Коментарі на "Огнях"

2002 року у віртуальному просторі України сформувалася група громадських активістів ОГНІ (Організована Громадська Національна Ініціатива), яка на своєму сайті піднімала актуальні питання суспільно-політичного життя в країні. Група скоро розпалася, але лишилися мої коментарі до поточних подій в Україні, опубліковані на сайті. Деякі з них залишаються актуальними і понині або піднімають "вічні" теми. Отож ніжче вони і подаються.



25.11.2002. Донбас – кузня керівних кадрів України

Один з читачів ОГНІв звернув нашу увагу на те, що вихідці з Донбасу неодноразово займали посаду голови уряду України. Серед них – Чубар Влас Якович (1923-1934 рр., на посаду голови РНК УСРР прийшов із Донбасу), Хрущов Микита Сергійович (1944-1947 рр., трудовий і революційний шлях починав на Донбасі, працював там до 1928 р.)- Казанець Іван Павлович (1963-1965 рр., нар. на Дніпропетровщині, але з 1944 р. працював на Єнакіївському металургійному комбінаті, був секретарем парткому комбінату, 1-м секретарем Єнакіївського міськкому КПУ, першим секретарем Донецького обкому КПУ, з 1960 р. – в Києві), Ляшко Олександр Павлович (1972-1987 рр., кол. 1-й секретар Донецького обкому КПУ), Масол Віталій Андрійович (1987-1990 рр., нар. на Чернігівщині, але трудовий шлях починав у Краматорську, де працював до переїзду в Київ у 1972 р., Фокін Вітольд Павлович (1990-1992 рр., більша частина біографії пов'язана з Луганщиною). До цього списку, очевидно, треба додати і уродженця Донбасу Станіслава Косіора, секретаря ЦК КП(б)У в передвоєнні роки, і луганського слюсаря Климентія Ворошилова та інших, менш знаних. Отож, прихід Віктора Януковича на посаду Голови Кабміну не є випадковістю. Це цілком закономірно, що індустріальний край є кузнею керівних кадрів України. Але чи не тому зрусифікована Україна, що зрусифікованим є Донбас?



30.09.2002. Ювілей призабутої події.

550 років тому сталася подія, яка тепер згадується дуже рідко, але яка мала надзвичайно велике значення для усього подальшого історичного процесу. Отож, 30 вересня 1452 року в друкарні Йогана Гутенберга вийшла в світ перша в Європі справжня солідна книга – Біблія. До того майстер друкував лише пробні маленькі книжечки типу підручників. Всього було видруковано 200 примірників Біблії, з яких дотепер залишилося тільки 48. Але, приймаючи до уваги тодішню кількість і рівень освіти населення у Європі, тираж був все-таки немалий. Саме з того часу слід датувати початок Відродження, бо рукописні "Комедія" Данте, сонети Петрарки, "Декамерон" Бокаччо ще не мали сили зрушити духовну культуру Західної Європи. А от після появи друкованої Біблії до масового читача дійшли не тільки релігійні видання, а і твори багатьох античних та тогочасних авторів. До кінця століття в Європі існувало вже біля двохсот друкарень, які випустили близько 40 тис. видань тиражем 12 млн. примірників. Таке масове читання книжок стимулювало розвиток філософської думки, і на початку 16-го століття вже з"являютья твори, які були визначальними для розвитку європейської культури і науки – "Похвала глупоті" Еразма Ротердамського (1509 р.), "Дзеркало для очей" (1511 р.) і "Листи до знаменитих людей" (1514 р.) Йоганна Ройхліна, "Листи до темних людей" Ульриха фон Гутена (1515 р.), "Золота книга" про острів Утопію Томаса Мора (1516 р.), "Гаргантюа і Пантагрюель" Франсуа Рабле (1532-1564 рр.), книги Джероламо Кардано з медицини і математики (1536-1545рр.), книги з фізики і математики Нікколо Тартал"ї (1557 р.), мистецтвознавчі трактати Бенвенуто Челліні (1540-1570 рр.). Без друкарсива була би неможливою Реформація. Тези Мартіна Лютера тільки тому були підтримані широкими верствами суспільства, що були роздруковані масовим тиражем. Велике значення для розвитку науки мав вихід книги Миколи Коперника "Про обертання небесних сфер", яка було опублікована тиражем 1000 екземплярів у 1543 р.. Всупереч поширеній думці, книга Коперника зацікавила католицьку Церкву, яка після нових розрахунків, складених на основі теорії Коперника, провела у 1582 р. реформу календаря. Лише у 1616 р., на домагання єзуїтів священна конгрегація ухвалила: книгу Коперніка тимчасово затримати "аж до її виправлення". Але процес вже пішов – ще до свого спалення Джордано Бруно опублікував велику книгу "Бенкет на попелі" (1584 р.), а Галілео Галілей – "Зоряний вісник" (1609). А далі розкуті думки Гуго Гроція, Френсіса Бекона, Томмазо Кампанелли, Томаса Гобса, Джона Локка, Баруха Спінози формували суспільну свідомість цілої Європи, готуючи її до епохи Проствітительства… В наш час нереалізована досі абсолютна свобода друкованого слова отримала нові можливості в Інтернеті. Завдяки його можливостям тепер кожен графоман може знайти у світі десяток-другий своїх читачів. Але справжнє задоволення автору все ще приносить лише друкована книга. P.S. Заради істини слід нагадати, що винахідником книгодрукарства був не Гутенберг (і тим більше не Іван Федоров), а китаєць Бі Шен, який жив у середині 11-го ст. А у Європі до Гутенберга перші книжечки друкував голандець Лауренс Костер, а, можливо, і дехто ще.

