Коментарі на "Огнях"

2002 року у віртуальному просторі України сформувалася група громадських активістів ОГНІ (Організована Громадська Національна Ініціатива), яка на своєму сайті піднімала актуальні питання суспільно-політичного життя в країні. Група скоро розпалася, але лишилися мої коментарі до поточних подій в Україні, публіковані на сайті. Деякі з них залишаються актуальними і понині або піднімають "вічні" теми. Отож ніжче вони і подаються.



25.11.2002. Донбас – кузня керівних кадрів України

Один з читачів ОГНІв звернув нашу увагу на те, що вихідці з Донбасу неодноразово займали посаду голови уряду України. Серед них – Чубар Влас Якович (1923-1934 рр., на посаду голови РНК УСРР прийшов із Донбасу), Хрущов Микита Сергійович (1944-1947 рр., трудовий і революційний шлях починав на Донбасі, працював там до 1928 р.)- Казанець Іван Павлович (1963-1965 рр., нар. на Дніпропетровщині, але з 1944 р. працював на Єнакіївському металургійному комбінаті, був секретарем парткому комбінату, 1-м секретарем Єнакіївського міськкому КПУ, першим секретарем Донецького обкому КПУ, з 1960 р. – в Києві), Ляшко Олександр Павлович (1972-1987 рр., кол. 1-й секретар Донецького обкому КПУ), Масол Віталій Андрійович (1987-1990 рр., нар. на Чернігівщині, але трудовий шлях починав у Краматорську, де працював до переїзду в Київ у 1972 р., Фокін Вітольд Павлович (1990-1992 рр., більша частина біографії пов'язана з Луганщиною). До цього списку, очевидно, треба додати і уродженця Донбасу Станіслава Косіора, секретаря ЦК КП(б)У в передвоєнні роки, і луганського слюсаря Климентія Ворошилова та інших, менш знаних. Отож, прихід Віктора Януковича на посаду Голови Кабміну не є випадковістю. Це цілком закономірно, що індустріальний край є кузнею керівних кадрів України. Але чи не тому зрусифікована Україна, що зрусифікованим є Донбас?

21.11.2002. Донбас наступає

Верховна Рада 234 голосами ухвалила кандидатуру Віктора Януковича на посаду прем'єр-міністра України. Цілком закономірна подія. Район без давньої історії і глибоких культурних коренів в силу географічних обставин станв індустріальною потугою, не тільки "всесоюзною кочегаркою", але і кузнею управлінських кадрів. В умовах всеохоплюючої економічної кризи останнього десятиліття Донбас мав можливості і передумови для налагодження роботи підприємств, продукція яких знаходила збут як в країні, так і за кордоном. Доплив фінасового капіталу, наявність висококласних спеціалістів і не на останньому місці амбіції місцевого керівництва привели до поширення донецьких впливів у багатьох сферах політично-економічного життя України. Донбас не хоче бути малокультурною провінцією, за яку його здавна мали в столицях, він прагне визнання, для чого має усі підстави.

20.11.2002. 85 років УНР

20-го листопада 1917 р. Третім Універсалом Центральної Ради було проголошено Українську Народню Республіку. В Росії на той час панувало безвладдя і хаос, в Україні ж був відносний спокій. Умові для проголошення незалежної Української держави були, як ніколи, добрі. І тим не менше, Центральна Рада ще не рішилася на повне відділення від Росії. Які б не були причини такої нерішучості, слід визнати, що Україна для незалежності виявилася неготовою. Ситуація повторилася через 73 роки, коли в Україні була прийнята декларація про державний суверенітет без відділення від СРСР. Однак в обох випадках розвиток подій все одно приводив до проголошення актів про повну незалежність держави. Будемо трактувати обережні кроки українських політиків як державну мудрість. Термін "народна республіка" виявився напрочуд вдалим. Пізніше його запозичили багато країн соціалістичного табору. Українська ж народна республіка проіснувала недовго, але без неї не було би Української Радянської Соціалістичної Республіки, а без УРСР – нашої незалежної держави.

15.11.2002. Обурюватися чи сміятися?

Державна Дума Росії своєю поправкою до закону "Про мови народів РФ" встановила, що алфавіти державних мов республік федерації будуються тільки на графічній основі кирилиці. Тобто латинка – від лукавого, і ті республіки, яки мали "наглість" перейти на латинську графіку державних мов, незалежно від підстав, мають повернутися до кирилиці. Заодно і арабській "в'язі", івритським "цеглинкам" і "прочім" ієрогліфам відмовлено бути об'єктами вільного вибору народів РФ. І це при тому, що писемність у деяких районах Росії почала розвиватися набагато раніше, ніж у самій Москві і зовсім не на основі кирилиці. Отож, рішення цілком у російському дусі – "Нєт і бить нє можєт!" "Єдная і нєдєлімая" навіть у дрібничках не хоче поступатися своїми імперськими атрибутами. Російські законотворці мають неабияку витримку – мають в носі можливі обвинувачення у шовінізмі, протести, обурення, кпини. Інтереси імперії – "прєвише всєго!"

14.11.2002. "Національним" наш футбол був в часи СРСР ?

Київське "Динамо" в черговий раз пролетіло. Кілька разів пролітала і наша національна збірна. Хоча яка там вона "національна"? В грі на найвищому рівні треба бути справжнім патріотом. При граничниму фізичному і психічному напруженні в таких іграх усвідомлення себе як захисника честі рідної держави додає нових і особливих сил. Та чи усвідомлюють себе синами України футболісти, які навіть і державної мови не знають і демонстративно знати не хочуть? Риторичне запитання. А "Динамо"? Це взагалі якийсь Інтернаціонал, бо українців навіть за паспортом серед основних гравців одиниці. Тобто команда грає тільки за гроші, національний момент тут абсолютно відсутній. Виходить, що справді національним був український футбол у Радянському Союзі. Не маючи інших можливостей для самовираження, українці намагалися "втерти носа" Москві хоча б у футболі. І досягали високих результатів не тільки в чемпіонаті СРСР. Так само і радянська збірна показували найліпшу гру, коли тон в ній задавали українці. Причини поразок наших футболістів настільки очевидні, що навіть Суркіс наказував футболістам класти руку на серце під час виконання державного гімну. Але на наказом патріотом не станеш. Якщо в грудях нема українського серця, руку з таким самим успіхом можна класти і на задницю.

