Трипільські корені в українській культурі
Контраверсійне питання відношення Трипільської культури та її носіїв до сучасних українців та української культури викликає багато спекуляцій. Особливо цим грішать патріотично налаштовані науковці, а ще більше дослідники-аматори. Це питання не входило плани досліджень Альтернативної лінгвістики, але їх побічні результати, розкидані по різних розділах публікацій, дають підстави розглянути це питання у прямій постановці. Для цього їх треба зібрати докупи і представити увазі допитливого читача.
У V – III тис. до н.е. на територіях Правобережної України і в Румунії існувала землеробська культура Трипілля-Кукутені, коріння якої простежуються у Малій і Передній Азії. Численні археологічні знахідки дають нам добре уявлення про матеріальну культуру її творців, але їх етнічна приналежність остаточно ще не встановлена, хоча антропологічні типи трипільців відтворені. Не маючи достовірних знань про етнічність трипільців та інших народів, які заселяли Україну, науковці вишукують тяглість елементів української культури в її особливостях, які у принципі залежать від природних умов, а не від трипільського спадку. Наприклад, інколи стверджується, що "від часів трипільської культури відтворювальне землеробсько-скотарське господарство остаточно перемогло на основній частині українських теренів" (Балушок Василь. 2011, 32). В першу чергу це не елемент культури, а господарська галузь, якою так само займалися не тільки українці, але і інші народи в подібних природних умовах, наприклад народи Північного Кавказу, де не було жодних трипільських впливів.
Певним трипільським елементом може бути, дійсно, український тип житла, але і він залежить як від природних умов, так і наявної сировини і будівельних матеріалів. Глиняне обмазування стін, яке практикують українці обумовлене наявністю глини і те саме ми спостерігаємо у осілого населення Середньої Азії. Назва будівельного матеріалу "саман" запозичена від попереднього тюркського населення і, очевидно, технологія його вироблення, а не від трипільці. А тюрки, дійсно, довгий час заселяли степи України.
Одне з тюркських племен, а саме старовинні булгари (протобулгари), предки сучасних чувашів, мали прабатьківщину в ареалі між Нижнім Дніпром і річкою Молочною (див. Тюрки) і перейшовши на правий берег Дніпра десь на початку ІІІ тис. до н.е.. Тут вонм вступили в контакт з трипільцями і запозичили від них елементи їх економіки, культури та міфології. Присутність протобулгар на Західній Україні підтверджують лексичні збіжності між чуваською і німецькою мовами, виявлені багатьма дослідниками, оскільки прабатьківщина тевтонів була на Волині. Додатковим свідоцтвом сусідства булгар і тевтонів є тевтонська і булгарська топоніміка, що також дає підстави припускати, що деякі поселення лісостепової України існують з часів, близьких до трипільських. Це означає, що вони весь час були заселені, тому трипільські культурні традиції могли передатися українцям через посередників, якими в першу чергу були давні булгари. Ця гіпотеза може бути перевірена порівняльним аналізом чуваської та української народних культур, і особливо слід звернути увагу на чуваську вишивку (див. Порівняння національних вишивок та костюмів деяких народів Східної Європи). Серед усіх народів Російської Федерації чуваші відрізняються найбільшим багатством і різноманітністю цього виду народної творчості. Чуваші говорять про себе: "Ми залишили світові сто тисяч слів, сто тисяч пісень і сто тисяч вишивок". Приблизно так само оцінюють свої пісні і вишивки українці. Мистецтво чуваської вишивки іде вглиб віків. Відомий факт, коли розшите плаття дочки хазарського кагана вразило своєю розкішшю весь візантійський двір. І для чуваської, і для української вишивок характерним є використання знаків Води, Сонця і Дерева життя як емоційних образів природи, символів урожаю, плодючості. Наскільки значущим для світогляду чувашів є "дерево життя", говорить той факт, що воно стало головним елементом нових державних символів Чуваської Республіки – герба і прапора, прийнятых 29 квітня 1992 року. Є підстави вважати, що символ дерева життя був присутній у духовній культурі трипільців. Від них образ дерева життя передавався від покоління до покоління населенню різної етнічної приналежності, яке заселяло степову і лісостепову України і провадило традиційний тип господарювання, який відповідає тутешнім природним умовам. Найбільш чітко образ дерева життя втілюється у збереженому до цих пір архаїчному різдвяному звичаї українців плести з соломи й колосків так званого «дідуха» і в образі «берегині» (берегині домашнього вогнища) у формах, що нагадують розлоге дерево. Важкі колоски дідуха спадають від стовбура дерева до його підніжжя і саме така форма дерева життя є типовою в українській і, як виявилося, в чуваської вишивках. Ця форма близька до дерева життя на скіфській амфорі з чортомлицького кургану (IV ст. до РХ). Про те, що скіфи були предками сучасних чувашів, можна дізнатись в розділі "Скіфська культура і мова". Чітко вираженого образу дерева життя у тюркських народів, крім чувашів немає, тому у древніх булгар він повинен бути привнесеним (можна припускати, що саме трипільцями). Від них дерево життя потрапляє до германців, кельтів, слов'ян, балтів та інших індоєвропейців. Однак тільки в українців, які населили землі давніх трипільців образ дерева життя є найбільш значущим в міфопоетичної свідомості, так само, як і у чувашів. Очевидно стародавні булгари були тою посередницькою ланкою, через яку культурні впливи трипільців залишили слід в традиційному українському світогляді і, як наслідок, – у народній творчості.
