Українські позитиви для майбутнього

Стаття під цією назвою була опублікована в часописі "Над Бугом і Нарвою", ч.6 (70), 2003 р. В первісний текст внесені незначні доповнення.

Читаючи в часописі “Над Бугом і Нарвою” про буквально масові випадки, коли етнічні українці Холмщини та Підляшшя абсолютно не підозрюють про свою національну приналежність я був дуже здивований, але і Олександр Довженко теж дивувався, коли десь за Доном чув від українців таке: "Ми хахли, а зараз нас чомусь дражнять українцями". Я замислився над причинами цього дивного явища і пригадав, що подібне я бачив ще в одному регіоні України. Подорожуючи Дністром в рамках експедиції Товариства Лева, я неодноразово чув від супутників, що українці з правого берега річки в Буковині називають своїх візаві на лівому березі “ляхами”, а ті навзаєм буковинців – “румунами”.

Бажаючи сам переконатися в цьому, я спитав одну старшу жінку в селі Мошанець, якої національності мешканці цього села. Жінка відповіла, що тепер вони українці. Мене зацікавило оте “тепер”, і я спитав на всякий випадок, ким вони були раніше, і здивовано почув, що вони раніше були росіянами, а ще раніше румунами. Тоді я спитав, чому люди раптом стали українцями, і жінка відповіла, що тепер Україна незалежна, і син каже, що вже маємо бути українцями. Думаю, що до цього дивного феномену такої гнучкої самоідентифікації українців можна віднести процеси масового ополячення або обросійщення української шляхти. Це явище мають вивчати психологи, але можна припускати, що в його основі лежить потреба людини відчувати себе членом якоїсь спільноти. Коли є можливість вибору, люди обирають на їхній погляд більш престижну. Самопізнання малоосвічених людей відіграє при цьому певну роль, але воно у великій мірі коригується вихованням. Отже, все залежить від того, наскільки самі вихователі знають ту спільноту, до якої вони належать. Якщо ж говорити про цілі народи, то відповідно до існуючої між ними конкуренції їхня інтелектуальна еліта вишукує позитиви власного народу, і в процесі таких пошуків виникають питання, які потребують відповіді. При відсутності необхідних знань без міфотворчості не обійтися.

Цікавлючися дещо історією, я не раз замислювався над питаннями, чому так занепала Київська Русь ще до татарської навали, поступившися першістю сусідньому Галицько-Волинському та загумінковому Володимиро-Суздальському князівствам і Великому Новгороду, і чому пізніше Україна раптом опинилася в складі Литовської держави. Пояснення істориками причин занепаду Києва і пізніше поступового переходу українських князівств під владу Гедіміновичів здавалися мені геть непереконливими. Якщо Володимиро-Суздальське князівство могло поступово перетворитися на велику світову державу, то чому так не сталося з Київським або Галицько-Волинським? Не могли ж войовничі колись Рюриковичі перетворитися на мирних гречкосіїв, які не бачили потреби у відстоюванні власної незалежності від Литви, населення якої було язичницьким і значно менш численним, ніж українське?

У своїх думках я зовсім не одинокий. Колись і В'ячеслав Липинський писав у "Листах до братів-хліборобів" так: "Хіба не горстка татар, якої чистокровного потомства вистало лише на рідке заселення Криму, не зайняла многоміліонної Русі..?" Часи Хмельниччини теж викликають немало здивування. Чому замість захищати власну новостворену державу від зазіхань польської шляхти селяни обирали втечу на вільні землі, контрольовані Москвою? А чому українці так довго не могли відновити власну державу? Адже можливості для цього були.

У своїх думках я зовсім не одинокий. Колись і В'ячеслав Липинський писав у "Листах до братів-хліборобів" так: "Хіба не горстка татар, якої чистокровного потомства вистало лише на рідке заселення Криму, не зайняла многоміліонної Русі..?" Часи Хмельниччини теж викликають немало здивування. Чому замість захищати власну новостворену державу від зазіхань польської шляхти селяни обирали втечу на вільні землі, контрольовані Москвою? А чому українці так довго не могли відновити власну державу? Адже можливості для цього були.

