Дещо про українців і українську мову

03.09.06 11:33 "Фраза" – комментариев: 154

У запеклих суперечках на різноманітних форумах про походження та етнічну історію українців майже не беруть участь спеціалісти. Відповідно, нерідко опоненти в аргументи беруть або застарілі догмати, або хибні висновки науковців, або навіть навмисні перекручення відомих фактів.

Лінгвістика, етнологія, як і інші гуманітарні науки, завжди були під утиском або, принаймні, під впливом пануючих в суспільстві ідеологій, чому в немалім ступеню сприяла відсутність точних методів досліджень етногенетичних процесів. В середовищі самих лінгвістів математичні методи сприймаються з великою недовірою і в основному тому, що вони (лінгвісти) здебільшого мають слабку математичну підготовку та інакший спосіб мислення, ніж математики. Отож, якщо хтось, застосовуючи математичні методи, приходить до результатів, відмінних від пануючих в, наприклад, мовознавстві, то він просто не зустрічає розумніння, а інколи навіть підлягає нищівній критиці з боку авторитетів. Таке ставлення до новаторів пояснюється ще й тим, що занадто багато ділетантів без належної підготовки беруться розв’язувати складні процеси історії мов та етногенезу і оприлюднюють свої „теорії”, які в основі своїй спрямовані не на пошук істини, а на подолання певних комплексів у суспільстві.

Візьму на себе сміливість подати тут результати власних досдіджень, проведених так званим графоаналітичним методом, які невідомі широкому загалу і не сприйняті, але і не спростовані офіційною наукою. Мені не йдеться тут про рекламу чи власні амбіції, бо мої сайти на англійській, українській та російській мовах мають досить відвідувачів з більше, ніж сотня країн світу. Просто з чисто морального обов’язку я не можу байдуже дивитися на те, як у дискусіях використовуються абсолютно міфічні теорії у підтримку власних суб’єктивних думок.

Тепер до суті. Слов’янство як певний етнос виділилося з індоєвропейської спільноти чотири тисячі років тому в ареалі між середньою течією Німана і Західної Двини і довго перебувало на узбіччі загальноєвропейської історії, тому не має прямого відношення до популярної в Україні трипільської культури. Впевнено, як про слов’янську, можна говорити лише про досить примітивну зарубинецьку культуру, яка існувала між ІІ ст. до Р.Х. і до ІІ-ІІІ ст. по Р.Х. в басейні Прип”яті і Середнього Дніпра. Отож, слов’яни почали свою експансію приблизно дві тисячі років тому, нашаровуючись на вказаній території на попереднє населення балтського походження (родичів сучасних литовців і латишів). Тут, між нижньою течією Прип”яті і Березиною почав формуватися один із слов’янських діалектів, з якого пізніше розвинулася українська мова. Приблизно в той же час відбувалося формування також інших первиннх діалектів як основ усіх сучасних слов’янських мов. Відповідно до тих давніх місць поселення українська мова приблизно однаково близька до польської, білоруської, російської і словацької мов. Російська ж мова значно ближче, ніж українська, стоїть до болгарської і сербської. Звичайно, між тими первинними діалектами і сучасними мовами є велика різниця, але є і певна тяглість безперевного розвитку, що дає підстави говорити про те, що окремі слов’янські мови мають вік у дві тисячі років, незважаючи на те, що літературні мови, якими ми переважно спілкуємося, виникли відносно недавно. Літературні мови є наслідком свідомо керованого людьми процесу інтеграції окремих діалектів для полегшення спілкування між людьми. Природним процесом розвитку мов є їх диференціація на діалекти, але не їх поєднування. Тому абсолютно антинауковими є твердження про українську мову як суміш польської і російської або міф про існування східнослов’янської (давньоруської) мови, яка нібито сама собою сформувалася з різних діалектів в часи Київської Русі, а потім знову розчленувалася на українську, російську і білоруську мови. Однак, треба сказати, що в ті часи для письма використовувалися різні варіанти церковнослов’янської мови, базованій на одному з південнослов’янських діалектів і малозрозумілій для наших предків, але більше зрозумілій для предків росіян. Тому церковнослов’янська мова зробила значно більший вплив на російську, ніж на українську. В зв’язку з цим літературна українська мова до кінця 18-го ст. більше схожа на російську, ніж на розмовну мову населення України тих часів. Звідси виникає враження, ніби Григорій Сковорода писав мовою, дуже подібною до російської. Це дуже коротко про російську і українську мови.

Тепер про етногенез українців і росіян. Генетично українці є складною мішанкою багатьох давніх етносів, які з різних причин засвоювали українську мову. Росіяни в цьому плані більш гомогенні, бо в своїй експенсії нашаровувалися лише на більш-менш однорідне фінно-угорське населення (мордва, вепси тощо). Українці ж заселяли територію, по якій час від часу проходили міграції багатьох етносів, але фінно-угорської складової вони майже не мають. Натомість генетично вони мали би бути більше спроріднені з давніми скіфами, мовними нащадками яких, згідно проведених досліджень, є сучасні чуваші. Однак це не означає, що українці і чуваші мають мати спільні зовнішні риси, бо предки чувашів після довгих мандрів по Східній Європі теж нашарувалися на численне фінно-угрорське населення у Повожжі. Певні спільні риси є в культурі чувашів і українців. Їх можна знайти у вишивках, танцях і деяких видах народного ремесла. Свого часу предки скіфів мали тісні контакти з трипільцями, тому спільні елементи української і чуваської культур можуть мати витоки у трипільській культурі. Таким чином, хоча мовно українці не мають жодного відношення до трипільців, їх опосередкований вплив на формування української культури зовсім не виключений.

Сучасні українці, дійсно, не мають спільної новітньої історії, одної віри, одної мови, навіть культурні нашарування на спільну українську основу різні. Все це негативно відбивається на сучасних суспільно-політичних процесах у державі. Але є спільні риси українців, сформовані під впливом географічних умов, ландшафту, певних особливостей історичних обставин, плекані у народній культурі і закріплені в стереотипах повединки, сукупність яких привела кінець-кінцем до здобуття національної незалежності і запобігає застосуванню сили у вирішенні внутрішніх конфліктів у державі.