Початкова сторінка

Валентин Стецюк (Львів)

Персональний сайт

?

Англосаксонська агональність


Якщо перевага англосаксів над іншими народами не проголошується відкрито, то принаймні вона безперечно відчувається всіма. Недовіра, страх і нерідко ненависть, що живлять ставлення до англійця, є найкращими показниками того становища, яке він займає серед інших членів людської сім'ї.
(Демоленъ Эдмонъ. 1907, 1).


Перш ніж говорити про агональність англосаксів, слід уточнити, що ми будемо під цим поняттям розуміти. Цій темі присвячена стаття російського соціолога з Краснодара, який наголошує на розширенні поля інтерпретації агональності в наш час і намагається з’ясувати її сутність як прагнення буття до власного утвердження (Яровой А.В. 2010, 36) У традиційному розумінні агональності можна думати, що така якість в різним ступеню притаманна різним народам.

У цій статті висновок про агональність англосаксів ми робимо з огляду на детермінізм як доктрину загальної причинності, взаємозв'язку та обумовленості різних явищ і процесів у Всесвіті, що визнається багатьма мислителями і використовується в дослідженнях, принаймні з часів Ньютона та Віко:


… традиційний погляд на фізику, що йде від великого Ньютона, нерозривно пов'язаний з детерміністськими уявленнями, згідно з якими точне знання стану всього всесвіту або будь-якої її замкнутої частини в якийсь один момент часу вже містить у собі точне знання всієї її подальшої історії (Винер Н. 2001, 26).


Історичні процеси значно складніші за фізичні, оскільки в них бере участь людина, яка має свободу волі, але принцип детермінізму в них має бути присутнім. Спостереження у повсякденному житті переконують, що майбутні події певною мірою детерміновані минулим. Отримані у дитинстві знання впливають на подальший життєвий шлях людини; капітали, накопичені батьками, дають найкращі стартові можливості їхнім дітям; сформована у минулому мова впливає ментальність окремого народу у теперішньому часі; практичний досвід у певних сферах людської діяльності полегшує засвоєння та реалізацію нових досягнень науки і техніки; кредит, взятий у банку, визначає поведінку людини на багато років уперед. Історія людського суспільства, що складається з безлічі подібних подій, не може не бути детермінованою. Виходячи з таких загальних міркувань, спробуємо дати оцінку судженню про історичну перевагу англосаксів, яка оформилася після багаторічних досліджень етногенетичних процесів, що мали місце на території Євразії.

В результаті цих досліджень стало очевидним, що в порівнянні з іншими народами, які мали протягом невеликого періоду історії певні успіхи, але згодом відійшли на задній план, англосакси з невеликими перервами залишалися на передових позиціях майже три тисячоліття. Простежимо конспективно етапи цього великого шляху, більша частина якого залишається невідомою для широкої публіки. Величезну допомогу у відновленні історії анлосаксів найдавніших часів надає залишена ними топонімія по всій Євразії. На цьому просторі було виявлено понад 1500 топонімів, що піддаються розшифровці за допомогою давньо-англійської або давньо-саксонської мов. Усі вони наносяться на карту у системі Google My Maps

Прабатьківщина англосаксів, визначена за допомогою графоаналітичного методу, була розташована в етноформуючому ареалі обмеженому річками Прип'ять, Тетерів і Случ, тобто там же, де і прабатьківщина італіків і їхній генетичний субстрат безсумнівно певною мірою передався англосаксам. Ця територія розташована на північ від поселень скіфів. Назва міста Житомир, що збереглася з тих пір, можна пояснити як "захисний кордон" (від скіфів) на основі д.-анг. scyttan "закривати" та meræ "кордон". Топонімія, антропонімія та міфологія свідчать, що скіфи були булгарами, предками сучасних чувашів. Хоча англосакси значно поступалися булгарам за чисельністю, вони залишили виразний слід у скіфській історії. Сама грецька назва скіфів Σκυθαι походить від др.-англ. scytta "стрілок". Скіфи вважалися найкращими стрілками з лука і в давньогрецькій мові етнонім "скіф" вважався синонімом стрільця. Також деякі реалії скіфського часу розшифровуються за допомогою давньоанглійської мови, наприклад:

ακινακεσ (акінак), короткий залізний скіфський меч – д.-анг. ǽces «сокира» і nǽcan «вбивати».

