Культурний субстрат

У процесі проведених досліджень впливи культурного субстрату спеціально не вивчалися. Однак певні аналогії в культурі етносів, що заселяли ті ж самі ареали, були виявлені. Наприклад, ми прийшли до висновку, що прабатьківщина давніх греків була в етноформуючому ареалі, який потім заселяли північні германці, а пізніше предки українців. Грецький мовний субстрат підтверджує цей висновок. Мої останні дослідження дають докази присутності давніх греків на території України на протязі досить довгого часу (див. розділ Давні греки на Україні). Додаткові підтвердження цьому можуть бути знайдені також при порівнянні етнографії стародавніх греків і українців.

Грецький танець "Журавель" з вази музею Борбоніко, Неаполь.

Наприклад, і у греків, і в українців існують весільні народні танці під тією самою назвою "Журавель". Судячи з описів у спеціальній літературі танці дуже подібні (див. статтю Анатолія Богорода на веб-сайті "Традиційні танці Україні"). Якщо цей танець відомий у Скандинавії досі, його можна вважати давнім культурним субстратом.

Можна також вказати на іншу грецько-українську культурну паралель, яка має аналогії також у інших східнослов'янських народів. Українським словам коровод, хоровод (рос. хоровод, бр. карагод та ін.) добре відповідає гр. χορεια «хоровод» і χοροσ «хор». Слов'янські слова не мають задовільної етимології, тому цілком ймовірно, що вони є стародавнім грецьким культурним субстратом, як і сама традиція водити хороводи. Грецьким культурним субстратом, але дуже загадковим, можуть бути також українські ігри з палицею, що мають подібні назви скопердин і шкопирта, сенс яких у киданні дугоподібної палиці таким чином, щоб вона, відскакуючи, почергово вдарялась об землю обома кінцями. Макс Фасмер ставив у відповідність цим словам гр. σκαπερδα "гра юнаків під час діонісій", але пізніше відмовився від цієї думки, оскільки вважав, що слова могли бути запозичені з новогрецької, проте подібного слова в ній нема (Фасмер Макс, 1971, 649-50). Однак загадка не в цьому. Грецька гра, хоч і з палицею, значно відрізняється від української а подібність є тільки в назві. Як виявилося, слово скопердин добре розшифровується за допомогою ісландських слів skoppa "підстрибувати" і jörðin "земля", які точно відповідають характеру гри. Таким чином впевнено можна говорити тільки про північногерманській субстрат в українській мові.

Спостереження археологів відзначили подібність похоронної традиції Зарубинці і древніх греків, яка тривалий час могла існувати у різних народів, що заселяли Придніпров'я ще з тих часів, коли тут мали свої поселення далекі предки греків.

Ми не знаємо, як ранньозарубинецьке населення називало свої селища і кладовища, але суть давньогрецьких найменувань (поліс – некрополіс) дивовижно точно проявляється в зарубинецькій топографії – на одному мисі розташовувалося поселення – місце для живих, на наступному – могильник, місце для померлих (Максимов В.Е., 1982, 59).

* * *

Більш-менш уважно були проведені пошуки аналогій в культурі українців і чувашів як предків давніх булгар, які заселяли територію України в передскіфський та скіфський час (див. розділ Генезис скіфської культури). Територія України була заселена весь час і за принципом суперпозиції навіть за наявності масштабних міграцій прибульці переймали життєвий досвід і культурну традицію місцевого населення. Багато в чому необхідність такої передачі інформації обумовлюється специфікою місцевих географічних умов, ландшафтом, складом виробничої сировини, будівельних матеріалів, натуральних барвників та ін. Таким чином, народна культура українців могла сприйняти і зберегти до нашого часу якісь елементи культури і звичаїв попереднього населення, як германців, так і булгар, а, можливо, навіть і курдів, оскільки існують явні курдсько-слов'янські лексичні відповідності (див. розділ До питання про ірансько-слов'янські мовні зв'язки). Однак, судячи з усього, народна культура германців в умовах пізнішого тісного сусідства з різними народами Центральної та Західної Європи розвивалася більш інтенсивно і не зберегла в собі тієї архаїки, яку можна знайти в культурах українців і чувашів. Тому більш перспективним виглядає пошук спільних культурних елементів у народній творчості саме цих народів. Народна культура курдів через відсутність джерел не досліджувалася.

