Самоврядування людського суспільства

Людське суспільство в генеральному розумінні є конгломератом природно утворених етнічних одиниць, які ведуть між собою боротьбу за виживання. Кожна така одиниця самоорганізується за власними законами виробленими в процесі цієї боротьби. Люди успадкували від тваринного світу ієрархічний принцип самоорганізації і він має бути присутнім в кожній людській спільноті на додаток до людських законів.

В теперішньому часі світ переживає системну кризу, про що вже йде мова більше ста років. Якщо, на думку людей, криза існує, то вони вірять в генеральну лінію розвитку людського суспільства, від якої воно тимчасово відхилилося. Оскільки людство досі не деградувало, то можна припускати, що під час криз воно повертається не генеральну лінію під впливом невідомої сили, яка містить в собі мету і остаточний результат. Аристотель називав її ентелехією. Конкретно про цю силу ми нічого не знаємо, але можна припускати, що механізм повернення було порушено внаслідок помилок організації існування окремих людських спільнот. Щоб знати, у чому полягає помилка, необхідні знанні про основні принципи побудови людського суспільства, що визначили його тривале існування.

Введена Бенуа Мандельбротом у науковий обіг категорія фракталу має бути серед цих принципів, оскільки вона відбиває особливості побудови багатьох природних систем. Цей термін характеризує геометричну фігуру, що складається з частин, подібних самій фігурі. Зокрема за фрактальним принципом побудований організм людини, річкова система і багато іншого. Фрактальний принцип є всеосяжним у фізичному світі і за таким же принципом має бути створеним світ духовний, тобто він може бути застосований при будь-якій творчій роботі. З цього і будемо виходити, вважаючи Всесвіт актом творчості, і спостерігати факти подібності в ньому, як ідею фракталу, у різних явищах фізичного і духовного світу.

Почати спостереження треба з вивчення організації тваринного світу, яка історично продовжилася в людському суспільстві. Взаємини між людьми формувалися як розвиток поведінки стада тварин, у якому панує ієрархія. Більше того, між тваринами існує колективна боротьба подібна до сучасної між політичними партіями (Харарі Ю.Н. 2016, 40). На розвиток міжлюдських взаємин впливали фактори відсутні в тваринному світі. Під дією цих факторів людина докорінно відрізняється від тварини. Фукуяма бачить цю відмінність в бажанні людини бути істотою, яка має певну гідність. Він розглядає гідність як «перший проблиск свободи» (Фукуяма Френсіс. 2004, 16), тобто вона є відгуком на взаємини між людьми. Отож при порівнянні організації людського суспільства і тваринного світу треба абстрагуватися від феноменів гідності, але феномен свободи в тваринному світі присутній, хоча структурований ієрархічно. Цю особливість не врахував Жан Жак Руссо, коли заявив, що рівність людей обумовлена природою. Навпаки природою обумовлена ієрархія стосунків між тваринами. Ієрархія є основоположним принципом природи, який має модернізуватися якостями людей відсутніх у тварин. Ієрархія повинна бути присутня в людському суспільстві і відображати його структуризацію по вертикалі.

Принцип ієрархії у міжлюдських відносинах проглядається у вченні китайського мислителя Кун Фудзі (551-470 до н.е.), більш відомого як Конфуцій. Його етичне вчення засноване на принципі жень – гуманності особливого роду, структурованої за законом справедливості і, яка розуміється відповідно до обов’язків старших і молодших в сім’ї та суспільстві в ієрархічному порядку: між князем і свитою, чоловіком і жінкою, батьком і сином, старшим і молодшим братом, між друзями. Подібно мислив і Аристотель пишучи про пропорційну справедливість, яка буває рівною лише інколи:

Батько може зректися сина, коли той погано поводиться, але син не може зректися батька, бо винен йому більше, ніж спроможний сплатити, — зокрема через те, що завдячує йому саме своє життя. В нерівних взаєминах, оскільки кожного слід любити відповідно до його вартості, справедливо буде, щоб нижчий становищем любив вищого більше, ніж вищий любить нижчого: жінки, діти, підданці повинні виявляти більше любові до чоловіка, батька-матері, владаря, ніж ті до них. У доброму подружжі «чоловік править відповідно до своєї вартості і в тих справах, у яких слід правити чоловікові, але справи, які личать жінці, він передає їй» (Рассел Бертран. 1995, 157).

