Заселення Східної Європи та Азіі неоантропами

Сліди перших людей в Європі виявлені біля міста Вертешселеш в Угорщині і в італійському місті Ізернія, які датуються 850-700 рр. до Р.Х. (Дейвіс Норман, 2000., 87). Існує також точка зору, згідно з якою південні області Східної Європи вперше були заселені людьми шельскої (абевільскої) культури близько 700 тисяч років тому перед початком міндельського (окського) льодовикового періоду. Це територія навколо Чорного моря, де було тепло навіть у зимові місяці року (Історія СРСР , 1966, 18). Однак датування знайдених стоянок спірне і не виключено, що вони відносяться до наступного, ашельському періоду. У межах України пам'ятники ашельської культури виявлені в кількох місцях по берегах Дністра, зокрема біля сіл Лука-Врублевецька і Бабин (Толочко П.П., 1994, 14). Дані про ашельські пам'ятки в інших частинах Східної Європи відсутні. Надалі відбулося, принаймні, ще два зледеніння і три періоди потепління, під час яких люди то відходили на південь, то поверталися на північ знову. Що-небудь певне про їх роль в етногенезі людини сучасного типу сказати не можна.

Ліворуч: Поширення Homo sapiens.
1. Homo sapiens sapiens.
2. Homo sapiens neanderthalensis.
3. Ранні гомініди

Людина розумна Homo sapiens, нині існуюча людська істота вперше з'явилася, можливо, 250 тис. літ тому. Дослідники поділяють її на кілька типів.

Найбільш раннім типом є Homo sapiens steinheimensis. Рештки цієї людини були знайдені біля містечка Штайнгайм біля Штутгарту (Німеччина). Вона жила у відносно теплому ліхвінському (міндель-рісс) інтергляціалі. Вірогідним нащадком її був неандерталець (Homo sapiens neanderthalensis), "класичний" тип якого заселяв величезний простір Європи в час вюрмського (валдайського) зледеніння близько 80 тис. років тому (Щокін Георгій, 2002, 71). Перші представники Homo sapiens заселяли і південний захід Східної Європи (стоянки Касперівці, Кормань на Дністрі, Пештера Курате, Охаба Понор в Румунії, Бойніце в Словаччині та багато інших), а пізніше проникали до верхньої Ками і Печори (Горецкий Г.И., Цейтлин С.М., 1977, 17; Гуслицер Б.І., Павлов П.Ю., 1987, 21). Нащадки цих людей формували різні варіанти середньопалеолітичної мустьєрської культури (80-32 тис. років до н. е.).

На території України поселення мустьєрської епохи зі штучними житлами знайдені на Дністрі біля сіл Молодове, Вороновиця (Толочко П.П., 1994, 15). У Росії найдавніші свідоцтва про епоху мустьє виявлені, зокрема, біля хутора Челюскінець на правому березі Волги, в урочищах Заїкіно Пепелище і Суха Мечетка у Волгоградській області (Турецкий М.А., 2007, 31-32). В Угорщині палеолітичні стоянки тієї ж епохи виявлені в печерах на північному заході країни і в Задунав’ї (Шушарин В.П. 1971., 10). Потім з'являється грімальдійська людина негроїдної раси, однак його доля залишається невідомою. Вона могла повністю або частково асимілюватися з більш пізніми прибульцями, бути знищена ними, або бути витіснена на інші місця поселень.

За комбінаціям антропологічних ознак фахівці виділяють серед людей, які заселяли Європу, два (або навіть три) типи і пов'язують з ними територіальні «згущення» верхньопалеолітичних пам'яток. Одне з них локалізується у Франції по долинах великих річок, а інше в Центральній Європі на території сучасної Чехії та прилеглих областях (Бромлей Ю.В. 1986, 25). За старою, але тривкою термінологією їх узагальнено називають кроманьйонцями. Антропологічно кроманьйонці відрізнялися від сучасних людей хіба що більш масивною будовою тіла, але це стосується найдавніших представників Homo sapiens. З часом, в процесі культурного розвитку (перехід на м’ясну їжу та приготування її на вогні і т.п.) в будові тіла людини ставалися певні зміни, аж поки вона не набула сучасного вигляду (Елинек Ян, 1972, 110).

