семантичних полях аналізованих мов, що походять від слів, які б могли бути серед найбільш уживаних первісною людиною. Такими можуть бути “вода”, “вогонь”, “сонце”, “тепло” та світло” тощо.
При розгляді слів семантичного поля "вода", "джерело", "річка", "потік", "питво" та під. у європейських мовах, виявилося, що багато з них починається звуком l у поєднанні з голосними, тобто з li -, le- la- та ін. Після залучення до розгляду також слів зі значенням “сирий, мокрий” , “калюжа, болото”, “сніг, дощ”, “лити, текти, бігти” та ін. виявилося, що багато з них також починаються на li- , le- la-. Однак в азіатських мовах жодного слова, що починається зі звуку l, у цьому семантичному полі не було знайдено (там же, 19-2015).
* * *
Зважаючи на різницю у фонетиці слів розглянутих семантичних полів європейських та азійських мов, можна припускати, що гадану загальну спорідненість усіх мов світу, про що писав Мельничук (Мельничук А.С. 1991, 33), можна пов'язувати лише зі спільною семантикою найдавніших слів людини на основі білабіальних проривних. Тут доречно згадати такий висновок півтораста літньої давності, з яким можна сперечатися:
… якщо племена людей мають різне походження, не можна очікувати, що їхні мови можуть бути більш несхожими, ніж вони є насправді; в той час як, з іншого боку, якщо все людство має одну кров, їхні мови не повинні бути більш схожими ніж ми насправді знаходимо їх. Свідчення мови ніколи не може привести нас до будь-якого позитивного висновку щодо особливої єдності чи різноманітності людських рас (Whitney William Dwight. 1867, 394).
У. Д. Вітні помилявся. Таємниця походження людської мови таки прихована у самих мовах. Їхню генетичну спорідненість слід визначати за найдавнішими словами. У принципі ми це і зробили, і загальну генотипічну артикуляційну базу для європейських та азіатських мов знайшли у білабіальних проривних. Артикуляція звуків залежить від анатомічних та фізіологічних особливостей людей, які розподіляються генетично. Остаточний висновок про загальну мовну спорідненість допоможе зробити генетика.
.
6. Роль наслідування у процесі формування мов
Факт наявності фоностем з білабіальними приголосними на початку слів деяких спільних семантичних полів азіатських та європейських мов може лише сказати, що саме вони були першими звуками людини завдяки особливостям її артикуляційного апарату, характерного для всіх людських рас. Подальший розвиток мови визначається спільними психологічними особливостями окремих людських суспільств, що пов'язують уявлення про навколишній світ зі своїм відображенням у мові, але мають одну спільну рису.
Французький соціолог Габріель Тард стверджував, що все суспільне життя багато в чому ґрунтується на інстинкті наслідування людей один одному і немало місця у своїй роботі присвятив еволюції людської мови. Зокрема, він писав:
Лінгвістичний прогрес відбувається завжди за допомогою наслідування, потім боротьбою двох мов або наріч,… а також і боротьбою між двома висловлюваннями або двома мовними зворотами, що відповідають тому самому значенню (Тард Г. 2011, 133)
При становленні мови наслідування забезпечує його комунікативні характеристики, тобто взаєморозуміння для людей завдяки мимовільній стандартизації звукових сигналів, та боротьба, про яку писав Тард, забезпечує вибір найкращого варіанта, неминуче пов'язаний з втратою менш виразного, менш зручного для вимови тощо. Саме такий характер мови ускладнює реконструкцію її розвитку. Від наслідування слід відрізняти імпринтинг (відкарбування). Р. Аллотт намагається встановити його роль походженні мови і дуже докладно описує процеси імпринтингу у тварин, дає приклади його прояви і в людини. На його думку, діти сприймають мову в результаті процесу, аналогічного імпринтингу (Allott Robin. 2012-1). Однак імпринтинг формує лише поведінковий акт, який у принципі не має відношення до мови. Якщо ж йдеться про певний процес аналогічний імпритингу, то це і буде наслідуванням.
Тісно пов'язана з природою, первісна людина наслідувала не тільки собі подібним, а й звірам. Найбільш розвинені з них, мавпи, звуками висловлюють свої різноманітні почуття, подають сигнали один одному про небезпеку, наявність їжі або під час пошуку партнера для спарювання. Дослідження приматологів переконливо свідчать, що у галузі комунікативної поведінки між вищими приматами та людиною існує помітна наступність (Вішняцький Л.Б.. 2002, 48-49). Відповідно, деякі звукові сигнали людини повинні були бути такими ж нероздільні, як і звуки, що видаються тваринами. Однак різниця між криками тварин і арітикульованими звуками людської мови вже була відома античним граматикам. Аврелій Августин у роботі Principia dialecticae стверджував: Logui est articulate voce signum dare. Прірва, що розділяє звуки мови найвідсталіших народів і крики тварин настільки глибока, що їх подібність є плодом фантастичних гіпотез. Крики тварин є єдиним звуком без внутрішнього членування, властивого людської промови (Pätsch Gertrud. 1955, 69). Різноманітність звуків, що видаються людиною незрівнянно багатша, ніж у тварин завдяки більш досконалому голосовому апарату. Тим не менш, імітація природних звуків, у тому числі і криків тварин, повинна була мати місце. Таке припущення висловлювали ще І. Гердер та Ж.Ж. Руссо, уявляючи собі розвиток людської мови на основі ономатопії, але Макс Мюллер (1823-1900) у своїй праці Lectures on the science of language критично поставився до уявлення і іронічно назвав його "теорією bow-wow". Пізніші лінгвісти були такими категоричними, і визнавали, що імітація відігравала значну роль у процесі еволюції мови, що ми бачимо на прикладі міркувань Габріеля Тарда. Згодом розуміння значення звуконаслідування для виразних засобів мови ще більше зросте:
Звуконаслідування виступає як перший крок мовного вираження і є важливою ознакою еволюції квазімови в реальну мову (тобто лангівізація) (Ma Qinghua, 2018, 43).