Руссо демонструє зарозумілість людини нового світу відділяючи людство від природи, в той час як перші філософи, не переобтяжені знаннями доступними в наш час, робили свої висновки на підставі емпіричного спостереження за навколишнім світом. До цієї теми ми вернемось, коли зробимо інші емпірічні узагальнення, які за словами Вернадського, «не відрізняється від науково встановленого факту» (Вернадский В.И. 2004, § 15).

Використовуючи категорію фрактала в синергетичних природних системах, чеський учений Радан Квет обґрунтував теорію чотирьох взаємопов’язаних природних мереж:

- мережа геологічних розломів;

- гідрологічна мережа;

- мережа передісторичних стежин;

- інформаційна мережа.

Суть цієї теорії полягає в наступному. Переважно на перших терасах вздовж річок люди мимоволі проклали пішохідні стежки, а мережа пішохідних стежок стала одночасно первісною інформаційною мережею. Ця мережа забезпечувала поширення технологічного досвіду, світоглядних ідей, творчих уподобань і т. п. (Květ R. 1998., 43, Květ Radan. 2000, 294). Само собою зрозуміло, що разом з поширенням досвіду та ідей поширювалися також нові слова, які відповідають новоствореним поняттями. Однак при цьому слід мати на увазі, що річкова мережа вельми дискретна і водні потоки можуть як сприяти спілкуванню людей, так і перешкоджати йому. Малі річки і стежки вздовж них утворюють локальний ареал тісного людського спілкування, обмежений більш широкими річками, що представляють собою важко переборні перешкоди для розповсюдження нової інформації. Таким чином, в певних ареалах самоорганізується спільність людей, пов’язана реальними господарськими зв’язками, спільною мовою (діалектом) та загальними культурними і світоглядними ідеями.

Усвідомлення людьми цієї спільності стає визначальним чинником для формування первинних етнічних спільнот, що неможливе без наявності спільної мови, про що ще в 1940 р. писав інший чеський учений:

Племінна належність є основною і об’єктивною ознакою народу, бо в ньому втілений повний географічний і генетичний взаємозв’язок. І тільки в цьому взаємозв’язку виникає суспільна організація, що веде до спільної мови і культури…. Є очевидним, що народну самобутність не можна зберігати без своєрідної душевної атмосфери, забезпеченої комунікативною особливістю власної мови (Korčak Jaromír. 1940, 6)

Плем’я виникає з об’єднання родових общин з тенденцією до ендогамії (Бромлей Ю.В. 1986, 431). Ця тенденція сприяє тому, що деякі антропологічні особливості консолідуються і поширюються в окремих племенах. В одному ареалі може бути одне або кілька племен, які становлять одну етнічну спільність. Географічні особливості ареалів (переважно природні кордони) визначають об’єднання окремих етнічних осередків в єдину спільність з яскраво вираженими мовними, культурними і соціальними особливостями.

Як це неодноразово бувало в історії, етнічні громади з часом збільшуються в кількості і залишають свої споконвічні ареали, мігруючи в пошуках нових місць, зручних для проживання. Однак зазвичай частина жителів залишається на старому місці і згодом зливається з новоприбулим населенням. Новачки запозичують елементи культури і мови у давніших поселенців і так формується новий етнос в тих же природних умовах. При неодноразової зміни населення ареалів такий процес може відбуватися кожного разу, тому такі ареали можна назвати етноформуючими.

Одне з великих скупчень етноформуючих ареалів знаходиться у басейні Дніпра. В результаті геологічних процесів тут сформувалася досить складна гідрологічна система, в якій його притоки і притоки Прип’яті і Десни течуть практично у протилежних напрямках. Так були утворені виразно обмежені ними ареали, в яких кількаразово проходило розчленування мов народів, які почергово заселяли цю територію – індоєвропейці, германці, іранці, балти, слов’яни (див. карту нижче).

Карта етноформуючих ареалів у Східній Європі, яка ілюструє почерговість субстратних впливів.
На тих самих ареалах в різний час з первісної мови формувалися діалекти, які пізніше розвивалися у самостійні мови. Сучасними назвами позначені предки відповідних народів. Цифри на ареалах відповідають таким періодам: 1. Формування індоєвропейських мови. 2. Формування германських та іранських мов. 3. Формування слов'янських мов. 4. Східнослов'янські племена часів Київської Русі.

