W dolinie Dniestru

W dolinie Dniestru

Nowy Jork, 2017

Єжи Стемповський. В долині Дністра

Przekład z polskiego Wasyl Łopuch

Я прийшов на цей світ 1894 року, у польській родині в Україні.

Ці слова, здавалося б такі прості, сьогодні потребують багато пояснень.Річ у тому, що тоді (XIX століття – В.Л.) національність батьків мала дещо инше значенняніж тепер. Молоде покоління звикло розглядати національність як своєрідну форму етнічної спадковости для кожного новонародженого. Нам казали, що народжується німець або негр і тільки потім, він стає людиною, якщо взагалі доходить до такого.

У долину Дністра ці поняття було привнесено із Заходу порівняно пізно, і я не впевнений, чи навіть сьогодні там змінилися погляди на це. У Західній Европі ми бачимо всюди, вздовж мовних кордонів, укріплені замки, мури, рови, які свідчать, що тут тривалий час люди боролися за кожне село, кожен клаптик землі. За нашої пам’яті тут точилася запекла боротьба за володіння кожною школою, кожним заводом, кожною крамницею, кожною останньою акцією. У вогні тих боїв народи Заходу змогли повсюди встановити свої мовні кордони, вигнати чужинців, видавати візи іноземцям і так створити видимість внутрішньої однорідности. На моїй па’мяті у Східній Европі нічого такого не було. Вся величезна частина Европи, що лежить між Балтійським, Чорним та Адріятичним морями, була однією великою шахівницею народів, наповнена островами й анклавами найдивніших комбінацій змішаного населення.

У багатьох місцях кожне село, кожна соціяльна і професійно-реміснича група спілкується своїми говірками. У моїй рідній долині Середнього Подністров’я люди розмовляли так: заможні – польською мовою, селяни – українською, чиновники – російською з відтінком одеської говірки, купці – по-гебрейськи , теслярі та столярі – як філіпони , а старообрядці – російською з новгородською вимовою, «кабаніки » – розмовляли своїм діялектом. До того ж, у тій же місцевості були ще села з дрібною містечковою шляхтою, що розмовляла польською мовою, і з такою ж шляхтою, що розмовляла українською мовою; молдавські села говорять румунською; цигани – циганською. Турків, за загальним визнанням, вже не було, але в Хотині, на иншому боці Дністра, і в Kaм’янці стояли їхні мінарети. Перевізники на переправі через Дністер досі називали Подільський край Лящиною, а Бессарабський берег – Туреччиною, хоча і Польща, і Туреччина були вже досить далеким минулим .

До того ж в ярах і лісах, за межами поселень, жили так звані «ярові люди» з дикими бородами і дивним поглядом, які, мабуть, взагалі не розмовляли будьякою мовою. Тут я опускаю ще тонші особливості, що траплялись в Буцневі , де всі гебреї були громадянами Туреччини і ніколи не служили в армії, оскільки наймолодшому з них, згідно з паспортом, було п’ятдесят років.

Усі ці відтінки народностей і мов частково перебували у змінному стані. Сини поляків часом ставали українцями, сини німців і французів – поляками. А в Одесі взагалі творилися неймовірні речі: греки ставали росіянами, бачили там і поляків, які приєднувалися до «Союзу Русского Народа». Ще дивніші комбінації виникали у змішаних шлюбах.

– Якщо поляк одружився з русинкою , казав мій тато, то їхні діти, зазвичай, ставали українцями або литовцями.

Взаємнопроникна плинність народів створювала ілюзорні сподівання царським урядовцям, що за допомогою якогось натиску вдасться перетворити всіх на росіян. Їхні надії були марні. Утиски з боку адміністрації не тільки не зменшували кількости старих народів, але щоразу пробуджували до життя нові народности. За моєї пам’яті власне розвинувся національний рух українського, литовського та білоруського народів. Різноманітні взаємини між людьми впливали на зміну рідної мови, але жодна з цих мов не зникла. У роки моєї юности деякі з цих діялектів розвинулися і перетворилися на чудові літературні мови, якими писали вірші, що були сповненні невідомими досі словесними чарівностями. Коли одна з народних традицій починала слабшати, то від сусідніх народів приходили неофіти, щоб підтримати її.

