Публіцистика
Несистематичне моє зайняття публіцистикою впродовж трьох десятків років було відгуком на суспільно-політичне життя в Україні, далеким від роботи професійного журналіста. Тим не менше, в різних газетах і часописах було опубкіковано кілька десятків моїх статей та коментарів, частина текстів яких втрачені назавжди. Дещо залишилося в паперах у моєму архіві, але переводити ці матеріали в електронний вигляд нема сенсу, бо здебільшого вже втратил свою актуальність. Щоправда, деякі публікації останніх розів в електронному вигляді лишилося, вони подаються на цьому сайті. Подальша моя публіцистична діяльність продовжується на сайті Ужгороду, де я маю свій блог
Brama. 17.05.99
Зустріч Президентів країн Центральної Европи у Львові
14-15 травня у Львові відбулася шоста Зустріч Президентів країн Центральної Европи. На цю Зустріч неформального характеру до Львова прибули Президенти Австрії, Болгарії, Німеччини, Польщі, Румунії, Словенії, Угорщини, України і Чехії. Ніколи в своїй історії Львів не приймав такої кількості президентів одночасно. Безперечно, це для міста велика честь, але також і визнання його одвічної приналежності до центральноевропейської культурно-історичної області.
Темою розмов Президентів були інтеграційні процеси в Европі, проблеми центральноевропейського регіону та ситуація в Югославії. Хоча на Зустрічі не було ухвалено жодної резолюції і не підписано жодної угоди, а лише тільки прийняте звернення до белградських влад із засудженням систематичного терору і актів насильства у Косові та з вимогою виконання умов, досягнутих в Рамбуйє. Було висловлено також думку про необхідність проведення міжнародної конференції з питань допомоги Югославії у відбудові народного господарства після закінчення воєнного конфлікту. Проведений у Львові саміт був для України поважним кроком на шляху до інтеграції в европейські структури.
Вже напередодні зустрічі Президент України Леонід Кучма висловився за доцільність руху України европейським шляхом і це дало підстави деяким журналістам говорити, що відтепер "флюгер розгорнуто на Захід". Але буквально кілька днів перед тим Президент у Севастополі лив сльози за Радянським Союзом, тому є підстави говорити, що наміри, проголошені тепер у Львові можуть бути звичайним політичним крутійством у руслі "багатовекторної політики" України, котру проводить Пан Президент. Більш важливим є те, що сама Европа хотіла би залучити Україну до роботи в усіх европейських інститутах.
Зокрема про це говорили на саміті Президенти Авсрії і Чехії Томас Клестіль та Вацлав Гавел. Взагалі, формуванню таких думок, очевидно, сприяло місце проведення Зустрічі, бо Вацлав Гавел заявив, що Львів є типовим европейським містом. Президент Болгарії Петр Стоянов під час прогулянки Львовом висловив думку, що пам'ятник Міцкевичу є символом поєднання европейських держав Болгарії, Польщі і України, оскільки його автор довший час мешкав у Болгарії.
На закінчення першого робочого дня високі гості поклали квіти до памятника Тарасові Шевченкові, відвідали Національний музей та прослухали святковий концерт в Оперному театрі. На концерті виконувалия головно твори західноевропейських композиторів, а з національної музики прозвучав лише "Карпатський концерт" Мирослава Скорика. По концерті у Дзеркальній залі театру Президент України Леонід Кучма дав обід для усіх Президентів.
Другий день роботи розпочався відвідуванням меморіального комплексу садиб М. Грушевського та І. Франка, де Президенти висадили дерева в "Саду Президентів". Після зустрічі з представниками громадськості Львова високі гості поїхали до Брюховичів, де в ресторані "Колиба" на них чекав розкішний обід.
В цілому Зустріч була організована добре, але не обійшлося без неприємностей. Президент Польщі Александр Кваснєвський прибув до Львова ще 13 травня, щоб мати час на покладення квітів на могили польських вояків на Личакові, які загинули в польсько-українській війні 1918-1919 років. Це він зробив разом із Президентом Кучмою. Відновлюваний поляками "Цвинтар Орлят" вже кілька років істотно псує українсько-польські стосунки. Поляки відновлюють військовий меморіал у всій величі, і львівські влади хотіли би мати поруч щось подібне в пам'ять полеглим січовим стрільцям Української Галицької Армії, могили яких знаходилися поруч, але за Совєтів були брутально знищені. Однак на солідний меморіальний комплекс не стає грошей, і влада обрала тактику тяганини у справі "Цвинтаря Орлят".
На цьому цвинтарі мала би бути встановлена пам'ятна дошка з надписом польською мовою. Текст надпису довго обговорювався, був ніби узгоджений, однак львівська влада врешті вирішила змінити текст на свій розсуд. І це може би і не мало наслідків, але в тексті було зроблено граматичну помилку. Під час покладання квітів польські журналісти звернули на це увагу Кваснєвського і той висловив надію, що вже завтра цієї дошки не буде. Присоромлена дирекція цвинтаря так і зробила на другий день рано в той час, як сам Президент Польщі був присутній на Службі Божій у Соборі Святого Юра.
Навіть цей прикрий випадок наглядно показує нам, наскільки тяжким є шлях України в Европу. Однак ми не маємо іншої альтернативи і мусимо рухатися саме цим шляхом.
