Компендіум графоаналітичних досліджень

Основним предметом дослідження передісторичних етногенетичних процесів є взаємини мов, які належать до одної родини, і просторове розташування місць формування тих прамов, з яких вони походять. Наявна нині велика сукупність знань про предмет досліджень є безсистемним набором фактів, довільне використання яких методом дедукції дає різні результати. В свій час Кант в процесі пізнання вихідним пунктом зробив не предмет дослідження, а саме пізнання.

Спочатку наявні дані про лексику досліджуваних мов приведяться в певну систему і по них за допомогою графоаналітичного методу будується графічна схема (модель) їхніх родинних взаємин, а потім для неї знаходиться відповідність на мапі і визначаються місця формування окремих мов.

Вперше цей метод був використаний для визнечення місць поселень давніх слов'ян (Стецюк В.М 1987), а в подальші роки ним було досліджено близько тринадцяти десятків різних мов, а загальний обсяг лексики залученої для побудови графічних моделей складається з приблизно 135 тисяч слів (див. Таблицю 1.) Приблизно половина даних, яка була зібрана мною з етимологічних і двомовних словників і використовувалася на самому початку досліджень, представлена як Етимологічні словники-таблиці. Після появи в Інтернеті використовувалися дані з проекту The Tower of Babel. Крім графоаналітичних досліджень, було проведено пошуки лексичних відповідностей між мовами різних груп та сімей, а отримані результати досліджень пов'язувалися з даними археології, ономастики, міфології, етнографії.

Таблиця 1. Кількісні дані відносно лексики прийнятої до дослідження.

Нижче дається більш детальний опис використання графоаналітичного методу. Графічна схема, або модель взаємин споріднених мов будується при припущення існування оберненої пропорційної залежністі між кількістю подібних, тобто спільних слів у парі мов і відстанню між ареалами, на яких сформувалися ці мови. Простіше кажучи, чим ближче проживали одні до одних носії двох споріднених мов на початку їх формування, тим більше вони мають в своїх мовах спільних слів. Зрозуміло, що маються на увазі слова давні, такі, якими людина могла користуватися в доісторичні часи, а не ті слова, які виникли пізніше на більш високих ступенях розвитку цивілізації. Визначити давні слова непросто, але можливо, для цього є різні методи.

Отож, вибравши необхідні слова в усіх мовах досліджуваної сім’ї, приступаємо до роботи. Спочатку треба виділити з них спільний лексичний фонд, який є одною з характеристик мовної спільноти, але нічого не говорить про рівень спорідненості між окремими мовами, тому в розрахунок він не береться. Решта слів може бути спільною для двох або більше мов, але ми будемо рахувати кількість спільних слів в парах незалежно від того, наявні вони також в інших мовах чи ні. Після такого підрахунку в усіх можливих парах мов будується графічна модель спорідненості, яка віддзеркалює розташування ареалів окремих мов на спільній території усієї мовної сім’ї. Кожному ареалу відповідає тісне скупчення вузлів отриманого графа, яке утворюються кінцями ребер (відрізків) з довжиною обернено пропорційною кількості спільних слів у парі мов. Кількість ребер дорівнює кількості пар мов, а кількість вузлів на одиницю менша від кількості мов. Процес побудови графа нескладний і лише потребує елементарних знань з геометрії.

На наступному етапі для отриманої графічної моделі шукається місце на географічній карті з більш-менш чіткими ареалами, для яких границям служать природні рубежі, такі ,наприклад, як річки або гірські хребти. Природні бар'єри ускладнюють спілкування і, відповідно, обмін новоствореними словами між населенням різних ареалів, що веде до диференціації первинної мови людей. З часом вони можуть стати і політичними кордонами між окремими етнічними спільнотами, які ще більше сприяють відокремленню діалектів, що виникають і дають початок новим мовам. Чим далі відстоять один від іншого ареали, тим більше різниця між мовами їх населення. Місць зі скупченнями ареалів, які ми назвемо етноформуючими, на земній поверхні не так вже й багато, тому пошук не є дуже складним. Багатьом на перший погляд здається , що розташувати отриману геометричну модель можна на будь-якому місці , але це не так. Як ніколи не будуть конгруентними дві сітки , складені з трикутників і квадратиків, так само неможливо поєднати графічну модель з невідповідним місцем на географічній карті. Тому сам факт розміщення моделі на карті є значущим сам по собі.