З часом булгври заселили Карпати и залишалися там до прибуття слов'ян. Свідченням цьому є топонімія Карпат і саме слово гуцул, яке має булгарське походження – чув. хуçа "господар", хуçалăн "хазяйнувати, поводитися як господар". Лінгвісти мають кілька пояснень походження слова гуцул, але жодне з них на думку спеціалістів не є переконливим (Мельничук О.С., 1982, 630). Пропоноване тут теж може видаватися сумнівним, якщо не знати, що в даному випадку чуваське х вимовляється як українське г, а ç – як ць. Можна думати, що коли українці просунулися у Карпати, місцеве населення репрезентувало себе прибульцям як господарі краю. З часом булгари асимілювалися серед укрїнців, але зберегли свою самоназву.
Крім художньої вишивки, серед чувашів дуже поширена різьба по дереву, в чому вони близькі до українських гуцулів. Пам'ятки матеріальної культури свідчать, що у волзьких булгар теслярські та столярні ремесла знаходилися на високому рівні. Дерев'яні церкви в Карпатах також побудовані з великою майстерністю і відносяться до культурно-історичних пам'яток України. Цікаво також, що в чоловічих чуваських танцях, так само, як і в українських, є такі загальні елементи як стрибки та присідання. Так само, як і українці, чуваші воліють хоровий, а не сольний спів, чим вони відрізняються від сусідніх народів. Хоровий спів притаманний багатьом народам, але є також велика вірогідність того, що існує певний зв'язок чуваської пісенної творчості з танцювально-пісенною традицією карпатських українців, зокрема з так званими "коломийками" та їх аналогами угорськими у вигляді "пісень свинопасів", які дуже схожі на чуваські і марійські пісні такого типу, про що писав угорський музикознавець і композитор Золтан Кодай ще 50 років тому. На території Західної України якась частина булгар залишалися до приходу в ці землі слов'ян, а саме предків сучасних українців, і поступово була ними асимільована. Про це переконливо свідчать запозичення з слов'янських мов в чуваська (напр. ст.-слов. gǫba "губа, гриб" – чув. кăмпа "гриб"). Проте українці засвоїли культурне спадщину булгар, елементи якої були колись запозичені булгарами від трипільців. Таким чином, булгари забезпечили культурну спадкоємність на території України протягом семи чи шести тисячоліть. Порівняльний аналіз орнаменту трипільців, чувашів і українці свідчить про це досить переконливо
Більш детально ця тема розглядається у статті "Культурний субстрат". Але тут треба торкнутися теми, яка до науки не має жодного відношення. Згадуваний вище Василь Балушок цілком слушно відмічає ідеологічний підтекст у ставленні російської науки до трипільської культури. Але цей ідеологічний підтекст присутній не тільки у приниженні її значення, а в підтримці радикальних національних міфів і авторів, які ці міфи пропагують. Це вигідно з політичної точки зору, бо такі міфі легко дискредитувати і тим самим принизити українську науку перед цілим світом. А, з другого боку, радикальні націоналістичні погляди не знаходять масової підтримки серед населення України, тому для Росії не є небезпечними. В той же час вони розколюють національно-демократичні сили в Україні. Як бачимо, це не наука, а чиста політика. Росія є великим майстром підступної політики, а українці ще не мають достатнього досвіду для виявлення російських "троянських конів".