Як зазначено, прибульці підпадають під культурний вплив попереднього населення, сприймаючи необхідну для нових умов лексику, топонімію, технології, деякі звичаї і елементи обрядів. Іншими словами, при такій суперпозиції культура і мова тубільного населення являє собою субстрат, який впливає на подальший розвиток культури і мови нового населення даної території. Ступінь цього впливу залежить від співвідношення рівня культури старожилів і прибульців. Саме мовний субстрат етноформуючих ареалів відбиває почерговість заселення території.

Інші скупчення етноформуючих ареалів знаходяться у межиріччі Дону і Волги, а також в басейні Амуру (див. Тюрки, Фінно-угри і самодійські народи, Далекий Схід: Родинні взаємини алтайських мов). Річкові сітки, які формують етноформуючі ареали, виникли внаслідок тектонічних розломів земної кори. Конфігурація гідрологічної мережі зумовлена розломними зонами з пониженням від найвищих точок до рівня моря. Розломні зони розташовані на поверхні Землі не хаотично, в їх конфігурації зон можна бачити певну ідею, носій якої має існувати. Припускаємо, що носієм цієї ідеї є Бог, який сам же цю ідею реалізував.

В техніці і в інформатиці кожна добре функціонуюча система складається готових самостійних модулів. Це універсальний закон конструювання, який мав би бути застосований при побудові людської спільноти. Для забезпечення успішного розвитку людство мало бути структуроване за принципом поліморфізму, який ми можемо спостерігати на усіх рівнях у біології. В історії людства цей забезпечують етноформуючі ареали, на яких формуються окремі етноси, множина яких відповідає структуризації людства по горизонталі.

Первинні етнічні спільності ґрунтувалися на кровно споріднених зв’язках, тобто складалися з людей спільного походження, які це усвідомлювали. Особливістю цих спільнот була відсутність у них соціального розшарування, що сприяло формуванню єдиної культури в якій соціальна та етнічна специфіка збігалися (Чебоксаров М.М., Чебоксарова И.А., 1985, 70).

Однак первинні етнічні угруповання, що виникають на етноформуючих ареалах, не уникають спілкування з такими ж сусідніми, хоча обмін інформацією вже проходить не так інтенсивно, як всередині ареалу. З виникненням етнічної самосвідомості, обумовленого відчуттям відмінностей в мовах і культурі первинних етнічних угруповань процес їх відокремлення проходить вже свідомо, коли люди на протилежному березі великої річки сприймаються як інші або чужі. При цьому сама річка стає не тільки природним, а й психологічним кордоном між етнічними угрупованнями. Як зазначає В.В.Євсюков, в давніх людських уявленнях водний простір «мислиться як магічний кордон між світами, межею між минущим і вічним, життям, смертю і безсмертям» (Евсюков В.В. 1988, 47). Звичайно в давньому світогляді свій рід вважається втіленням всього тільки позитивного, інший же – всього негативного. Крім того, інший рід зі своїми звичаями і культурою часто ототожнюється з потойбічним світом.

Припущення про існування природних границь між окремими етнічними групами є природним і давно сприймається вченими. Наприклад, Телегін писав, що «природні рубежі (ріки, гори, межі ландшафтних зон) часто і подовгу служили кордонами розселення певних етнічних груп» (Телегін Д.Я., 1968, 21). Важливість існування міжетнічних кордонів викликалася необхідністю регулювання використання території. Посилаючись на Ж.Баланд’є, Л.Е.Куббель стверджує, що така необхідність існувала «навіть на найранішніх етапах історії людського суспільства» (Куббель Л.Е., 1982, 126). З цим твердженням можна легко погодитися, якщо згадати відоме в біології існування означених границь поселень окремих індивідів та груп вищих ссавців (ведмідь, вовк і т. д.) та окремих видів птахів. В період же переходу людини до продуктивного господарства роль означених кордонів, за словами Куббеля, стає все більш важливою. Особливо це ставало помітним тоді, коли сусідували і вступали в контакти людські спільноти з різним типом господарювання, частіше всього представники продуктивної і непродуктивної економік. І тим більше виростало значення організації території в тих випадках, коли різні спільноти використовували ту саму екологічну нішу. «При чому, як раз у цих випадках особливо ясно проявлялася обмежувальна роль природних рубежів» (там же, 1982, 127).

