Розум, віра і мораль

Боротьба за нову присутність розуму віри, як мені здається, це невідкладна місія Церкви у нашому столітті (Бенедикт XVI, папа римський)

Починати розмову про розум треба би було з того, як його розуміли видатні авторитети, хоча б з того, як його розумів Кант. Однак його розуміння збагнути складно через семантичні труднощі, бо він міг надавати інший сенс словам, ніж той, ніж, той, який ми можемо надати їм тепер. Коли він з самого початку пише про вічні і незмінні закони розуму без їх визначення, то вони йому здаються самоочевидними, а мені загадковими. Через це я не можу зрозуміти, що це за такий феномен "чистий розум", але я згідний з тим, що хтось це розуміє, хоча підозрюю, що це розуміння у різних людей може бути різне.

За Кантом вихідним пунктом пізнання є досвід, і досвід же пізнання підтверджує. Однак знання бувають вроджені, які можуть досвідом не підтверджуватися, тому треба виходити з того, що в основі пізнавальної діяльності людини лежить віра, оскільки вона довіряє і власним почуттям і досвіду, своїм умовиводам, а також словам авторитетів, якими у різному віці людини і на різних етапах її розвитку можуть бути батьки, вчителі, духовні особи, вчені і псевдовчені, екстрасенси і шарлатани. Використовуючи поняття "віри", треба враховувати індивідуальні особливості людини. Еріх Фромм двома основними способами її існування вважає такі життєві функції як володіння і буття. Обидва способи складно розділити між собою, бо не може бути володіння без буття, і здебільшого вони в різній мірі присутні у кожної людини. Сам Фромм говорить лише про перевагу одного зі способів, що і визначає відмінності в індивідуальних характерах людей. Відповідно, розуміння поняття "віра" може бути різним в релігійному, політичному або особистому сенсі залежно від того, за яким принципом – володіння або буття – воно використовується. Це треба мати на увазі.

З другого боку, при відсутності довіри до джерела інформації або через суперечности вже наявним знанням людина може сумніватися або взагалі не сприймати те, що для неї є новим чи незвичайним. При цьому незвичному, новому люди звичайно шукають заперечення, хоча можна шукати і підтвердження, пояснення, але пересічна людина цього не робить, бо просто не вірить, якщо джерело інформації ненадійне або воно чомусь не подобається. Однак люди можуть вірити власним фантазіям, вигаданим поясненням дійсності тільки тому, що вони їй подобаються і рідше на основі екстрасенсорних почуттів, уяви, інколи неявних знань, в тому числі езотеричних. Ясні і виразні ідеї викликають більше довіри і не потребують заглиблення у питання їх істинності чи помилковості. Потрібен певний рівень мислення, щоби зрозуміти, що ж є критерієм істини, у пошуках якої людина має ставитися критично для до будь-яких ідей не перевірених на практиці, або не доведених науково. Що такого рівня досягти непросто, говорить приклад Декарта, який при своєму скептичному ставленні до будь-чого стверджував, що саме ясна і виразна ідея і є критерієм істини. Заглибившись у цю проблеми Віко і Г'юм зрозумів, що коли людина вірить в якусь ідею, це не означає, що вона вірить і її істинність. Тобто ясна і виразна ідея є лише психологічним критерієм. Ідея про обертання Сонця довкола Землі ясна і виразна, але ж помилкова.

Є ще одна особливість віри, яка у великій мірі впливає на масову свідомість, – не бажаючи показатися дурним в очах інших, людина сприймає навіть безглузді погляди, якщо в них вірить більшість. Це явище добре відобразив Андерсен у своїй казці "Нове вбрання короля". З тих пір у світі у цьому плані мало що змінилося і ця людська особливість успішно використовується політиками для пропаганди помилкових і навіть навмисне сфальшованих ідей.

