Коментарі у газеті "День"

Певний час я регулярно читав газету "День" і час від часу подавав коментрі на деякі статті, в основному критичні. На випадок того, що вони з архіву газети можуть піти у небуття, подаю деякі з них тут.

Подобається нам це чи ні, але загальнолюдські цінності стоять вище за національнi.
Коментар до публікації «Як вивчати свою історію» Ігоря Пасічника та Петра Кралюка (№215, 8 грудня 2007)

Напевно, Винниченко був дуже емоційною людиною, якщо не міг читати українську історію без брому. Не дивно, що з нього вийшов і нездарний політик. Якщо ж дивитися на нашу історію тверезо, то стає очевидним, що від часів закликання варягів до сьогодення між українцями ніколи не було згоди і ніколи не було одного авторитетного лідера за винятком періоду визвольної війни 1648 — 1654 рр., коли українці об’єдналися довкола Богдана Хмельницького. Дивлячись на події в нашій Верховній Раді, можна дуже живо уявити і Центральну раду, і козацьку Чорну раду, і стародавні українські віча. І, що характерно, оцінка тих подій самими українцями на побутовому рівні залишається тою самою від віків: «Треба закликати німця, щоб навів порядок». Не раз чув таке від галицьких селян. Ми, українці, дуже любимо копирсати у власній історії й відшукувати в ній те, що любо нашій мінливій душі. А відтак і погляд на історію мінливий, і тоді нам усім, як і шановним професорам, здається, що історію можна писати так і сяк, тобто на індивідуальний смак. Підстави для такої думки, якщо вона існує, очевидно, є. Але є такі історичні факти, які не можна замовчувати, а вигадати не можна геть усе. І є також такий підхід до історії, який у великій мірі виключає самообман. Держава була або не була, війна або була, або ні, перемога була або втекла — дихотомія третіх варіантів не дає. І зовсім міняється справа, коли ми починаємо висмикувати окремі барвисті історичні факти, на власне око оцінювати їхню значущість і складати з них історію — вийде не історія, наближена до реальності, а лише гарна мозаїчна картинка. В такій «історії» не тільки помилки можливі, а й цілеспрямовані спекуляції, котрі, однак, не можуть ввести в оману безстороннього спостерігача, та і нас самих, якщо будемо лишатися об’єктивними. Хоч як би ми хизувалися, скажімо, трьома перемогами у окремих битвах, поразка у четвертій, вирішальній, з якою програється війна і разом втрачається держава, зводить нанівець усі попередні зусилля. Скільки б не було в Україні шкіл, колегій, академій в XVII ст., які дали силу освічених людей, але якщо кінець- кінцем серед них не знайшлося ні Н’ютона, ні Декарта, ні Шекспіра або Сервантеса, то сама кількість випускників тих закладів характеризує українців хіба що з негативного боку. Отож лише за кінцевим результатом можна оцінювали історичні події, як і окремі соціальні явища на певному відрізку нашої історії. Все це виглядає дуже песимістично, але навіть поодинокі позитивні факти нашої історії дозволяють вірити у те, що наше майбутнє не є аж таким сумним. Якщо Богданові Хмельницькому вдалося згуртувати українців, то така можливість не виключається і у майбутньому. Але Хмельницький був людиною честі й в першу чергу став в обороні власної гідності, а не пригнобленого народу — і це важливий історичний факт, який намагаються приховувати історики. Очевидно, він був у першу чергу шляхетною людиною, а потім уже українцем, у тому і є секрет його успіху. Подобається нам це чи ні, але загальнолюдські цінності стоять вище за національнi. Тому і не мав успіху Мазепа, що підступ і зрада, навіть з добрими національними намірами, не можуть викликати пошанування ні серед власного народу, ні, тим більше, серед ворогів. І навпаки, навіть вороги шанують противника, коли той веде чесну відкриту боротьбу. Якщо вже ми хочемо виховувати українських патріотів, то це треба робити не на прикрашеній нашій історії, а на культі права, слова і честі. А приклади для наслідування можна брати не лише в історії України.

7 грудня 2007 р. "Динамівський метод."
(Коментар до публікації Миколи НЕСЕНЮКА «Достроковий фініш», «День», №208, четвер, 29 листопада 2007 р.)

