Печеніги і мадяри

Подаю цей начерк із сердечною подякою Володимирові Бакусу за матеріальну підтримку проведених досліджень

Серед усіх народів, які відіграли велику роль у подіях Східної Європи доісторичного часу, печеніги залишилися єдиними, обійденими увагою в освітлюваних тут дослідженнях. Заради справедливості цей недогляд слід заповнити хоча б в сенсі визначення їх загадкової етнічної належності. Відправним матеріалом в пошуках походження печенігів можуть бути наявні скупі історичні відомості про їх взаємини з предками сучасних угорців, яких ми називаємо мадярами, а також дані ономастики, часто використовувані нами при пошуках вирішення подібних завдань.

Судячи з розшифровок імен Сарматського ономастикону, і печеніги, і мадяри були у складі населення Північного Причорномор'я у скіфосарматський час до початку гунського вторгнення 371 р. н.е. Прабатьківщина угорців, визначена за допомогою графоаналітичного методу, знаходилася в етноформуючому ареалі на лівому березі Дону між його притоками Хопром. та Ведмедицею (див. розділ Фінно-угри та самодійські народи). Їх слід ототожнювати із савроматами, які проживали за твердженням Геродота за Танаїсом, під яким він розумів нижній Дон та його лівий приплив Сіверський Донець. Хто такі печеніги і де знаходилася їхня прабатьківщина, нам і належить з'ясувати.

Історично засвідченими назвами печенігів були гр. πατζινακ, ар. beƺ'enek, угор. besenyő.Угорське назва мала бути запозиченою з булгарскоъ (Ашмаринъ Н.И. 1902). В чуваській мові на місці давньотюркських – k, -g розвинувся давньочуваський м’якопіднебінний фрикативний γ, який випадав в кінці слова в більш пізні часи, про що свідчать угорські запозичення з чуваської: угор. borz "борсук" з чув. *borsuγ, угор. kút "криниця" з чув. kutuγ (Палло Марґіт К. 1985, 80). Таким чином, булгарська назва печенігів могла бути піçенек і її походження можна пов'язувати з чув. пиçĕн "осот". Так, чи інакше, печеніги, мадяри і булгари повинні були бути в якийсь час сусідами. За повідомленням Ібн Руста на почаатку 10-го ст. між землями печенігів і булгар лежав перший з мадярських країв (Хвольсонъ Д.А. 1869, 25).

Оскільки самоназва чеченців нохчи, ім'я їм могли дати тільки сусіди, і виходить, що саме булгари. П. Голубовський, розглядаючи різні назви печенігів, які зустрічалися в документах тих часів, вважав, що греки почули його від "руських слов'ян", а ті, в свою чергу, запозичили його від угорців. При цьому він посилався на Д.П. Европеуса, який пояснював угорську назву як "соснові люди" за допомогою слів хантийської мови, що не зовсім коректно і фонетично небездоганно (Голубовский П., 1884, 34).

Етнічну належність народів визначають два чинники – антропологічний вигляд і мова. Історики в цілому вважають печенігів тюрками, антропологічний прототип яких повинен був бути монголоїдним. Якби печеніги мали явними монголоїдними ознаками, то їхня тюркська етнічність не викликала б жодних сумнівів. Однак сумніви виникають саме щодо їх монголоїдного вигляду. Справа в тому, що в степах від Волги до Дунаю в похованнях кочовиків X – першої половини XIII ст. зустрічаються черепа як монголоїдного, так і европеоїдіного типу. У зазначений період на цій території в основному кочували печеніги і огузи (гузи) і, розмірковуючи над етнічною належністю досліджуваних поховань, С.А. Плетньова пише:

Який же з антропологічних типів належав печенігам і який – гузам? Очевидно, в даному випадку можна тільки висловити попередню гіпотезу про формування печенізького етносу в Заволжжі на базі сарматів, які там мешкали і кочували. В результаті там утворився європеоїдний степовій тип з деяким домішком монголоїдності. Монголоїдний тип, ймовірно, огузький, хоча так чітко виражена їх монголоїдність для дослідників залишається поки не цілком зрозумілою, тому що, здавалося б, обидва етносу варилися в одному етноформуючому котлі (Плетнева С.А. 2003, 128)