Ріки досить часто є границями археологічних культур, хоча і не завжди достатньо чіткими. Інколи ми зустрічаємося з фактами, коли матеріальні пам’ятки тої самої культури можна знайти по обидвох берегах річки. Очевидно в таких випадках ми стикаємося з явищем етнічної мембрани. Коли формування діалектів зайшло так далеко, що їх носії починають ідентифікувати себе як окрему етнічну одиницю із власними мовою і духовним світом, то природні перешкоди вже грають роль границь між етносами вже не самі по собі, а як усвідомлені людьми зручні кордони між територіями поселень. Такі етнічні кордони згідно С.А.Арутюнова не можуть бути непроникні, однак подібно мембрані така границя може бути проникною для одних зв’язків і непроникною для інших, вона може бути проникна в одному напрямку і непроникна в другому (явище осмосу). Він наводить приклад ханто-ненецьких зв’язків. Шлюбні зв’язки, переміщення індивідуумів і цілих груп, взаємна асиміляція цілих родів є двосторонніми, в той же час етнічна границя лишається достатньо стабільною (Арутюнов С.А. 1982, 77).

У населення етноформуючого ареалу природним шляхом формується ендогамія, тобто практика шлюбів в межах племені, але випадки екзогамії не виключаються, а інколи навіть вітаються. Однак при цьому в переважаючій більшості випадків дівчина іншого племені має бути незайманою, чому є фізіологічна ознака у вигляді дівочої пліви. Біологічна роль цього елемента статевого органу невідома, але його специфіка говорить про те, що ця роль особлива і він не міг виникнути природним шляхом. Цнотливість дівчини іншого племені говорить про те, що вона не мала статевих стосунків і тому не може бути вагітна. Можна думати, що такий звичай спрямований на збереження тих характерних особливостей племені, яку забезпечує хромосома Y, відсутня у дівчини. Однак вона могла бути в ембріона чоловічої статі, якщо дівчина була вже вагітна. Звідси випливає два висновки. По-перше, плем’я свідомо зберігає свою самобутність, яку забезпечує певний набір хромосом Y, а, по-друге, знає як це зробити. Такі знання можуть бути лише вродженими без чіткого усвідомлення їх значення і вдруге свідчать, що Творець бачив людський рід структурованим за антропологічними ознаками і наділив людей певними вродженими знаннями. Дівоча пліва обумовлена генетично і не може зникнути в процесі історичного розвитку тіла жінки, але сформоване ставлення до цнотливості в подальшій історії людства регулювалося законами існуючої моралі з метою збереження особливостей певної соціальної або етнічної групи. Зрозуміло, що належність до роду визначалася з патрилінійним принципом. Винятки недотримання цього правила, коли спорідненість визначається з принципом матрилінійності, ускладнюють формування етносу.

Генетика також іншим способом свідчить про структурування людського суспільства. Як відомо, гени бувають двох видів – рецесивні і домінантні. Рецесивні проявляють свою дію лише тоді коли в хромосомі вони знаходяться в парі, в той час як домінантні пригнічують дію рецесивного і діють незалежно від того, який ген мають у парі.

Якщо розглядати успіхи різних народів в процесі розвитку людської цивілізації, то стане помітним, що їхні внески в цьому процесі різні. Ті народи, які мають найвагоміші внески, досягали успіхів в окремих галузях науки і культури і тільки деякі з них зробили це в кількох галузях. Найголовніший з творців сінгапурського «економічного дива» Лі Куан Ю стверджував, що інтелект людини – це на 80% генетика і 20% виховання. Досі якихось особливих генів, які забезпечують інтелект не знайдено. Але якщо прислухатися до слів Лі Куан У, який проводив в Сінгапурі політику євгеніки успішно, то можна припустити, що інтелект може бути забезпечений сукупністю взаємно пов’язаних генів. Хоча один з них мав би бути найголовнішим, назвемо його для спрощення викладу геном таланту. Оскільки діти геніальних батьків не завжди блищать інтелектом, навіть є прислів’я «природа відпочиває на дітях», то ген таланту має бути рецесивним. Щоб він проявив себе в дітях, його мають мати і тато і мама.