Багато власних імен, географічних назв та етнонімів скіфо-сарматських часів також можуть бути розшифровані за допомогою давньоанглійської або давньо-саксонської мов. Всі вони зведені в Алано-англосаксонський ономастикон і нижче подаються з нього деякі витяги:


Αγαθιρσ (agathirs), Αγαθιρσοι (Агафірс, агафірси) – д.-англ đyrs (thyrs) „велетень, демон, чарівник” добре підходить як для імені, так і для етноніму. Для першої частини імені знаходимо д.-анг. ege “страх, жах”, а загалом „страшні велетні чи демони”.

Αναχαρσισ (Анахарсіс) – д.-сакс. āno „без”, д.-анг. hors/hyrs (анг. horse) „кінь” (т.е. „безкінний”).

Βορυσθενεοσ (Борисфен), Дніпро – д.-анг. bearu, род. в. bearwes „лес”, đennan „розширяти, протягувати”..

Βουδινοι будини, можливо навіть „вудини”, за словами Геродота були жителями лісової країни. В такому випадку, за сенсом і фонетично добре підходять д.-анг. widu, wudu „дерево, ліс”, суч. анг. wooden „дерев'яний”. У давньоанглійській слово wuden не зафіксовано, але за законами англійської граматики воно могло існувати і позначати „лесовий”.

Ιδανθιρσοσ (Ідантирс), скіфський цар – д.-анг. eadan „виконаний, задоволений” і đyrs „велетень, демон, чарівник”.

Незважаючи на те, що частина англосаксів у якийсь час мігрувала на захід, чимало їх залишалося в Східній Європі. З ними можна пов'язувати племена неврів та меланхленів. Вони ж становили верхівку "царських скіфів". На пізньому етапі тшинецької культури частина англосаксів переселилася на лівий берег Дніпра і вони стали творцями сосницької культури, яка згодом розвинулась у лебедівську (XI-VIII ст. до н. е), через якийсь час до них приєдналася нова група родичів. Геродот вказує, що неври (гр. Νευροί) залишили свою батьківщину і оселилися серед будинів (IV, 105), яких багато вчених пов'язують саме з предками мордви, і для такого припущення певні підстави є. Др.-анг. neowe, niowe означає „новий”, субстантивізація слова могла дати neower „новоприбулий”. Самі себе англосакси назвати новоприбулими не могли, логічно припускати, що таке ім'я їм могли дати місцеві поселенці, тобто англосакси, які прийшли сюди раніше за часів існування тшинецької культури. Ця перша хвиля англосаксів, якщо судити з топонімії та поширення східношинецьких пам'яток, займала басейни Сейму та нижньої Десни. На південь від берегів Сули і Псла були поселення мордви-мокші, що прибула туди зі своєї прабатьківщини з верхів'їв Оки. Зростання числа англосаксів змусило їх поступово просуватися через Сулу, Псел і Ворсклу до верхів'ям Сіверського Дінця. Вони влаштовували свої поселення серед мордовських, про що свідчать лексичні відповідності між аглійською та мовою мокша.(див. розділ "Экспансия финно-угров "). Меланхленів (гр. Μελαγχλαινοι) Геродот розміщує на північ від царських скіфів і пояснює їх назву як "одягнені в чорне" (гр. μελασ "чорний", χλαι̃να "верхній одяг").

Насправді це назва давньоанглійська, яку Геродот переосмислив по-своєму. У древніх англів існувало власне ім'я Mealling, що походить від д.-анг. a-meallian "ставати божевільним, безрозсудним" (див. Holthausen F. 1974: 216), яке разом з д.-анг. hleonian "захищати" було використано новоприбулими англосаксами для назви своїх родичів. Можна думати, що вони були особливо войовничими і саме вони мали розселитися серед поселень мордви та взяти їх під свій контроль. Таке тлумачення підтверджується висновками археологів, які пов'язують із меланхленами військово-аристократичну верхівку населення лісостепової частини басейну Сіверського Дінця, тобто. території розташованої на північ від Царської Скіфії. Підставою для такого виділення є особлива елітарна субкультура, засвідчена підкурганними похованнями в Караванській групі Люботинського могильника, Коротичанські, Протопоповські, Пісочинські та Старомірчанські кургани (Буйнов. Ю.В.. 2008, 14). Таким чином, і неври, і меланхлени, і царські скіфи – це не етноніми, а назви окремих соціальних груп англосаксів.

