Regimentum mixtum

В теперішньому часі політологи і філософи в немалім ступеню заскочені тим фактом, що в посткомуністичних країнах демократія не спрацьовує. Влада як була, так і залишається антинародною. При номінальних демократичних інституціях, державами фактично керують олігархічні клани, урядовці вдосконалюють методи розкрадання державних коштів, в небачених масштабах розвивається зловживання владою, корупція, хабарництво, а населення убожіє. Такий розвиток подій змушує багатьох сумніватися в універсальності демократичних форм правління. Дуже часто в Україні тепер можна почути голоси про бажаність якщо не диктатора, то, бодай якоїсь “твердої руки” на найвищій державній посаді. Так реагують прості люди, покладаючись тільки на свою інтуїцію, але і спеціалісти-теоретики під тиском фактів починають глибоко замислюватися над питанням адекватності державного політичного устрою різних країн традиційному світоглядові народів цих країн. І вже висловлюються думки про те, що сучасна демократична система найбільше відповідає світоглядові та національним характерам англосаксонських народів, і відмінності у політичному устрою, скажімо, Франції, власне, і відповідають особливостям французької національної душі, котра зовсім не така, як у англосакса. Наприклад, юридичне поняття презумпції невинності розвинулося в англосаксонському середовищі і пізніше було прийняте юриспруденцією багатьох країн Європи, але згідно з Кодексом Наполеона обвинувачуваний у суді Франції фактично мусив доводити свою невинність, тоді як відповідно до англосаксонського світогляду суд має доводити винність обвинувачуваного. Відмінне від англосаксонського розуміння ролі парламенту і президента країни збереглося у Франції і донині.

Однак особливості національного характеру окремих народів можуть уповільнювати їх прогрес, тому позбавлення безперспективних традицій, принаймі очевидних, і засвоєння досягнень інших культур може піти їм на користь. Однак в цілому світі нема таких державних діячів, котрі б займалися перевихованням людей. Політики сприймають людей з усіма їх недоліками і відсталими поглядами за об’єктивні реалії, на які вони в тому чи іншому ступеню, в залежності від рівня демократії в державі, вважати, і тільки. Моральним вдосконаленням людини завжди займалася і має займатися надалі релігія, але державний устрій країни мусить забезпечити їй таку можливість.

Усі форми правління на протязі історії людства можна розділити на три групи – правління одної особи, групи осіб і правління більшості. Ближче до нашого часу форми державного устрою в цілому розвиваються від авторитарних до демократичних. Така закономірність може мати дві причини: або демократична форма правління сама по собі є більш досконалою, тобто більше здатна задовольняти потреби людей в будь-якому суспільстві, або її поширення пов’язане із вдосконаленням самої людини в сенсі розвитку в ній здатності до самоконтролю власної суспільної поведінки. Тема взаємозв’язку між вдосконаленням людини і вдосконаленням суспільства надзвичайно складна, тому розглянемо лишень питання, чи демократія дійсно найліпше відповідає завданню організації суспільства на найбільшу користь людини. Прихильники демократії люблять повторювати: “Так, демократія як форма правління недосконала, але людство досі ще не вигадало нічого ліпшого”. Чи це так?

Уважно розглянувши структуру влади держав минулого і сучасності, можна прийти до висновку, що завжди існувало поєднання демократичних і авторитарних форм правління, і там, де це поєднання було більш гармонійним, держави досягали найбільших успіхів. Давньогрецький філософ стоїк Панетій (180 р. до н.е. – 110 р. до н.е.) навіть вважав ідеальним сполучення монархічних, аристократичних і демократичних елементів. Якщо ж в поєднанні проявлялася істотна дисгармонія, тоді відбувалися почергові зміни демократичних і авторитарних форм. Згадаймо хоча б історію Давнього Риму. Там від початку була монархія, потім демократія, а далі державою керував імператор, обмежений інколи, можливо, формально демократичними інститутами – сенатом, народними трибунами. Взаємодія демократичного та автократичного складників влади у Римі мала непогані результати, і римські досягнення пізніше були використані середньовічною Європою при державнім і військовім будівництві, розробці теорії права і т. ін. Навпаки, досить довге існування деспотичних режимів завжди вело до повного занепаду держави без істотних корисних для наступних поколінь досягнень, чому ми маємо немало прикладів в Азії, де бували окремі яскраві спалахи особистостей в духовній сфері, в культурному і науковому житті, але де нема тяглості того культурного і наукового розвитку, який ми маємо в Європі впродовж двох з половиною тисячоліть.

