Англосаксонська агональність

Якщо перевага англосаксів над іншими народами не проголошується відкрито, то принаймні вона безперечно відчувається всіма. Недовіра, страх і нерідко ненависть, що живлять ставлення до англійця, є найкращими показниками того становища, яке він займає серед інших членів людської сім'ї.
(Демоленъ Эдмонъ. 1907, 1).

Перш ніж говорити про агональність англосаксів, слід уточнити, що ми будемо під цим поняттям розуміти. Цій темі присвячена стаття російського соціолога з Краснодара, який наголошує на розширенні поля інтерпретації агональності в наш час і намагається з’ясувати її сутність як прагнення буття до власного утвердження (Яровой А.В. 2010, 36) У традиційному розумінні агональності можна думати, що така якість в різним ступеню притаманна різним народам.

У цій статті висновок про агональність англосаксів ми робимо з огляду на детермінізм як доктрину загальної причинності, взаємозв'язку та обумовленості різних явищ і процесів у Всесвіті, що визнається багатьма мислителями і використовується в дослідженнях, принаймні з часів Ньютона та Віко:

… традиційний погляд на фізику, що йде від великого Ньютона, нерозривно пов'язаний з детерміністськими уявленнями, згідно з якими точне знання стану всього всесвіту або будь-якої її замкнутої частини в якийсь один момент часу вже містить у собі точне знання всієї її подальшої історії (Винер Н. 2001, 26).

Історичні процеси значно складніші за фізичні, оскільки в них бере участь людина, яка має свободу волі, але принцип детермінізму в них має бути присутнім. Спостереження у повсякденному житті переконують, що майбутні події певною мірою детерміновані минулим. Отримані у дитинстві знання впливають на подальший життєвий шлях людини; капітали, накопичені батьками, дають найкращі стартові можливості їхнім дітям; сформована у минулому мова впливає ментальність окремого народу у теперішньому часі; практичний досвід у певних сферах людської діяльності полегшує засвоєння та реалізацію нових досягнень науки і техніки; кредит, взятий у банку, визначає поведінку людини на багато років уперед. Історія людського суспільства, що складається з безлічі подібних подій, не може не бути детермінованою. Виходячи з таких загальних міркувань, спробуємо дати оцінку судженню про історичну перевагу англосаксів, яка оформилася після багаторічних досліджень етногенетичних процесів, що мали місце на території Євразії.

В результаті цих досліджень стало очевидним, що в порівнянні з іншими народами, які мали протягом невеликого періоду історії певні успіхи, але згодом відійшли на задній план, англосакси з невеликими перервами залишалися на передових позиціях майже три тисячоліття. Простежимо конспективно етапи цього великого шляху, більша частина якого залишається невідомою для широкої публіки. Величезну допомогу у відновленні історії анлосаксів найдавніших часів надає залишена ними топонімія по всій Євразії. На цьому просторі було виявлено понад 1500 топонімів, що піддаються розшифровці за допомогою давньо-англійської або давньо-саксонської мов. Усі вони наносяться на карту у системі Google My Maps

Прабатьківщина англосаксів, визначена за допомогою графоаналітичного методу, була розташована в етноформуючому ареалі обмеженому річками Прип'ять, Тетерів і Случ, тобто там же, де і прабатьківщина італіків і їхній генетичний субстрат безсумнівно певною мірою передався англосаксам. Ця територія розташована на північ від поселень скіфів. Назва міста Житомир, що збереглася з тих пір, можна пояснити як "захисний кордон" (від скіфів) на основі д.-анг. scyttan "закривати" та meræ "кордон". Топонімія, антропонімія та міфологія свідчать, що скіфи були булгарами, предками сучасних чувашів. Хоча англосакси значно поступалися булгарам за чисельністю, вони залишили виразний слід у скіфській історії. Сама грецька назва скіфів Σκυθαι походить від др.-англ. scytta "стрілок". Скіфи вважалися найкращими стрілками з лука і в давньогрецькій мові етнонім "скіф" вважався синонімом стрільця. Також деякі реалії скіфського часу розшифровуються за допомогою давньоанглійської мови, наприклад:

ακινακεσ (акінак), короткий залізний скіфський меч – д.-анг. ǽces «сокира» і nǽcan «вбивати».