Якась частина англосаксів окупувала місцевість на Донбасі, багату на поклади мідних руд, що показує скупчення топонімів навколо мідної копальні Картамиш на північ від Дебальцевого. Взявши під свій контроль міднорудну промисловість і металообробку, вони здобули економічну перевагу над різномовним населенням Північного Причорномор'я і, як наслідок, набули політичного панування. Згодом англосакси на чолі сарматського союзу племен під ім'ям алан, про що докладно йдеться у статті "Алани-англи -сакси", але тут варто згадати важливе історичне свідчення про місцезнаходження прабатьківщини англосаксів. Автор давньоанглійської поеми "Відсід" повідомляє, що прибув до двору короля остготів Ерманаріха тобто Германаріха (IV ст.) зі сходу(!).

Гунська навала змусила алан залишити Північне Причорномор'я. Одні рушили до Західної Європи, інші відійшли у Предказье, ще одні мігрували північ, розпорошившись на Східно-Європейській рівнині. Продовжуючи відігравати роль лідерів серед народів Північного Кавказу, алани заснували свою державу, відому в історії як Хозарський каганат. Ця тема розглядається у статті "Хозари", тут же зазначимо лише, що титули правлячої верхівки каганату розшифровуються за допомогою давньоанглійської мови:

Верховний правитель в складі правлячого дуумвирату називався хакан – д.-англ. heah "високий, великий" і ān "єдиний".

Суправник хакана шад – д.-англ. scead "тень".

Намісники на месцях тудун – д.-англ. đeoden "король, пан".

Себе хозари називали "почтом посланця" (інш.-англ. hōs "почет", ār "посланник, герольд, ангел"). Столицею каганату могло бути місто, яке розташовувалося в дельті Волги на місці Суммеркента, згадуваного Гільйомом де Рубруком в описі своєї подорожі до східних країн. У цьому місті на той час жили алани, тобто англи (Рубрук Вільгельм де 1957, гл. 49). Хозарська назва столиці, як і Волги, була Ітіль (Атіль) від др.-англ. æđel "благородний, знатний, прекрасний". Іншим великим містом хозар був Саксин (Хвольсон Д.А. 1869. 63).

Пізніше алани були серед багатьох народів, відомих за літописами під загальним ім'ям половців. На Північному Кавказі, а саме на північ від Клухорського перевалу, останні алани в кількості "тисячі душ" ще залишалися наприкінці 18-го ст., про що повідомляв мандрівник і археолог Ян Потоцький у 1797 р. (Цукерман К. 2005, 82). А за кілька десятків кілометрів від цього перевалу, в долині Великого Зеленчука в 1888 р. було знайдено кам'яну стелу з написом, яка може бути розшифрована за допомогою давньоанглійської мови так: "Сакс Микола похований тут приречений до смерті зрадницькою стрілою підступного слуги, прикрашений міцним стовпом шлях прикрашаючим – подарував племінник Феофіл". Можливо, тут була могила половецького хана Сакзя, який мав брат Бегубарса, ім'я якого можна розшифрувати за допомогою др.-англ. beg “ягода” та ūfer “берег” (загалом “смородина”, пор. укр. порічки “те саме”). Іншими англосаксами серед половецьких ханів могли бути Шукал та Китан (Докладніше про це див. Зеленчукская надпись).

Спочатку англосакси зосередилися в міжріччі Волги та Оки. Споконвіку в цих місцях проживали фінно-угорські племена, а слов'яни просунулися сюди лише наприкінці першого тисячоліття н.е., але ще до їхнього приходу тут уже існували міста, назви яких свідчать про те, що вони були засновані англосаксами

Муром, місто у Владимирській обл. – д.-анг. mūr «стіна», ōm «іржа».

Ростов місто в Ярославській обл. – д.-анг. rūst «іржа».

Рязань, обласний центр – д.-анг. rāsian "обстежити", "вивчати, випробовувати".

Суздаль, місто у Владимирській обл. – д.-анг. swæs «гарний, приємний, улюблений», dale «долина».

