Спогади про службу у НДІ №4 МО СРСР

Підполковник Радянської Армії
під час служби у НДІ-4 МО СРСР

Вступ

Останнім часом від деяких інтелектуалів можна почути нарікання на заміфологізованість масової свідомості українців. Але це не є якоюсь особливістю української ментальності. Міфи завжди грали велику роль в історії усіх народів, а в наш час їх вплив на суспільне життя і навіть на глобальну політику не зменшується. Зменшується лише їх зміст. Одним із глобальних міфів 20-го століття був міф про радянську воєнну потугу. Для кремлівських правителів мало не півстоліття він був дієвим засобом політики залякування США і Західної Європи.

Всупереч очевидним фактам і навіть розумінню міфічної суті уяв про збройні сили СРСР людьми причетними до них, така політика була досить ефективною, аж поки ця потворна імперія не розвалилася під тиском внутрішніх протиріч. Основи міфу були закладені в перемозі над Німеччиною у другій світовій війні, коли ейфорія перемоги затуманила багато різних чинників, які привели до неї. Але вже під час війни була помітна перевага союзників над СРСР в засобах зв’язку, виявлення бойової техніки противника і управління військами. Варто хоча б назвати застосування американцями електронних радіолокаційних станцій і навіть перших комп’ютерів.

З комп’ютерами взагалі вийшла анекдотична історія. Оскільки обчислювальна техніка є складовою частиною кібернетики, яку марксистсько-ленінські філософи охрестили "реакційною лженаукою", серйозна розробка обчислювальних машин в Радянському Союзі не велася мало не десять років по тому, як американці для розробили свій перший комп’ютер на електронних лампах. (Заради справедливості треба зазначити, що першим це зробив німець Цузе, але його машина працювала на електромеханічних реле). Відставання у комп’ютерній техніці радянські вчені так і не змогли подолати за весь час існування СРСР, воно з роками навіть збільшувалося, хоча вимоги наздогнати американців перед вченими ставилися. І це відставання було би ще більшим, якби в Києві ентузіасти власними силами не зробили перший в континентальній Європі комп’ютер. Подалі від людського ока, у підвалі закинутого монастиря у Феофанії, що під Києвом, вони таємно, із власної ініціативи збирали цю машину на електронних лампах, інколи навіть купуючи радіодеталі на товкучці. Коли вже нарешті до партійних вождів дійшло, що кібернетика не є ще одним засобом експлуатації трудящих, а дуже корисна річ, хтось з них грізно спитав у радянських науковців: "Почему ми отстайом от американцев? Кто виноват?" Очевидно, київським винахідникам таємницю зберегти не вдалося, тому той вождь почув таку відповідь: "Нікак нєт. В Кієве наши спеціалісти уже создали подобную машину". Така відповідь, напевно, врятувала когось від в’язниці, але за брехню можна було поплатитися і життям. Тому до Києва негайно пішов наказ – машина має бути готова до кінця року і не пізніше, а рік йшов 1950. Звичайно, зразу знайшлося фінансування робіт, але конструктори не на жарт настрашилися. бо будували не обчислювальну машину, а лише її модель. Однак, на щастя модель працювала добре і якісь простенькі завдання могла виконувати, тому отримала назву "Мала електронна лічильна машина" (МЕСМ). Після цього керівник проекту С. А. Лебедев з групою провідних спеціалістів був переведений до Москви, де він на довгі роки став головним конструктором радянських обчислювальних машин. Я знаю маловідомі деталі творення першого комп’ютера у Києві, бо у 1959 році з групою студентів розбирав МЕСМ для перевезення її в КПІ і тому на власні уха чув розповіді людей, які цю машину створили. Принагідно можна відмітити, що і концепцію штучного супутника Землі теж майже підпільно розробляла група вчених з НДІ-4, в якому мені прийшлося служити, про що буде йти мова нижче, а про історію з супутником пише журнал "Вокруг света" в статті Cпутник: от вредной идеи к национальному символу.

