Українці в самооцінці

Бездержавне існування нації впродовж століть спонукало і науковців, і політиків шукати причини цьому і нерідко вони знаходили їх в національному характері українців. Однак висновки робилися не на підставі якихось досліджень за певною методикою, а базувалися на власних спостереженнях і на поверхневому аналізі історичних фактів або народної творчості без спроб розділити причини і наслідки особливостей буття і самовияву українців. При цьому майже ніхто не намагався поглянути на "українську душу" під іншим кутом зору і тому традиційна її характеристика залишалася незмінною. Професор Онацький писав про результати вивчення національного характеру українців так: "Всі дослідники української духовності прийшли однозгідно до висновку, що українці відзначаються емоційною вдачею, себто, що в їх житті емоції відіграють велику ролю і часто навіть переважають над інтелектом і волею" (Онацький Є. 1992).

Цей вислів побудований не зовсім вдало. Усі народи, як і окремі їх представники, наділені емоційністю і рівень її не можна визначати без порівняння з емоційністю інших народів, інакше оцінка буде однозначно суб’єктивною. Точніше було би сказати, що українці відзначаються меншою емоційністю, ніж, скажімо, італійці і більшою, ніж шведи. Але для цього треба вивчити не тільки характер українців, але і тих же самих італійців і шведів. І, з другого боку, не можна вивчати національний характер без врахування історичних, географічних, соціальних умов,в яких існує нація. Далі професор Онацький продовжує:

"… кожен з нас мав можливість безпосередньо спостерігати, як легко в нас люди гніваються, сердяться, ображаються, запалюються, підпадають під вплив різних демагогів, як легко вірять різним наклепам, як легко обурюються і – міняють свої політичні орієнтації". Так, таке можна спостерігати часто. Але це – національний характер чи низький рівень культури або суспільної свідомості? Питання не просте, бо безперечним є факт, що народи на низькому рівні розвитку у своїх вчинках більше керуються емоціями, ніж розумом.

В наші часи загальновизнаною є думка (наприклад), що німці дисципліновані та організовані люди. Юрій Липа навіть писав, що давні готи прищепили українцям "дисципліну, почуття ладу й необхідність підпорядковуватися". Однак дві тисячі років тому, коли германці були ще "варварами", відсутність дисципліни у війську заважала талановитому німецькому полководцю Армінію успішно вести бойові дії проти римських легіонів. Бувало таке, що після першої вдалої атаки германські вояки кидалися грабувати полишений римський обоз і не звертали уваги на командирів, які закликали їх переслідувати противника, щоб нанести йому остаточного нищівного удару (Fischer-Fabian S. 1993). Так само поводили себе у першому бою з курейшитами біля гори Оход вояки Магомета в 625 році і українські козаки у Хотинській битві в 1621 році, польські жовніри у битві під Берестечком і т. д. Така поведінка, певно, є типовою для людей, які діють переважно під впливом емоцій і ще не навчилися контролювати їх розумом і підкорятися волі командирів. Проте це лише результат брак цілеспрямованого формування суспільної свідомості у певному напрямку. В результаті цілеспрямованої роботи людина може навчитися більшою або меншою мірою керувати своїми емоціями і така норма поведінки буде переважати у суспільстві. Зміни у суспільній свідомості германців добре демонструють процес формування національного характеру. З другого боку, навіть сама людина в однакових умовах буде вести себе по-різному в залежності від стану душі, на який впливають і приємні, і неприємні події повсякденного буття. Отож, звичайні спостереження за поведінкою людей можуть вести до помилкових висновків.