Таким чином знання, основані виключно на вірі, можуть як відповідати дійсності цілком або частково, так і не відповідати взагалі. Вони можуть сприйматися також іншими людьми і поширюватися далі, а можуть і не сприйматися на віру і залишатися надбанням вузького кола осіб. З цього випливає, що наші знання є в цілому гіпотетичними і, щоб визнати остаточно їхню істинність, вони мають бути підтверджені на практиці, експериментально чи доведені з допомогою математичного апарату, законів логіки, фізики, хімії тощо. Розуміється само собою, якщо люди не будуть вірити одна одній, а будуть покладатися лише на знання, добуті самотужки, вони просто загинуть. В процесі обміну інформацією люди неодмінно приходять до визнання певних людей як надійного джерела інформації і схильні вірити такій людині принаймні у більшості випадків, навіть якщо інформація помилкова. Якщо такий авторитет не може пояснити деякі речі, він може вдатися до вигадок і цим вигадкам можуть вірити інші. Однак частина людей може і сумніватися, особливо коли авторитет людини ненадійний, тобто вона явно помилялася в деяких своїх попередніх судженнях.

Взаєминам віри і розуму присвячена енцикліка папи Івана-Павла ІІ "Fides et ratio". Однак папа, коли говорить: "Тільки віра дозволяє нам проникнути в сенс тайни і зробити її доступною для інтелекту", має на увазі віру в Бога. Проте можна поширити і використовувати поняття віри у більш широкому сенсі. Інша справа, що здобуваючи знання за допомогою розуму, ми маємо виходити з того, що Бог є першопричиною усіх речей і явищ.

Ми часто бачимо, що деякі скептики не вірять навіть емпіричним та раціональним знанням, що тільки підкреслює роль віри в процесі пізнання дійсності. Таке явище можна спостерігати і в науці. Нерідко вчений просто повірить в якусь власну ідею, а потім шукає для неї пояснення і аргументи і будує нову теорію. Натомість інші вчені в неї не вірять і тому шукають заперечення і рідко трапляється таке, що для нової теорії шукає підтвердження хтось інший. В результаті нова теорія чи ідея остаточно сприймається тоді, коли її противники або вже померли, або вона надійно підтверджується експериментом, а найчастіше матеріальною вигодою. Все це наводить на думку про марність спроб переконувати людей без наочного підтвердження якоїсь думки. Так було завжди, бо ще Платон сказав: "Хто себе не переконає, того ніхто не переконає". Презумпцію "поки не повірите, не зрозумієте", можна знайти вже в Старому Заповіті, я такий вислів чув або читав неодноразово, але глибоко не вникав у зміст, розумів його занадто вузько, думаючи, що мова йде про віру в Бога. Коли ж я до такої думки прийшов самостійно і сам собі доводив її істинність, приблизно так само, як це робив Аврелій Августин (354-430), тільки тоді я зрозумів її всеоосяжний характер. Одночасно я визнав істинними і слова Платона. Маючи на увазі його слова, можна стверджувати, що самопізнання, знання людини про саму себе в великій мірі визначає здатність людини пізнати світ. Самопізнання окремої людини грунтується на порівнянні з іншими, а пізнання людини в її розвитку можливе лише на вивченні її історії, у порівнянні з людьми минулого. Звідси випливає значення писаної історії, але писаної як найбільш наближено до реальних подій і трактованої як найбільш об'єктивно. Колінгвуд вважав, що відповідати на питання про предмет, метод і цінність історії мають виключно спеціалісти. Але, на думку Колінгвуда навіть не кожен історик спроможний відповісти на поставлені питання, бо має мати певний досвід у особливій формі думки і розмірковувати про цей досвід. Він зазначає:

… будь-який досвід, набутий звичайними освітніми шляхами, буде не тільки поверховим, а й неодмінно застарілим. Отриманий таким чином досвід засновується на підручниках, які завжди відображають не те, що думають реальні живі історики нині, а те, що вони гадали десь у минулому, коли використовували для створення своїх підручників ще сирий матеріал (Колінгвуд Робін Дж., 1994, 61).