Для людини того часу характерне ведення привласнювального типу господарства з переважанням полювання і збиральництва, але з потеплінням клімату умови для полювання почали погіршуватися внаслідок скорочення площі лісів і наступом сухої зони з півдня. Крім того, що потепління змушувало людей рухатися далі на північ і північний схід, зменшення продовольчої бази у вигляді великих ссавців зумовило зростання значення рибальства, особливо в районах численних озер і боліт. Люди стали селитися, спочатку тільки влітку, а потім і постійно, уздовж берегів річок і озер, а пізніше і на березі Балтійського моря, тобто там, де вони могли ловити рибу (Sahrhase Dietrich, Lungbeck Johannes. 1992, 8). Значна зміна в структурі присвласнбвального госодарювання місцевого населення мало наслідком формування особливих рис в його етнопсихології, в великій мірі визначили його подальший культурно-історичний розвиток.

Річки грали і іншу важливу роль в житті стародавньої людини. Напрямок руху людських потоків у великій мірі визначалося саме будовою гідрографічної мережі і полегшувався існуванням природних умов для прокладки постійних стежок:

Стежки в глибокій давнині виникали, перш за все, уздовж водяних потоків внаслідок того, що після поселення людина своїми мимовільними зусиллями прокладала пішохідні стежки найчастіше на найближчій до водного потоку терасі… Існування інших можливостей проходження місцевості іншими лініями з пізніших часів, наприклад, «по верхній трасі», цілком по сухій землі нічого не змінює в способі прокладання основних трас. Передумови для виникнення пішохідних стежок були, перш за все, фізикогеографічними. Соціогеографічні аспекти виникають внаслідок пересування людини по стежках і способу життя біля них. Стежки утворювали основний кістяк місця проживання людини, і не тільки комунікативний. Найважливішим проявом мережі стежок з'явилося виникнення і тривале існування селищ (Květ Radan, 2000. 295)

До початку мезоліту загальна кількість населенні Землі складала лише кілька мільйонів людей, а до початку неоліту (VII тис. до н.е.) – біля 10 мільйонів. (Козлов В.И., 1982, 12). Переважна частина населення скупчувалася тоді в Південній та Східній Азії, Африці та Південній Європі, а величезні простори північної половини Євразії залишалися майже повністю безлюдними.

Територію ж Східної Європи 15 – 12 тис. літ тому почали заселяти кроманьйонці, як тільки закінчився останній період зледеніння внаслідок різкого потепління і зменшення континентальності клімату. Первsсно це були мисливці на великих ссавців: мамонта, слона, волохатого носорога, які полювали на них методом загону. Потепління не було поступовим, а мали місце періоди похолодань через нові наступи льодовика зі Скандинавії. Однак такі пульсації льодовика слабшали в міру віддаленості від Балтії, тому степова природно-ландшафтна зона мало змінилася з моменту свого формування наприкінці третинного періоду (Залізняк Л.Л. 1995-1, 3). Існують класифікації кліматичних періодів, складені різними дослідниками, які дещо відрізняються одна від одної. Нижче подана таблиця періодизації фінального палеоліту за даними Залізняка (там же)

Ліворуч: Таблиця періодизації фінального палеоліту.

Праворуч: дріада восьмипелюсткова (лат. Dryas octopetala L, фото з Вікіпедії).

У процесі поступового відходу льодовика на північ на його місці утворювалася прильодовикова тундрова зона, холодні і сухі степи з домінуванням у рослинності дріади восьмипелюсткової, через що цей період був названий дріасовим. У фауні домінував північний олень, який став найважливішим продуктом харчування людей того часу. (Залізняк Л. Л., 1995-1, 3)

Далі на південь розвивалася лісова рослинність, репрезентована головно сосняками і березняками. Одночасно скорочувалася роль трав’яних і чагарникових формацій, типових для пізньольодовикового періоду (Хотинский Н.А., 1977, 57).