08.11.2002. День української писемності та мови

9 листопада країна відзначає (безперечно, ще не святкує) День української писемності та мови. Але через 11 років після здобуття незалежності ми могли би вже святкувати День перемоги української мови в Україні. Могли би, та так не сталося. А не сталося тільки тому, що питанням "українізації" України зайнялися люди недосвічені в реалізації не тільки подібних, але і взагалі будь-яких складних проектів. Впровадження в життя ідеї українізації не "поетична", а організаційна і технічна проблема, яка вимагала розробки концепції і структурованого плану ативізації української мови в державі. І реалізовувати цей план мали люди з досвідом практичної роботи в реалізації складних проектів. Для вивчення української мови людині, яка володіє російською потрібно не більше двох років не дуже інтенсивного навчання. Отож для українізації України не треба було багато часу. Для цього була лише потрібна політична воля, наявність достатньої кількості вчителів, підручників, словників. І, звичайно, гроші на підготовку і роботу вчителів, організацію курсів та на друк книжок. А де можна було взяти ці гроші? Та від самих учнів, якими мали стати в першу чергу державні урядовці різних рівнів, які тепер мають цілком обгрунтовану "відмазку" своєму незнанню державної мови – вони навіть при бажанні потратитися на словники не мали можливості їх купити. Питання ж могло вирішитися так: Ось вам підручник, ось вам словник, будь ласка, за два роки вивчіть українську мову і складіть іспит на володіння нею, в інакшому разі ви будете скорочені за професійною непридатністю. Мені здається, що при такому підході навіть ділові люди вивчили б українську мову. Чи не так?

07.11.2002. 85 років з початку Великого експерименту.

85 років тому сталася подія, наслідки якої не міг передбачити ніхто із сучасників. Інакше б більшовицька революція була б задушена ще в колисці. Сили для того були як в самої Росії, так і у її союзників. Але початок грандіозних соціальних зрушень був сприйнятий сильними світу цього за звичайний державний переворот, проведений купкою фанатиків і авантурників, які на перший погляд не мали жодних шансів утриматися при владі. Гай-гай! Виявилося, що більшовицькі гасла знайшли потужний відгомін у загадковій слов'янській душі. Важко сказати, чи широкі маси одразу повірили у комуністичну казку чи просто їм сподобався заклик: "Грабуй награбоване!", який з ентузіазмом поширювали числені добровільні агітатори, спримітизувавши комуністичну ідею до рівня розуміння її розворушеним плебсом. Народу, який віками перебував у рабстві було дозволено все, благо що завдяки військовому часові зброї було вдосталь. І він почав використовувати надану свободу на власний розсуд. У революційному хаосі, що наростав із страшною силою, могла дати собі раду тільки тоталітарна влада із застосуванням методів безжалісного і безоглядного терору. Для такої влади добре пасувала організаційна структура і засади партії більшовиків. Отож, не дивно, що вона швидко опанувала ситуацію і вийшла переможницею у боротьбі з численими, але розрізненими і малоорганізованими супротивниками. А по перемозі розпочався гігантський соціально-економічний експеремент, рівних якому в історії не було і, очевидно, вже ніколи не буде. Наслідки цього експерименту будуть відчуватися ще довгі роки. Має змінитися не одне покоління, щоб психологія "совка" набула загальнолюдських форм, а у суспільстві наладналися більш-менш гармонійні відносини.

21.10.2002. Політична пасивність українців чи відсутність лідера?

21-го жовтня на радіо "Свобода" був зачитаний лист історика з Жовкви Євгена Маєка. Історик науково обгрунтовує (виправдовує?) політичну пасивність українців. В чомусь він має рацію. Але не всю. В той же день у Львові біля податкової адміністрації відбувся мітинг протесту проти свавілля карно-злочинних кланів, які опанували найвищі посади у державних структурах України. Присутніх було тисячи три-чотири. Сповнені справедливих обвинувачень у хабарництві і корупції податківців, гнівні виступи депутатів Верховної Ради та львівських підприємців розпалили присутню публіку, яка вже була готова проявити свою активність. Але завершальний млявий виступ Віктора Ющенка із закликом мирно розійтися розхолодив публіку. Люди розчаровано попленталися по домівках. Все-таки справа не в пасивності українців чи їх терплячості. Справа у відсутності справжнього лідера, який би міг повести за собою маси.

16.10.2002. Хочу бути академіком!

На сайті "Критика" http://krytyka.kiev.ua/comments/Stikha01.html доктор фізико-математичних наук Максим Стріха пише: Нещодавно в коридорах Президії НАН мені довелося почути обурливу історію про дзвінок керівника однієї з високих виконавчих структур (до речі, вже члена-кореспондента НАН) до президента Академії Бориса Патона: <-Борис Евгеньевич, я все еще не академик>. <- Но, видите ли, академиков рекомендуют отделения, а избирает общее собрание…> <- Борис Евгеньевич, Вы меня, очевидно, не поняли. Я еще не академик, и этот вопрос нужно решать!>. Боюся, що з огляду на <вагу> пошукача академічного звання в системі сьогоднішньої влади питання справді <буде вирішено> вже в найближчу академічну сесію… ОГНІ: Судячи з самовпевненості цього "пошукача" цей випадок є типовим і ілюструє культурний та інтелектуальний рівень нашої влади. Очевидно перед Україною лежить довгий і тяжкий шлях формування справжньої національної еліти.

14.10.2002. Парадокси національного мислення.

До свята Покрови, 14-го жовтня в Україні відповідно з давньою національною традицією приурочено День українського війська. Свято неофіційне, тому назва його ще неусталена і святкується воно не всюди і по-різному. В Західній Україні в цей день відзначається річниця Української повстанської армії, а в Центральній – День українського козацтва. Офіційно День української армії відзначається "по-старінкє" 23-го лютого. Це перший парадокс, бо вказана дата не має жодного відношення до української історії, а свято призначене з "ностальгічних" міркувань людей замшілої прорадянської свідомості. Очевидно таких людей у владних структурах в Україні найбільше, бо цілком обгрунтована ідея святкувати День армії на Покрову вперто не підтримується урядом. Другий парадокс полягає в тому, що в незалежній Україні борці за її незалежність не мають не тільки належної пошани, але навіть терплять у відношенні до себе брутальну несправедливість, бо вояки УПА досі ще не визнані воюючою стороною. Явище для незалежної держави ганебне. Нема жодного сумніву, що це визнання все одно відбудеться, але чим пізніше це станеться, тим більш соромно буде нам за самих себе. Нічим іншим як національним нігілізмом не можна пояснити алогічність мислення людей, які байдуже, а то навіть і вороже ставляться до героїв, які готові були принести і принесли жертви власного життя задля шляхетної ідеї національного визволення. Чуємо багато нарікань на негаразди у власній державі, та виникає думка, чи гідний ліпшого життя той, хто не має національної гідності.