Чуваська народна культура дуже багата і привернула увагу дослідників ще в 18-му ст. (Г. Ф. Міллер, И. И. Лепехин та ін.) З тих пір народна творчість чувашів була предметом пильної уваги численних досліджень, а про її високий мистецький рівень говорить той факт, що вироби чуваських майстрів неодноразово експонувалися на виставках Росії вже з кінця 19-го століття і до нашого часу. За минулі два з половиною століття від початку досліджень накопичений великий матеріал, написано чимало книг, присвячених чуваській народній культурі, але для нашої теми знайти необхідні дані важко. За свою довгу історію чуваші підпадали культурним впливам багатьох народів і їхня культурна спадщина дуже різноманітна і багатошарова.

Здається доцільним, що в першу чергу слід звернути увагу на українську і чуваську вишивки, оскільки і українці, і чуваші відрізняються від сусідніх народів багатством і різноманітністю вишивки. В українців вишивка "один з давніх і найбільш розповсюджених декоративно-прикладних мистецтв" (Павлюк С.В. 2006). Чуваші ж говорять про себе: "Ми залишили світові сто тисяч слів, сто тисяч пісень і сто тисяч вишивок". Історичні дані свідчать, що мистецтво чуваської вишивки сягає глибини століть. Відомий факт, коли розшита сукня дочки хазарського кагана вразила своєю розкішшю весь візантійський двір:

У країні (Хазарії – В.С.) , судячи з усього, процвітали ремесла і мистецтва, в тому числі мистецтво шиття. Коли майбутній імператор Костянтин V одружився на дочці хазарського хана, вона привезла з собою як посаг розкішну сукню, яка так вразила візантійський двір, що там вона перетворилося в чоловіче церемоніальне вбрання (Кестлер Артур, 2006, 48)

Звичайно ж сукню шила не сама царівна, а безіменні майстрині з простолюддя споріднених булгарам хазар. Є й більш ранні свідчення про поширення художнього шиття в Північному Причорномор'ї. В одному з поховань знатної сарматки у Соколовій Могилі с. Ковалівка Миколаївської області були знайдені залишки золотого шиття по шовку. Вишивка датується 1-м століттям н.е. і «демонструє високопрофесійне мистецтво, досконалі художньо-образні і технічні засоби вираження» (Кара-Васильєва, 2008, 15).

Одяг людини завжди мав не тільки утилітарний, але і сакральний характер, тому символіка вишивки, виражена в традиційному орнаменті дуже часто має глибокий сенс, пояснити який тепер уже часто не можуть самі майстри; для цього потрібні спеціальні дослідження, і зокрема, вивчення чуваської орнаменту :

Оригінальність, високі художні якості і складність чуваського орнаменту відмічені дослідниками двісті з гаком років тому, і з тих пір, в продовження такого великого проміжку часу, вивчення його є питанням проблемним (Трофимов А.А., 1977. 26)

Однак і сам автор тих слів і інші фахівці все-таки певні узагальнення роблять і знаходять в національних орнаментах типові або характерні ознаки. Якщо звернутися до спеціальної літератури, то можна зробити висновок, що одним з основних символів цього (і не тільки цього!) виду народної творчості і чувашів, і українців є Дерево життя, знаки Сонця і, можливо, води. Дерево життя є одним з варіантів древа світового, як характерного міфопоетичного образу, який втілює універсальну концепцію світобудови і відповідає світовідчуттям багатьох народів світу на перших етапах їхнього духовного розвитку. Проте не можна стверджувати, що цей образ обов'язково має загальнолюдські коріння, оскільки міг скластися незалежно у різних народів лише завдяки спільності основних рис людської психології. Світове древо виступає в різних варіантах з більш-менш яскраво вираженими функціями як «древо життя», «древо смерті», «древо зла», «древо добра», «древо пізнання», «древо родючості», «древо небесне» і т. д. Дерево життя в цілому уособлює триєдиний містичний комплекс "народження – плодючість – смерть" і відбиває узагальнене уявлення про поетапний розвиток різноманітних носіїв життя (люди, тварини, рослини, деякі елементи неживої природи). Чудесна властивість життя відтворювати самого себе була нерозв'язною загадкою для людини і її уява наділяла містичними властивостями окремі елементи навколишньої природи. Втіленням сили, стабільності, довголіття і навіть безсмертя був звичний образ дерева і саме цей образ був взятий за основу при спробах відтворення картини закономірного розвитку всієї світобудови.