Таємниця цих дивних і заплутаних процесів, насправді дуже проста. У ті часи національність не мала фатального характеру етнічної неминучости, а переважно була справою вільного вибору. Цей вибір не був обмежений мовою. У долині Дністра, через яку перейшли відголоски багатьох великих цивілізацій, мова кожної з них несла в собі різні історичні, релігійні та громадські традиції. Кожна цивілізація представляла собою певну моральну позицію, що витворювалася протягом століть тріюмфами, поразками, мріями і софістикою.

Цей вибір іноді мав у собі риси опортунізму. Я бачив щось подібне під час недавніх подорожей до Ужгорода, який тепер вкотре перейняв угорську назву Унґвар. На головній вулиці під назвою Корсо я чув здебільшого угорську мову. Старий мешканець цього міста на моє запитання, чи в Ужгороді завжди було так багато угорців, відповів:

– Е, ні. І тепер їх не так багато. Змінилися тільки чиновники, але ті, що прогулюються вулицею Корсо, завжди одні й ті самі. За часів Австрії вони говорили німецькою та угорською мовами; за часів Чехії – чеською; коли настала Україна – українською мовою, а сьогодні знову говорять угорською.

Проте, такий вибір часто мав глибокий задум і неабияку силу переконання. Останнім часом я бачив кілька прикладів такого вибору. У той час, коли російська мова відкотилася за межі (Польщі. – В.Л.), до кордонів радянських республік Білорусії та України, у різних місцях появилися групи, які вільно послуговуються російською мовою. Кілька років тому я бачив у Кременці заможні гебрейські сім’ї, які розмовляли вдома російською мовою. Їхня мова не мала навіть тіні одеського чи бердичівського акценту, який принаймні мав би історичне пояснення, але мала акцент винятково санкт-петербурзький. Такий акцент приходив до них від пристрасті до читання книжок російських авторів.

У Підкарпатській Русі частина інтеліґенції також намагається говорити російською. В одному містечку я відвідав редакцію місцевої газети, яка виходила друком дивною російською мовою, архаїчною та незручною для читання, з якої б насміхалися жителі Санкт-Петербурґа. Я застав там головних працівників. Один з них походив із змішаного польсько-російського шлюбу і провів своє дитинство у Варшаві, а другий, розмовляв правильніше, якого сприйняв як іміґранта з Росії, він був колишній офіцер австрійського війська. Мабуть, на віддалі від мовного джерела, в змінному перебігу історичних подій, мова Москви і Санкт-Петербурґа мала б вже згинути в Карпатах, але з усього світу туди збіглися різні люди, щоб роздмухати іскру, яка ще тліла у попелищі. У той же час Владислав Ходасевич , в якого і тато, і мама етнічні поляки (очевидно автор помилився, або не знав. Батько В. Ходасевича – литовець, а мама – гебрейка. – В. Л.), посів місце першого російського поета.

У роки моєї юности такі процеси нуртували по всій східній окраїні старої Речі Посполитої. Внутрішнє життя національних груп поглиблювалося і викристалізовувалося через відновлення та вдосконаленння індивідуального вибору і необхідности для цього взаємопроникнення, тому що цей вибір вимагає розгляду щонайменше двох альтернатив у всьому їхньому обсязі, стояння на перехресті, звідки можна побачити зсередини дві дороги. В час мого дитинства на колишніх українських теренах було велике розпуття, від якого, окрім різних бічних доріжок, вийшли чотири шляхи: один вів до Києва, инший до Кракова, третій –до Санкт-Петербурґа і, нарешті, четвертий, який тоді ще не вів до Палестини, але вказував на Велику Книгу, яка у таємничий спосіб поєднує в собі надзвичайно різноманітний світ Ізраїлю.

Дорога та не була, у вузькому значенні, предметом вибору. Будь-хто не міг стати гебреєм. Чинником вибору тут була дещо інша підстава. В середовищі гебреїв можна тільки вибрати друзів і компаньйонів для роботи. На фільварку мого вуйка, Фелікса Ганіцького, навіть деякі наймити були з гебреїв. Ввечері головний економ, Фішель Ґрубман, з чорною бородою і засмаглим від сонця обличчям, як колір старих халяв, приходив на господарські наради. Коли мій дядько не був ним задоволений, то він одягав окуляри і вітався до нього холодними словами:

– Слава Ісусу Христу!

Це був натяк на те, що у Фішеля ґойська голова, і що він зробив щось дурне. Вразливий до таких натяків Фішель зі смутком схиляв свою «ґойську Голову» (“gojowski Kopf ,”) і покірно відповідав:

– Ну, нехай так буде.