Традиційною є також думка про крайній український індивідуалізм. На користь цього твердження приводяться найчастіше історичні факти, яким може бути дане інше пояснення. І серед них може бути незрілість самих дослідників, які, не маючи за плечима солідної школи і порушуючи закони логіки, оперують поетично визначеними поняттями, метафорами. Для прикладу наведемо таке визначення індивідуалізму, дане одним з українських дослідників: " Наш індивідуалізм – це своєрідність, оригінальність форми. Наш індивідуалізм – це передфілістерська свобода, степ перед ораним його плугом, степ широкий – воля". У цьому визначенні теж багато емоційності, яка є недоречною в науковій праці, але її би не було, якби дослідник керувався у своєму визначенні однією принциповою вимогою логіки – визначення будь-якого поняття робиться за формулою: рід плюс видова відмінність. Добрі знання, розуміння предмету та інструментарію роблять зайвим долучення усіляких метафор і емоцій взагалі.

Якщо вже зайшла мова про дослідників "української душ", треба відзначити одну дивну річ. Ніби теоретично правильно підходячи до дослідження, поєднуючи дедуктивне мислення з індуктивно-емпіричним досвідом, дослідники вже на другому кроці вдаються до чистих фантазувань. Наприклад, розділивши психіку українців на певні складові, або "аспекти" – расовий, геопсихічний, соціопсихічний і т. д., вчений починає собі міркувати, як може впливати степ і лісостеп або селянська структура суспільства на українця, вже маючи готові уяви про його душу, замість того, щоб спочатку ту саму душу вивчити більш детально. Типовим є приклад пошуку витоків української душі у хліборобській трипільській культурі, яка нібито витворила в українцях певні риси і особливе пошанування до жінки-матері, такий собі новітній "матріархат".

На наступному кроці, пояснюючи причини емоційності або індивідуалізму українців, вчені вже пояснювали цими рисами невдачі у державотворчих змаганнях, і так зразу виходить, що емоційність і індивідуалізм – це погано. Емоційність Черчіля не заважала йому бути тверезим політиком, а світові відкриття робляться на загал індивідуально. Питання може стояти лише в тому, наскільки людина може контролювати свої емоції, незалежно від того, сильні вони чи слабі, і чи може вона поєднувати індивідуальну творчість з толерантним ставлення до індивідуальності інших. З рештою, В’ячеслав Липинський не вважав індивідуалізм великим гріхом, подаючи приклад англійців. Найважливішим є самоконтроль і реальна оцінка власних сил, яка дає можливість знайти своє місце як окремій людині в суспільстві, так і окремому народові у мультинаціональному світі. Поширена думка, ніби талановита людина може досягти успіху в усьому. Але це не так. Талановитий письменник не обов’язково може стати видатним вченим. І якщо він під впливом різних чинників береться за наукову працю, то малоймовірно, що він в цій царині досягне успіхів. В нашій історії не раз письменники і поети бралися за невластиву їм працю і зазнавали невдач, але це не риса національного характеру, а лише брак культури, а саме, культури критичного мислення. А культура, як відомо, виховується культурними людьми, а не успадковується від них генетично.

Багато писалося і про "авольовість", песимізм, сентименталізм українців. Особливо підкреслював ці риси Дмитро Донцов. Але він, зрештою, як і всі інші, говорив про національно свідомих українців, забуваючи про тих, хто служив чужій ідеї. Між тим, аналіз характеру видатних діячів Польщі, Росії або Радянського Союзу українського походження, міг би суперечити багатьом висновкам, зроблених дослідниками. На противагу Донцову Юрій Липа характеризував етнопсихологію українців позитивно: "Ця терпеливість, мовчазна відвага, передбачливість, скромність, обережність, невідступність від обраної лінії, холодність при невдачах – чи це не є образ осілості й одночасно тип українського селянина?"

Є ще одна особливість української етнології – спроби досліджувати українську духовність через творчість видатних українців, але видатні люди не можуть бути уособленням типових рис народу в силу своєї оригінальності. Геніальний вияв є сугубо індивідуальним і хоча в певній мірі впливає на розвиток національного характеру, він формується головним чином під впливом інших чинників. Отже, спробуємо виявити різницю в етнопсихології українців і росіян в їх самовияві на матеріалах приказок і прислів’їв, зібраних Номисом і Далем.