Наука і розум, віра і мораль
Боротьба за нову присутність розуму віри, як мені здається, це невідкладна місія Церкви у нашому столітті (Ратцінґер Йозеф. 2021.)
Раціональні, ірраціональні, уявні і неявны знання
Пізнання світу людиною є пізнанням істин, керуючись якими людина покращує умови свого існування і наближується до досконалості відповідно до задуму Божого. Здійснення цієї мети буде настільки успішним, наскільки наші знання відповідають істині, і міра цієї відповідності є оцінкою наших знань. Зрозуміло, що завжди якась частина наших знань дійсності не відповідає. І ця частина з бігом часу зменшується, а в процесі свого розвитку людство набуває все більше знань, які дійсності відповідають. Таким чином, до раніше засвоєних людством знань весь час додаються нові. Принципово нові знання можуть виникати як «осяяння» одночасно в головах кількох людей або навіть в голові одної людини, при тому, що існує таке поняття як «визрівання відкриттів». Час їх визрівання настає тоді, коли люди їх вже потребують і стають готові до їх сприйняття. У відповідності до того, у якій сфері діяльності осяяння проявляється, залежить наскільки швидко нова ідея буде сприйнята.
Історично з самого початку людина пізнавала світ через власні відчуття, в яких не могла сумніватися, і через тверду віру в них закладала основу своїх первісних знань. Замислюючись далі над процесом пізнання, можна прийти до висновку, що нероздільність віри і знання виявилася непорушною психологічною якістю людини в процесі її подальшого розвитку. Здається, що пізнання істини взагалі було би неможливим, якби людина не вірила у свої знання, але воно було би також неможливе, якби людина інколи не втрачала в них свою віру. Однак віра, як стан людської психіки, може піддаватися хитанням під впливом фактів внутрішнього і зовнішнього існування, особливо у критично мислячих людей. Через цю обставину пізнання світу неможливо собі уявити без віри людини в непохитну істину певних знань, але серед них є такі, що не можуть бути надбані в процесі самого пізнання. Ці знання або ідеї називаються вродженими і до них відносяться аксіоми математики, положення логіки, моральні цінності і под. Вони властиві людині від народження, але проявляються з початком чуттєвого пізнання світу і розвиваються далі з плином часу. Очевидно вроджені знання сучасної людини суттєво відрізняються від знань її далеких предків, тому можна припускати, що вони успадковуються від батьків збагачені їх власним життєвим досвідом.
Спочатку вроджені знання існують у формі припущень і потребують перевірки емпіричним методом. В процесі такої перевірки людина може усвідомити, що її припущення не підтверджуються і тоді вроджені знання перетворюються в уявні, в той час як підтверджені переходять в розряд раціональних. І уявні, і раціональні знання постійно збагачуються у процесі пізнання і життєдіяльності і при цьому уявні ідеї можуть бути живленням для формування раціональних ідей. Раціональна, наукова думка розвивалася шляхом побудови гіпотез, які розв’язували проблеми, що ставали перед людиною, і існували певний час, замінючись на нові лише тоді, коли якісь проблеми не могли бути розв’язані попередньою гіпотезою. При цьому нова гіпотеза повинна була принаймі так само добре розв’язувати проблеми, як і стара, і, крім того, вона мала виводити передбачення, які не могла забезпечити попередня (Popper Karl. 1988, 35). Так завдяки подібному раціональному мисленню розвилися такі науки як математика, астрономія, агрономія, географія, а з припущень, які не піддавалися перевірці практикою – міфологія, різноманітні вірування і магія, тобто знання уявні. Щоправда, людина, особливо на світанку свого розвитку не розділяла раціональні і уявні знання, тому магія може використовувати раціональні методи, елемент фантазії завжди присутній і в раціональних науках, навіть у такій точній, як математика – Піфагор та його учні, наприклад, вважали, що окремі числа мають свої особливі магічні властивості. Ця звичка доповнювати власною фантазією брак знань у людини залишилась і дотепер. В цьому, певно, є якась користь, але було би добре, якби людина чітко усвідомлювала собі, де у неї кінчаються раціональні знання і де починаються фантазії.
На межі між раціональними і уявними знаннями є знання неявні, до яких люди приходять особливим шляхом і які не можуть бути передані іншим лише засобами мови. Реально ці знання відображаються в навиках, внутрішній культурі людини. Наприклад, це може бути вміння плавати, добре стріляти з луку, що досягається практикою, тренуванням. Обсяг неявних знань постійно збільшується разом з ускладненням способів життя.
Наука і иораль
Оскільки обсяг знань зростає незрівнянно швидшим темпом, ніж той, яким іде духовний розвиток людства, Бокль зробив висновок, що останній визначається головно розвитком розуму (Бокль Г.Т. 1863, Ч.1, 134 – 135). Такий погляд був цілком в дусі 19-го століття, відповідаючи філософському вчення позитивізму, коли багатьом здавалося, “що проблеми як індивідів, так і суспільств можна було б розв’язати, якби тільки силам розуму та доброчесності пощастило подолати неосвіченість та злісність” (Берлін Ісая 1994, 64). У двадцятому сторіччі вчені стали не тільки більш скептичними, але і належно оцінили необхідність структуризації думок. Говорячи про моральний розвиток, Бокль не розділяв розвиток моральності людини від розвитку моральних норм, а до розумового розвитку відносить лише накопичення знань людством і засвоєння їх окремою людиною, хоча треба було мати на увазі і розвиток мислення (засвоєння законів логіки, методів досліджень тощо) та можливий розвиток розумових здібностей людини.
Все викладене вище – це чисто гіпотетичні міркування, бо у нас нема надійного методу для створення більш-менш точної уяви про самі початки духовного розвитку людини. Певний матеріал дають дослідження архаїчних племен Південної Америки, Австралії, Океанії, які в силу різних причин за словами Леві-Строса “розвивалися так повільно, що зберегли дотепер найкращу частину їхньої первісної свіжості, або ж навпаки, їхній еволюційний, передчасно перерваний цикл залишив їх в цілковитій інертності” (Леві-Строс. 1997, 99). Але первісні народи, які ще існують або донедавна існували на Землі, вже стоять на досить високому рівні розвитку і мають чітку організацію своїх суспільств і усталені магічні вірування. Яким шляхом вони до цього прийшли, уявити можна лише з певною імовірністю. Вище ми говорили про припущення, на підставі яких розвилися первісні вірування. Така гіпотеза може бути підтверджена таким фактом:
В діалекті вінту в Каліфорнії є п’ять дієслівних способів, що відповідають знанню, набутому завдяки зорові, відчуттям дотику, шляхом логічного висновку, міркуванню та чуткам. Всі п’ять способів становлять категорію знання, що протиставляється категорії припущення, яка виражається інакше (там же, 169).