Найдавнішу фіксацію образу дерева життя ми знаходимо в книзі Буття Священного писання (Топорв В.Н., 1991. МНМ, том 1, 396-406). Цей образ перегукується з шумерською версією оповіді про Гільгамеша в якій можна розгледіти первинні риси світового древа. Можна припускати, що здавна образ світового древа був поширений серед народів Близького Сходу, тобто в місцях неподалік від колиски людства, локалізація якої збігається як зі священними тестами, так і з результатами наукових досліджень. Розселюючись по просторах земної поверхні, люди брали з собою в дорогу як оберіг символ світового дерева, проте у різних груп у відповідності до природних умов, особливостей побуту та соціальної самоорганізації він отримував розвиток у різних формах з різними містичними функціями. Є підстави припускати, що люди близькосхідного походження з часом через Балкани проникли до Східної Європи. У IV – III ст. до н.е на територіях Правобережної Україні і в Румунії існувала землеробська культура Трипілля-Кукутені, коріння якої простежуються у Малій та Передній Азії. Численні археологічні знахідки дають нам добре уявлення про матеріальну і духовну культуру її творців. Деякі елементи трипільської культури і міфології були запозичені їх лівобережними сусідами, носіями ямної культури, серед яких були булгари, предки сучасних чувашів:

Одним елементом, запозиченим, очевидно, з Трипілля, можна вважати ялинковий узор, своєрідне зображення "дерева життя", котрий зустрічається на плитах кам'яних ящиків або на плитах, що перекривають поховання, а також на стелах поховань ямної культури (Алексеева И.Л. 1991, 22)

Булгари, переселившись на правий берег Дніпра, стали найбільш близькими сусідами трипільців і найбільше підпадали їхнім культурним впливам. На території Західної України якась частина булгар залишалися до приходу в ці землі слов'ян, а саме предків сучасних українців, і поступово була ними асимільована. Проте українці засвоїли культурну спадщину булгар, сформовану під впливом трипільців. Таким чином, булгари були тією посередницькою ланкою, яка визначила культурну спадкоємність на території України протягом семи чи шести тисячоліть.

Порівняльний аналіз орнаменту трипільців, чувашів і українців свідчить про це досить переконливо. Цікаво, що аналогії трипільському орнаменту знайшли археологи в далекому Китаї (культура Баншань – см. розділ Майкопська загадака), але чуваський орнамент залишився без уваги, хоча його зразки давно опубліковані. (Королева Н.С. 1960, Трофимов А.А., 1977 та ін..)

На малюнках вище у верхньому ряду показані зразки трипільської кераміки. Внизу зліва – сучасна українська вишивка, що повторює трипільський орнамент. (Кульчицька Анна, 1995, 44-45). Крайній праворуч малюнок – фрагмент вишивки на чуваській жіночій сорочці з подібним мотивом (Королева Н.С. 1960, Табл.19).

Отож, є підстави припускати, що саме творці культури Трипілля-Кукутені могли розвинути образ дерева життя в оригінальне представлення про універсальний кругообіг, в якому основну роль відіграє Сонце з його добовою та річною періодичністю і наочно відбиває ідею безсмертя як відродження після смерті. Зерно, кинуте в землю вмирає, але дає початок нового життя, підкоряючись закономірності руху Сонця на небозводі. Ось чому стилізовані зображення Сонця і Древа життя можна виявити на кераміці, яка збереглася, але вони повинні були бути присутніми на інших видах образотворчого мистецтва, які використовували менш довговічні матеріали, – на дереворитах, у живописі й вишивках по тканинах, виробах з соломи і т. д.

