Самовияв українців і росіян в приказках і прислів’ях

Значення вивчення паремій для вироблення національних стратегій і світоглядних концепцій окремо взятих народів надзвичайно велике, але гідно не оцінене. Прислів'я та приказки можуть бути і часто є аксіологічною стратегією окремого індивідуума, тому національні ідеї тим швидше будуть засвоєні людьми, якщо вони засновані на національній традиції, відображеній в пареміях.

Обрання людиною тих чи інших практичних дій засноване на сукупності знань про способи оцінки життєвих ситуацій і підпорядковується законам так званої природної логіки. Одним з найважливіших компонентів цієї логіки, яка відрізняється від теоретичної, є її залежність від світосприйняття, сформованого під впливом рідної мови і особливо під впливом прислів'їв і приказок, що відбили практичний досвід попередніх поколінь:

Прислів'я та приказки представляють виключно багатий матеріал для вивчення закономірностей природної логіки, її аксіологічних закономірностей і аналізу зафіксованих у мові стратегій оцінювання (Баранов А.Н. 1989, 80).

Пересічна людина у своєму практичному житті в першу чергу керується готовими формулюваннями, тобто "ходячою мудрістю". Такою мудрістю і є паремії, але в наш час переоцінювати їх значення не варто, бо готові формулювання все більше виробляє література і, особливо, кіно. Все це є той соціальний капітал, який у великій мірі визначає долю народів. Але первісне накопичення цього капіталу почалося саме з паремій.

Книга під назвою "Самовияв українців і росіян в приказках і прислів’ях. Україна все ж таки не Росія" була видана у 2005 році видавництвом Ліга-прес у Львові. Тут публікується повний текст книги з незначними доповненнями, виправленими помилками і новими примітками автора. Виправлення пов’язані головним чином з необхідністю більш чітко визначити різницю між національним характером і суспільною свідомістю. Є також значна зміна у структурі книги – для зручності порівняння слов'янсmкого фольклору з німецьким та іспанським дане не в кінці, а в ході викладу.

ВСТУП

Перший варіант цієї роботи був написаний в часи так званої "перебудови", коли партійне керівництво Радянського Союзу, намагаючись стримати крах комуністичної системи і розвал імперії, шукало шляхів для активізації творчого потенціалу громадян у власних інтересах. Задекларована "гласність" дозволила письменникам і науковцям підняти для розгляду питання, які до того були під суворим табу. Однак печальний досвід перебування у "великій зоні" і старий репресивний апарат, який "перебудовувався" дуже повільно, змушували авторів бути дуже обережними, доносити думку до читача у завуальованій формі, натяками, алегорично, сподіваючись, що люди своїм розумом домислять те, про що промовчав автор. Такою спробою і була стаття автора "До питання про вивчення національних характерів українців і росіян", яка була опублікована в третьому числі науково-популярного, літературно-мистецького альманаху" "Євшан-зілля". що виходив у 1987-1990 рр. у Львові самвидавом. В цій роботі особливості етнічної психології українців і росіян досліджувалися на матеріалі прислів’їв і приказок обидвох народів. В рецензії Ореста Реста на статтю, яка була опублікована в тому ж числі, поряд із слушними заувагами була відзначена оригінальність методу досліджень, новий підхід до теми і була висловлена надія, що робота дасть поштовх подальшим працям у цьому напрямку. В наступному числі альманаху була опублікована рецензія Миколи Жарких, який відзначив надійність отриманих висновків, зробивши оцінку дослідження вибірок за допомогою критерія "хі-квадрат".

