Проблема майбутнього та його прогноз

У розмові про майбутнє будемо виходити з того, що еволюція людства характеризується безперервним та нелінійним ускладненням (Базулук Олег. 1984, 10), в процесі якої психофізичні і моральні якості людини вдосконалюються і разом з тим вдосконалюються принципи організації людського суспільства. З другого боку, нема підстав сумніватися в тому, що світ є спільним творінням Бога і Людини, але ця концепція вимагає конкретизації, як це зробив в свій час Арнольд Тойнбі:

Епізодичність і ефемерність участі людини в земній історії стають викуплені, коли вона дістає нагоду відіграти свою роль на Землі як добровільний помічник Бога, чия влада над усім надає Божественної ваги та значущості нікчемним і жалюгідним без неї людським зусиллям (Тойнбі Арнольд Дж., 1995, 108).

Проте, через особливості людської психології хід історії нерідко визначають самовпевнені, але недалекі люди з власним розумінням Бога. Це дало підстави Жану Бодрійяру обвинувачувати в усіх бідах саме самих людей, а оцінка людства Львом Толстим була навіть більш жорстка (Мальцев Олег. 2020, 7). Насправді Бодрійяр вважвв, що люди втратили відчуття реальності (Бодрияр Жан. 2006). Отож, щоб стати добровільним помічником Бога, треба зрозуміти мету і діяльність Бога, и, можливо, це станеться при розгляді проблеми майбутнього. В процесі викладу Бог буде згадуватися неодноразово і під Ним в загальному сенсі буде розумітися джерело позаземних впливів, яке в окремих роботах може означатися як Космічний Дух або Всесвітній Розум.

В кінці першої чверті 3-го тисячоліття стурбованість людства своїм майбутнім тільки зросла. Вже дві світові війни дали багатьом мислителям підставу сумніватися у тому прогресі, який зробило людство за останні століття, але агресія Росії проти України взагалі підірвала віру у можливість мирного співіснування між народами, не то що вирішення що спільних проблем, як про це мріяв відомий американський політолог і мислитель. Минуло більше десяти років з того часу, як він, нині вже покійний, перестерігав:

Сучасний світ взаємодійний і взаємозалежний. До того ж, уперше за всю історію у цьому світі звичні міжнародні конфлікти затьмарюють проблеми людського виживання. На жаль, великі держави лишень готуються спільно відреагувати на виклики, які постали перед людством, пов'язані з довкіллям, зміною клімату, соціально-економічним становищем, браком харчів, демографічною ситуацією. До слова, розв'язати ці проблеми неможливо, якщо нема елементарної геополітичної стабільності (Бжезінський Збіґнєв. 2012, 9).

Розпочата нападом Росії на Україну війна стала протистоянням коаліцій — з одного боку, України та її західних союзників і Росії з Білоруссю, Іраном, Північною Корею, з другого. Однак поступово це протистояння переростає у протиборство авторитарних і демократичних політичних систем. Одну очолюють США, а другу – Китай і боротьба ведеться не тільки воєнним способом:

Взагалі, коли йдеться про такі автократичні режиму, як РФ та Китай, не слід «зациклюватися» лише на військово-політичних проблемах. Ці країни також намагаються активно поширювати у світі свої моделі державного управління як альтернативу «західній демократії». В цьому зв’язку слід згадати ініціативу «Один пояс, один шлях», проголошену в 2013 році та включеної до Конституції Китаї в 2017 році, яка має охопити 70 країн та організацій (Бураковський Ігор. 2024)

В цьому висловленні є один натяк, який з політичних міркувань пан Бураковський не висловив відкрито. Але є очевидним, що ліберальна демократія виявилася безсилою проти злиття авторитарних режимів. Це очевидне свідчення кризи поширеної на Заході форми правління. Сучасний стан Європи добре відбиває назва недавно опублікованої роботи чеського філософа Станіслава Комарека. Його критичний аналіз того роздоріжжя, на якому тепер перебуває Європа, і його міркування про вихід з нього можуть бути взяті для кореляції принципів європейської політики на майбутнє. Автор не виключає можливість деградації європейської демократичної системи і має свої думки відносно її вдосконалення для збереження на майбутнє. Зокрема:

Сумна реальність полягає в тому, що якщо демократія хоче зберегти свою регуляторну функцію, вона не може обіцяти саме лише стрімке економічне зростання за будь-яких обставин – водночас вона має вимагати від громадян самозречення (Комарек Станіслав. 2020, 231).

В даному випадку Комарек розуміє самозречення у вузькому сенсі, але в інших місцях та сама думка має ширший обсяг. В наш час політика європейських держав формується у протиборстві обмеженої кількості впливових партій, але усі вони мають, за його виразом, «протестний» характер і давно втратили будь-який ідейний рух. Щоб партія була підтримана масами і, відповідно, мала успіх, вона повинна мати притягальну для мас ідею. Нещодавня історія свідчить, що навіть фальшива теорія може виконувати позитивну мобілізуючу роль і надихнути людей на великі справи. Але той же історичний досвід переконує, що реалізація будь-якої ідеї вимагає побудови партії на засадах далеких від демократичних. І наміри Китаю містять в собі раціональне зерно. Китай як держава існує набагато довше, ніж будь-яка держава в Європі. Традиції державного правління там випробувані тисячоліттями. І якщо ліберальна демократія є найдосконалішою формою правління, як про це пишуть західні філософи типу Фукуями, то Китай би до неї прийшов в процесі еволюції політичної думки органічно. Але так не сталося.

Можна думати, що Європа до ліберальної демократії прийшла органічно, але політична думка в Європі містить в собі хибу, яка існує впродовж тисячоліть і має джерело у філософії Піфагора і пов'язана з переоцінкою значення математики для філософського мислення:

Математичні знання видавалися цілком чіткими, точними, придатними для застосування в реальному світі; до того ж вони набувалися за допомогою чистого мислення, потреби в спостереженні не було. Отже, вони нібито давали ідеал знання, до якого було далеко буденній емпіричній обізнаності. На основі математики виникла гадка, ніби мислення вище за почуття, а інтуїція вища за спостереження (Рассел Бертран. 1995, 42).

Інший вплив на розвиток філософської думки в Європі мали грецькі атомісти, які вважали, що існують лише атоми та порожнеча (Гудвин Брайан, 2008, 51). Ці концепції привели до формування механістичної картини світу в часи Галілея, Н’ютона і Декарта. Історичний розвиток такого бачення конспективно окреслив Фрітьоф Капра:

Механістична картина світу була розвинута в 17-му ст. в значній мірі під впливом Галілея, Декарта і Ньютона. Декарт поклав в основу своєї картини світу фундаментальне розділення природи на дві незалежні складові: дух і матерію. Матеріальний Універсум був згідно Декарта машиною… (Capra Fritjof. 1988, 219).