Від трипільців образ дерева життя передавався з покоління в покоління населенню різної етнічної належності, яке заселяло степову і лісостепову Україну і вело традиційний тип господарювання, відповідний тутешнім природним умов. Таким шляхом древо життя потрапляє до германців, кельтів, слов'ян, балтів та до інших індоєвропейців. Щоправда, у всіх них, крім слов'ян, дерево життя проявляється в більш загальному вигляді світового дерева, яке могло існувати в індоєвропейській міфології з найдавніших часів, але тільки у слов'ян, конкретно в українців, дерево життя уособлює триєдиний комплекс народження – плодючість – смерть. Найбільш виразно образ дерева життя втілюється в збереженім до цих пір архаїчнім різдвянім звичаї українців плести із соломи та колосків так званого «дідуха». Спочатку це був просто сніп жита чи пшениці, який після невеликого різдвяного ритуалу, що включає привітання родині, встановлювався господарем у передньому кутку перед образами (Воропай Олекса, 1958, 65). З часом снопу стали надавати форму дерева часто з використанням для плетіння стовбура і гілок декількох злаків – пшениці, жита, ячменю, вівса, що додавало дідухові мистецького вигляду.

Древо життя разом зі знаками сонця у вигляді квітів присутнє також і в образі "берегині" – хоронительки домашнього вогнища, до цих пір шанованої у селах України.

Ліворуч: Державний герб і прапор республіки Чувашія

Наскільки значним є образ Дерева життя у світосприйнятті чувашів доводить його наявність на гербі і прапорі Чуваської Республіки, прийнятих 29 квітня 1992 року. Значущість же Світового дерева для міфології українців підтверджує той факт, що його мотиви поміщені навколо мозаїчного зображення Богородиці-Оранти першого митрополичого Софійського собору в Києві і це приводить до думки, що тут «християнська іконографія підкріплена дохристиянською міфологічною» (Грей Оксана, 2003, 229).

Окрім факту присутності Дерева життя в світогляді українців і чувашів звертає на себе увагу також і сама форма дерева зі низпадаючими гілками. На багатьох зразках української вишивки Дерево життя зображується дуже схожим на державні символи Чувашії (пор. Малюнки нижче).

Праворуч: Зразки представлення «Дерева життя» на українських вишивках. (Зліва – з книги Островської Т.О. 1992).

На малюнку ліворуч показано образ української «Берегині» у формі дерева життя, в якому також присутній знак сонця у вигляді червоних квітів. Символи сонця і в українській, і в чуваської вишивках зображуються у вигляді восьмипелюсткової розетки або квітки.

Ліворуч: Символи сонця у вигляді розеток типу кĕскĕ на українській (верхній ряд) і чуваської (нижній) вишивках.

Такий орнамент у чувашів називається кĕскĕ і про те, що саме він «зображує сонце як подавця життя» писав відомий знавець чуваської мови і культури Н.І. Ашмарін, посилаючись на слова старих чувашів (Трофимов А.А. 1977, 64). Подібні знаки на дзеркалах і інших матеріалах з поховань поблизу Ольвії, Неаполя Скіфського і з інших місць описав В.С. Драчук і висловив думку, що всі вони зображують Сонце (Драчук В.С. 1971, 222-229). Це спостереження не тільки говорить про певну культурну спадкоємність, але і служить ще одним доказом присутності булгар в Північному Причорномор'ї у скіфський час.

Символ у формі квадрату присутній в орнаментах багатьох культур. Як в чуваській, так і в українській вишивках він символізує досконалість, гармонію, порядок. Квадрат протилежний знаку сонця у формі кола, яке уособлює дух, в той час як квадрат – матерію.

Праворуч: Символи квадрату на чуваському (зліва) і українському узорах.