Зміна природних умов викликала, на думку Шумкіна, кризу спеціалізованого господарства населення Центральної Європи, яке складалося з мисливців і збирачів, які тепер були змушені пристосовуватися до нових екологічних умов між тундрою і лісом, і це перешкоджало швидкому зростанню продуктивних сил (Шумкин В. Я., 1990, 10). Крім того, тут не було таких видів рослин і тварин, які б годилися для культивації та доместикаціі. Все це сприяло переміщенню у пошуках нових мисливських угідь. На підставі аналізу археологічних знахідок є підстави говорити, що загальний напрямок руху груп перших мисливців в Європі був з заходу на схід (Sahrhage Dietrich, Lundbeck Johanes, 1992, 15).

Одночасно відбувався перехід до полювання на дрібних тварин, підготовлений розвитком знарядь праці, в першу чергу метальної зброї, в кінці палеолітичної епохи (Формозов А.А., 1959, 68). Людина вже знала лук і стріли, тому могла полювати не тільки методом загону на великих ссавців, які на той час вже почали зникати, але і на менших, таких як олені, лосі, ведмеді, косулі, зайці. Це ставалося на фінальній стадії культур типу Мадлен (XV – X тис. до н.е.), центр котрої лежав у Південно-західній Франції і в Східній Іспанії, але елементи якої можна виявити в Німеччині і в Польщі (Брей У., Трамп Д., 1990). Очевидно в Північній Німеччині і Нідерландах розвитком мадленської традиції була аренбурзька культура, що існувала на протязі IX тис. до н.е.

Йдучи за північним оленем (див. фото з Вікіпедії ліворуч), який в процесі танення льодовика відходив далі на північ, громади мисливців прильодовикової Європи просунулися із заходу до території сучасної Польщі, а з півдня або південного заходу – до Білорусії і Литви. Тут розвинулися дві пізньопалеолитично-мезолітичні культури – свідерська та дещо східніше від неї – красносільська, на основі якої почала формуватися пісочнорівська культура.

Свідерська культура в IX – VIII тис. до н.е. концентрувалася в районі Литви, займаючи частину Польщі, Білорусь (німанська і посожська культурні групи), на півдні сягала Карпат, а деякі її елементи зустрічаються навіть в Криму. На території Польщі й України відомо близько 1000 свідерських стоянок (Залізняк Л.Л. 1995, 9). Східна границя цієї культури сягала верхів’їв Дніпра і Волги (Римантене Р.К., 1971, 70, 117; Кольцов Л.В., 1977, 119; Мейнандер К.Ф., 1974). Причиною формування на цих територіях осередку мезолітичних культур можна пояснити не тільки прильодовиковою зоною, якої тримався північний олень, але і наявністю сировини для виготовлення знарядь праці і зброї для полювання. Як вказував Калечиц, територія Білорусії дуже багата на легкодоступні поклади кременевої сировини, особливо в межах Білоруського Подніпров’я (Калечиц Е.Г. 1984, 16).

Пам'ятки фінального палеоліту (ХІ – ІХ тис. до н.е.
Мапа скомпонована на базі даних Залізняка (Залізняк Л.Л. 1995, 4. Рис. 1.)

Цифрами на мапі позначені пам'ятки культур: 1 – красносільська. 2 – груп свідерської. 3 – осокорівська. 4 – молодовська. 5 – Сюрень. 6 – Вишенне. 7 – Шан-коба. 8 – Східний Гравет.

З часом населення аренбурзької традиції просунулося далеко на північ Фенноскандинавії (культура комса), а також до Прибалтики і південних районів Фінляндії (культури кунда и суомосярві). При цьому істотну роль у формуванні останніх відіграли носії постсвідерських традицій (Шумкин В. Я, 1990, 11). З появою цих мисливців на території Східної Європи починається мезолітичний період, який в цілому збігається з переходом в історії Землі від льодовикової епохи плейстоцена до геологічної сучасності голоцену. Вважається, що мезоліт тривав в Східній Європі з IX до VI тис. до н.е. (Археология Украинской ССР).

