Легенди Дністра

Легенди про скарби.

С. Василів. В Долинках є криниця. У цій криниці турки, як ішли з Василева, сховали срібло і золото, закидали вовною, камінням і землею.

С. Горошова. Як будували церкву на новому місці, то запросили майстрів. Вже церква була збудована у людський зріст, коли майстри знайшли у скелі скарб. Церкву бувати кинули. А село назвали Горошова.

С. Єзупіль. У колишньому монастирі розташувалася військова частина. Раніше в костелі ховали ксьондзів і графів. Коли підлога провалилася, то з під неї вигребли багато коштовностей.

С. Жванець. Людина Х викупила у місцевих пияків кілька золотих монет. При з'ясуванні питання, звідки монети, виявилося, що у Жванець приїжджали жиди, які щось довго шукали на цвинтарі, а потім швидко зникли. Після них на цвинтарі лишилася яма. Пияки зміркували, що євреї викопали закопаний під час війни скарб, і що такий скарб може бути не один, Вони десь дістали металошукач і знайшли золоті монети.

С. Колодрібка. Турецький скарб. Під скалою, де намальований вершник. 1-го червня о 10-й годині промінь сонця падає на те місце.

С. Нагоряни. На території Селиська було турецьке поселення, турки, втікаючи залишили там золото, сховане в криниці. Вхід засипали. Трактористи знаходили поблизу Грушівців речі з жовтого металу – чашу і пруток.

С. Подільці. Близько 1990 року в Тулиголови приїздили якісь нащадки пана Баля, який колись мав маєток, де тепер тублікарня. Десь біля якоїсь фігури вони розкопали землю и дістали багато золота, закопаного паном. На кордоні їх з цим золотом затримали.

С. Рашків. Людина Х, знайома п. Довганюкові, з металошукачем у лісі біля Рухотина знайшла велику кількість турецьких монет 17-го – 18-го ст., а біля Мегерового яру – російські монети 18-го – 19-го ст. Подібних знахідок у мешканців села багато.

С. Созань. Гімназіальний професор Онихович, який викупив існуючий вже палацик, десь там заховав свій скарб (фамільне срібло тощо), але не встиг сказати де саме, бо помер на засланні. Інформатор Бачинський Осип.

С. Устя Біскупське. В урочищі Крупеляк є ставок обсаджений морвою. Там турки заховали золото.

С. Устя Зелене. Подібна легенда про жидів, які повернулися шукати золото і теж знайшли.

Легенди про заснування населених пунктів.

С. Берново. Перші поселенці – втікачі від турків.

С. Возилів. Татари після поразки у битві з селянами поселилися на березі Дністра і заснували село Возилів, де і досі багато людей мають татарські прізвища (наприклад, Джердж).

С. Голешів. Бідний козак-левенець, тобто опришок, осів тут (спочатку в Лапшині).

С. Городниця. Перші поселенці, які називалися сіверянами, бо прийшли з півночі, походили з вірмен. Спочатку їх поселення були в Криму, звідти втекли сюди приблизно 500 років тому. Жили там, де зараз церква (або при впадінні потічка Ямгорів у Дністер). На Дністрі був острів, вони займалися рибальством. Коли їх стало більше, розселилися до гори Черленої (назва походить від слів «Чорні люди»). Люди займалися видобуванням каменю. Зараз у селі живуть люди 13-ти національностей, але усі говорять українською.

С. Горошова. За Сагайдачного село стояло проти Онута. Зі сторони Перебиківців є дорога, якою їхали турки. Вони спалили село. Це було 40-50 хат. І досі там є хрести. Це місце називається Селище. Там була церква. Її перетягли по льоду до Онута. У 60-х роках церква завалилася. Приїхали з Чернівців, розібрали і спалили. Кажуть, що знайшли під вікном згорток, в якому було написано, що церква козацьких часів. Як будували церкву на новому місці, то запросили майстрів. Камінь возили з-під Онута. Вже церква була збудована у людський зріст, коли майстри знайшли у скелі скарб. Церкву здувати кинули. А село назвали Горошова.

С. Зозулинці. Раніше село було на Чернівецькому боці і його дуже нищили татари. Хто не йде – скубне. Село переселилася за Дністер і стало далі від річки, там, де тепер стоїть хрест («від чуми»). Після чуми село знову переселилося ближче до Дністра.