У процесі проведення власних етногенетичних досліджень я отримав відповіді на ці питання, які мене цілком задовольняють. Як виявилося, до того, як українці заселили нашу теперішню територію, її в різний час заселяли різні народи, які частково залишилися в старих містах до приходу українців. З часом вони були ними асимільовані, але їхні сліди залишилися в деяких прізвищах (див. Стародавні українські прізвища іншомовного походження.). Але це тільки свідчення, яке мало що значить для нашої теми, бо прізвища можуть гуляти по світі вільно. Важливішим є те, що попереднє населення України залишило нам у спадок свої гени, від яких нікуди не дінешся. Про це поговоримо нижче. А поки що зазначу, що англосакси, прибатьківщина була неподалік Чорнобиля (це має особливе значення), заселили також басейн Верхньої Волги і там створили економічну основу майбутньої російської імперії. Власне, завдяки грошам Андрій Боголюбський зміг зібрати коаліцію, яка захопила Київ (див. Англосакси біля джерел російської державності). Це одне. А друге було те, що литовськими князями були войовничі курди, нащадки колишніх кіммерійців, які до того ж мали великий досвід державного будівництва (див. Кіммерійці).

Розмірковуючи над цим усім, я зацікавився, в яких галузях знань українці досягли найбільших успіхів. І з великим здивуванням я мусив визнати, що це сталося в медицині. В жодній з інших наук ми не мали такої кількості видатних вчених – ні в математиці, ні у фізиці, ні в біології, ні в історії. В Радянському Союзі були широко відомі українські вчені-медики, носії різноманітних почесних звань і найвищих відзнак такі як мікробіолог Микола Гамалія, епідеміолог Данило Заболотний, патологоанатом Олександр Богомолець, кардіолог Микола Стражеско, хірурги Микола Бурденко, Петро Мандрика та багато інших. На початку 20-го і в кінці 19-го ст. Великий внесок у розвиток медичної науки Росії зробили українці Володимир Високович і Володимир Підвисоцький. А у 18-му ст., взагалі, можна казати, що медичну науку Росії започаткували українці. Подивімося за чергою. Нестор Максимович-Амбодик – один з основоположників наукового акушерства в Росії. Петро Карпінський — один із засновників української і російської фармакопеї. Петро Загорський – засновник української і російської анатомічної школи. Данило Самойлович, всесвітньо відомий вчений, член багатьох іноземних академій, заклав основи української і російської епідеміології. І, звичайно, треба згадати, що найпершим відомим українським вченим був доктор медичних наук Юрій Дрогобич (1450 – 1494), ректор болонського і краківського університетів. Він започаткував традицію навчання українців у провідних європейських університетах, і показовим є те, що перша українська жінка, яка здобула університетську освіту, стала доктором медицини. Мова йде про Софію Окуневську (1865-1926), яка закінчила Цюріхський університет і була першою жінкою-лікарем в Австро-Угорщині.

Така велика кількість видатних медиків-українців не може бути випадковою. Наявна диспропорція у наукових зацікавленнях українців у порівнянні з іншими народами свідчить, що для них не є байдужими страждання ближнього. Є кілька фактів, що українці, перебуваючи у чужих краях, на відміну не тільки від росіян, а й від європейців взагалі, відрізнялися великою людяністю у ставленні до місцевого населення. В першу чергу треба згадати про діяльність Миклли Миклухо-Маклая серед папуасів Нової Гвінеї. Це унікальний приклад — хіба з ним можна порівняти роботу католицьких місіонерів серед дикунів. Другим прикладом може бути діяльність Пилипа Капельгородького на Північному Кавказі. Пам'ять про нього досі живе в селі Тереклі-Мектеб, де він відкрив школу для ногайських дітей і посадив парк у безлісному степу.