Галілей постулював, що наука має обмежитися дослідженням важливих властивостей матеріальних тіл, тобто форми, кількості і руху, тобто тих, які можуть бути виміряні і вичислені. Інші властивості, наприклад, колір, тон, смак и запах були тільки суб'єктами духовних проекцій, які з області науки мають бути вилучені… (там же, 220)

Спосіб мислення Декарта і Галілея був тріумфально вдосконалений Ньютоном, котрий розвинув точне математичне формулювання механістичної картини світу (там же)

Описаний напрямок розвитку наукової думки в Європі мав амбівалентні наслідки. З одного боку він привів до значних технічних досягнень і вважався успішним, а з другого став причиною світової системної кризи. Сучасна наука стверджує, що енергія та речовина, з яких складається космос, є мертвими і якісь почуття в них відсутні. Галілео засвоїв цей урок від грецьких атомістів. Подібний підхід дозволив пізнати аспекти навколишнього світу та далеко просунутися у вивченні процесів, що відбуваються у живій та мертвій природі. Тож атомістичний принцип працює цілком надійно. Він говорить, об'єктивні ті знання світі можна висловити з допомогою математичних формул. Однак душевні переживання не можна виміряти, тому вони не годяться для суворого наукового опису феномену, хоча цілком можливо, що у них є кількісні аспекти (Гудвин Брайан. 2008, 51-52)

Світова системна криза, якщо мати на увазі оцінку Освальда Шпенглера, існує вже більше ста років і це змушує філософів сумніватися у тому, що пройдений наукою шлях був оптимальним. Існує думка, що те, що ми на Заході вважаємо наукою є тільки однієї з форм науки. Інші культури будували і продовжують будувати (на прикладі магії і містики) те, що на Заході наукою не вважається і тому не може бути застосоване на практиці. Головна різниця між цими двома підходами у протилежних напрямках наукоформуючого процесу. Тільки наукові методи в західному сенсі слова вважаються раціональними, а все інше визначається ірраціональним. Фігурально раціоналізм можна представити як спробу вмістити в голову весь світ і там його досліджувати, в той час як ірраціоналізм намагається у світ висунути голову і там розглядати не тільки його повсякденну частину, але і потойбічну (Jantsch Erich. 1998, 47).

Незважаючи на панівні філософські тенденції, концептуально раціоналізм та ірраціоналізм в історії людства завжди були тісно пов'язані. Їх взаємодія відбиває єдність духу і матерії тому сенсі, що дух може компенсувати недосконалість матерії. В даний час ця особливість добре відображається в Росії, яка веде війну проти України. Дух російського суспільства успішно протистоїть раціоналізму Заходу, і нездатність Заходу протистояти агресії Росії говорить про значення духу в історичних процесах. Дух неможливо оцінити математично і це свідчить про переоцінку математики в панівному раціональному мисленні і вимагає надання більшого значення ірраціональної складової при мотивації практичної діяльності.

Ставлення до математики мало свій апогей в епоху Просвітництва, коли обчислення визначали діяльність вченого та генія і були самою суттю розумового життя. Нові ідеї та прозріння вважалися продуктом нових комбінацій та перестановок ідей та відчуттів, але скоро виявилося, що роль математики на розвиток нових ідей і наукового прозріння є істотно обмеженою:

У перші десятиліття дев'ятнадцятого століття числові обчислення були відокремлені від решти інтелекту і знижено до однієї з нижчих операцій людського розуму (Gigerenzer Gerd. 2000, 28-29).

Хоча точність обчислень лише закріпила думку про значення математики в наукових дослідженнях, в суспільній свідомості ірраціональна складова, як була, так і залишилася присутньою у житті у формі альтернативної медицини, ворожіння і різних способів пророцтва майбутнього. Позбавитись ірраціоналізму неможливо, бо це вимагає змін людської природи, тому треба вважати, що ірраціональний підхід до суспільних явищ має бути присутнім, але раціональні і ірраціональні концепції мають бути збалансовані. Цьому заважає панівне в науці негативне ставлення до ірраціоналізму. Однак дієвість ірраціональних факторів може бути перевірена емпірично при спостереженнях, з чого починається кожна наука. Натомість практика показує, що прогнози майбутнього на раціональній основі у більшості випадків виявляються хибними вже тільки тому, що ігнорують ірраціональні фактори.

Між тим, деякі принципи побудови людської спільноти, які визнаються сучасною наукою можуть мати ірраціональне походження. Таким, для прикладу, можнаа вважати принцип фракталу, який характеризує геометричну фігуру, яка складається з частин подібних самій фігурі. Зокрема, за фрактальним принципом побудований організм людини, річкова система і багато чого іншого (Mandelbrot B. B. 1982). Ірраціональне пояснення можуть мати закон Геккеля «онтогенез повторює філогенез», а також вплив сонячної активності на поведінку натовпу (Стецюк Валентин. 2024). Отож, зв’язок між раціональними та ірраціональними факторами існує і нехтування цього факту може впливати на розвиток геополітичних тенденцій, які панують у світі і формують існуючий стан речей, яким стурбовані не тільки окремі мислителі, але і великі маси людей. В країнах третього світу це незадоволення у принципі викликане соціально-економічним станом населення у порівнянні з розвиненими країнами, але причини його криються у нав’язуванні їм чужих етичних норм та засадничих принципів. Серед незадоволених є і широкі маси в деяких розвинених країнах, особливо це є характерним для Росії, де люди в цілому не сприймають принципових ідей західного світу. Велике світоглядне напруження, яке спрощено вважається як протистояння між Заходом та Сходом, існує. Це протистояння в різних формах існувало завжди, але тепер ним охоплені цілі народи:

… у сучасному світі визначальною є взаємодія народних емоцій, колективних відчуть і суперечливих уявлень людства, що більше не підлягає об’єктивній владі одного політичного і культурного регіону. Це не кінець Заходу як такого, це кінець його глобального панування. (Бжезінський Збіґнєв. 2012, 34).

Вияв масового незадоволення з серйозними наслідками є відносно новим явищем в історії людства. Його появу слід відносити до часу Великої французької революції. З тих пір масові заворушення час від часу охоплювали Європу, а в останні роки також сусідні з нею країни. Оскільки революції носять деструктивний характер, настрої мас треба знати і завчасно на них реагувати, щоб запобігти негативним наслідкам некерованих суспільних рухів. Однак чи є справедливим вислів древніх римлян Vox populi – vox Dei (Голос народу -голос Божий), чи тільки козир політиканів, яким ці голосом маніпулюють?

Замислюючись над цим усім, ми ставимо собі питання: Куди ж ми йдемо і що буде далі? Німецький філософ Рюдігер Лютц на це питання дав таку відповідь: “Майбутнє відкрите, невизначене і неоднозначно передбачуване. І цей факт також дає нам шанс” (Lutz Rüdiger, 2000, 9). Філософ і психолог Еріх Фром зазначав, що немало релігійних людей, і серед них багато науковців, вірять, що ми наближаємося до кінцевої світової катастрофи (Fromm Erich, 1986, 61 ). Інший філософ Осип Флехтгайм не виключає настання нового Dark age, “темного віку” з руйнацією здобутків модерної культури і цивілізації, навіть тотального знищення людства внаслідок спустошливих воєн, голоду і через перенаселення і зміни в навколишньому середовищі (Flechtheim Ossip K., 1988, 18). Злочинні способи ведення Росією війни проти України свідчать, що цей "темний вік" вже почався.

Багато вчених, серед яких філософи, соціологи, екологи вважають, що порятунок людства можуть забезпечити глибокі та радикальні психологічні, духовні зміни людини. Еріх Фромм писав про цю необхідність у такому драматичному тоні:

Вперше в історії фізичне виживання людства залежить від радикальних духовних змін людини (Fromm Erich, 1986, 21).