Початок служби у армії

Після закінчення КПІ я, як і кілька сотень випускників радянських вузів, був призваний до війська на службу у ракетних військах, бо в армії на той час навчальних закладів необхідного профілю ще не було. У цих військах мені судилося прослужити 25 років і я міг знати дійсний стан цього виду Збройних Сил СРСР набагато ліпше, ніж члени Політбюро ЦК КПРС. Звичайно, як і всі ракетники, я мав в ті часи тримати язик за зубами, але часом в колі добрих знайомих або родичів на питання про якість радянського озброєння відповідав приблизно так: “Японський магнітофон бачили? Порівняйте його з нашим і можете уявити собі різницю в якості електроніки, яка є основою сучасної військової техніки”. Звичайно мені не вірили у недосконалість радянської зброї, бо в уяві людей побутова електроніка могла бути поганою, а от військова – обов'язково дуже доброю. А я навіть від власного начальства не раз чував: “На телеге в космос едем!”. Наш інститут тримав під контролем розробку, виробництво і впровадження у військах ракетно-космічної техніки і довший час обслуговував запуски супутників і космічних кораблів. В інституті працювало близько трьох тисяч військових інженерів і наукових співробітників і стільки ж цивільних. Досить сказати, що серед них було більше сотні докторів наук і кілька сотень кандидатів. До нас у гуртожиток інколи приходили пограти у преферанс два старших офіцери, обидва доктори наук, які мешкали у Москві. Спілкування з ним залишало сильне враження. Це були люди високої внутрішньої культури. Заступником начальника інституту генерал-лейтенанта А. І. Соколова був генерал-майор Ю.А. Мозжорін, дуже розумна, інтелігентна і одночасно енергійна людина. Багато в чому розквіт інституту був зобов'язаний його наполегливим зусиллям. Соколов був теж розумний, але був завжди насуплений і сердитий, і ми, молоді офіцери, дуже його боялися. До того ж він говорив якось нечленороздільно. Інколи, буваючи у нього в кабінеті з якимись діловими паперами, я більше здогадувався про сенс його нерозбірливих слів, і дуже боявся його гніву, якщо би зрозумів щось неправильно.

Як і у всякій військовій частині у нас була так звана "командирська підготовка". Оскільки ми були науково-дослідним інститутом, то і ця підготовка мала дещо інакший характер, ніж у військах. Крім показу цікавих фільмів про збройні сили США, зроблених на студії Головного розвідувального управління Генерального штабу (ГРУ ГШ), нам організовували цикли лекцій по філософії, фізиці, часом навіть по біології, які читали здебільшого професори Московського університету. Добре пам’ятаю, як на лекції з питань генетики, яку читав нам молодий ще тоді доктор Максим Франк-Каменецький, наші вчені його прискіпливо питали про механізм поділу клітини, на що він відповів: "Ми ставили це питання перед нашими фізиками і біохіміками, але нічого переконливого від них не добилися. На Заході вченим легше – коли вони доходять до невирішених питань, то самі собі відповідають, що то все від Бога, а нам, атеїстам, такого права не дано". Напевно, він сам взявся за вирішення цього питання, бо тепер є відомим біофізиком і працює у Бостонському університеті. Отож, лектори поводилися на лекціях часом досить вільно і ми чули багато такого, що не можна було прочитати в книжках. Все це, звичайно, впливало на формування світогляду молодих військових науковців. Щоправда, по-різному. Слід сказати, що була велика різниця між українцями і росіянами, головно рязанцями і пензяками, яких серед наших колег було найбільше. Хрущовська відлига відчувалася навіть в армії і ми, кияни, захоплювалася слуханнями радіопередач різних "голосів", найбільше слухали радіо "Свобода" і "Голос Америки". При нагоді ці передачі обговорювалися між нами доволі відкрито, тим більше, що і наші начальники не приховували того, що слухають радіо "Бі-Бі-Сі", яке взагалі не глушилося через обережність його передач. Так от, до обговорень передач "голосів" десь у курилках росіяни ставилися досить прохолодно і ніколи не брали в них участь, хіба що тільки слухали. Я нерідко передплачував польські газети і журнали, а під час "Празької весни" купував чеські газети. Ті з росіян, які знали про це, ставилися до мене з підозрою, мало як не до іноземного агента. А коли сталося вторгнення в Чехословаччину, то усі вони сприйняли цю подію з великим ентузіазмом, але не ми. Як би там не було, думаю, що мій начальник Віктор Фролович Оборін довідався про моє "вільнодумство", але реакція була дуже несподіваною – він призначив мене своїм заступником у семінарах з політ-підготовки і часом давав завдання поїхати в бібліотеку КПРС і підготувати до семінару "цікавий" матеріал. Але і Віктор Фролович в моїх очах сам був в міру вільнодумцем. Коли я за звичкою, точніше "за Молотовим" якось ляпнув на семінарі, що Німеччина напала на СРСР без оголошення війни, він мене тут же поправив, зазначивши, що війна була оголошена, про що я не знав. Тому натяки керівника я розумів і готував не зовсім те, що стояло в темі семінару. Якщо в темі стояло, наприклад, "загнивання капіталізму", то я у своєму виступі розвивав ідею, що той "ленінський" капіталізм вже давно "згнив", а тепер він "віджив" у новій іпостасі і демонструє певні досягнення. Після цього обговорення йшло дуже жваво, семінари затягувалися, а в кінці начальник звичайно говорив: "Ми дещо ухилилися від теми, але усі взяли в семінарі активну участь, тому ставлю усім "відмінно". Оборін був москвич, а москвичі були дещо інакші, ніж вихідці з "глибинки".