11.10.2002. Забави опозиції.

Завтра відбудуться чергові акції в рамках руху "Повстань Україно". Крім запланованих мітингів відбудуться також засідання "Народного трибуналу", на яких будуть судити Кучму. Судити є за що. Завдання обвинувачення максимально просте, але поки що суд ігровий. І це породжує побоювання, чи не перетворяться акції протесту у розвагу публіки? Населення України остаточно збайдужіло до взаємин між Президентом і опозицією і бажає лише "хліба і видовищ". В країні, де майже усі дають або беруть хабарі, крадуть усе, що погано лежить, самий факт існування в державі корупції і хабарництва не викликає обурення, як би то можна було припускати. Люди звиклися з таким станом речей і не вірять, що він може бути змінений. Опозиції замість бавитися в трибунали, треба займатися більш серйозними справами. Кучма рано чи пізно піде, але той, хто прийде на його місце, мав би підготувати потужну команду, яка би могла змінити пануючу у суспільстві мораль. Як це зробити?

10.10.2002. Хамство ніколи не шкодить?

Президент Кучма відмовися від польского посередництва у діалозі між ним і опозицією, оцінивши польську пропозицію як втручання в українські справи. Формально він має рацію, але відмова від щирої допомоги могла бути зроблена в більш гречній формі. Кваснєвський проковтнув "пігулку" і визнав рацію у кучмових словах, але про таку безтактність Кучми він не забуде. Все-таки бувають нестандартні ситуації, тому в політиці не треба бути ні формалістом, ні хамом. Справжній державний діяч мав би це розуміти.

07.10.2002. Подарунок на іменини

Сьогодні у Кишиневі відкрився саміт голів СНД. Здається, там готується подарунок Владіміру Путіну, який справлє в цей день свій 50-літній ювілей. Якщо у Москві Путіну до дня народження підготували шапку Мономаха (точніше її копію), то у Кишеневі, можливо, готується також подарунок і віртуальний, тобто політичний. Російський лідер, який попервах виглядав, незграбним політиком, поступово набирає хисту і заразом авторитету в світі. Після трагедії 11 вересня 2001 р. значно поліпшилися американсько-російські стосунки на грунті боротьби з тероризмом. Зовсім недавно, під час передвиборчої боротьби, зіпсулися американсько-німецькі стосунки і покращити їх буде тепер нелегко. Німмеччина в цій ситуації буде шукати підтримки Росії теж. Очевидно такі зміни у зовнішньо-політичному становищі Росії матимуть наслідком зростання її авторитету в колі СНД. Отож, не виключено, що саміт піде на поступки намаганням Росії поглибити свіробітництво держав-учасниць цієї організації. Можливий прийом якихось принципово нових документів, які тісніше прив'яжуть країни СНД до Росії. Путін буде дуже радий такому "подарунку". Поживемо – побачимо.

02.10.2002. Право людини – право народу.

Три роки тому Росія без попередження почала бомбардування і артилерійський обстріл чеченських населених пунктів. Впали перші жертви серед мирного населення. Так почалася друга російсько-чеченська війна, кінця якої не видно. Ця війна багато в чому нагадує боротьбу Української Повстанської Армії. І та і друга були би неможливі без широкої підтримки населення. І ту і другу світова громадськість помічати не хоче. Право сильного виявляється найуніверсальнішим правом у світі, а принцип прав людини виглядає зовсім не універсальним, коли прав не має цілий нарід. Якщо людина має невід'ємне, Богом дане, право на свободу, то чому такого права не мають народи? Як ті, що зі зброєю в руках борються за неї, так і ті, які реально оцініють безперспективність такої боротьби.

30.09.2002. Ювілей призабутої події.

550 років тому сталася подія, яка тепер згадується дуже рідко, але яка мала надзвичайно велике значення для усього подальшого історичного процесу. Отож, 30 вересня 1452 року в друкарні Йогана Гутенберга вийшла в світ перша в Європі справжня солідна книга – Біблія. До того майстер друкував лише пробні маленькі книжечки типу підручників. Всього було видруковано 200 примірників Біблії, з яких дотепер залишилося тільки 48. Але, приймаючи до уваги тодішню кількість і рівень освіти населення у Європі, тираж був все-таки немалий. Саме з того часу слід датувати початок Відродження, бо рукописні "Комедія" Данте, сонети Петрарки, "Декамерон" Бокаччо ще не мали сили зрушити духовну культуру Західної Європи. А от після появи друкованої Біблії до масового читача дійшли не тільки релігійні видання, а і твори багатьох античних та тогочасних авторів. До кінця століття в Європі існувало вже біля двохсот друкарень, які випустили близько 40 тис. видань тиражем 12 млн. примірників. Таке масове читання книжок стимулювало розвиток філософської думки, і на початку 16-го століття вже з"являютья твори, які були визначальними для розвитку європейської культури і науки – "Похвала глупоті" Еразма Ротердамського (1509 р.), "Дзеркало для очей" (1511 р.) і "Листи до знаменитих людей" (1514 р.) Йоганна Ройхліна, "Листи до темних людей" Ульриха фон Гутена (1515 р.), "Золота книга" про острів Утопію Томаса Мора (1516 р.), "Гаргантюа і Пантагрюель" Франсуа Рабле (1532-1564 рр.), книги Джероламо Кардано з медицини і математики (1536-1545рр.), книги з фізики і математики Нікколо Тартал"ї (1557 р.), мистецтвознавчі трактати Бенвенуто Челліні (1540-1570 рр.). Без друкарсива була би неможливою Реформація. Тези Мартіна Лютера тільки тому були підтримані широкими верствами суспільства, що були роздруковані масовим тиражем. Велике значення для розвитку науки мав вихід книги Миколи Коперника "Про обертання небесних сфер", яка було опублікована тиражем 1000 екземплярів у 1543 р.. Всупереч поширеній думці, книга Коперника зацікавила католицьку Церкву, яка після нових розрахунків, складених на основі теорії Коперника, провела у 1582 р. реформу календаря. Лише у 1616 р., на домагання єзуїтів священна конгрегація ухвалила: книгу Коперніка тимчасово затримати "аж до її виправлення". Але процес вже пішов – ще до свого спалення Джордано Бруно опублікував велику книгу "Бенкет на попелі" (1584 р.), а Галілео Галілей – "Зоряний вісник" (1609). А далі розкуті думки Гуго Гроція, Френсіса Бекона, Томмазо Кампанелли, Томаса Гобса, Джона Локка, Баруха Спінози формували суспільну свідомість цілої Європи, готуючи її до епохи Проствітительства… В наш час нереалізована досі абсолютна свобода друкованого слова отримала нові можливості в Інтернеті. Завдяки його можливостям тепер кожен графоман може знайти у світі десяток-другий своїх читачів. Але справжнє задоволення автору все ще приносить лише друкована книга. P.S. Заради істини слід нагадати, що винахідником книгодрукарства був не Гутенберг (і тим більше не Іван Федоров), а китаєць Бі Шен, який жив у середині 11-го ст. А у Європі до Гутенберга перші книжечки друкував голандець Лауренс Костер, а, можливо, і дехто ще.

