До питання про "українізацію" України.

Упевненіше, сміливіше

Це відредагований мій відгук на статтю «Відродимо, утвердимо рідне слово» (10.12. 1988 р.) у газеті «Культура і життя», опублікований там же 4.02.1990 р.

В поданому нижче тексті червоним кольором написані рядки викинути редакцією газети при публікації мого листа, а зеленим – редакційні правки.

Доля української мови на Україні (чи не гірко звучить?!) мені далеко не байдужа, хоч я і не приймав участі в обговоренні проекту Закону про мови. Я вважаю, що при умові надання українській мові (і тільки українській!) статусу державної окремі деталі різних варіантів закону не є аж занадто суттєвими в побоюванні того, що взагалі будь-який варіант закону не буде втілений в життя повністю і повсюдно в призначені строки.

Закон про мови сам по собі не працюватиме. Працювати мусимо ми всі, і наполегливо. Але самої наполегливості ще замало. Аналізуючи події та ситуації, зв’язані з прийняттям законів про мови (і у нас, на Україні, і в інших республіках), я прийшов до висновку,

що знову нам заважає наша давня українська безхребетність, через яку, на мою думку, ми і не можемо досі відродити нашої державності. Знову ми нашу нерішучість і надобережність видаємо за гнучку політику і державну мудрість. Я вважаю, що слід діяти більш рішуче і не звертати жодної уваги на ту масу листів з протестами, яка надходить від російськомовних обивателів, які найбільше в житті цінують власний спокій з набитим шлунком.

що втіленню їх у життя заважає над обережність.

Гадаю, слід діяти рішучіше, не звертаючи уваги на протести манкуртів. Не ідеалізуймо вітчизняну демократію – вона «спрацьовуює» у висококультурних народів.

В нашому випадку обиватель найбільш бездуховна і обмежена людина, але теж має свій голос, з яким нібито слід рахуватися.

До того ж зважмо: обиватель здебільшого пасивний, не здатний на конструктивну ідею, тим більше – на її активний захист. Втіленню Закону про мови може перешкодити хіба що організований опір. Та невже можливе створення неформальної організації «Українці проти української мови»?

Отже, треба

"залізною рукою"

спокійно, по-діловому вводити Закон у дію, ретельно забезпечуючи його матеріальні засади (підготовку викладачів, випуск підручників, організацію курсів тощо).

Наш обиватель дуже страждає ностальгією за сильною владою, отже, таку владу і слід йому показати

Я не пам’ятаю в чиїх спогадах – Грушевського чи Винниченка, бо читав їх значно раніше. ніж їх почали друкувати республіканські періодичні видання – згадувалося, що після утворення УНР київська публіка напрочуд швидко пригадала українську мову

Крім нашого, українського, обивательства, протестуватимуть і шовіністично настроєні чиновники. Користуючись (зловживаючи) посадою, вони здатні саботувати реалізацію заходів природних і закономірних. Тому, на мій погляд, злісних слід звільняти.

Шовіністу не місце на урядовій службі на Україні

Водночас всіляко підтримувати і заохочувати тих росіян – а їх багато! – які з розумінням ставляться до нашого національного відродження.

Введення закону про мови значно полегшиться, коли ми почнемо спілкуватись українською мовою в побуті. Це –найважче. Як то воно може бути вирішене, я не знаю. Адже, що вдієш, коли чимало українців погано-таки знають свою мову і спокійно, без докорів совісті, користуються лихозвісним суржиком?

В інтерв’ю (з паном І.Тимченко – В.С. 2100 р.) йшлося про психологічний фактор. Авжеж, щоб розмовляти літературною, незасміченою українською мовою, треба – до певної міри – погодитися на роль «білої ворони». На таке не кожен відважиться. Наші батьки і діди переходили в містах на російську мову якраз тому, що не хотіли виглядати «білими воронами», селюками.

Переконаний: на сході України з числа членів Товариства української мови імені Тараса Шевченка треба створювати спеціальні осередки ентузіастів, які своїм єдиним завданням мали б поширення української мови в побуті. Конкретно – переконувати знайомих, сусідів, колег і навіть випадкових людей у необхідності, перспективності переходу на українську мову. Їх важливою роботою було б створення україномовного середовища в громадських місцях. Люди мусять чути не тільки агітацію (яка може дати негативний результат), а й живу розмовну мову, підсвідомо засвоюючи, що говорити українською мовою – престижно!

Не зайвим буде в цій роботі і посилання на приклад Львова та інших міст Галичини, про український характер яких часто забувають столичні борці за мову. (От і в опублікованому інтерв'ю є фраза: "З певністю можу стверджувати, що такого "російськомовного населення в республіці майже всі сто відсотків")

Недаремно в інтерв’ю згадувалося, що є чимало людей, які, визнаючи себе українцями, зневажливо ставляться до мови свого народу. Я почув колись таку фразу: «Я ужасный украинский националист!» Важко собі уявити більш спотворену психологію. Не треба нам таких «націоналістів», вони найбільше псують всю справу, бо маючи себе за українських патріотів, переконані, що цього достатньо для того, щоб вибачити їхню зневагу до материнської мови.

Отже, треба назвати речі своїми іменами, і не боятися, що хтось буде обурюватись чи ображатись.

Я знаю, що жоден обиватель не хоче, щоб його вважали таким, а "перевертень", якщо він має крихту людської гідності, не захоче ним бути. Слава Україні!