Дещо про НДІ-4

Інститут займав площу в кілька десятків гектарів, на якій були розміщено з двадцять різних будівель, здебільшого п’ятиповерхових корпусів. Пізніше я був знайомий з кількома московськими істориками і лінгвістами, яких часом відвідував на їх робочих місцях. Я був дуже вражений різницею в розмірах нашого інституту з тими інститутами, в яких працювали вони, хоча за статусом ті були всесоюзними. Скажімо, Інститут слав’янознавства і балканістики займав лише один поверх великого будинку на вулиці Горького. Площа була настільки маленька, що співробітники здебільшого працювали вдома або в бібліотеках і приходили на роботу один раз на тиждень, у так званий "присутственний день". Неозброєним оком було видно, що військові інститути процвітають лишень за рахунок недофінансування тих галузей науки, які не мають відношення до війська.

Ліворуч: Головний корпус інституту. Фото з сайту "в/ч 25840, УС "Белуга". Роль НИИ-4 / ЦНИИ-50 / ЦНИИ-4 в подготовке и обеспечении запусков первых спутников, лунников и пилотируемых полётов"

Найбільш відомими вченими в нашому інституті були професор М.К. Тихонравов, один з піонерів ракетної техніки, який перший висловив думку про користь створення і використання штучних супутників Землі, і професор П.Ю. Еліасберг, один з творців наукового напрямку "космічна балістика", автор книг з теорії польоту супутників. Обидва досі залишаються знаними лише в колі спеціалістів. Щоправда в Росії на честь Тихонравова названий інститут військово-космічних сил, а на Марсі – 386-кілометровий кратер. Натомість ім'я Павла Юхимовича Еліасберга даремно шукати в числі видатних випускників Київського університету, який він закінчив.

В складі інституту було 10 управлінь, обчислювальний центр і експериментальний завод. До речі, обладнання цього заводу після війни було буквально до гвинтика вивезене з Німеччини з одного із заводів, де працював відомий конструктор німецьких ракет Фау-2 Вернер фон Браун. На заводі крім всього іншого часом ремонтувалися ракети, в яких часто траплялися різні негаразди. Ракети привозили потягом по ночах, щоб це не дуже впадало в очі місцевому населенню. Щоправда, населення і без того дуже добре знало, чим займається військова частина, яка про око мала номер 25840. Сама назва "НІІ-4 МО" вважалася секретною, але у Підмосков’ї, навіть далеко від Болшево знали про наш інститут. Я трохи грав у футбол за команду інституту і пам’ятаю, як на одній зустрічі з командою якогось глухого звірорадгоспу після пояснення капітану суперників, що наша команда тепер називається "Мале Болшево", той все-таки, вітаючи нас перед матчем, гаркнув за звичкою: "Команді НІІ-4 фізкульт-привет!"