27.09.2002. Треба новий Чорнобиль?

25 років тому було запущено Чорнобильску АЕС ім. Лєніна. Ця станція відіграла величезну роль у нашій історії. Вона стала символом гнилої і злочинної Радянської імперії, яка була побудована на фальшивій основі і відібрала у пригноблених народів числені людські жертви. Але аварія на ЧАЕС, яка сталася менше, ніж за 10 років після пуску, розбурхала активність до того покірних духом мас. Фактично масовий антирадянський рух був започаткований екологічними акціями. Варто лище пригадати, що в Україні вперше за довгі роки синьо-жовтий прапор був піднятий на мітингу, присвяченому 3-літній річниці чорнобильської аварії, на площі Ринок у Львові. З часом екологічні акції переросли в політичні, нарід України добився незалежності. І от пройшло після цього 11 років, але населення країни терпить страждання не легші, ніж при совєтах. Молода держава переживає довготривалу економічну кризу, яка в останні місяці підсилилася внутрішньополітичною, на міжнародній арені ми опиняємося в ізоляції, якщо не вважати на Росію, яка успішно контролює стуацію в Україні. Вина за безрадісний стан держави та її народу повністю лежить на банді олігархав, які обплутали цілу країну павутинням корумпованих і злодікуватих ставлеників, які привели до найвищої влади своїх маріонеток на чолі з президентом Кучмою. Відчайдушні зусилля опозиції зколупнути цю банду без широкої підтримки мас виглядають безперспективними. Поки нарід у своїй масі не прокинеться від летаргічного сну і не виступить активно за наведення в країні законності і порядку, Кучма зі своїми поплічниками доведе державу до повного занепаду. Невже нам потрібний новий Чорнобиль, щоб розбудити політичну активність мас?

25.09.2002. Безрезультатна боротьба

Відчайдушна спроба лідерів опозиції пробитися у прямий ефір на державному телеканалі деякими світовими інформаціними агенціями була подана як курйоз. Але на цей акт відчаю слід дивитися інакше. Він мав на меті продемонструвати всьому світові рівень демократії і свободи слова в нашій країні, коли навіть депутати Верховної ради мусять вдаватися до подібних дій, аби тільки напряму донести до широкої аудиторії свою позицію у важливих державних справах. Очевидно учасники акції розраховували на масову реакцію і підтримку суспільста. Однак рівень масової свідомості ще недостатній для того, щоб належним чином оцінити небезпеку, яка загрожує суспільству від авторитарних методів Президента на його оточення. Всупереч недостатній підтримці громадян Києва акцій протесту наступного дня опозиція вдалася до ще більш рішучих дій. Не добившися зустрічі з Кучмою, група депутатів залишилася ночувати в будинку Адміністрації Президента. Зустріч таки відбулася сьогодні рано, але на вимоги піти у відставку відповідно до резолюцій числених мітингів 16-го вересня Кучма відповів рішучим "Ні". Він ще не бачить особливої небезпеки для свого режиму, відчуваючи підтримку як багатьох чільних політиків України, так і окремих партій. Але опозиція налаштована продовжувати свій наступ. Його успіх буде залежити в значній міри від масової підтримки населення. Без цього опозиція може виглядати в очах громадськості групою деструктивних фрондерів, що, безумовно, пошкодить репутації її лідерів. Однак досі серед демонстрантів переважали люди червоно-рожевої політичної орієнтації. Крім загальної аполітичності киян, це теж відштовхує від акцій протесту антикомуністично налаштованих громадян, яких в столиці переважаюча більшість. Отож, слід очікувати, що з кожним днем підтримка опозиції демонстрантами буде слабнути. В таких умовах у неї нема іншого виходу, як спрямувати свої зусилля на боротьбу в стінах парламенту.

20.09.2002. Добра пам'ять про "окупантів".

Україні "щастить" на окупантів у ці дні вересня. У 1941 р. 20-го вересня до Києва вступили німецькі війська. У 1939 р. 20-го вересня радіянські війска зайняли Львів. А 230 років тому, 19-го вересня 1772 р. до Львова вступили австрійці після того, як Росія, Австрія і Прусія 5 серпня того ж року оформили угоду про перший поділ Польщі. Німецькі і радянські окупанти залишили по собі погану пам'ять у Галичині, а от австрійців тут згадують добрим словом. По карпатських селах і досі можна почути казки про цісаря Франца-Йосифа і цісареву Марію-Терезію. А у Львові кожен "порєдний" галичанин має на свому бюрку портрет Франца-Йосифа І. Австрійське панування у Галичині було не найгіршим злом у порівнянні з польським, радянським чи німецьким. Цісарева Марія-Терезія (1717-1780) та її син і співрегент, а пізніше цісар Йосиф ІІ (1741-1790) зразу по отриманні Галичини узялися до кардинальних реформ. Цісарева спершу скасувала в новій провінції кріпацтво (1773 р.), замінивши його панщиною, яка була знесена в 1848 р. Вона також провела низку адміністраційних і судових реформ, зменшила прівілеї польських магнатів, зрівняла греко-католицьке духовенство з латинським, започаткувала шкільну реформу і доручила українській ієрархії засновувати народні школи. У 1774 р. вона відкрила у Відні духовну семінарію при церкві Св. Варвари (Барбареум), яка була пізніше закрита Йосифом ІІ. Замість неї він відкрив цісарський конвікт, з якого за сто років існування вийшло багато видатних українських церковних діячів. Цісар своїм "толеранційним" едиктом 1781 р. оголосив у імперії свободу релігії, але підпорядкував церкву державі. За його вказівкою було закрито багато церкв, монастирів і костелів. В самому Львові було скасовано 27 костелів і монастирів, 7 українських і 3 вірменських церкви. Натомість у 1783 р. він відкрив Львівський університет, при якому була створена кафедра українських студій "Studium Ruthenum". З метою збільшення надходжень до державної скарбниці цісар намагався розвивати в краю ремесло, торгівлю, пропагував нові методи ведення сільського господарства. За його правління був складений земельний кадастр, який боніфікував усі сільськогосподарські землі Галичини. Відповідно до бонітету землі селяни мали сплачувати більший чи менший податок. Цей кадастр не втратив значення і в наші дні, бо нічого ліпшого за 230 років не було зроблено. При ньому розпочалася перебудова Львова. Старі укріплення були знесені, на їхньому місці влаштували нові бульвари, річка Полтва була обмурована і перетворена у міський колектор. Поступово місто набувало європейського характеру. У самому краю австрійці приділяли велику увагу розбудові шляхів сполучень – брукованих доріг, мостів, а пізніше створили густу залізничну мережу. Франц-Йосиф І, який найбільше залишив по собі симпатій, спеціально для української справи зробив дуже мало. Правда, спочатку цісар симпатизував українцям, які підтримали його у революційному 1848 р., і за його наказом у Львовському університеті була відкрита кафедра української мови і літератури. Але пізніше він був більш прихильний до поляків. За його правління замість немецької урядової мови була введена польська. Поляки, взагалі, взяли у свої руки цілу адміністрацію і суди. Цікавим історичним фактом є те, що австрійський ерцгерцог Вільгельм Габсбург-Льотрінген один час вважався можливим претендентом на український трон. Він був полковником у Легіоні українських січових стрільців і відомий під іменем Василя Вишиваного. Його перу належить поетична збірка "Минають дні". По другій світовій війні він був заарештований НКВС і помер на засланні. Але галичани його не забули. У Львові є площа Василя Вишиваного.