Перебудова вже давно відійшла у минуле, радянська імперія розвалилася без вороття, а Україна стала незалежною державою, в якій науковці отримали можливість робити свої дослідження з небаченою досі свободи вибору методів і тем. Однак охочих продовжувати дослідження етнопсихології українців і росіян за допомогою запропонованого методу не знайшлося. Між тим, ця тема в умовах розбудови української держави має надзвичайно велике значення, якщо взяти до уваги, що велика частина громадян України помилково утотожнює себе з росіянами за походженням, мовою, спільним історичним минулим. Коли у нашого північно-східного сусіда все ще не вивітрилися імперські амбіції, така настанова українців може ставити під загрозу держану цілісність України. Під час недавніх політичних подій раптом вигулькнула тема сепаратизму окремих регіонів, при чому, під час масових акцій у натовпі нерідко можна було побачити прапори сусідньої держави, приєднатися до якої бажали би найбільш запопадливі вороги української державності. Звичайно, більшість українців інтуїтивно відчуває різницю між собою і росіянами, але наскільки ця різниця є глибокою, вони часто не усвідомлюють. А без усвідомлення цієї різниці національна ідея буде безплідною. Вповні мав рацію професор Янів з Українського Вільного Університету у Мюнхені, коли в одній зі своїх робіт писав, що "чисто теоретичне питання соціології окремішності народу та його об’єктивного визначення тісно сполучається вже з чисто практичним – політичним моментом, а зокрема, яке першорядне значення те питання має в застосуванні до українців, яким у міжнародному житті так часто відмовляється просто право на самостійне буття, імпутуючи, що ми є часткою російського народу". Також, за словами Яніва, етнопсихологія має відігравати свою роль і в педагогіці, "завданням якої сформувати – на науковій базі – нове покоління".

Щоправда, в українському суспільстві тепер можна помітити зростання інтересу до розуміння типових рис національного характеру. Однак цю тему більше зачіпають публіцисти, ніж науковці. Очевидно, вчених-гуманітаріїв стримує недосвідченість у застосуванні ефективних математичних методів дослідження, а можливо, і скептичність щодо існування спільних психічних особливостей окремих народів і, отже, щодо самого поняття "етнічна психологія". Звичайно під цим поняттям розуміється форма суспільної свідомості у сукупності типових морально-психологічних рис більшої частини представників якоїсь нації, які виявляються у їх поведінці та діяльності. І в тому, що така сукупність існує, переконані багато вчених, зокрема, це доводив і професор Янів. Лев Копелев взагалі заявляє, що почуття національного характеру формується спонтанно, стихійним під впливом різних чинників –спадкових рис характеру, попереднього історичного досвіду, морально-етичних норм у суспільстві, географічних умов, а також в результаті цілеспрямованої, усвідомленої діяльності різного роду релігійних, просвітницьких та культурних установ.

Національний характер відбивається у суспільній свідомості. Взаємини між цими двома категоріями соціальної психології складні, вони впливають одна на одну, але суспільна свідомість є більш динамічним явищем, зміни в ній під впливом зовнішніх факторів можуть ставатися на протязі життя одного покоління, в той час як національний характер, відбираючи для себе перевірені часом ідеї, уяви, духовні цінності поточної суспільної свідомості, закріплює їх в собі для наступних поколінь і таким чином є категорією досить стабільною. Така стабільність рис національного характеру дозволяла різним народам бачити між собою різницю і разом з мовою формувати національну свідомість

Людство впродовж тисячоліть сформувало і засвоїло у певній мірі виправдані звички у ставленні до чужинців, серед яких (звичок) завжди були побоювання і недовіра, і ці звички, передаючись у спадок, затрималися аж до наших часів у людей, які живуть у замкненому колі своїх співвітчизників. Довший час уява про особливості національного характеру того чи іншого віддаленого народу формувалися під впливом думки авторитетів. Колись авторитетами були мандрівники, купці або посли, такі як Геродот, Ксенофон, Ібн Фадлан, Плано Карпіні, Рубрук, Марко Поло, Олеарій, Боплан, Лясота і багато інших, як побували у світах і залишили на папері свої суб’єктивні враження від далеких країв та їх населення. Ось, наприклад, що писав англійський мандрівник Джеремі Горсей про царя Івана Грозного і росіян: "Тиранство цього государя було справедливою карою, яку Бог наслав на цей злочинний народ за те, що він живе, турбуючись лише про їжу і питво, і погруз у поганстві кричущих гріхів содомських" (Горсей Єремий. 1907).

