Конференція в Юрмалі
27-28 січня 1990 року в Юрмалі (Латвія) була проведена конференція з обговоренням проблем державотворення Української незалежної соборної держави. Конференцію організував Григорій Приходько (1937-2015). Головував Сергій Головатий. Серед серед делегатів були представники різних націонадбно-демократичних організіцій України, Росії і, напевно, інших республік колишньго СРСР. Я був командирований на конференцыю від редколегії самвидавівського адьманаху "Євшан-зілля" і мав виступ, але більшість делегатів сприйняла його негативно за виключеням українців з Москви, з якими ми продовжили дискусію по закінченню звсідання. Львівська делегація мене ігнорувала. Проведення конференції характеризує той час, але жодних наслідків вона не мала.
ДЕРЖАВНІСТЬ І УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР
(Тези моєї доповіді на конференції)
Взаємозв’язок між державністю і національним характером українців є дещо дражливою темою, і, оскільки вона ще недостатньо розроблена, то її б і не варто було торкатися, якби не її актуальність. В часи національного відродження неминуче постає питання, як то могло статися, що такий великий нарід як український не має власної держави, і чи є принципова можливість її тепер побудувати. Є чимало факторів, які обумовлюють процес створення національної держави, і всі вони між собою пов’язані, тому розглядати їх окремо неможливо. В рамках нашої теми не можна не торкнутися географічного положення України, і не тому, що відсутність чітких географічних меж заважає боронити територію від ворогів, а тому що відкритість території України ускладнює процес консолідації її населення. Це завжди треба мати на увазі.
Перша українська держава Київська Русь виникла наприкінці І тисячоліття н.е. приблизно одночасно з іншими європейськими державами. Спочатку це були централізовані монархічні держави, а потім настав період феодальної роздрібненості, з якого вийшли ті з них, які мали чіткі або більш-менш чіткі географічні межі – Англія, Франція, Іспанія. Виняток в цьому ряді становить тільки Італія з причин, які розглядати тут не місце. Німеччина залишалася роздрібненою аж до 19-го століття, а Київська Русь під ударами кочовиків зникла з географічнох карти Європи зовсім, що полегшило формування польської держави, яка, втім, теж виявилася нестійким утворенням.
З 17-го століття почалися спроби відновлення української держави, але це виявилося надзвичайно складною справою. Очевидно тут діяли не тільки географічні фактори. Не торкаючись факторів політичних, ми можемо тільки звернути увагу на певну неприємну закономірність, а саме – легковаження організаційним началом в справі державного будівництва, що в корені суперечить самій цій ідеї. Скажімо, під час визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького була чудова нагода відновити державу, коли українське військо стояло в 1648 році мало не під Варшавою, а польський король помер, залишивши королівство у великому замішанні. Та державне будівництво Хмельницьким фактично не велося ні в тому році, ні пізніше вже в більш складних обставинах. Не було проведено реформ адміністративного поділу країни, системи оподаткування, судочинства, не була створена цивільна адміністрація, органи з поліцейськими функціями. Беззахисне населення, втомлене війною, масово переселялося на Слобожанщину.
В часи гетьмана Мазепи ідея відокремлення від Росія не знайшла широкої підтримки серед непідготовлених населення і війська, це ж саме сталося і в часи української революції в 1917-1920 роках. Одночасно вражає бездіяльніст Центральної Ради в напрямку створення національної армії. На фронтах першої світової війни формувалися боєздатні українські частини, але далеко не всі з них і не завжди підтримували національний уряд.