19.09.2002. Опозиція має шанс.

Який би талановитий і харизматичний не був лідер, він є безсилий без підтримки широких мас. Який би талановитий і харизматичний лідер не був, широкі маси підтримають його не завжди. І якими б не були тяжкими соціальні умови, маси піднімуться до рішучих акцій протесту теж не завжди. Як виявляється, необхідним чинноком для ініціації всенародного збурення проти різного роду гнобителів, експлуататорів, а то і просто несимпатичних правителів є наявність сонячної активності. Дані про активність Сонця науковці мають за останні триста років. І за ці роки кожне народне повстання, кожна революція починалося або досягало свого піку в роки максимальної активності нашого денного світила. Повстання Богдана Хмельницького і цілий ряд масових заворушень в 1648 р, "Коліївщина" 1768 р., Велика французька ревоюція 1788-1893 рр., "Весна народів" у Європі 1848 р., російські революції 1905 і 1917 рр., угорська революція 1956 р., "Празька весна" 1968 р, рух під проводом "Солідарності" у Польщі 1978-1980 рр, революційні події 1989-1991 рр. у СРСР і багато інших спонтанних заворушень мас ставалися саме в час максимуму сонячної активності. Цей факт впливу Сонця на поведінку людей відкрив О. Чижевський, захистивши в 1920 р. у Стокгольмі докторську дисертацію "Дослідження періодичностті всесвітньо-історичного процесу", в якій йдеться саме про вплив активності Сонця на цей процес. Залишається загадковим, чому досі цей факт залишається невідомим ні широким масам, ні політикам, які би мали його використовувати у своїй діяльності, плануючи масові акції відповідно до рівня сонячної активності, яка має свою періодичність. Тепер опозиція в Україні саме проводить і планує на далі проводити масові акції протесту, і очевидним є факт, що населення підтримує ці акції з активністю, небаченою з часів 1989-1990 рр. І саме тепер діяльність Сонця досягла високого рівня. Сьогодні, для прикладу, вона становить 225 одиниць, а середні максимуми звичайно лежать в межах 100-150 одиниць. В цьому можна переконатися, зазирнувши на сторінку: http://science.msfc.nasa.gov/ssl/pad/solar/images/ssn_predict_l.gif Отож, опозиція має шанс заручитися широкою підтримкою мас і досягти жаданої перемоги. Треба тільки більш рішуче висувати кардинальні гасла. Народ їх підтримає.

17.09.2002. Боротьба продовжується!

Акція "Повстань Україно!" продовжується. Однак після зруйнування наметового містечка вона може прийняти більш жорсткі форми. Виглядає на те, що опозиція має намір іти до кінця у боротьбі з режимом, незважаючи на недостатню підтримку в масах. Відмова від подальшої боротьби означала би кінець політичної кар"єри для Мороза і Тимошенко. А Ющенка в такому випадку влада би просто проковтнула. Тепер нерви напружені в обидвох сторін, і справа сьогодні ввечері може дійти до силового протистояння. Почекаємо кілька годин. 18.09.2002 Пройшла доба і нічого страшного не сталося, до "обміну ударами" не дійшло. Попередній досвід вчить опозицію діяти лише в рамках закону.

13.09.2002. Загадкова "слов'янська" душа.

190 років тому, 14-го вересня 1812 р. Москва, "спаленная пожаром французу отдана". Перемігши росіян під Бородіном армія Наполеона через Дорогомилівські ворота триумфально увійшла у залишену напризволяще другу тоді столицю Росії. Мешканці міста, так само як і армія, боронити його не збиралися, хоча в арсеналах залишилося десять тисяч рушниць, тисяча гармат і боєприпаси до них. Вони розбіглися або поховалися. Отож, під гуркіт барабанів батальони гренадерів один за одним промаршерували по горбатій бруківці Арбату просто у Кремль. За ними, колихаючися у сідлах, пройшли ескадрони кирасирів, драгунів та уланів. Останньою прогуркотіла артилерія. Місто здавалося пустельним, тільки пси скажено гавкали на французів з підворітень. Сам імператор на Поклонній горі чекав, поки "бояри" піднесуть йому символічні ключі від міста. Та цей звичай їм був незнайомий, вони приготували Наполеону інший "подарунок". У той же вечір у Москві почалися пожежі. За наказом міського голови графа Растопчина сотні паліїв в різних місцях почали палити місто з невідомою метою. Близько 400 з них було схоплено на місці злочину французькими вояками. Але справу було зроблено. За тиждень вся Москва, за винятком Кремля, згоріла вщент. Вину за цей злочин було покладено на французів. Цій нахабній брехні і навчали дітей в російських, а потім радянських школах. Через 129 років, 20 вересня 1941 р., інша армія вступила в іншу столицю, на цей раз України. Але події в окупованомі місті розвивалися дуже подібно. Залишені Червоною Армією диверсанти почали нищити гордість киян – Хрещатик. Щодня один за одним в повітря вилітали розкішні архітектурні шедеври. Хіба би в одному з будинків загинуло кілька німців. Настрашені окупанти швидко звільнили решту і здивовано дивилися на продовження цього варварського безглуздя. І цього разу вину за злочин було покладено на окупантів. По закінченні війни в Радянському Союзі всюди гнівно писалося і говорилося, що німецькі варвари знищили цілий Київ, хоча в місті ніде, крім Хрещатика масштабного руйнування не було. Диверсантів німці у Києві не зловили, тому спростувати обвинувачень не змогли чи не хотіли. Вони наробили стільки лиха в Європі, що, скорившись долі, прийняли на себе і чужий гріх, але ніколи не намагалися перекласти свою вину на інших.
P.S. Додатки від нашого читача: Пожежа на Хрещатику стала безпосереднім приводом для трагедії Бабиного Яру, пришвидшила її. І ще. Німці тоді деякі будинки таки розмінували, наприклад, будинок Центральної Ради (Педагогічний музей, музей Леніна).