Звичайно, необов’язково, щоб в усіх первісних мовах були п’ять подібних способів, але саме протиставляння вигадок раціональним знанням може бути спільною психологічною рисою більшості первісних народів. На певному психологічному ефекті, який виявляється в тому, що людина вірить своїм власним вигадкам, виникли і первісні вірування. Навіть в наші часи ми можемо спостерігати це явище, особливо серед малоосвічених людей. Леві-Строс наводить приклади з життя тубільців, які переконливо демонструють, що в певних випадках людина може повірити навіть власній свідомій брехні, якщо їй повірять інші (там же, 159-168). Шляхом фантазій людина будує собі картину довколишнього світу і відповідно до неї формує рамки своєї поведінки. І якщо навіть ця картина є фальшивою, вона виконує певні психологічні функції. Картина не може бути зовсім фальшивою чи повністю правдивою, але достатньою для забезпечення людського життя (Fromm Erich. 1986, 133).
До того ж є мислення, відмінне від європейського. “А для мешканців Сходу, які не надто переймаються тонкощами критичного духу, щирість перед собою важить не та уже й багато… Людині Сходу без діла фактична істина” – так пише Реннан, і його узагальнення хоч і далекосяжні, але не безпідставні (Реннан Ернест 1991, 105). Власне, у європейців мислення відзначається найбільшою раціональністю. Зокрема, це достатньо чітко проявляється в такій давній області суспільних відносин як право. Не зважаючи на те, що в Азії збірники законів з’явилися значно раніше, ніж в античній Європі (наприклад, кодекс Хаммурапі був зафіксований на початку другого тисячоліття до Р.Х.), раціональна теорія права зі строгими юридичними схемами була створена в Римі. Навіть в музиці європейці проявили свій раціоналізм. Ще Піфагор виявив, що висота тону струни обернено пропорційна до її довжини і виявив закон гармонійного звучання струн різної довжини зі співвідношенням 6:4:3, що і стало в подальшому основою розвитку європейської музики з її хроматизмом і контрапунктом.
Отож до пізнання світу людина йде різними шляхами, і якщо у Європі перевага надається раціональним методам, то в Азії – ірраціональним. Еріх Янч образно тлумачить європейський спосіб пізнання як спробу запхати увесь світ у голову і там його досліджувати, а азійський – як спробу висунути голову у світ і так його (і потойбічний світ теж!) розглядати. Вчений вважає обидва шляхи можуть забезпечувати пізнання світу (Jantsch Erich 47).
Ірраціональним, точніше, інтуїтивним шляхом людина прийшла до розуміння існування вищих сил незбагненної природи, вплив яких вона відчула вже на самих початках свого розвитку. Як казав ще Рене Декарт, ідея Бога, яку ми маємо, має свою причину, і ці причина є ніщо інше як Божество (Бокль Г.Т. 1863, Ч.2, 100). Існує багато способів доведення існування Бога, але кожен з них не є достатньо переконливим. Тепер кожен у визнані існування Бога обирає свій власний шлях – шлях розуму, шлях віри або складний шлях синтезу першого і другого. Але первісна людина прийшла до розуміння існування божества не шляхом логічних міркувань, бо мислення її не було розвинене в достатнім ступеню, а якимось інтуїтивним способом, доповненим фантазіями, які пояснювали походження світу і людини. Забігаючи наперед, припустимо, що розвиток релігій від первісних вірувань іде ступенево за рахунок “осяяння” окремих пророків, які здатні відчути Боже одкровення і трактувати його в міру своїх знань та інтелекту. Потреба в людях, які могли авторитетно пояснити природні і атмосферні явища, походження світу і людини, існувала в кожному людському колективі, тому хтось з його членів мав брати на себе роль “пророка”. Не кожному з них таланило підтримувати свій авторитет, але хто міг це зробити, ставав лідером, який визначав норми поведінки і взаємини між членами колективу. Суспільна організація первісних народів формувалася чисто емпірично за принципом виживання сильнішого. При цьому, як стверджує Леві-Строс, первісний народ “може проявити такий дух винахідництва й осягнення, котрий значно випереджає здобутки цивілізованих народів”, тому його не можна вважати відсталим або недорозвиненим (Леві-Строс. 1997, 98). Звичайно, це не означає, що загальні рівні розвитку цивілізованого і первісного народу можна вважати хоча би приблизно того самого порядку. Людська цивілізація передбачає гармонійний розвиток в усіх сферах суспільного життя.
Розум і віра
Починати розмову про розум треба би було з того, як його розуміли видатні авторитети, хоча б з того, як його розумів Кант. Однак його розуміння збагнути складно через семантичні труднощі, бо він міг надавати інший сенс словам, ніж той, ніж, той, який ми можемо надати їм тепер. Коли він з самого початку пише про вічні і незмінні закони розуму без їх визначення, то вони йому здаються самоочевидними, а мені загадковими. Через це я не можу зрозуміти, що це за такий феномен «чистий розум», але я згідний з тим, що хтось це розуміє, хоча підозрюю, що це розуміння у різних людей може бути різне.
За Кантом вихідним пунктом пізнання є досвід, і досвід же пізнання підтверджує. Однак вроджені знання бувають можуть досвідом не підтверджуватися, тому треба виходити з того, що в основі пізнавальної діяльності людини лежить віра, оскільки вона довіряє і власним почуттям і досвіду, своїм умовиводам, а також словам авторитетів, якими у різному віці людини і на різних етапах її розвитку можуть бути батьки, вчителі, духовні особи, вчені і псевдовчені, екстрасенси і шарлатани. Використовуючи поняття «віри», треба враховувати індивідуальні особливості людини. Еріх Фромм двома основними способами її існування вважає такі життєві функції як володіння і буття. Обидва способи складно розділити між собою, бо не може бути володіння без буття, і здебільшого вони в різній мірі присутні у кожної людини. Сам Фромм говорить лише про перевагу одного зі способів, і це вже одне визначає відмінності в індивідуальних характерах людей. Відповідно, розуміння поняття «віра» може бути різним в релігійному, політичному або особистому сенсі залежно від того, за яким принципом – володіння або буття – воно використовується. Це треба мати на увазі.
З другого боку, при відсутності довіри до джерела інформації або через суперечности вже наявним знанням людина може сумніватися або взагалі не сприймати те, що для неї є новим чи незвичайним. При цьому незвичному, новому люди звичайно шукають заперечення, хоча можна шукати і підтвердження, пояснення, але пересічна людина цього не робить, бо просто не вірить, якщо джерело інформації ненадійне або воно чомусь не подобається. Однак люди можуть вірити власним фантазіям, вигаданим поясненням дійсності тільки тому, що вони їй подобаються і рідше на основі екстрасенсорних почуттів, уяви, інколи неявних знань, в тому числі езотеричних. Спостереження за взаємини між знанням і вірою в них дають підстави для такого висновку:
Знання не дбає про те, щоб подобатися чи не подобається. Воно безжальне. Воно не полонить і не втішає. Це справа поезії. Ось чому поезія більш необхідна, ніж знання (Франс Анатоль. 1958, 53).