Досить імовірно, що спільне за формою українське та чуваське представлення «Дерева життя» на предметах творчості розвинулася на реальному ґрунті і асоціювалося саме з образом «дідуха». Важкі колоски дідуха спадають від стовбура до його основи і надають йому характерну форму і саме така форма древа життя є типовою в українській та, як виявилося, в чуваській вишивці. Перегук зображення "дерева" з мотивом колосу відмічається спеціалістами (Алексеева И.Л., 1991, 22). Знайдена в царському скіфському кургані Чортомлик срібна ваза-амфора, яка, за словами Є. Кузьміної, являє собою «космограму, яка передає універсальний образ світу і перш за все ідею вічності і повторення життя» (Баланов Ф.Р. 1991, 375). Рослинний орнамент, у тому числі «центральна пальмета на вертикальній осі всієї судини сприймається як еквівалент світового дерева з птахами, які сидять на його гілках» (Алексеев А.Ю. и др. 1991, 122). У якійсь мірі ця пальмета зі своїми опущеними гілками також нагадує українські дідухи (пор. малюнки ліворуч), що може підтверджувати давнину подання древа життя саме в такій характерній формі.

Ліворуч: Український дідух і ваза-амфора з Чортомлицької кургану.

Рослинність подібна пальметі і знаки сонця у вигляді восьмипелюсткових квітів є також на інших предметах з Чортомлицького кургану, зокрема на гориті (там же, каталог 189, деталь 8, стор 234).

Подальший розвиток символу Древа життя знайшов відбиття в одному з елементів геральдики, відомим як "королівська (бурбонска) лілія або фльор-де-ліс".

Історія цієї лілії прослідковується з часів правління короля франків Хлодвіга (481/482—511), але пояснення походження її дається лише легендарне (Aveling S.T. 1890/ 148-149). Про те, що цей символ з самого початку насправді мав сенс Дерева життя говорить його форма зі спадаючими гілками так само, як у дідуха, і те, що він часом доповнюється іншими деталями рослин і завжди перев'язується впоперек, як сніп.

Певну перехідну форму від Древа життя до квітки демонструє золотий скіфський шолом, знайдений у кургані Ак-Бурун на Керченському півострові.

Праворуч: Золотий скіфський шолом з кургану Ак-бурун. IV ст. до н.е. Ермітаж. Санкт-Петербург.

Деталь в центральній частині головного убору, який певно належав якомусь скіфському князеві, своєю формою більше нагадує квітку, ніж дерево або сніп, але характерним є те, що ця "квітка" перев'язана впоперек в нижній частині. В її подібності геральдичним "ліліям" можна переконатися на малюнку поданому нижче.

Стилізована "лілія" як елемент геральдики. .

1. Герб громади Гюльзов у Шлезвіг-Гольштейні, Німеччина. 2. Герб українського Пласту. 3. Один з варіантів Флорентійської лілії. 4. Герб міста Альфдорф у Баден-Вюртемберзі, Німеччина. 5. Герб історичної області Бурценлянд у Румунії.

Використання лілії як геральдичного елементу не має ідейного сенсу, тоді як сніп символізував багатство і достаток. Те, що сніп здавна використовувався як геральдичний символ, говорить його присутність в гербі шведського дому Ваза (див. мал. ліворуч). Але первісна його форма була такою ж, як в українського дідуха, хоча пізніше він отримав більш естетичні форми, що й привело до нового пояснення цього символу.

Ще одним підтвердженням розвитку геральдичного елементу у формі лілії від стилізованого снопа є герб німецького міста Роггентин в землі Мекленбург-Передня Померанія. Центральне місце в гербі займає так звана лілія див. праворуч), яка має характеризувати землеробську діяльність колишніх мешканців міста, оскільки в його назві присутнє нім. Roggen "жито". Очевидно, в давні часи, коли Роггентин був ще селом, воно уславилося добрими врожаями жита і це стало приводом для вибору в якості герба снопа жита, який при панівній традиції прийняв з часом форму лілії.