13.09.2002. Тяжкий вибір

Загострення російсько-грузинських стосунків поставило перед Україною тяжке завдання – підтримати партнера по ГУУАМ Грузію чи Росію, яка пов'язала Україну по руках і по ногах різними політико-економічними зобов'язаннями. Якщо відкрито підтримати Росію, то це означатиме поставити хрест на ГУУАМ як на стратегічному векторі України. Підтримати Грузію – стати на шлях прямої конфронтації з Росією. Виходячи зі стратегічних інтересів України треба підтримувати Грузію, але загострення стосунків з Росією може привести до певних економічних труднощів нашу державу, яка ще твердо не стала на ноги. В такій ситуації керівництво України очевидно, як завжди, обере двоїсту, невизначену позицію. Така позиція нагадує невдаху, одна нога якого стоїть на одному човні, а інша – на другому. Коли човни розійдуться, він впаде у воду. Капітан. Архів старих коментарів http://www.yournews.com.ua/cgi-bin/archive/164

12.09.2002. Імідж України в світі зростає.

12 вересня "Поступ" (http://postup.brama.com )опублікував дві статті по матеріалах зарубіжних публікацій про Україну. Цитата: "Країні та її народові бракує пристрасті й брутальності, вогню і криги, притаманних Росії: українці здаються стриманими, надміру пристойними, завжди ввічливими. Туристів тут не ображають і не грабують". Це з "Таймсу". "Независимая газета": "Західна Україна – зовсім не купка недобитих бандитів із глухого лісу. Це і є оплот державності, фундаментом якої є відродження традицій (зрештою, тут їх ніхто і не втрачав, тліли собі в підпіллі). І мова там не малоросійська, а справжнісінька українська. І живуть там, зрештою, цілком адекватні люди. Трапляються, уявіть собі, й інтелігенти". Нам залишається бути такими, як про нас пишуть. А якщо серйозно, то нам треба вчитися самим робити імідж власної держави, а не чекати, поки за нас це зроблять інші. Капітан.

12.09.2002. День "Д" наближається!

Наближається день, який дасть нам відповідь на багато питань. І головне з них – Чи буде і надалі український нарід миритися зі своєю долею? Українські терплячість і байдужість вже стали анекдотичними. Але всьому має бути межа. Чи дійшли ми до тої межі? І, нарешті, чи всім так зле в нашій державі? Думаю, що тим, хто купив за великі гроші посаду в податковій інспекції або на митниці, живеться непогано і змін вони не хочуть. Для них є абсолютно нормальною річчю безсоромно і нахабно вимагати від клієнтів хабарі відповідно встановленої такси. Для тих же хто ці хабарі сплачує, усі ці "урядовці" здаються непереборною силою, що пронизала нашу країну зверху донизу. Чи змогла їх переконати опозиція в протилежному і чи вони готові виступити проти корумпованої системи? Чи багато людей повірили в те, що Кучма є причиною наших бід? На усі ці питання дасть відповідь день "Д" 16 вересня 2002 року.

10.09.2002. Вендета на державному рівні.

Трагічні події 11 вересня 2001 року потрясли Сполучені Штати. Вони їх потрясли настільки, що американці схильні були їх розглядати як апокаліптичні для цілого людства. Чулися навіть голоси, що з цього дня ми почали жити у зовсім новому світі. Та пройшов рік, і нічого занадто страшного більше не сталося. І світ теж не змінився і продовжує жити своїм буденним життям, переповненим трагічними випадками, які щодня забирають тисячі невинних жертв на землі і під землею, у воді і у повітрі. І найбільше людей гине не від терактів та катастроф, а вмирає страшною голодною смертю або від недоїдання. Саме ця обставина мала би більше турбувати світ, але люди до того звикли. На них справляє велике враження тільки ефектна смерть. І тому ніколи не будуть забуті теракти 11 вересня 2001 року, як не стала забутою загибель "Титаніка". Жертвами обидвох подій стала приблизно однакова відносна кількість мешканців Землі. Але куди більше невинних людей загинуло в Хіросімі і Нагасакі від американських атомних бомб. Тоді світ, дійсно, змінився враз. Чи часто згадують про це американці? Чи усвідомили вони, яку відповідальність вони взяли тоді перед світом? Можливо, якби вони добре усвідомлювали супервідповідальність громадян супердежави, не було би і терактів 11 вересня. Чи багато з них замислилися над питанням: "А чому жертвою було обрано саме нас?". Світ мав шанс змінитися в ліпший бік, якби американці не тільки намагалися покарати злочинців (точніше – помститися над ними), але і зрозуміти причини, які змусили їх піти на той жахливий злочин. Для того треба було би просто спитати терористів: "З якою метой ви це зробили?" І замислитися над відповіддю. Так питають кожного злочинця в суді за найменший злочин. Усаму бен Ладана та інших терористів не питали. А людство мала би зацікавити їхня відповідь. Ми спостерігаємо тепер дещо дивний парадокс – стосунки між окремими людьми стають все більш цивілізованими, а між державами – навпаки. Америці треба вже давно зрозуміти, що вендета – не спосіб боротьби з тероризмом. Приклад Ізраїля це підтверджує…

09.09.2002. Криза англосаксонської традиції.