Певно, на основі подібних суб’єктивних вражень в Європі Йоганом Равізієм Текстором в 1595 році була зроблена спроба дати характеристику різним народам Європи. Пізніше цю спробу було неодноразово повторено іншими авторами в різних країнах. У Віденському музеї народознавства експонується таблиця невідомого автора 18-го століття з характеристикою десяти народів Європи, серед яких є росіяни, поляки, німці, іспанці та інші. В ній народи характеризуються за такими ознаками: звичаї, розум, поведінка, уподобання, чесноти, порівняння з яким-небудь звіром та ін.. Іспанці в цій таблиці характеризуються як гордовиті, розумні; земля їх плодюча, час вони проводять в грі, люблять славу, порівнюються зі слоном. Німці – чистосердечні, непереможні, доброчесної поведінки, люблять випити, порівнюються з левом. Поляки – селянських грубих звичаїв, хвалькуваті, час проводять у сварках, земля їх лісиста, а самі вони подібні до ведмедя. Росіяни – доброї натури, але дикі і нерозумні, найбільше люблять спати, порівнюються з ослом (Keller Mechthild,..1985, 23-25). В усіх подібних характеристиках власний народ наділявся усілякими чеснотами, в той час як іншим народам приписувалися негативні властивості. Ці судження багато в чому на довгі роки визначили і колективну уяву одних народів про інші, і той кут зору, під яким народи розглядали одні одних, з покоління в покоління повторюючи шаблонові національні характеристики, значною мірою негативного змісту, у відношенні до чужинців. Подібні думки висловлював і доктор Цимбалістий: "В питанні національних різниць та особливостей дуже яскраво проявляється схильність людського думання користуватися не категоріями, здобутими у постійно свіжому контакті з дійсністю і провіреними розумом, але готовими, запозиченими, стереотипними штампами" (Цимбалістий Б. 1992). Зрозуміло, що вивчення шаблонових поглядів не приведе нас до істини. Однак є сенс поміркувати над тим, як шаблонові погляди виникають і наскільки вони можуть відповідати істині.

Характеристика окремих народів складається на підставі спостережень, і висновки про окремі риси їхнього національного характеру робляться тоді, коли вони на думку спостріігачів, притаманні більшості їх представників. Висновки будуть більш-менш об'єктивними, якщо узагальнити думки різних спострігачів. Російський дослідник С.К. Іванов для вивчення національного характеру пропонував відбір відповідних суджень політичних, державних, культурних, військових діячів минулого (Иванов С.К). 1988. Проглянувши сотні тисяч сторінок різних текстів, він відібрав 2500 суджень про риси і особливості російського національного характеру, які належать більше, ніж 100 авторам і серед яких більшу частину займають висловлювання російських письменників-класиків, та "революціонерів-демократів". Певно, щось з решти суджень належать російським діячам іншого плану, а на долю іноземців залишається зовсім мізерна частина. Отже, замість об’єктивного дослідження ми маємо для аналізу свідому самооцінку росіян, яка не може не бути суб’єктивною. Не проводячи наукового дослідження, ці діячі давали емоційну оцінку тим рисам національного характеру росіян, які найбільше впадали їм в очі, або найбільше їх турбували, в той час як певні риси могли залишатися поза їхньою увагою. Наукова вартість таких оцінок викликає обґрунтований сумнів, хоч якісь з них можуть зацікавити читачів. Наведемо деякі для прикладу:

М.Г. Чернишевський: "Історичні обставини розвивали в нас чесноти чисто пасивні, як, наприклад, довготерпіння, звичку до негараздів і усіляких негод".

М.О. Добролюбов: "Смиренність, покірність, терпіння. самопожертва та інші властивості, які оспівуються в нашому народі професором Шевиревим, Тертієм Філіпповим … складають жалюгідне і потворне перекручення … прекрасної властивості делікатності".

М.Є. Щедрін: "Ми, росіяни, якось занадто вже охоче боїмося, і причому боїмося завжди із захопленням"

В.І. Ленін: "… російський обиватель взагалі звик до усевладдя уряду".

При наявності протилежних суджень, що визнає і сам автор, зразу ж випливає ідея кількісного аналізу свідчень про окремі риси і ознаки характеру для того, щоб виявити серед них найбільш характерні, а не найбільш вражаючі, але Іванов чомусь пропонує розглядати усю сукупність суджень в цілому: "Єдність цієї сукупності не механічна, а діалектична єдність протилежностей, які доповнюють і заперечують одна одну, що дозволяє бачити у зібраній інформації про російський національний характер більше, ніж просту арифметичну суму суджень, які в неї входять". Щось в цій фразі є і від демагогії, і від схоластики, а найбільше російського: "Валі кульом, потом разберьом!", Адже досліджуючи якесь складне явище, треба його спочатку проаналізувати, відокремити, рафінувати його окремі частини, а потім вже синтезувати в одне ціле. Саме такий підхід є загальновизнаним при дослідженні складних явищ в їхній діалектичній єдності.

