Печеніги і мадяри

Подаю цей начерк із сердечною подякою Володимирові Бакусу за матеріальну підтримку проведених досліджень

Серед усіх народів, які відіграли велику роль у подіях Східної Європи доісторичного часу, печеніги залишилися єдиними, обійденими увагою в освітлюваних тут дослідженнях. Заради справедливості цей недогляд слід заповнити хоча б в сенсі визначення їх загадкової етнічної належності. Відправним матеріалом в пошуках походження печенігів можуть бути наявні скупі історичні відомості про їх взаємини з предками сучасних угорців, яких ми називаємо мадярами, а також дані ономастики, часто використовувані нами при пошуках вирішення подібних завдань.

Судячи з розшифровок імен Сарматського ономастикону, і печеніги, і мадяри були у складі населення Північного Причорномор'я у скіфосарматський час до початку гунського вторгнення 371 р. н.е. Прабатьківщина угорців, визначена за допомогою графоаналітичного методу, знаходилася в етноформуючому ареалі на лівому березі Дону між його притоками Хопром. та Ведмедицею (див. розділ Фінно-угри та самодійські народи). Їх слід ототожнювати із савроматами, які проживали за твердженням Геродота за Танаїсом, під яким він розумів нижній Дон та його лівий приплив Сіверський Донець. Хто такі печеніги і де знаходилася їхня прабатьківщина, нам і належить з'ясувати.

Історично засвідченими назвами печенігів були гр. πατζινακ, ар. beƺ'enek, угор. besenyő.Угорське назва мала бути запозиченою з булгарскоъ (Ашмаринъ Н.И. 1902). В чуваській мові на місці давньотюркських – k, -g розвинувся давньочуваський м’якопіднебінний фрикативний γ, який випадав в кінці слова в більш пізні часи, про що свідчать угорські запозичення з чуваської: угор. borz "борсук" з чув. *borsuγ, угор. kút "криниця" з чув. kutuγ (Палло Марґіт К. 1985, 80). Таким чином, булгарська назва печенігів могла бути піçенек і її походження можна пов'язувати з чув. пиçĕн "осот". Так, чи інакше, печеніги, мадяри і булгари повинні були бути в якийсь час сусідами. За повідомленням Ібн Руста на почаатку 10-го ст. між землями печенігів і булгар лежав перший з мадярських країв (Хвольсонъ Д.А. 1869, 25).

Оскільки самоназва чеченців нохчи, ім'я їм могли дати тільки сусіди, і виходить, що саме булгари. П. Голубовський, розглядаючи різні назви печенігів, які зустрічалися в документах тих часів, вважав, що греки почули його від "руських слов'ян", а ті, в свою чергу, запозичили його від угорців. При цьому він посилався на Д.П. Европеуса, який пояснював угорську назву як "соснові люди" за допомогою слів хантийської мови, що не зовсім коректно і фонетично небездоганно (Голубовский П., 1884, 34).

Етнічну належність народів визначають два чинники – антропологічний вигляд і мова. Історики в цілому вважають печенігів тюрками, антропологічний прототип яких повинен був бути монголоїдним. Якби печеніги мали явними монголоїдними ознаками, то їхня тюркська етнічність не викликала б жодних сумнівів. Однак сумніви виникають саме щодо їх монголоїдного вигляду. Справа в тому, що в степах від Волги до Дунаю в похованнях кочовиків X – першої половини XIII ст. зустрічаються черепа як монголоїдного, так і европеоїдіного типу. У зазначений період на цій території в основному кочували печеніги і огузи (гузи) і, розмірковуючи над етнічною належністю досліджуваних поховань, С.А. Плетньова пише:

Який же з антропологічних типів належав печенігам і який – гузам? Очевидно, в даному випадку можна тільки висловити попередню гіпотезу про формування печенізького етносу в Заволжжі на базі сарматів, які там мешкали і кочували. В результаті там утворився європеоїдний степовій тип з деяким домішком монголоїдності. Монголоїдний тип, ймовірно, огузький, хоча так чітко виражена їх монголоїдність для дослідників залишається поки не цілком зрозумілою, тому що, здавалося б, обидва етносу варилися в одному етноформуючому котлі (Плетнева С.А. 2003, 128)

Іншими словами, печеніги спочатку були монголоидами, але потім якимось незрозумілим чином перетворилися в європеоїдів і, таким чином, антропологія не дає нам чіткої відповіді на питання про етнічну належність печенігів. Що ж стосується печенізької мови, то, оскільки вона не збереглася, про неї можна судити лише за власними іменами, зафіксованими у візантійських, слов'янських, угорських хроніках і документах. Припускається, ніби численні рунічні написи на територіях заселених колись печенігами, залишені саме ними. Однак спроби розшифрувати їх за допомогою тюркських мов були марними (Пріцак Омелян. 1970, 98). Так само більшість власних печенізьких імен навряд чи можна співвідносити з будь-якими тюркськими мовами, хоча в візантійських джерелах прямо стверджується, що печеніги говорили на одній мові з половцями (Васильевский В.Г. 1908, 8). Це твердження мало значить в разі різної етнічної належності печенігів і половців, оскільки спілкування людей різної національності завжди передбачає використання якоїсь одної мови. І в даному випадку – якої саме? Якщо ж поставити конкретне запитання про печенізьку мову, то треба залучати додаткові свідоцтва. Наприклад, про неї можна судити з топоніміки, залишеної печенігами, але для цього потрібно бути впевненим саме в її печенізькій належності. Зрозуміло, що такої впевненості не може бути без знання печенізької мови. Потрапляємо у зачароване коло, вихід з якого може бути знайдений тільки експериментальним шляхом при достовірному уявленні про розселення різних народів на території Євразії в доісторичні часи. Однак панівні уявлення про їх просторове розміщення далеко не достовірні. В першу чергу це стосується тюркських народів, до яких відносять печенігів. Омелян Пріцак у своїй монографії, спеціально присвяченій печенігам, їхню прабатьківщину помістив "поміж Аральському морем та середньою течією ріки Сир-Дарії з центром поблизу нинішнього Ташкенту" (Пріцак Омелян. 1970, 95). Звідки така точність, залишається незрозумілим. Л.М Гумільов у своїй роботі, присвяченій древнім тюркам, всього лише два-три рази згадує про печенігів, довільно поміщаючи їх без будь-яких пояснень то в низинах Сирдар'ї, то в низов'ях Волги (Гумилев Л.Н. 2003). Очевидно, його уявлення засновані на відомостях ібн Фадлана і Костянтина Багрянородного, який, зокрема, повідомляв, що печеніги спочатку жили біля річок Волги і Яїка, а їх сусідами були Мазари і узи. Згодом нібито узи, з'єднавшись з хозарами, вигнали печенігів з їх власної країни (Голубовский П., 1884, 34).