Ген таланту не завжди проявляє себе яскраво з різних причин. Але відомі рецесивні гени, які себе проявляють дуже добре. Ними є гени, які відповідають за світлий колір волосся і очей. Блондини і синьоокі діти народжуються у подружжя, в якому обидва з батьків мають такі ознаки. Якщо один з батьків цього гену не має, то діти будуть мають ознаки домінантного гену, який забезпечує ознаки брюнета чи шатена. Таким чином, кількість блондинів у будь якому людському суспільстві залежить від того, наскільки часто блондини вступають у шлюб між собою. Якщо такої преференції нема, то кількість блондинів у суспільстві поступово зменшується і співвідноситися з тою ймовірністю, з якою блондини у суспільстві вступають у шлюб між собою.

Те саме стає у суспільстві, в якому не ведеться політика підтримки кількості інтелектуалів при цілеспрямованому поєднанні чоловіка і жінки, які відчутно проявляють свої інтелектуальні здібності. Звичайно така політика може проводитися тільки на державному рівні коли існує контроль за складом навчальних закладів і його регулювання.

Таким чином, існування домінантних і рецесивних генів має на меті лише обмежену кількість людей певного класу, інтелекту і т.д. , в той час як більшість суспільства має користуватися знаннями здобутими меншістю і виконувати її волю. Звичайно, це шкодить демократизації суспільства, але той ліберальний гуманізм, який поширюється у світі, має бути обмеженим у певній мірі. Існування «генетичного вантажу», який складається з маложиттєздатних осіб свідчить про переоцінку лібералізму. Ліберальна ідеологія проголошує вищими цінностями права і свободу особистості. Однак індивід може бути байдужий до колективних інтересів людей, об’єднаних на основі широкої різноманітності ознак і ідей, тим більше він байдужий до проблем людства в цілому як невпорядкованого скупчення різних індивідів. Така ідеологія являє загрозу для людської цивілізації, і, передбачивши таку можливість, Творець цілеспрямовано формував поверхню Землі за допомогою геологічних процесів, щоб вони формували людське суспільство як сукупність етнічних одиниць організованих ієрархічно. В цьому проявляється ідея структурування по горизонталі і вертикалі, яка закладається при проектуванні будь-якої складної системи.

Еволюційна історія дає нам безліч фактів вимирання окремих видів і навіть груп тварин. Деякі види вимирають просто на наших очах, не в стані пристосуватися до нових умов життя. В Південній Америці сотні видів комах вимирають від вирубки лісів, ще не бувши не тільки вивчені, але навіть і не систематизовані біологами. Але вимирання видів в окремих випадках може свідчити не тільки про погіршення середовища існування. Вимирання шаблезубого тигра або ірландського лося обумовлене хибним шляхом еволюції, який проявився у надмірному збільшенні розміру іклів або рогів названих тварин. Інші ж тварини, хоча в принципі мають всі можливості для виживання, поширені лише в ізольованих нішах. Цікавим є приклад сумчастих, які були поширені на Землі всюди, але потім були витіснені плацентарним ссавцями і збереглися лише у ізольованої Австралії, а на решті території Землі поступово вимерли. Нема сумніву, що ідея виношування малят в сумці виявилася хибною. Тут проявляється феномен, названий Тейаром де Шарденом технікою пробного намацування, в якому проявляється певна цілеспрямованість. Це пробне намацування так само передбачає певну різноманітність, багатство для вибору найбільш досконалого втілення ідеї. (Тейар де Шарден. 1987, 95). Таким чином, ми бачимо відсутність детермінації в біології на рівні деяких деталей фізичної будови тварин і, очевидно, рослин при наявності ідеї ускладнення живих організмів.

Отож, в основі структури людського суспільства закладені два принципи – ієрархія по вертикалі і різноманітність по горизонталі. Вертикально структуруються вагомість цінностей, а горизонтально їх ступінь пристосовуваності.