У черговий раз цілий світ, ковтаючи сльози безсилої злості, потоптаної справедливості, образи або скривившись від гніву, заздрощів чи простого незадоволення, спостерігає за тим, як Сполучені Штати та Об'єднане Королівство зухвало беруть на себе роль світового судді і одночасно ката у відношенні до суб'єктів міжнародного права, діяльність яких вони на свій розсуд вважають злочинними. У міжнародних питаннях ці дві держави проявляють подиву гідну злагоду і взаєморзуміння при повній відсутності юридичних взаємозобов'язань, угод чи декларацій. Єдине, що їх пов'язує – особлива духовна єдність англосаксонської традиції, корені якої тягнуться у глибину віків. Ця традиція подарувала світові парламентаризм, політичний плюралізм, повагу до громадянських прав, презумпцію невинності, принцип "фейр плей" у спорті та багато чого іншого. Досягнення в політиці, економіці, науці і культурі спочатку Британії, а потім і США були переконливим аргументом для засвоєння багатьма країнами світу ідей англосаксонської традиції як запоруки і підгрунтя успішного розвитку. В дусі англосаксонської традиції розвинулася також ціла низка міжнародних організацій, в тому числі і ООН, в завдання якої входить підтримка миру і безпеки країн-учасниць шляхом застосування ефективних колективних заходів. Так чому ж Сполучені Штати та Об'єднане Королівство починають ігнорувати цю організацію, перебираючи на себе її функції? Чи не є це проявом стремління до світового панування при відсутності гідного суперника, яким до певного часу був СРСР? Думається, що ця відповідь була би занадто поверховою, бо треба визнати, що ООН не стала і не стане в майбутньому ефективним інструментом для підтримки миру у світі. Але англосаксонська традиція виявилася далеко не універсальною і не може бути застосована для усіх без винятку держав та світових організацій. Здається, вона є ефективною лише у середовищі християнських моральних принципів. Але у світі існуюють і інші моральні засади, ігнорування яких суперечить ідеї плюралізму. І перебирання на себе функцій світового жандарму двома означеними вище державами може свідчити про певну кризу англосаксонської традиції.

05.09.2002. Опозиція в стані "грогі".

Опозиція, опинившись в нокдавні після несподіваного "удару" Президента 24 серпня, все ще знаходиться в стані "грогі". Це не просто розгубленість, а втрата здатності до тверезого аналізу нової ситуації. Перша реакція – обвинувачення Президента у блефі, таємних помислах, брехні, зраджує цей стан, бо ніхто і не подумав спіймати Кучму на слові, використати його крок в інтересах суспільства. Адже видно неозброєним оком, що Президент настрашився планованих на 16 вересня масових акцій і пішов, хоча би на словах, на певні поступки. Нехай це мала, але все-таки перемога. Так треба було трактувати крок Кумчи, а не впадати в істерику, як це зробила "трійка". При такому підході опозиція би не втратила ініціативи, поставивши питання руба про шляхи і методи реалізації в Україні парламентсько-президентської форми правління як програми-мінімум і одночасно розвиваючи програму-максимум в якості інструменту тиску. Ще більшу невпевненість в стан опозиції приносить нерішуча, але "глибокодумна" поведінка Ющенка. Без підтримки "Нашої України" плановані масові акції будуть безрезультатними, тому ж і іритують Мороз та Тимошенко, а сам фаворит, фактично використовує у відношенні до колег політику "викручування рук" спонтанніми альтернативними ідеями. Між тим Кучма, користуючись викликаним сум'яттям, розвиває ініціативу далі у своєму посланні до Верховної Ради, а депутати не знають, чи то дякувати йому чи обвинувачувати в плагіаті. Останнє найцікавіше. Ніби громадянам України аж так важливо знати хто перший сказав "А"! Політичний рінг – це не патентне бюро, і обвинувачення суперника у використанні чужих ідей є лише свідоцтвом слабкості. Якщо ідея добра і корисна для суспільства, то на його прихильність можна розраховувати лише беручи участь в її реалізації. Тут змагайтесь за першість панове, інакше – це лише порожні амбіції.

02.09.2002. Неозначена війна

1-е вересня 1939 року нападом Німеччини на Польщу почалася друга світова війна. Совєцька пропаганда спрощувала її характер, відводячі в ній головну увагу так званій вітчизняній війні, яка була лише однією зі складових частин світової. Її, дійсно, можна розкласти на декілька складових, більш-менш визначених істориками. Але одна складова світової війни досі залишається або непоміченою або неозначеною. Тут мається на увазі боротьба поневолених народів Радянського Союзу проти більшовизму та за власну незалежність. Російські шовіністи при будь-якій нагоді дорікають українцям за дивізію СС "Галичина", забувючи про армію КОНР генерала Власова, відому більше як Російська визвольна армія, яка налічувала 50 тис. вояків. Армія була створена за безпосередньої підтримки Гімлера при Комітеті визволення народів Росії (КОНР). Крім цієї армії на боці гітлерівців воювали 50-тисячний козацькй 15-й кавалерійський корпус СС під командою генерала Паннвітца, дві козацькі бригади та інші козацькі частини, Російський оборонний корпус Сербії, російська дивізія СС Камінського, а також інші дивізії СС, складені з естонців, литовців, латишів, 162-а туркменська піхотна дивізія, Туркестанський легіон, Татаро-башкірський легіон "Ідель-Урал",Кавказько-мусульманський легіон, Грузинський легіон, Вірменський легіон, шістнадцять калмицьких кавалерійських ескадронів та багато інших бойових та допоміжних частин. Загальна кількість волонтерів зі Східної Європи, Середньої Азії та Кавказу у гітлерівській армії на жовтень 1944 р. дорівнювала 800 тис. чоловік. Крім того, 100 тисяч служило в авіації та на флоті. З огляду на таку потужну військову силу можна було би говорити про справжню визвольну війну поневолених народів проти ненависного більшовицького режиму, якби Німеччина використала цю силу вповні. Але Гітлер сам боявся такої сили. Фактично усі формування волонтерських частин відбувалися без його відому і брали лише обмежену участь в бойових діях. Після поразки Німеччині ця величезна неорганізована армія опинилася без політичного керівництва, без батьківщини та без розуміння і підтримки світової громадськості. Західні альянти повторили помилку Німеччини, недооцінивши цю потенційну антикомуністичну силу, обеззброїли і розформували добровольчі війська і більшу їх частину, головним чином громадян СРСР, по черзі видавали на поталу сталінським катам. А через кілька тижнів по видачі останнього полку 2-ї дивізії КОНР після виступу Черчіля у Фултоні (США) почалася "холодна війна" між Заходом і Сходом. Помста "зрадникам" на батьківщині була жахлива. Та частина генералітету, яка уникла самосуду червоноармійців під час конвою і не покінчила життя самогубством, була за двома вироками військової колегії Верховного суду СРСР повішана у Москві у вересні 1946 та у січні 1947 року. Серед них: Власов, Краснов, Шкуро, Султан-Гірей, Малишкін, Буняченко, Зверєв та інші. Ті, хто, вижив у пеклі катівень НКВД, провели решту свого життя у копальнях Уралу без виходу на денне світло. Деякі національні формування, знаючи з лістівок союзників, що їх чекає "милостиве повернення" до батьківщини після здачі у полон і передбачуючи свою подальшу долю, билися з ними до останнього. Так повністю загинув у боях вірменський легіон. Українці, прибалти з дивізій СС, росіяни з Російського оборонного корпусу Сербії врятувалися лише тим, що не були громадянами СРСР до 1939-40 рр.. Несприйнята світом визвольна війна поневолених народів не закінчилася з поразкою Німеччини. Українська повстанська армія, яка воювала як з гітлерівськими, так і зі сталінськими окупантами, вела свою збройну боротьбу під проводом ОУН аж до середини 50-х років, і ще досі залишається невідомим, коли точно був знищений "останній бункер" УПА. Історія все поставила не своє місце. Те, за що боролися відповідно до власного розуміння історичних подій патріоти свого народу – росіяни, українці, білоруси, татари, казахи, грузини, азербайджанці та інші, здійснилося зовсім несподіваним способом. Чи винні ті, хто у боротьбі за справедиливу справу обрав нещасливий путь, і чи не заслуговують вони, здебільшого вже мертві, на прощення своїх нащадків?