Це спостереження також стосується взаємин науки і релігії. У приватному листі до мене Олександр Кирилюк стверджував, що релігія буває толерантніша за науку. Таким чином, мова може йти про те, наскільки істина здатна забезпечити людині душевний комфорт. Ми знаємо, що в повсякденному житті істина не завжди корисна людині, інколи може бути навіть шкідливою (наприклад, не прийнято говорити правду хворому). Оскільки люди охоче вірять в істину, яка їм приємна, вони можуть не вірити правді, яка не подобається. Так виникають знання, які можна віднести до класу езотеричних, якими користуються лише обрані, посвячені, що вже само веде до структуризації людського суспільства. Так було в усі віки і якщо намагатися будь-яку інформацію зробити загальнодоступною, то це може тільки зашкодити суспільству і недаремно в кожній державі є органи, які оберігають секретні дані.
Однак ясні і виразні ідеї викликають більше довіри і не потребують заглиблення у питання їх істинності чи помилковості. Потрібен певний рівень мислення, щоби зрозуміти, що ж є критерієм істини, у пошуках якої людина має ставитися критично для до будь-яких ідей не перевірених на практиці, або не доведених науково. Що такого рівня досягти непросто, говорить приклад Декарта, який при своєму скептичному ставленні до будь-чого стверджував, що саме ясна і виразна ідея і є критерієм істини. Заглибившись у цю проблеми Дж. Віко зрозумів, що коли людина вірить в якусь ідею, це не означає, що вона вірить і її істинність. Тобто ясна і виразна ідея є лише психологічним критерієм. Ідея про обертання Сонця довкола Землі ясна і виразна, але ж помилкова.
Є ще одна особливість віри, яка у великій мірі впливає на масову свідомість, – не бажаючи показатися дурним в очах інших, людина сприймає навіть безглузді погляди, якщо в них вірить більшість. Це явище добре відобразив Андерсен у своїй казці «Нове вбрання короля». З тих пір у світі у цьому плані мало що змінилося і ця людська особливість успішно використовується політиками для пропаганди помилкових і навіть навмисне сфальшованих ідей.
Таким чином знання, основані виключно на вірі, можуть як відповідати дійсності цілком або частково, так і не відповідати взагалі. Вони можуть сприйматися також іншими людьми і поширюватися далі, а можуть і не сприйматися на віру і залишатися надбанням вузького кола осіб. З цього випливає, що наші знання є в цілому гіпотетичними і, щоб визнати остаточно їхню істинність, вони мають бути підтверджені на практиці, експериментально чи доведені з допомогою математичного апарату, законів логіки, фізики, хімії тощо. Розуміється само собою, якщо люди не будуть вірити одна одній, а будуть покладатися лише на знання, добуті самотужки, вони просто загинуть. В процесі обміну інформацією люди неодмінно приходять до визнання певних людей як надійного джерела інформації і схильні вірити такій людині принаймні у більшості випадків, навіть якщо інформація помилкова. Якщо такий авторитет не може пояснити деякі речі, він може вдатися до вигадок і цим вигадкам можуть вірити інші. Однак частина людей може і сумніватися, особливо коли авторитет людини ненадійний, тобто вона явно помилялася в деяких своїх попередніх судженнях.
Взаєминам віри і розуму присвячена енцикліка папи Івана-Павла ІІ «Fides et ratio». Папа, коли говорить: «Тільки віра дозволяє нам проникнути в сенс тайни і зробити її доступною для інтелекту», має на увазі віру в Бога. Проте можна поширити і використовувати поняття віри у більш широкому сенсі. Інша справа, що здобуваючи знання за допомогою розуму, ми маємо виходити з того, що Бог є першопричиною усіх речей і явищ.
Ми часто бачимо, що деякі скептики не вірять навіть емпіричним та раціональним знанням, що тільки підкреслює роль віри в процесі пізнання дійсності. Таке явище можна спостерігати і в науці. Нерідко вчений просто повірить в якусь власну ідею, а потім шукає для неї пояснення і аргументи і будує нову теорію. Натомість інші вчені в неї не вірять і тому шукають заперечення і рідко трапляється таке, що для нової теорії шукає підтвердження хтось інший. В результаті нова теорія чи ідея остаточно сприймається тоді, коли її противники або вже померли, або вона надійно підтверджується експериментом, а найчастіше матеріальною вигодою. Все це наводить на думку про марність спроб переконувати людей без наочного підтвердження якоїсь думки. Так було завжди, бо ще Платон сказав: «Хто себе не переконає, того ніхто не переконає». Маючи на увазі його слова, можна стверджувати, що самопізнання, знання людини про саму себе в великій мірі визначає здатність людини пізнати світ. Самопізнання окремої людини грунтується на порівнянні з іншими, а пізнання людини в її розвитку можливе лише на вивченні її історії, у порівнянні з людьми минулого. Звідси випливає значення писаної історії, але писаної як найбільш наближено до реальних подій і трактованої як найбільш об’єктивно. Колінгвуд вважав, що відповідати на питання про предмет, метод і цінність історії мають виключно спеціалісти. Але, на думку Колінгвуда навіть не кожен історик спроможний відповісти на поставлені питання, бо має мати певний досвід у особливій формі думки і розмірковувати про цей досвід. Він зазначає:
… будь-який досвід, набутий звичайними освітніми шляхами, буде не тільки поверховим, а й неодмінно застарілим. Отриманий таким чином досвід засновується на підручниках, які завжди відображають не те, що думають реальні живі історики нині, а те, що вони гадали десь у минулому, коли використовували для створення своїх підручників ще сирий матеріал (Колінгвуд Робін Дж. 1994, 61).
Зазначене явище дуже поширене, зокрема, в історичній лінгвістиці, засади якої сформувалися не тільки на сирому, але і на скупому матеріалі, зібраному мовознавцями за досить короткий час існування цієї науки. Деякі сучасні етногенетичні теорії виникли ще в ті часи, коли порівняльно-історичне мовознавство як наука робило лише перші кроки, проте помилкові уявлення міцно закріпилися в науковому світі, а іноді навіть найсумнівніші з них використовуються для створення нових надуманих теорій в міждисциплінарних дослідженнях. В цьому проявляється ще один момент, на який звертає увагу Колінгвуд:
… своєрідна ілюзія, притаманна будь-якому знанню, набутому під час навчання, – ілюзія остаточності. Коли учень перебуває у status pupillari, що вимагає шанобливого ставлення до хоч би якого предмета, він має вірити у чітку й незмінну визначеність речей, бо ж підручники і вчителі вважають їх за такі. Але коли він вийде із цього стану й почне самостійно вивчати котрийсь предмет, тоді з’ясується, що немає нічого раз і назавжди визначеного. Тоді помалу зникає догматизм – незмінна ознака незрілості. Учень дивиться на так звані факти уже новими очима… З іншого боку, якщо він лишить позаду свій статус учня й перестане вивчати цей предмет, то ніколи не позбудеться цього догматичного підходу (там же, 61)
Продовжуючи міркування на цю тему, треба зазначити, що всупереч думці Колінгвуда мають існувати раз і назавжди визначені базові факти, які є фундаментом всякого дослідження. Між тим інколи такі базові факти виявляються фальшивими і тоді вся надбудова на них моментально розвалюється, як тільки знаходиться факт істинний. Наприклад, в історії треба чітко знати, хто був носієм тої чи іншої археологічної культури. Без такого знання подальші умовиводи не будуть відповідати дійсності.