Іншими словами, печеніги спочатку були монголоидами, але потім якимось незрозумілим чином перетворилися в європеоїдів і, таким чином, антропологія не дає нам чіткої відповіді на питання про етнічну належність печенігів. Що ж стосується печенізької мови, то, оскільки вона не збереглася, про неї можна судити лише за власними іменами, зафіксованими у візантійських, слов'янських, угорських хроніках і документах. Припускається, ніби численні рунічні написи на територіях заселених колись печенігами, залишені саме ними. Однак спроби розшифрувати їх за допомогою тюркських мов були марними (Пріцак Омелян. 1970, 98). Так само більшість власних печенізьких імен навряд чи можна співвідносити з будь-якими тюркськими мовами, хоча в візантійських джерелах прямо стверджується, що печеніги говорили на одній мові з половцями (Васильевский В.Г. 1908, 8). Це твердження мало значить в разі різної етнічної належності печенігів і половців, оскільки спілкування людей різної національності завжди передбачає використання якоїсь одної мови. І в даному випадку – якої саме? Якщо ж поставити конкретне запитання про печенізьку мову, то треба залучати додаткові свідоцтва. Наприклад, про неї можна судити з топоніміки, залишеної печенігами, але для цього потрібно бути впевненим саме в її печенізькій належності. Зрозуміло, що такої впевненості не може бути без знання печенізької мови. Потрапляємо у зачароване коло, вихід з якого може бути знайдений тільки експериментальним шляхом при достовірному уявленні про розселення різних народів на території Євразії в доісторичні часи. Однак панівні уявлення про їх просторове розміщення далеко не достовірні. В першу чергу це стосується тюркських народів, до яких відносять печенігів. Омелян Пріцак у своїй монографії, спеціально присвяченій печенігам, їхню прабатьківщину помістив "поміж Аральському морем та середньою течією ріки Сир-Дарії з центром поблизу нинішнього Ташкенту" (Пріцак Омелян. 1970, 95). Звідки така точність, залишається незрозумілим. Л.М Гумільов у своїй роботі, присвяченій древнім тюркам, всього лише два-три рази згадує про печенігів, довільно поміщаючи їх без будь-яких пояснень то в низинах Сирдар'ї, то в низов'ях Волги (Гумилев Л.Н. 2003). Очевидно, його уявлення засновані на відомостях ібн Фадлана і Костянтина Багрянородного, який, зокрема, повідомляв, що печеніги спочатку жили біля річок Волги і Яїка, а їх сусідами були Мазари і узи. Згодом нібито узи, з'єднавшись з хозарами, вигнали печенігів з їх власної країни (Голубовский П., 1884, 34).

Взагалі К. Багрянородний говорить про річки Атил і Геіх, за назвами яких справедливо можна припускати Волгу і Урал (Яїк), але не можна бути впевненим у тому, чи правильно він уявляв собі розташування цих річок і правильно вживав чуті ним назви, бо назви і Волги, і Уралу змінювалися неодноразово. Сам він в цих місцях не бував і чиїми відомостями користувався, невідомо. Більш точним має бути повідомлення ібн Фадлана, який брав участь в посольстві аббасидського халіфа ал-Муктадира до волзьких булгар в 921-922 роках, тому слід в першу чергу звернутися до нього:

Потім ми переправилися після цього через річку, звану Джам (тобто Ембу – В.С.), також в дорожніх мішках, потім ми переправилися через Джахаш (тобто Яїк – В.С.), потім Адал (тобто Волгу, чув. Атăл – В.С.), потім Ардан, потім Варіш, потім Ахті, потім Вабна, а це все великі річки. Потім ми прибули після цього до печенігів, і ось вони зупинилися біля води схожою на море, не проточною, і ось вони темні брюнети, і ось вони з абсолютно голеними бородами, бідні супроти гуззів. Адже я бачив з (числа) гуззів таких, що володіли десятьма тисячами коней і ста тисячами голів овець.(Ибн-Фадлан «Записка» о путешествии на Волгу)

З повідомлення видно, що з печенігами посольство зустрілося вже перейшовши Волгу, хоча немає можливості ідентифікувати названі далі річки. Бідність печенігів, згадану ібн Фадланом, можна пояснити тільки тим, що у них не було достатньої кількості пасовищ, що було б абсолютно незрозумілим, якби вони проживали серед безкраїх степів Казахстану. Однак подальший опис подорожі дещо суперечливий:

Ми залишалися у печенігів один день, потім вирушили і зупинилися біля річки Джайх (Хайдж), а це найбільша річка, яку ми бачили, найбільш велика і з найсильнішою течією. (Там само)

Оскільки мова йде про "найбільшу річку", то це мала б бути Волга, але називається вона майже так само, як казахською називався Урал і це вводить в оману. Дослідники, які вважають, що печеніги мали безумовно перебувати за Волгою, беруть до уваги тільки це повідомлення, не згадуючи про переправу через Адал взагалі (Магидович И.П., Магидович В.И. 1970, 126-127). Таким чином, розібратися в записках ібн Фадлана неможливо без довільних припущень, так само як і в багатьох інших повідомленнях древніх, тим більше, що до будь-яких джерел потрібно ставитися критично. Навіть в наш час вважається, що прабатьківщина тюрків перебувала на Алтаї, звідки вони розселилися на значній території в Азії і періодично масово вторгалися в Європу (гуни, авари, печеніги, половці, татаро-монголи та ін.) З-за Волги нібито прийшли також і скіфи, але їх вже відносять до іранців. Дослідження етногенетичних процесів з використанням графоаналитичного методу (Стецюк Валентин. 1998) змушують змінити цю картину суттєво.