Я не згідний з тим, що київське «Динамо» не має свої гри. Якраз воно свою гру має, і, напевно вже років із тридцять. Особливістю цієї гри є зловживання поперечними передачами, в яких задіяні найбільше захисники. Поки динамівці перекидаються м'ячем, противник встигає зайняти дві лінії оборони, для подолання якої потрібна велика майстерність. Таких виконавців «Динамо» зараз не має. Подібний футбол втрачає на видовищі, й не тільки. На результативності теж. Усі ці перепасовки нерідко закінчуються втратою м'яча і переходом противника у швидку контратаку. Захисники ж, захопившись атакуючими діями, не встигають повернутися в оборону і залишають противнику широке поле для маневру в атаці. Власне, так і були забиті всі голи у ворота «Динамо».

У сучасному футболі голи забиваються рідко, коли їх довго готують. Якщо зробити статистику, то буде видно, що переважна кількість голів забивається в результаті швидких контратак або зі стандартних положень. Покійний Лобановський закладав наукову базу в систему підготовки футболістів і організацію гри. Теперішні динамівські тренери цю традицію втратили, але в даному разі тут складної науки і нема. Якщо після довгих розиграшів м'яча голи не забиваються, то число поперечних передач тренером має бути обмежене до двох-трьох. Не більше. Далі має йти передача вперед, навіть у боротьбу. Вибиває ж воротар м'яча від воріт у боротьбу, і то досить часто. Нічого страшного в таких випадках не відбувається, тому не слід боятися неточного пасу. Боротьба за м'яч біля чужих воріт більш перспективна, ніж вичікування слушного моменту, який так і не наступає і тоді все одно м'яч віддається у боротьбу або втрачається. Решта причин поразок киян виключно в психологічній сфері. Гравці втратили віру в себе, в партнера, у футбольне щастя. Але це ще не все. Гірше, якщо втратило голову керівництво клубу і знову змінить тренера. Нервове напруження в команді не піде їй на користь.

У чому відмінність?
(Коментар до публікації Миколи НЕСЕНЮКА «Коло замкнулося», «День», №201, вівторок, 20 листопада 2007 р.)

Причина поразки нашої національної збірної не в тому, що вона «посередня» (Литва теж посередня!), а в тому, що вона дійсно «збірна», а ніяка не національна. Жодного національного духу ні команда, ні її капітан, ні її тренер не демонструють. Хоча, без сумніву, вони думають інакше, бо мають власне розуміння, що таке «національна» команда. Це їм добре розтовкмачило начальство приблизно в такому дусі: у національній команді треба покласти руку на серце і ворушити губами, коли перед початком матчу на стадіоні заграє музика. Який національний дух може бути в капітана команди, який вивчив італійську й англійську мови, але не вивчив української? Я розумію, що вона йому абсолютно непотрібна у житті й саме знання мови нічого не додасть футболістові у майстерності. Але якби він її вивчив, він просто продемонстрував би наявність у себе національного духу. Того духу, який допомагає вигравати, що нам і показали литовці. Наприклад, команда Німеччини ставала чемпіоном світу або займала призові місця із середніми футболістами власне тому, що була найбільшою мірою національною. Особливо показовим у цьому плані був чемпіонат світу 1954 року. Не формальне проголошення ФРН, а саме день перемоги Німеччини над Угорщиною у фіналі став днем відродження нації. Наведення прикладів можна продовжувати, але вони не переконують того, хто того національного духу не має і не може собі його уявити. Наші футболісти, звичайно, хотіли б грати у фіналах Європи і світу, але тільки тому, що це додавало би їм ваги і у власних очах, і у трансферному рейтингу. А що це підняло би також престиж країни у світі, футболістам на думку і не спадає. Та зрештою, інакше і не може бути в суспільстві, де гроші — найвища цінність, вища за національну честь і національну гідність.

28 вересня 2007 р. До чого призводить бездержавне існування
(Відгук на статтю Ігоря КАГАНЦЯ «Перезаснування держави», «День» №153, середа, 12 вересня 2007)

В основі міркувань автора лежить впевненість у тому, що правляча верхівка у нас погана, корумпована, злочинна, брехлива але наші люди добрі, розумні, чесні, порядні, їм лише бракує суспільних інструментів для того, щоб взяти владу під контроль, змусити її діяти в інтересах народу в рамках закону чесно, справедливо, відповідально. Але жоден закон не буде діяти, поки в суспільстві переважають люди, які готові брати і давати гроші за право порушення цього закону. І нема сумніву, що до Установчих зборів будуть обрані такі самі люди, як і теперішні депутати Верховної Ради. Якщо люди на виборах віддають голоси явним шахраям, а в ліпшому випадку демагогам, то порядні і розумні люди не мають жодних шансів, вони просто лишаються невідомими широкому загалу. І навіть якщо вони попри все потрапляють у владні структури, то оточення грубими насильницькими методами ламає їх і змушує діяти за прийнятими вгорі правилами. Все це — данина нашому минулому, минулому бездержавного існування. Поки в суспільстві не сформується національна еліта, яка висуне зі свого середовища моральні авторитети, сподіватися на швидкі зміни в суспільстві марно. Цей процес може бути довшим і коротшим, усе залежатиме від того, які думки будуть мати підтримку і поширення в суспільстві — тверезі чи утопічні.