Тема віри і знань дуже широка. В цілому на значення віри в процесі пізнання вливає загальна сума знань. Наприклад, обсяг сучасних знань про космологію в значній мірі зменшує віру в догму есхатології. Можна знайти й інші приклади.
Спочатку надійним провідником людини, якщо говорити про нього від самої її появи на Землі, були інстинкти, які керували її поведінкою подібно до того, як вони керують поведінкою тварин. Духовний розвиток людини у процесі інстинктивної боротьби за існування і збереження потомства, починається в ній з розвитком внутрішньої потреби пізнання, що на початках проявлявся у пошуках стереотипів адекватної поведінки в різних умовах, нових засобів підтримки життя і здоров’я – продуктів харчування, способів збереження тепла, лікування ран і хворіб тощо. Задовго до Бекона люди зрозуміли істину “знання – це сила”. Навіть статевий потяг містить в собі бажання взаємного пізнання чоловіка і жінки. Процес пізнання починається із споглядання на навколишній світ і сприйняття його через відчуття, які ініціюють в людині процес мислення. Не заглиблюючись у тонкощі гносеології, яка в цілому зводиться до двох теорій – емпіризму та раціоналізму, погодимось, що пізнання є складним процесом, в якому беруть участь органи чуття і розум людини. В результаті пізнання з’явилися і перші форми людського суспільства, з розвитком яких треба пов’язувати і духовний розвиток людини. Ще до того, як людина стала застосовувати мову як засіб передачі інформації у суспільстві, вона почала вчитися, навмисне наслідуючи поведінку своїх близьких, чи то батьків, чи то найбільш успішних мисливців тощо. З рештою, і мова розвивається як наслідування звуків одної людини іншою. Перші приголосні звуки, засвоєні дитиною (в першу чергу губні), утворюються природним чином (Stetsyuk Valentyn. 2019). Надалі вона наслідує звуки дорослих. Проте наслідування властиво не тільки дітям. Французький соціолог Габріель Тард (1843 – 1904) навіть вважав, що все громадське життя багато в чому ґрунтується на інстинкті наслідування людей один одному і цьому є численні свідоцтва у повсякденному житті (Tarde Gabriel. 1903). Наслідування властиве й тваринам, тому можна думати, що воно є одним з інстинктів у тваринному світі. В умовах становлення мови наслідування забезпечує комунікативні властивості мови, тобто взаєморозуміння між людьми завдяки мимовільної стандартизації звукових сигналів. Тісно пов’язана з природою, первісна людина наслідувала не тільки собі подібним, але і звірям.
Але і після засвоєння людиною мови, добрий взірець завжди позитивно впливає на спостережливу людину. Саме спостереження над природою та поведінкою інших людей може викликати цілу серію асоціацій, які можуть привести до винаходу зручних інструментів, ефективних знарядь або зброї, якщо людина бачить не тільки очима, але й розумом, але для цього в неї мають бути закладені потенційні можливості у формі мозку. Світ, створений Богом, тримається на певних непохитних законах, тому коли хід думок приймає до уваги ці закони, висновки відповідають дійсності. Перевірена на практиці справедливість висновків не тільки зміцнює довіру людини до власного розуму, але і привчає до логічного мислення в рамках певних закономірностей. Ті з людей, які слідують цим закономірностям, мають успіх, довге і здорове життя. Ті ж, хто ними нехтують, діють під впливом фальшивих уявлень, успіху не мають і не можуть бути наслідуванні іншими. Таким чином, складний процес мислення людини розвивається в суспільстві під впливом різних чинників в процесі боротьби за існування, але категорійно воно базується на двох основних феноменах – вірі і розуму. В даному разі під розумом мається на увазі здатність людини набувати знання раціональним, а не метафізичним способом.
Коли ми говоримо про раціональні знання, то припускається, що існує істина у найзагальнішому розуміння слова. Зрозуміло, що всю істину людина пізнати не зможе. Якусь її частину вона постигає власним розумом, ця частина знань є раціональною за визначенням, частину сприймається від авторитету на віру і частина істини залишається непізнаною. Так воно є незалежно від того, чи можна пізнати всю істину, чи ні. Наявність феноменів розумі і віри, а також непізнаної істини дає далекосяжні наслідки, тому не дивно, що пророки і мислителі здавна надавали великого значення співвідношенню віри і розуму у пізнанні істини: “Якщо не повірите, то не встоїте” (Іс.7:9). Святий Августин (354-430) теж серйозно розглядав цю проблему і, дійшовши до висновку про першорядне значення віри у відношенні до авторитету, висунув синтезовану презумпцію “вірую, щоб розуміти” (Грицанов А.А. 2002, 12). Однак не завжди авторитети могли донести свої знання до загалу або у власних інтересах або в інтересах загалу (часом помилково зрозумілих), тримали свої знання в таємниці, і езотеричні знання з привілейованим доступом завжди супроводжували розвиток людського суспільства. Є підстави припускати, що певна езотерична доктрина поширювалася і в середовищі філософів впродовж віків.
Сумнів породжував у людини власну думку, але здебільшого людина схильна вірити фантазіям, якщо вони дають надію на покращення умов життя або навіть на безтурботне існування у майбутньому. Життя первісної людини проходило в злиднях і страху перед смертю, силами природи і іншими людьми, це створювало в її душі дискомфорт, невпевненість в собі і вона намагалася подолати такий стан душі, шукаючи засобу, за допомогою якого це можна було ефективно зробити. Таким засобом стала віра у власні знання і цей засіб виявився настільки ефективним, що віра супроводжувала людину на протязі її існування аж до наших днів, оскільки страх і непевність супроводжували її завжди. Шпенґлер писав: “Die Weltangst ist sicherlich das Schöpferste aller Urgefühle” (Spengler Oswald 1920, 116). Це формулювання німецького філософа можна перекласти лише приблизно: Страх перед світом є прадавнє почуття, яке напевно має найбільший творчий потенціал. Далі Шпенґлер продовжував: “Благоговійний страх перед усім від неї (людини – В.С.) незалежним, перед законами і законністю, чужими силами у світі, є першоджерелом усіх і кожної з елементарних форм духовного розвитку” (там же, 117).