Брама. 3.03.99. Львів. Безуспішна боротьба за церкву у Львові
Відповідно до рішення Патріаршого Собору і Синоду Єпископів, які відбулися в жовтні 1996 року для систематичної роботи з молоддю було створено Комісію у Справах Молоді при Патріаршій Курії УГКЦ, головою котрої був призначений о. Йосиф Милян. Праця з академічного душпастирства молоді була започаткована близько двох років тому у Соборі Пресвятої Євхаристії (колишній Домініканський костел), де також проводиться і Служба Божа у суботи та неділі. За цей час при Соборі сформувалася велика парохія, до котрої входить широке коло львівської інтелігенції, визначні громадські та політичні діячі. Отець Йосиф розробляє організовує різнорідні форми роботи з молоддю та дітьми і має широкі плани на майбутнє. Однак формально Собор належить Музею історії релігії, що в значній мірі перешкоджає проведенню повноцінної душпастирської роботи і в принципі суперечить самому розумінню Церкви як виключно Храму Божого. Покликаючись на Указ Президента України від 4.03.1992 року "Про передачу культового майна релігійнім організаціям", Греко-Католицька Церква розпочала клопотання про передачу їй Домініканського костелу. Львіська міська рада рекомендувала передати костел ОО. Домінікан Львівській Архиєпархії УГКЦ, попередньо забезпечивши необхідними площами Музей історії релігїї. Однак Львівська Обласна Державна Адміністрація ніяк не може вирішити позитивно це питання, незважаючи на те, що на ім'я Голови Адміністрації було скерована більше семи листів від Глави УГКЦ Мирослава Івана Кардинала Любачівського, від Помічника Глави УГКЦ Єпископа Любомира Гузара, від Клюбу Греко-Католицької інтелігенції і т.д. В решті-решт Кардинал Любачівський звернувся 2 червня 1998 року з листом до Президента України Кучми Леоніда Даниловича, яке розпочинається такими словами:
Слава Ісусу Христу!
Високодостойний Пане Президенте!
Майбутнє нашої країни, держави, майбутнє цілої нації спочиває на нашій молоді. В залежності від того, що ми зуміємо вкласти в серця молодих людей, які ідеали зможемо їм запропонувати, таким буде наше завтра… Далі в листі описуються завдання Комісії у справах молоді УГКЦ і як вона їх виконує, а закінчується він так: Звертаємося до Вас, Високоповажний Пане Президенте, як до найвищого гаранта Добра і Майбутності Української Держави з проханням вжити свого найвищого авторитету про передання Домініканського Собору у Львові для душпастирської роботи з молоддю. Просимо, щоб це наше прохання в жодному разі не було потрактоване, як крок до перешкоди існування Музею історії релігіі, оскілки Собор зв'язаний з приміщеннями експозиції музую лише переходом, тобто Музей і Собор мають окремі входи і його передача УГКЦ не буде впливати на нормальне функціонування і розвиток Музею. Крім цього, у приміщенні Собору ніколи не була і на сьогодгняшній день не є розміщена жодна експозиція Музею, він використовується лише як ораторія та концертний зал. Сподіваємося, що наша спільна турбота про Народ Божий – Молодь, як майбутнє Української Держави і Церкви, відкриє нам конечну потребу такого духовно-молодіжного Центру. У своїх молитвах проситимемо, щоб ласкавий Господь обдарував Вас ласками і щедротами та бажаємо Божого благословення, витривалості духа та завзяття на важкій дорозі Державного служіння, уділяючи Вам наше Архиєрейське Благословення. Благословення Господнє на Вас!
+ Любомир
Здавалося, що цей лист допоможе вирішити проблему. Але, як відомо, проблеми вирішують не Президенти, а чиновники-бюрократи з різних Державних комітетів у столиці. На цей раз згідно доручення Кабінету Міністрів України від 17 вересня 1998 року справою займався Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики України, до завдань якого виховання молоді у християнському дусі не входить. У своєму листі від 1.10.98 за № 6-1/251 до Львівської Обласної Державної Адміністрації Заступник Голови Комітету Пан В.Ф. Присяжнюк відписав:
"Ансамбль Домініканського костьолу пам'ятка архітектури державного значення, охоронний номер 340, збудований протягом 16-19 ст. має визначне містобудівне значення. Інтер'єри костьолу насичено зразками скульптури роботи кращих львівських майстрів другої половини 18 ст., надгробків лицарів 16-поч. 17 ст. і мають визначну художню цінність. Вважаємо, що розмішена музейна експозиція в костьолі (нагадуємо читачеві, що в костелі експозиції нема – В.С.) сприяє збереженню його унікального інтер'єру.
Зважаючи на значну архітектурно-художню цінність Домініканського костьолу, враховуючи його місценаходження на території історичного середмістя м. Львова, що включаються до Списку всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО, вважаємо недоцільним вилучати вищезгаданий об'єкт з "Переліку пам'яток", затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 05.04.91 № 3"
Таким чином, Комітет стурбований долею костелу і хоче зберегти його унікальний інтер'єр. Але для кого? Для представників ЮНЕСКО, коли б ті часом завітали до Львова чи для тисяч львів'ян, котрим цей інтер'єр допомагає у спілкуванні з Богом? Церковна архітектура має для людей інакше, ніж просто естетичне значення і має служити вірним, а не поцінювачам мистецтва, про що, певно забули чиновники з Києва. До Музею ходять одиниці, а до Церкви – тисячі. Складається враження, ніби комусь у столиці дуже не подобається, що у Львові кристалізується національна інтелігенція, та ще й на католицькій основі. Колись Москва у своїй політиці щодо провінцій користувалася принципом "тащіть і нє пущать". Очевидно, не помічаючи інших взірців, Київ і тут орієнтується на Москву.