Зазначене явище дуже поширене, зокрема, в історичній лінгвістиці, засади якої сформувалися не тільки на сирому, але і на скупому матеріалі, зібраному мовознавцями за досить короткий час існування цієї науки. І ще на один момент звертає увагу Колінгвуд:

… своєрідна ілюзія, притаманна будь-якому знанню, набутому під час навчання, – ілюзія остаточності. Коли учень перебуває у status pupillari, що вимагає шанобливого ставлення до хоч би якого предмета, він має вірити у чітку й незмінну визначеність речей, бо ж підручники і вчителі вважають їх за такі. Але коли він вийде із цього стану й почне самостійно вивчати котрийсь предмет, тоді з'ясується, що немає нічого раз і назавжди визначеного. Тоді помалу зникає догматизм – незмінна ознака незрілості. Учень дивиться на так звані факти уже новими очима… З іншого боку, якщо він позаду свій статус учня й перестане вивчати цей предмет, то ніколи не позбудеться цього догматичного підходу (там же, 62)

Продовжуючи міркування на цю тему, треба зазначити, що всупереч думці Колінгвуда мають існувати раз і назавжди визначені базові факти, які є фундаментом всякого дослідження. Між тим інколи такі базові факти виявляються фальшивими і тоді вся надбудова на них моментально розвалюється, як тільки знаходиться факт істинний. Наприклад, в історії треба чітко знати, хто був носієм тої чи іншої археологічної культури. Без такого знання подальші умовиводи не будуть відповідати дійсності. Це щось подібне можна побачити при непевності факту вагітності жінок. Коли вагітність не має надійних доказів і вона заперечується, можна накреслити подальшу долю жінки, яка буде зовсім відмінною від тої дійсної, коли виявиться, що вона таки вагітна.

Тепер розвинемо тему віри і знань дещо ширше. В цілому на значення віри в процесі пізнання вливає загальна сума знань. Наприклад, обсяг сучасних знань про космологію в значній мірі зменшує віру в догму есхатології. Можна знайти й інші приклади.

Спочатку надійним провідником людини, якщо говорити про нього від самої її появи на Землі, були інстинкти, які керували її поведінкою подібно до того, як вони керують поведінкою тварин. Духовний розвиток людини у процесі інстинктивної боротьби за існування і збереження потомства, починається в ній з розвитком внутрішньої потреби пізнання, що на початках проявлявся у пошуках стереотипів адекватної поведінки в різних умовах, нових засобів підтримки життя і здоров’я – продуктів харчування, способів збереження тепла, лікування ран і хвороб тощо. Задовго до Бекона люди зрозуміли істину “знання – це сила”. Навіть статевий потяг містить в собі бажання взаємного пізнання чоловіка і жінки. Процес пізнання починається із споглядання на навколишній світ і сприйняття його через відчуття, які ініціюють в людині процес мислення. Не заглиблюючись у тонкощі гносеології, яка в цілому зводиться до двох теорій – емпіризму та раціоналізму, погодимось, що пізнання є складним процесом, в якому беруть участь органи чуття і розум людини. В результаті пізнання з’явилися і перші форми людського суспільства, з розвитком яких треба пов’язувати і духовний розвиток людини. Ще до того, як людина стала застосовувати мову як засіб передачі інформації у суспільстві, вона почала вчитися, навмисне наслідуючи поведінку своїх близьких, чи то батьків, чи то найбільш успішних мисливців тощо. З рештою, і мова розвивається як наслідування звуків одної людини іншою. Перші приголосні звуки, засвоєні дитиною, утворюються природним чином (в першу чергу губні). Надалі вона наслідує звуки дорослих. Проте наслідування властиво не тільки дітям. Французький соціолог Габріель Тард (1843 – 1904) навіть вважав, що все громадське життя багато в чому ґрунтується на інстинкті наслідування людей один одному і цьому є численні свідоцтва у повсякденному житті. Наслідування властиве й тваринам, тому можна думати, що воно є одним з інстинктів у тваринному світі. В умовах становлення мови наслідування забезпечує комунікативні властивості мови, тобто взаєморозуміння між людьми завдяки мимовільної стандартизації звукових сигналів. Тісно пов'язана з природою, первісна людина наслідувала не тільки собі подібним, але і звірям.