Для відновлення передісторичних етногенетичних процесів багато матеріалу для дослідника надає ономастика – як топонімія, так і антропонімія. Беручи до уваги велику стійкість та живучість географічних назв, їх ретельне вивчення і лінгвістичний аналіз у великій мірі підтверджують результати отримані за допомогою графоаналфтичного методу. Дані антропонімії дають можливість прослідкувати історичні процеси аж до наших часів.

В результаті проведених досліджень вималювалася така загальна картина формування та розвитку мов. У декількох вогнищах людської цивілізації виникають окремі первинні прамови, які в подальшій історії проходять складний процес членування. На першому етапі з якогось первинної прамови формується кілька споріднених мов нижнього рівня. Після розселення носіїв цих нових мов на великих просторах, розділених географічними рубежами на ареали, відбувається такий же процес утворення мов більш високого рівня. Так може повторитися кілька разів, навіть на тих же самих ареалах. У той же час певні мови, носії яких постійно залишаються на невеликій території, більше не розчленовуються. А чим довше певна спільнота людей живе на одному місці, тим більше своєрідних рис набуває їх мова. Внаслідок цього генетично споріднені мови можуть бути більше або менше подібні одна до одної.

Ліворуч: Поширення homo sapiens.
1. Homo sapiens.
2. Неандерталець.
3. Ранні гомініди

Люди сучасного типу почали заселення Євразію з Близького Сходу. Першими сюди прийшли люди монголоїдної раси, найбільш активна частина яких рушила далі в обхід Каспійського моря з півночі і часом дісталися Сибіру і Далекого Сходу. Деякі їх групи пізніше перебралася до Америки через Берінгову протоку. Основна ж маса заселила басейн Амуру і прилеглі території. Тут сформувалися тунгусо-маньчжурські і монгольські мови (див. мапу нижче)

Див. Монгольські і тунгусо-маньчжурські мови на великій мапі

На мапі червоними значками позначені ареали формування монгольських мов, а жовтими – тунгусо-маньчжурських (натискайте на значки, щоб довідатись, яка саме мова формувалась у позначеному ареалі)

Велика група монголоїдів залишилась в Передній Азії і Закавказзї, заселивши зручні для проживання долини. Тут сформувалися сино-тібетські мови (див. мапу нижче). Очевидно з ними можна пов'язувати поширені в тих місцях верхньопалеолітичні культури (40-30 тис. літ тому).

На мапі позначені ареали формування тибетських, бірманських, качинських мов, китайської, мов кіранті, лепча, лушей.

Тим часом в Північній Африці сформувалась раса європеоїдів, представники якої почали заселяти Європу через перешийки, які свого часу існували на місці Гібралтарської і Туниської проток. Очевидно на початку мезоліту вони з'являються у Передній Азії і витісняють звідти людей монголоїдної раси у Центральну Азію. Прибульці мали спільну мову, яка згодом розділилася на шість окремих в тих же ареалах, де сформувалися і сино-тибетські. Ці мови називаються ностратичними і до них відносяться індоєвропейські, уральські, семіто-хамітські, дравідійські, картвельські і тюркські.

Побудована графічна модель шести мов ностратичної макросім’ї дозволила визначити ареали їх формування в Малій Азії і Закавказзі довкола і неподалік трьох озер – Ван, Севан і Урмія (див. мал. вище). В центрі цієї території знаходиться біблійна гора Арарат. На мапі позначений також гіпотетичний ареал формування первісної північнокавказької мови (стрілками позначені шляхи міграції носіїв пізніших абхазо-адизьких і нахсько-дагестанських мов).

Очевидно, в кінці 6-го тис. до н.е. більшість носіїв ностратичних мов почала розселення на нові території. На старій прабатьківщині залишилися картвели, предки сучасних грузинів і, можливо, рештки інших етносів. Семіто-хаміти і дравіди відійшли на південь, а носії індоєвропейської, уральської та тюркської прамов почергово рушили через Дербентський прохід на Північний Кавказ, а далі поступово розселилися на Східно-Європейській рівнині, асимілювавшись серед автохтонного населення, але накинувши йому свої більш досконалі мови.