Все це можна було б пояснити низьким рівнем національної свідомості, якби тепер, в часі національно-патріотичного відродження. не кидалося у вічі те саме легковаження організаційно-масовою роботою опозиційних політичних діячів та рухів. На різних установчих з’їздах ми більше переконуємо один одного в тому, що всім давно відомо, плачемося один одному про наші біди, ніж обговорюємо організаційні питання чи стратегічні пани на майбутнє. Ейфорія, емоційний підйом не замінять кропіткої конструктивної роботи, особливо в зденаціоналізованих регіонах, таких, як наприклад, Донбас, на який, здається, всі вже махнули рукою. Коли ж ми все-таки починаємо робити якусь конкретну справу, то часто можна зіткнутися з випадками необов’язкованості, неорганізованості, халатності численних наших активістів. Наша волелюбність і абсолюте розуміння свободи в поєднанні з недисципланованістю породжують у нас анархізм, амбітність і честолюбство, отаманство і взаємну ворожнечу. Політична культура в нашій країні низька взагалі, але особливо вражає нестриманість, самовпевненість і непошана до опонента серед українців. Ще не встигне опонент висловити свою думку до кінця, як українець вже каже: «Ні!», а тоді вже підшукує аргументи для своєї неґації. А ще дуже для нас характерним є пошук абсолютної істини, заради якої ми можемо кинути в жертву більш реальні цінності, забуваючи, що абсолютної істини нема, істина завжди відносна.
Складається враження, що ми зовсім нездатні до самоорганізації без поставленої зверху влади, а під чужинецькою зверхністю стаємо напрочуд дисциплінованими і слухняними. Що різні народи наділені різною здатністю до самоорганізації в різній мірі, то в тому немає ніякого сумніву. Американський генерал О.Бредлі в своїх «Записках солдата» наводить такий факт. Під час другої світової війни після вдалої операції в Північній Африці американці взяли в полон велику кількість італійських і німецьких вояків. Не маючи для полонених готових таборів, тримали їх під відкритим небом, обмежившись обладнанням огорожі з колючого дроту. Як описує американський генерал, в італійському таборі з ранку до вечора грав акордеон, лунали пісні, в той час як німці, робившись на підрозділи на чолі з офіцерами займалися необхідними роботами з благоустрою табору – упоряковували територію, копали ям для туалетів і т.п. Цікаво було б знати, як би в цих умовах поводилися українці. Хоч ми й роботящі, але так само співучі, як італійці, а значить і емоційні. Емоційність українців також і в нашій поезії, про що недавно писав Ярослав Мельник у своїй статті «Коли ще думка спить» в «Літературній Україні». Він же зазначав, що в своїх діях ми більше покладаємося на емоції, ніж на розум. В наш час, коли в політику пішли поети, це може нам дуже зашкодити. Їхні яскраві виступи більше збуджують людей, це зрозуміло, але вони не дають відповіді, як себе поводити в конкретних політичних обставинах. До того ж талановиті люди, усвідомлюючи свої здібності, занадто амбітні. Ця риса може й позитивна, але вона має бути керованою, на що емоційні поети не завжди здатні.
Ці рядки можуть обурити занадто палких патріотів, та пам’таючи про умовність всякої істини, їх можна заспокоїти тим, що в даному випадку йдеться про риси національного характеру у відношення до проблеми державності, а не абстрактно у порівнянні з іншими народами. Однак, говорячи навіть умовно про національні риси, ми входимо в протиріччя, бо неконсолідованість заперечує існування спільних психологічних рис цього народу., які б не були властиві кожному з народів світу. Факт такої суперечливості дозволяє зробити припущення, що певні, притаманні нам риси, такі як індивідуалізм, неорганізованість, необов’язковість зарозумілість, неповага до опонента, легковаження конструктивною роботою і т.п., є характерними для усіх народів, які знаходяться на низькому рівні культурного розвитку. Тому є наді, що усвідомлення нами негативних рис при нашій наполегливості, працездатності і жадобі до самоствердження піднесе культуру мислення, спілкування і поведінки, хоч ми не станемо напевно ніколи консолідованими так, як більшість народів світу. Нас буде об’єднувати спільне духовне начало та спільна ідея.
Брак консолідації, надмірний індивідуалізм і честолюбство заважали нам створити власну державу в часи поширених авторитарних форм правління, але демократична форма легко підійде і нам. Не може бути ніякого сумніву, що в новій, суверенній, демократичній Україні всі ми, неоднакові за походженням, світоглядом і характером, знайдемо своє місце. Варто лише піднятися на новий щабель загальнолюдської культури, не забувши, звичайно, подбати про збереження власної духовної єдності.