Взагалі К. Багрянородний говорить про річки Атил і Геіх, за назвами яких справедливо можна припускати Волгу і Урал (Яїк), але не можна бути впевненим у тому, чи правильно він уявляв собі розташування цих річок і правильно вживав чуті ним назви, бо назви і Волги, і Уралу змінювалися неодноразово. Сам він в цих місцях не бував і чиїми відомостями користувався, невідомо. Більш точним має бути повідомлення ібн Фадлана, який брав участь в посольстві аббасидського халіфа ал-Муктадира до волзьких булгар в 921-922 роках, тому слід в першу чергу звернутися до нього:

Потім ми переправилися після цього через річку, звану Джам (тобто Ембу – В.С.), також в дорожніх мішках, потім ми переправилися через Джахаш (тобто Яїк – В.С.), потім Адал (тобто Волгу, чув. Атăл – В.С.), потім Ардан, потім Варіш, потім Ахті, потім Вабна, а це все великі річки. Потім ми прибули після цього до печенігів, і ось вони зупинилися біля води схожою на море, не проточною, і ось вони темні брюнети, і ось вони з абсолютно голеними бородами, бідні супроти гуззів. Адже я бачив з (числа) гуззів таких, що володіли десятьма тисячами коней і ста тисячами голів овець.(Ибн-Фадлан «Записка» о путешествии на Волгу)

З повідомлення видно, що з печенігами посольство зустрілося вже перейшовши Волгу, хоча немає можливості ідентифікувати названі далі річки. Бідність печенігів, згадану ібн Фадланом, можна пояснити тільки тим, що у них не було достатньої кількості пасовищ, що було б абсолютно незрозумілим, якби вони проживали серед безкраїх степів Казахстану. Однак подальший опис подорожі дещо суперечливий:

Ми залишалися у печенігів один день, потім вирушили і зупинилися біля річки Джайх (Хайдж), а це найбільша річка, яку ми бачили, найбільш велика і з найсильнішою течією. (Там само)

Оскільки мова йде про "найбільшу річку", то це мала б бути Волга, але називається вона майже так само, як казахською називався Урал і це вводить в оману. Дослідники, які вважають, що печеніги мали безумовно перебувати за Волгою, беруть до уваги тільки це повідомлення, не згадуючи про переправу через Адал взагалі (Магидович И.П., Магидович В.И. 1970, 126-127). Таким чином, розібратися в записках ібн Фадлана неможливо без довільних припущень, так само як і в багатьох інших повідомленнях древніх, тим більше, що до будь-яких джерел потрібно ставитися критично. Навіть в наш час вважається, що прабатьківщина тюрків перебувала на Алтаї, звідки вони розселилися на значній території в Азії і періодично масово вторгалися в Європу (гуни, авари, печеніги, половці, татаро-монголи та ін.) З-за Волги нібито прийшли також і скіфи, але їх вже відносять до іранців. Дослідження етногенетичних процесів з використанням графоаналитичного методу (Стецюк Валентин. 1998) змушують змінити цю картину суттєво.

У процесі досліджень було встановлено, що прабатьківщина тюрків була аж ніяк не на Алтаї, а в степах України, звідки тюрки мігрували не тільки на схід, де їх історія вже відбивається в історичних документах, але і на захід і північ. У західному напрямку в основному рухалося плем'я булгар, які поширили свою культуру шнурової кераміки на значному просторі Центральної і Північної Європи (див. розділ Тюрки як носії культур шнурової кераміки). Велика частина булгар залишилася на Західній Україні, де вони стали творцями комарівської культури (XV— VIII ст. до н. е.). В кінці першої третини I тис. до н.е. булгари почали повертатися в степи Причорномор'я і згодом стали відомими в історії як скіфи. Античні історики до скіфів відносили, самі того не відаючи, крім булгар, половців, деякі іранські племена, а також народи, що говорили на абхазо-адигських і нахсько-дагестанських мовах, які так само, як і половці, населяли Північний Кавказ.

Етнічний склад населення Скіфії підтверджується даними топонімії, при розшифровці якої за допомогою різних мов виявилося, що деякі географічні назви можна розшифрувати тільки за допомогою чеченської мови. Цілеспрямовані пошуки показали, що їх досить багато і розташовані вони не хаотично, що могло б свідчити про помилковість тлумачення, а з певною закономірністю. Жодних історичних відомостей про проживання чеченців за межами їх етнічної територій нема. Тому виникає припущення про те, що в якийсь час вони були відомі в історії під іншою назвою, але подібною сучасній, як це має місце, наприклад, при ідентифікації народу морденс, який згадує Йордан, із сучасною мордва. Краще етноніма печенігів нічого більш підходящого немає. Маючи на увазі можливість ідентифікації чеченців з печенігами, коротко розглянемо топоніми гаданого чеченського походження. Нижче дається їх неповний перелік:

Бежин луг, населений пункт в Чернському районі Тульської області, описаний в оповіданні І.С. Тургенева – чеч. бежан «пасовисько, випас». Семантична близькість обох слів цього топоніму підтверджує його чеченське походження. Від того самого апелятіву походить також багато інших назв: Бежанівка, станція в м. Кировськ Луганської обл., Бежан, заповідний ліс і село Бежан-Тирневиця на південному заході Трансильванії в Румунії, Бежанийська коса, район Белграду, Бежаново, два села в Болгарії, Бежань, селище в Брянському районі Брянської обл., Бежанів, покинуте село в Наурському районі Чеченської республіки. Хоча не виключено слов'янське походження деяких з цих топонімів, частина з них безперечно залишена чеченцями.

Бежин Луг. Картина художника І.Е. Митряєва.

Дахно, село в Бердянському районі Запорізької обл., Дахнівка, раніше село, тепер мікрорайон в Черкасах, Дохно, село в Чечельницькому районі Вінницької обл., Дохна, річка, пп Богага, Дохнари, село в Полоцькому районі Вітебської обл., Дохнови і Дохновичі, села в Стародубському районі Брянської обл., Дохни (біл. Дахни), село в Сморгонському районі Гродненської обл. – чеч. даьхни «майно, худоба» (аь – голосний переднього ряду). Правда, одна або дві назви могли бути надані трипільцями, в мові яких було подібне слово в значенні "просо".