Графічні моделі індоєвропейських, фінно-угорських і тбркських мов дозволили знайти території поселень їх носіїв і ареали формування мов наступного рівня. Вся територія Східної Європи від Вісли до Уралу поділена річковою сіткою на кілька десятків ентоформуючих ареалів доволі чітко. Отож, індоєвропейці розселилися в басейні середнього і верхнього Дніпра, і тут в ареалах, утворених його притоками та притоками Прип’яті і Десни сформувалися індоєвропейські діалекти, з яких з часом розвинулися такі мови: грецька, італьська, германська, слов’янська, балтська, тохарська, кельтська, іллірійська, фракійська, фригійська, вірменська, іранська та індоарійська. Більша частина носіїв прауральської мови до Уралу не дійшла, а розселилася в басейні Волги. В ареалах його правобережної частини сформувалися такі первинні фінно-угорські мови: фінська, естонська, вепська, саамська, мордовська, марійська, угорська, удмуртська, комі, хантийська, мансійська, а також ще дві або три мови, які пізніше зникли. Та частина уральців, яка перейшла за Волгу на північ, вже не мала тісних контактів з рештою своїх родичів, тому їхня мова розвивалася самостійно і дала початок тим мовам, які відомі тепер як самодійські. Давні тюрки заселили територію між нижнім Дніпром і Доном і тут спільна тюркська мова також пройшла процес розчленування (див. мапу нижче).

На початку ІІI тис. до н.е. тюркські племена в своїй більшості починають залишати прабатьківщину, поступово розселяючись на території від Карпат до Алтаю. Ті племена тюрків (головним чином протобулгари), які перейшли на правий берег Дніпра, асимілювавши трипільців, починають заселяти великі простори Східної, Центральної і Північної Європи поширюючи культури шнурової кераміки (див. мапу нижче).

Сліди своїх міграцій булгари залишили у численній топонімії (близько 600 одиниць), дешифрування яких проводилася за допомогою чуваської мови (див. Google My Maps нижче).

На мапі значками у вигляді ромбиків різних кольорів позначені населені пункти з назвами булгарського походження. Фіолетовими позначені ті, які можуть відповідати часам КШК або близьким до них. Рожевим – більш пізнього, скіфського часу.
Синіми зірочками позначені відомі пам'ятки культури шнурової кераміки або їх групи, зеленими – пам'ятки фатьянівської культури, а жовтими – найбільш західні пам'ятки трипільської культури, територія якої в цілому позначена жовтим кольором. Брунатним кольором позначена територія індоєвропйців, а зеленим – територія поширення фатьянівської і балановської культур, які теж належать до КШК. Лазурним кольором позначені гідроніми.

Численні лексичні паралелі між чуваською і німецькою мовами (див. рохділ Чувасько-германські мовні відповідності) пояснюються двома причинами. Прабатьківщина предків сучасних німців, яких ми називаємо тевтонами, була на Волині, а булгари заселяли сусідню територію в Галичині, тому між ними мали бути взаємні мовні впливи. Коли тевтони в процесі пізнішої міграції досягли Центральної Європи, вони оселилися серед булгар, які ще залишалися тут з часів культури шнурової кераміки, поступово асимілювали їх, але запозичили деякі булгарські слова.

Одночасно з рухом бугар у Центральну Європу інші племена тюрків заселяють Передкавказзя і мігрують за Волгу. Через Казахстан тюрки, зберігаючи черговість, обумовлену розташуванням первісних ареалів поселень, рухаються у Средню Азію, Сибір і на Алтай (див. мапу нижче).

Ті тюркські племена, які дійшли до Алтаю, вступили в контакт з тутешніми носіями монгольських і тунгусо-маньчжурських мов і більш багаті і розвинені тюркські мови зробили великий вплив на мови аборигенів, які займалися головно полюванням і збиральництвом, тобто стояли ще на досить низькому рівні розвитку. Внаслідок цього монгольські і тунгусо-маньчжурські мови, а також генетично споріднені з ними японська і корейська мають певну кількість спільних рис з тюркськими, що дає підстави для об’єднання їх всіх в одну так звану алтайську сім’ю, хоча тюркські мови, як ми бачили, до неї генетично не належать.