На протилежному березі Волги були зосереджені поселення булгар, які також переселилися туди з причорноморських степів одночасно з англосаксами, але прибували туди з Хазарії і пізніше. Події у Середньому Повожжі наприкінці першого тисячоліття н.е. мали великий вплив на історію усієї Європи. Після економічного зближення Хазарії з арабами мусульманські купці з країн Арабського халіфату стали відвідувати цю країну для мінової торгівлі з місцевим населенням з кінця VIII століття (Комар А.В. 2017, 61, 67). В обмін на хутра соболів, білок, горностаїв, тхорів, куниць, лисиць, бобрів, козячі та кінські шкури, віск, мед, риб'ячий клей, бобровий струмінь, бурштин та невільників купці пропонували предмети розкоші та срібло. Залучені можливістю швидкого збагачення сюди стали проникати варяги зі Скандинавії

Активність варягів забезпечила приплив величезного капіталу в Західну Європу у вигляді срібла, про розміри якого можна судити за змістом знахідок скарбів на шляхах їх торгово-грабіжницьких походів. На цих шляхах експортно-імпортні операції приносили торговцям нечувані прибутки, що сягали 1000 % (Кирпичников А.Н. 2006, 34). Особливо прибутковою була торгівля невільниками. Про обсяг грошової маси, що була в обігу в ті часи, говорить склад і кількість випадкових знахідок скарбів, що містять монети різного карбування. Тільки скарбів з куфічними дирхемами в європейській Росії налічується близько 700 при тому, що трапляються знахідки з кількома сотнями і навіть тисячами монет. У скарбі, знайденому в Муромі, у двох мідних глечиках містилося 11 тисяч дирхемів VIII-X століть загальною вагою близько 42 кг (Векслер А.Г., Мельникова А.С. 1973, 18). Така розмаїтість скарбів свідчить, що значна частина торгового капіталу була зосереджена в руках правлячої еліти англосаксів, котрі займалися грабунком корінного населення і постачали варягам хутро, невільників та інші товари. Очевидно, Ростов та Муром були адміністративними центрами двох панівних англосаксонських кланів на територіях пізніших Володимиро-Суздальського та Муромо-Рязанського князівств.

Російські історики, зокрема, В.О. Ключевський не бачать ясної відповіді на питання, на якому ґрунті виросла нова верхньоволзька Русь (Ключевський В.О. 1956, 272). А С.М. Соловйов назвав падіння Києва після взяття його Андрієм Боголюбським у 1169 р. "подією найбільшої важливості, подією поворотною, від якої історія приймала новий хід, з якого починався на Русі новий порядок речей" (Соловйов С.М. 1969. Книга II, розділ 6). За логікою речей перехоплення "верхньоволзькою Руссю" ініціативи державного будівництва у Києва важко пояснити, якщо не знати передісторії. З другої чверті та середини XI ст. з розвитком шляху "з Варяг до Греків" розпочинаються тісні торгово-культурні та політичні зв'язки Києва з Візантією. Таким чином Київ засвоїв від неї досвід державного будівництва та розвитку державних традицій. На Русі встановлюється династичне правління людей «готових конвертувати економічне переважання у політичне панування» (Толочко Олексій, 2015, 314). У цьому сенсі область Верхньої Волги виявилася підготовленою краще за Київ. Син великого князя київського Володимира Мономаха, Юрій Долгорукий, ставши ростово-суздальським князем, використав місцевий капітал для розвитку князівства шляхом будівництвом нових міст. Для цього були потрібні майстри та робочі руки і він збирав людей звідусіль, але в основному з півдня і надавав їм чималу позику і надавав іншу допомогу (Корсаков Д. 1872, 76). Жодних відомостей, звідки він брав гроші, у літописах не збереглося, але його наступники, очевидно, користувалися тими самими джерелами. Його син Андрій Боголюбський вже зміцнився настільки, що зміг організувати загарбницький похід на Київ, що спричинив його занепад. У поході брали участь 12 руських князів разом половецькими князями і угорцями, що приєдналися до них, а також чехи і поляки, і Литва. Велике воїнство одночасно рушило на Київ. (Толочко Петро. 1996, 123). Історики не знаходять видимих причин такого організованого походу з метою знищення столиці князівства, яке не могло бути ворожим для всіх його близьких і далеких сусідів. Об'єднання різнорідних сил можна пояснити лише наміром Андрія Боголюського, який лише один мав достатні кошти для організації та фінансування всієї цієї грандіозної витівки. Здобувши перемогу, Боголюбський сам не став князювати в Києві, а посадив на князювання свого молодшого брата, ставши таким чином засновником нової держави. Багатство, накопичене англосаксами, протягом століть стало стартовим капіталом для початку формування майбутньої імперії.