Також інший елемент геральдики, присутній в лицарських гербах Абданк багатьох українських і польських родів (див. зображення гербу внизу ліворуч) теж може мати трипільські корені, бо він зустрічається також на трипільській кераміці (на фото внизу праворуч). Однак цей елемент може мати більш широке поширення серед різних народів, у яких він у подібній формі є символом води, так само, як і символом знаку Водолія.

Повертаючись до теми символу древа життя у вишивці, відзначимо цікаве спостереження спеціалістки з символіки українського орнаменту про тенденції в преференціях аматорів народного мистецтва в даний час:

… Модними стають речі, які добре продаються – зокрема з орнаментами, що зображають фантастичні дерева (Китова Світлана, 2003, 216).

Очевидно образ світового дерева так глибоко вкорінився в етнопсіхологію українців, що вони симпатизують йому несвідомо. І чуваші, і українці прикрашають вишивкою багато предметів ужитку – рушники, серветки, фіранки, але особливо багата вишивка на різних деталях одягу чуваських та українських національних костюмів.

Українки (ліворуч) і чувашки (праворуч) в національних строях.

При цьому крім подібності вживаних символів, має місце також однакове розташування вишивки на деталях народного костюма – на горловині сорочки, її грудній частини, манжетах рукавів, подолі, тобто в місцях, що відкривають доступ до тіла людини. Цим самим люди намагаються захистити себе від небажаних впливів оточення (Савчук Борис, 2004, 388). Слід також зазначити, що більше спільності з чуваським народним одягом можна виявити у західних українців, тобто жителів тієї території, де колись проживали булгари. Наприклад, фахівцями наголошується, що деревом життя прикрашалися рукави жіночого одягу на Поділлі, Буковині, Покутті (Павлюк С.П., 2006)

Особливо багатою вишивкою відрізняються як українські, так і чуваські рушники, які мають не тільки побутове призначення, а й обрядове:

… поряд з основними компонентами – хлібом і сіллю – рушники наділені також певною магічною дією, спрямованою на примноження достатку, щасливе життя і под. (Никорак Олена, 2001. 507)

Звичай підношення «хліба-солі» почесним гостям на багато розшитому рушнику широко поширений у слов'ян і чувашів. Можна думати, що це давній булгарський звичай, запозичений слов'янами, оскільки чуваський вираз çăкăр-тăвар «хліб-сіль» у силу свого римування повинен розглядатися як первинний по відношенню до слов'янського. Про те, що давні булгари промишляли видобутком і торгівлею солі йдеться в інших розділах цієї роботи.

Говорячи про українську та чуваську вишивки ми не можемо обійти стороною і народні костюми, тісно з вишивкою пов'язані. Фахівці розуміють, наскільки національний костюм відбиває національну своєрідність народів:

Традиційний костюм, його походження та еволюція, формування локальних і національних ознак, практичний досвід підкреслюють специфіку конкретного етносу і є важливим історичним джерелом, яке відбиває матеріальну, духовну і художню сфери культури народу (Ніколаєва Тамара, 2005. 11)

Однак локальні особливості народного костюма можуть бути настільки виразними, що по них можна визначати місцевість носія певного типу одягу, тому знаходити спільні елементи в національному костюмі дуже складно і неабиякою мірою також тому, що на відміну від символіки форма і крій одягу дуже залежні від зовнішніх впливів, не тільки в сенсі пристосування до нових природних умов, але і від загального прогресу в конструюванні одягу і, звичайно ж, від моди. До того ж фахівці, описуючи народні костюми, намагаються показати їх у всій різноманітті, не виділяють спільні риси з одягом сусідніх народів і не відзначають найбільш типові ознаки. Прикладом такого ставлення може бути дуже цікава книга «Крестьянская одежда населения Европейской России», в якій, зокрема є стаття про одяг народів Поволжя і Приуралля (Белицер В.И, 1971, 290 і далі). Іншою особливістю публікацій про національні костюми народів СРСР була їх глибока заідеологізованість. Наприклад, намагаючись показати спільність костюмів російських та українських жінок автор виділяє таку їх загальну рису як поясний (стегновий) одяг, наводячи як приклад російську паньову і українську плахту, в яких насправді нічого спільного, крім того, що обидва предмети носилися на стегнах, немає (Калашникова Н.М. 1986, 255). Мабуть вважалося, що існування будь-якої різниці в одязі українців і росіян викликає сумнів у спільності походження цих народів.