Але і після засвоєння людиною мови, добрий взірець завжди позитивно впливає на спостережливу людину. Саме спостереження над природою та поведінкою інших людей може викликати цілу серію асоціацій, які можуть привести до винаходу зручних інструментів, ефективних знарядь або зброї, якщо людина бачить не тільки очима, але й розумом, але для цього в неї мають бути закладені потенційні можливості у формі мозку. Світ, створений Богом, тримається на певних непохитних законах, тому коли хід думок приймає до уваги ці закони, висновки відповідають дійсності. Перевірена на практиці справедливість висновків не тільки зміцнює довіру людини до власного розуму, але і привчає до логічного мислення в рамках певних закономірностей. Ті з людей, які слідують цим закономірностям, мають успіх, довге і здорове життя. Ті ж, хто ними нехтують, діють під впливом фальшивих уявлень, успіху не мають і не можуть бути наслідуванні іншими. Таким чином, складний процес мислення людини розвивається в суспільстві під впливом різних чинників в процесі боротьби за існування, але категорійно воно базується на двох основних феноменах – вірі і розуму. В даному разі під розумом мається на увазі здатність людини набувати знання раціональним, а не метафізичним способом.

Коли ми говоримо про раціональні знання, то припускається, що існує істина у найзагальнішому розуміння слова. Зрозуміло, що всю істину людина пізнати не зможе. Якусь її частину вона постигає власним розумом, ця частина знань є раціональною за визначенням, частину сприймається від авторитету на віру і частина істини залишається непізнаною. Так воно є незалежно від того, чи можна пізнати всю істину, чи ні. Наявність феноменів розумі і віри, а також непізнаної істини дає далекосяжні наслідки, тому не дивно, що пророки і мислителі здавна надавали великого значення співвідношенню віри і розуму у пізнанні істини: “Якщо не повірите, то не встоїте” (Іс.7:9). Святий Августин теж серйозно розглядав цю проблему і, дійшовши до висновку про першорядне значення віри у відношенні до авторитету, висунув синтезовану презумпцію “вірую, щоб розуміти” (Грицанов А.А., 2002, 12). Однак не завжди авторитети могли донести свої знання до загалу або у власних інтересах або в інтересах загалу (часом помилково зрозумілих), тримали свої знання в таємниці, і езотеричні знання з привілейованим доступом завжди супроводжували розвиток людського суспільства. Є підстави припускати, що певна езотерична доктрина поширювалася і в середовищі філософів впродовж віків.

Сумнів породжував у людини власну думку, але здебільшого людина схильна вірити фантазіям, якщо вони дають надію на покращення умов життя або навіть на безтурботне існування у майбутньому. Життя первісної людини проходило в злиднях і страху перед смертю, силами природи і іншими людьми, це створювало в її душі дискомфорт, невпевненість в собі і вона намагалася подолати такий стан душі, шукаючи засобу, за допомогою якого це можна було ефективно зробити. Таким засобом стала віра у власні знання і цей засіб виявився настільки ефективним, що віра супроводжувала людину на протязі її існування аж до наших днів, оскільки страх і непевність супроводжували її завжди. Шпенґлер писав: “Die Weltangst ist sicherlich das Schöpferste aller Urgefühle” (Spengler Oswald, 1920, 116). Це формулювання німецького філософа можна перекласти лише приблизно: Страх перед світом є прадавнє почуття, яке напевно має найбільший творчий потенціал. Далі Шпенґлер продовжував: “Благоговійний страх перед усім від неї (людини – В.С.) незалежним, перед законами і законністю, чужими силами у світі, є першоджерелом усіх і кожної з елементарних форм духовного розвитку” (там же, 117).

Таким чином, крім інстинкту збереження життя рушієм пізнання може бути також страх, при чому саме страх пробуджує в людині віру, а самі знання можуть викликати у людини страх. Людина може вірити в будь-що, якщо це допомагає їй подолати страх і непевність. Вона може вірити в бога і потойбічне життя, але може вірити, що бога нема і нема покарання за гріхи, бо це теж може допомагати їй досягти більшого або меншого душевного комфорту. Людина може вірити у речі, які і приносять їй практичну користь у повсякденному житті, і у світле майбутнє для себе або хоч для своїх дітей – у комунізм або в іншу утопію; вона може вірити явному безглуздю і подолати таку віру тяжко, бо людина відчуває, що коли вона втрачає віру, їй стає на душі погано. У цьому проявляється дивний феномен віри – неважливо у що вірити, треба просто вірити. Існування різноманітних філософських шкіл, доктрини яких використовувалися у практичному житті, і навіть успішне існування різних релігій підтверджують наявність такого феномену.