Каїри, села в Горностаївському районі Херсонської обл. і Комінтернівському районі Одеської обл. – чеч. гІайрē «острів».

Керч, місто на березі Керченської протоки – чеч. кхерч «вогнище, пічка».

Коболчин, село в Сокирянському районі Чернівуцької обл. – чеч. къоболдан «схвалювати».

Масандра, смт в складі Ялти – чеч. массанхьāра «звідусіль». Невідповідність в одному звуці компенсується повною подобою інших. Мотивацію назви можна тлумачити по-різному.

Моздок, село в Уваровському районі Тамбовської області і селище в Курській області – для розшифровки назви добре підходять чеч. моз "мед" і дог "седце, серцевина". Таку розшифровку підтверджує розташування міста Моздок в Північній Осетії поблизу чеченської території.

Тускар, річка, пп Сейму і неподалік озеро тої ж назви – чеч. тускар “кошик”.

Сабиніне, село в Яковлівському районі Білгородської обл. – чеч. сāбин «мильний».

Ялта, місто на березі Чорного моря – чеч. ялта «хліб» (на корню).

Про можливість чеченського походження кожної з наведених назв можна дискутувати, але є особливо сумнівні випадки, які наводяться тільки для того, щоб не упустити їх з поля зору:

Берда, річка, що впадає в Азовське море, місто Бердянськ на ній, села Бердянка в Луганській, Харківській і Курській областях – чеч. берд «берег, урвище». Подібні топоніми є на більш північній території, але вони мають іранське походження (курд. berd "камінь"). Бердянськ же знаходиться в стороні від основної маси іранських топонімів, тому назву йому могли дати чеченці, хоча саме чеченське слово, очевидно, запозичене з якоїсь іранської. Сумнівно також, що всі ці назви походять від специфічного слов. бердо «деталь ткацького верстата» або подібних слів зі значенням «височина, гора, пагорб», оскільки всі ці топоніми розташовані в рівнинній місцевості, але цілком можуть підходити для назв річок з урвистими берегами і населеними пунктами на них.

Лугань, Луганка, кілька річок і населених пунктів в Україні і Росії – назви мають вигляд слов'янських, але суфікс -ань більше підходить для назви місцевості, для гідронімів він не типовий. Для тлумачення топонімів можна розглядати чеченець. логан «шийний», прикметник від лог «шия, горло».

Суджа, місто в Курській обл. і річка, пп Псла – подібність декільком назвам населених пунктів і річки Сунжа змушує припустити їх спільне походження. Річка Сунжа на інгуській мові, близькій до чеченської, називається Шолжа хий, що перекладається як «крижана вода» (інг. ша «льод», шийла «холодний», чеч. шēлō «холод», інг. хий, чеч. хи «вода»). Тобто походження назви явно нахське і оригінальна назва річки повинна була бути саме Шолжа хий, а з неї вже розвинулися форми Сунжа і Суджа.

Територія поширення гаданих чеченських топонімів в основному збігається з територією, яку заселяли в свій час печенігами:

В кінці IX століття Печеніги, як відомо, панували на всьому просторі причорноморських степів від Дону до області Ателькузи, тобто приблизно до Дністра (Расовский Д.А., 2012, 41)

Характерно, що в місцях скупчення чеченських топонімів можна знайти такі, які прямо свідчать про поселення тут печенігів. Частину з них наводить у зазначеній роботі Омелян Пріцак:

Печеніги, селище міського типу у Харківській області

Печеніги, могила в неподалік Бібрки у Львівській обл.

Печеніжець, ліс біля річки Росави, лп Росі, пп Дніпра.

Печеніжин, селище міського типу у Коломийському районі Івано-Франківської області

Печеники,село в Стародубському районі Брянської області Росії

Печенія, село в Золочівському районі Львівської області

Печенюги, село в Новгород-Сіверському районі Чернігівської області.

Найбільша щільність гаданих печенізьких топонімів припадає на територію Чернігівського князівства. Тому уважне вивчення його історії може дати нові дані про присутність на його теренах печенігів. Можна припускати, що їх привів туди тмутараканський князь Мстислав, суперник Ярослава Мудрого. В подальшому в князівстві нерідко "хазяйнували половці", які також брали участь у походах місцевих князів на Смоленськ і Київ (История СССР. 1966, 593). Добрі відносини князівства з половцями вельми сумнівні, тому що воно вело з ними постійні війни. У той же час половці витісняли зі степів інших кочовиків, які шукали притулок в Сіверській землі (там же, 591). Очевидно половці витісняли саме печенігів і логічно припускати, що союзниками чернігівських князів були саме печеніги, а іменування їх "половцями" в київських літописах слід вважати зрозумілим узагальненням "поганих".

Літописні згадки про участь печенігів в походах чернігівських князів пояснює поширення чеченської топонімії на широкому просторі Росії. Гаданих чеченських назв на північ від Чернігівського князівства небагато, але переконлива їх розшифровка говорить, що це не випадкові збіги. Наприклад, в північних областях Росії є п'ять з восьми наявних у Східній Європі населених пунктів, які містять в своїй назві корінь евла обо евлаш і яким добре відповідає чеч. эвла "село" (мн. эвлаш

. Для розшифровки інших також нічого підходящого в російській і фінно-угорських мовах не було знайдено. Очевидно, згадані походи сприяли розселенню печенігів на північ. Звертає на себе увагу наявність в Росії назв населених пунктів Чеченіно, Чеченське, Чечин (п’ять випадків). Так вони могли називатися тому, що їх населяли чеченці. У зв’язку з цим можна припускати, що назва печенігів, яка сформувалася на півдні, в північних областях перетворилося в «чеченів» і саме це слово закріпилося за печенігами і збереглося до наших днів для назви чеченців. Це мало б свідчити про те, що чеченці ідентифікувалися росіянами як певний народ безперервно з

На території України, Росії, Білорусії є кілька топонімів, що містять у собі корінь гапон (Гапоново, Гапонівка, Гапоновичі). та ін). Ці назви походять від чеч. гіап (род. відм. гіапан) "застава". Прізвище Гапон також є досить поширеним в Україні (див. нижче). У селі Гапонове (Краснооктябрське) Коренівського району Курської обл. було виявлено скарб раннього середньовіччя. Його вивчення археологами дало підставу стверджувати, що він належить до етно-культурної спільності змішаного походження. Населення території цієї спільноти перебувало у підпорядкуванні хазарам, що дає підстави припускати певні північнокавказькі культурні впливи. (Гавритухин И.О., Обломский А.М. 1996, 148).