Але в якому напрямку мають проходити зміни і перетворення? Майже кожен вчений має власні пропозиції. Деякі мислителі покладають надії на футурологію. Наприклад, О. Флехтгайм порівнює футурологію з медициною:

Як медицина діагностує хворобу і передбачає її подальший перебіг, щоб застосувати певну терапію, так і футурологія мала би діагностувати, передбачати і лікувати загрози і небезпеки сьогодення і майбутнього (Flechtheim Ossip K. 1988, 19).

Нарікання на життя та ідеалізація минулого, очікування кінця світу не є чимось новим в історії людства і супроводжують його з часів сивої давнини. Нема такого народу, в легендах якого не було би спроб передбачити подальші долі людей, але здебільшого усі передбачення зводилися до “кінця світу” (Бестужев-Лада И.В., 1968, 16). Навіть деякі видатні мислителі античності, коли заглядали у майбутнє, бачили лише страшний привід катастрофи. За словами Тейара де Шардена споконвіку людина відчувала тривогу, оскільки вона пов’язана з мисленням, і, очевидно, тривога допомагала їй відвертати усвідомлену небезпеку заздалегідь. З другого боку, соціальна несправедливість, труднощі, негаразди реального життя породжували в головах окремих мислителів мрії про світле майбутнє людства, які формувалися в утопічні теорії. Томасові Мору, Томмазо Кампанелі, Анрі Сен-Симонові, Шарлю Фур'є, Робертові Оуену можна дорікнути, що у їхніх творах більше фантазії, ніж наукової думки, але їм не можна відмовити у відсутності оптимізму і віри відносно майбутнього людства. І такий позитивний підхід до проблеми приводив їх до деяких геніальних здогадок, які мали вплив на подальший розвиток соціально-економічних теорій, хоча не можна сказати, що вони не втратили окремих утопічних рис.

Однак такий спосіб мислення властивий не усім людям і його переважання може відповідати певним періодам історії. Перші еллінські філософи були сповнені прагненням зрозуміти світ не підозрюючи, наскільки складно це зробити, але без такого оптимізму їм би не стало відваги навіть узятись до цієї справи. Але їхня позиція була сповнена фантазії, завзяття й радості відкривання нового. Далі починаються потроху пробиватися перші паростки занепаду такого мислення, приходить скептицизм який шкодить зусиллям для набуття нових знань. Філософи почали наголошувати на етиці, відкидати чуттєвий світу на користь самовитвореного світу чистої думки, визначати мету як основну засаду науки. Мислення Сократа, Платоні і Аристотеоя мало безмірно шкідливі вади, після їхньої доби настав занепад завзяття і поступове відродження вульгарних забобонів. Тільки в добу Ренесансу філософія знов досягла наснаги й неза¬лежності, властивих попередникам Сократа (Рассел Бертран. 1995, 73-74). За цією добою почався новий період занепаду, який Рассел ще не помітив, бо подальше філософське мислення ніби почало набувати наукової форми і вчення Маркса-Енгельса розумілося вже як наукове прогнозування. У наш час наукове передбачення стає обережнішим і має узагальнений характер. Прикладом може бути робота Ф. Фукуями “Кінець історії та остання людина” (Фукуяма Френсіс. 2015) , сама назва якої видає панівні настрої у світі. У цій книзі автор відстоює раніше висловлену думку про ліберальну демократію як про "кінцевий пункт ідеологічної еволюції людства" і "остаточну форму правління в людському суспільстві", стаючи тим самим "кінцем історії". Його передбачення піддається великому сумніву, а російськими філософами і зовсім не визнається, хоча в цілому він лише стверджував, що ліберальна демократія позбавлена внутрішніх протиріч, і фактично лише відкидав тоталітаризм як форму правління, і не більше. Визнаючи можливість поразки ліберальної демократії в будь-якій окремо взятій країні (там же, 50), Фукуяма, очевидно, розуміє її як категорію, яка може мати різні форми. Фактично в книзі йдеться про ліберальний універсалізм, який можна розуміти по-різному.

Основним принципом демократії та лібералізму взагалі є рівність людей перед законом. Однак закони пишуть інтелектуали, виходячи зі свого власного розуміння справедливості, тому писані закони не можуть задовольняти всіх. Рівність – математичне поняття і коли вона доведена математично, мусить всіх задовольняти. Якщо говорити про рівність елементів однієї категорії, з якими можна порівняти окремі особистості людського суспільства, то в математиці всупереч здоровому глузду існує рівність нескінченно малих величин. Вони можуть різнитися між собою за величиною, але мають одну загальну властивість, яка полягає в тому, що ніякі арифметичні дії над ними не можуть змінити їхню сутність, вони завжди залишаться нескінченно малими. У цьому полягає їхня рівність. У лібералізмі відсутня ідея Бога, перед яким усі люди рівні як нескінченно малі величини. Однак у математиці відрізняються між собою нескінченно малі вищого і нижчого порядку малості. Щось подібне має існувати в людському суспільстві і воно існує, обумовлене генетично, але ховається за спрощеним розумінням загальної рівності.

У світі кількість людей, обдарованих непересічними здібностями, небагато, вона визначається поєднанням рецесивних генів, які повинні мати обидва їхні батьки. Такі люди набувають нових знань, формують світосприйняття більшості, диктують йому свою волю. Підтримка постійної кількості обдарованих людей у суспільстві вимагає цілеспрямованої політики на поєднання у подружжі людей з високим рівнем здібностей, інакше кількість обдарованих людей у світі зменшуватиметься, як зменшується кількість блондинів, що також залежить від наявності відповідного рецесивного гена в хромосомах обох батьків. Таким чином, довіра до євгеніки має бути повернена, хоча за відповідної політики треба дотримуватися "золотої середини". Звичайно, це шкодить демократизації суспільства, але той ліберальний гуманізм, який поширюється у світі, має бути у певній мірі обмеженим. Існування "генетичного вантажу", який складається з маложиттєздатних осіб свідчить про переоцінку лібералізму. Ліберальна ідеологія проголошує вищими цінностями права і свободу особистості. Однак індивід може бути байдужий до колективних інтересів людей, об'єднаних на основі широкої різноманітності ознак і ідей, тим більше він байдужий до проблем людства в цілому як невпорядкованого скупчення різних індивідів. Така ідеологія являє загрозу для людської цивілізації, і, передбачивши таку можливість, Творець цілеспрямовано формував поверхню Землі за допомогою геологічних процесів, щоб вони формували людське суспільство як сукупність етнічних одиниць. В цьому проявляється ідея структурування, яка закладається при проектуванні будь-якої складної системи. Першим кроком при реалізації цієї ідеї став поділ людського виду на три раси, а подальша метисація привела до формування похідних рас нижчого рівня, які забезпечували додаткову мінливість і поліморфізм людини, необхідні для її еволюції. Довготривала метисація рас могла би поступово привести до в значній мірі однорідного за своїми антропологічними ознаками населення Землі і це могло зашкодити процесу розвитку людини, якби не відбувалося структуризації людської спільноти за іншими ознаками. Одночасно з антропологічною почалася етнічна і соціальна структуризація.