Багато власних імен, географічних назв та етнонімів скіфо-сарматських часів також можуть бути розшифровані за допомогою давньоанглійської або давньо-саксонської мов. Всі вони зведені в Алано-англосаксонський ономастикон і нижче подаються з нього деякі витяги:

Αγαθιρσ (agathirs), Αγαθιρσοι (Агафірс, агафірси) – д.-англ đyrs (thyrs) „велетень, демон, чарівник” добре підходить як для імені, так і для етноніму. Для першої частини імені знаходимо д.-анг. ege “страх, жах”, а загалом „страшні велетні чи демони”.

Αναχαρσισ (Анахарсіс) – д.-сакс. āno „без”, д.-анг. hors/hyrs (анг. horse) „кінь” (т.е. „безкінний”).

Βορυσθενεοσ (Борисфен), Дніпро – д.-анг. bearu, род. в. bearwes „лес”, đennan „розширяти, протягувати”..

Βουδινοι будини, можливо навіть „вудини”, за словами Геродота були жителями лісової країни. В такому випадку, за сенсом і фонетично добре підходять д.-анг. widu, wudu „дерево, ліс”, суч. анг. wooden „дерев'яний”. У давньоанглійській слово wuden не зафіксовано, але за законами англійської граматики воно могло існувати і позначати „лесовий”.

Ιδανθιρσοσ (Ідантирс), скіфський цар – д.-анг. eadan „виконаний, задоволений” і đyrs „велетень, демон, чарівник”.

Незважаючи на те, що частина англосаксів у якийсь час мігрувала на захід, чимало їх залишалося в Східній Європі. З ними можна пов'язувати племена неврів та меланхленів. Вони ж становили верхівку "царських скіфів". На пізньому етапі тшинецької культури частина англосаксів переселилася на лівий берег Дніпра і вони стали творцями сосницької культури, яка згодом розвинулась у лебедівську (XI-VIII ст. до н. е), через якийсь час до них приєдналася нова група родичів. Геродот вказує, що неври (гр. Νευροί) залишили свою батьківщину і оселилися серед будинів (IV, 105), яких багато вчених пов'язують саме з предками мордви, і для такого припущення певні підстави є. Др.-анг. neowe, niowe означає „новий”, субстантивізація слова могла дати neower „новоприбулий”. Самі себе англосакси назвати новоприбулими не могли, логічно припускати, що таке ім'я їм могли дати місцеві поселенці, тобто англосакси, які прийшли сюди раніше за часів існування тшинецької культури. Ця перша хвиля англосаксів, якщо судити з топонімії та поширення східношинецьких пам'яток, займала басейни Сейму та нижньої Десни. На південь від берегів Сули і Псла були поселення мордви-мокші, що прибула туди зі своєї прабатьківщини з верхів'їв Оки. Зростання числа англосаксів змусило їх поступово просуватися через Сулу, Псел і Ворсклу до верхів'ям Сіверського Дінця. Вони влаштовували свої поселення серед мордовських, про що свідчать лексичні відповідності між аглійською та мовою мокша.(див. розділ "Экспансия финно-угров "). Меланхленів (гр. Μελαγχλαινοι) Геродот розміщує на північ від царських скіфів і пояснює їх назву як "одягнені в чорне" (гр. μελασ "чорний", χλαι̃να "верхній одяг").

Насправді це назва давньоанглійська, яку Геродот переосмислив по-своєму. У древніх англів існувало власне ім'я Mealling, що походить від д.-анг. a-meallian "ставати божевільним, безрозсудним" (див. Holthausen F. 1974: 216), яке разом з д.-анг. hleonian "захищати" було використано новоприбулими англосаксами для назви своїх родичів. Можна думати, що вони були особливо войовничими і саме вони мали розселитися серед поселень мордви та взяти їх під свій контроль. Таке тлумачення підтверджується висновками археологів, які пов'язують із меланхленами військово-аристократичну верхівку населення лісостепової частини басейну Сіверського Дінця, тобто. території розташованої на північ від Царської Скіфії. Підставою для такого виділення є особлива елітарна субкультура, засвідчена підкурганними похованнями в Караванській групі Люботинського могильника, Коротичанські, Протопоповські, Пісочинські та Старомірчанські кургани (Буйнов. Ю.В.. 2008, 14). Таким чином, і неври, і меланхлени, і царські скіфи – це не етноніми, а назви окремих соціальних груп англосаксів.