Цілком зрозуміло, що постійна експропріація приватної власності, необхідної для подальшого розвитку держави, не могла обійтися без конфліктів між Боголюбським і англо-саксонським панством. Ворожнеча закінчилася змовою, внаслідок якої Боголюбського було вбито. Через два роки після вбивства більшість змовників було страчено, і це не віщувало примирення володимирського князівського уряду з англосаксами, що мали великий вплив у Суздалі та Ростові. Можна припустити, що, побоюючись подальшого утиску і не в силах протистояти зростаючому Володимиру, провід англосаксів вважав за краще піти за Урал у супроводі якоїсь частини одноплемінників. Не менша їхня частина, розкидана по всьому князівству, таки залишилася на місцях. Англосакси, будучи на периферії в меншості серед маси прибуваючих слов'ян, очолювали місцеву адміністрацію і не повинні були мати конфліктів з князівською владою, тому змінювати що-небудь у своєму становищі їм не було сенсу. Особливо це відноситься до тих англосаксів, які міцно влаштувалися в районі Москви. Позначене в літописі як Москов, невелике сільце, про що говорить її назва, яка походить від д.-англ. mos "болото", cofa "халупа, курінь", через якісь обставини опинилася в центрі щільного скупчення населених пунктів, заснованих, судячи з назв, англосаксами. Найбільш виразними топонімами тут є такі

Деденеве – д.-анг. dead «мертвий», eanian «ягнитися, котитися».

Картине – д.-анг. ceart «пустище, неороблена громадська земля».

Картмазове – д.-анг. ceart «пустище, неороблена громадська земля», māg «поганий».

Китайгород – д.-анг. ciete «халупа, буда"

Кунцеве – д.-анг. cynca «в'язка, пучок».

Ладога – д.-анг. lāđ «небезпечний, ворожий» і -gē, д.-сак. -gā «місцеість».

Литкарине – д.-анг. lyt «маленький», carr «камінь, скеля».

Мамири – д.-анг. mamor(a) «глибокий сон».

Міуси, фсторичний район Москвм – д.-анг. mēos «мох, болото».

Пенягіне – д.-анг. pæneg «монета, гроші».

Реутов – д.-анг. reotan «плакати, жалітися».

Синькове – д.-анг. sinc «скарю, багатство».

Фофанове – д.-анг. «пістрявий», fana «тканина, хуста».

Чертанове – д.-анг. ceart «пустище, неороблена громадська земля».


<

Подальше підвищення Москви від невеликого села до рівня свалиці великої імперії не можна пояснити інакше, ніж впливом англосаксів на початок цього процесу.

Тим часом англосакси за Уралом заснували Пелимське князівство, яке існувало до кінця XVI ст. на місці скупчення англосаксонської топонімії довкола міста Тюмені. Основу економіки князівства мали складати складати хутра як предмет торгівлі, відображений у назві села Ніхвор, назву якої можна пов'язувати з др.-анг. neahhe "достатній, багатий" waru "товар". Судячи з топонімії, від Тюмені англосакси рухалися далі Схід. Для полегшення просування на шляхах сполучення вони змушені були влаштовувати невеликі поселення для забезпечення короткочасного відпочинку мандрівників і коней у нічний час і в негоду, усунення технічних неполадок та ін. тюркського походження, як заведено думати, а розвинулося з др.-анг. hām "будинок, житло", "домашнє вогнище". На таких станціях був невеликий обслуговуючий персонал і вони утворювали налагоджену систему, яку керували організовано. Така практика поширилася по всій Сибіру, будучи запозиченою багатьма народами. Організація пересування, що виправдала себе, заклала основу для колонізації Сибіру і Далекого Сходу ще задовго до приходу росіян. Всі англосаксонські топоніми, що відображають шлях руху яанглосаксів в Азії, нанесені на карту в системі Google My Mape, скрін з якої подається нижче

Тема колонізації Сибіру англосаксами розглядається окремо, тут ми коротко зупинимося на англосаксонському походження Ченгісхана.