Вихований у традиціях, які запізнав, як і багато хто з моїх ровесників, я був дуже розчарований, коли пізніше у Польщі зіткнувся з виявами галасливих, викличних почуттів націоналізму, зухвалих, майже безсоромних. Вияви цього видалися мені чимось з дуже поганим смаком, яке могло пасувати тільки для самих скоробагатьків і простаків.

Ці поняття, винесені з долини Дністра, залишилися у моїй пам’яті живими й актуальними, навіть тоді, коли инші спогади про мою малу батьківщину покрилися туманом часу. Протягом 1919-1939 років я був свідком багатьох непримиренних націоналістичних протистоянь, в яких акти насильства і жорстокости розділили, здавалося непоправно, на ворожі групи всю Східню Европу.

Стара цивілізація цієї частини континенту, яка протягом століть дала життя так багатьом різним народам, здавалося, залишилася в минулому. Проте, у мене склалося враження, що ці зміни були радше поверховими, а не суттєвими. Націоналізм, що молився до Заходу, знищив тільки верхній пласт народів, їх інтеліґенцію. Народ не брав участи в бойових діях й екзальтації. Навіть у цій нестерпно задушливій і неприємній атмосфері, яка сталася в нашому краї після так званої «пацифікації Східньої Галичини », достатньо було відійти від державних установ, газет і громадських організацій, щоб усюди почути слова примирення. Для людей мого покоління, вже перед часом самотности і смутку в цьому негостинному моральному кліматі, ці слова багато важать.

***

Долина Дністра наповнена історичними спогадами і пам’ятками всіх великих цивілізацій Европи. Грецькі колонії, що утворилися на північному березі Чорного моря задовго до битви при Саламіні , проникали далеко вглиб степів. Ще до греків на ці опалені сонцем береги приходили инші народи Середземномор’я. Потім сюди приходили римляни, нащадки яких збереглися в долині Дністра досі.

Міґрації народів стерли з лиця землі більшість старовинних пам’яток. Кілька ліній курганів, які немов пацьорки на нитці, позначають шляхи, якими проходили через Україну мало відомі нам народи. Инші люди, що рухалися ближче до моря, залишили на своєму шляху фіґури, так звані «кам’яні баби», що були витесані на грубо з каменю. Ми не дуже добре знаємо, з яких причин вони переносили таке важке каміння через безмежні степи, бездоріжжя і складні річкові переправи. Дивлячись на кургани і «кам’яні баби», ми бачимо працю людей, які розгойдали владу Риму. Втамувавши голод і спрагу, ці народи ще мали небезпечний надлишок енерґії.

У ХVI столітті, після тисячі років міґрацій, мандрівники описують Україну, як безмежний порожній степ, на півдні заселений татарами, які займалися скотарством. Цей образ, однак, здається досить поверховим. У саду, де я провів перші роки дитинства, було три старі кизилові дерева, посаджені там понад століття тому, щоб позначити це місце. Біля дерев лежав кам’яний хрест ХІ століття, поряд з яким була доісторична могила. Далеко від доріг, якими рухалися кочівники та войовничі народи, життя пробігало безперервно, покоління язичників поступалося поколінням християнським, і благочестива рука, на давню манеру, позначала могили деревами, привезеними з Малої Азії.

Латинська мова двічі появлялася в долині Дністра. Першого разу її принесли римські колоністи, нащадки яких мешкали в південній частині долини. Вдруге – п’ятнадцять століть пізніше, але цього разу з півночі, впливи Заходу виявлялися в образі оповитої новою славою латини гуманістів. До XVIII століття латина була офіційною мовою давньої Речі Посполитої, мовою людей вільних, шляхти і службовців. Тоді вся Україна читала потроху Цицерона і Вірґілія та найкращу пародію Енеїди, яку перелицював українською мовою Іван Котляревський.

Авторитет латини не пережив занепаду старої Речі Посполитої. За моїх часів латинську мову вивчали в ґіманазіях в Україні, але то була мертва мова, позбавлена свого соціяльного статусу. Полякам і гебреям, які становили більшість освічених, латина слугувала квитком до групи так званої інтеліґенції, що відіграла велику ролю в історії тієї частини Европи. Допіру в часи совєтів той останній слід впливу Заходу зник зі шкільних програм.