Оскільки людська спільнота на нашій планеті досі не загинула, не знищила сама себе, не деградувала до рівня тваринного стада, логічно припустити, що принаймні до недалекого минулого вона функціонувала як складна, але саморегульована система, і в цілому людство було здоровим. Відповідно до цього ми можемо знати більше не про ознаки невідомої хвороби, не про патологічний, а про здоровий розвиток. Знаючи здорове минуле людства, простіше прогнозувати здорове майбутнє, ніж прогнозувати розвиток хвороби, про яку обмаль даних. Проблема майбутнього хвилювала істориків з самого моменту їх появи. Історія цивілізації ще тільки починалася, фактів для широкого узагальнення ще не було, проте багато з них сміливо бралися за справу, залучаючи для умовиводів власну фантазію:

Створення пояснювальних моделей історичного процесу було метою для багатьох поколінь істориків. Починаючи з Геродота і Фукідіда, дослідники намагалися узагальнити історичний матеріал і вивести загальні закономірності описуваних подій. Довгий час основним регіоном вивчення залишалася Європа, матеріал для узагальнення був досить обмежений, а в побудовах істориків переважали прості вербальні моделі. Неадекватність подібних конструкцій швидко виявлялася при більш ретельному дослідженні, і це породжувало скептицизм серед багатьох істориків і філософів (Нефедов Сергей. 2010, 7).

Збагачені історичним досвідом, в першу чергу ми мусимо погодитися з тим, що історія людства є складним нелінійним процесом, функцією багатьох перемінних, які можуть мінятися лінійно, циклічно, спірально, коливально, випадково. Тому прогнозування майбутнього має розкладатися на прогнозування окремих процесів у людському суспільстві методом визначення їх характеру і закономірностей. В свій час для дослідження принципово нелінійних задач Джон (Янош) Нойман запропонував розроблений ним так званий евристичний підхід, основні етапи якого коротко можна описати так:

…накопичення відомостей про досліджуване явище на нестрогому евристичному рівні на підставі чисельного експерименту, створення інтуїтивної схеми явища, перевірка її на наступному етапі чисельного експерименту і, нарешті, побудова строгої теорії… (цитується за: Грицанов А.А. 2002, 681).

Само собою розуміється, що цей підхід з проведенням чисельних експериментів при прогнозуванні майбутнього у чистому вигляді застосувати неможливо, але накопичення відомостей і перевірку інтуїтивних схем розвитку окремих процесів може дати нам сама історія. Це означає, що після певних узагальнень треба знов і знов повертатися до історичних фактів і перевіряти їх на відповідність цим узагальненням. Дослідження ускладнюється тим, що окремі процеси, або складові загального розвитку впливають одні на одних і, відповідно, їх закономірності розвитку міняються теж. Очевидно, що серед усіх складових розвитку людства слід виявити лінійні процеси, які найбільше визначають його прогрес:

“лінійна перспектива історичного процесу проходить через усе середньовіччя (як християнське, так і мусульманське) і у вигляді різноманітних версій теорії прогресу… доживає до наших днів” (Павленко Ю.В., 2002, 9).

Отож, якщо людство тепер, дійсно, хворе, тобто збочило на хибний шлях, то логічно припустити, що сучасні тенденції не є наслідком циклічних або коливальних процесів, а суперечать якійсь генеральній лінії його розвитку, яка має його вести до певної мети. Більше ніж 200 років тому мету існування людства, хоча і дещо туманно визначив, Йоган-Готфрид Гердер словом “гуманізація” (Humanität). Цим словом він хотів означити шляхетний процес формування у людини розуму і потреби свободи, чистих почуттів та спонукань, доброго здоров'я, оволодіння Землею. Ідея гуманізації людства витала вже в повітрі Європи, тому що просвітителі, такі як Вольтер, Гольбах, Дідро та інші, які заперечували існування Бога, для пояснення світобудови повинні були спиратися на власну філософію, яка склалася в великій мірі на гуманістичних ідеях конфуціанства. Необхідність гуманізації людського суспільства найдавніше визнав Кун Фудзи (551-470), більше відомий як Конфуцій. Фундаментальним поняттям його вчення є "жень" – гуманність. Але гуманність проповідувана Конфуцієм не є всеохоплюючою, її треба визначити більш точно як "структурована гуманність". Згідно з принципом "жень" люди мають проявляти особливу увагу і любов до старших за віком і соціальним становищем. Гуманність за задумом Конфуція мала в більшім ступені стосуватися тих осіб, які самі сповідували гуманні принципи, а це могли бути освічені і досвідчені люди старшого віку.

Конфуціанство стало державною релігією в епоху династії Хань (206 р. до н.е. – 220 н.е.) і було основним духовним вченням Китаю більше двох тисяч років, сформувавши китайську цивілізацію (Павлов С.В. та ін. 1999, 51). Воно було основним етичним вченням для китайської інтелігенції і основним інструментом управління державою завдяки гнучкості його ортодоксальних канонів. Вчення Конфуція розвивалося і його канони мінялися в залежності від особливостей криз, які супроводжували всю історію Китаю. Однак конфуціанство завжди лишалось центральним джерелом політичного, культурного, сімейного, духовного життя Китаю (Рыбачук Сергей. 2018, 132).

Гуманізації людського суспільства має відповідати більш інтенсивний розвиток у порівнянні з іншими позитивних рис людини. Це повинно підтвердити знання минулого, тому треба оглянутися назад з метою отримати факти для оцінки прогресивного розвитку. Таку спробу зробив французький філософ Пьєр Тейар де Шарден у написаній в часи другої світової війни роботі “Феномен людини” і прийшов до такого висновку:

Наука у своєму підйомі і навіть… людство у своєму марші в теперішньому часі тупцює на місці, тому що люди не наважуються визнати наявність певного напрямку і привілейованої вісі еволюції (Тейар де Шарден, 1987, 119).

Сам же вчений твердо заявляв:

… я вважаю, що існує напрямок (sens) і лінія прогресу життя, настільки виразні, що їх реальність, як я переконаний, буде загальновизнаною завтрашньою наукою (там же, 120).

Розглядаючи метафізику як філософію ірраціональності, Ісайя Берлін відзначає глибокий зв'язок раціоналізму та ірраціоналізму в існуючих історичних законах:

Поняття згідно з яким історія підпорядковується законам, природним чи надприродним, що кожна подія людського життя є елементом у доконечній моделі, має глибоке метафізичне коріння; цю струмину живить захоплення природничими науками, яке, втім, не єдиним і по суті не принципове її джерело. Насамперед є телеологічний погляд, за\корінений у витоках людського мислення (Берлін Исая, 1994, 109).

Так само мислив і Тейар де Шарден, коли базував свою теорію на підставі розвитку природи і свої узагальнення переніс на історію розвитку людства як всеохоплюючий закон. Генеральна лінія розвитку людства має бути сумою окремих складових, що розвиваються за різними закономірностями. Гістерезис, який може існувати в окремих з них, є причиною того, що дія цього закону є непомітною і він досі не став загальновизнаним.

Такий підхід до дослідження вимагає більшої уваги до тези про детермінованість майбутнього минулим. Розвиток людської цивілізації аж ніяк не можна назвати хаотичним, але навіть хаос є чутливим до початкових умов. Тим більше сучасний стан людства визначає його найдавніша історія. При цьому важливим є те, що основі психології людини детерміновані часами первісної доби:

Процвітаюча галузь еволюційної психології стверджує, що багато наших сучасних соціальних та психологічних характеристик сформувалися саме під час цієї тривалої досільськогосподарської ери. Навіть сьогодні спеціалісти у цій галузі заявляють, що наші мізки та свідомість пристосовані саме до життя мисливством та збиранням (Харарі Ю.Н. 2016, 57).

