Зародження і початки моралі у людському суспільстві
Еволюцію людської моралі ми спробуємо простежити в руслі гуманізації стосунків між людьми та їх угрупованнями. Історія дає нам чимало прикладів того, що людська мораль розвивається у напрямку до пом'якшення взаємин між людьми і пошанування людського життя, до більш милосердного ставлення до переможених ворогів і злочинців. Є підстави припускати, що гуманістична ідея допомагати слабим є надзвичайно старою і існувала у неандертальців (Popper Karl, 37). Можливо, вона розвинулася із батьківського милосердя до дітей, природного інстинкту турботи про нащадків, який можна спостерігати і серед тварин. Однак є випадки, коли звірі піклуються новонародженими іншого виду або навіть малятами людини. Така поведінка інстинктивна і в цьому проявляється почуття жалості до слабких незалежно від факту спорідненості. В.С. Соловйов розглядає прояв жалості як первинне дане моральності (Дружинин В.И., Самарцева Е.И. 2009).Очевидно це загальний принцип закладений в живій природі від Бога. Цей принцип розвивається в процесі соціалізації людини з усвідомленням приналежності не тільки до вузької родини, але і більшого роду, а потім племені і практика милосердя поширюється на все більшу спільноту людей. Одночасно у людини, як доводить Фромм, на відміну від інших ссавців, проявляється особливий тип агресії, який не служить біологічному пристосуванню, а викликається виключно соціальними і політичними обставинами. Співвідношення між цими двома процесами характеризує цивілізаційний рівень людських спільнот.
На світанку історії міжплемінні збройні сутички звичайно закінчувалися при появі перших ранених і вбитих (Козлов В.И. 15). Жорстокість аборигенів Америки, Австралії і Океанії, яка так вражала європейців, здебільшого мала ритуальний характер, а це вже дещо інший аспект. Метою перших воєн людства було не знищення живої сили противника, а демонстрація воєнної переваги. Визнання поразки, втеча противника з поля бою цілком задовольняли переможця. Така парадигма поведінки обумовлена не моральними засадами, а лише практичною доцільністю і бере свої початки у тваринному світі. З початком “цивілізації” і відповідним розвитком воєнного мистецтва переслідування відступаючого противника логічно прискорювало остаточну перемогу. Противник мав бути знищений або взятий у полон, поки для цього була добра нагода. Однак і без жодної необхідності з переможеними поводилися жорстоко, поранених добивали або лишали напризволяще. Якщо жорстокість людей розвивалась під впливом соціально-політитичних обставин, то ці ж обставини давали можливість людині проявити свої інші риси, властиві їй від природи. Це поєднання набутих і успадкованих ознак при відсутності контролю і обумовлювало поведінку переможців. При взятті ворожого міста його населення грабувалося, навіть нищилося, бо вбивство мирних жителів, навіть жінок і дітей, не засуджувалося, гвалтування жінок було звичайною справою, так само як і віддавання полонених у рабство.
Оскільки людина здатна проявляти деструктивність і жорстокість, а ці риси не є суттю її природи, то такі факти можуть свідчить про дисгармонію в еволюції суспільства і моралі, але можна і припускати, що агресивність в людині розвивається іманентно, незалежно від змін в суспільному устрої. Особливо вагомою підставою для сумнівів у гуманізації моралі може бути історія Радянського Союзу та нацистської Німеччини у 20-му столітті. Під час другої світової війни солдати Червоної Армії теж гвалтували німецьких жінок, тому може виникнути думка, що за тисячі років мало що змінилося в психології переможців. Навіть загалом антилюдська практика диктаторів може заперечувати розвиток людської моралі і дає підстави сумніватися, що гуманізація взагалі має місце. Однак появи подібних режимів можна трактувати як певний локальний рецидив, тимчасовий відступ від генеральної лінії, оскільки вони засуджувалися в цивілізованому світі вже з самого початку їх зародження, а гуманізація людського суспільства підтверджується фактами:
Вся світова історія є не тільки історією матеріального прогресу, але й історією зниження насильства. Якщо в античному Середземномор'ї з кожних 10 тис. народжених людей 130 вмирали насильницькою смертю, то в Європі XVII століття – вже тільки 11, а в ХХ столітті, незважаючи на всі його військові божевілля, – лише 5. В останні півстоліття в світі трапилася справжня революція, і шанс стати жертвою військового конфлікту в Європі та Північній Америці скоротився до 1 на 400.000. (Иноземцев Владислав. 2015. Россия перешла черту от нормальности к варварству).