Єдиними джерелами, що використовуються для реконструкції подій ранньої історії Монгольської держави, є офіційна версія, що пройшла строгу урядову цензуру, і працю невідомого автора «Таємна історія монголів». Версія про походження Чингісхана розвивалася саме із цього джерела. За цією версією його батьками були меркіти, яких ми ототожнюємо з англосаксами.

Батько Чингісхана, Есугайбаатур, за допомогою своїх братів вивіз Хе'елюна Юджин, дружину знатного меркіта на ім'я Екечеледу. Опис цього епізоду було взято з дослівного англійського перекладу «Історії» і в ньому йдеться, що на вигляд викрадачі були іншими, ніж всі інші (Cleaves Francis Wooadman. 1982, 12 ). У вільних перекладах (переказах) слово «інші» не враховується і тому зазвичай мають на увазі вираз обличчя братів, яке нібито видавало їх намір позбавити життя Чиледа. Вирази обличчя різняться і не завжди попереджають про небезпеку. Навпаки, інший зовнішній вигляд, як стала ознака, вказує на належність до чужого племені, яке може бути ворожим, а це вже небезпечно. З тексту цілком ясно, що Хеэлюн сама запропонувала Екечеледу тікати, але спочатку запитала, чи помітив він інший (незвичайний) зовнішній вигляд незнайомців. І саме їхня поява порушила у неї підозру і стала приводом порадити чоловікові тікати. Крім того, Есугайбаатур при першому ж погляді на Хеелюн звернув увагу на її незвичайну для монголів красу, що привабило його до неї (там же). Онон Ургунге навіть пише, що «він бачив жінку неповторного кольору та комплекції» (Онон Ургунге. 2001, 54). У ситуації, коли жінка вразила Єсугея своєю красою, вираз його обличчя не міг бути настрашуючим.

В описі цього епізоду інший англійський перекладач «Історії» вказує, що зовнішній вигляд викрадачів був дивним, а жінка була надзвичайно красивою, що можна розуміти по-різному ( Rachewiltz, Igor de. 2015, 10). Описуваний епізод зіграв велику роль у долі Чингісхана. Можна припустити, що Хеелюн, коли її викрали, вже була вагітна від Чиледу, оскільки Чингісхан був світловолосим і блакитнооким, але Рашид ад-Дін писав, що навіть усі нащадки Есугая були «в основному блакитноокими та рудими» (Рашид пекло Дін, Фазаллах, 49). Ці риси Чингісхан міг успадкувати тільки від матері, адже всі монголи – брюнети. Однак світле волосся та блакитні (сірі) очі успадковуються приблизно як рецесивна ознака, контрольована одним геном, тому діти матимуть ці ознаки, якщо необхідні гени є в хромосомах обох батьків. Отже, Хеэлюн на момент її викрадення, дійсно, вже була вагітна від Чиледа, теж блондина. Опис викрадення Хеелюна могло бути тільки в «Історії» з її слів. Про це говорить навіть її романтичний характер, але ніхто не міг придумати, щоб викрадачі були не такими, як завжди, зовні, і вона просто хотіла наголосити на цій обставині. Таким чином, можна дійти невтішного висновку, що меркіти були блондинами, як і англосакси. Додаткові аргументи на користь англосаксонського походження Чингісхана наведені у статтіАнглосаксы в судьбе Чингисхана.

Огляд відновленої давньої історії англосаксів дозволяє говорити про певну перевагу англосаксів у порівнянні з іншими народами. Причиною цього можуть бути своєрідна етнопсихологія, мораль, фізичні та інші якості типового англосаксу, що відрізняють його від інших людей.