Прослідкувати лінійну перспективу гуманізації людства складно вже через відсутність такого поняття у філософських роботах давніх часів. Однак процес гуманізації людини неможливо відділити від розвитку в неї такого психічного явища як совість, про яку вже говорять античні філософи. Показово, що в Старому Заповіті слово "совість" не зустрічається і першим серед апостолів відповідне грецьке слово починає використовувати св. Павло. Після цього воно вже досить часто зустрічається в текстах Нового заповіту. Розуміння значення совісті в житті людини, ймовірно, виникла у апостола Павла під впливом вчення філософа-стоїка Клеанфа (бл. 330 – бл. 230 до н.е.), якого він цитує в своїй промові в Афінах. Клеанф характеризував совість як здатність самозбереження людини, а його учень Хрісіпп (бл. 280 – бл. 208 до н.е.) описував совість як усвідомлення внутрішньої гармонії.

В теперішньому часі інайглибшу концепцію совісті створив німецький філософ-екзистенціаналіст Мартін Гайдеґґер. Він ставить проблему совісті як проблему засвідчення людині можливості буття як себе самої та розглядає її екзистенційно-онтологічні підстави. Він бачить в совісті не психічну особливість людини, а поклик, голос, заклик що підтримує її незмінну сутність (Веселова Е. К. 2009, 130). Приходячи до розуміння совісті як ірраціональноно феномену, Гайдеґґер характеризує його так:

Поклик… не буває, причому ніколи, ні запланованим, ні підготовленим, ні навмисно виконаним нами самими. "Воно" кличе проти очікування і тим більше проти волі. З іншого боку, поклик, безперечно, йде не від когось іншого, хто є зі мною у світі. Поклик іде від мене і все ж таки понад мене (Хайдеггер М. 1997, 273).

Неможливо собі уявити, що в людини совість могла розвитися еволюційним шляхом лише під впливом обставин життя і зовнішнього середовища при постійній боротьбі за виживання. Совість як здатність людини до самооцінки, очевидно, розвилася з відчуття сорому, який стримує від певного роду поведінки, яка може вважатися негідною в очах інших. Як і совісті, так і сорому у тварин немає, не було сорому і первісної людини, про що і говорить відсутність цього слова у Старому Заповіті. З цього можна зробити висновок, що розуміння значення совісті розвивається поступово в міру того, як її голос ставав голоснішим, що від людини не залежить. Давньогрецький філософ Протагор проголосив: "Людина – міра всіх речей!" Цю знамениту тезу слід уточнити так: "Людина з чистою совістю – мірило всіх речей". Відповідно, оцінка тих самих речей міняється разом з розвитком совісті.

При екстраполяції совісті в процесі зростання її значення в поведінці людини, можна думати, що цей ірраціональний феномен має набирати ваги у філософському мисленні майбутнього. Звичайно, подібні передбачення можуть дати уяву про майбутнє тільки у загальних рисах, але існують деякі закономірності у розвитку певних явищ, знаючи які, можна передбачити майбутнє їм подібних. Наприклад, занепад колоніальних імперій Британії, Франції, Бельгії та ін. давав можливість передбачення і краху Радянської імперії. Подібні передбачення, засноване на аналогіях, зробити досить легко. Складно передбачити зміни у світогляді, засвоєних поглядах, якщо не буде зрозуміло, наскільки вони застарілі:

В сьогоднішній медицині, психології, народному господарстві і політиці картезіанські поняття більш не є прийнятними, оскільки ми живемо в світі, якій ґрунтовно пов’язаний і переплетений, в світі, в якому біологічні, психологічні, соціальні, екологічні феномени залежні одні від одних” (Capra Fritjof, 2000, 219).

Сучасний стан у світі А.П. Назаретян пояснює техно-гуманітарним дисбалансом, який проявляється в тому, що засоби культурної регуляції не відповідають зрослій потузі виробничих технологій (Назаретян А.П. 2004). Головною причиною дисбалансу є відставання гуманітарних наук від розвитку природничих, що завдячене поширенню феномену,який Макс Вебер назвав німецькою "Entzauberung der Welt", що може бути приблизно перекладене як «позбавлення від чар, деміфологізація світу». Суть і наслідки цього феномену визначені так:

… науково-технічний прогрес і посилення впливу природничих наук призводять до уповання на принципову передбачуваність і технічну керованість світу, в якому боги та інші непередбачувані сили не задіяні. Абсолютно вже нема більше віри у винятково захоплюючого Бога (Hoffmann Julia. 2014, 1).

Понад те, "сексуальна революція" призвела до того, що сакральне перестало бути сакральним взагалі. Дослідник творчості Бодрійяра, торкаючись цієї теми, пише наступне:

По суті, секс як такий перестав бути таємницею. Секс – це сакральне між двома людьми, те, що ніколи не виставляють напоказ. Історично ніколи не виставлявся напоказ. Але зараз сексом займаються просто на центральній площі. І це наочний приклад того, що з усім іншим відбувається те саме (Мальцев Олег. 2020, 28).

Сучасна фізика зробила великий крок від часів Декарта та Ньютона і більше не розглядає матеріальний світ як механічну систему, але ще не побудувала чіткої картини світобудови, розглядаючи її як комплексну тканину, чи мережу відносин. Заплутавшись у цих неясних відносинах, фізики висувають ідею "космічного духа", якому ті відносини підпорядковуються (Capra Fritjof. 1988, 223-224, Smolin Lee. 1997, 17). Залучення ірраціонального елементу стає потребою при розробці ідей про творення і існування Всесвіту.

Фізики, не маючи реальної уяви про початкові умови еволюції Всесвіту, шукають їх і не знаходячи, змушені ставити собі питання, відповіді на які при можуть мати лише ірраціональний характер. Наприклад Ейнштейна усе життя хвилювало питання: Чи мав Бог вибір при створенні світу? Чи є закони, які керують Всесвітом, унікальними, чи при якійсь ситуації вони могли бути зовсім інакшими? (Рис Мартин, 2008, 33). Через п'ятдесят років Лі Смолін ставить питання, чи Бог створив закони природи тоді, коли творив світ, чи вони мають певну математичну форму, фіксовану в якихось абстрактних принципах (Smolin Lee. 1997, 17). Фактично ці мислителі, поставивши собі дуже складне питання як Бог творив світ, шукають на нього відповідь і не знаходять. Тим часом, більш плідними були б відповіді на питання що саме він творив. Після отримання найбільш очевидних на нього відповідей можна буде переходити до більш складних і взаємопов'язаним між собою питань, таких як навіщо і чому. Точні науки не можуть дати відповідь не ці складні питання. Вони мають ірраціональний характер, тому це завдання треба ставити не точним, а гуманітарним наукам. Але якщо наукові відкриття в точних науках все ще мають місце, в гуманітарних вони зникли взагалі (Мальцев Олег. 2020, 67).

Отож, заради сприятливих перспектив на майбутнє треба в першу чергу подолати техно-гуманітарний дисбаланс за рахунок інтенсивного розвитку наук гуманітарних. Усвідомлення такої необхідності буде доходити до все більшого числа мислителів і цей процес вже помітний. В одній з останніх робіт, присвяченій майбутньому науки, показовим є самий зміст статей: "В тіні культури", "Чому діти навчать вчених", "До теорії морального розвитку", "Майбутнє щастя", "Що таке життя?", "Чи станемо ми більш розумними?" (Брокман Джон (ред). 2008).