Праворуч: Артефакти з Гапонівського скарбу (Фото титульного аркушу книги "Гапонівський скарб та його культурно-історичний контекст" (Гавритухин И.О., Обломский А.М. 1996.)

Привертають увагу кавказькі мотиви артефактів, що відзначається археологами. Зокрема, Т-подібні накладки широко поширені в Криму та на Північному Кавказі (там же, 26). Металеві вироби не могли належати слов'янам, які на той час відрізнялися технологічною відсталістю у металообробці (Нефедов Сергей. 2010, 86).

З історичних джерел відомо, що у 9-му ст. мадяри заселяли Леведію, яка була десь між Доном та Дніпром. В усякому разі це недалеко від прабатьківщини угорців, звідки в різний час мадяри мігрували у двох напрямках – уздовж Волги у Прикам'я та Північне Причорномор'я. Спочатку частина їх рушила північ вздовж правого берега Волги. Цей шлях відзначений такими топонімами:

Карновар, село в Неверкинськомц районі Пензенської обл. – угор. káron vár "зруйнована фортеця".

Канасаєве, село в Николаївськоу районі Ульянівської обл. – венг. kanász "свинопас".

Ульянівск (первісна назва Синбирськ) – угор. szín "колір", pír "рум'янець".

Ундори, село в Ульянівському районі Ульянівської обл. – угор. undor "відраза".

Сюкеєве, село в Камсько-Устьїнському районі Татарстану – угор. sük "вузкий".

Апастове, центр Апастівського району Республіки Татарстан – угор.. apaszt "зменшувати".

Перейшовши на лівий берег Волги, мадяри влаштувалися в басейні лівих приток Ками і стали творцями поширених там кушнаренківської та караякупівської культур. Решта мадьяр на прабатьківщині в скіфський час перейшла на правий берег Дону. У міжріччі Дону та Сіверського Дінця є скупчення топонімів, що розшифровуються за допомогою угорської мови:

Валуйки, місто у Білгородській області, село у Старобільському районі Луганської обл. – угор. vályú "ясла, ночви" (з *vályuk, пор. чув. валак "жолоб, ночви"), можливо, також "улоговина", -i – суфікс прикметника.

Готальський, хутір в Миллеровському районі Ростовської обл.– угор. gátol "перешкоджати".

Еритівка, хутір в Миллеровському районі Ростовської обл.– угор.. ér "потік", iz "суглоб".

Мастюгине, село в Острогозькому районі Воронезької обл.– угор. más "другий", tõgy "вим'я".

Сетраки, хутір в Чертковському районі Волгоградської обл.– угор. szétrak "розкладати, розставляти".

Розсош, місто і село у Воронезькій області, село та хутір у Ростовській обл., кілька річок у Воронезькій, Білгородській та Ростовській областях, у Краснодарському краї – походження від слова соха надто надумане, велика кількість топонімів при тому, що подібна назва зустрічається у Закарпатській області на кордоні з Угорщиною змушує прийняти угорське походження слова – угор. rossz "поганий", -os – суфікс іменника.

Уразове, селище міського типу у Валуйському міському окрузі Білгородської обл. – угор. úrak "пани".

Шебекино, місто в Білгородській обл. – угор. sebek "рани".

Саме в області поширення цих топонімів, принаймні, частково на території Чернігівського князівства мала знаходитися Леведія. Угорські топоніми розташовуються в перемішку з чеченськими та курдськими, очевидно, мадяри, як і чеченці, були на службі у чернігівських князів і брали участь у їхніх походах на північ. Про це може свідчити ланцюжок передбачуваних угорських топонімів:

Терепша, село в Золотухинському районі Курської області – вимерле угор. terepes "дуже шмрокий" (Zaicz Gábor. 2006. 740). Теребеш – складова частина багатьох топонімів на етнічній угорській території.

Ретинка, село у Покровському районі Орловської області та село у Щокінському районі Тульської області – угор. réten "на лузі".

Ферзикове, селище у Калузької області – угор. férges "червивий".

Ердове, село у Мединському районі Калузької області – угор. erdö "ліс".

Валуйки, село у Волоколамському районі Московської обл. та село у Старицькому районі Тверської обл. – угор. vályú (из *vályuk) "жолоб, нояви".

Витіснені з Леведії печенігами, угорці через степи України і далі вздовж Дністра рушили на Прикарпаття. Угорська топонімія маркує цей шлях і її невелике скупчення в середній течії Південного Бугу говорить про те, що частина їх оселилася в цих місцях:

Гольдашівка, село в Бершадському районі Вінницької обл. – угор. hold "місяць".

Гольма, село в Балтському районі Одеської обл. – угор. holmi "річ, пожитки".

Кидрасівка, село в Бершадському районі Вінницької обл. – угор. kiderül "прояснятися, виявлятися".

Концеба, село у Савранському районі Одеської обл. – угор. konc 1. "шматок м'яса", 2. "здобич". Угорське слово запозичене зі слов'янської kąs "шматок", очевидно в уличів або тиверців, що проживали тут.

Саврань, смт в Одеській обл. – угор. sarv "ріг".

Сабадаш, село у Жашківському районі Черкаської області – угор. szabadas "вільний". Слово явно запозичене зі слов'янського свобода, але запозичення відбулося не на новій батьківщині мадяр, а ще в Леведії, коли вони були сусідами українців.

Салькове, смт в Гайворонському районі Кировоградської обл. – угор. sálka 1. "скалка", 2. "рибна кістка".

Далі, перемежуючись із чеченськими, угорські топоніми йдуть уздовж Дністра на територію Західної України, серед яких Вендичани (угор. vendég "гість"), Кормань (угор. kormány "кермо"), Кельменці (угор. kelme "тканина"), Боришківці (угор. borús "похмурий") та ін.

Топонімія угорського походження суперечить літописному повідомленню про те, що 898 р. мадяри проходили повз Київ, рухаючись у бік Карпат. Сумніви про можливість такої події висловлював Артамонов, вважаючи, що у киян "жили невиразні спогади про один із набігів мадяр на Русь, про які повідомляють арабські письменники." (Артамонов М.И. 1962, 348).