Проте, більш сильні духом часом все-таки піддаються сумнівам, особливо якщо вони вже мали можливість переконатися в тому, що деякі явища навколишнього світу можуть бути пояснені за допомогою розуму. Такі люди починають довіряти розуму більше, ніж інші, але віра все одно залишається для них притулком в часі непевності або страху. При цьому хоча віра у раціональні знання, набуті власним розумом, є сильнішою, ніж віра авторитетам, є така форма істини, яку людина розумом збагнути не може, але вона може збагнути, коли їй лишається просто вірити аби не ускладнювати собі життя. Віра в процесі пізнання забеспечує той ефект, який подібний до ефекту плацебо в медицині, коли хвороба лікується речовиною, що не має лікарських властивостей. В науці роль плацебо виконують помилкові теорії, в які люди вірять поки вони не викликають сумніву.

Таким чином віра є універсальним засобом для підтримання душевного комфорту людини, а сумнів лишає її цього комфорту і тоді вона або має укріпитися у вірі, або знайти підтримку в розумі. Так у боротьбі між вірою і сумнівом почався духовний розвиток людини, в якому відповідно до цих двох феноменів людської душі треба розглядати дві складові – моральну та інтелектуальну. Першим, хто поставив питання про взаємини цих двох категорій, був, очевидно, Жан Жак Руссо у своєму творі «Чи сприяло відродження наук і мистецтв очищенню моралі"?». Вважаючи науки і доброчесність не сумісними, він висловив свою думку у такій художній формі:

О чесното, піднесена наука простих душ! Чи треба, насправді, стільки зусиль і пристосувань, щоб тебе пізнати? Хіба не відображені у всіх серцях твої принципи? І хіба, щоб пізнати твої закони, чи досить піти в самого себе і прислухатися до голосу своєї совісті, коли пристрасті мовчать? Ось істинна філософія, навчимося ж нею задовольнятися; і, не заздрячи славі тих знаменитих людей, які досягають безсмертя в республіці вчених, спробуємо провести між ними і нами ту почесну відмінність, яку помічали колись між двома великими Народами: один з них вмів добре говорити, а інший – добре поводитися.

Говорячи про два народи, Руссо мав на увазі Афіни і Спарту. Ясно, що Афіни уособлювали науку, а Спарта – мораль. У наш час не прийнято писати про високі матерії в такому ж високому стилі, перевага віддається сухому наукоподібному викладонню, яке мало зачіпає серця сучасних вчених. Взаємовідносини науки і моралі часто виявляється на більш низькому рівні, ніж за часів Ньютона і Лейбніца. Наукова діяльність в якійсь мірі подібна спорту – в обох випадках діє фактор агональності. Однак спортсмени при змаганні намагаються демонструватися принципу "fair play", який в науці виражений неявно і залежить від рівня моралі опонентів. Одне це вже говорить про те, що Руссо мав рацію.

Інтелектуальний розвиток може руйнувати віру, а з нею і існуючу мораль, хоча може давати і новий поштовх для її розвитку. Безумовно, Кант мав рацію, коли стверджував, що моральні уяви апріорно притаманні розуму і породжені ним, але вводячи поняття категоричного імперативу, він відкидав можливість існування мети моралі поза її межами. Напевно, сугубо метафізично можна розглядати мораль і в такому плані, оскільки людина може притримуватися певних моральних норм, як закону, без усвідомлення їхньої користі для самої себе. Однак сама зміна моральних норм свідчить про їх спрямованість на користь людини, яка може бути і утилітарною. Тим більше мета моралі виразно проявляється, коли йдеться про інтереси суспільства.