Все це свідчить про притаманність українців до пошанування прав, поглядів і життя ближнього, небажання приносити комусь страждання, чинити несправедливість. Недаремно ж в українців існує приказка, аналогів якої нема в інших народів: "Ліпше кривду терпіти, ніж кривду чинити". При вирішенні міжлюдських конфліктів українці нерадо вдаються до застосування сили. Тому вони або намагаються уникати конфліктних ситуацій відмовою брати в них участь, або втікають у безконфліктне середовище (втеча від пана на Запорожжя, відхід на Слобожанщину тощо).

Такі риси заперечують можливе пояснення занепаду Київської Русі та безуспішних намагань відновити власну державність повною байдужістю українців до всього, що не стосується власних, особистих справ (за формулою "Моя хата скраю"). Отож, придивімося історичним фактам уважніше.

Поступовий занепад Києва почався після смерті сина Володимира Мономаха Мстислава у 1132 р. Йому наслідував молодший брат Ярополк. Це була дуже миролюбива людина, при тому, що мала неабиякі військові здібності. Він казав: "Любіть ворогів ваших!" Внутрішні проблеми держави він намагався вирішувати мирним шляхом. Це був ще не той історичний час, щоб підтримувати єдність держави без твердої оружної руки, але держава ще за інерцією трималася. По смерті Ярополка йому мав наслідувати брат В'ячеслав, але він фактично відмовився від Києва під тиском чернігівського князя Всеволода і пішов княжити у Турів. Фактичний узурпатор Всеволод міг тільки силою триматися на київському троні, але він починає вести мирні переговори з іншими князями і так визнання не отримав. Держава почала розповзатися, сила Києва занепадала, і врешті дійшло до того, що війська, зібрані спритним Боголюбським, після облоги взяли столицю і пограбували її. Це не був ще остаточний кінець Київської Русі, але справа вже йшла до того.

Дивовижну миролюбність проявили українські політики і в часи революції 1917-1920 рр., фактично відмовившись від формування українських збройних сил. В наш час Україна відмовляється від ядерної зброї, поступається Чорноморським флотом Росії. Можна знайти ще достатньо прикладів, які ілюструють миролюбність українців, і про це тепер можна почути все частіше. Але ж відомо, що і в часи революції, і в часи Другої світової війни з числа українців вийшло немало визначних полководців у арміях, які часто воювали між собою. Цей список такий великий, що згадати їх усіх просто неможливо. Нагадаємо хоча б декого з них часів минулого століття: Ворошило(в), Буденний, Думенко, Тимошенко, Махно, Шкуро, Копвак, Рибалко, Єрьоменко, Малиновський, Москаленко, Гречко, Черняховський. Останній, як генерал армії у 39 років, командував цілим фронтом у війні з Німеччиною і міг стати наймолодшим маршалом Радянського Союзу. Його суперечлива постать багато про що говорить. Він відрізнявся мужністю, героїзмом, професіоналізмом, субординацією по відношенню до Сталіна, а внаслідок його наказу радянські солдати відрізнялися особливою жорстокістю по відношенню до мирного населення у Східній Пруссії. А що вже селянських повстань було в Україні, то про особливу миролюбність українців і нема підстав говорити. Очевидно, все залежить від обставин і генетичного спадку. При певних обставинах починають діяти ті особи, які їм відповідають найліше, коли решта лишається інертною. Крім того, як давно підмітили вчені, народні маси у "дитячому" стані особливо здатні різко міняти свою поведінку під впливом скороминущих емоцій.

Суперечливе поєднання войовничості і миролюбства, дисциплінованості і вільнолюбства є наслідком того генетичного спектру, який склався через перебування на території України в різні часи різних народів. Серед них можна окремо відзначити згадуваних вже англосаксів і курдів, а також скіфів, нащадками яких є чуваші, тевтонів, тобто німців, і черкесів, які були іншою галкою кіммерійців. Історична доля цих народів склалася по-різному. Про англосаксів і німців ми знаємо досить багато. Але англосакси були також ghfdk.zxj. верхівкою Хазарського каганату, вихідцями з якої були київські князі Аскольд і Дір. Скіфи перетворилися на миролюбних землеробів; сучасна чуваська агрокультура стоїть на більш високому рівні, ніж у сусідніх народів, а їхня загальна культура є предметом особливого вивчення спеціалістами. Деякі її риси мають відгуки в народній українській культурі (див. Трипільські корені в українській культурі), бо через скіфів культурні впливи трипільців дійшли і до українців, хоча про генетичний спадок говорити нема підстав. Історична доля курдів подібна до української — цей численний народ досі не має своєї держави і лише має її побудову на меті. Напевно, мати її заважали і українцям, і курдам якісь спільні риси національного характеру. Черкаси фактично започаткували той суспільний рух як козацтво. Детальніше це питання розглядається в розділі Черкеси.