На Західній Україні присутність мадяр підтверджується назвами, що містять у собі корені угр, угер: сс. Угринів у Сокальському районі Львівської обл., у Горохівському районі Волинської обл., у Тисменицькому районі Івано-Франківської обл., с. Угринь Чортківського району, с. Угриньківці Заліщицького району Тернопільської обл., с. Угерсько (раніше Угрини) Стрийського району, с. Угри у Городоцькому районі Львівської обл. Крім того, села Зелений Гай Городоцького району та Нагірне Самбірського району Львівської обл. раніше мали назви Угерці Винявські та Угерці Заплатинські відповідно.

У області поширення цих топонімів можна знайти такі, які можуть бути розшифровані словами угорської мови. Добру угорську відповідність мають назви сіл Либохори у Турківському та Сколівському районах Львівської обл.: угор. libahúr "зірочник середній" (Stellaria media), рослина, поширена в Карпатах. Угорське походження можуть мати також такі назви:

Волуйки, село у Буському районі Львівської області України – угор. vályú "ясла. ночви", ср. Валуйки.

Тершаков, село у Городоцькому районі Львівської обл. – Угор. térség "територія, район".

Теребежи, села у Бродівському та Буському районах Львівської області – вимерле угор. terepes "дуже широкий".

Циків, села у Буському та Мостиському районах Львівської обл., с. Цикова у Чемеровецькому районі Хмельницької обл. – угор. cikk "предмет, товар". У етимологічному словнику угорської мови (там же, 108) припускається походження цього слова від маловживаного нім. Zwick "клин (в одязі)". За значенням дуже сумнівна паралель. Можливо, угорське слово, як і рус. тюк походить від тюрк. tüg "вузол, зв'язка". Населені пункти з подібною назвою розташовані на шляхах міграції мадьяр – с. Левадне (раніше Циково) у Покровському районі Дніпропертрівської обл. та с. Цикове в Саратовській обл. (Росія).

Черляни, с. у Городоцькому районі Львівської обл. – Угор. csere "обмін", leany (lány) "дівчина". За пануючої в давнину екзогамії існував звичай одружуватися з дівчатами іншого племені. Село Черляні могло бути місцем, де мадяри та українці навколишніх сіл обмінювалися дівчатами з метою одруження.

У селах Поповичі Мостиського району та Дроздовичі Городоцького району Львівської обл. дуже поширене прізвище Телефанко, його можна зустріти також і в інших населених пунктах неподалік. Прізвище добре розшифровується за допомогою угорської мови – угорець. tele «повний, наповнений» та fánk «пиріжок». У цих місцях дуже поширене прізвище Венгрин. Все це додаткові свідчення того, що мадяри залишалися в цих місцях до приходу українців, а потім були асимільовані.

Топонімів гаданого угорського походження у басейні Верхнього Дністра та на прилеглій місцевості настільки багато, що історичну Ателькузу слід розмістити саме тут. При цьому мадяри проживали у тісному сусідстві з українцями тривалий час, про що говорять українські запозичення в угорській мові. У цьому відношенні показовою є назва міста Жидачів (перші згадки як Удеч або Зудечів). Первісна назва добре розшифровується за допомогою угорської мови – угор. üde "свіжий" та cséve "котушка", cső "трубка". На перший погляд, семантичного зв'язку між цими словами немає, але насправді він є. Угорські слова є запозиченнями зі слов'янської мови і в оригінальному слові є значення "протока" (там же, 123). В українській мові є слово "цівка", тому в назві міста об'єднані споконвічне угорське слово та запозичене з української, і назва може бути витлумачена як "свіжий струмінь".

Жидачів розташований на річці Стрий, долина якого веде до Верецького перевалу, на якому стоїть пам'ятник на честь переходу через нього мадяр при "набутті батьківщини".

Ліворуч: Верецький перевал. Пам'ятний знак на перевалі на честь 1100-річчя переходу угорців через Карпати.

Шлях долиною Стрия використовувався мадярами неодноразово, про що говорять назви населених пунктів уздовж річки, які можуть бути перекладені за допомогою угорської мови – Туради, Тейсарів, Семигінів. Тут же розташоване село Угерське.

Не тільки в топонімії сліди своїх колишніх поселень залишили й печеніги та мадяри. Як показало вивчення зводу українських прізвищ, чимало з них можуть мати угорське та чеченське походження. Інформацію про їх наявність та розповсюдження територією України надає Карта поширення прізвищ України. На жаль, подібна карта в Росії не складена, тому судити наскільки широко представлені в Росії прізвища угорського та чеченського походження нема можливості. В Україні ж серед корінного населення можна зустріти чимало прізвищ угорського походження. Більшість із них припадає на Закарпаття, але такі не можуть свідчити про присутність угорців в Україні в давнину. Проте за межами Закарпаття зафіксовано більше двох тисяч носіїв прізвища Сабадаш, тоді як фонетично правильна угорська форма Сабадош (888 випадків) збігається майже виключно на Закарпатті. Навпаки, згадуване вже прізвище Телефанко на Закарпатті зафіксовано лише один раз, тоді як у Львівській області носіїв цього прізвища є 49. Угорське прізвище Лакатош рівномірно поширене по всій Україні – Львів (16 носіїв), Новосанжарівський район Полтавської області (21), Путивльський район Сумської області (12), П'ятихатський район Дніпропетровської області (12), Олександрійський район Кіровоградської області (8) та у багатьох інших районах є по кілька осіб з таким прізвищем. З понад вісімсот носіїв прізвища Бута найбільше проживає на Закарпатті та на Буковині, але також багато у Західній Україні – у Львові (40), Радехівському районі Львівської області (38), менше у східних областях – у Києві (17), Дніпрі (7). З інших угорських прізвищ, що зустрічаються далеко за межами Закарпаття (Сумська, Донецька, Луганська області) хоча в невеликій кількості, можна відзначити такі: Віташ (загалом 56 носіїв), Габор (більше ста), Кочіш (35), Сокач (77), Фегер (36), Фей ( 11), Фекеті (29), Форкош (64) та деякі інші.

Найбільш поширеним прізвищем чеченського походження в Україні є Гапон, його носять 2770 осіб, найбільше у Києві (266 носіїв), Харкові (144), Полтаві (60), Чернігові (42); похідна від нього Гапоненко (3670 носіїв) зустрічається у тих самих місцях (Київ – 310, Харків – 175, Донцьк – 126 та ін.) – чеч. гIōпан нар. п. від гIап "застава", що набуває значення відносного прикметника ("заставний"). Іншими прізвищами чеченського походження можуть бути такі:

Берцан, 16 носіїв цього прізвища, по вісім у Запоріжжі та у смт Врадіївка Миколаївської обл. – чеч.
берцан род. відм. від борц "просо", що набуває значення відносного прикметника.