25.09.2002. Безрезультатна боротьба

Відчайдушна спроба лідерів опозиції пробитися у прямий ефір на державному телеканалі деякими світовими інформаціними агенціями була подана як курйоз. Але на цей акт відчаю слід дивитися інакше. Він мав на меті продемонструвати всьому світові рівень демократії і свободи слова в нашій країні, коли навіть депутати Верховної ради мусять вдаватися до подібних дій, аби тільки напряму донести до широкої аудиторії свою позицію у важливих державних справах. Очевидно учасники акції розраховували на масову реакцію і підтримку суспільста. Однак рівень масової свідомості ще недостатній для того, щоб належним чином оцінити небезпеку, яка загрожує суспільству від авторитарних методів Президента на його оточення. Всупереч недостатній підтримці громадян Києва акцій протесту наступного дня опозиція вдалася до ще більш рішучих дій. Не добившися зустрічі з Кучмою, група депутатів залишилася ночувати в будинку Адміністрації Президента. Зустріч таки відбулася сьогодні рано, але на вимоги піти у відставку відповідно до резолюцій числених мітингів 16-го вересня Кучма відповів рішучим "Ні". Він ще не бачить особливої небезпеки для свого режиму, відчуваючи підтримку як багатьох чільних політиків України, так і окремих партій. Але опозиція налаштована продовжувати свій наступ. Його успіх буде залежити в значній міри від масової підтримки населення. Без цього опозиція може виглядати в очах громадськості групою деструктивних фрондерів, що, безумовно, пошкодить репутації її лідерів. Однак досі серед демонстрантів переважали люди червоно-рожевої політичної орієнтації. Крім загальної аполітичності киян, це теж відштовхує від акцій протесту антикомуністично налаштованих громадян, яких в столиці переважаюча більшість. Отож, слід очікувати, що з кожним днем підтримка опозиції демонстрантами буде слабнути. В таких умовах у неї нема іншого виходу, як спрямувати свої зусилля на боротьбу в стінах парламенту.

20.09.2002. Добра пам'ять про "окупантів".