С. Козарі. Назва села подібна до етноніму хозари. Люди кажуть, що в селі є родини татарського походження, але свою мову забули, мають тільки татарські прізвища (Маман та інші). Деякі люди також мають специфічний зовнішній вигляд. Можливо, це нащадки тих татар, які, за переказами, зруйнували колись в цій місцевості місто Золоте Яблучко.

С. Колодрібка. Село засноване 1608 р. Десь 1670 р. німецькі чумаки, які везли сіль, були захоплені тут зимою. Їм дуже сподобався краєвид і вони, забравши свої родини з Німеччини, оселилися тут назавжди. Тому в селі є німецькі прізвища Герман і Дребід. Також тут оселялися запорозькі козаки, що покидали Січ.

С. Комарів. Село заснували дві фамілії – Урсули і Швеці, які переселилися сюди з с. Борщівки, рятуючись від пошесті. Збудували глинобитну церкву криту соломою.

С. Скоморохи. З книги «Скоморохи» Михайла Феськова. Село заснували скоморохи після прийняття на Русі християнства. Оскільки язичницькі скоморохи не сприймалися церквою, вони мусили мандрувати на захід. Одна з таких груп заснувала село Скоморохи. Інакше село утворилося після злиття двох сіл Кобилянка і Лопатівка, які ніби заселяли різні народності (українці і литовці?)

С. Тишівниця. Тут відпочивали сплавники лісу. Вони ж заснували село.

Смт. Чернелиця. Селище було побудоване у 12-му ст. на місці теперішнього хутору Залісся, що ближче до Дністра. Там є 13 валів.

«Чорнолицею» була княгиня Єфросінія Чарторийська. Князь Чотрорийський поїхав на війну у Відень і наказав жінці не будувати нічого. Але Єфросінія так хотіла прославити свого чоловіка, що за його відсутності збудувала замок і костел. Коли князь вертався з війни, княгиня кинулася з замку і розбилася, але князь її пробачив і на її честь назвав селище Чорнелиця.

Легенди про кохання і родину.

С. Берем’яни. Хлопець і дівчина любили одне одного, але хлопець мав іти в похід. Дівчина плакала, а хлопець обіцяв вернутися. Щоб він знав, куди вертатися, дівчина щоліта засвічує вогні – квіти горицвіт.

Підсніжники – це сльози тих дітей, яких взимі вигнали з хати мачуха.

С. Єзупіль. В селі є нащадки Памви Беринди.

С. Колодрібка. Ще коли село було за завозом у ліску, там жила вдова Данилиха, а в неї був син Василько. Раз він збіг до річки, а там як раз сплавляли дерево. Він потрапив на плоти і дістався так аж під Бендери. Там жив пан, котрому сплавляли ліс і він взяв хлопчика до себе, бо не мав нікого. Потім лишив йому маєток.. Пізніше Василь повернувся додому, пізнав стежку, якою у дитинстві збіг до води, Нею він піднявся до хати, де як раз помирала його мати.

С. Скоморохи. З книги «Скоморохи» Михайла Феськова (стор. 22-23). Веселий хлопець Влод з-над Дніпра зустрів у цих місцях дівчину, з якою оженився і мав десять синів і дві дочки. Спочатку жили у печері, а потім побудували собі мазанку і так започаткували село Кобилянку (назвали так, бо тут випасали кобил з лошатами). Після татарського наїзду старий Влод запропонував селянам переселитися до Лопатівки.

Черговий раз наїхали татари. Жіноцтво забрало дітей і усі поховалися під Рівною Скалою. Однак спалося непорозуміння. Чоловіки перемогли татар і забрали у них коней та одяг. Перебравшись у татарське вбранні, вони поїхали шукати жінок, але ті, побачивши їх, подумали, що то татари і заплакали густими сльозами. Від тих сліз скеля розкололася і жінки провалилися у безодню, але діти лишилися живі. Чоловіки шукали жінок, але марно і від горя теж заплакали. Тепер там два водоспади – Жіночі Сльози і Чоловічі Сльози. А вище є Джерело Кохання. Щоб мати щастя у коханні, треба стати біля джерела на одне коліно , набрати в рот джерельної води і загадати свою долю-кохання. Потім проковтнути воду і так повторити тричі. Якщо твердо вірити, то бажання здійсниться.

С. Одаїв. Гора Дівич. Легенда про назву:

Була файна дівка, два брати її любили. Стала на горі – хто перший добіжить, того вона буде. Обидва побігли, але по дорозі обидва вмерли.