Коли переважна більшість тюрків полишила свої землі між Дніпром і Доном, в рух прийшли також індоєвропейські племена. Іллірійці та греки відійшли на Балкани, а італіки (предки сабінів, латинів, фалісків, осків, умбрів та ін.) після довгих мандрів остаточно оселилися на Апеннинському півострові. Другою хвилею на Балкани рушили фрігійці, давні вірмени і фракійці (предки албанців), а індоарійці разом з тохарцями дійшли до Середньої Азії, а потім просунулися до Індостану. Слов’яни ж, ареал яких був на самій півночі індоєвропейської території, рушили на захід, але зупинилися на рубежі Вісли, в той час як їх південні сусіди кельти пішли далі до Центральної Європи. Слід сказати, що рідні місця населення ніколи не полишає повністю, але його рештки часто асимілюються більш численними новоприбульцями, хоча мова автохтонного населення залишає сліди свого впливу на їхні мови. Такі впливи мовного субстрату на етноформуючих ареалах істотно пришвидшують процес диференціації спільної мови новоприбулого населення. Отож, коли германці, балти і іранці зайняли залишені іншими індоєвропейцями ареали, вони змішалися там із попереднім населенням. Мігації індоєвропейських племен показані на мапі нижче.

Племена балтів, германців, іранців і фракійців лишилися поблизу своїх батьківських поселень зайняіши спорожнілі ареали. Вірмени і фригійці, почавши міграцію, якийсь час залишаються на Лівобережній Україні. Германці зайняли ареали кельтів, іллірійців, греків, італіків і їх спільна германська мова досить швидко розділилася на п’ять діалектів, з яких пізніше розвинулися готська, сучасні англійська, німецька, голландська, фризька і північногерманські мови (шведська, норвезька, данська). Одночасно стався процес диференціації іранських та балтійських мов. (див. мапу нижче).

У середині першого тис. до н.е більша частина іранських племен почергово мігрує у Центральну Азію. В Східній Європі залишаються предки гілянців, талишів, белуджів, курдів, осетинів, можливо і мазендаранців. Осетини затрималися у верхів'ях Дона до скіфських часів, а курди, перейшовши на правий берег Дніпра, заселили Поділля. Пізніше одна їх частина рушила на захід, але швидко розділилася. Одні пішли в Центральну Європу, де вони стали відомі в історичні часи як кімври, а другі перейшли Карпати і оселилися в Угорщині. Більшість з них тут оселилася надовго, але якась їхня група через Балкани дісталася до Малої Азії. Місцеві хроникери причислили їх до інших наїзників, які сюди ж прибували з Північного Кавказу, об'єднавшиїх усіх під одним ім'ям кіммерійців. Пізніше ми знаходимо курдів у складі народів Боспорського Царства на Таманському півострові. Як вони туди потрапили, поки ще не вияснено. Це могли бути курди, які з Поділля рушила в степи України, де сліди їх губляться, але не виключено, вони прибули з Малої Азії. Звідси курди робили походи на північ, аж за Москву і в Прибалтику, де вони зіграли велику роль у становленні литовської державності. Богата подіями історія давніх курдів коротко розглядається в статті An Outline of the Ancient History of the Kurds

Праворуч: Загальна картина експансії іранців у Центральну і Малу Азію.

Стосунки кіммерійців зі скіфами залишаються темними, бо свідотцтва Геродота потребують підтвердженб яких практично нема, а ті, що є, часто помилкові. Скіфами були давні булгари, які два тисячоліття перебували в Галичині, де стали творцями комарівської і висоцької культур. На початку першого тис. до н.е. вони почали розселення у різних напрямках. Велика їх частина просунулося у східному напрямку, досягла Дніпра і вздовж Ворскли перейшла на Лівобережну Україну. З ними треба пов'язувати чорноліську культуру, яка розвинулася як синтез висоцької і білогрудівської. З усіх передскіфьких вона була найбільш поширеною на території України (див. мапу нижче).

Ліворуч: Поширення передскіфських культур на території України

І. Кіммерійські пам’ятки

ІІ. Висоцька культура

ІІІ. Голіградська група

ІV. Молдавська група

V. Чорноліська культура

(Більш детальнодив. в разділі Генезис скіфської культури}

Отож, скіфи прийшли не зі сходу, як це прийнято вважати, а з заходу. Археологія і лінгвістика підтверджують цю думку. Більшість скіфських імен, які залишилися в історичних джерелах (а їх близько 200), добре розшифровуються з допомогою чуваської мови, хоча серед цих імен є кілька таких, яким не було знайдено чуваських відповідників. Вони можуть бути розшифровані засобами курдської мови.