Такі риси національного характеру, безумовно, шкодили народові в ті історичні часи, коли безоглядно панувало право сильного. Але людство, принаймі його європейська частина, розвивається в напрямку пошанування прав людини і народів, гуманізації законів і звичаїв, якими захищаються слабі, хворі, ранені, та люди з фізичними вадами. Історію Європи в давніші часи головним чином визначали війни. І війни велися у варварський спосіб – з переможеними поводилися жорстоко, ранених добивали або лишали напризволяще, полонених віддавали у рабство, населення нещадно нищилося або, в ліпшому випадку, грабувалося, гвалтування жінок переможцями було нормою. Але поступово ведення війн почало обмежуватися більш милосердними звичаями, а пізніше і писаними законами. Першою проти варварських війн підняла голос Католицька церква, яка намагалася обмежити насильства у війнах і рекомендувала воюючим феодалам вирішувати суперечки шляхом переговорів, забороняла ведення бойових дій у релігійні свята і ввела поняття "Божого миру". За нею слідували просвітителі, вчені-філософи. Ще у 1625 р. Гуго Гроцій опублікував свій трактат "Про право війни і миру", а Жан Жак Руссо та багато інших гуманістів 18-го століття започаткували боротьбу за мир, виступаючи проти війн взагалі. В 19-му столітті постає Всесвітня організація "Червоний хрест", а пізніше Гаазькими, Брюссельськими конвенціями, деклараціями були прийняті правила поводження з полоненими, раненими і хворими. Після Першої світової війни була створена Ліга Націй, завданням якої було підтримання миру у світі. І хоча вона не досягнула своєї мети, її досвід був використаний при розробці статуту Організації Об"єднаних націй.

Однак усі ці процеси ініціювали інтелектуали, і вони ж ними керували руками освічених правителів, а широкі маси слідували за ними настільки, наскільки їх розуміли. Необхідність взаєморозуміння вимагала освіти і широких мас. І все було б добре, якби інтелектували самі розуміли мету існування людини. Це розуміння в різних країнаї було різне, тому війни не припинилися незважаючи на процес гуманізації

Коли починаються війни, розпочинають свою дію примітивні інстинкти масової свідомості, а до них долучаються перевірені шаблони поведінки правлячої верхівки, а вони проявляються настільки, наскільки відповідають розумінню гуманізації людства інтелектуалами воюючих сторін. Отже, поки мета існування людства залишається невідомою, війни між народами матимуть місце, але процес гуманізації людства припинитися не може, і до таких складнощів українці мають бути готові. Поліфонія людських характерів України цілком може призвести до такої фактури, яка забезпечить консолідацію українського суспільства після разом пережитих непростих часів. Природні умови забезпечать необхідну мутацію успадкованих генів, а еволюційна психологія довершить справу.

Генетика поведінки вивчає основи поведінки і все що з нею пов'язано, – психічні захворювання, схильність до розлучення, політичні уподобання і навіть почуття задоволеності життям. Еволюційна психологія шукає механізми, за допомогою яких ці ознаки переходять від покоління до покоління. Обидва підходи припускають, що у формуванні поведінки, думок і емоцій бере участь природа і виховання, але на відміну від практики двадцятого століття нині природі віддається перевага (Чиксентмихайи Михай. 2008. 89) .

Таким чином, в будь-яких умовах і в будь-якій ситуації серед українців завжди знайдуться люди, які їм добре відповідають і готові до будь-чого, але гуманізація має мати пріоритет — для українців це не проблема.