Враховуючи розвиток Китаю треба мати на увазі, що одночасно з конфуціанством вплив мали також доктрини даосизму і буддизму, які, будучи гуманістичними у своїй суті, забезпечували плюралізм і поліфонічність духовної сфери на принципово єдиній платформі. Подібного явища в інших частинах світу не проглядається. В наш час Китай має найбільшу чисельність населення, другу економіку у світі за обсягом ВНП і, в порівнянні з країнами Заходу, величезні перспективи на майбутнє. Згідно з всеосяжним принципом поліморфізму світобудови при визначенні шляху розвитку людства не можна обмежуватися аналізом панівних світоглядних цінностей в успішних дотепер державах, а слыд придивитися до структурованого китайського гуманізму, який може бути прикладом для наслідування. Європейський гуманізм має принципово інший, ліберальний характер. Ця його відмінність проявилася не зразу. Поки існували легітимні суспільні стани, які забезпечували структуризацію суспільства, європейські країни розвивалися динамічно. Необхідну поліфонічність у формах суспільної свідомості Європі забезпечувала її багатонаціональність. Коли ж демократичні форми стали поширюватися не тільки на політичний устрій, але і на духовне життя, а суспільно свідомість підпала під прес глобалізації, Європа вступила в період затяжної системної кризи.

Менш впевнено можна говорити про роль суспільно-політичного устрою Китаю в його економічних успіхах, але "чиста" демократія не є універсальною формою правління для країн різного історичного досвіду і традицій. Усі форми правління на протязі історії людства можна розділити на три групи – правління одної особи, групи осіб і правління більшості. Ближче до нашого часу форми державного устрою в цілому розвиваються від авторитарних до демократичних. Однак уважно розглянувши структуру влади держав минулого і сучасності, можна прийти до висновку, що завжди існувало поєднання демократичних і авторитарних форм правління, і там, де це поєднання було більш гармонійним, держави досягали найбільших успіхів. Давньогрецький філософ стоїк Панетій (180 р. до н.е. – 110 р. до н.е.) навіть вважав ідеальним сполучення монархічних, аристократичних і демократичних елементів (Рассел Бертран. 1995, 237). Згадаймо хоча б історію Давнього Риму. Взаємодія демократичного та автократичного складників влади у Римі мала непогані результати, і римські досягнення пізніше були використані середньовічною Європою при державнім і військовім будівництві, розробці теорії права і т. ін. Подібна взаємодія виникала під час реальних обставин як необхідність, але дієвість використання демократичної і автрократичної складників може розглядатись як принцип при поєднання їх в особливу мішану форму правління.

Політологи і філософи в немалім ступеню заскочені тим фактом, що в посткомуністичних країнах демократія не спрацьовує. Влада як була, так і залишається антинародною. При номінальних демократичних інституціях, державами фактично керують олігархічні клани, урядовці вдосконалюють методи розкрадання державних коштів, в небачених масштабах розвивається зловживання владою, корупція, хабарництво, а населення убожіє. З цього можна зробити висновок, що системна криза не є і не може бути всесвітньою, тобто не може бути єдиного дороговказу на шляху прогресу. На протязі усієї історії людства роль лідерів почергово належала різним народам і державам. Навіть у самій Європі в різний час домінували або боролися за лідерство різні держави. Це в чимось нагадує командну гонку переслідування на велотреку. Виграє команда, але на роль лідера почергово виходять усі велогонщики. Серед лідерів Європи ще не було слов'янських країн, які є, так би мовити, її золотим запасом, якого не має, для прикладу, Китай чи навіть Америка як федерація штатів. В свій час Росія безуспішно намагалася взяти на себе до роль лідера Європи, але в теперішньому часі російські філософи шукають нову можливість стати прикладом для всього людства:

Чи не час нам зжити в собі повністю цей комплекс професійної неповноцінності і подолати залишки запобігання перед західною філософією? Щоб остаточно звільнитися від відчуття «неповноти» або "незавершеності" вітчизняної філософії в порівнянні з іншими національними школами, нам необхідно, спираючись на досвід всієї російської філософії, в тому числі авторів представлених вище проектів, запропонувати світові ряд оригінальних проектів цивілізаційного розвитку (Резник Ю.М. 2020, 27).

Як "оригінальний" проект в Росії ще у 19-му ст. виникла ідея про її особливий шлях, який би вивів її у світле майбутнє. Ця думка в принципі визріла з критичної оцінки західного світу, яка продовжує існувати і досі, що видно, зокрема, при розгляді робіт російських вчених. Однак безсумнівні досягнення Заходу поставили Росію перед завданням вибору – йти своїм власним шляхом або слідувати європейським традиціям:

У вирішенні цього непростого завдання особлива роль відводилася вітчизняній філософії, і насамперед — філософії історії (історіософії), з розвитком якої пов'язувався головний вектор осмислення загальнолюдських основ історичного процесу та власного духовного відродження. У філософії бачилося знання, що дозволяє поєднати в одне ціле історії окремих народів і виявити той вектор розвитку, якому підкоряються їхні долі та доля всього людства (Сиземская И.Н. 2021, 50).

Насправді ж у вирішенні зазначеної дилеми російські мислителі використовували не історіософію, а фантософію підпорядковану великодержавній ідеї, що мало наслідок ретроградство і навіть обскурантизм в деяких сферах науки, що я добре відчув на досвіді власної дослідницької роботи. Хоча можна думати, що час історично визнаних лідерів вже минув, тим не менше слов'яни лишаються "золотим запасом" Європи. Це мав на увазі Гердер, коли в дещо поетичному дусі писав в кінці 18-го ст., що, коли в Європі замість войовничого духу запанує мирна праця і взаєморозуміння між народами, слов’яни прокинуться від довгого лінивого сну, скинуть рабськи пута і запанують у своєму найпрекраснішому регіоні Європи (Herder Johann Gottfried. 1791, 279-280).

В російській літературі дуже широко і гостро була представлена тема совісті. У світі це добре відомо і, зокрема, твори Достоєвського, Толстого, Чехова, які видаються досі, роблять велике враження саме через різнобічне розглядання ними феномену совісті. Навпаки, в українській літературі тема совісті представлена скупо. Тарас Шевченко взагалі ніколи вживав слова совість, хоча воно просто проситься в сюжети його творів. Саме цей факт характеризує поступове наростання значення совісті у масовій свідомості в процесі культурного розвитку. Фактично філософське мислення Гоголя, найвідоміші твори якого реалістично описують стан російського суспільства, зробило тему совісті в російській літературі центральною. Вважається, що відома в літературному середовищі Росії фраза «усі ми вийшли гоголівської шинелі» належить Достоєвському, хоча ії автором може бути дослідник його творчості Ежен-Мельхіор маркіз де Вогюе. Проблема совісті в царській Росії була актуальною і привернула серйозну увагу мислителів. Відтак, знайомство західноєвропейських філософів з Росією за творами російських письменників привело їх до помилкових висновків. Зокрема, Освальд Шпенглер, вважав Достоєвського передвісником народження нової релігії, яка запліднить західне християнство, надавши йому нову форму (Spengler Oswald. 1920). Однак картина російської революції змусила його поспішно відмовитися від своїх прогнозів і обіцяний розділ “Російство и майбутнє” його капітальної роботи “Занепад Європи” так і не був написаний. В радянський час культурні здобутки Росії були розгублені і саме люди з чистою совістю пали жертвами репресій в першу чергу. Це змушувало широкі маси забувати про цей феномен, і, судячи з усього, це забуття триває досі. Щоб росіяни зробили помітний внесок в розвиток людської цивілізації, їм треба докорінно реформувати державний устрій.