Германські племена зі своєї прабатьківщини здебільшого мігрували на захід і північ, проте стародавні англосакси залишилися на території України на тривалий час, і їхні сліди також зафіксовані в численної топоніміці (приблизно 170 найменувань). Таким чином, в часи Геродота англосакси були в числі багатьох народів Скіфії (див. мапу нижче)

Етнічний склад Скіфії часів Геродота за даними топоніміки

На мапі бордовим кольором позначені топоніми булгарського походження, лазурним – англосаксонського, рожевим – курдського, червоним – мордовського, зеленим – осетинського, коричневим – угорського, жовтогарячим – грецького. Блідожовтим кольором позначені топоніми, які мають різне тлумачення. Фіолетовим кольором позначена територія Більського городища біля села Куземин, яке деякі вчені пов'язують з античним містом Гелон.
Зірочками позначені інші географічні об'єкти (острови, кургани тощо).
Більш детально топонімічні дослідження розглядаються в частині "Передісторична топоніміка Центрально-Східної Європи".

Фінно-угорські племена лишалися осторонь від шляхів великих переселень, але поступово рухалися на північ у тій черговості, яку визначало розташування їх ареалів на прабатьківщині. Так, саамі (лопарі, лапландці), які займали крайній північний ареал загальної первісної фінно-угорської території, були першими в русі на північ і тепер є найпівнічнішим фінно-угорським етносом. Як предки мансі мали свою прабатьківщину на крайньому північному сході, так і тепер мансі займають те саме положення на цілій сучасній території поселень фінн-угрів.

Фінно-угорська топоніміка на етноформуючих ареалах і на шляхах міграцій фінно-угрів.

На карті кордони загальної фінно-угорської території та межі окремих ареалів позначені чорними лініями. Одночасно вони є річками, якщо не мають тлумачення на фінно-угорських мовах. Топоніми, залишені окремими фінно-угорськими народами часів формування їх первинних мов, позначені різним кольором. Фінські-синім, естонські – червоним, угорські – коричневим, мокша – бліднофіолетовим, комі – блакитним, удмуртські – зеленим і т.д. Населені пункти позначені зірочками, річки – лініями.
На карту у вигляді жовтих квадратиків нанесені також топоніми булгарського походження, залишені творцями фатьянівської культури, які прийшли з берегів Дніпра вздовж Десни і верхньої Оки. Розміщення топонімів показує, що прибульці довгий час не змішувалися з місцевим населенням і, очевидно, змушували його мігрувати в пошуках нових місць поселень.

І насамкінець про слов’ян. Слов’яни, які довгий час проживали на досить компактній території, так само довго зберігали єдність своєї мови. І навіть після диференціації слов’янських мов вони є більш подібними одна до одної, ніж, скажімо, германські, які розчленувалися значно раніше.

Ліворуч: Поселення слов'янських племен в кінці І тис. до н.е. – на початку І тис. н.е.

Болг – предки болгарів, Білор – предки білорусів,, Пд.-рос. - предки носіїв південного російського діалекту, Пн.-рос. - предки носіїв північного російського диалекту, Пом – предки поморських слов'ян, Слв – предки словенців, Слц - предки словаків, С/Х – предки сербів і хорватів, У/Т – уличи і тиверці (?), Укр – предки українців.

Членування ж слов’янських мов відбулося на початку нової ери, коли слов’яни заселили всю колишню індоєвропейську територію. Вони нашарувалися на автохтонів балтійського походження, які замінили тут германців і іранців і вже мали свої окремі мови. Різний субстрат дуже пришвидшив членування слов’янських мов, тому вік кожної з них налічує близько вісімнадцяти століть.

В цьому короткому викладі опущено багато деталей, які самі по собі не є переконливими, але, добре вписуючись у подану тут загальну картину, додають їх більшої повноти і вірогідності. В цілому можна сказати, що емпірично побудовані моделі спорідненості мов відповідають геоморфологічним особливостям ділянок земної поверхні і така відповідність підтверджується як лінгвістичними, так і екстралінгвістичними фактами. Таким чином, в нашому випадку філософська доктрина Дж. Віко verum et factum covertuntur (істинне і вчинене збігаються) має своє наглядне відбиття.