Україні "щастить" на окупантів у ці дні вересня. У 1941 р. 20-го вересня до Києва вступили німецькі війська. У 1939 р. 20-го вересня радіянські війска зайняли Львів. А 230 років тому, 19-го вересня 1772 р. до Львова вступили австрійці після того, як Росія, Австрія і Прусія 5 серпня того ж року оформили угоду про перший поділ Польщі. Німецькі і радянські окупанти залишили по собі погану пам'ять у Галичині, а от австрійців тут згадують добрим словом. По карпатських селах і досі можна почути казки про цісаря Франца-Йосифа і цісареву Марію-Терезію. А у Львові кожен "порєдний" галичанин має на свому бюрку портрет Франца-Йосифа І. Австрійське панування у Галичині було не найгіршим злом у порівнянні з польським, радянським чи німецьким. Цісарева Марія-Терезія (1717-1780) та її син і співрегент, а пізніше цісар Йосиф ІІ (1741-1790) зразу по отриманні Галичини узялися до кардинальних реформ. Цісарева спершу скасувала в новій провінції кріпацтво (1773 р.), замінивши його панщиною, яка була знесена в 1848 р. Вона також провела низку адміністраційних і судових реформ, зменшила прівілеї польських магнатів, зрівняла греко-католицьке духовенство з латинським, започаткувала шкільну реформу і доручила українській ієрархії засновувати народні школи. У 1774 р. вона відкрила у Відні духовну семінарію при церкві Св. Варвари (Барбареум), яка була пізніше закрита Йосифом ІІ. Замість неї він відкрив цісарський конвікт, з якого за сто років існування вийшло багато видатних українських церковних діячів. Цісар своїм "толеранційним" едиктом 1781 р. оголосив у імперії свободу релігії, але підпорядкував церкву державі. За його вказівкою було закрито багато церкв, монастирів і костелів. В самому Львові було скасовано 27 костелів і монастирів, 7 українських і 3 вірменських церкви. Натомість у 1783 р. він відкрив Львівський університет, при якому була створена кафедра українських студій "Studium Ruthenum". З метою збільшення надходжень до державної скарбниці цісар намагався розвивати в краю ремесло, торгівлю, пропагував нові методи ведення сільського господарства. За його правління був складений земельний кадастр, який боніфікував усі сільськогосподарські землі Галичини. Відповідно до бонітету землі селяни мали сплачувати більший чи менший податок. Цей кадастр не втратив значення і в наші дні, бо нічого ліпшого за 230 років не було зроблено. При ньому розпочалася перебудова Львова. Старі укріплення були знесені, на їхньому місці влаштували нові бульвари, річка Полтва була обмурована і перетворена у міський колектор. Поступово місто набувало європейського характеру. У самому краю австрійці приділяли велику увагу розбудові шляхів сполучень – брукованих доріг, мостів, а пізніше створили густу залізничну мережу. Франц-Йосиф І, який найбільше залишив по собі симпатій, спеціально для української справи зробив дуже мало. Правда, спочатку цісар симпатизував українцям, які підтримали його у революційному 1848 р., і за його наказом у Львовському університеті була відкрита кафедра української мови і літератури. Але пізніше він був більш прихильний до поляків. За його правління замість немецької урядової мови була введена польська. Поляки, взагалі, взяли у свої руки цілу адміністрацію і суди. Цікавим історичним фактом є те, що австрійський ерцгерцог Вільгельм Габсбург-Льотрінген один час вважався можливим претендентом на український трон. Він був полковником у Легіоні українських січових стрільців і відомий під іменем Василя Вишиваного. Його перу належить поетична збірка "Минають дні". По другій світовій війні він був заарештований НКВС і помер на засланні. Але галичани його не забули. У Львові є площа Василя Вишиваного.



13.09.2002. Загадкова "слов'янська" душа.