Місце латини у XVIII столітті посіла французька мова. У кожному старому маєтку в Україні можна було знайти шафу, в якій залежалися збірники книжок з позолоченими назвами з епохи Просвітництва. Навіть у скромному дворику, поки там була ще будівля, яка називалася салоном, були також книжки французькою мовою. Упродовж півтора століття французька мова була універсальною для Східньої Европи. У салонах Кишинева Пушкін спілкувався з еміґрантами з Балканів, які нещодавно визволилися з-під турецького панування, французькою мовою.

Французька мова відігравала в Україні особливу ролю в польсько-російських стосунках. Панянки взагалі не вивчали російської. Цією іґнорацією частково демонструвалася зневага і презирство до нових правителів країни (царської Росії. – В. Л.). Зрештою, росіяни, яких доводилося найчастіше бачити в Україні, були урядовці та військові, що не належали до стану російської інтеліґенції і тому до них ставилися з презирством. Треба визнати, що вони самі орієнтувалися не гірше в тих тонкощах, і якщо комусь доводилося бути в польському домі, то починали говорити французькою, в такий спосіб вони давали знати, що не є, можливо, варварами, якими їх вважають. Ті, хто розмовляв польською, вважали, що це дає їм право вважатися чужоземцями стосовно російської влади, і тоді розмова точилася гладко, коливаючись між ввічливостю і стриманістю. Французька мова дозволяла двом сторонам почуватися рівними, що створювало ідеальну атмосферу спілкування, в якій навіть непримиренні вороги мали задоволення від взаємної ввічливости.

Французька мова двору і шляхти затрималася в Україні навіть попри те, що Річ Посполита переживала занепад і руйнування шляхти. Тим часом Франція стала республікою, а мова Віктора Гюґо – мовою свободи, мовою культури, яка дивиться в майбутнє. Французькі книжки потрапили до рук усіх, хто вірив у мудрість політичних інституцій Заходу. Моя перша книжка, яку я ховав під подушкою, ще не вміючи читати, була ілюстрована історія Французької революції, і мова Данте служили мені до вивчення французької. Тільки після 1918 року, коли французи самі зрозуміли цінності демократії і почали читати ґазети L’Action française і Gringoire , їхня мова зникла за кілька років зі Східньої Европи, і їхні впливи відійшли до Лінії Мажіно .

Французькі впливи мали ще иншу важливу підставу. Наприкінці минулого століття (йдеться про ХІХ століття. – В. Л.) у Східній Европі мистецтво відігравало дуже велику ролю, французька мова була мовою великого мистецтва і літературних новинок. У такому малолітературному місті, як Одеса 1910 року на власні очі бачив, як у бібліотеці Руссо двічі на місяць обізнані люди збирались в очікуванні пошти, з якою мали надійти найсвіжіші числа газети Mercure de France. Не знаю, чи навіть у Парижі орган символістів мав коли-небудь стільки зацікавлених читачів. Літературні новини проникали навіть у найвіддаленіші закутки долини Дністра. Мені було тринадцять, коли мене зацікавила одна книжка у батьковій бібліотеці. Я заніс її до своєї кімнати і мій погляд впав на такий вірш:

Ô serre au milieu des forêts!

Et vos portes là jamais closes!

Et tout ce qu’il y a sous votre coupole!

Et sous mon âme en vos analogies!

“O cieplarni pośród lasów!

I te drzwi twoje na zawsze zaparte!

I wszystko to, co się znajduje pod twoją kopułą!

I pod mą duszą w swoich analogiach”

О, теплиці серед лісів

І ті двері твої закриті назавжди!

І все, що під твоїм склепінням!

І в моїй душі у своїх аналогіях!

Ті слова видавалися мені дуже дивними, і я з тривогою думав: чи так тепер треба писати вірші? Те, що я тільки-но прочитав, я би так не писав. То був томик віршів якогось Моріса Метерлінка .

***

Житлові будинки в долині Дністра були так само різноманітні, як і їхні мешканці. Кожна група людей будувала инші будинки. Вже сам їх зовнішній вигляд засвідчував етнічну належність власника.

Українські хати були дерев’яні, вимащені ззовні та всередині грубим пластом глини, яку кілька разів на рік білили вапном, заправленим легким блакитним барвником (синькою. – В. Л.). Здавалося, що хати випромінюють біле світло серед зелені черешневих садів і «жовтизни вангоґівських соняшників ». По жердинах вилася до гори фасоля з червоними, як метелики, квітами. Восени попід стріхи підв’язували довгі ґірлянди блискучої жовтої кукурудзи.