Питання про англосаксонську перевагу не нове. В 1897 Едмон Демолен опублікував свою книгу "A quoi tient la Superiorite es Anglosaxons". Книга мала незвичайний успіх у французького читача, про що свідчить той факт, що за два місяці вона виходила у світ п'ять разів. Про це він заявляє через два роки в перекладі своєї книги на англійську мову, що також говорить про її успіх (Demolins Edmond 1899: 389). Ці факти дозволяють припустити, що суспільна свідомість погодилася із твердженням автора про перевагу англосаксів у світі. Саме поняття переваги носить емоційний характер і засноване на суб'єктивній оцінці історичних подій відповідно до світогляду, що панував на той час у Франції. Демолен, проводячи різницю між англосаксами і народами кельтського походження, яких він відносить ірландців і шотландців, засновує свою думку про перевагу англосаксів на успіхах Сполученого Королівства та як політичних організацій. Він це розуміє, але вважає, що успіху було досягнуто саме завдяки англосаксам:


У цій роботі, застосовуючи методи соціального аналізу, розроблені Ф. Ле Плаєм і завершені А. де Турвілем, я прагну ретельно ізолювати і розглядати виключно ті явища, які здаються похідними від англосаксонського впливу, оскільки ці явища забезпечують Англії і Сполученим Штатам соціальну оригінальність і перевага. Насамперед, я прагну провести чітку різницю між цими явищами та звичаями та інститутами, властивими кельтам і норманам (Demolins Edmond. 1899, ix).


Различные качества человека наследуются и приобретаются в процессе его жизни. Первоначально сформировавшиеся у предков по физиологическим законам и под влиянием окружающей среды, они передаются из поколения в поколение генетически, а также другими механизмами, которые сейчас изучает эволюционная психология:


Генетика поведения изучает основы поведения и все, что с ним связано, – психические заболевания, склонность к разводу, политические предпочтения и даже чувство удовлетворенностью жизнью. Эволюционная психология ищет механизмы, посредством которых эти признаки переходят от поколения к поколению. Оба подхода предполагают, что в формировании поведения, мыслей и эмоций участвует природа и воспитание, но в отличии от практики двадцатого века нынче природе отдается предпочтение (Чиксентмихайи Михай. 2008. 89) .


Французский социолог Габриэль Тард (1843 – 1904) считал, что вся общественная жизнь во многом основана на инстинкте людей подражать друг другу, и тому есть многочисленные подтверждения в повседневной жизни. В этом смысле одни люди могут быть примером и образцом для подражания для других. В принципе это означает, что все народы имеют одинаковые шансы от природы на любые достижения во всех сферах общественной жизни, если воспитание подрастающего поколения будет проводиться целенаправлено. Однако следует признать, что некоторые народы изначально могут иметь отпределенные преимущества перед другими и поскольку будуще детерминировано прошлым, они могут сохранять это преимущество в течение многих столетий, если будут сознательно развивать некоторые качества сознательно. Имея это в виду, рассмотрим этнопсихологию англосаксов, следуя объяснениям Эдмона Демолена.


Говоря о разнице между англосаксами и кельтами, Демолинс утверждает, что кельты изначально были пастухами и позднее не любили заниматься земледелием, что и определило их дальнейшую судьбу. Далее он отмечает разницу между саксами и англами, ссылаясь на социологические исследования де Турвиля. Если саксы, прирожденные земледельцы в силу природных условий на своей прародине, занимались земледелием и довольствовались небольшим участком земли, который могли обрабатывать сами, то англы стремились расширить свою территорию и господствовать над ней, чем заниматься земледелием сами (Demolins Edmond. 1899: x, xv). Англо-сакс уже не принадлежат уже коммунистической, а к партикуляристской формации, названной так потому, что вместо доминирования общины над личностью, личность преобладает над общиной, частная жизнь над общественной, и, как следствие, полезные профессии преобладают над либеральными и административными.
Такова реальная основа англо-саксонского превосходства.
Вся история Англии обозначена и объясняется медленной, но постоянной эволюцией саксов через плотную кельтскую и норманнскую оболочку. (Demolins Edmond. 1899: xii). В дальнейшем он неоднократно подчеркивает приверженность англосаксов земле, их индивидуализм, преобладание частной жизни над общественной. Это явно противоречит как колониальной экспансии англосаксов в Новое время, так и их лидирующему положению среди других народов в древней истории. Если такая двойственная природа англосаксов действительно имеет место, то можно предположить, что саксы покинули свою прародину раньше англов и также прибыли в Британию раньше. (Там же: xii). Chronica Gallica ad annum CCCCLII констатирует в 441 году: «Британские провинции, которые до этого времени терпели различные поражения и бедствия, были подчинены саксонскому правлению» (Koch John T., Minard Antone. 2012: 59]. Англы переселялись на остров позже и неоднократно. Последней волной были аланы под предводительством Вильгельма Завоевателя, и именно они определили стремление англосаксов к экспансии, обусловленное особенностями пребывания аланов в Восточной Европе.