Відповідним чином має бути організовані і система його управління. Усі форми правління на протязі історії людства можна розділити на три групи – правління одної особи, групи осіб і правління більшості. Ближче до нашого часу форми державного устрою в цілому розвиваються від авторитарних до демократичних. Однак уважно розглянувши структуру влади держав минулого і сучасності, можна прийти до висновку, що завжди існувало поєднання демократичних і авторитарних форм правління, і там, де це поєднання було більш гармонійним, держави досягали найбільших успіхів. Давньогрецький філософ стоїк Панетій (180 р. до н.е. – 110 р. до н.е.) навіть вважав ідеальним сполучення монархічних, аристократичних і демократичних елементів (Рассел Бертран. 1995, 237). Згадаймо хоча б історію Давнього Риму. Взаємодія демократичного та автократичного складників влади у Римі мала непогані результати, і римські досягнення пізніше були використані середньовічною Європою при державнім і військовім будівництві, розробці теорії права і т. ін.

За таким принципом має бути побудована кожна держава і за фрактальним принципом весь світ. Структуризація людства по горизонталі і по вертикали має бути відбита в адекватній формі правління людських спільнот як держав. Такою формою може бути система, яку узагальнено можна назвати Regimentum Mixtum, яка поєднує в собі авторитарні та демократичні форми. Такий поділ суверенитету має глибоке філософське обґрунтування:

Протягом усього тривалого розвитку від VII століття до н.е. і до наших днів філософи ділилися на тих, хто прагнув зміцнити соціальні зв’язки, і на тих, хто хотів послабити їх. З цією відмінністю були пов’язані інші (Рассел Бертран. 2001, 13).

Рассел назвав один із цих напрямів у філософії прихильниками дисципліни, а другий – прихильниками лібералізму. Між цими напрямками здавна мав місце конфлікт:

Цей конфлікт існував у Греції ще до виникнення того, що ми визнаємо як філософію, і він цілком виразно виражений у представників ранньої грецької думки. Видозмінившись, він зберігається аж до теперішнього часу і, безсумнівно, збережеться протягом багатьох прийдешніх століть (там же).

Змішане правління може погасити цей конфлікт. Ліберально-демократична складова правління має бути обмежена світською сферою з різним рівнем демократії у державних та місцевих органах. Авторитарне правління має забезпечити суспільну дисципліну шляхом організації та контролю за духовним життям і воно може бути реалізовано по-різному, наприклад, у процесі екуменізму релігій чи конфесій. Плюралізм думок у духовній сфері може бути лише при взаємодії зі світською владою та організаціями, а в питаннях віри має бути обмежений колом компетентних осіб.

У відповідності до принципу структуризації, який повинен існувати в світі, носієм влади не може бути вся множина членів будь-якого людського співтовариства. Повинні існувати певні категорії людей, з яких би формувалися органи влади в центрі і на місцях. Принцип структуризації має впроваджуватися науково, інакше він реалізується стихійно та фактично існує. На словах проповідуючи ліберальну демократію, крупні власники засобів виробництва (олігархи), формують групу можновладців на найвищому ступені соціальної стратифікації і за цим принципом утворюються нижчі рівні. Така структура суспільства ніде не узаконена і про її існування офіційно не згадується. Так не може бути, і цей стихійний процес розподілу фактичних, а не декларованих прав та обов’язків членів суспільства має бути взятий під контроль.

Платон вважав, що державою повинні керувати філософи. Однак і через дві тисячі з половиною років думка про управління державами на науковій основі далека від здійснення. Недарма А.Д. Сахаров нарікав, що «ще не став реальністю науковий метод керівництва політикою, економікою, мистецтвом, освітою та військовою справою» (Сахаров А.Д. 1968). У принципі, люди при владі повинні сповідувати якісь високі цілі. Однак за часів Платона філософія була в такому стані, що доручати керівництво державою філософам було б небезпечно, а Сахаров філософом не був. Антична філософія була у згоді з досягненнями тодішньої фізики та математики, бо і фізики, і математики були одночасно філософами. У наш час істинний філософ має можливість оперувати зі значно більшим обсягом знань гуманітарних та природничих наук, але їх не вдається інтегрувати у цілісну систему. Таким чином, ми приходимо до необхідності долати існуючий у світі техно-гуманітарний дисбаланс. Інакше штучний інтелект поставить крапку в історії існування людства.