Беранже

В дні справ чудесних і чуток

Доісторичної епохи

Був обдарований бідак

Лютнею від добрих духів

Чарівні лютні тої звуки

Щастя й радість дарували

І як рукою вмить знімали

Кохання й ненависті муки.

Скоро ширилось це чудо –

І до бідака в мирну хату

Великі і маленькі люди

Стали звідусіль біжати.

«Йди до мене!» – кличе дука;

«До мене!» – вола бідняк.

«Дай нам спокій у палати!»

«Забуття внеси під дах!»

І на дідів прохання й внуків,

Добряк на кожен поклик йде.

Він знатним милостиню звуків

На лютні щедро роздає.

А де він з’явиться в народі

Веселощі розквітнуть там, –

Бадьорість і надію дасть рабам,

Пробудить думки про свободу.

Коли красуню кинув милий –

Тоді красуня зве його;

Подагрик кличе його кволий

Страждання лікувать свого.

І лютні чарівні наспіви

Нещасним повертають знову

Любові радощі для діви,

Надію жити для старого.

І він іде, братів втішає;

Звучать даровані наспіви…

І всі його благословляють,

І кажуть «Як же він щасливий! –

За ним благословення вище».

Він чує завжди стрункий хор

Щасливих братів та сестер, –

Немає насолоди більше!»

А він?.. Серед ночей безсонних,

Сильніше й глибше з кожним днем,

Всі муки їм врятованих братів

У серці відчуває свому .

Він марно привиди жене,

Та бачить сльози, бачить кров.

І чує він, як в серці стогне

Його невичерпна любов.

За лютню трепетно

Береться, але… мовчить вона,

Бракує струн і смертно

Звучить остання в ній струна.

Здійснив він подвиг свій важкий,

І над могилою, де спить,

Сіяє напис: «Тут заритий

Зі смертних що найвеселіший».