Демолинс объясняет превосходство англосаксов организацией обучения и воспитания молодежи в Британии, имевшей практическую направленность и отличавшей битанскую школу от французской и немецкой. Далее он описывает разницу в поведении англосаксов и французов в частной и общественной жизни, которая не объясняет причину превосходства англосаксов.

Такое отличие в организации общественного развития может иметь причану только в особенностях национального характера англосаксов. Этот характер сформировался на протяжении всей их истории, обозначенный постоянной борьбой за существование. Внутренне содержание этой борьбы может быть обозначено так:


Сталкивающиеся силы образуют порядок как результат схватки сил одержавших победу, и потому повелевающих, и сил потерпевших поражение и потому претерпевающих. Агон в этом случае является механизмом установления предела агрессивности и в то же время служит выработкой образца влекущего за собой победу.


Сталкивающиеся силы образуют порядок как результат схватки сил одержавших победу, и потому повелевающих, и сил потерпевших поражение и потому претерпевающих. Агон в этом случае является механизмом установления предела агрессивности и в то же время служит выработкой образца влекущего за собой победу (Яровой А.В. 2010, 40).


Отже, перемога у боротьбі є наслідком якості агональності, властивого характеру різних народів. Беручи до уваги історичні успіхи англосаксів, можна дійти невтішного висновку, що вони мають агональність найвищої якості. Завдяки цій якості англосакси становили правлячу еліту скіфів (див. Царская Скифия и ее столица) і хозар (см. Хазары). Те саме стосується і меланхленів згадуваних Геродотом. Ми їх ідентифікували з англосаксами відповідно до походження їхньої назви від д.-анг. a-meallian "розлютуватися" і hleonian "захищати" що повинно було відповідати їх особливій войовничості (див. Скіфія: Інтерпретація відомостей античних істориків). Таке припущення знаходить підтвердження в археології: То же самое относится и к меланхленам упоминаемым Геродотом. Мы их идентифицировали с англосаксами в соответствии происхождением их названия от др.-анг. a-meallian "приходить в ярость" и hleonian "защищать" что должно было соответствовать их особенной вонственности (см. Скифия: Интерпретация сведений античных историков). Такое предположение находит подтверждение в археологии:


Собственно с меланхленами мы связываем не все население лесостепной части бассейна Северского Донца, а только его военно-аристократическую верхушку со своей элитарной субкультурой. О ее существовании свидетельствуют подкурганные погребения в Караванской группе Люботинского могильника, Коротычансткие, Протопоповские, Песочинские и Старомерчанские курганы (Буйнов Ю.В. 2009, 14).


Поданным здесь фактам и следующих из них заключений нет четких свидетельств в исторических документах. И это тоже наводит размышления. При всей той политической роли, которцю играли англосаксы на протяжении тысячелетий не просматривается их стремления демонстрировать свою власть, то есть можного говорить о полном отсутствии тщеславия. Мотиваций деятельности англосаксов мог быть лишь практический интерес. То есть мы можем говорить о прирожденном стремлении к менеджменту. Не власть сама по себе интересовала англосаксов, а лишь наилучшее использование имеющихся обстоятельств в собственных интересах. И если при этом они демонстрировали особую воинственность, то причиной этому были особые обстоятельства. Если обстятельства свидетельствовали о бесперспективности достичения цели силовыми методами, они предпочитали уклониться от борьбы, если возгикала возможность реализовать свои возможности в других благоприятных условиях. Этим и можно объяснить их исход из Европы за Урал

В настоящее время англосаксы во многом определяют ту большую поддержку, которую США и Великобритания оказали Украине в войне с Россией. Результат войны даст ответ на вопрос о том, чем руководствовались эти страны при поддержке Украины – желанием уничтожить Россию как империю или сохранить определенный мировой порядок, то есть мы сможем полнее понять особенности феномена агональности.