Поступово рухаючись на північний схід, носії постсвідерських традицій у VII – VI тис. до н.е. досягли басейну Оки і, здається, просунулися аж до Ками, взявши участь в утворенні низки так званих циркумполярних культур. Ця група споріднених культур в лісовій зоні Європи була поширена на північ від зони, в якій було можливе осіле рільництво. За словами Чайльда Гордона всі без винятку лісові культури бореальної фази ведуть своє походження від верхньопалеолітичних культур Східної і Центральної Європи (Чайлд Гордон, 1952, 33). Вже коли на півдні встановився неоліт, населення цієї зони продовжувало займатися полюванням і рибальством. Рибальські сітки ці люди плели з лика, оскільки липа, як і в’яз широко мігрують на північ з початком потепління в бореальному періоді, тобто з VI тис. до н.е. – Хотинский Н.А. 1977, 59). Пізніше вони навчилися від південних сусідів гончарному виробництву і виготовляли яйцевидні посудини з ямковим або гребінчастим орнаментом (Брей У., Трамп Д., 1990).

Ліворуч: Заселення Європи після останнього зледеніння у 10-9 тис. н.е..
Мапа взята з "Атласу до історії" [Berthold Lothar (Leiter). 1973. 2.IIІ].
Розселення прильодовикових мисливців Європи позначено синім кольором.

Заселення Східної Європи в епоху фінального палеоліту і раннього мезоліту проходило також з боку Балкан і Кавказу. Археологічні матеріали свідчать, що розселення неолітичних груп з Малої Азії йшло Східним Причорномор'ям в напрямку Керченської протоки (Павленко Ю.В. 1994, 9-10).

Свого часу А.А.Формозов виділив на території Східної Європи часів мезоліту три етнокультурні області – південну, західноросійську і середньоросійську (Формозов А.А., 1959, 71). Характерною рисою південних мезолітичних стоянок він вважав зброю геометричних форм. Такі форми мали поширення в Криму, на Кавказі, в районі Дніпровських порогів, на середній Донщині. Західний кордон області проходив десь між Дніпром і Дністром, на сході – між Волгою і Уралом. На півдні кавказькі стоянки з геометричними фігурами змикаються з аналогічними пам’ятниками в Ірані. Північна границя проходила через середній Сіверський Донець і околиці Полтави. Для середньоросійської області характерні стоянки з наконечниками з ножовидних пластинок. Район поширення – басейни Оки, верхньої Волги, Десни, Білорусь та Литва. Ці стоянки змикаються з польськими стоянками свідерської культури, однак повної тотожності тут нема, тому Формозов розділяє цілу цю область на дві групи – "західноросійську" і окську (як це припускав свого часу П.П.Єфименко). При цьому тільки у західної групи, яка включає стоянки Литви і Білорусії, можна знайти багато спільного з мезолітом Польщі (Там же, 75-77). Границі центральноросійської та західноросійської культурних областей були неясні. Пізніше Формозов відмовився від свого тричленого поділу, бо геометричні знаряддя виявилися також широко поширеними в Європі і він визнав, що "мезоліт, який характеризувався геометричними знаряддями, – явище не настільки вузько територіальне" (Формозов А.А., 1977, 59). Дійсно, геометрична форма характерна і для наконечників тарденуазької культури і ця традиція з території Франції поширилася через Польщу до Литви і Білорусії. Однак зовнішня подібність геометричних форм ще не доводить їх загальне походження. Вони могли бути занесені в Східну Європу як із Заходу, так і з боку Кавказу, звідки міграція носіїв іншої етнокультурної традиції, відмінної від тарденуазької за іншими ознаками, повинна була мати місце.

Дослідження одеських археологів дають підставу стверджувати, що носії культур мезоліту заселяли Східну Європу також через Балкани.

Зліва: Мапа пам'яток мезоліту і неоліту Північно-Західного Причорномор'я

(З ДКСЗП. 2013, 14).

Умовні позначення: 1 – скибенецький вузол пам'яток; 2- соколецький вузол пам'яток; 3- Заньківці ІІ; 4 – Печера; 5 – Саврань; 6 – Миколина Брояка; 7 – Гард III; 8 – Пугач II; 9 – сороцький вузол пам'яток; 10 – Майнова Балка; 11 – Гиржеве; 12 – Білолісся; 13 – Мирне; 14 – Сакарівка; 15 – Добрянка 3; 16 – Трапівка; 17 – Орловка; 18 – Гарбузова Балка; 19 – Карпове; 20 – Конецпіль; 21 – Катаржине I; 22 – Зализничне; 23 – Саратени; 24 – Денчень; Русештий-Ной; 25 – Бедражий Век; 26 – Тетереука-Ноуе XV; 27 – Новорозанівка; 28 – Новосельське; 29 – Мельнична Круча.