З утворенням перших соціальних структур ускладнення суспільних стосунків викликало у людей потребу в певному інструменті для їх регулювання. Таким інструментом стала первісна мораль, яка об’єднувала і моральні, і правові норми поведінки в колективі. Норми первісної моралі формувалися з практичних потреб колективу для забезпечення безпеки, здоров’я і зростання чисельності його членів у світі, сповненому жорстокої боротьби за виживання. З освоєнням членоподільної мови перші моральні норми, ефективність яких була перевірена на практиці, разом з корисним досвідом закріплялися у масовій свідомості у формі переказів, які передавалися від покоління до покоління. Ці перекази мали як практичне, так і естетичне навантаження. Це був початок організованої розумової творчості людини, з якої пізніше розвинулися такі форми суспільної свідомості як мораль і право, наука і мистецтво і, врешті, релігія. Маючи спільні корені, ці категорії в процесі свого розвитку залишалися між собою настільки тісно пов’язаними, що навіть в наш час нелегко окреслити границю між правом і мораллю, наукою і релігією, при тому, що мораль впливає на право, а релігія на мораль і все це відбивається в мистецтві. Щоправда, наука в силу специфічних особливостей і законів свого розвитку зайняла у суспільній свідомості більш незалежне становище настільки, наскільки вона ґрунтується на реальних знаннях, а не догматах або авторитетах, як це має місце в праві, моралі і релігії. Однак зв’язок науки з релігією забезпечує філософія як наука наук, яка намагається пов’язати весь обсяг знань людства в одне ціле і при цьому в деяких питаннях пересікається з богослов’ям.

В процесі пізнання світу, уява людини про нього поступово змінювалася. Найпершу уяву людини про світ Шпенглер змальовує так:

В дійсності темне, наділене первісною душею довкілля найдавнішого людства, про що ще нині свідчать його релігійні звичаї і міфи, є тим світом повного свавілля, ворожих демонів і примхливих сил, наскрізь живе, незбагнене, непередбачуване ціле, що коливається у загадковий спосіб (Spengler Oswald, 1920, 141).

З прикладами міфів, які репрезентують таку уяву про світ, можна познайомитися хоча б у збірці Олі Гнатюк “Відьми, чорти і святі Гуцульщини”. Щоб уявити собі наскільки архаїчне світовідчуття може співіснувати в сучасному раціональному світі, свідчить факт наведений авторкою в цій книзі. В одному з гуцульських сіл голова колгоспу і секретар партійного осередку на селянських зборах обвинуватили одну жінку у тому, що вона відібрала молоко колгоспним коровам (Hnatiuk Ola, 1997, 246). Відповідно, гуцульські міфи, які збереглися з дуже давніх часів, можуть свідчити про більш давнє світовідчуття людей.

В силу своєї практичної значущості раціональні знання людини, набуті емпіричним шляхом, першими відділилися від загального обсягу знань, яке посідало людство у формі переказів. Виявлені ефективні методи добування вогню, полювання, риболовлі, землеробства, зберігання продуктів харчування, прийоми виготовлення зброї і знарядь праці, закономірності в природних явищах, знання про харчові і лікарські властивості рослин і т. п. не тільки міняли уяву людини про навколишнє середовище, але і закладали основи майбутніх наук, які розвивалися в процесі збільшення і ускладнення потреб людини. Відкривши для себе те, що певні явища між собою пов’язані і що знання цих зв’язків може бути корисним, людина почала цілеспрямовано шукати причини як позитивних, так і негативних явищ. При цьому вона вдавалася до припущень, які перевірялися практикою.

Ті припущення, які практикою спростовувалися, беззастережно відкидалися, а в пам’яті закріплялися ті з них, які справджувалися. Однак деякі припущення людини взагалі не могли бути спростовані або підтверджені практикою. В першу чергу це стосується припущень відносно причин природних явищ, таких як, наприклад, гроза або снігопад. Оскільки дощ і сніг падають зверху, звідти, де ходять сонце і місяць та світять зорі, логічно було припустити, що там, вгорі існує якесь “небо”, а на небі хтось там живе і посилає на землю дощ або сніг. Засвоївши методику припущень, люди непомітно для самих себе перейшли до уявлень, які заспокоювали їхнє прагнення до розуміння природних та астрономічних явищ. На основі цих уявлень розвивалися первісні вірування, хоча останнім часом в пресі промайнули повідомлення про припущення вчених, нібито віра в бога закладена в людях генетично. Якщо це припущення справедливе, то треба вважати, що така особливість психіки людини лише дає поштовх для розвитку первісних вірувань.