Для дослідження такого доволі туманного поняття як національний характер, треба взяти інший, більш конкретний предмет, в якому він (характер) віддзеркалюється якнайбільше. Європейські вчені вже в першій половині 19-го століття, зокрема Вільгельм фон Гумбольдт і Артур Шопенгауер, вважали, що національний характер найбільше визначається мовою, головно, її стилем. Так само національний характер позначається на творчій діяльності народу, в його музиці, архітектурі, фольклорі тощо. При цьому словесний фольклор є саме тою діяльністю, в якій поєднуються і мова, і творчість одночасно. Усяка народна творчість являє собою стихійний процес і вона досить точно відбиває національний характер, або ту частину суспільної свідомості, яка формується стихійно. Фольклор в принципі не самооцінка, а самовиявлення народу, в ньому відкривається його душа, його прагнення і таємні стремління, його світовідчуття і стереотип поведінки. Він є формою суспільного буття народу, і наскільки суспільна свідомість відбиває суспільне буття, настільки фольклор відбиває суспільну свідомість, а з тим і бере участь у формуванні національного характеру. Тому можна вважати, що для його вивчення фольклор має безперечну перевагу перед свідомою інтуїтивною його оцінкою окремими людьми, хоч би й видатними.

Виходячи з цих положень можна спробувати дослідити національний характер на словесних формах фольклору. Це можна зробити, аналізуючи пісні, казки, прислів’я і приказки різних народів. При цьому навіть нефахівцеві можуть кинутися в очі певні закономірності. Скажімо, нерідка присутність в російських казках персонажу типу Іванушки-дурачка може наштовхнути на думку, що заповітною мрією росіян є здобуття багатства і щастя завдяки фантастичного випадку, а не наполегливою працею. Однак, з іншого боку, цец персонаж часом може виглядати і не таким вже дурнем, тому аналіз казок несе в собі значний момент суб’єктивізму залежно від позиції дослідника і при відносно невеликій кількості казок певної тематики може привести до хибних висновків. До того ж додатковою складністю є визначення популярності окремих казок. Мабуть для вивчення національної психології найбільше підійдуть прислів’я і приказки, які виконують роль стереотипних штампів, про які писав Цимбалістий. Їх величезна кількість гарантує всебічний аналіз питання при тому, що одна така фольклорна одиниця здебільшого висвітлює одну, часом дві і зовсім рідко три теми, систематизація яких дає можливість досить легко зробити кількісну оцінку рис національного характеру відповідно до цих тем.

Різна популярність в народі окремих фольклорних одиниць також мала би прийматися до уваги, але знову ж таки при великій їх кількості похибка буде несуттєвою. Слід також мати на увазі, що вивчення національного характеру одного народу неможливе без порівняння з іншим, інакше не вдасться відокремити загальнолюдське від специфічно національного. Саме таким шляхом пішов М. Костомаров, коли у своїй праці "Дві руські народності" вперше підняв питання окремішності українців, але його ідея практично не була розвинута в ані в царській Росії, ані в Радянському Союзі (Костомаровъ Н. 1861). На думку Яніва, Костомаров проявив геніальний обсерваційний дар, написавши цю роботу, і через півтора століття можна констатувати, що деякі його гіпотези знайшли теоретичне підтвердження. Зокрема, підтверджується його думка про те, що українці і поляки духовно ближчі між собою, ніж українці і росіяни. Нові дослідження в соціології та історії слов'янських мов підтверджують це. На жаль, Костомаров започаткував також формування шаблонової уяви про українці як мрійливу і поетичну натуру із сильним ухилом до індивідуалізму. Професор Янів в цілому об’єктивно оцінюючи роботу Костомарова, пише, що "той почав не від аналітичних студій, а відразу перейшов до синтези" і що їй бракувало повного обґрунтування.