Геометричні форми знарядь, які були знайдені на цих пам'ятках, говорять, що такі форми могли розвиватися в різних місцях при використанні подібного методу їх виготовлення:

Розвинений пізній мезоліт з'являється в Північно-Західному Причорномор'ї раніше його європейських аналогів (кастельново і тарденуаза) – ще в бореальному періоді голоцену. Північно-Західне Причорномор'я може розглядатися як один із центрів поширення техніки отримання правильних призматичних платівок (віджиманням і/або через посередника) і симетричних мікро-літичних наконечників в формі трапеції (Киосак Д.В., Пиструил И.В. 2013, 23).

Таким чином, надійних даних для виділення будь-яких етнокультурних областей епохи мезоліту в Східній Європі археологія поки не має.

Після танення решток льодовика у Скандиванії починається атлантичний період, який вважається кліматичним оптимумом голоцену. На півночі тундрова зона скорочується за рахунок наступу тайги. В Європі поширюються широколисті ліси, навіть у степовій зоні по долинах річок. Одночасно міняється фауна – зникають стада північного оленя, на зміну якому приходять нестадні копитні – лось, тур, благородний олень (на фото з Вікіпедії праворуч), кабан, косуля.

Радикальні зміни у природно-ландшафтних обставинах мали наслідком і тотальні зміни в етнокультурній ситуації. Жодна з пізьнопалеолітичних культур України не мала продовження в ранньомезолітичних, яких археологи на підставі класифікації мікролітіd виділяють п'ять: Шпан-Коба, Кукрек, Зимівники, Пісочний рів і Кудлаївка. (Залізняк Л.Л. 1995-2, 4-6)

Пам'ятки культури Шпан-Коба зосереджені в гірській частині Криму, де є також пам'ятки культури Кукрек, але вона більше поширена в надчорноморських степах. Ця культура не має аналогів у мезоліті Європи, якщо йдеться про крем'яні вироби. Основою економіки Кукреку було полювання на копитних тварин, але є знахідки які дають підстави говорити про початок розвитку серед кукрекського населення тваринництва. Впливи цієї культури поширювалися у Приазов'я і Полісся. Вона вважається автохтонною. (там же, 6-10)

Культура Пісочний рів поширена в центральній частині Східної Європи і має кілька варіантів. Вона вважається продовженням аренсбургської традиції. Деякі спільні риси з пісочнорівською має культура Зимівники, пам'ятки якої відомі у Правобережному лісостепу. Аренсбургські риси, але іншого типу, має культура Кудлаївка, поширена на Поліссі (там же, 10, 12, 13). Очевидно носії цих трьох культур мігрували у Східну Європу з Центральної.

Праворуч: Пам'ятки раннього мезоліту України VIII-VII тис. до н.е.
Оригінал мапи (там же, 6. Рис. 1) тонований кольором автором.
Умовні позначенні:
1. – пісочнорівська культура.
2. кудлаївська культура
3.кукрекська культура.
4.зимниківська культура.

Очевидно, причорноморські і приазовські степи заселяли вихідці з Малої Азії, які рухалися у Східну Європу двома шляхами – через Балкани і Кавказ. Це повинні були бути люди одного одного антропологічного типу і, ймовірно, монголоїдного. У процесі досліджень на підставі лексико-статистичних даних були отримані графічні моделі спорідненості ностратичних і сино-тибетських мов. Подоба цих моделей дозволила припустити, що формування прамов, які дали початок цим великим макросім'ям, відбувалося в одному і тому ж місці. Оскільки раніше було визначено, що ностратичні прамови сформувалися в часи мезоліту на території Закавказзя і Вірменського нагір'я в районі трьох озер Ван, Севан і Урмія (Резайе), було прийнято, що ті ж місця сино-тибетці заселяли не пізніше межі пізнього палеоліту і раннього мезоліту, інакше б їхня присутність тут була б відбита в історичних документах. Ідея західноазіатского походження сино-тибетців не нова і ґрунтується як на певній схожості китайських і ранніх аккадских ієрогліфів, так і на виявлених лексичних відповідностях між китайським і шумерським мовами.