29.08.2002. Невикористане друге крило України.

На відміну від дня народження Тараса Шевченка день народження Івана Франка проходить завжди непомітно. Не був винятком і цей рік. 27-го серпня виповнилося 146 років з дня народження Вічного революціонера і Каменяра, але гучних політичних акцій в цей день не відбулося, побіжно згадали цю дату газети. Проте досвід недовершеної політичної діяльності Франка є повчальним і заслуговує на вичення і в наші часи. Супроти провокацій та маніпуляцій правлячої верхівки єдиною зброєю є висока активність мас у підтримці своїх політичних лідерів. Та величі Франкової фігури сучасники просто не збагнули, і він не став "Українським Мойсеєм", хоча мав для того необхідний інтелектуальний і духовний потенціал. Найбільше він відомий як літератор – поет, прозаїк, драматург, публіцист, перекладач. Трохи менше знаний він як вчений, який захистив докторську дисертацію у Відні, був почесним доктором Харківського університету і залишив великий науковий доробок в різних галузях – філології, філософії, економіці тощо. Його глибокий аналітичний розум розкрив потенційну небезпеку Марксового вчення і пророче передбачив, до якого занепаду суспільства може привести диктатура пролетаріата. Але, як писав Петро Карманський для того, "щоб дослужити у нас ранги пророка, треба вмерти ". Цей поет грона "Молодої музи" так характеризує Франка: "Був таким, яким вродила його мужицька хата в Нагуєвичах. Завзятим, роботящим, розумним, тверезодумаючим, ворогом фрази і брехні, а тому й гризьким, дотепним, саркастичним. Пострахом паничів, патріотів з печі, недоуків-фразесовичів, нещирих, кар'єристів, фарисеїв. А понад усе був скромним". Він надалеко випередив паріархальну галицьку громаду, яка сприйняла тільки патетичність його революційних віршів, тобто на рівні почуттів, так само як чуттєво сприймала і Шевченка. Але людина живе і почуттями, і розумом. Від гармонії їх взаємин залежить життєвий успіх як окремих людей, так і цілих народів. Україна має два потужних крила – Тараса Шевченка та Івана Франка. Один утотожнює чуттєву складову нації, а другий – інтелектуальну. На жаль, одне з цих крил залишається невикористаним.

27.08.2002. Яке свято святкуємо?

"Не уряд, а характер народів визначають їхню долю" (Густав Ле Бон "Психологія мас"). Три неробочих дні, які насправді мали би бути святковими, пройшли доволі буденно.Зрозуміло, що держава не має морального права на бучні святкування після трагічних подій, які потрясли Україну у серпні. І ця обставина ясно показала, що нарід України без державних заходів не відчуває особливої радості і піднесення у цей номінально святковий день, День незалежності. Очевидно більшість українців все ще не усвідомила себе незалежними, а декому та незалежність непотрібна і взагалі. Дійсно, до повної незалежності, нам ще доволі далеко, хоча 11 років тому ми зробили великий крок, намагаючися звільнитися від колоніальних пут. У сучасному світі всі держави у певній мірі є залежними одна від одної. Але залежність України від Росії набагато більша, ніж, скажімо, залежність Франції від Німеччини. Історичні, географічні, економічні, психологічні обставини роблять перехід до справжньої незалежності поступовим. Попри формально демократичні права і свободи та атрибути державності існування громадян України не дуже відрізняється від їх існування в УРСР. Разом з ліпшими соціально-економічними умовами, та "соціалістична республіка" теж формально мала атрибути державності аж до членства в ООН і мала також конституційне право на вихід з СРСР. І якщо нарід України не скористався з цього права, то очевидно її мешканцям цього і не дуже хотілося. Правда, не всім. На західних землях збройна боротьба за самостійну соборну Україну тривала більше десяти років. Та і на Великій Україні окремі групи українських патріотів ставили собі таку мету, спираючись на писане право. Ми мало змінилися за ці 11 років. Отже, треба погодитися з тим, що ми є такий нарід. Не поганий, не добрий, а просто такий як є. І історія наша є такою, якою вона і мала бути. Не можемо ми її відкидати, отже, та форма державності, яку ми мали в складі Радянського Союзу, нас задовільняла вповні. І соромитися нам того нема підстав, бо навіть і ця форма державності була виборена у тяжкій кривавій боротьбі. Без Української Народної Республіки, яка 22 січня 1918 р. четвертим Універсалом була проголошена "самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою",не було би і УРСР. Тільки з огляду на нестримне прагнення народу України мати власну державу більшовики, перемігши українців у Війні за незалежність 1918-22 рр., мусили погодитися на існування України як самостійної держави. То був час панування комуністичних ідей, і багато українців боролися за незалежну Україну під червоними прапорами. Історія показала, що вони помилилися. І за свою помилку більшість з них заплатила життям. Але ще більше життів у боротьбі з московськими наїзниками поклали ті, хто бачив незалежність України зовсім інакше. То чому ми тепер говоримо, що незалежність нам дісталася без боротьби і жертв? Це вкрай несправедливо до полеглих за волю України впродовж багатьох десятиліть. І цю несправедливість можна виправити, якщо день 22 січня стане справжнім святом, яким ми будемо відзначати чергові річниці початку довгої, 83-літньої боротьби найліпших синів українського народу за незалежність. Слава Україні – Героям слава!