Еріх Фромм розрізняє два види совісті – авторитарну як голос інтерналізованого зовнішнього авторитету і гуманістичну як наш власний голос, що не залежить від зовнішніх санкцій та схвалень. Авторитарні відносини властиві не тільки авторитарним культурам, бо авторитарні компоненти, особливо роль анонімних авторитетів мають чинність у сучасній сім'ї та суспільстві (Фромм Еріх. 2002, 351). Це означає, що підпорядкування авторитетам відповідає людській природі і це треба враховувати. Гуманістична совість – це реакція нашої цілісної особистості на її власне функціонування або дисфункцію, в ній міститься сама суть нашого морального досвіду (там же, 357-858), це відповідає визначенню совісті у пастирської конституції Другого Ватиканського Собору "Радість та надія":

У глибині своєї совісті людина відкриває закон, який не сама собі дала, але якому вона повинна коритися і голос якого, що завжди закликає її любити і творити добро, а зла уникати, закликає, коли потрібно, в її серці: ось це роби, а ось цього уникай. Адже в серці людини – написаний Богом закон, в покорі якому полягає вся її гідність і за яким вона буде судимою. Совість – найбільш потаємне ядро людини, її святая святих, де вона залишається наодинці з Богом, Чий голос звучить у глибині її душі. У совісті дивним чином відкривається той закон, який виконується в любові до Бога і до ближнього (Gaudium et Spes, 1965, 16)

Фромм вважав, що гуманістична совість розвилася з авторитарної і різницю між ними він визначав так

Гуманістична совість є вираження своєкорисливості та цілісності, повноти, самостійності та морального здоров'я, тоді як авторитарна совість пов'язана з підпорядкуванням,покірністю, принесенням себе в жертву, довгою чи «соціальною пристосовністю» (Фромм Эрих. 2002, 258).

Таке розрізнення совісті має глибоке філософське коріння:

Протягом усього тривалого розвитку від VII століття до н.е. і до наших днів філософи ділилися на тих, хто прагнув зміцнити соціальні зв'язки, і на тих, хто хотів послабити їх. З цією відмінністю були пов'язані інші (Рассел Бертран. 2001, 13).

Рассел назвав один із цих напрямів у філософії прихильниками дисципліни, а другий – прихильниками лібералізму. Між цими напрямками здавна мав місце конфлікт:

Цей конфлікт існував у Греції ще до виникнення того, що ми визнаємо як філософію, і він цілком виразно виражений у представників ранньої грецької думки. Видозмінившись, він зберігається аж до теперішнього часу і, безсумнівно, збережеться протягом багатьох прийдешніх століть (там же).

Мішане правління може погасити цей конфлікт. Ліберально-демократична складова правління має бути обмежена світською сферою з різним рівнем демократії у державних та місцевих органах. Авторитарне правління має забезпечити суспільну дисципліну шляхом організації та контролю духовного життя і воно може бути реалізовано по-різному, зокрема, інституцією подібною до традиційної церкви, яка розвилася з екуменістичної ідеї. У цитованій вище роботі російського філософа "цивілізаційні проекти" базуються на християнських цінностях, які пов'язуються з російським православ'ям (Резник Ю.М. 2020, 24). Однак православні церкви завжди були залежні від світської влади, тому православні доктрини для мішаного правління не підходять, оскільки авторитарна і демократична гілки влади мають бути між собою незалежні. Якщо вже орієнтуватися на християнські цінності, то у католицькому, тобто у вселенському розумінні. Католицька церква від світської влади практично ніколи не залежала і це полегшувало б реалізацію змішаної форми правління з її участю, але в даний час це уявляється неможливим. Однак наближено така форма правління існує в деяких цілком демократичних країнах Європи, в яких король певною мірою уособлює духовну владу. Позірний анахронізм насправді відбиває певну історичну закономірність, коли на зміну поваленої монархії приходить диктатура. У різних країнах ця суспільна трансформація має національні особливості, які не змінюють загальну картину:

Сильна перевага єдності, принаймні серед частини населення допомагає пояснити, чому численні ліберальні чи демократичні революції, починаючи з 1789 року закінчувалися диктатурами, що їх підтримував загал (Епплебом Енн. 2023, 157.

Насправді це явище має дещо іншу причину і проявилося раніше Великої Французької революції. В Англії після страти короля влада перейшла до лорда-протектора Кромвеля, у Франції в подібній ситуації Наполеон зрештою був коронований імператором, після повалення монархії в Німеччині до влади прийшов Гітлер, в Росії – Сталін, в Іспанії – Франко, в Португалії – Салазар. Фігури Муссоліні, Хорті та Антонеску додають нюанси до такої закономірності, яка відповідає потребам масової свідомості в авторитетному лідері. Звичайно, в масах існують і демократичні устремління, які теж потрібно враховувати і це цілком можливо за змішаної форми правління.

Таким чином, сама історія підказує нам форму державної влади, в яку можуть органічно еволюціонізувати монархії без суспільних потрясінь. Визначення відповідних повноважень та надання їх королю у конституційному порядку допомогло б підтримувати рівень моралі в державі на основі сучасного тлумачення принципів спільних для основних світових релігій.

Ми намагаємось вияснити наскільки майбутнє детерміноване минулим, при тому що деякі події можуть бути точно недетерміновані (перехід електрона з орбіти на орбіту). Для аналізу візьмемо події недавнього минулого, про яке можемо знати більше, ніж про дуже давні часи. Прикладом співвідношення детермінованих і індетермінованих історичних подій є поразка Німеччини в другій світовій війні і півтора десятка невдалих спроб замаху на Гітлера, зокрема 8-го листопада 1939 р. і 20-го липня 1944 р (Färber Mathias. 2003, 44, 447). Не вдаючись в детальний аналіз цих подій з точки зору співвідношення свободи волі і Божого провидіння, зазначимо, що трактування їх може бути різним, якщо вважати, що детермінованою була не сама поразка Німеччини, а границі післявоєнної Європи. Навіть якщо поразка Німеччини детермінована, то все одно не можна впевнено говорити про те, що Гітлер мав би бути вбитий і лишався живий чисто випадково.

Думаючи над загадкою "провидіння", яким хизувався Гітлер, можемо припустити, що після замахів Гітлер залишався живим випадково. Це може бути так, и за теорією ймовірності можна математично порахувати імовірність такого результату. Але тут математика є чистою калькуляцію, а сама теорія імовірності математичною наукою визнається не усіма математиками:

Математика (я маю тут на увазі "чисту" математику) не пов’язана безпосередньо з реальним світом; якщо імовірність повинна мати справу з реальним світом, в ній мають міститися елементи, зовнішні по відношенню до математики… (Литлвуд Дж. 1965, 59).