Скільки коштує порушити закон?
(Відгук на статтю Ігоря КАГАНЦЯ «Перезаснування держави», «День» №153, середа, 12 вересня 2007)

Україна знає своїх героїв
(Відгук на статтю Ірини ЄГОРОВОЇ, Ірини КОНОНЕНКО «Старим я не буду ніколи», «День» №105, вівторок, 3 липня 2007)

З усього видно, що єдиним суперечливим епізодом у житті Романа Шухевича було командування батальйоном «Нахтігаль». Якщо це і було сумнівниим рішенням наполегливого і безстрашного борця за волю України, то на цьому не треба зосереджувати особливу увагу. В складних політичних обставинах обрати найоптимальніший хід завжди непросто. Жодна видатна людина не застрахована від подібних помилок, хоча особливої помилки я тут і не бачу. В постаті командувача УПА важливими є не результат його конкретних вчинків чи дій, а вказані п. Бойко такі риси Романа Шухевича як патріотизм, освіченість, духовність, висока внутрішня культура, які у поєднанні з вольовим характером і товариською натурою дають нам образ, приклад для наслідування, яких українцям насправді бракує серед наших історичних особистостей. Хіба не робив помилок Наполеон? Це ж він наказав розстріляти 3000 полонених у Сінайскій пустелі, але хто про це пам’ятає? Людська велич Наполеона залишилася предметом гордості для французів на усі віки, назважючи на скоєний ним злочин проти людства. На совісті Романа Шухевича такого злочину нема. І ми, українці, маємо усі підстави пишатися такими героями як командувач УПА, та, що своєю боротьбою вписала яскраву сторінку в нашу трагічну історію. Паплюження таких людей — це не менше як приниження самих себе, банальна втрата власної людської гідності.

9 червня. Моральність — запорука здоров’я нації
Відгук на статтю Оксани МИКОЛЮК «Чому ми живемо мало?», «День» №91, п’ятниця, 8 червня 2007)

Проблема надзвичайно важлива, і шлях її подолання лежить через ведення здорового способу життя. Але що таке «здоровий спосіб»? Правильне харчування є одним з його елементів. З цим можна погодитися, але є речі важливіші. Ось цитата автора статті: «З часом ми почали харчуватися все гірше, і не тому, що не вистачало грошей, а захопилися копченостями, смаженим, м’ясом і забули ті здорові принципи харчування, які завжди були притаманні українцям». Справа далеко не в копченостях. Про них взагалі можна не згадувати. Це дуже простенький підхід до справи. Колись відомий російський вчений Мечников вважав, що причина старіння і передчасної смерті людини — в мікробах, які розвиваються в товстій кишці. Лев Толстой на це відповів, що уникнути передчасного старіння можна, шукаючи відповідi (не в задниці – викинуте редактором), а в духовній сутності людини.

Гадаю, потрібно прислухатися до Толстого і придивлятися, насамперед, не до звичайного харчування сучасного українця, аде дбати про його духовну їжу і, погоджуючись з важливістю фізичних вправ, не треба забувати, що важливим є не тільки фізичний, але і моральний стан людини. Банально повторювати, що це речі взаємопов’язані, але, на жаль, про це забувають. Зловживати алкоголем шкодить здоров’ю, це правда, але сама поширеність такого зловживання — хіба не показник стану моралі? І хіба не аморально рекламувати алкоголь під час спортивних передач і при тому стверджувати, що спорт — це здоров’я? Можливо, і весело грати у футбол, випивши пляшку горілки, але чи довго протривають такі веселощі? Я не спеціаліст, але знаю думку спеціалістів, що початок статевого життя у ранньому віці дуже шкодить здоров’ю молодої людини. Я не знаю, у якому віці діти тепер його починають, але коли знаю, які телевізійні передачі вони дивляться, то припускаю, що дуже рано. Стан моралі в суспільстві дуже низький, від цього усі наші біди, не тільки у демографії, але і в культурі, науці і, в першу чергу, в політиці. І треба звернути увагу, що саме молодь є носієм «нової моралі» і саме вона найбільше від цього страждає. Традиційно мораллю займалася церква. Давно вона вже не має великого впливу на людей, але наслідки цього проявляються із запізненням, оскільки століттями сформовані звичаї тримаються довго лише завдяки традиції. Відповідно і зворотний процес буде тривати довго, якщо його, звичайно, хтось започаткує наверху.
Хто там у нас є носієм високої моралі? — Відгукніться!