Борц, в Україні зафіксовано 16 носіїв цього прізвища, а саме у Харкові (5), Маріуполі (3), Сумах (2) та в інших населених пунктах по 1-2 особи – чеч. борц "просо".

Букар, 134 носія, найбільше у Херсоні (13), Балаклії Харківської обл. (13) та у смт Троїцьке Луганської обл. (10) – чеч. букара "горбатий, сутулий". Скорочення чеченського слова пов'язане із морфологічними особливостями української мови.

Везарко, 18 носіїв, найбільше у Семенівському районі Чернігівської обл. – Чеч. вēзарг "коханець, коханий".

Говрас, 122 носія, найбільше у Києві (21), але не всі вони корінні жителі, у селі В'язівок Городищенського району Черкаської обл. (17) – чеч. говрах "верхом" від говр "кінь", очевидно похідне слово мало значення "аершник" .

Деган, 8 носіїв, майже всі мешканці села Письмечево Солонянського району Дніпропетровської обл. (7) – чеч. деган "серцевий".

Джима, 281 носій, найбільше у Білій Церкві (79), Чернігові (24), Звенигородському районі Черкаської обл. (18) – чеч. жима "молодий".

Заза, 25 носіїв, найбільше у Дніпрі (5), Ромнах (24), Львові та Горлівці (по 3) – чеч. заза "цвіт" ( дерева, що розпускається), "процвітати".

Кеня, 227 носіїв, найбільше у Чернігівській області (Снівський район – 36, Чернігів -21, Городнянський район – 16), у містах Середина Буда (22) та Шостка (20) Сумської обл. – чеч. къēна "стара людина, старий".

Нажа, 59 носіїв, найбільше у Черкасах (12) – чеч. наж "дуб".

Іншими прізвищами можливого чеченського походження можуть бути такі: Букартик (226), Бурса (504), Гома (437), Гота /b> (77), Керлан (68), Кізя (48), Меца (17), Мецан > (17), Моха (59), Сабадир (218). Цей список буде продовжено, оскільки пошуки чеченських прізвищ на території України продовжуються. Всі дані топонімії та антропонії наносяться на Google My Maps (див. нижче)

На мапі червоними цятками позначені топоніми, що розшифровуються за допомогою чеченської мови або містять корінь печен або чечен. Помаранчевим кольором виділено територію Чернігівського князівства. Червоною лінією відзначено границю поселень печенігів за даними А.М. Щербака. (Федоров-Давидов Г.А. 1966, 140, рис. 20). Зеленими цятками позначені топоніми, що розшифровуються за допомогою угорської мови або мають інші сліди перебування мадяр. Блакитним кольором позначені гадані території Леведії та Ателькузи. Ланцюжок чорних цяток уздовж Сіверського Дінця – городища салтово-маяцької культури. Точками салатного кольору відмічені населені пункти, у яких зустрічаються прізвища угорського походження. Помаранчеві цятки – зафіксовані місця розповсюдження прізвищ можливого чеченського походження.

Згідно з історичними відомостями, печеніги заселили Леведію, витіснивши угорців, що її населяли. Логічно припустити, що печеніги не займали місця, де угорські топоніми збереглися до нашого часу. Їхнє скупчення на правому березі Волги викликає сумнів у тому, що печеніги, прийшовши через Волгу, як це прийнято вважати, не зайняли насамперед її правий берег, змушуючи угорців рухатися в західному напрямку. Крім загальних міркувань про періодичну появу кочівників з Азії, впевненість у тюркській етнічності печенігів підкріплюється розшифровкою цього етноніму на тюркській основі – тюрк. bečanag "свояк, швагер" (Федоров-Давидов Г.А., 1966. 136, Пріцак Омелян, 1970. 95). Однак зовсім неясно, яким чином це слово могло виникнути в тюркських мовах, не маючи серед них етимологічно споріднених. Швидше за все в основу вказаного тюркського слова було покладено булгарську назву печенігів пиçенек. Це досить звичайне явище при екзогамних шлюбах, коли національна приналежність свояка переноситься на термін спорідненосиі. Зворотне явище неймовірне – називати свояками все чуже плем'я нелогічно. Також непереконлива спроба пояснення етноніму з урахуванням мов угорської групи як "соснові люди" (Голубовский П., 1884, 34). В угорській мові потрібних слів немає, а залучення хантійських не зовсім коректно, тим більше, що таке тлумачення фонетично небездоганне. Всі ці обставини дають підстави припустити, що печеніги рухалися не зі сходу, а з півдня, тобто з Предкавказзя, будучи одним із чеченських племен, що залишив свою прабатьківщину на Північному Кавказі, і через різні обставини і здійснив тривалий похід від Дону до Дунаю і далі. Оскільки чеченці іменували себе нохчий, їм не було потреби використовувати для самоназви поширене, але чуже їм слово.

Крім загальної назви печенігів для частини їхніх племен Костянтин Багрянородний використовує слово кангар. Для розшифровки такої назви добре підходять чечі. къāнō "старійшина (роду)" та гāра "рід", у той час як їй знову безуспішно шукається пояснення в тюркських мовах (Федоров-Давидов Г.А. , 1966. 136). Вийти з полону традиційних уявлень важко, але слід керуватися фактами, а не усталеною думкою.

В даний час чеченці є досить нечисленним народом, але історія їхніх гаданих предків багата на драматичні події з давніх-давен до наших днів. За свідченням В.О. Ключевського, у деяких редакціях російських літописів є відомості, що київські князі Аскольд та Дір у 867 р. "побили безліч печенігів". У зв'язку з цим він робить висновок про те, що "печеніги вже близько половини ІХ ст. встигли просунутися близько до Києва, відрізуючи середнє Подніпров'я від його чорноморських та каспійських ринків" (Ключевський В.О. 1956, 131). Роль печенігів у подальшій історії Східної Європи оцінюється дуже високо:

Близько половини ІХ століття Печеніги перейшли Дунай. Ця подія, що залишається поза увагою у всіх нових історичних творах, мала величезне значення в історії людства. За своїми наслідками вона майже так само важлива, як перехід за Дунай західних Готовий (Васильевский В.Г. 1908, 7-8).