Історичні документи дають можливість накреслити процес розвитку морально-етичних норм і ці норми формуються не стихійно в масах людей, а окремими особистостями. Перші писані моральні норми у формі десяти Заповідей Божих були надані Мойсеєм давніми євреями невдовзі після виходу з єгипетського полону на початку 13 ст. до н.е. Засвоєнню цих норм сприяло пережите принижене рабське становище євреїв у Єгипті, а страждання під час мандрів у Сінайській пустелі розвинули в них внутрішню потребу в милосерді, справедливості і вони були готові прийняти такі заповіді, як “шануй батьків своїх”, “не вбивай”, “не кради”, “не пожадай чужої власності”. Цей був великий крок у напрямку до гуманізації людських стосунків, але в цілому моральні норми залишалися ще дуже жорстокими. В основі морально-правових норм лежав принцип “око за око, зуб за зуб, рука за руку, нога за ногу”, а смертна кара за різні злочини застосовувалась дуже широко. Навіть той, хто вдарив би батька свого чи матір свою мав би бути забитий. Таким було поняття справедливості, але в такому її розумінні євреї мали жити тільки в межах своєї спільноти, Заповіді Божі не поширювалися на іноплемінників.
Іншою прикметною особливістю Старого Заповіту є відсутність в ньому слова совість. (Якщо бути точним, це слово зустрічається в одному з неканонічних текстів і, судячи з контексту, могло означати "сором"). Першим серед апостолів слово совість починає використовувати св. Павло і далі воно вже доволі часто зустрічається в текстах Нового заповіту. Павло говорив грецькою мовою, в якій слово совість існувало і він його вживав у своїх проповідях і листах. З цього факту можна зробити висновок, що в давньоєврейській мові аналога цьому слову не було, відповідно не існувало і самого такого поняття. Навіть у християнстві сутність і велике значення совісті було зрозуміло не зразу, і сучасне її розуміння розвивалося поступово, бо ця властивість людини дуже складна і, напевно, теж розвивалася поступово в процесі її розвитку. За одним сучасним означенням совість характеризує "здатність особистості здійснювати моральний самоконтроль, самостійно формулювати для себе моральні обов’язки, вимагати від себе їх виконання і робити самооцінку власних вчинків" (Гусейнов А.А., Кон И.С., 1989, 322).
В теперішньому часі християнство і іслам розуміють совість як голос Божий, яким людина повинна керуватися у своєму житті. У пастирській конституції Другого Ватиканського Собору "Радість і надія" совість людини трактується таким чином:
У глибині своєї совісті людина відкриває закон, який не сама собі дала, але якому вона повинна коритися і голос якого, що завжди закликає її любити і творити добро, а зла уникати, закликає, коли потрібно, в її серці: ось це роби, а ось цього уникай. Адже в серці людини – написаний Богом закон, в покорі якому полягає вся її гідність і за яким вона буде судимою. Совість – найбільш потаємне ядро людини, її святая святих, де вона залишається наодинці з Богом, Чий голос звучить у глибині її душі. У совісті дивним чином відкривається той закон, який виконується в любові до Бога і до ближнього («Gaudium et Spes», 16).
В науці категорія совісті характеризує нерозривний зв'язок моралі і людської особистості. Поруч з совістю людина наділена соромом, таким моральним почуттям, яким людина засуджує свою поведінку з тої точки зору, як би до неї ставились або могли ставитись інші люди. Ставлення людей до дій інших залежить від пануючих у суспільстві етичних норм. Зрозуміло, що у первісному суспільстві не існувало жодних етичних норм. Очевидно вони виникають в голові людей, які наділені відчуттям сорому. Відомо, що тварини сорому, а тим більше совісті, не мають. Складно уявити собі, як би в людині могли розвинутися такі властивості лише під впливом зовнішнього середовища. Те що, давні євреї не мали слова для позначення совісті, дає вагомі підстави припускати, що первісна людина, не мала совісті, так само як і інші примати. Очевидно, совість і сором виникають у людини в процесі еволюції за Божою волею і при цьому, як вважав В.С. Соловйов, відчутся сорому є первиннм у відношенню до совісті.
Інші моральні відчуття, такі як мужність, гордість, ревність і заздрість теж розвинулися в людині за Божою волею. При цьому, на думку Соловйова, мужність пов'язана із соромом, а відчуття заздрості, можливо, розвилося у людини із ревношів, які могли виникнути найперше, бо їх прояви у певній мірі присутні у тварин. На відміну від совісті, заздрість як відчуття зафіксована в Старому Заповіті у взаєминах між Каїном і Авелем. Очевидно, заздрість виникає при оцінці особою власних можливостей у порівнянні з можливостями іншої особи. Це початок самоконтролю, який веде до формування совісті. Це один з прикладів моральної еволюції людини.
Коли в людині розвинені одночасно і совість, і сором, тобто коли вона не тільки дає самостійну оцінку власним діям, але і зважає на те, як їх оцінює оточення, її моральна свідомість сягає вищого рівня і набуває такої ознаки як як честь. Люди, наділені честю не вдаються до сумнівних в очах людей заходів, тому шануються у суспільстві, їм висловлюється більша довіра. Причини такого ставлення до людей наділених честю лежать чисто у психологічній сфері, очевидно, завдяки інтуїтивному відчуттю справедливості. Внаслідок цього люди честі займають провідне становище у суспільстві. Так виникає його еліта, яка формує правові норми відповідно до власних уяв і слідкує за їх виконанням.