Якась частина англосаксів окупувала місцевість на Донбасі, багату на поклади мідних руд, що показує скупчення топонімів навколо мідної копальні Картамиш на північ від Дебальцевого. Взявши під свій контроль міднорудну промисловість і металообробку, вони здобули економічну перевагу над різномовним населенням Північного Причорномор'я і, як наслідок, набули політичного панування. Згодом англосакси на чолі сарматського союзу племен під ім'ям алан, про що докладно йдеться у статті "Алани-англи -сакси", але тут варто згадати важливе історичне свідчення про місцезнаходження прабатьківщини англосаксів. Автор давньоанглійської поеми "Відсід" повідомляє, що прибув до двору короля остготів Ерманаріха тобто Германаріха (IV ст.) зі сходу(!).

Гунська навала змусила алан залишити Північне Причорномор'я. Одні рушили до Західної Європи, інші відійшли у Предказье, ще одні мігрували північ, розпорошившись на Східно-Європейській рівнині. Продовжуючи відігравати роль лідерів серед народів Північного Кавказу, алани заснували свою державу, відому в історії як Хозарський каганат. Ця тема розглядається у статті "Хозари", тут же зазначимо лише, що титули правлячої верхівки каганату розшифровуються за допомогою давньоанглійської мови:

Верховний правитель в складі правлячого дуумвирату називався хакан – д.-англ. heah "високий, великий" і ān "єдиний".

Суправник хакана шад – д.-англ. scead "тень".

Намісники на месцях тудун – д.-англ. đeoden "король, пан".

Себе хозари називали "почтом посланця" (інш.-англ. hōs "почет", ār "посланник, герольд, ангел"). Столицею каганату могло бути місто, яке розташовувалося в дельті Волги на місці Суммеркента, згадуваного Гільйомом де Рубруком в описі своєї подорожі до східних країн. У цьому місті на той час жили алани, тобто англи (Рубрук Вільгельм де 1957, гл. 49). Хозарська назва столиці, як і Волги, була Ітіль (Атіль) від др.-англ. æđel "благородний, знатний, прекрасний". Іншим великим містом хозар був Саксин (Хвольсон Д.А. 1869. 63).

Пізніше алани були серед багатьох народів, відомих за літописами під загальним ім'ям половців. На Північному Кавказі, а саме на північ від Клухорського перевалу, останні алани в кількості "тисячі душ" ще залишалися наприкінці 18-го ст., про що повідомляв мандрівник і археолог Ян Потоцький у 1797 р. (Цукерман К. 2005, 82). А за кілька десятків кілометрів від цього перевалу, в долині Великого Зеленчука в 1888 р. було знайдено кам'яну стелу з написом, яка може бути розшифрована за допомогою давньоанглійської мови так: "Сакс Микола похований тут приречений до смерті зрадницькою стрілою підступного слуги, прикрашений міцним стовпом шлях прикрашаючим – подарував племінник Феофіл". Можливо, тут була могила половецького хана Сакзя, який мав брат Бегубарса, ім'я якого можна розшифрувати за допомогою др.-англ. beg “ягода” та ūfer “берег” (загалом “смородина”, пор. укр. порічки “те саме”). Іншими англосаксами серед половецьких ханів могли бути Шукал та Китан (Докладніше про це див. Зеленчукская надпись).

Спочатку англосакси зосередилися в міжріччі Волги та Оки. Споконвіку в цих місцях проживали фінно-угорські племена, а слов'яни просунулися сюди лише наприкінці першого тисячоліття н.е., але ще до їхнього приходу тут уже існували міста, назви яких свідчать про те, що вони були засновані англосаксами

Муром, місто у Владимирській обл. – д.-анг. mūr «стіна», ōm «іржа».

Рязань, обласний центр – д.-анг. rāsian "обстежити", "вивчати, випробовувати".

Суздаль, місто у Владимирській обл. – д.-анг. swæs «гарний, приємний, улюблений», dale «долина».