Так чи інакше, печеніги «протягом досить тривалого часу мали величезний вплив на долю Візантії» (Васильєв А.А. 1998, 396). Відповідно, у візантійських джерелах можна знайти досить багато відомостей про печенігів, так само, як і в російських літописах. Зокрема, і там, і там можна знайти імена печенізьких ханів і вождів нижчого рангу, деякі з яких, не маючи надійного розшифрування засобами тюркських мов, можна пояснити за допомогою чеченської. Однак частина імен має явно тюркський характер (Ілдей, Кучук, Темір). Це і не дивно, оскільки печеніги часто діяли в союзі з тюркськими племенами узів, берендеїв та ін.

У ці десятиліття (40-60-х рр. XI ст. – В.С.) неможливо точно визначити — які саме з кочівників робили свої грабіжницькі набіги далеко вглиб Угірії або тіснилися біля візантійського пограниччя. Мадярські джерела поєднують їх, називаючи то Бессами, то Кунами, а візантійські об'єднують в у спільному для всіх класичному імені Скіфів. Іноді ж, дійсно, різні племена кочівників з'єднувалися, щоб разом зробити якийсь набіг і тим самим вносили ще більшу плутанину в термінологію. (Расовский Д.А., 2012, 57)

Подібне ставлення до кочівників було типовим, про нього пише і Вальтер Поль (Pohl Walter, 2002, 4). Крім того, не можна виключати випадки запозичення особових імен серед правлячої племінної верхівки:

…адже всі знають і звертали увагу, наскільки за звичаєм у племен переймати здебільшого імена: у римлян – македонські, у греків – римські, у сарматів – германські. Готи ж переважно запозичують імена гунські (Иордан, 1960, 58-59).

Маючи все це на увазі, поставимося не надто суворо до того, що лише деякі імена відомих печенігів можуть бути правдоподібно розшифровані за допомогою чеченської мови. До таких можуть бути віднесені такі:

Батана, один з правителів печенігів – чеч. бетан прикметник від бат "рот, уста", "пика"; беттан "місячний".

Госта, ім'я хана печенігів, першим згадане у джерелах – чеч. кіст "доручення". Можливо, це був не хан, а лише воєначальник, який виконував доручення хана.

Кеген, хан, суперник Тираха – чеч. къēгина "блискучий".

Килдар, батько Тираха – чеч. гІелдар "ослаблення, втома". Ім'я не зовсім придатне для хана, але треба аналізувати контекст, чи не є словом визначенням для старіючого батька Тираха.

Куела, один з правителів печенігів – чеч. къулла "джерело, ключ".

Куря, печенізький хан, який розбив дружину князя Святослава в 972 р. – чеч. кура "гордий, пихатий"».

Метигай, хан, який прийняв хрещення за князя Володимира Великого– чеч. меттиг "Місце", "випадок".

Тирах, хан, який був на візантійській службі – чеч. тēрахь "дата, число". При хорошому фонетичному відповідності мотивація імені незрозуміла.

Як видно, і топонімія, і антропоніміка свідчать на користь чеченської етнічної належності печенігів. Підтвердити це припущення можуть подальші дослідження як топонімії у відомих місцях присутності печенігів, так і можливі відповідності між чеченською мовою та іншими народами, що населяли Сарматію. Насамперед їх треба шукати в угорській мові і виявити їх можна досить легко. Нижче подається список чеченських слів, яким знайдено відповідності в Етимологічному словнику угорської мови (Zaicz Gábor. 2006), позначені там як невизначене або невідомого походження.

чеч. аьста "мотика", ахка "копати" – угор. ásó "мотика".

чеч. бакъō "право" – угор. bakó "кат". Абсолютно точно фонетична відповідність, хоча семантика віддалена, проте кат вершить правосуддя.

чеч. берч "бородавка" – угор. bérc"скала". Первинне значення – "те, що виступає на поверхні".

чеч. бēзам "симпатія", "любов" – угор. bezalom "довіра".

чеч. боддан "розморитися", "позбутися бадьорості" – угор. bódít "одурманювати".

чеч. бог "гуля, наріст" – угор. bog "вузол", boglya "стіг, копиця".

чеч. борц "просо", бурч "перець" – угор. borsó "горох", bors "чорний перець" (можливо, всі слова від чув. пăрçа "горох").

чеч. борш "бичок, молодий бик" – угор.. borjas "стельна корова" (від borjú "теля", запозичене з чув. пăру "те саме").

чеч. буьрка "м'яч" (ергативний відмінок буьрканē) – угор. burgonya "картопля".

чеч. гуьла "свора" – угор. gulya "стадо".

чеч. дац "ні", "не є" – угор. dac "впертість".

чеч. керт "паркан", "двір" – угор. kert "сад". Абсолютно точно фонетична відповідність і близькі значення слів.

чеч. сāкхō "догляд, нагляд, спостереження" – угор. szakács "кухар". Угорське слово пов'язується з російським сочить "шукати, відстежувати", укр. сочити "вартувати". Вочевидь, печенізьке слово було запозичено й у слов'янські мови.

чеч. сийна "синій, зелений" – угор. sín "колір".

чеч. ун "зараза" – венг. un "набридати".

чеч. хоттар "з'єднання" – угор. hotár "границя, рубіж".

чеч. шайн присвійний займенник 3-ї особи мн. (перекладається "свій") – угорр. sajat "свій, власний" (історично угор. -at суфікс прямого доповнення у знахідному відмінку.

чеч. шач "осока" – угор. sás "осока"

Можуть бути й інші приклади чеченсько-угорських лексичних відповідностей, але слід пам'ятати, що частин з них може свідчити про контакти хозарського періоду чи мати спільне джерело запозичення. Крім зазначених вище чуваських паралелей, можуть бути знайдені й інші, які також можуть відноситися до хозарського часу, але велику значимість матимуть зв'язки чеченської мови з народами, контакти яких з чеченцями не засвідчені в історії. Це предмет досліджень фахівців, але вже виявлена ось така лексична паралель: англ. tulge "міцний, сильний" – чеч. тIулг "камінь". Крім давньоанглійської, якісь мовні відповідності мають бути знайдені в румунській, болгарській, грецькій. Безперечні зв'язки чеченської мови з осетинською можуть мати різне пояснення.