З самого початку життя в колективі вимагало від його членів усталення норм поведінки і стосунків між членами великої родини, чи родової общини, які диктувалися за правом старшинства, тобто правом сили. За правом сили, з урахуванням потреб репродукції і йшов первісний розподіл матеріальних благ. Але поступово сильним ставало ясно не тільки те, що слабі з часом можуть стати сильними і тому ними корисно опікуватися, але і те, що у житті брутальна фізична сила має поєднуватися з розумом. Інстинкт і емоції починають втрачати на силі в мотивації людської поведінки:
Процес розмноження керувався біологічними інстинктами, які, можливо, з часом стали все більше коректуватися якимись елементами соціальних настанов; вважається, зокрема, що зростання і якесь усвідомлення почуття колективізму вже на цій стадії повинні були привести до взаємної толерантності дорослих самців, що було відбито в упорядковуванні статевих стосунків або проміскуітету (Козлов В.И., 1982, 12)
У Давній Греції не було різниці між комбатантами і некомбатантами. До мирних жителів переможці ставилися так само, як і до озброєного ворога. Перемир'я встановлювалося на час Олімпійських ігор або для поховання вбитих (Баскин Ю.Я., Фельдман Д.И.,1990, стор.23). І варто особливо підкреслити, що громадська думка не засуджувала війну. Наприклад, Платон вважав війни з “варварами” цілком природним і нормальним явищем, а римляни не сумнівалися у тому, що усі війни, які вони ведуть – справедливі (там же, 29, 34). Однак поступово засоби і звичаї ведення воєн ставали більш милосердними, а з часом з'явилися і писані закони, які забороняють принесення зайвих страждань і застосування підступних методів знищення противника.
У деяких країнах такі обмеження були введені надзвичайно рано, але про те, що вони існували не завжди, свідчить самий факт прийняття відповідних законів. У Давній Індії Закони Ману (“Манавадхармащастра”), які склалися в кінці І-го тисячоліття до н.е., наказували:
90. Б'ючись в битві, не можна вражати ворогів віроломною зброєю – ні зубчастою, ні отруєною, ні розпеченою на вогні.
91. Не можна вбивати людину, яка опинилась на землі, якщо сам на колісниці, ні кастрата, ні того, хто стоїть зі складеними руками з проханням про помилування, ні того, що має розпущене волосся, ні сидячого, ні того, хто мовить: "я твій",
92. ні сплячого, ні того, хто не надів обладунку, ні голого, ні беззбройного, ні того, хто не б'ються, а тільки дивиться, ні того, що зійшовся в сутичці з іншим,
93. ні того, хто не б'ється, що опинився в скрутному становищі (vyasana), ні ураженого, ні тяжкопораненого, ні настрашеного, ні відступаючого, – завжди пам'ятаючи дхарму доброчесних воїнів. ( Законы Ману, Глава VII).
Подібні закони були і у Китаї (Баскин Ю.Я., Фельдман Д.И.,1990, 45). В наш час існуючим міжнародним правом забороняється:
… підступно вбивати або ранити осіб, що належать до військ і населення ворога; вбивати або ранити противника, що здався в полон; оголошувати, що нікому не буде пощади; користуватися парламентерським або національним прапором ворога, а також прапором Червоного Хреста, форменим одягом та відмітними знаками противника; атакувати або бомбардувати незахищені міста, селища або будови, віддавати на розграбування міста або місцевості; вживати отруту або отруєну зброю (Левин Д.Б., Калюжная Г.П. (Ред). 1964, 397)
Випрацьовані моральні норми змінюються у масовій свідомості дуже повільно і не встигають за прогресом у державному устрою. При високій демократії еллінських полісів, мораль їх мешканців мало різнилася від підданих східних тиранів, що ми можемо побачити у смертних присудах Анаксагору і Сократу лише за їхні “безбожницькі” погляди. За словами Б. Рассела, домінування релігійного обов’язку над політичним в Західній Європі бере свій початок ще від завойовників-варварів (очевидно він має на увазі готів), які сповідували аріанство, для якого нормою було більше коритися Богові, ніж людині. Незважаючи на те, що завойовники дуже швидко були навернуті до ортодоксального католицизму, який відкидав цю максиму в часи Римської імперії, вона продовжувала залишатися моральною нормою для більшої частини європейців впродовж віків. В основі боротьби між Церквою і феодальними монархами була саме ця норма, але, незважаючи на остаточну перемогу світської влади у цій боротьбі, вона протрималася до 20-го ст. (Бертран Рассел, 1995, 8-10).
Очевидно, не буде помилкою припустити, що розвиток моралі визначає також розвиток права і релігії, будучи на першому етапи одночасно і тим, і другим. З появою визнаних правових норм і розвинених релігій мораль дещо втрачає на свободі свого розвитку і підпадає під їх ригористичний вплив, хоча і далеко виходить за норми права і релігійних приписів. Відслідковувати розвиток моралі складніше, ніж розвиток релігій і юридичних законів, тому еволюцію моралі будемо розглядати з того часу, коли в людському суспільстві вже встановлені перші писані закони і релігійні приписи.