У процесі досліджень було встановлено, що прабатьківщина тюрків була аж ніяк не на Алтаї, а в степах України, звідки тюрки мігрували не тільки на схід, де їх історія вже відбивається в історичних документах, але і на захід і північ. У західному напрямку в основному рухалося плем'я булгар, які поширили свою культуру шнурової кераміки на значному просторі Центральної і Північної Європи (див. розділ Тюрки як носії культур шнурової кераміки). Велика частина булгар залишилася на Західній Україні, де вони стали творцями комарівської культури (XV— VIII ст. до н. е.). В кінці першої третини I тис. до н.е. булгари почали повертатися в степи Причорномор'я і згодом стали відомими в історії як скіфи. Античні історики до скіфів відносили, самі того не відаючи, крім булгар, половців, деякі іранські племена, а також народи, що говорили на абхазо-адигських і нахсько-дагестанських мовах, які так само, як і половці, населяли Північний Кавказ.

Етнічний склад населення Скіфії підтверджується даними топонімії, при розшифровці якої за допомогою різних мов виявилося, що деякі географічні назви можна розшифрувати тільки за допомогою чеченської мови. Цілеспрямовані пошуки показали, що їх досить багато і розташовані вони не хаотично, що могло б свідчити про помилковість тлумачення, а з певною закономірністю. Жодних історичних відомостей про проживання чеченців за межами їх етнічної територій нема. Тому виникає припущення про те, що в якийсь час вони були відомі в історії під іншою назвою, але подібною сучасній, як це має місце, наприклад, при ідентифікації народу морденс, який згадує Йордан, із сучасною мордва. Краще етноніма печенігів нічого більш підходящого немає. Маючи на увазі можливість ідентифікації чеченців з печенігами, коротко розглянемо топоніми гаданого чеченського походження. Нижче дається їх неповний перелік:

Бежин луг, населений пункт в Чернському районі Тульської області, описаний в оповіданні І.С. Тургенева – чеч. бежан «пасовисько, випас». Семантична близькість обох слів цього топоніму підтверджує його чеченське походження. Від того самого апелятіву походить також багато інших назв: Бежанівка, станція в м. Кировськ Луганської обл., Бежан, заповідний ліс і село Бежан-Тирневиця на південному заході Трансильванії в Румунії, Бежанийська коса, район Белграду, Бежаново, два села в Болгарії, Бежань, селище в Брянському районі Брянської обл., Бежанів, покинуте село в Наурському районі Чеченської республіки. Хоча не виключено слов'янське походження деяких з цих топонімів, частина з них безперечно залишена чеченцями.

Бежин Луг. Картина художника І.Е. Митряєва.

Гайсин, місто у Вінницкій обл. – чеч. гIайсин «абрикосовий» (гІ – задньом'якопіднебінний щілинний приголосний, який відповідає арабському звуку гайн).

Дахно, село в Бердянському районі Запорізької обл., Дахнівка, раніше село, тепер мікрорайон в Черкасах, Дохно, село в Чечельницькому районі Вінницької обл., Дохна, річка, пп Богага, Дохнари, село в Полоцькому районі Вітебської обл., Дохнови і Дохновичі, села в Стародубському районі Брянської обл., Дохни (біл. Дахни), село в Сморгонському районі Гродненської обл. – чеч. даьхни «майно, худоба» (аь – голосний переднього ряду). Правда, одна або дві назви могли бути надані трипільцями, в мові яких було подібне слово в значенні "просо".

Каїри, села в Горностаївському районі Херсонської обл. і Комінтернівському районі Одеської обл. – чеч. гІайрē «острів».

Керч, місто на березі Керченської протоки – чеч. кхерч «вогнище, пічка».

Коболчин, село в Сокирянському районі Чернівуцької обл. – чеч. къоболдан «схвалювати».

Масандра, смт в складі Ялти – чеч. массанхьāра «звідусіль». Невідповідність в одному звуці компенсується повною подобою інших. Мотивацію назви можна тлумачити по-різному.

Моздок, село в Уваровському районі Тамбовської області і селище в Курській області – для розшифровки назви добре підходять чеч. моз "мед" і дог "седце, серцевина". Таку розшифровку підтверджує розташування міста Моздок в Північній Осетії поблизу чеченської території.

Тускар, річка, пп Сейму і неподалік озеро тої ж назви – чеч. тускар “кошик”.

Сабиніне, село в Яковлівському районі Білгородської обл. – чеч. сāбин «мильний».

Ялта, місто на березі Чорного моря – чеч. ялта «хліб» (на корню).