Звичайно, можна знайти в народному одязі чувашів і українців спільні деталі в комплексності (різні компоненти одягу, що носяться одночасно), у крої (наприклад, тунікоподібна форма сорочок), у використанні поясного одягу (фартухів та їх різних модифікацій), безрукавних курток, але й тунікоподібний покрій, і поясний одяг зустрічаються у багатьох народів, у тому числі і в сусідів чувашів – марійців і мордви. Така спільність може розвиватися на одній стародавній історичній основі. Скажімо, поширення тунікоподібного крою пов'язується з кочовими скіфами, які мали контакт з предками багатьох сучасних народів. Характерний жіночий поясний одяг чувашів (сара), що складається з двох зшитих до половини шматків тканини (Архангельский Д.И. 1925, 23), і подібна їм український (плахта, запаска та ін.) відомий вже за часів Київської Русі (Камінська Н.М., Нікуленко С.І. 2004).

Очевидно, більш перспективно шукати спільність не в натільному одязі, який найбільше піддається змінам, а у дрібних деталях. І тут же ми можемо знайти спільність між чувашами й українцями у носінні широкого пояса зі щільної тканини з витканим візерунком і бахромою на кінцях (див. малюнки нижче).

Ткані чоловічі пояси (ліворуч чуваський, праворуч – український).

У чуваських чоловіків зустрічається головний убір приблизно такий самий, як і у їхніх предків скіфів – у формі ковпака. Є свідчення, що таку ж шапку у вигляді довгастого конуса носили гуцули ще досить недавно. Це було зафіксовано на Гуцульщині неодноразово – в описі Бальтазара Гакета (німецький етнограф, який присвятив багато років вивченню життя і побуту гуцулів у XVIII ст. – В.С.), І. Вагилевичем (40-ті роки XIX ст.) та в ескізі художника Ю. Глоговського (початок XIX ст.) Вважається, що крій конусоподібної шапки – старовинний і за формою нагадує плетені в XI ст. клобуки і їй дається таке пояснення:

Викроїти і пошити конусоподібну шапку набагато простіше, ніж шапку із овчини зі сферичним верхом, для котрої вже потрібна відповідна дерев’яна форма. Тому можемо сказати, щo змальована Ю. Глоговським гуцульська шапка відзначається архаїчними рисами (Крвавич Д.П., Стельмащук Г. Г. 1988, 222)

Гуцул 19-го ст. і сучасний чуваш у схожих шапках

Заслуговує уваги те, що чуваське народне вбрання відрізняється від українського не більше, чим відрізняються костюми різних етнографічних груп українців і, маючи певну подібність із українським, в значній мірі відрізняється від зразків одягу своїх близьких сусідів – татар, марійців, мордви-ерзя. Жіночий одяг південних сусідів чувашів мордви ерзя і мокша відрізняється більш скромною вишивкою, але великою кількістю прикрас і використанням для прикрас різнокольорових стрічок, чого немає в чуваському костюмі. Чуваський національний костюм абсолютно не схожий також і на російський, і на татарський, але має віддалену подібність з марійським, що може бути пояснено взаємними культурними впливами сусідніх народів, які простежуються також і в музиці.

Якщо ж порівнювати український національний костюм, то він, зрозуміло, має схожість з костюмами інших слов'янських народів, але не має нічого спільного з костюмами неслов'янських народів за винятком чуваського. Останнє для нас важливо, крім усього іншого, для вирішення проблеми етнічності скіфів. Поширена думка про осетинів як про їхніх нащадків не знаходить жодного підтвердження і при порівнянні осетинського національного костюма з чуваським й українським. Це зовсім інший стиль та інша техніка, які не мають нічого спільного ні з чуваськими, ні українськими зразками. Якщо б осетини були нащадками скіфів, то якась подібність української та осетинської вишивок повинна були б мати місце. (Див. Порівняння національних вишивок і костюмів деяких народів Східної Європи в ілюстраціях).