На протилежному березі Волги були зосереджені поселення булгар, які також переселилися туди з причорноморських степів одночасно з англосаксами, але прибували туди з Хазарії і пізніше. Події у Середньому Повожжі наприкінці першого тисячоліття н.е. мали великий вплив на історію усієї Європи. Після економічного зближення Хазарії з арабами мусульманські купці з країн Арабського халіфату стали відвідувати цю країну для мінової торгівлі з місцевим населенням з кінця VIII століття (Комар А.В. 2017, 61, 67). В обмін на хутра соболів, білок, горностаїв, тхорів, куниць, лисиць, бобрів, козячі та кінські шкури, віск, мед, риб'ячий клей, бобровий струмінь, бурштин та невільників купці пропонували предмети розкоші та срібло. Залучені можливістю швидкого збагачення сюди стали проникати варяги зі Скандинавії

Активність варягів забезпечила приплив величезного капіталу в Західну Європу у вигляді срібла, про розміри якого можна судити за змістом знахідок скарбів на шляхах їх торгово-грабіжницьких походів. На цих шляхах експортно-імпортні операції приносили торговцям нечувані прибутки, що сягали 1000 % (Кирпичников А.Н. 2006, 34). Особливо прибутковою була торгівля невільниками. Про обсяг грошової маси, що була в обігу в ті часи, говорить склад і кількість випадкових знахідок скарбів, що містять монети різного карбування. Тільки скарбів з куфічними дирхемами в європейській Росії налічується близько 700 при тому, що трапляються знахідки з кількома сотнями і навіть тисячами монет. У скарбі, знайденому в Муромі, у двох мідних глечиках містилося 11 тисяч дирхемів VIII-X століть загальною вагою близько 42 кг (Векслер А.Г., Мельникова А.С. 1973, 18). Така розмаїтість скарбів свідчить, що значна частина торгового капіталу була зосереджена в руках правлячої еліти англосаксів, котрі займалися грабунком корінного населення і постачали варягам хутро, невільників та інші товари. Очевидно, Ростов та Муром були адміністративними центрами двох панівних англосаксонських кланів на територіях пізніших Володимиро-Суздальського та Муромо-Рязанського князівств.

Російські історики, зокрема, В.О. Ключевський не бачать ясної відповіді на питання, на якому ґрунті виросла нова верхньоволзька Русь (Ключевський В.О. 1956, 272). А С.М. Соловйов назвав падіння Києва після взяття його Андрієм Боголюбським у 1169 р. "подією найбільшої важливості, подією поворотною, від якої історія приймала новий хід, з якого починався на Русі новий порядок речей" (Соловйов С.М. 1969. Книга II, розділ 6). За логікою речей перехоплення "верхньоволзькою Руссю" ініціативи державного будівництва у Києва важко пояснити, якщо не знати передісторії. З другої чверті та середини XI ст. з розвитком шляху "з Варяг до Греків" розпочинаються тісні торгово-культурні та політичні зв'язки Києва з Візантією. Таким чином Київ засвоїв від неї досвід державного будівництва та розвитку державних традицій. На Русі встановлюється династичне правління людей «готових конвертувати економічне переважання у політичне панування» (Толочко Олексій, 2015, 314). У цьому сенсі область Верхньої Волги виявилася підготовленою краще за Київ. Син великого князя київського Володимира Мономаха, Юрій Долгорукий, ставши ростово-суздальським князем, використав місцевий капітал для розвитку князівства шляхом будівництвом нових міст. Для цього були потрібні майстри та робочі руки і він збирав людей звідусіль, але в основному з півдня і надавав їм чималу позику і надавав іншу допомогу (Корсаков Д. 1872, 76). Жодних відомостей, звідки він брав гроші, у літописах не збереглося, але його наступники, очевидно, користувалися тими самими джерелами. Його син Андрій Боголюбський вже зміцнився настільки, що зміг організувати загарбницький похід на Київ, що спричинив його занепад. У поході брали участь 12 руських князів разом половецькими князями і угорцями, що приєдналися до них, а також чехи і поляки, і Литва. Велике воїнство одночасно рушило на Київ. (Толочко Петро. 1996, 123). Історики не знаходять видимих причин такого організованого походу з метою знищення столиці князівства, яке не могло бути ворожим для всіх його близьких і далеких сусідів. Об'єднання різнорідних сил можна пояснити лише наміром Андрія Боголюського, який лише один мав достатні кошти для організації та фінансування всієї цієї грандіозної витівки. Здобувши перемогу, Боголюбський сам не став князювати в Києві, а посадив на князювання свого молодшого брата, ставши таким чином засновником нової держави. Багатство, накопичене англосаксами, протягом століть стало стартовим капіталом для початку формування майбутньої імперії.