20 квітня 2007 р. Матеріальне — також духовне?
(Відгук на статтю Оксани МИКОЛЮК «Державо, почуй своїх геніїв!», «День» №65, вівторок, 17 квітня 2007)

Автор починає свю статтю словами: «Життям рухає ідея», тобто нематеріальна субстанція, але далі говорить про «матеріальні» речі — економіку, технологію, інвестицію тощо. Безумовно, в цих сферах ідеї потрібні, але простору для їхнього розвитку у світі вже дуже мало і ще менше можливостей для їхньої реалізації. Наздоганяти важко, тим більше, коли відставання оцінюється у десятиліттях. Кожен народ має знайти свій власний шлях в історії відповідно до власної ментальності, рис свого національного характеру, а не йти чужими шляхами, на яких чекати великого успіху марно. Тим більше безперспективно шукати чогось нового в технологічній сфері, коли звідусіль чути про техно-гуманітарний дисбаланс у тому значенні, що розвиток техніки в наш час набагато випередив духовний розвиток людини. Автор недооцінює значення такого розвитку, коли заявляє, що хід розвитку людства змінили друкарський верстат, олівець чи кулькова ручка. А хіба менше значення для розвитку людства мала геліоцентрична теорія Коперника? Друкарський верстат був лише наслідком процесу поширення нових морально-етичних і світоглядних ідей з початком епохи Ренесансу за два століття до Гутенберга. Нові ідеї мали бути донесені до широких мас, тому його винахід і виявився потрібним для реалізації цього завдання. Кому б він був потрібним, якби не було на ньому що друкувати? Цей приклад добре ілюструє необхідність тісного з’язку між розвитком культури і техніки.

Оскільки тепер відставання гуманітарних наук від технічних є очевидним, перспективним може бути спрямування зусиль на відкриття саме у гуманітарній сфері, звичайно, з безумовним використанням нових технічних досягнень. Пізнання закономірностей історичного процесу, таємниць людської психіки, фізіології може принести більше користі, ніж створення ще одної моделі автомобіля чи навіть ком’пютера. Кінець-кінцем, державі потрібні не просто технологи, інженери, хороші слюсари, водії, як пише автор, а фізично і морально здорові технологи, інженери, хороші слюсарі, водії й так далі. Та чи все у нас гаразд з фізичним і моральним здоров’ям людей? Кажуть, що усі хвороби від нервів, але ж стан нервової системи залежить від того, насільки людина задовільняє свої дійсні та уявні потреби. При цьому складається враження, що для морального стану людини уявні потреби більше важать, ніж реальні, хоча вона не розуміє, де між ними лежить межа. І біда в тому, що уявні, а точніше, здебільшого, матеріальні потреби більше пропагуються і, відповідно, поширюються в масах, ніж реальні чи дійсно корисні. Треба відновлювати гармонію техно-гуманітарного балансу, оскільки значення відкриттів у гуманітарній сфері так само непередбачувані, як і наслідки відкриття електромагнітних хвиль.

(Коментар до публікації Станіслава КУЛЬЧИЦЬКОГО, доктора історичних наук, професора «Голодомор 1932—1933 рр. як геноцид: прогалини у доказовій базі», «День» №19, субота, 3 лютого 2007 р.)

Кваліфікація Голодомору як злочину проти власного народу — це справа не тільки істориків, але і юристів. Між тим голосу юристів у цій справі не чутно. Коли в державі від голоду померло 7 мільйонів людей, це означає, що держава не подала цим людям своєчасної необхідної допомоги і лишила їх в небезпеці голодної смерті. У карних кодексах такі діяння (дія або бездіяльність) кваліфікуються як злочин. Відповідні статті були у Кримінальному кодексі Української РСР. Таким чином, навіть якщо влада і не організувала спеціально Голодомор, все одно вона вчинила злочин проти людства своєю бездіяльністю. Чи будуть знайдені незаперечні докази цього, чи ні — не так важливо, бо суду за давністю літ все одно ні над ким не буде.