Таким чином, крім інстинкту збереження життя рушієм пізнання може бути також страх, при чому саме страх пробуджує в людині віру, а самі знання можуть викликати у людини страх. Людина може вірити в будь-що, якщо це допомагає їй подолати страх і непевність. Вона може вірити в бога і потойбічне життя, але може вірити, що бога нема і нема покарання за гріхи, бо це теж може допомагати їй досягти більшого або меншого душевного комфорту. Людина може вірити у речі, які і приносять їй практичну користь у повсякденному житті, і у світле майбутнє для себе або хоч для своїх дітей – у комунізм або в іншу утопію; вона може вірити явному безглуздю і подолати таку віру тяжко, бо людина відчуває, що коли вона втрачає віру, їй стає на душі погано. У цьому проявляється дивний феномен віри – неважливо у що вірити, треба просто вірити. Існування різноманітних філософських шкіл, доктрини яких використовувалися у практичному житті, і навіть успішне існування різних релігій підтверджують наявність такого феномену.
Проте, більш сильні духом часом все-таки піддаються сумнівам, особливо якщо вони вже мали можливість переконатися в тому, що деякі явища навколишнього світу можуть бути пояснені за допомогою розуму. Такі люди починають довіряти розуму більше, ніж інші, але віра все одно залишається для них притулком в часі непевності або страху. При цьому хоча віра у раціональні знання, набуті власним розумом, є сильнішою, ніж віра авторитетам, є така форма істини, яку людина розумом збагнути не може, але вона може збагнути, коли їй лишається просто вірити аби не ускладнювати собі життя. Віра в процесі пізнання забезпечує той ефект, який подібний до ефекту плацебо в медицині, коли хвороба лікується речовиною, що не має лікарських властивостей. В науці роль плацебо виконують помилкові теорії, в які люди вірять поки вони не викликають сумніву.
Таким чином віра є універсальним засобом для підтримання душевного комфорту людини, а сумнів лишає її цього комфорту і тоді вона або має укріпитися у вірі, або знайти підтримку в розумі. Так у боротьбі між вірою і сумнівом почався духовний розвиток людини, в якому відповідно до цих двох феноменів людської душі треба розглядати дві складові – моральну та інтелектуальну. Першим, хто поставив питання про взаємини цих двох категорій, був, очевидно, Жан Жак Руссо у своєму творі «Чи сприяло відродження наук і мистецтв очищенню моралі»?». Вважаючи науки і доброчесність не сумісними, він висловив свою думку у такій художній формі:
О чесното, піднесена наука простих душ! Чи треба, насправді, стільки зусиль і пристосувань, щоб тебе пізнати? Хіба не відображені у всіх серцях твої принципи? І хіба, щоб пізнати твої закони, чи досить піти в самого себе і прислухатися до голосу своєї совісті, коли пристрасті мовчать? Ось істинна філософія, навчимося ж нею задовольнятися; і, не заздрячи славі тих знаменитих людей, які досягають безсмертя в республіці вчених, спробуємо провести між ними і нами ту почесну відмінність, яку помічали колись між двома великими Народами: один з них вмів добре говорити, а інший – добре поводитися (Руссо Жан Жак. 1749)
Говорячи про два народи, Руссо мав на увазі Афіни і Спарту. Ясно, що Афіни уособлювали науку, а Спарта – мораль, але Рассел уточнив цей поділ, коли писав про два напрямки розвитку філософії, з яких один сповідувався прихильниками дисципліни, а другий – прихильниками лібералізму. Перші відстоювали зміцнення соціальних зв'язків, а другі прагнули їх послаблення. Принциповий конфлікт між ними був неминучий і невирішений став довготривалим:
Цей конфлікт існував у Греції ще до виникнення того, що ми визнаємо як філософію, і він цілком виразно виражений у представників ранньої грецької думки. Видозмінившись, він зберігається аж до теперішнього часу і, безсумнівно, збережеться протягом багатьох прийдешніх століть (Рассел Бертран. 2001, 13).
З цією відмінністю Рассел пов'язував інші. Зрозуміло, що певну мораль легше підтримувати у дисциплінованому суспільстві, в той час як лібералізм допускає демократію у моральних нормах. Пошук компромісу між цими напрямками буде визначати подальший розвиток філософії.
У наш час не прийнято писати про складні матерії в такому ж високому стилі, притаманному Руссо, перевага віддається сухому наукоподібному викладанню, яке мало зачіпає серця сучасних вчених. Взаємовідносини науки і моралі часто виявляється на більш низькому рівні, ніж за часів Ньютона і Лейбніца. Наукова діяльність в якійсь мірі подібна спорту – в обох випадках діє фактор агональності. Однак спортсмени при змаганні намагаються демонструватися принципу «fair play», який в науці виражений неявно і залежить від рівня моралі опонентів. Одне це вже говорить про те, що Руссо мав рацію.
Інтелектуальний розвиток може руйнувати віру, а з нею і існуючу мораль, хоча може давати і новий поштовх для її розвитку. Безумовно, Кант мав рацію, коли стверджував, що моральні уяви апріорно притаманні розуму і породжені ним, але вводячи поняття категоричного імперативу, він відкидав можливість існування мети моралі поза її межами. Напевно, сугубо метафізично можна розглядати мораль і в такому плані, оскільки людина може притримуватися певних моральних норм, як закону, без усвідомлення їхньої користі для самої себе. Однак сама зміна моральних норм свідчить про їх спрямованість на користь людини, яка може бути і утилітарною. Тим більше мета моралі виразно проявляється, коли йдеться про інтереси суспільства.
З утворенням перших соціальних структур ускладнення суспільних стосунків викликало у людей потребу в певному інструменті для їх регулювання. Таким інструментом стала первісна мораль, яка об’єднувала і моральні, і правові норми поведінки в колективі. Норми первісної моралі формувалися з практичних потреб колективу для забезпечення безпеки, здоров’я і зростання чисельності його членів у світі, сповненому жорстокої боротьби за виживання. З освоєнням членоподільної мови перші моральні норми, ефективність яких була перевірена на практиці, разом з корисним досвідом закріплялися у масовій свідомості у формі переказів, які передавалися від покоління до покоління. Ці перекази мали як практичне, так і естетичне навантаження. Це був початок організованої розумової творчості людини, з якої пізніше розвилися такі форми суспільної свідомості як мораль і право, наука і мистецтво і, врешті, релігія. Маючи спільні корені, ці категорії в процесі свого розвитку залишалися між собою настільки тісно пов’язаними, що навіть в наш час нелегко окреслити границю між правом і мораллю, наукою і релігією, при тому, що мораль впливає на право, а релігія на мораль і все це відбивається в мистецтві. Щоправда, наука в силу специфічних особливостей і законів свого розвитку зайняла у суспільній свідомості більш незалежне становище настільки, наскільки вона ґрунтується на раціональних знаннях, а не догматах або авторитетах, як це має місце в праві, моралі і релігії. Однак зв’язок науки з релігією забезпечує філософія як наука наук, яка намагається пов’язати весь обсяг знань людства в одне ціле і при цьому в деяких питаннях пересікається з богослов’ям.
В процесі пізнання світу, уява людини про нього поступово змінювалася. Найпершу уяву людини про світ Шпенглер змальовує так:
В дійсності темне, наділене первісною душею довкілля найдавнішого людства, про що ще нині свідчать його релігійні звичаї і міфи, є тим світом повного свавілля, ворожих демонів і примхливих сил, наскрізь живе, незбагнене, непередбачуване ціле, що коливається у загадковий спосіб (Spengler Oswald 1920, 141).