Цілком зрозуміло, що постійна експропріація приватної власності, необхідної для подальшого розвитку держави, не могла обійтися без конфліктів між Боголюбським і англо-саксонським панством. Ворожнеча закінчилася змовою, внаслідок якої Боголюбського було вбито. Через два роки після вбивства більшість змовників було страчено, і це не віщувало примирення володимирського князівського уряду з англосаксами, що мали великий вплив у Суздалі та Ростові. Можна припустити, що, побоюючись подальшого утиску і не в силах протистояти зростаючому Володимиру, провід англосаксів вважав за краще піти за Урал у супроводі якоїсь частини одноплемінників. Не менша їхня частина, розкидана по всьому князівству, таки залишилася на місцях. Англосакси, будучи на периферії в меншості серед маси прибуваючих слов'ян, очолювали місцеву адміністрацію і не повинні були мати конфліктів з князівською владою, тому змінювати що-небудь у своєму становищі їм не було сенсу. Особливо це відноситься до тих англосаксів, які міцно влаштувалися в районі Москви. Позначене в літописі як Москов, невелике сільце, про що говорить її назва, яка походить від д.-англ. mos "болото", cofa "халупа, курінь", через якісь обставини опинилася в центрі щільного скупчення населених пунктів, заснованих, судячи з назв, англосаксами. Найбільш виразними топонімами тут є такі

Деденеве – д.-анг. dead «мертвий», eanian «ягнитися, котитися».

Картине – д.-анг. ceart «пустище, неороблена громадська земля».

Картмазове – д.-анг. ceart «пустище, неороблена громадська земля», māg «поганий».

Китайгород – д.-анг. ciete «халупа, буда"

Кунцеве – д.-анг. cynca «в'язка, пучок».

Ладога – д.-анг. lāđ «небезпечний, ворожий» і -gē, д.-сак. -gā «місцеість».

Литкарине – д.-анг. lyt «маленький», carr «камінь, скеля».

Мамири – д.-анг. mamor(a) «глибокий сон».

Міуси, фсторичний район Москвм – д.-анг. mēos «мох, болото».

Пенягіне – д.-анг. pæneg «монета, гроші».

Реутов – д.-анг. reotan «плакати, жалітися».

Синькове – д.-анг. sinc «скарю, багатство».

Фофанове – д.-анг. fā «пістрявий», fana «тканина, хуста».

Чертанове – д.-анг. ceart «пустище, неороблена громадська земля».

Подальше підвищення Москви від невеликого села до рівня свалиці великої імперії не можна пояснити інакше, ніж впливом англосаксів на початок цього процесу.

Тим часом англосакси за Уралом заснували Пелимське князівство, яке існувало до кінця XVI ст. на місці скупчення англосаксонської топонімії довкола міста Тюмені. Основу економіки князівства мали складати складати хутра як предмет торгівлі, відображений у назві села Ніхвор, назву якої можна пов'язувати з др.-анг. neahhe "достатній, багатий" waru "товар". Судячи з топонімії, від Тюмені англосакси рухалися далі Схід. Для полегшення просування на шляхах сполучення вони змушені були влаштовувати невеликі поселення для забезпечення короткочасного відпочинку мандрівників і коней у нічний час і в негоду, усунення технічних неполадок та ін. тюркського походження, як заведено думати, а розвинулося з др.-анг. hām "будинок, житло", "домашнє вогнище". На таких станціях був невеликий обслуговуючий персонал і вони утворювали налагоджену систему, яку керували організовано. Така практика поширилася по всій Сибіру, будучи запозиченою багатьма народами. Організація пересування, що виправдала себе, заклала основу для колонізації Сибіру і Далекого Сходу ще задовго до приходу росіян. Всі англосаксонські топоніми, що відображають шлях руху яанглосаксів в Азії, нанесені на карту в системі Google My Mape, скрін з якої подається нижче

Тема колонізації Сибіру англосаксами розглядається окремо, тут ми коротко зупинимося на англосаксонському походження Ченгісхана.