Інша легенда:

Церкву будували гуцули. Один з місцевих дорікнув майстрові. Той взяв сокиру і сказав: Буду із заплющеними очима бити топірцем межі пальці. Якщо не вдарю по пальцю – вмреш. Гуцул майстерно махав топірцем, а ґазда через два дні помер.

С. Смерклів. В старі часи в ці місця звозили вмирати старих людей. Як тільки чоловікові (жінкам, напевно, теж) виповнювалося 60 років, син садив його на фіру, віз у Смерклів і там лишав. Але один чоловік, який дуже любив свого батька, завіз його у відповідному віці не в Смерклів, а у якийсь ліс. Там він викопав яму і залишив у ній свого батька, але час від часу навідувався до нього і привозив їсти. Вони часто між собою балакати про життя-буття і одного разу син пожалівся батькові, що в селі почався голод і люди навіть поїли посівне зерно. Отож, каже він батькові, буду тобі приносити менше їсти. На то батько дав синові таку пораду: Розший хату і стодолу, обмолоти ті снопи, котрими покритий стріх і нікому про це не кажии. Син так і зробив, а люди кепкували з нього: Диви, дурний розшиває хату. Коли син обмолотив снопи, вийшло зерна десь з решето чи два. Син то посіяв, а на весну зерно добре проросло і піднялося жито високе, як Дунай. А пан у тому селі дивувався: як так, що ні в кого з людей хліба не засіяні, а в цього хлопа вродив, та ще й так рясно. Він покликав до себе того хлопа і спитав, чим це все пояснити, а той і розповів усю правду. Тоді пан звелів хлопові привести до него батька. Син привів до пана батька, а той був увесь білий від того, що сидів у ямі. Пан же спитав старого, чому він звелів тримати в таємниці свою пораду. А старий відповів, що хотів, щоб люди затямили, що в старих людей більше розуму, ніж у молодих, недосвідчених і треба з того розуму користати, а не прирікати старих на смерть. З того часу вже люди не вивозили своїх батьків вмирати у Смерклів.

Записав Валентин Стецюк у 1992 році.

Смт. Чернелиця. У одному з варіантів легенди про побудову замку у Чернелиці розповідається про невірну жінку князі Чарторийського. Коли князь поїхав на війну, вона закохалася у парубка і вони довго зустрічалися. Про це усі знали. Коли чоловік повернувся з війни, він жінку вбив.

І є ще один варіант. Якась «чорнолиця» дівчина за відсутності свого «коханого» зустрічалася з іншим «коханим». Коли перший повернувся додому, він замурував зрадницю живцем у стіні замку. З тої пори у замку можна почути жіночий плач і стогін.

Легенди про покарання за наругу над церквою.

С. Жукотин. Церкву два рази обливали бензином, щоб запалити, але не горіла. Загорілася аж на третій раз.

С. Козарі. Ще тут є легенда, подібні якій зустрічаються в багатьох селах. Суть її в тому, що людина, яка руйнувала церкву або хрест, пізніше зазнавала великих нещасть у житті або вмирала неприродною смертю.

С. Малинівці. У 1932 р. руйнували церкву. Хрест знімав комсомолець заїжджий. Він піднявся на розібраний купол і причепив канат за центральний хрест. Сяйво хреста його осліпило і він впав на бетонну плиту.

С. Городок. В першу світову війну, як стріляли по церкві, то кулі відбивалися і вбивати тих, хто по ній стріляв.

С. Різдвяни. Церкву завалили трактором. Через деякий час машина «Колхіда» завалила того тракториста.

С. Довге. На трактор (новенький), яким знищили церкву, так ніхто і не сів. Мусили списати.

С. Копачинці. В селі завалили три каплички. На це намовили молодого тракториста.

Через місяць він їхав, влєв дощ, зробилася буря, яка взєла його і трактор. Тракториста знайшли під Губином, а трактор недалеко на вербі.

С. Кривка. У 1914 році мадяри хотіли спалити церкву і облили її бензином, але вона не згоріла. (пор. легенду з Жукотина).

Легенди і спогади про війну та партизанку.

В експедиції збираються матеріали про війну і післявоєнну українську партизанку, але деякі спогади людей у певні мірі перетворилися у легенду, яким не можна довіряти повністю (хоча до будь-яких спогадів слід ставитися обережно). Наведені тут спогади були вибрані тому, що вони в певній мірі відповідають ментальності населення, як і усі легенди Дністра.