Крім художньої вишивки, серед чувашів дуже поширена різьба по дереву, в чому вони близькі до карпатських українців, а пам'ятки матеріальної культури свідчать, що у волзьких булгар теслярське та столярне ремесла знаходилися на дуже високому рівні. Дерев'яні церкви в Карпатах, прикрашені багатим різьбленням, також побудовані з великою майстерністю і відносяться до культурно-історичних пам'яток України. Різьба по дереву звичайно добре репрезентує традиційний національний орнамент, тому пошук східних мотивів в чуваському і карпатоукраїнському орнаментах міг би збагатити наші знання про булгарське коріння в народній культурі українців. Поки ж можна сказати, що чуваші й гуцули широко практикують досить схожі хрестоподібні квадратні форми орнаменту. (Архангельский Д.И. 1925, Курилич Михайло. 2001).

Подібні мотиви в прямому і переносному сенсі слова можна пошукати також і в музичному фольклорі українців і чувашів, конкретно у можливій подобі українських «коломийок» і чуваських народних пісень (див. розділ Сліди культурних зв'язків народів Східної Європи в музиці).

Булгарські сліди можна знайти також і в народній українській кулінарії. В першу чергу кидається в очі, що і в українській, і в чуваській мовах вживаються подібні слова для будь-якої рідкої страви (укр. юшка, чув. яшка). Назва давньої української страви з буряків, солоних огірків, хрону та цибулі таратута дуже добре перекладається засобами чуваської мови: чув. тăрă 1. "верх", 2. "чистий" і тутă "смак", що можна перекласти як "смакота". Завдяки такій розшифровці ми можемо довідатись про смаки давніх українців і приблизний час поширення на території України деяких їстивних рослин, які не були ендемічними. До речі, укр. хрін теж має булгарське походження (чув. хĕрен). На Прикарпатті, тобто там, де булгари залишили найбільше своїх слідів досі по селах готують кисіль з борошна під назвою джур. Можна припускати, що цю назву слід пов'язувати з чув. йур "місити, квасити". Якщо козацька щерба не запозичена у татар, то тоді у булгар. У багатьох тюркських мовах поширене слово шурпа/чорба для назви різних супів, але чув. шỹрпе фонетично підходить найбільше. Менш правдоподібне булгарське походження іншої козацької страви соломахи. Чув. сулăмлăх "міць, сила" фонетично підходить добре, але чи була соломаха настільки ситною, щоб мати таку славу? М. Фасмер заперечував походження слв. пиріг від чув. пỹрĕк, але, напевно, він помилявся. Чуваське слово походить від пỹрĕ "нирка", яке можна бачити і в чув. пỹремеч "ватрушка". Останнє слово поширене серед багатьох волзьких народів у формі перемяч і в удмуртській – перепеч "пиріжок". Чи і українську перепічку теж треба віднести сюди? Серед напоїв булгарське походження має брага. На цей раз Фасмер не заперечував з'вязок слов'янського слова з чув. pεraGa "вичавки".

В цілому можна сказати, що певний вплив булгарського культурного субстрату відчувається більше в матеріальних ознаках української народної культури. Відмінність у духовній культурі обох народів, сформованій у попередні часи, перешкоджала взаємопроникненню міфологій і чужих богів у традиційні пантеони. Така думка випливає з відповідності укр. бабай “страшний дід”, яким лякають маленьких дітей, чуваському папай, що тепер означає просто “дід”. Однак у скіфів, предків чувашів, головним божеством, за свідченням Геродота, був Папай, який шанувався як їхній міфічний прабатько. Предки українців чужого бога знали, але не сприйняли і, очевидно, боялись, надаючи йому страшних рис.

Додаткові матеріали на сторінках:

Альтернативна лінгвістика

Порівняння національних вишивок та костюмів
деяких народів Східної Європи

Символ дерева життя