Єдиними джерелами, що використовуються для реконструкції подій ранньої історії Монгольської держави, є офіційна версія, що пройшла строгу урядову цензуру, і працю невідомого автора «Таємна історія монголів». Версія про походження Чингісхана розвивалася саме із цього джерела. За цією версією його батьками були меркіти, яких ми ототожнюємо з англосаксами.

Батько Чингісхана, Есугайбаатур, за допомогою своїх братів вивіз Хе'елюна Юджин, дружину знатного меркіта на ім'я Екечеледу. Опис цього епізоду було взято з дослівного англійського перекладу «Історії» і в ньому йдеться, що на вигляд викрадачі були іншими, ніж всі інші (Cleaves Francis Wooadman. 1982, 12 ). У вільних перекладах (переказах) слово «інші» не враховується і тому зазвичай мають на увазі вираз обличчя братів, яке нібито видавало їх намір позбавити життя Чиледа. Вирази обличчя різняться і не завжди попереджають про небезпеку. Навпаки, інший зовнішній вигляд, як стала ознака, вказує на належність до чужого племені, яке може бути ворожим, а це вже небезпечно. З тексту цілком ясно, що Хеэлюн сама запропонувала Екечеледу тікати, але спочатку запитала, чи помітив він інший (незвичайний) зовнішній вигляд незнайомців. І саме їхня поява порушила у неї підозру і стала приводом порадити чоловікові тікати. Крім того, Есугайбаатур при першому ж погляді на Хеелюн звернув увагу на її незвичайну для монголів красу, що привабило його до неї (там же). Онон Ургунге навіть пише, що «він бачив жінку неповторного кольору та комплекції» (Онон Ургунге. 2001, 54). У ситуації, коли жінка вразила Єсугея своєю красою, вираз його обличчя не міг бути настрашуючим.

В описі цього епізоду інший англійський перекладач «Історії» вказує, що зовнішній вигляд викрадачів був дивним, а жінка була надзвичайно красивою, що можна розуміти по-різному ( Rachewiltz, Igor de. 2015, 10). Описуваний епізод зіграв велику роль у долі Чингісхана. Можна припустити, що Хеелюн, коли її викрали, вже була вагітна від Чиледу, оскільки Чингісхан був світловолосим і блакитнооким, але Рашид ад-Дін писав, що навіть усі нащадки Есугая були «в основному блакитноокими та рудими» (Рашид пекло Дін, Фазаллах, 49). Ці риси Чингісхан міг успадкувати тільки від матері, адже всі монголи – брюнети. Однак світле волосся та блакитні (сірі) очі успадковуються приблизно як рецесивна ознака, контрольована одним геном, тому діти матимуть ці ознаки, якщо необхідні гени є в хромосомах обох батьків. Отже, Хеэлюн на момент її викрадення, дійсно, вже була вагітна від Чиледа, теж блондина. Опис викрадення Хеелюна могло бути тільки в «Історії» з її слів. Про це говорить навіть її романтичний характер, але ніхто не міг придумати, щоб викрадачі були не такими, як завжди, зовні, і вона просто хотіла наголосити на цій обставині. Таким чином, можна дійти невтішного висновку, що меркіти були блондинами, як і англосакси. Додаткові аргументи на користь англосаксонського походження Чингісхана наведені у статтіАнглосаксы в судьбе Чингисхана.

Судячи з усього, меркіти населяли Даурію, країну в Забайкаллі, де спостерігається скупчення англосаксонської топонімії. В економічному плані ця країна значно перевершувала сусідні області. Залучені багатством Даурії, російська влада, яка розташовувалась в Якутську, посилала на її завоювання кілька експедицій. "Вогнем і мечем" країна була завойована, але її населення вважало за краще уникнути біди і відійти в Маньчжурію.

Огляд відновленої давньої історії англосаксів дозволяє говорити про певну перевагу англосаксів у порівнянні з іншими народами. Причиною цього можуть бути своєрідна етнопсихологія, мораль, фізичні та інші якості типового англосаксу, що відрізняють його від інших людей.