С. Верин. Перед селом, зліва від дороги можна побачити скромний пам’ятник. Це пам’ятник Василеві Біласу і Дмитрові Данилишину, бойовикам УВО і ОУН, які були страчені за вироком польського суду через повішення. Ці дві героїчні, і одночасно трагічні постаті вповні характеризують той жертовний тип галицької молоді, який складав основу ОУН, яка в 30-ті роки не відкидала методів терору у боротьбі за незалежну Україну. Крім нападів на пошти в Городку і Трускавці Білас і Данилишин відомі участю в атентаті на Тадеуша Голувка, співробітника Пілсудського, прихильника польсько-українського зближення. Обставини затримання бойовиків досить сумні. Тікаючи від жандармів після нападу на пошту, вони дісталися до околиць села Верин. І бойовики, і їх переслідувачі були вже змучені до краю, і ледве пересували ноги. Недалеко на полі працювало кілька селян з Верина. Жандарми стали їм гукати, щоб вони затримали втікачів, бо ті нібито пограбували українську кооперативу. Прийнявши втікачів за звичайних злочинців, селяни схопили їх і передали жандармам. Трагедією в цих обставинах було те, що ці селяни були національно свідомі українці і не допомогли б жандармам, якби знали, що вони роблять. Тим більше, їм було прикро, коли хтось із двох затриманих сказав їм з докором: "Як ви так будете будувати Україну, то ніколи не збудуєте". Так принаймі розповідали про ту подію мешканці села.

В селі є 700-літній дуб, під яким, за народною легендою, зупинявся Богдан Хмельницький.

З цим же дубом (а може і з іншим) пов’язаний народний переказ про німецького снайпера часів останньої війни. Сидів в схроні під дубом кілька днів і, вистрілюючи по одному радянських саперів, не давав налагодити переправу через Дністер.

С. Вовче. На лівому березі за селом є могила з трьома хрестами. Там поховані три невідомі хлопці., які восени 1944 року прийшли в село. Старший, який був у німецькій формі, розмовляв українською, польською, російською і німецькою. Двоє у цивільному весь час мовчали. Ніби вони були німці і втекли з фронту, бо не хотіли воювати. Вони пішли до хати Роля Кирила. Вночі за ними хтось прийшов. Староста Михайло Васильович знайшов їх у лісі у нижній білизні мертвими. Біля них були документи, які потім кудись поділися. Хлопців поховали на тому місці, де знайшли тіла. Хто вони були, так ніхто і не знаю, але вважається, що їх вбили люди з села.

С. Возилів. На горі Баба в 1951 році ховався останній партизан Гнат. Був він кремезний і дужий. Він завжди казав, що живого його вороги не злапають. З ним на горі були ще чоловік і жінка. Одного разу гору оточили 70 машин і 700 солдатів. Солдатам обіцяли за вбитого партизана 100 карбованців. А за живого нічого не обіцяли. Коли солдати почали підступати до схрону, партизани боронилися поки було можливо, а потім Гнат вбив чоловіка, жінку, а наприкінці себе. Партизани завжди себе вбивали, не давалися в руки живими, бо могли не витримати катувань при допитах і виказати інших. (Записано від Гриця Мацюка, 82 років і С. Возилів в 1990 р.)

С. Одаїв. Розповідали селяни і про трагічні події, які розігралися в одній з криївок вояків УПА, що була в одній з печер. Взагалі в районі сіл Одаїв, Олеша, Долина було вогнище партизанського руху. Сильні бої між партизанами і частинами НКВС відбувалися у 1945 році. Тут діяло кілька загонів УПА, зокрема сотня “Шрама”. Один із загонів, власне, мав ту боївку в печері. З часом він поступово малів – частина бійців загинула в боях, дехто склав зброю і або здався владам, або виїхав в чужі краї. Кінець-кінцем в криївці залишилося лише кілька поранених бойовиків, які вже не проводили акцій, лише переховувалися. Одного разу один з них, Олекса Дземан (псевдо “Сокіл”) вийшовши в село за продуктами, викрив схрон енкаведистам і привів їх до печери. Зрадник умовляв хлопців скласти зброю і здатися. Партизани вирішили не здаватися і підірвали себе гранатами. Про ці сумні події хтось із селян склав баладу, яку багато людей в селі знають напам’ять, а в пам’ять героїв селяни поставили на верху гори під дубом великий хрест. Тепер тут стоїть ще і капличка.

С. Рашків. В печері Полякова дуча у 40-х роках безслідно зник комуністичний активіст, який тут переховувався зі своєю донькою від бандерівців, які діяли тут в лісах