З прикладами міфів, які репрезентують таку уяву про світ, можна познайомитися хоча б у збірці Олі Гнатюк “Відьми, чорти і святі Гуцульщини”. Щоб уявити собі наскільки архаїчне світовідчуття може співіснувати в сучасному раціональному світі, свідчить факт наведений авторкою в цій книзі. В одному з гуцульських сіл голова колгоспу і секретар партійного осередку на селянських зборах обвинуватили одну жінку у тому, що вона відібрала молоко колгоспним коровам (Hnatiuk Ola. 1997, 246). Відповідно, гуцульські міфи, які збереглися з дуже давніх часів, можуть свідчити про більш давнє світовідчуття людей.
В силу своєї практичної значущості раціональні знання людини, набуті емпіричним шляхом, першими відділилися від загального обсягу знань, яке посідало людство у формі переказів. Виявлені ефективні методи добування вогню, полювання, риболовлі, землеробства, зберігання продуктів харчування, прийоми виготовлення зброї і знарядь праці, закономірності в природних явищах, знання про харчові і лікарські властивості рослин і т. п. не тільки міняли уяву людини про навколишнє середовище, але і закладали основи майбутніх наук, які розвивалися в процесі збільшення і ускладнення потреб людини. Відкривши для себе те, що певні явища між собою пов’язані і що знання цих зв’язків може бути корисним, людина почала цілеспрямовано шукати причини як позитивних, так і негативних явищ. При цьому вона вдавалася до припущень, які перевірялися практикою.
Ті припущення, які практикою спростовувалися, беззастережно відкидалися, а в пам’яті закріплялися ті з них, які справджувалися. Однак деякі припущення людини взагалі не могли бути спростовані або підтверджені практикою. В першу чергу це стосується припущень відносно причин природних явищ, таких як, наприклад, гроза або снігопад. Оскільки дощ і сніг падають зверху, звідти, де ходять сонце і місяць та світять зорі, логічно було припустити, що там, вгорі існує якесь “небо”, а на небі хтось там живе і посилає на землю дощ або сніг. Засвоївши методику припущень, люди непомітно для самих себе перейшли до уявлень, які заспокоювали їхнє прагнення до розуміння природних та астрономічних явищ. На основі цих уявлень розвивалися первісні вірування, хоча останнім часом в пресі промайнули повідомлення про припущення вчених, нібито віра в бога закладена в людях генетично. Якщо це припущення справедливе, то треба вважати, що така особливість психіки людини лише дає поштовх для розвитку первісних вірувань.
Свого часу Бокль зробив висновок про первинність розумового розвитку у своєму широкому розумінні і підтверджував свою думку аналізом змін, які сталися у масовій свідомості у ставленні до “двох найбільших зол, відомих людству” – релігійних переслідувань і воєн. Цілком слушно стверджуючи, що в історії нема прикладу того, щоб невіглас, маючи добрі наміри і повну владу для їх здійснення, не наробив значно більше шкоди, ніж користі, Бокль помиляється у висновку, що моральні відчуття абсолютно нездатні навіть зменшити переслідування за віру, а головним ворогом нетерпимості є не людяність, а знання. В його міркуваннях криється чисто логічна помилка. Якщо навіть релігійні переслідування велися виключно людьми бездоганної моралі, то звідси зовсім не випливає, що всі високоморальні люди їх схвалювали. (Бокль Т. 2, 1863, 136). Далі він стверджує, що розумовий розвиток у Європі привів до послаблення войовничості, яка була характерною для більшості народів з давніх часів. Як ілюстрацію він наводив три визначні події – винахід пороху, відкриття політекономістів і появу парового транспорту. Вогнепальна зброя зробила війну коштовною і професійною, а вільна торгівля і нові шляхи сполучення сприяли зближенню між народами. Все це привело, як стверджував Бокль, до того, що війни у Європі стали рідкісним явищем. Але всі ці його висновки розбиваються на друзки лише при згадках про дві жахливі війни, які прокотилися Європою вже після смерті Бокля.
Духовний розвиток може бути протиставлений фізичному так, як ми протиставляємо душу і тіло людини. Але розвиток душі і тіла має бути взаємопов’язаним процесом. Ще більше мали би бути пов’язаними моральний та інтелектуальний розвиток. Але на практиці так буває не завжди. Високоморальна людина може бути невігласом, і навпаки, порочна – високоінтелектуальною, і це є наслідком внутрішньої боротьби сумніву і віри. Однак про розвиток суспільства можна говорити лише тоді, коли обидві складові в цьому процесі протікають гармонійно, не відстаючи один від одної тому що мало мати бажання дотримуватися моральних норм, але треба бути переконаним також в їх слушності і знати, як їх можна виконати. Моральний розвиток людини визначають її природні прагнення до добра і справедливості. Віра в абсолютне добро врівноважувала право сильного, яке панувало впродовж усієї історії людства. Але треба розділяти злі і добрі (у власному розумінні) наміри сильного. Існує думка, і її відстоював ще Сократ, що жодна людина не чинить зло свідомо. Тоді, щоб запобігти злу, потрібні лише раціональні знання. Але якщо в науці існує об’єктивна істина, то в етиці її нема, тобто треба погодитися з тим, що мораль завжди суб’єктивна, і тим розвиток моралі відрізняється від розвитку науки. До цього слід також додати, що з наукової точки зору відкидати можливість злих намірів також не можна. Отож, так чи інакше, потреба у визначенні добра і зла завжди стояла і буде стояти перед людиною.
Мораль перед наукою має ту перевагу, що на відміну від науки її закони встановлює сама людина, тому право вибору може порятувати людину в критичній ситуації. Однак і в науці, і в моралі нові ідеї висувають новатори, а їх підтримують одиниці, а не більшість. Тому демократичні принципи, принаймні у чистому вигляді, в оцінці як моральних норм, так і наукових ідей діяти не повинні. Мораль виглядає найбільш гнучкою і мінливою формою суспільної свідомості, тому що люди не завжди дотримуються моральних норм, які в принципі не повинні зазнавати змін. Визначення таких норми та їх дотримання має бути вельми суттєвою справою. Про одну з таких норм писав Бертран Рассел так:
При вивченні того чи іншого філософа правильною позицією буде не шаноба чи зневага, а спочатку щось ніби доброзичливість авансом, аж поки стане можливо оцінити почуття, яке викликає віра в його теорії, і лиш тоді можна розбудити в собі критичне ставлення, що має по змозі бути схожим на настрій людини, яка щойно змінила свою дотеперішню гадку (Рассел Бертран 1995, 46).