Ті скромні будиночки були добре пристосовані до клімату. В кожній хаті стояла велика піч, на якій взимку спали. В літню пору глиняні стіни віддавали приємною прохолодою. Зеленкуваті шиби, втоплені в глину, пропускали мало світла, але оберігали від набридливих оводів.

У долині Дністра села найчастіше зосереджувалися вздовж широкої дороги. Це пов’язано з тим, що селянам, після звільнення з кріпацтва 1866 року, так наділяли ґрунт. Давні традиції будівництва було краще видно в поселеннях вільних людей, яким вдалося уникнути панської неволі. Їхні будинки можна було впізнати завжди, вони мали ґанок, який опирався на два стовпи, навіть хати найбідніших рільників були ознакою належности до ordo equestris і останнім спогадом про славу давньої Речі Посполитої.

Будинки заможніших рільників здалека відрізнялися парканами і деревами, які оточували садибу. За давніх часів (XVIII століття. – В. Л.) Речі Посполитої по всій Україні прокотилося шаленство пристрасти до створення декоративних дендропарків. Землі в цьому краї не бракувало, і парки тягнулися далеко й широко.

Вікове поєднання пагорбів, води, трав’яних галявин і старих дерев прикрашали бульвари, майстерно удекоровані шпалерами квітників, клюмбами, квінтами дерев, скелями, водопадами і фонтанами. Польські парки колись були дуже популярні, і абат Делілле відводить їм почесне місце.

Українські парки набули найбільшої слави завдяки поемі Станіслава Трембецького «Софіївка». За злою традицією підступництва, Браницький зрадив батьківщину Єкатєріні ІІ, щоб задовольнити свої фантазії у створенні декоративного парку. Цей славний парк («Олександрія». – В. Л.) я бачив в час його занепаду. Вже віддавна парк є власністю царської Росії. Тут розміщувалася державна рільнича школа. Паркові скульптури втратили свої носи під час заворушень 1905 року. Перед колонадою і скульптурою бога з грецької мітології, що стоїть перед входом до внутрішнього саду, були сторожові будки для вартових, пофарбовані по діягоналі чорно-біло-червоними смугами, як верстові стовпи і ворота казарми. Гаї декоративних дерев позаростали кропивою та бур’янами. А перед колишньою оранжереєю якийсь убогий службовець де-не-де і без смаку посадив мальви. Проте ці руїни ще жили, садизберігали манію своєї величі, благодати та ґраціозности епохи Просвітництва. Вхід був через глибоку тінисту долину. У нижній частині долини подовгуватий став, по середині якого тонка нитка струменя фонтана била аж до вершин дерев. Шлейф спадаючої води мав оживляти біле відображення колонади на чорному дзеркалі води. На крутих схилах глибокої долини терасами піднімається парк, аж до великих і розлогих сонячних галявин, невидимих з долини, вкритих квітами та клюмбами.

Парк у Немирові за розмірами був не менший, але відрізнявся спокійнішим тоном. Кілька сотень инших парків, різних за розмірами, пережили в Україні занепад Речі Посполитої та її шляхти, чия присутність позначена всюди старими деревами, травниками і чагарниками. Колись у Східніх Карпатах, у віддаленій долині, до якої цілий день ходьби від найближчого населеного пункту, я побачив серед чагарників самотній кущ ліщини, що був одним з декоративних кущів, якими оздоблювали парки початку минулого століття. Розсунувши гілля малини і ліян, я знайшов кілька старих каменів і цегол. Навіть у найвіддаленіших місцях поселення колишніх «осадніків» залишалися сліди пристрасти до створення парків в часи Речі Посполитої.

У ХVIII столітті в Україні розпочали садити дерева вздовж доріг. Висаджували дуби, каштани, липи, ялини, в’язи, ясени, тополі, берези, черешні та горобину. За часів моєї юности такі алеї простягалися на десятки миль – рівнинами, пагорбами і луками до мостів та бродів. Восени, в дощ, коні бігли по золотому листі, оповиті глибокими звуками вітру, що шумів між старих дерев.

У парках долини Дністра, задовго до заснування крайової археології і школи з Діжону , я навчився пізнавати лісові території, структури старих дерев, травники і природні джерела. Якщо уважно дивитися на ці парки, то вони були подібні до палімпсестів , в яких – у витонченому почерку ХVIII століття – проглядався незрівнянно давніший стиль, які самі собою є лише відлунням минулого тисячоліття. Шалене захоплення садівництвом в добу Просвітництва було прищеплене значно ранішим явищем, ще не зовсім згаслої культури язичництва – поклоніння дереву, в якому змішалися давні слов’янські традиції і класицизму. У колишній Римській імперії дуби Додона й оливкові сади Аполлона впали під сокирою християнських риґористів. Сліди давніх традицій, ще можна бачити в деревах Сальватора Рози і Якоба фон Рейсдала , але нема тяглости.