Далі Літлвуд стверджує, що для пояснення дії теорії імовірності має існувати первинна пропозиція, яку він називає "аксіомою імовірності", яка не може бути доведеною ні математично, ні філософськи, що демонструє суперечностями у доказах (там же, 1965, 60-62). Це нагадує спроби доведення існування Бога і теж наводить на думку, що імовірність у реальному світі керована Богом. Сам Літлвуд такого висновку не робить, навіть не натякає, але він вказує, що "аксіома імовірності" хоча і лежить поза чистою математикою, не зовсім пов'язана з реальним світом, вона знаходиться десь довкола нього ("about the real world"). Зрештою, безсилість математики виявляється у складних життєвих ситуаціях:

Теорія ймовірностей – чудова математична теорія. Але вона не описує, як більшість із нас приймає важливі рішення (Gigerenzer Gerd. 2018, 2).

На необхідність всебічного пізнання Бога наполягають філософи, теологи, священники. Колінгвуд, наприклад, стверджуючи непізнаванність суті Бога, писав, що Його характер як субстанція є "… не тільки не відкритим для людського розуму без Його допомоги, але й навіть нездатним бути показаним. Усе, що ми можемо знати про Бога, це – Його діяльність" (Колінгвуд Робін Дж. 1996, 103).

У принципі люди здавна так і робили, коли сприймали імовірність як «перст Божий» при використанні жеребкування у в судах. Бог дав велику свободу дій людині як ознаку високої довіри і не карає за зроблені помилки, але сприяє тим людям, які діють за покликом власної совісті. У війні проти Росії Україну очолює Зеленський, і непросто зрозуміти, чому народ обрав Президентом саме його. Щоб розгадати цю загадку, треба виходити з принципу Vox populi – vox Dei. Що побачив народ України у особі Зеленського? А побачив він його на екрані телевізора як людину з чистою совістю, що вивела країну з глибокої кризи. Треба думати, що у суспільстві на такого Президента був виразний запит. Справжні його людські якості, національність, політичний досвід, професія не переважили на терезах продемонстровану для мас людську совість. Тепер перемога у війні буде залежати від того, чи мають совість очільники західних країн.

Совість як закон Божий має бути закладена у кожній людині, але люди прислухаються до голосу своєї совісті по-різному, та і невідомо у якому розмірі людина совість має. Здається, що говорити про розмір совісті ми не можемо, бо не можемо його вичислити. Але це не означає, що зробити це неможливо взагалі. Можливо, колись буде винайдений спосіб для цього, але у першому наближенні рівень совісті і керування нею поведінки людини може відбиватися у її мові. Зокрема, частота вживання словосполучень зі словом совість вже може говорити про те, наскільки актуальним є питання про поширеність цієї чесноти в суспільстві. Висновки можуть бути зроблені протилежні в залежності від контексту чи обставин. Визначити цю частоту для репрезентативної множини певного людського суспільства складно, необхідні цілеспрямовані дослідження. Але є дані, наскільки часто вживаються такі словосполучення у мовах окремих народів. Вони відбиваються в народній паремії, тобто у приказках і прислів'ях. Найбільш часто вживані такі фразеологічні одиниці збираються етнографами і давно вже є опубліковані зібрання різних авторів. Український матеріал був укладений М. Номисом (справжнє ім'я Матвій Симонов), а російський – Козаком Луганським (Володимир Даль). Для оцінки, наскільки українці і росіяни відрізняються між собою у плані совісті, була підрахована кількість одиниць зі словом совість в кожній з цих збірок. Як виявилося, у збірці Даля слово совість зустрычаэться 29 раз, а в збірці Симонова – один раз (див. Самовияв українців і росіян в приказках і прислів’ях). Така разюча різниця має бути осмислена.

Хоча Росія здавна перебуває в стані конфронтації із Заходом, сам Захід зараз переживає системну кризу (див. Кризис либерального гуманизма. При збережених в інтелектуальних колах Європи симпатіях до Росії протиріччя можуть бути подолані на шляху конвергенції існуючих світоглядів. Захід зрозуміє недоліки ліберальної демократії, а Росія відмовиться від авторитаризму. Внутрішня логіка розвитку цієї держави має привести до її розчленування, і її рештки прилучаться до західного табору, бо цивілізаційно Росія належить до Європи. Практично конвергенція має означати визнання слушності ідеї Regimentumn mixtum (мішаного правління).

Повернемося до питання, яку конкретну користь приносить людині совість. Чиста совість сприяє збереженню здоров'я, що відзначено в німецькому прислів'ї "Ein reines Gewissen ist ein sanftes Ruhekissen" (чиста совість – м'яка подушка). Можна думати, що совість грає роль охоронного гальмування і що вона є також каталізатором енергетичних процесів, які відбуваються в організмі людини. Ці функції не тільки сприятливі для здоров'я людини, але і захищають її від життєвих неприємностей. Можна припускати, що люди з чистою совістю мають стійку нервову систему, що немало, і при рівних умовах живуть довше лицемірів і циніків. Якщо найбільш священною сутністю у Всесвіті є життя, то мірилом його цінності є тривалість.

В цілому, незважаючи на тимчасові коливання, тривалість життя людини в процесі еволюції поступово зростає. Цьому сприяють досягнення в медицині, засвоєння елементарних санітарних норм, і вже в середньовіччя багато з тих, хто уникав смерті в дитячі роки мали шанс дожити до 70-ти і більше років. Тим не менше, середня тривалість життя людини на протязі віків зростала дуже повільно, і ще у середині 19-го століття в Росії вона дорівнювала 30-32 роки. З того часу вона зросла майже вдвічі, хоча на 80-ті роки минулого століття все ще залишалася нижчою, ніж в економічно розвинених країнах. В країнах, що розвиваються, тривалість життя тепер зростає швидкими темпами, хоча в абсолютному значенні вона все ще істотно відстає (Стеценко С.Г., Козаченко И.В. 1984, 173-174).

Те, що тривалість життя має тенденцію до зростання відмічали багато вчених ще в 19-му столітті (Бокль, 1863, Ч.2, 114). Причини цього процесу різні і серед них – вдосконалення імунної системи людини. Середня тривалість життя людини, порівняно з іншими гомінідами, збільшилася щонайменше втричі (Базалук Олег. 2014, 138). Очевидно, що разом із зростанням тривалості життя відсувається також і настання репродуктивного періоду. В Давньому Римі дівчат могли віддавати заміж з 12-ти років, а хлопці могли женитися з 14-ти. В наш час люди дорослішають пізніше і довше зберігають свою молодість. Хоча винятки в цій закономірності все-таки є. Можна вважати, що природні умови життя людини, особливо на протязі останніх століть погіршуються, а навантаження на нервову систему зростає, але в той же час соціальні умови, якість і культура харчування поліпшуються. Одночасно зростає також рівень медичної науки і медичного обслуговування, а також загальний культурний рівень людини. Таким чином, взаємодія позитивних і негативних факторів і надалі буде визначати тривалість життя людини, але прогнози відділу населення ООН передбачають, що вона буде зростати і надалі. Ця тенденція, очевидно, має лишатися до тих пір, поки тривалість життя не досягне біологічної “стелі”, за яку демографи здебільшого приймають біологічну тривалість життя, однак є і такі, котрі вважають, що у далекому майбутньому тривалість життя людини буде наближатися до безконечної, хоча і не досягаючи її (Урланис Б.Ц. 1985, 159). Ця думка розвивається далі і для сучасних людей смерть — технічна проблема, яку ми можемо й повинні розв’язати (Харарі Ю.Н. 2016). Для майбутнього людства тривалість життя є незрівнянно більш великою гуманістичною ідеєю, ніж тривалість існування будь-яких імперій.