190 років тому, 14-го вересня 1812 р. Москва, "спаленная пожаром французу отдана". Перемігши росіян під Бородіном армія Наполеона через Дорогомилівські ворота триумфально увійшла у залишену напризволяще другу тоді столицю Росії. Мешканці міста, так само як і армія, боронити його не збиралися, хоча в арсеналах залишилося десять тисяч рушниць, тисяча гармат і боєприпаси до них. Вони розбіглися або поховалися. Отож, під гуркіт барабанів батальони гренадерів один за одним промаршерували по горбатій бруківці Арбату просто у Кремль. За ними, колихаючися у сідлах, пройшли ескадрони кирасирів, драгунів та уланів. Останньою прогуркотіла артилерія. Місто здавалося пустельним, тільки пси скажено гавкали на французів з підворітень. Сам імператор на Поклонній горі чекав, поки "бояри" піднесуть йому символічні ключі від міста. Та цей звичай їм був незнайомий, вони приготували Наполеону інший "подарунок". У той же вечір у Москві почалися пожежі. За наказом міського голови графа Растопчина сотні паліїв в різних місцях почали палити місто з невідомою метою. Близько 400 з них було схоплено на місці злочину французькими вояками. Але справу було зроблено. За тиждень вся Москва, за винятком Кремля, згоріла вщент. Вину за цей злочин було покладено на французів. Цій нахабній брехні і навчали дітей в російських, а потім радянських школах. Через 129 років, 20 вересня 1941 р., інша армія вступила в іншу столицю, на цей раз України. Але події в окупованомі місті розвивалися дуже подібно. Залишені Червоною Армією диверсанти почали нищити гордість киян – Хрещатик. Щодня один за одним в повітря вилітали розкішні архітектурні шедеври. Хіба би в одному з будинків загинуло кілька німців. Настрашені окупанти швидко звільнили решту і здивовано дивилися на продовження цього варварського безглуздя. І цього разу вину за злочин було покладено на окупантів. По закінченні війни в Радянському Союзі всюди гнівно писалося і говорилося, що німецькі варвари знищили цілий Київ, хоча в місті ніде, крім Хрещатика масштабного руйнування не було. Диверсантів німці у Києві не зловили, тому спростувати обвинувачень не змогли чи не хотіли. Вони наробили стільки лиха в Європі, що, скорившись долі, прийняли на себе і чужий гріх, але ніколи не намагалися перекласти свою вину на інших.
P.S. Додатки від нашого читача: Пожежа на Хрещатику стала безпосереднім приводом для трагедії Бабиного Яру, пришвидшила її. І ще. Німці тоді деякі будинки таки розмінували, наприклад, будинок Центральної Ради (Педагогічний музей, музей Леніна). 02.09.2002. Неозначена війна