Інакше в людей рільництва і скотарства, тут ще триває закритий економічний цикл господарства, де нема обміну, і де всі предмети домашнього вжитку та інструменти виробляються на місці. Надлишок виробленого зберігається там як невимінне багатство: у гарних будинки, в оздоблених вишиванках, і зрештою в доглянутих парках і травниках. Багато скромних хатин, оточено величезними дубами і галявинами, усе це створено зусиллям і старанням багатьох поколінь. Навіть культурні рослини утворюють декоративні групи несподівано рідкісної краси. Багато українських парків мають в собі два чітких нашарування: одне від часів Руcco і Деліля, а другий походить від часів стародавньої хліборобської цивілізації.

Звиклий до цих заглиблених парків немов з подвійним дном, я був трохи розчарований відомими парками Заходу. Я не маю на думці, що є тільки однотипні парки, подібні до парку вілли Паллавічіні , що неподалік Ґенуї, поганий смак яких врешті має свій ґротеск і новаторство. Навіть парк Версаля мені видався порожнім, який є тільки обрамленням до архітектурної фантазії палацу. Зрештою, українські парки сьогодні, мабуть існують тільки в моїх спогадах, і незабаром зникнуть, навіть з пам’яті, як Атлантида, яку поглинуло море.

***

Війна (Перша світова. – В. Л.) залишила немало руїн в Україні. Пощерблені артилерією замки, рештки яких можна побачити то тут, то там на високих пагорбах. До старих руїн додалися нові й навіть не під дією артилерії, а через збідніння їхніх власників.

Найкрасивіші будівлі XVII і XVIII століть лежали в руїнах. У середній частині долини Дністра на турецькому березі стояла особливо вражаюча руїна Хотинського замку. Заокруглена масивна стіна величаво вивищувалася на скелястому пагорбі річки. У дворі, стоїть підпертий вежами палац, який збудували ґенуезці, що були на той час союзниками Осяйної Порти.

На сусідньому пагорбі, посеред цвинтаря, стояв стрункий мінарет. Іслам вже давно відійшов із цих теренів, але спогади ще живі. Хотинський ринок зберіг не тільки назву базар, але й вигляд східнього ринку. Це був лабіринт дерев’яних ажурних конструкцій з пласким дахом. Вдень товар лежить під сонцем на широких дерев’яних прилавках, що дозволяло одним поглядом охопити весь товар, що є у крамниці. У разі небезпеки торговці могли в одну мить зібрати свої пожитки і зникнути в зарослях. Протягом століть грабунки з боку зголоднілого війська і вишукані форми екзекуцій змусили маґнатів створити тип торгівлі, де навіть багаті купці завжди зберігають зовнішній вигляд мандрівних торговців, готових розчинитися в повітрі на умовний свист. Той давній, особливий вид торгівлі, сьогодні знову відновився в багатьох країнах Східньої Европи. На протилежному березі Дністра стояли руїни замку, де колись польський ґарнізон стежив за рухом турків.

Наприкінці XVIII століття, ймовірно, мій прадід був останнім комендантом того ґарнізону. За звичаями того ввічливого століття, мій прадід і турецький паша з Хотина, обмінювалися компліментами в письмовій формі в супроводі з маленькими подарунками. Мій дід мав футляр з червоного шовку, ще від часів того давнього обміну ввічливости. Всередині були пожовклі листи, написані дрібним почерком, письмовою формою того часу.

Багато українських замків і палаців зберігають у собі елементи, що свідчать про різноманітні зовнішні впливи, західніх або різних частин Середземномор’я. Основна ідея замків – згрупування всіх будівель в одне ціле, або навіть під одним дахом, щоб скоротити лінію оборони. У країнах з войовничими традиціями навіть будівлі ферми зводилися за таким принципом. Ми бачимо їхні великі будівлі, де під одним дахом розташовані: будинок господаря, стайня, подвір’я, кошара, хлів, курник, стодола, «возовня», комора і все інше. Зачинивши двері, господар на чолі своєї сім’ї і «люду чотирилапого» почувається капітаном судна або командиром цитаделі. Незважаючи на війни і войовничих людей, мешканці