У своїй статті Ма Цинхуа проводить обширний аналіз засобів ономатики і робить висновок, що мова, як і раніше, зберігає свою глибоку природу за межами мовної системи:
Існуючі явища не-ономатопеї походять від ономатопеї прямо або опосередковано, включаючи іменники, дієслова і прикметники, і становлять більшу частину лексики. З іншого боку, модель структур звуконаслідування може розглядатися як імітаційна мета чи структурний мем інших моделей структур не-ономатопеи. Багато з не-ономатопей все ще несуть ономатеми в різному ступені і манерах, серед яких імітація всіх людських звуків і деяких звуків зовнішнього світу має лінгвістичну універсальність (там же, 59).
Виходячи з цього, можна зробити висновок, що на перших етапах формування мови ономатопея грала ще більшу роль. У багатьох давніх мовах існували, а в деяких сучасних існують досі біфонемні приголосні типу аспірат bh, dh, gh, th, kh, guh, quh, африкат dz, ts, ps, ks, лабіалізованих gu, qu, tu, pu, плавних африкат rz, rs, lž, lš, rz, rs, lž, lš, які могли бути імітацією звуків тварин, але надалі у багатьох випадках проходили процес спрощення.
Окремі приголосні, як було показано на прикладі звуків m, n, t, th, d, dh, можуть мати найпростіше значення. Крім того, інші приголосні, такі як k, kh, g, gu, r, rz і, тим більше, комбінації приголосних можуть використовуватися для інших значень. Це велика тема, яка вимагає окремого дослідження, тому що помічено, що перша приголосна будь-якого слова в будь-якій алфавітній письмовій мові є знаковим семантичним ключем для значення всього слова, так само, як семантична частина або «радикал» багатьох китайсько-японських складових символів дає ключ до розуміння значення складеного символу (Zev Bar-Lev, 2016).
На відміну від тварин, людина має здатність вимовляти голосні. У поєднанні з голосними приголосні утворюють перші склади, які забезпечують різноманітність звуків, що вимовляються людиною. Вони дозволили по-різному відбивати явища природи у людських суспільствах, сформованих у різних природних умовах, відповідно до існуючих в ній звуків. Це визначило розвиток різних мов своїм шляхом.
.
7. Роль і значення ритму в мовах
Звуки тварин не утворюють ритмічну послідовність. Також і в квазімові первісної людини реалізації положення органів артикуляції відбуваються випадково-хаотичним чином. Крім того, розподіл енергії у спектрі звуків примітивної прамови теж хаотичний. Сучасні мови, навпаки, мають досить чіткий дискретний набір як положення органів артикуляції, так і розподілу енергії у спектрах фонем. Мова людини має таку особливість, як наявність ритму наголосу в мові (Щека Ю.В. 1994, 84). Саме поява ритму характеризує появу мови.
Вивчаючи мовну інтонологію та розвиваючи цю ідею, російський учений Щека розкриває існування систем ритмічних рівнів мови. Вони формують інтонацію мови та на їх основі визначаються відповідні інтонологічні одиниці: гармонема (їй відповідає голосна фонема або склад), тактема (слово), мелодема (словосполучення), інтонема (речення) та композема (текст). Інтонологія також дозволяє уявити еволюцію мови як процес послідовного формування ритмічних рівнів, починаючи з нижнього (складу) і закінчуючи найвищим рівнем тексту, на якому відбувається відхід від принципу ритмічної організації мови. Іншими словами, мова перейшла від гармонеми почерговим шляхом до вищих інтонологічних одиниць (там же, 92)
.Відповідно до того ж принципу «онтогенез повторює філогенез» Ю.В. Щока проектує етапи становлення мовної здібності у дітей на етапи розвитку життя Землі і здійснює відповідні розрахунки. Кінець-кінцем він будує перевідну функцію, за допомогою якої періодизує хронологію еволюції мови, і відносить час виникнення складового ритму, тобто зародження людської мови, на 10,7 млн. років назад (там же, 92- 94). Таке точне визначення суперечить твердженню про те, що у неандертальців, які жили набагато пізніше, не могло бути мови через неможливість вимовляти голосні звуки (див. вище). Подібні протиріччя показують, що вивчення походження людської мови має проводитися не вузькими фахівцями, а рамках міждисциплінарного підходу.
.
8. Висновки
Дані, які можуть допомогти розкрити таємницю походження мови, яка пов'язана з походженням рас, розкидані по усіх мовх світу, і зібрати їх для досліджень – завдання не з легких. Усі мови світу є складною системою, утвореною великою кількістю компонентів, які по-різному взаємодіють один з одним. За словами Яна Стюарта, для опису взаємодії щодо простих компонентів та динаміки подібних систем нам потрібна точна математична теорія, яка буде розвинута приблизно до 2050 року (I. Stewart. 2002). Однак використання математичного апарату стане можливим, якщо всі компоненти мови будуть максимально спрощені, структуровані у визначеному порядку та скомпільовані у базу даних. Одним із класів таких компонентів можуть бути етимологічні комплекси, порівняння деяких із них було зроблено у запропонованій роботі.