Можливо, така поведінка не є чисто моральною нормою, але притаманна деяким людям в силу їх характеру і саме завдяки їм нові ідеї можуть знайти загальне визнання, сприяють розвиткові науки. І навпаки, відсутність авансованої доброзичливості гальмує її розвиток, особливо в тих галузях, де нова ідея не може бути перевірена практикою. Усвідомлення важливості такого підходу до нових ідей досі не стало моральним імперативом в наукових колах, але засвоєння його як норми поведінки не може не бути корисним для розвитку науки. Цей конкретний приклад не тільки підтверджує зв’язок між наукою і мораллю, але й ілюструє один з можливих напрямків розвитку моралі.
Значення моралі в суспільстві в цілому недооцінюється. Коли я в коментарях до статей зі злободенних питань пишу, що всі наші проблеми вирішуються в сфері моралі, інші читачі мене висміюють. Широкий загал усі надії покладає на суворі закони, без розуміння того, що в суспільстві, в якому є люди готові брати і давати гроші за право порушення закону, жоден закон діяти не буде. Однак в науковому середовищі ставлення до моралі змінюється:
Тільки останнім часом економісти знову усвідомили як значимість понять «мораль» і «довіра», без яких неможливо оцінити ефективність соціального інституту, рівень судової системи, підприємницької етики, корупції і т. д., так і важливість вивчення їх впливу на економіку і прискорення економічного зростання (Седлачек Томаш. 2016, 117).
Писати на тему розуму, віри і моралі можна багато, і на підставі написаного можна зробити важливий висновок. Людина не сумнівається у своїх знаннях тоді, коли в них свято вірить. Подолати віру силою логіки і фактів буває просто неможливо, хіба би це міг зробити визнаний авторитет, але це теж завдяки вірі в нього. Віра ж у свої знання у людини найсильнішою тоді, коли вона прийшла до них самотужки, силою власного розуму. Коли людина психологічно не готова сприймати нову для неї істину, переконувати її нема сенсу, але та сама сприйме нову ідею чи теорію, якщо дійде до істини своїм шляхом. Нема сумніву, що процес пізнання є поступовим і здобуття принципово нових знань людина має робити на базі вже засвоєних і вірою і розумом. Очевидно принцип поетапного пізнання світу є загальним і може дати відповідь на так званий «парадокс Фермі». Як відомо, цей італійський фізик поставив питання, чому більш розвинені космічні цивілізації, які за законами фізики і теорії імовірності мають існувати, досі не зв’язалися із землянами. Вони дотримуються цього принципу, знаючи, що засвоєння певних досягнень землянами неможливе без проходження певного етапу розвитку, який неможливо перескочити чи обминути.
Таким чином, істину доводити не треба, досить тільки її опублікувати для широкої маси. Досягне успіху той, хто її сприйме, а хто не сприйме, стане жертвою власного обскурантизму. Це в якійсь мірі відповідає притчі Ісуса Христа про весільний бенкет, яка закінчується словами «Багато покликаних, та обраних мало».
Наука і релігія
В розмові про віру треба виділити тему релігійних вірувань. При визнанні існування надприродного абсолюту, з яким людина має комунікацію, треба виходити з того, що Господь не може залишати без уваги релігійні вірування людини. Кожна релігія є творінням людського духу, виникає після осяяння окремої особистості, коли вона по-своєму розуміє Бога, але Господь не може повністю довірити ідейний сенс релігій людині. Релігія впливає на її діяльність і вона може йти проти задуму Божого. Історія дає нам приклади релігійної практики, яка не сприяє розвитку суспільств і інколи має згубні наслідки. Світ не був задуманий людиною, тому вона не може розбудовувати його на власний розсуд, а має бути помічником Бога. Хоча Господь безумовно вважає на думку людини. Для цього і існує молитва.
Господь крок за кроком підказує людям спосіб спілкування з Ним у міру розвитку їх світосприйняття і готовності формувати більш досконале світорозуміння. Але ці підказки чують не всі, а хто чує, може розуміти їх по-своєму. Це пояснює існування таких релігій, які з точки зору християнина є жорстокими. Такими релігіями були, наприклад, релігії у карфагенян і ацтеків. І їхня нещаслива історична доля склалася так не тому, що це була воля Божа, а тому, що їхні провідники не розуміли голос Божий, а діяли виключно виходячи з власних людських інтересів. Хоча з, другого боку, деякі народи сповідують такі релігії, в яких взагалі категорія Всевишнього Творця відсутня (буддизм, конфуціанство), або богів багато (синтоїзм) але тим не менше ці народи не тільки успішно розвиваються, але і відрізняються великою чисельністю, що може навіть бути показником великого успіху. Хоча саме питання історичного успіху народів складне, тим більше, якщо вірити у християнські догми. Єдине, що здається незаперечним, що більш раціональним є розуміння ідей Бога, а не Його суть.
Різноманітність релігій відображає різні шляхи пізнання Бога і їх взаємовплив веде до розвитку їх нових форм, які все більше відповідають світогляду людей на новому етапі розвитку. На думку президента Гарвардського університету Чарльза Еліота, висловленого ще більше ста років тому, кожна релігія є явищем, що постійно змінюється (Степанова Е.В. 2012, 86). Однак нове розуміння ідей Бога вимагає проявів волі і вміння донести їх до мас. Проте, мало розуміти ідеї Бога, треба ще мати волю і вміння донести Його ідеї до маси. Можливо на це треба мати Божий дар, але і самі люди мають бути готові до сприйняття нових ідей. Як приклад можна навести проповідницьку діяльність апостолів Петра і Павла в Римі. Римляни не були готові зразу сприйняти нову релігію у готовому вигляді, аж поки не ознайомились з іншими східними культами, поширеними у Римській імперії, які дали їм уявлення про бога-спасителя, що сам страждає задля людей (Бедуел Гі. 2000, 52.). В той же час на початках становлення християнства тодішні мислителі намагалося інтерпретувати філософські досягнення античного світу при розробці догматики нової церкви. Ці факти нам показують, що еволюція релігії іде з використанням окремих положень попередніх. І пізніше християнські місіонери намагалися узгодити поганські звичаї з християнськими обрядами. Саме тому Господь толерує різноманіття релігій згідно з Його універсальним принципом поліморфізму, який людство має засвоювати на прикладі природи і використовувати на принципі плюралізму в організації суспільного життя як основу його оптимального розвитку. З рештою, різноманіття релігій обумовлене різницями в етнопсихології різних народів. Це добре показав Гайнрих Гайне на прикладі відповідності французького характеру католицизму і лютеранству німецького (Heine Heinrich. 1966). Але і різноманіття народів існує з Божої волі, за якою існують створені Ним різні раси та їх відмінності.
