Додаток

І. Кант, який багато в чому визначив напрямок розвитку європейської філософії, описував совість так:

Людина може хитрувати скільки їй заманеться, щоб свою незгідну з законом поведінку (Betragen), про яку вона згадує, уявити собі як необачну помилку (Versehen), просто як необережність, якої ніколи не можна цілком уникнути, отже, як щось таке, в що вона була втягнена потоком природної необхідності, і щоб визнати себе щодо цього за невинну; та все ж вона виявляє, що адвокат, який промовля на її користь, ніяк не може примусити замовкнути в ній обвинувача, якщо тільки вона усвідомлює, що в час вчинення несправедливості (Unrecht) була при здоровому глузді, себто могла користатися своєю свободою, і нехай вона пояснює собі свій прогріх (Vergehen) певною поганою звичкою, що з'явилася через поступове занедбання уважності до себе, до такого ступеня, що вона може розглядати його [прогріх] як природний вислід цієї звички, проте це не може вберегти людину від самоосуду й докорів, які вона чинить сама собі (Кант Імануель. 2004, 110).

У цитованій роботі "Критика практичного розуму", присвяченій питанням моральності, Кант вживає слово "совість" тільки один раз, хоча воно могло стати в ній ключовим. Йому банально не вистачало знань, щоб зрозуміти значення совісті, користуючись лише властивим йому трансцендентальним методом. Пізніші філософи, познайомившись з еволюційними теоріями, могли вважати, що совість – це саме те, що кардинальним чином відрізняє людину від тварин, хоча Е. Фромм цю відмінність бачив у зменшенні в людині детермінованості поведінки інстинктами і в збільшенні мозку (Фромм Еріх. 2010, 148-149). Це все кількісні зміни в процесі біологічної еволюції тваринного світу, в той час як совість є якісною зміною в психології людського виду.

Неможливо собі уявити, що в людини совість могла розвитися лише під впливом обставин життя і зовнішнього середовища при постійній боротьбі за виживання. Совість як здатність людини до самооцінки, очевидно, розвилася з відчуття сорому, який стримує від певного роду поведінки, яка може вважатися негідною в очах інших. Як совісті, так і сорому у тварин нема, так само не було сорому у первісної людини і факт його появи в неї зафіксований в Старому Завіті, але слово "совість" в Старому Завіті не зустрічається, що може свідчити про розвиток цього людського феномену у більш пізні часи.

Поставивши собі питання "Чи була у стародавніх греків совість?" філолог-класик на підставі аналізу текстів давньогрецької літератури відповідає на це питання негативно, вважаючи, що процес осмислення здатності людини до самооцінки в античні часи розтягнувся на століття (Ярхо В.Н.. 2010, 195-210). Першим серед апостолів відповідне грецьке слово починає використовувати св. Павло і після цього воно вже досить часто зустрічається в текстах Нового завіту. Розуміння значення совісті в житті людини, ймовірно, виникла у апостола Павла під впливом вчення філософа-стоїка Клеанфа (бл. 330 – бл. 230 до н.е.), якого він цитує в своїй промові в Афінах. Клеанф характеризував совість як здатність самозбереження людини, а його учень Хрісіпп (бл. 280 – бл. 208 до н.е.) описував совість як усвідомлення внутрішньої гармонії. Ідеї стоїків розвинули середньовічні схоластики як закон розуму, що навіюється людині Богом (Фромм Э. 2002, 170). Тим не менше, зростання ролі совісті як морального чинника в поведінці людини настільки непомітне, що це дало підставу Б. Расселу стверджувати, що етика в історичному плані «не досягла якогось безперечного поступу – в ній нема якихось незаперечних відкриттів» (Рассел Бертран, 1995, 163). Це стає зрозумілим, якщо пригадати його оцінку совісті як «дуже ненадійного радника» (Рассел Бертран, 2013, 85). Очевидно, він не знав, що у Старому Заповіті слова «совість» нема.

На відміну від атеїстів, яким був Рассел, в усіх сучасних релігіях можна помітити прогрес в оцінці значення совісті. Найбільш глибоке її розуміння відмічене в пастирській конституції Другого Ватиканського Собору "Радість і надія", який тривав з 1962 до 1965 р., в якій ми знаходимо такі слова:

У глибині своєї совісті людина відкриває закон, який не сама собі дала, але якому вона повинна коритися і голос якого, що завжди закликає її любити і творити добро, а зла уникати, закликає, коли потрібно, в її серці: ось це роби, а ось цього уникай. Адже в серці людини – написаний Богом закон, в покорі якому полягає вся її гідність і за яким вона буде судимою. Совість – найбільш потаємне ядро людини, її святая святих, де вона залишається наодинці з Богом, Чий голос звучить у глибині її душі. У совісті дивним чином відкривається той закон, який виконується в любові до Бога і до ближнього (Gaudium et Spes, 1965, 16).

Значення совісті як Божественного морального закону зазначено, але загальні слова мало доходять до суспільної свідомості, бо і рядове духовенство не розуміє його в повній мірі, оминаючи в проповідях совість серед переліку людських чеснот. Як будь-який закон, моральний закон совісті теж повинен бути доведений і доказ полягає в усвідомленні зростаючого значення совісті для поведінки людини в процесі її духовного розвитку. Прийнято вважати, що совість не еволюціонує з віком, але з віком людина може навчитися все більше нею керуватися в своїй практичній діяльності, якщо вона буде сприймати її як непорушний закон.