Питання про англосаксонську перевагу не нове. В 1897 Едмон Демолен опублікував свою книгу "A quoi tient la Superiorite es Anglosaxons". Книга мала незвичайний успіх у французького читача, про що свідчить той факт, що за два місяці вона виходила у світ п'ять разів. Про це він заявляє через два роки в перекладі своєї книги на англійську мову, що також говорить про її успіх (Demolins Edmond 1899: 389). Ці факти дозволяють припустити, що суспільна свідомість погодилася із твердженням автора про перевагу англосаксів у світі. Саме поняття переваги носить емоційний характер і засноване на суб'єктивній оцінці історичних подій відповідно до світогляду, що панував на той час у Франції. Демолен, проводячи різницю між англосаксами і народами кельтського походження, яких він відносить ірландців і шотландців, засновує свою думку про перевагу англосаксів на успіхах Сполученого Королівства та як політичних організацій. Він це розуміє, але вважає, що успіху було досягнуто саме завдяки англосаксам:

У цій роботі, застосовуючи методи соціального аналізу, розроблені Ф. Ле Плаєм і завершені А. де Турвілем, я прагну ретельно ізолювати і розглядати виключно ті явища, які здаються похідними від англосаксонського впливу, оскільки ці явища забезпечують Англії і Сполученим Штатам соціальну оригінальність і перевага. Насамперед, я прагну провести чітку різницю між цими явищами та звичаями та інститутами, властивими кельтам і норманам (Demolins Edmond. 1899, ix).

Різні якості людини успадковуються та набуваються в процесі її життя. Спочатку сформовані у предків за фізіологічними законами та під впливом навколишнього середовища, вони передаються з покоління до покоління генетично, а також іншими механізмами, які зараз вивчає еволюційна психологія:

Генетика поведінки вивчає основи поведінки і все що з ним пов'язано, – психічні захворювання, схильність до розлучення, політичні уподобання і навіть почуття задоволеності життям. Еволюційна психологія шукає механізми, за допомогою яких ці ознаки переходять від покоління до покоління. Обидва підходи припускають, що у формуванні поведінки, думок і емоцій бере участь природа і виховання, але на відміну від практики двадцятого століття нині природі віддається перевага (Чиксентмихайи Михай. 2008. 89) .

Французький соціолог Габріель Тард (1843 – 1904) вважав, що все суспільне життя багато в чому засноване на інстинкті людей наслідувати один одного, що має численні підтвердження у повсякденному житті. У цьому сенсі одні люди можуть бути прикладом і взірцем для наслідування інших. У принципі це означає, що всі народи мають однакові шанси від природи на будь-які досягнення у всіх сферах суспільного життя, якщо виховання підростаючого покоління проводитиметься цілеспрямовано. Однак слід визнати, що деякі народи спочатку можуть мати певні переваги перед іншими і оскільки майбутнє детерміновано минулим, вони можуть зберігати цю перевагу протягом багатьох століть, якщо свідомо розвиватимуть деякі якості свідомо. Маючи це на увазі, розглянемо етнопсихологію англосаксів, дотримуючись пояснень Едмона Демолена.

Говорячи про різницю між англосаксами та кельтами, Демолен стверджує, що кельти спочатку були пастухами і пізніше не любили займатися землеробством, що й визначило їхню подальшу долю. Далі він відзначає різницю між саксами та англами, посилаючись на соціологічні дослідження де Турвіля. Якщо сакси, природжені землероби через природні умови на своїй прабатьківщині, займалися землеробством і задовольнялися невеликою ділянкою землі, яку могли обробляти самі, то англи прагнули розширити свою територію та панувати над нею, чим займатися землеробством самим (Demolins Edmond. 1899: x, xv). Англо-сакс вже не належать вже до комуністичної, а до партикуляристської формації, названої так тому, що замість домінування громади над особистістю, особистість переважає над громадою, приватне життя над суспільним, і, як наслідок, корисні професії переважають над ліберальними та адміністративними.
> Така реальна основа англо-саксонської переваги. Вся історія Англії позначена і пояснюється повільною, але постійною еволюцією саксів через щільну кельтську та норманську оболонку. (Demolins Edmond. 1899: xii). Надалі він неодноразово підкреслює відданість англосаксів землі, їхній індивідуалізм, переважання приватного життя над суспільним. Це явно суперечить як колоніальній експансії англосаксів у Новий час, так і їхньому лідируючому становищу серед інших народів у давній історії. Якщо така двоїста природа англосаксів справді має місце, можна припустити, що сакси залишили свою прабатьківщину раніше англів і також прибули до Британії раніше. (Там же: xii). Chronica Gallica ad annum CCCCLII констатує в 441 році: «Британські провінції, які до цього часу зазнавали різних поразок та лих, були підпорядковані саксонському правлінню» (Koch John T., Minard Antone. 2012: 59). Англи переселялися на острів пізніше та неодноразово. Останньою хвилею були алани на чолі з Вільгельмом Завойовником, і саме вони визначили прагнення англосаксів до експансії, обумовлене особливостями перебування аланів у Східній Європі.

