До витоків російської культури і перспектив української
Brama. 28.03.2000. Львів
В газеті "День" з'явилася стаття Сегия Удовика "Дві культури", в якій автор цілком слушно твердить, що в Україні існують дві культури – російська і українська. Це дійсно так, цьому заперечень нема. Більше того автор має рацію, навіть коли говорить: "культурний простір, який спирається тільки на українську мову, вельми обмежений". Однак це твердження можна зрозуміти так, що цей простір навіки приречений на обмежені рамки. І це також може бути вірним, якщо люди, вільно володіючи українською мовою, будуть вперто писати подібні статті російською, як це робить пан Удовик. Писати українською, творити українську культуру – це справа національної гідности, але цего ми ще не засвоїли.
Російська культура, яку так захищає Сергій Удовик, нас цему не вчила. Вона вчила нас бути відданими чужим цінностям. Багато хто з українців це засвоїв дуже добре і тепер під прапором демократії захищає права російської культури в Україні. Однак проти тих прав ніхто і не виступає. Мова може йтися тільки про доцільність, про те, що російська культура в Україні завжди лишиться маргінальним відгалуженням справжньої російської культури і тому безперспективна. То нащо ж витрачати зусилля?
Українська культура може сягнути світових висот тільки на національній основі. Це абеткова істина, навіть незрозуміло, чому її не знає пан Удовик. Видатний японський кінорежисер Акіро Куросава наполегливо вивчав европейську літературу, російську зокрема, і намагався творити в "европейському" дусі, але безуспішно, аж поки не зробив свій фільм "Сім самураїв" цілком в дусі японської культури, але забарвлений европейськими ідеями, і аж тоді здобув світового визнання.
Однак для наших "окультурених" співгромадян японський приклад може бути і непереконливим, тому повернемося до так близької і "рідної" нам Росії.
Близькою нам темою багато займався російський вчений, лінгвіст і філософ князь Н.Трубецькой. Далі він буде багато цитуватися, всі цитати взяті з часопису "Вестник Московского университета. Филилогия", №4 за 1990 р. Хотілося б для більшої переконливости цитувати його в оригіналі, але, певно, не всі розуміють російську, тому даю в перекладі.
У статті "К украинской проблеме", написаній у 1927 році князь після короткого вступу пише:
Таким чином, стара великоросійська культура за часів Петра померла; та культура, яка з часів Петра живе і розвивається в Росії, є органічним і безпосереднім продовженням не московської, а української культури (стор.66)
І далі після аналізу російської літератури:
Отже, ми бачимо, що в усіх галузях післяпетрівська російська література є прямим продовженням західноруської, української культури
а після обґрунтування українських підвалин російського театру Трубецькой іде далі:
Ту ж картину ми спостерігаємо і в інших видах мистецтва (музика – вокальна і інструментальна, живопис, архітектура). (стор.68)
Князь переконує, що "українізація виявляється мостом до европеїзації Росії" (стор.69). Отож, в напрямку руху до Европи в Росії була створена зовсім не російська культура.
Ця культура втратила свій український провінційний характер. Специфічно ж великоросійского характеру вона придбати не могла вже в силу того, що… тяглість специфічно великоросійської культурної традиції була остаточно і безповоротно перервана (стор.69).
Тут ніби все говорить за те, що російська культура мала би бути для нас мало не рідною, і так відчувають її деякі українці типу Удовика, але послухаємо світлішого князя далі:
Кожна культура повинна мати, між іншим, два боки: один – обернений до конкретного етнографічного фундаменту, другий – обернений до вершин духовного і розумового життя. Для міцности і здоров'я культури необхідно, по-перше, щоб кожний з цих боків дійсно відповідав свому призначенню, тобто щоби бік, обернений до народних коренів відповідав індивідуальним рисам даного конкретного етнографічного фундамента, а бік, обернений до духовних вершин, за своїм розвитком відповідав духовним потребам обраних, видатних представників нації.
Отож російська культура ще сімдесят років тому була внутрішньо суперечлива. Її верхня верства не знаходила розуміння в нижньої. Але часи змінюються. Сучасна російська культура вже в значним ступеню зусиллями своїх діячів нашого століття дуже вже наблизилася до своїх фундаментальних основ, які для "етнографічного" українця як були, так і залишаються дуже далекими. Треба віддати належне князю Трубецькому, бо міг передбачити сучасну ситуацію в Україні:
"Уявімо собі тепер, що має статися, якщо усю цю загальноросійську культуру на території України замінити новоствореною спеціально українською культурою, яка не має нічого спільного з колишнею спільноросійською. Населенню України прийдеться "оптувати" за ту чи іншу культуру" (стор.72)
"Успішно конкурувати із спільноросійською культурою в задоволенні вищих потреб нова українська культура не буде в стані. Люди, які будуть "оптувати" за українську культуру стануть головними адептами і керівниками цеї нової культури і накладуть на неї свій карб – печать дрібного провінційного марнославства, тріумфуючої посередньості, трафаретності, мрякобісся та, зверх того, дух постійної підозри, вічного страху перед конкуренцією (стор.73)
Тому в цій культурі все – наука, література, мистецтво, філософія і т.д. не будуть самоціллю, а будуть тенденційні. Це відкриє широку путь для нездар (стор.74).
Мусимо визнати, що багато в чому князь мав рацію, але його пророцтво стосується головно України Наддніпрянської. Явища пророковані князем, дійсно, мають місце, і це відвертає від української культури потенційних її творців. Не всі мають мужність пожертвувати тимчасовим швидкоминучим успіхом на користь великої перспективи, і звертаються до "надійних" орієнтирів.
Однак маємо орієнтири і власні. В Західній Україні культура не має (наскільки це можливо в сучасному світі) нічого спільного з російською. І в тому є шанс української національної культури. Українська культура на Заході на відміну від російської на Сході здорова, має свої безперервні національні традиції і органічно пов'язана з народною культурою і тому має своє майбутнє на відміну від російської на Сході України, де ця остання, як би там не було, ніколи не буде мати національних коренів.
Тепер про рівень двох культур в Україні. Який би не був рівень культури української, рівень культури російської є набагато нижчий. Засвідченнями московських літературознавців, які володіють українською мовою, все найбільш цікаве, опубліковане в Україні, написане українською ( в тому числі і на Сході).
Російською мовою масово друкуються малоцікаві речі, в яких тільки ремигаються застарілі російські ідеї. Так, українська культура ще не досягла світових висот, цему є різні причина, і одна з них в тому, що багато геніальних українців творили і продовжують це робити на користь сусідів. Та часи змінилися.
Саме існування Української Держави відкриває всі можливости для розвитку української культури. А працювати на користь сусідньої культури не тільки безперспективно, але і непатріотично.