1-е вересня 1939 року нападом Німеччини на Польщу почалася друга світова війна. Совєцька пропаганда спрощувала її характер, відводячі в ній головну увагу так званій вітчизняній війні, яка була лише однією зі складових частин світової. Її, дійсно, можна розкласти на декілька складових, більш-менш визначених істориками. Але одна складова світової війни досі залишається або непоміченою або неозначеною. Тут мається на увазі боротьба поневолених народів Радянського Союзу проти більшовизму та за власну незалежність. Російські шовіністи при будь-якій нагоді дорікають українцям за дивізію СС "Галичина", забувючи про армію КОНР генерала Власова, відому більше як Російська визвольна армія, яка налічувала 50 тис. вояків. Армія була створена за безпосередньої підтримки Гімлера при Комітеті визволення народів Росії (КОНР). Крім цієї армії на боці гітлерівців воювали 50-тисячний козацькй 15-й кавалерійський корпус СС під командою генерала Паннвітца, дві козацькі бригади та інші козацькі частини, Російський оборонний корпус Сербії, російська дивізія СС Камінського, а також інші дивізії СС, складені з естонців, литовців, латишів, 162-а туркменська піхотна дивізія, Туркестанський легіон, Татаро-башкірський легіон "Ідель-Урал",Кавказько-мусульманський легіон, Грузинський легіон, Вірменський легіон, шістнадцять калмицьких кавалерійських ескадронів та багато інших бойових та допоміжних частин. Загальна кількість волонтерів зі Східної Європи, Середньої Азії та Кавказу у гітлерівській армії на жовтень 1944 р. дорівнювала 800 тис. чоловік. Крім того, 100 тисяч служило в авіації та на флоті. З огляду на таку потужну військову силу можна було би говорити про справжню визвольну війну поневолених народів проти ненависного більшовицького режиму, якби Німеччина використала цю силу вповні. Але Гітлер сам боявся такої сили. Фактично усі формування волонтерських частин відбувалися без його відому і брали лише обмежену участь в бойових діях. Після поразки Німеччині ця величезна неорганізована армія опинилася без політичного керівництва, без батьківщини та без розуміння і підтримки світової громадськості. Західні альянти повторили помилку Німеччини, недооцінивши цю потенційну антикомуністичну силу, обеззброїли і розформували добровольчі війська і більшу їх частину, головним чином громадян СРСР, по черзі видавали на поталу сталінським катам. А через кілька тижнів по видачі останнього полку 2-ї дивізії КОНР після виступу Черчіля у Фултоні (США) почалася "холодна війна" між Заходом і Сходом. Помста "зрадникам" на батьківщині була жахлива. Та частина генералітету, яка уникла самосуду червоноармійців під час конвою і не покінчила життя самогубством, була за двома вироками військової колегії Верховного суду СРСР повішана у Москві у вересні 1946 та у січні 1947 року. Серед них: Власов, Краснов, Шкуро, Султан-Гірей, Малишкін, Буняченко, Зверєв та інші. Ті, хто, вижив у пеклі катівень НКВД, провели решту свого життя у копальнях Уралу без виходу на денне світло. Деякі національні формування, знаючи з лістівок союзників, що їх чекає "милостиве повернення" до батьківщини після здачі у полон і передбачуючи свою подальшу долю, билися з ними до останнього. Так повністю загинув у боях вірменський легіон. Українці, прибалти з дивізій СС, росіяни з Російського оборонного корпусу Сербії врятувалися лише тим, що не були громадянами СРСР до 1939-40 рр.. Несприйнята світом визвольна війна поневолених народів не закінчилася з поразкою Німеччини. Українська повстанська армія, яка воювала як з гітлерівськими, так і зі сталінськими окупантами, вела свою збройну боротьбу під проводом ОУН аж до середини 50-х років, і ще досі залишається невідомим, коли точно був знищений "останній бункер" УПА. Історія все поставила не своє місце. Те, за що боролися відповідно до власного розуміння історичних подій патріоти свого народу – росіяни, українці, білоруси, татари, казахи, грузини, азербайджанці та інші, здійснилося зовсім несподіваним способом. Чи винні ті, хто у боротьбі за справедиливу справу обрав нещасливий путь, і чи не заслуговують вони, здебільшого вже мертві, на прощення своїх нащадків?

29.08.2002. Невикористане друге крило України.

На відміну від дня народження Тараса Шевченка день народження Івана Франка проходить завжди непомітно. Не був винятком і цей рік. 27-го серпня виповнилося 146 років з дня народження Вічного революціонера і Каменяра, але гучних політичних акцій в цей день не відбулося, побіжно згадали цю дату газети. Проте досвід недовершеної політичної діяльності Франка є повчальним і заслуговує на вичення і в наші часи. Супроти провокацій та маніпуляцій правлячої верхівки єдиною зброєю є висока активність мас у підтримці своїх політичних лідерів. Та величі Франкової фігури сучасники просто не збагнули, і він не став "Українським Мойсеєм", хоча мав для того необхідний інтелектуальний і духовний потенціал. Найбільше він відомий як літератор – поет, прозаїк, драматург, публіцист, перекладач. Трохи менше знаний він як вчений, який захистив докторську дисертацію у Відні, був почесним доктором Харківського університету і залишив великий науковий доробок в різних галузях – філології, філософії, економіці тощо. Його глибокий аналітичний розум розкрив потенційну небезпеку Марксового вчення і пророче передбачив, до якого занепаду суспільства може привести диктатура пролетаріата. Але, як писав Петро Карманський для того, "щоб дослужити у нас ранги пророка, треба вмерти ". Цей поет грона "Молодої музи" так характеризує Франка: "Був таким, яким вродила його мужицька хата в Нагуєвичах. Завзятим, роботящим, розумним, тверезодумаючим, ворогом фрази і брехні, а тому й гризьким, дотепним, саркастичним. Пострахом паничів, патріотів з печі, недоуків-фразесовичів, нещирих, кар'єристів, фарисеїв. А понад усе був скромним". Він надалеко випередив паріархальну галицьку громаду, яка сприйняла тільки патетичність його революційних віршів, тобто на рівні почуттів, так само як чуттєво сприймала і Шевченка. Але людина живе і почуттями, і розумом. Від гармонії їх взаємин залежить життєвий успіх як окремих людей, так і цілих народів. Україна має два потужних крила – Тараса Шевченка та Івана Франка. Один утотожнює чуттєву складову нації, а другий – інтелектуальну. На жаль, одне з цих крил залишається невикористаним.