Післямова

Млява українізація України, яку ми при великім бажанні можемо спостерігати тепер, викликана тим, що в суспільстві були і залишилися досі зовсім інші погляди на цю проблему, ніж я мав на той час. Про це говорять купюри в надісланому до газети моєму листі, а конкретним з виразників цих поглядів був пан Сергій Лащенко. У статті «Кавалерійска атака» чи просвітительство?», опублікованій у газеті «Молода Галичина» від 26.01.1991, він розкритикував мої погляди, хоча слід визнати, досить чемно. Його стаття у п’ять разів більша за мою, можливо тому, що переповнена суперечностями. Автор ніби і не проти рішучих дій, але дуже оглядається на позицію російськомовних «патріотів» України. Якою може бути їхня роль у відродженні і поширенні української мови, зі статті я так і не зрозумів. Оскільки стаття була опублікована у львівській газеті, принаймі якась частина «західняків» притримувалася тоді такої самої думки. Критикували мої погляди також і близькі друзі-галичани, які свого часу поїхали до Києва з місією його «українізації», а тепер через безуспішність своєї роботи приходять до висновку, що в національному питанні мова є другорядною ознакою, а головною є патріотизм. Але це поняття настільки широке, що патріотом може вважати себе і той, хто лишень вболіває за київське «Динамо» при його грі з московським «Спартаком». Такі футбольні зустрічі тепер настільки рідкісні, що нагода проявити і таку форму патріотизму може трапитися кілька разів за ціле життя. З рештою, це питання і теоретичне, і дискусійне, і про нього вже стільки писано-переписано, що заглиблюватися в нього нема сенсу у короткому дискурсі. У принципі, російськомовні патріоти України – це об'єктивна і неуникнена реальність, хоча, на мою думку, небажана. Їх так багато, що вони, без сумніву, будуть великою від’ємною часткою сумарного творчого потенціалу мешканців України у сфері української культури. Якщо ж ми такі щедрі і делегуємо своїх громадян, як тих «гастарбайтерів», працювати на ниві інших культур, то тоді питань нема. Творять же власну культуру нечисленні словаки, і словенці , тому чому ми мусимо думати про якісь «національну велич»? А якщо Україна колись розколеться за мовною ознакою, у тому великої трагедії не буде.

В продовження теми на Фейсбуку

Продовжую свої думки на тему «українізації». У попередньому пості я писав, що люди будуть переходити на українську мову тоді, коли вона стане престижною. Це дуже загальне твердження, бо престиж мови є наслідком як соціальних процесів, так і якостей самої мови, і цілеспрямованої мовної політики в державі. Ці чинники взаємно переплітаються і кожен з них окремо не приведе до бажаного результату. Проте можна знайти відправну точку, з якої можна почати. В цілому для людей нормальним є бажання висловити свої думки найбільш точно, виразно і тому найбільш переконливо. Тому більш важливими є не якісні характеристики мови (краса, мелодійність і под.), а кількісні (багатство лексики і фразеології). Спеціалісти стверджують. що українська мова дуже багата і, безумовно, вони мають підстави для такого твердження. Але є підстави також говорити, що це багатство використовується дуже мало, з одного боку, через обмеженість наших знань, з другого з причини людської психології. Для людини психологічно легше для висловлення своїх думок використовувати готові, ходячі штампи – яскраві вирази, найбільш вживану фразеологію, яку вона надибує і повсякденному житті, і в засобах масової інформації. Ці штампи формують ментальність народу, але і залежать від ментальності і наявної інформації. Для ілюстрації візьмемо гіпотетичний випадок, коли якесь явище може бути охарактеризоване влучним прислів’ям, як українським, так і російським чи польським. Теоретично українець відповідно до своєї етнопсихології серед них мав би вибрати українське, це нормально. Але якщо українець не знає українського прислів’я? А не знає він його у своїй більшості і, тому процитує відоме йому широко вживане російське, у ліпшому випадку – кальку з нього. Ось так розвивається повзуча русифікація навіть без цілеспрямованої політики, про яку ми поки що промовчимо, а розвинемо конкретну тему використання сформованої віками народної мудрості, яка (тобто тема) мов дзеркалі відбиває деякі причини наших мовних проблем.

Українські прислів’я і приказки збиралися багатьма дослідниками. Найбільш відоме зібрання склав Матвій Номис. Його твір, написаний в 1864 р., УКРАЇНСЬКІ ПРИКАЗКИ, ПРИСЛІВ’Я І ТАКЕ ІНШЕ зі зрозумілих причин в Росії та СРСР не видавався. В незалежній Україні він вийшов невеликим тиражем, але залишається мало відомим. Аналогічна робота Даля видавалася неодноразово, а сам російський фольклор широко використовувався для виховання дітей у початковій школі. У програмах підготовки вчителів молодших класів російських шкіл ролі приказок, загадок і байок віддавалося велике значення і в педагогічній роботі вони використовувалися дуже широко. Тому і не дивно, що українські журналісти, які переважно вчилися в російських школах, використовують кальки російських виразів. У відцифрованому вигляді словник Даля можна знайти в Інтернеті. Міністерство освіти України подібну роботу не зробило і при існуючій мовній політиці не зробить, а для громадськості це, очевидно, не під силу – зі словника Номиса в Інтернеті можна знайти хіба що вибране. Зрозуміло, що ця велика конкретна праця потребує часу, за неї жоден ентузіаст ще не взявся. Те саме стосується тлумачних і фразеологічних словників. Але не менш важливим є формування новотворів відповідно до сучасних реалій, а це вже робота лінгвістів-професіоналів. Чи займається цим Інститут мовознавства ім. Потебні?

Таким чином, доведення усього багатства української мови до мас і його постійне поповнення має бути предметом державної політики, хоча не виключаються і адміністративні заходи, а також узгоджена робота громадськості. При поєднанні цих чинників можна буде сподіватися, що у суспільстві українська мова почне ставати престижною.