Можна думати, що сино-тибетці належали до жовтої раси, але таке припущення має бути підтверджено антропологами за знахідками черепів в Закавказзі часів палеоліту. Поки такої інформації немає і якщо буде колись чітко встановлено, що монголоїдних ознак населення Закавказзя ніколи не мало, то сино-тибетці придбали ці ознаки в Центральній Азії після метисації з монголоїдами, які будь-якому випадку повинні бути визнані першими неоантропами в Азії та Східнох Європи. В останньому випадку первісна расова приналежність сино-тибетців залишається неясною – чи були вони кроманьйонцями, або негроїдами, або представляли особливий зниклий расовий тип. Остаточно це питання може бути вирішене після вияснення обставин походження монголоїдної раси і зокрема її характерних особливостей – косої очної щілини та епікантуса, складки верхньої повіки. Ці риси могли сформуватися як реакція на центральноазійські кліматичні умови, оскільки деякі монголоїди їх не мають, але не виключено, що вони були закладені генетично. При вирішенні цього питання треба звернути увагу на те, що індіанці Америки, яких відносять до монголоїдної раси, епікантусу не мають, а айни, давнє населення Японії, Сахаліну і Курильських островів, взагалі мають деякі явно виражені європеоїдні ознаки. Повний набір монголоїдних рис можна знайти у населення Південно-Східної Азії, народів монгольської і тунгусо-маньчжурської груп. Мови останніх не містять чітких ознак спорідненості з сино-тибетськими, тобто формувалися дуже далеко від поселень сино-тибетців, тому можна припускати, що люди жовтої раси заселяли величезний простір у Східній Європі та Азії в той час, коли мова людини проходила тільки початковий етап свого становлення.

Ліворуч: Три саамські жінки. 1890 роки. Фото з Вікіпедії

Оскільки лапоноідна раса є проміжною між монголоїдною і європеоїдною, наявність лапоноїдного елемента в епіпалеолітичних знахідках черепів в Східній Європі може свідчити, що у верхньому палеоліті тут відбувалася метисація антропологічно відмінних етносів, яка в кінцевому підсумку привела до особливого різноманіття расових типів, які тепер узагальнено відносяться до жовтої раси.

Як ми побачимо згодом, поселення людини на певних місцях існують з найдавніших часів, про що будуть свідчити дані топоніміки.

Намальована вище картина первісного заселення Східної Європи є гіпотетичною і значно спрощеною. Всі ці питання в науці ще далеко не вирішені, тому метою цього розділу було показати можливі варіанти первісних етногенетичних процесів до того періоду, відколи про них можна говорити більш певно. Однак відповідно до теми цієї роботи нас більше цікавить, чи могли перші збирачі-мисливці утворити якісь стійкі етнічні угруповання. Будемо мати на увазі, що "етнічна спільнота звичайно визначається як сукупність людей, які мають спільну культуру, говорять, як правило, однією мовою і усвідомлюють як свою спільність, так і окремішність від людей, належних до інших таких самих спільнот" (Семенов Ю.И., 1986, 73). Таке визначення етнічної спільноти є загальновизнаним. Для порівняння можна подати подібне:

Етнос є сталою спільнотою людей, яка склалася історично і яка характеризується такими ознаками як спільність території, мови, економічних зв’язків, культурного укладу та етнічної самосвідомості, яка відбивається перш за все в свідомості дійсної або уявної спільності походження (Королюк В.Д., 1985, 134).

Подані ознаки-властивості складають стійку структуру і дозволяють етносу зберігатися на протязі довгого часу навіть при втраті однієї з цих ознак (однак не втрати самосвідомості), переходячи з одної історичної епохи в іншу. Характерною ознакою етносу є також ендогамія, в той час як в часи верхнього палеоліту і мезоліту, на думку Козлова, панує проміскуітет.

Беручи до уваги всі відомі нам факти, слід визнати, що перші поселенці в Східній Європі стояли на такому низькому рівні суспільного розвитку, що не може бути і мови про існування якихось етнічних одиниць. Однак ці люди склали антропологічну основу етногенетичніх процесів, котрі почалися в більш пізнішу культурну епоху.