27.08.2002. Яке свято святкуємо?

"Не уряд, а характер народів визначають їхню долю" (Густав Ле Бон "Психологія мас"). Три неробочих дні, які насправді мали би бути святковими, пройшли доволі буденно.Зрозуміло, що держава не має морального права на бучні святкування після трагічних подій, які потрясли Україну у серпні. І ця обставина ясно показала, що нарід України без державних заходів не відчуває особливої радості і піднесення у цей номінально святковий день, День незалежності. Очевидно більшість українців все ще не усвідомила себе незалежними, а декому та незалежність непотрібна і взагалі. Дійсно, до повної незалежності, нам ще доволі далеко, хоча 11 років тому ми зробили великий крок, намагаючися звільнитися від колоніальних пут. У сучасному світі всі держави у певній мірі є залежними одна від одної. Але залежність України від Росії набагато більша, ніж, скажімо, залежність Франції від Німеччини. Історичні, географічні, економічні, психологічні обставини роблять перехід до справжньої незалежності поступовим. Попри формально демократичні права і свободи та атрибути державності існування громадян України не дуже відрізняється від їх існування в УРСР. Разом з ліпшими соціально-економічними умовами, та "соціалістична республіка" теж формально мала атрибути державності аж до членства в ООН і мала також конституційне право на вихід з СРСР. І якщо нарід України не скористався з цього права, то очевидно її мешканцям цього і не дуже хотілося. Правда, не всім. На західних землях збройна боротьба за самостійну соборну Україну тривала більше десяти років. Та і на Великій Україні окремі групи українських патріотів ставили собі таку мету, спираючись на писане право. Ми мало змінилися за ці 11 років. Отже, треба погодитися з тим, що ми є такий нарід. Не поганий, не добрий, а просто такий як є. І історія наша є такою, якою вона і мала бути. Не можемо ми її відкидати, отже, та форма державності, яку ми мали в складі Радянського Союзу, нас задовільняла вповні. І соромитися нам того нема підстав, бо навіть і ця форма державності була виборена у тяжкій кривавій боротьбі. Без Української Народної Республіки, яка 22 січня 1918 р. четвертим Універсалом була проголошена "самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою",не було би і УРСР. Тільки з огляду на нестримне прагнення народу України мати власну державу більшовики, перемігши українців у Війні за незалежність 1918-22 рр., мусили погодитися на існування України як самостійної держави. То був час панування комуністичних ідей, і багато українців боролися за незалежну Україну під червоними прапорами. Історія показала, що вони помилилися. І за свою помилку більшість з них заплатила життям. Але ще більше життів у боротьбі з московськими наїзниками поклали ті, хто бачив незалежність України зовсім інакше. То чому ми тепер говоримо, що незалежність нам дісталася без боротьби і жертв? Це вкрай несправедливо до полеглих за волю України впродовж багатьох десятиліть. І цю несправедливість можна виправити, якщо день 22 січня стане справжнім святом, яким ми будемо відзначати чергові річниці початку довгої, 83-літньої боротьби найліпших синів українського народу за незалежність. Слава Україні – Героям слава!