Демолен пояснює перевагу англосаксів організацією навчання та виховання молоді в Британії, яка мала практичну спрямованість і відрізняла бітанську школу від французької та німецької. Далі він описує різницю у поведінці англосаксів та французів у приватному та суспільному житті, яка не пояснює причину переваги англосаксів.

Така відмінність в організації суспільного розвитку може мати причану лише у особливостях національного характеру англосаксів. Цей характер сформувався протягом усієї їхньої історії, позначений постійною боротьбою за існування. Внутрішній зміст цієї боротьби може бути позначений так:

Зусилля, що зіштовхуються, утворюють порядок як результат сутички сил, що здобули перемогу, і тому наказують, і сил, які зазнали поразки і тому мусять підкорятися. Агон у цьому випадку є механізмом встановлення межі агресивності і в той же час служить виробленням зразка, який тягне за собою перемогу. (Яровой А.В. 2010, 40).

Отже, перемога у боротьбі є наслідком якості агональності, властивого характеру різних народів. Беручи до уваги історичні успіхи англосаксів, можна дійти невтішного висновку, що вони мають агональність найвищої якості. Завдяки цій якості англосакси становили правлячу еліту скіфів (див. Царская Скифия и ее столица) і хозар (см. Хазары). Те саме стосується і меланхленів згадуваних Геродотом. Ми їх ідентифікували з англосаксами відповідно до походження їхньої назви від д.-анг. a-meallian "розлютуватися" і hleonian "захищати" що повинно було відповідати їх особливій войовничості (див. Скіфія: Інтерпретація відомостей античних істориків). Таке припущення знаходить підтвердження в археології:

Власне з меланхленами ми пов'язуємо не все населення лісостепової частини басейну Сіверського Дінця, а лише його військово-аристократичну верхівку зі своєю елітарною субкультурою. Про її існування свідчать підкурганні поховання в Караванській групі Люботинського могильника, Коротичанські, Протопопівські, Пісочинські та Старомірчанські кургани (Буйнов Ю.В. 2009, 14).

Поданим тут фактам і наступним висновкам немає чітких свідчень в історичних документах. І це також наводить роздуми. За всієї тієї політичної ролі, яку грали англосакси протягом тисячоліть, не проглядається їх прагнення демонструвати свою владу, тобто можна говорити про повну відсутність марнославства. Мотивацій діяльності англосаксів міг бути лише практичний інтерес та природжене прагнення до менеджменту. Не влада сама по собі цікавила англосаксів, а лише найкраще використання наявних обставин у власних інтересах. І якщо вони демонстрували особливу войовничість, то причиною цьому були особливі обставини. Коли обставини свідчили про безперспективність досягнення мети силовими методами, вони вважали за краще ухилитися від боротьби, якщо виникала можливість реалізувати свої можливості в інших сприятливих умовах. Цим і можна пояснити їх втечу з Володимиро-Суздальського князівства за Урал та з Даурії до Маньчжурії.

В даний час англосакси багато в чому визначають ту велику підтримку, яку США та Великобританія надали Україні у війні з Росією. Результат війни дасть відповідь на питання про те, чим керувалися ці країни підтримуючи Україну – бажанням знищити Росію як імперію чи зберегти певний світовий порядок, тобто ми зможемо повніше зрозуміти особливості феномену агональності, який виявляють англосакси.