Про можливість чеченського походження кожної з наведених назв можна дискутувати, але є особливо сумнівні випадки, які наводяться тільки для того, щоб не упустити їх з поля зору:

Берда, річка, що впадає в Азовське море, місто Бердянськ на ній, села Бердянка в Луганській, Харківській і Курській областях – чеч. берд «берег, урвище». Подібні топоніми є на більш північній території, але вони мають іранське походження (курд. berd "камінь"). Бердянськ же знаходиться в стороні від основної маси іранських топонімів, тому назву йому могли дати чеченці, хоча саме чеченське слово, очевидно, запозичене з якоїсь іранської. Сумнівно також, що всі ці назви походять від специфічного слов. бердо «деталь ткацького верстата» або подібних слів зі значенням «височина, гора, пагорб», оскільки всі ці топоніми розташовані в рівнинній місцевості, але цілком можуть підходити для назв річок з урвистими берегами і населеними пунктами на них.

Лугань, Луганка, кілька річок і населених пунктів в Україні і Росії – назви мають вигляд слов'янських, але суфікс -ань більше підходить для назви місцевості, для гідронімів він не типовий. Для тлумачення топонімів можна розглядати чеченець. логан «шийний», прикметник від лог «шия, горло».

Суджа, місто в Курській обл. і річка, пп Псла – подібність декільком назвам населених пунктів і річки Сунжа змушує припустити їх спільне походження. Річка Сунжа на інгуській мові, близькій до чеченської, називається Шолжа хий, що перекладається як «крижана вода» (інг. ша «льод», шийла «холодний», чеч. шēлō «холод», інг. хий, чеч. хи «вода»). Тобто походження назви явно нахське і оригінальна назва річки повинна була бути саме Шолжа хий, а з неї вже розвинулися форми Сунжа і Суджа.

Територія поширення гаданих чеченських топонімів в основному збігається з територією, яку заселяли в свій час печенігами:

В кінці IX століття Печеніги, як відомо, панували на всьому просторі причорноморських степів від Дону до області Ателькузи, тобто приблизно до Дністра (Расовский Д.А., 2012, 41)

Характерно, що в місцях скупчення чеченських топонімів можна знайти такі, які прямо свідчать про поселення тут печенігів. Частину з них наводить у зазначеній роботі Омелян Пріцак:

Печеніги, селище міського типу у Харківській області

Печеніги, могила в неподалік Бібрки у Львівській обл.

Печеніжець, ліс біля річки Росави, лп Росі, пп Дніпра.

Печеніжин, селище міського типу у Коломийському районі Івано-Франківської області

Печеники,село в Стародубському районі Брянської області Росії

Печенія, село в Золочівському районі Львівської області

Печенюги, село в Новгород-Сіверському районі Чернігівської області.

Найбільша щільність гаданих печенізьких топонімів припадає на територію Чернігівського князівства. Тому уважне вивчення його історії може дати нові дані про присутність на його теренах печенігів. Можна припускати, що їх привів туди тмутараканський князь Мстислав, суперник Ярослава Мудрого. В подальшому в князівстві нерідко "хазяйнували половці", які також брали участь у походах місцевих князів на Смоленськ і Київ (История СССР. 1966, 593). Добрі відносини князівства з половцями вельми сумнівні, тому що воно вело з ними постійні війни. У той же час половці витісняли зі степів інших кочовиків, які шукали притулок в Сіверській землі (там же, 591). Очевидно половці витісняли саме печенігів і логічно припускати, що союзниками чернігівських князів були саме печеніги, а іменування їх "половцями" в київських літописах слід вважати зрозумілим узагальненням "поганих".

Літописні згадки про участь печенігів в походах чернігівських князів пояснює поширення чеченської топонімії на широкому просторі Росії. Гаданих чеченських назв на північ від Чернігівського князівства небагато, але переконлива їх розшифровка говорить, що це не випадкові збіги. Наприклад, в північних областях Росії є п'ять з восьми наявних у Східній Європі населених пунктів, які містять в своїй назві корінь евла обо евлаш і яким добре відповідає чеч. эвла "село" (мн. эвлаш

. Для розшифровки інших також нічого підходящого в російській і фінно-угорських мовах не було знайдено. Очевидно, згадані походи сприяли розселенню печенігів на північ. Звертає на себе увагу наявність в Росії назв населених пунктів Чеченіно, Чеченське, Чечин (п’ять випадків). Так вони могли називатися тому, що їх населяли чеченці. У зв’язку з цим можна припускати, що назва печенігів, яка сформувалася на півдні, в північних областях перетворилося в «чеченів» і саме це слово закріпилося за печенігами і збереглося до наших днів для назви чеченців. Це мало б свідчити про те, що чеченці ідентифікувалися росіянами як певний народ безперервно з