Якщо погодитися з чеченською етнічною належністю печенігів, то відразу постає питання, чи були чеченці єдиними з численних народів Північного Кавказу, які залишили обжиті місця і пустилися на пошуки нових. Адже в літописах залишилися відомості про народи, які брали участь в історичних подіях на території Східної Європи одночасно з печенігами. Це насамперед половці, та так звані "чорні клобуки" (узи, торки, берендеї, ковуї, каепичи, турпеи). Костянтин Багрянородний повідомляв про деяких каварів, іменованих також кабарами. Він вказував, що кавари "походять із роду хозар", що може говорити не про їхнє походження, а про місце первісного перебування. Тоді їх можна пов'язувати із сучасними кабардинцями, предки яких адиге, вже брали участь у походах кіммерійців до Малої Азії (див. розділ Кіммерійці)

Костянтин Багрянородний повідомив також, що всі печеніги діляться на вісім племен або фем: Іртим (Ертим), Цур (Чур), Гіла (Ела), Кулпеї, Харавої (Харабої), Талмат, Хопон, Цопон (Чопон). Їхнє гіпотетичне розселення за даними А.М. Щербака показано на фрагменті його картки ліворуч

Більш-менш задовільно можна розшифрувати засобами чеченської мови лише їх частину:

Чур – чеч. чуьра "внутрішній"

Гила – чеч. гила "поджарий"

Чопон – чеч. чопанан "пінявий"

На чолі цих племен стояли князі чи архонти: Ваїцу, Куела, Куркуте, Іпаоса, Каїдума, Косту, Гіаці, Батана. Їхні імена теж не піддаються добрій розшифровці. Очевидно, для цього слід залучити інші мови народів Північного Кавказу, як тюркські, так і дагестанські та абхазо-адизькі.

Епіграфіка Північного Причорномор'я може свідчити, що чеченці були серед сарматів задовго до того, як вони стали відомі в історії як печеніги. У списку особистих імен сарматського часу (Абаєв В.І. 1979) близько п'яти відсотків слів можуть бути розшифровані тільки за допомогою чеченської мови. Ось деякі з них:

Αρδοναστος (ardonastos), Танаїс – чеч. ардан "діяти", аьста "мотика".

Γοργοσας (gorgosas), батько Хаха (см. Χαχας), Горгіппія – чечен. горгa „круглий”, āса „ремінь, смуга”.

Θιαγαροσ (thiagaros), батько Мідаха (см. Μιδαχοσ), Танаїда – чеч. тІаьхьара "омтанній"

Μιδαχοσ (midakhos), напис у Фанагорії, сін Тіагара (див. Θιαγαροσ) – чеч. меттах, похідне від меттиг "місце".

Οχοαρζανησ (okhoardzane:s), Танаїда – чеч. оьху «летячий», аьрзу «орел», аьрзун «орлиный».

Παναυχοσ (panauos), сын Ардара, Танаида, Латышев – чеч. пāна "незвіданий", ōху – дієприкметник від āха "орати".

Πατεσ (pateis), батько Охоарзана (см. Οχοαρζανησ), Танаїда, Латишев – оскільки ім'я Охоарзана добре пояснюється чеченською мовою, то й ім'я його батька теж має мати чеченське походження. У такому разі можна мати на увазі чеч. потт "брусок дерева" у непрямому відмінку із закінченням –е.

Στυρανοσ (sturanos), Горгіппія – батько Мидаха (см. Μιδαχοσ), Фанагіяя; батько Созомона, Горгіппія – чеч. стеран – род. відм. від сту "бик".

Χαχας, сын Горгоса (см. Γοργοσασ)- чеч. хьаха 1. "втомити", 2. "приректи".

Про перебування чеченців у Сарматії є також історичні свідчення. В "Вірменській географії", автором якої був, очевидно, А. Ширакаці, який брав дані у Птолемея, згадуються деякі нахчаматьяни (Патканов К.П. 1877). Під цим ім'ям слід розуміти предків сучасних чеченців, які себе називають нохчі при тому, що чеч. мотт означає "мова", а -ян – вірменський суфікс. Цей факт не залишений поза увагою істориків, проте викликає сумнів у тому, що предки чеченців могли жити у гирлі Дону у VII ст. н.е., бо в той час вони мали населяти сучасну Чечено-Інгушетію. (Крупнов Є.І. 2008). Зважаючи на проведений аналіз ономастики та інші історичні свідчення, з цим фактом доведеться погодитися.

Підсумком історії печенігів було заселення ними Криму, куди вони були витіснені зі степів половцями починаючи з середини XI ст. Про подібність артефактів із гапонівського скарбу кримським уже говорилося вище. Можливі інші свідчення перебування чеченців у Криму. Такими можуть бути дані кримської топонімії:

Алупка, місто на південному березі Криму – чеч. āлу "полум'я, вугілля", пхьа "селище".

Алушта, місто-курорт на південному березі Криму – чеч. āлуш – род. відм. від āлу "полум'я, вугілля", таIа "притиснутися".

Артек, урочище Артек на березі однойменної річки – чеч. аьрта "тупий", экъа "кам'яна плита".

Гурзуф, селище міського типу на південному березі Криму – чеч. уьрсō – ерг. відм. від урс "ніж".

Джанкой, місто на півночі Криму – чеч. жен – род. відм. від жа "отара", кой – множина від ка "баран-плідник".

Ішунь, село у Красноперекопському районі Республіки Крим – чеч. йишин – род. відм. від йиш "сестра".

Кача, селище міського типу у Нахімівському районі Севастополя – чеч. кхāча 1. їжа, 2. "прибути", "отримати".

Керч, місто в Крыму – чеч. кхерч "вогище" (пічка).

Кореїз, селище міського типу на південному березі Криму– чеч. кхорē – місцевий відмінок від кхор "груша", йиз "пест".

Масандра, селище міського типу у складі Ялти – чеч. массанхьāра "звідусіль". Невідповідність в одному звуку компенсується повною подобою інших. Мотивацію назви можна тлумачити по-різному.

Сімеїзз, селище міського типу на південному березі Криму – чеч. сема "вісь", йиз "пест".

Саки, місто, районний центр у Криму – чеч. сакх "спостережний".

Ялта, курортне та портове місто на Південному березі Криму – чеч. ялта "хліб" (на корені).

Після заселення Криму половцями, печеніги були асимільовані, зберігши свої сліди в антропологічних рисах кримсько-татарського населення.

На мапі Криму, опублікованій у 1553 році з італійськими назвами, немає і сліду розглянутих вище топонімів (див. нижче). Але на той час вони мали вже існувати. Очевидно, карта була складена генуезцями, які мали свої колонії в Криму, але їх не цікавили назви місцевості вживані аборигенами. Відповідно, як історичний документ, мапа має невелику цінність, хоча історики можуть цього і не знати і з довірою використовують її у своїх роботах, прикладом якої може бути надумана історія середньовічної Нової Англії (Green Caitlin R. Dr. 2015).

Витяг з італійського атласу-портолана 1553 (зображення: Wikimedia Commons).