На Заході вважається, що думка про ворожість Церкви науці виникла зовсім недавно, наприкінці ХІХ ст., у роботах Джона Уильяма Дрейпера (Draper) та Ендрю Діксона Вайта (White). Наскільки вони відповідають науковим критеріям, визначив теолог Девід Бентлі Харт (Hart), котрий вказав на повну відсутність у них доказової бази (
Однак цю думка потребує уточнення. Досягненнями науки цікавилися і заохочували наукові дослідження лише ієрархи Церкви. Середня і тим більше нижня ланки духовенства не були і не могли бути ініціаторами введення в релігійну практику наукових ідей в силу принципу самої церковної організації. Крім того, на чолі церков взагалі можуть ставати люди, які сповідують застарілі догми і роблять духовну кар’єру тими самими методами, якими користуються світські діячі, у власних інтересах і інтересах церкви як суспільного інституту. Маючи власні інтереси, клірики не завжди можуть вслухатися і почути Голос Божий звернений до них. Тоді церква починає розвиватися у власній традиції всупереч волі Божій, але окремі люди можуть це відчувати і, прислухаючись до Голосу Божого, отримати Боже одкровення.
Приймаючи риси звичайної суспільної інституції, церква не може запобігти появі серед духовенства людей, які не мають покликання до пастирської діяльності, а керуються лише можливістю потрапити до привілейованого стану. Людей, які відчувають в собі потребу служити Богові так само мало, як і людей, які намагаються знайти істину, реалізуючи свій творчий потенціал в науці чи в мистецтві. Не маючи в собі Божого покликання, такі священики самі порушують релігійні догми, чим викликають недовіру не тільки до самої церкви, але і до релігії в цілому. Так було у 18-му ст. в епоху Просвітництва, хоча поява цього руху пов’язана також і з іншими причинами. Деякі просвітителі, такі як Вольтер, Гольбах, Дідро та інші заперечували існування Бога взагалі, але для пояснення світобудови мусили спиратися на власну філософію сформовану у великій мірі на ідеях конфуціанства, фундаментальним поняттям якого є «жень» – гуманність. Цей приклад показує, людина не може обійтися без хоча б якоїсь релігії і наскільки важливим є їх різноманіття для розвитку думки. І з усього різноманіття вибираються вірування гуманістичного спрямування.
Якби християнство задовольняло духовні потреби широких мас людей Близького Сходу, то іслам би не міг розвинутися у світову релігію. Теологи можуть знайти пояснення цьому факту, але без підтримки Господа цього статися не могло. Очевидно, складні християнські догми не відповідали ментальним здібностям людини того часу і потребували для свого сприйняття більше віри, ніж розуму і уяви. Натомість іслам у своїй простоті сприймався легше і давав можливість спрямувати творчий потенціал людини на культуру і науку, чим можуть бути пояснені успіхи ісламського світу в цих галузях на протязі кількох століть.
Однак в ісламському світі світська і духовна влада були тісно поєднані, халіфи уособлювали в своїй особі одночасно і світську, і духовну влади, і такий стан накладав певні обмеження на можливість реалізації творчого потенціалу мусульман. Тим часом в християнстві для розвитку ментальності визрівали інакші умови і вони виявилися більш плідними. В Європі точилася боротьба між папством і численними світськими правителями і ця боротьба йшла з перемінним успіхом. Це знімало контроль над теологічною думкою і навіть стимулювало її для різнобічного тлумачення складної християнської догматики як в інтересах протиборчих сторін, так і в інтересах самої теології. Справа полегшувалася також тим, що основи для такої роботи вже заклали Отці Церкви ще і 4-5-му ст. Амвросій Медіоланський, Ангустін Блажений, Ієронім Стридонський. В таких умовах в Західній Європі починають працювати П’єр Абеляр (1079 — 1142), Фома Аквинський (1225 – 1274) та інші.
Очевидно, християнство допускало більшу свободу волі, ніж іслам. Коли настав той час, що Церква в Європі перестала задовольняти духовні потреби людей, виникла можливість появи реформаторського руху, який доторкнувся і самої Церкви. Оскільки Господові релігія не є байдужою, то успіх реформаторів не міг би відбутися без Його підтримки. Але і вірні мали би бути готові сприймати нові ідеї. Історія показує, що нові ідеї в науці і мистецтві сприймаються в масах не завжди. Можна думати, деякі ідеї визрівали в головах окремих людей, але не були сприйняті, тому ми можемо не знати про них. Вони могли не бути сприйняті в масах, тому що були хибні. Тим не менше, як показує історичний досвід, певні хибні ідеї, тобто такі, які суперечать волі Господній, сприймаються. Приклади нацизму в Німеччині і комунізму в Росії, які привели до жертви мільйонів людських життів, горю страждань, говорять, що Господь не може протидіяти хибним ідеям, які сприймаються в масах. Тобто вина не тільки Гітлера чи Сталіна в пережитих людством нещастях, але і самих людей, бо люди обирають вождями тих, хто найбільше відповідає їхній масовій свідомості. Через це можуть повстати деякі питання. Чи пов’язана воля людини з волею Бога? А якщо так, то яким чином? Якщо погодитися з формулюванням Гегеля, що «воля людини — це не що інше, як думка людини, що зовнішньо виражається в дії» (Колінгвуд Робін Дж. 1996, 177), то треба спочатку розібратися з природою людських думок. Безумовно, частина з них може бути навіяна Богом, і реалізація саме таких думок буде Божою волею і сама їх наявність свідчить, що Господь хоче мати в людині свого помічника. Багато думок у людини можуть бути викликані природними потребами. Інші ж можуть виникати у розвиток результатів навчання, засвоєного попереднього досвіду, як свого, так і інших людей, або наслідування панівних традицій і звичаїв. Саме здійснення таких думок, серед яких можуть бути хибні, і буде людською волею, яка проявляється тоді, коли людина не чує голосу Бога, що проявляється в її совісті. Господь може навіювати людині думки, спрямовані на її подальший розвиток і вдосконалення, з чого випливає, якщо в думках нема новизни, то в них не буде і Божої волі. Однак наявність новизни зовсім не означає, що думки навіяні Богом.
В основі масової свідомості людини лежить колективна віра у можливість покращити умови свого життя швидко і простим способом. Люди можуть повірити власним фантазіям і вигаданим поясненням дійсності і тут не обходиться без взаємних гіпнотичних впливів, особливо тоді, коли ясні і виразні ідеї кидаються у натовп самовпевненими людьми. У більшості своїй люди не замислюються над власною психологією і не розуміють, що віра в якусь ідею не означає, що вони вірить і її істинність.
Переконати у хибності сприйнятих ідей може авторитетна інституція, яка проповідує моральні принципи і слідкує за їх дотриманням. Коли церква втрачає свій авторитет через застарілість релігійних догм або коли її позбавляє авторитету світська влада, тоді вона не може протистояти поширенню хибних ідей. Тим більше церква втрачає свій авторитет, коли служителі культу самі порушують проповідувані заповіді. Коли церква не має впливу на маси, виникає можливість появи таких осіб як Сталін і Гітлер, а коли церква перетворюється на служницю світської влади, з’являються особи типу Путіна.
Для збереження стабільності у державі світська влада має підтримувати авторитет церкви, а сама церква має час від часу реформуватися. Звідси випливає, що держава і церква не можуть бути відділені, вони мають активно між собою співпрацювати. Більше того, ідеальною формою правління мав би стати Regimentum mixtum (мішане правління), яке може подолати конфлікт між прихильниками дисципліни і лібералізму.