У цій роботі автора увазі читачів пропонується друга спроба вивчення національних характерів українців і росіян на матеріалах збірок прислів'їв і приказок Номиса і Даля з врахуванням зауважень рецензентів і з залученням додаткового матеріалу збірки Номиса. Щоправда, оскільки укладачі збирали фольклор ще у 19-му столітті, може здатися, що за минулий час у національних характерах росіян та українців відбулися значні зміни, тим більше, що частина українців була значною мірою русифікована. Так ми приходимо до думки, що крім успадкованих від предків рис, люди можуть набувати нові відповідно до нових умов існування. Однак виникає питання, наскільки вони можуть бути тривкими і чи можуть вони успадковуватися від покоління до покоління. Таку можливість вивчає еволюційна психологія:

Генетика поведінки вивчає основи поведінки і все що з ним пов'язано, – психічні захворювання, схильність до розлучення, політичні уподобання і навіть почуття задоволеності життям. Еволюційна психологія шукає механізми, за допомогою яких ці ознаки переходять від покоління до покоління. Обидва підходи припускають, що у формуванні поведінки, думок і емоцій бере участь природа і виховання, але на відміну від практики двадцятого століття нині природі віддається перевага (Чиксентмихайи Михай. 2008. 89) .

Однак сформовані давніше і успадковані риси так само передаються механізмами еволюційної психології, тому вони не втрачаються, а набуті риси лише збагачують національний характер народів. Таким чином, корінних змін в ньому не має статися, хоча слід визнати, що тепер значною мірою на суспільну свідомість впливають соціально-економічні зміни і особливо засоби масової інформації та вивчення цього впливу є окремою темою досліджень. Інша річ, що зібраний Номисом матеріал не відображає регіональні особливості характеру українців, оскільки збирався на досить обмеженому просторі. Для повноти картини слід залучити інші матеріали української паремії і особливо такі, які стосуються наших часів, оскільки ця тема стала актуальною і має знайти продовження через загострення відносин між українцями та росіянами після розв'язаної Росією війни.

Враховуючи всі ці особливості, аналіз матеріалів збірника Даля і Номиса можна розглядати як відпрацювання методики майбутніх досліджень. Структура обох збірників побудована по-різному і ця відмінність значною мірою зумовлює методику досліджень. У Даля прислів’я, які містять в собі більше, ніж одну тему, повторюються в різних розділах збірки, в той час як у Номиса майже кожна фольклорна одиниця зустрічається тільки один раз, а в кінці збірки є загальний перелік тем. Тому фактична кількість російських прислів’їв дещо менша, ніж загальна кількість тем, які були взяті для дослідження (29008). Кількість тем, віддзеркалених 13-ма тисячами українських приказок, взятих до аналізу, дорівнює 21036. Хоча 29 тисяч і 21 тисяча є досить сумірними величинами, кількість окремих тем, які відбивають певну рису національного характеру, слід визначати у процентах до загальної їх кількості. Порівнюючи між собою ці величини, ми можемо оцінити, яка конкретна риса і наскільки переважає в національному характері чи то росіян, чи то українців. Певну складність викликає і класифікація тем за рисами характеру, яка у обох авторів зроблена, але зроблена неоднаково, і саме це вимагає приведення матеріалу до спільної системи. Крім того, класифікації Номиса і Даля не базуються на якихось теоріях, а виключно на власних міркуваннях.

Збирання матеріалів фольклору було започатковано в Західній Європі. Шарль Перро опублікував "Казки матінки моєї Гуски" ще в 1697 році. Однак систематичне збирання казкового фольклору започаткували німецькі філологи брати Грімм більше ста років пізніше. І ця робота була поширена і на галузі народної творчості. Збірка Карла Зімрока німецьких прислів'їв вийшла в 1846 (Simrock Karl. 1846). Деякі приклади з цієї збірки будуть подані тут. Під впливом публікацій західних фольклористів подібна робота почалася і в Росії. Через двадцять років після появи збірки Зімрока свої роботи опублікували Даль і Номис.

Ще одна складність виникає при означенні предків українців, росіян і білорусів. Були часи, коли вони ще не усвідомлювали власну етнічність і могли не мати самоназви, хоча і говорили різними діалектами. Якщо називати етноси тих часів сучасними назвами, то можна заперечити, що самі себе ті люди не називали ні українцями, ні росіянами, ні білорусами. Це так, але це не означає, що вказані народи не мали прямих предків. Щоб уникнути громіздких конструкцій типу "предки сучасних українців", для спрощення викладу будуть вживатися сучасні етноніми у ретроспективному розумінні.

Продовження

Передумови постання етнічних розбіжностей між українцями і росіянами.