В середні віки в Європі панували монархічні форми правління, але, як не дивно, певна демократичність досягалася існуванням іншої авторитарної влади – загальноєвропейської влади над душами людей католицької Церкви в особі Папи Римського. Влада Папи вважалася найвищою, бо саме він коронував королів та імператорів. Кожен монарх, погоджуючись прийняти корону від Папи, тим самим визнавав його зверхність. Цікаво, що коронуючися на Імператора французів у 1804 році, Наполеон Бонапарт вихопив корону з рук Папи і сам поставив її собі на голову, бо не хотів визнавати навіть формальної залежності від Папи. Захищаючи християнські засади, Папа Римський ставав в обороні підданих королів та імператорів від їх свавілля та надуживання владою. Найяскравіше така оборона людських прав народів Священної Римської імперії проявилася у боротьбі папи Григорія VII (1073 – 1085 рр.) з імператором Генрихом IV (1056 – 1106 рр.). Коли імператор перейшов межі своєї влади, папа звільнив вірних від присяги імператору у випадках, коли той порушував існуючий закон. Піддані імператору світські магнати почали відмовляти в послуху своєму свавільному сюзеренові. Розлючений Генрих IV видав декрет про скинення папи, обвинувачуючи його в злочинах, у відповідь на що Григорій VII відлучив імператора від церкви, що остаточно лишило його підтримки васалів. Усвідомивши владу папи над душами своїх підданих, Генрих IV мусив покаятися, після чого папа у 1077 р. зняв з нього відлучення. Фактично своєю боротьбою з імператором Генрихом IV папа Григорій VII започаткував новий підхід до розуміння влади як інституції, обмеженої у своїх повноваженнях певними рамками закону. З цього часу в історії європейського права починається новий етап. В університетах, в першу чергу в найстарішому Болонському, починає розроблятися нова теорія права. Ця теорія, базована на праві Римському, передбачає систематизацію юридичних законів таким чином, щоб вони не суперечили один одному і в основі своїй виходили з християнської моралі, оборонцем якої на ті часи була католицька Церква. В ті ж часи в Європі виникла ідея “regimentum mixtum” (мішане правління), котра передбачала поєднання влади Папи Римського над душами вірних із світською владою монархів.

В наш час навіть в найдемократичніших державах існують авторитарні інституції – армія, поліція, прокуратура. Демократична процедура прийняття законів у парламенті зовсім не заважає авторитарному наглядові за їх суворим дотриманням. Фактично демократія закінчується там, де починає діяти закон. Відповідно і інституції, котрі слідкують за дотриманням законності побудовані на авторитарних принципах. Однак існує і найвищий закон, котрий діє в будь-яких державах, – Закон Божий, втілений у заповідях Божих, котрі не підлягають обговоренню, бо є загальновизнаними аксіомами, на котрих і досі побудоване право, хоча про це часом забувають деякі правники. Звідси випливає, що і Церква, яка стоїть на сторожі Закону Божого, для ефективного виконання своїх функцій мала би утворювати структуру, побудовану на засадах єдиноначальності.

Загальне падіння моральності в усьому світі, котре почалося не в останні десятиліття, а має своє коріння в ідеях матеріалістів 18 століття, безсумнівно пов’язане з поступовим падінням впливу церкви на життя суспільства. Можна вважати, що церква часом не встигає за розвитком суспільства і не реформує достатньо швидко своїх поглядів відповідно до певних об’єктивних змін в суспільних явищах, але не можна нехтувати її роллю у формуванні суспільної моралі, побудованої на непорушних Заповідях Божих.

Враховуючи історичний досвід, можна припускати, що ефективність управління суспільством мала би підвищитися, якщо би воно було побудоване на гармонійному поєднанні авторитарних і демократичних форм правління. При цьому демократичною мала би бути світська влада, а авторитарною – влада церкви. Таке поєднання суперечливих форм правління відповідало би гегелівському діалектичному методу, згідно з яким боротьба протиріч є джерелом розвитку. Однак навряд чи громадська думка сприйняла би цю теоретичну ідею для практичного втілення з відповідними змінами у конституціях сучасних держав, тим більше в умовах, коли церква відділена від держави. Значно реальніше було би реалізувати цю ідею в рамках вже існуючих традицій і досвіду співіснування та співпраці існуючих церков із світськими владами.

Централізована структура дозволяє католицькій Церкві підтримувати власну незалежність від світських влад, цілісність і єдність, а відтак і власний авторитет в усьому світі. Якщо відмежуватися від церковних догм і теологічних суперечок, а зосередитись тільки на організаційних принципах душпастирства церкви над вірними, то можна прийти до висновку, що теократична структура католицької Церкви найбільше б відповідала авторитарному складнику в діалектичному поєднання демократії і авторитаризму. Слід зазначити, що для реалізації ідеї “regimentum mixtum” зовсім не обов’язково провадити відповідні зміни в конституції країни. Вистачить і самого визнання вірними верховенства Вселенського Архієрея у справах суспільної моралі і віри.

Принцип плюралізму, важливий в політичній сфері, переноситься і на сферу духовну, а різноманіття церков розглядається як можливість і передумова повного духовного розквіту людини. Це помилкова думка. Принцип плюралізму необхідний там, де існує невпевненість у виборі шляхів до справедливості, істини, суспільного добробуту. Різноманіття думок допомагає пошукові цього шляху методом проб і помилок. Однак в процесі цих пошуків людство вже пізнало деякі беззастережні істини і, безумовно, пізнаватиме їх і надалі. Ці істини стають фундаментом і каркасом при побудові гармонійного людського суспільства, тому мають лишатися непорушними. Плюралізм думок відносно основоположних засад є небезпечним, оскільки може привести до занепаду всього людського суспільства. Це зовсім не означає, що в світі повинна панувати якась одна релігія, бо ж існують фундаментальні расові особливості, котрим мають відповідати кілька основних світових релігій, об’єднання яких не принесе користі людству.