15 липня 2006 р. «Демократія передбачає високий культурний і моральний рівень людей»
(Відгук на публікацію «Контрудар по демократії. Чи зможуть лідери «сімки» заступитися за сусідів Росії», «День», №111, 11 липня 2006)

Поширена думка, що ліпшої форми правління, ніж демократія, нема. Погоджуючись iз цим, хочу лише додати, що чистої демократії ніде й ніколи не було. В кожній державі завжди є тоталітарні інституції і демократично обраний глава держави має в певній мірі і в певних сферах диктаторські повноваження. Тобто в суспільстві може бути більше або менше демократії, її може взагалі не бути, але ніколи не буває «повної» демократії. Отож, в принципі може йтися лише про ступінь демократизації. Це одне зауваження. Друге — не завжди диктатори діють у власних інтересах. У якихось випадках вони діють в інтересах народу (у власному розумінні). Ось це розуміння може бути правильним або неправильним. Тепер розглянемо з цієї точки зору, чи може бути досягнута істина демократичним шляхом? Розумні думки виникають в головах одиниць, а маси лише повинні їх засвоїти. Та чи завжди вони в змозi це зробити? Демократія передбачає досить високий культурний і моральний рівень людей. Від цього і залежить кількість демократії і авторитаризму у суспільстві, тобто їх співвідношення залежить від масової свідомості, колективних уявлень. Якщо в Росії почалися демократичні перетворення, а маси їх не сприйняли, то автоматично починається авторитаризація форми влади. В принципі, це зрозуміло. Мені лише не зрозуміло, чому ЗМІ лише борються за демократію, але не готують до неї маси, не виховують культурних і високоморальних людей? Можна «демократично» паплюжити владу, але чи завжди це приносить користь суспільству? Ми занадто захоплюємося політикою, і навіть більше того, — інтригами в політиці, залаштунковими подіями й не приділяємо досить уваги питанням загальнолюдської культури і найновішим досягненням світової науки. Навіть в тій самій «недомократичній» Росії, судячи з iнтернету, газети більш цікаві, ніж в Україні, тобто охоплюють більш широку тематику, що в цілому діє на зростання рівня культури людей. Якщо ж постійно звертати увагу на аморальні вчинки політиків, то люди будуть виховуватися в такому самому дусі, тобто аморальність буде ставати нормою суспільної поведінки. Взагалі, формування колективних уявлень — дуже складне завдання для ЗМІ, то більше значенні мають існуючі у суспільстві традиції та попередній практичний досвід. Для того, щоб ЗМІ могли формувати суспільну думку, систему матеріальних і моральних цінностей, в них мають працювати люди, які не просто повторюють банальні істини і шаблонні, «правильні» думки, а мають достатній розум для аналізу суспільних процесів у конкретній країні й володіють талантом донесення правдивого слова до мас.

«Нам не молоді політики потрібні, а розумні»
№238, п'ятниця, 23 грудня 2005

Стаття «Убити симулякр, або Як нам виграти війну за Україну» Юрія Романенка — занадто песимістична. Не для того з Божої волі повстала Україна, щоб звалитися в яму. Інша справа, що розбудова держави йде не оптимальним шляхом. І його можна оптимізувати, але рекомендації автора — занадто загальні, можна навіть сказати — занадто тривіальні. Хоча з дечим можна і сперечатися. Нам не молоді політики потрібні, а розумні. Я ще п’ятнадцять років тому таке чув: ось прийдуть нові прагматичні політики, і тоді все в Україні буде добре. Бачу я тих молодих політиків, які мали себе на увазі, тепер у Верховній Раді й не скажу, що вони за моральними якостями або за розумовими здібностями дуже відрізняються від старих. Прагматизм вони розуміють занадто прямолінійно і грають за старими надійними правилами — так, як і всі.
Розумних людей в Україні трохи є, але їх не завжди розуміють або розуміють занадто пізно. Маси здебільшого вірять гарним казочкам, ніж готові слідувати за тими, хто каже гірку правду. Не думаю, що у нас був би популярним політик, який би подібно Черчіллю сказав: буде багато крові та поту, перш ніж ми побудуємо Україну. А вихованням масової свідомості ніхто не займається, їй тільки підграють, у тому числі й ЗМІ. У тому і вся наша біда.