Свого часу Бокль зробив висновок про первинність розумового розвитку у своєму широкому розумінні і підтверджував свою думку аналізом змін, які сталися у масовій свідомості у ставленні до “двох найбільших зол, відомих людству” – релігійних переслідувань і воєн. Цілком слушно стверджуючи, що в історії нема прикладу того, щоб невіглас, маючи добрі наміри і повну владу для їх здійснення, не наробив значно більше шкоди, ніж користі, Бокль помиляється у висновку, що моральні відчуття абсолютно нездатні навіть зменшити переслідування за віру, а головним ворогом нетерпимості є не людяність, а знання. В його міркуваннях криється чисто логічна помилка. Якщо навіть релігійні переслідування велися виключно людьми бездоганної моралі, то звідси зовсім не випливає, що всі високоморальні люди їх схвалювали. (Бокль Т. 2, 1863, 136). Далі він стверджує, що розумовий розвиток у Європі привів до послаблення войовничості, яка була характерною для більшості народів з давніх часів. Як ілюстрацію він наводив три визначні події – винахід пороху, відкриття політекономістів і появу парового транспорту. Вогнепальна зброя зробила війну коштовною і професійною, а вільна торгівля і нові шляхи сполучення сприяли зближенню між народами. Все це привело, як стверджував Бокль, до того, що війни у Європі стали рідкісним явищем. Але всі ці його висновки розбиваються на друзки лише при згадках про дві жахливі війни, які прокотилися Європою вже після смерті Бокля.

Духовний розвиток може бути протиставлений фізичному так, як ми протиставляємо душу і тіло людини. Але розвиток душі і тіла має бути взаємопов’язаним процесом. Ще більше мали би бути пов’язаними моральний та інтелектуальний розвиток. Але на практиці так буває не завжди. Високоморальна людина може бути невігласом, і навпаки, порочна – високоінтелектуальною, і це є наслідком внутрішньої боротьби сумніву і віри. Однак про розвиток суспільства можна говорити лише тоді, коли обидві складові в цьому процесі протікають гармонійно, не відстаючи один від одної тому що мало мати бажання дотримуватися моральних норм, але треба бути переконаним також в їх слушності і знати, як їх можна виконати. Моральний розвиток людини визначають її природні прагнення до добра і справедливості. Віра в абсолютне добро врівноважувала право сильного, яке панувало впродовж усієї історії людства. Але треба розділяти злі і добрі (у власному розумінні) наміри сильного. Існує думка, і її відстоював ще Сократ, що жодна людина не чинить зло свідомо. Тоді, щоб запобігти злу, потрібні лише раціональні знання. Але якщо в науці існує об’єктивна істина, то в етиці її нема, тобто треба погодитися з тим, що мораль завжди суб’єктивна, і тим розвиток моралі відрізняється від розвитку науки. До цього слід також додати, що з наукової точки зору відкидати можливість злих намірів також не можна. Отож, так чи інакше, потреба у визначенні добра і зла завжди стояла і буде стояти перед людиною.

Мораль перед наукою має ту перевагу, що на відміну від науки її закони встановлює сама людина, тому право вибору може порятувати людину в критичній ситуації. Однак і в науці, і в моралі нові ідеї висувають новатори, а їх підтримують одиниці, а не більшість. Тому демократичні принципи, принаймні у чистому вигляді, в оцінці як моральних норм, так і наукових ідей діяти не повинні. Мораль виглядає найбільш гнучкою і мінливою формою суспільної свідомості, тому що люди не завжди дотримуються моральних норм, які в принципі не повинні зазнавати змін. Визначення таких норми та їх дотримання має бути вельми суттєвою справою. Про одну з таких норм писав Бертран Рассел так:

При вивченні того чи іншого філософа правильною позицією буде не шаноба чи зневага, а спочатку щось ніби доброзичливість авансом, аж поки стане можливо оцінити почуття, яке викликає віра в його теорії, і лиш тоді можна розбудити в собі критичне ставлення, що має по змозі бути схожим на настрій людини, яка щойно змінила свою дотеперішню гадку (Рассел Бертран, 1995, 46).

Можливо, така поведінка не є чисто моральною нормою, але притаманна деяким людям в силу їх характеру і саме завдяки їм нові ідеї можуть знайти загальне визнання, сприяють розвиткові науки. І навпаки, відсутність авансованої доброзичливості гальмує її розвиток, особливо в тих галузях, де нова ідея не може бути перевірена практикою. Усвідомлення важливості такого підходу до нових ідей досі не стало моральним імперативом в наукових колах, але засвоєння його як норми поведінки не може не бути корисним для розвитку науки. Цей конкретний приклад не тільки підтверджує зв’язок між наукою і мораллю, але й ілюструє один з можливих напрямків розвитку моралі.

Значення моралі в суспільстві в цілому недооцінюється. Коли я в коментарях до статтей зі злободенних питань пишу, що всі наші проблеми вирішуються в сфері моралі, інші читачі мене висміюють. Широкий загал усі надії покладає на суворі закони, без розуміння того, що в суспільстві, в якому є люди готові брати і давати гроші за право порушення закону, жоден закон діяти не буде. Однак в науковому середовищі ставлення до моралі змінюється:

Тільки останнім часом економісти знову усвідомили як значимість понять «мораль» і «довіра», без яких неможливо оцінити ефективність соціального інституту, рівень судової системи, підприємницької етики, корупції і т. д., так і важливість вивчення їх впливу на економіку і прискорення економічного зростання (Седлачек Томаш. 2016, 117).

Писати на тему розуму, віри і моралі можна багато, і на підставі написаного можна зробити важливий висновок. Людина не сумнівається у своїх знаннях тоді, коли в них свято вірить. Подолати віру силою логіки і фактів буває просто неможливо, хіба би це міг зробити визнаний авторитет, але це теж завдяки вірі в нього. Віра ж у свої знання у людини найсильнішою тоді, коли вона прийшла до них самотужки, силою власного розуму. Коли людина психологічно не готова сприймати нову для неї істину, переконувати її нема сенсу, але та сама сприйме нову ідею чи теорію, якщо дійде до істини своїм шляхом. Нема сумніву, що процес пізнання є поступовим і здобуття принципово нових знань людина має робити на базі вже засвоєних і вірою і розумом. Очевидно принцип поетапного пізнання світу є загальним і може дати відповідь на так званий "парадокс Фермі". Як відомо, цей італійський фізик поставив питання, чому більш розвинені космічні цивілізації, які за законами фізики і теорії імовірності мають існувати, досі не зв'язалися із землянами. Вони дотримуються цього принципу, знаючи, що засвоєння певних досягнень землянами неможливе без проходження певного етапу розвитку, який неможливо перескочити чи обминути.

Таким чином, істину доводити не треба, досить тільки її опублікувати для широкої маси. Досягне успіху той, хто її сприйме, а хто не сприйме, стане жертвою власного обскурантизму. Це в якійсь мірі відповідає притчі Ісуса Христа про весільний бенкет, яка закінчується словами "Багато покликаних, та обраних мало".

Однак істина не завжди корисна, інколи може бути навіть шкідливою (наприклад, не прийняти говорити правду хворому). Оскільки люди охоче вірять в істину, яка їм приємна, навпаки, можуть не вірити правді, яка не подобається. Так виникають знання, які можна внести до класу езотеричних і якими користуються лише обрані, посвячені. Так органічно формується структуризація людського суспільства. Так було в усі віки і якщо намагатися будь-яку інформацію зробити загальнодоступною, то це може тільки зашкодити суспільству і недаремно в кожній державі є органи, які оберігають секретні дані.