З першого дня служби мене скерували на роботу в Обчислювальний Центр (ОЦ), який був ще стадії побудови, а решту моїх колег у наукові відділи. Очевидно, так сталося тому, що тема мого дипломного проекту "Радіоактивний рівнемір рідини" офіцеру з відділу кадрів здалася дуже наближеною до обчислювальної техніки, а спеціалістів з цієї галузі було обмаль. Через велику секретність я мало знав про роботу мої колег, але уяву мав. У нас три рази на тиждень зранку була фізкультура. Більшість офіцерів в цей час в основному грали у футбол, а на роботі до обіду обговорювали перипетії кожної зустрічі, так би мовити, робили аналіз. При цьому в дебатах брало участь і начальство. Між тим, кожен офіцер мав квартальний план наукової роботи, але він у багатьох не був аж так сильно напруженим. Квартальний звіт можна було написати і за тиждень, а до того можна було працювати за власним планом. Я знав офіцерів, котрі місяцями розробляли на підставі знань теорії імовірності програми ведення гри на виграш в спортлото. Щоправда безуспішно. Вище керівництво НДІ підозрювало, що дехто з офіцерів може працювати абияк і тому перевірка квартальних звітів велася дуже прискіпливо. Поки інститут ще був невеликий, перевіркою звітів займалася одна людина, полковник Лапочонок. Не знаю, скільки класів він закінчив, але наукові знання лапав буквально на льоту і міг ставити виконавцям питання в якійсь мірі наближені до досліджуваної теми. Наприклад, він досить швидко навчився розрізняти на електронній схемі діоди, тріоди, тетроди і пентоди і міг спитати суворим тоном, тицяючи пальцем у схему: Цей пентод вхідний, чи вихідний? Затримка з відповіддю могла бути оцінена як незнання предмету, тому треба було відповідати дуже швидко і чітко, по-воєнному. Якщо пентод був ні вхідний, ні вихідний, то давати якісь пояснення були зайвим. Треба було відповідати: Нікак нєт. Прохідний. Тоді Лапочонок з показним розумінням хитав головою і давав звіту добру оцінку. Словом наш інститут був справжньою "кормушкою" для офіцерів. Принаймні так його оцінювали ті, кому вдавалося перевестися до нас з військ. Але, тим не менше, у багатьох молодих офіцерів був хист до наукової діяльності і нерідко саме вони проявляли ініціативу у наукових дослідженнях. Завдяки їм наші програмісти досить швидко почали працювати не в машинних кодах а на мовах програмування -"Алгол", Фортран" та інших. Так само завдяки розрахунками ймовірності попадання ракет в ціль, зроблених одним лейтенантом, прізвище якого я забув, виникла необхідність організації в інституті нового управління, яке спеціалізувалося на моделюванні польоту ракет. При цьому технологія моделювання вивчалася на імпортних комп'ютерних іграх, якими захоплювалися деякі офіцери. Один з них, а саме Валерій Блажнов, добре засвоївши цю технологію, серйозно зайнявся застосуванням її для моделювання відповідно-зустрічного удару по ракетам ймовірного противника. Демонстрація на екрані моделі таких дій РВСН комісіям, які перевіряли роботу інституту, була однією з підстав для високої оцінки його роботи. Надалі, вже після виходу з запас, Блажнов тривалий час працював провідним програмістом у фірмі Eagle Dynamics. Вже один цей факт говорить про рівень програмістів інституту.

Призначення ОЦ НДІ-4 та його будівництво

Поки Обчислювальний Центр (ОЦ) розбудовувався, а вважався "оперативним черговим НКВЧ". Виїжджаючи у цивільному до Москви мало не щодня, я завжди мав при собі посвідчення офіцера із зазначеною посадою на випадок, коли би я міг забезпечити недоторканість своєї персони, адже НКВЧ звучало мало як не НКВД. Насправді ж це була науково-координаційна обчислювальна частина в завдання якої входило обробляти дані телеметрії, які поступали з семи наземних вимірювальних пунктів (НІПів). Вимірювальні пункти були обладнані оптичною і радіолокаційною технікою, яка дозволяла визначати координати штучних космічних об’єктів, тобто ракет, супутників тощо. Із самого початку на території Радянського Союзу від Євпаторії до Камчатки їх було вісім, але через рік один затопило під час великої повені на Єнісеї. З часом НІПів стало дванадцять, а може і більше. Розбудовою, організацією і керівництвом НІПів займався НІІ-4 і на цій справі пізніше зробили собі добру кар’єру заступники начальника інституту Г. А. Тюлін і Ю. А. Мозжорін, які залишаючись генералами, працювали на високих посадах у Міністерстві оборонної промисловості. Дані телеметрії спочатку оброблялися за допомогою великих логарифмічних лінійок численною групою обчислювачів і це тривало так довго, що результати розрахунків не давали великої користі і перші польоти радянських супутників були абсолютно некерованим. Ясно було, що таку роботу треба робити на комп'ютерах, які тоді називали електронними обчислювальними машинами Отож, головним завданням ОЦ мала стати обробка телеметричної інформації з тим, щоб можна було наперед розраховувати траєкторію космічного об’єкту з метою її кореляції в разі потреби чи визначення пункту приземлення. Звичайно, в ОЦ мали також обраховуватися інші наукові та інженерні програми, також пов’язані з ракетною технікою. Спочатку планувалося, що в ОЦ будуть працювати ЕОМ “Урал” і “Стріла”. Машини були лампові і виділяли масу тепла, тому мали охолоджуватися холодним повітрям через спеціальні повітропроводи від холодильного устаткування. Керував цим устаткуванням Іван Петрович Дубоділ, який певний час після війни "керував" однією з лабораторій німецького інституту, який розробляв ракетну техніку. Як земляк, він розповідав мені багато цікавого про організацію дослідницьких робіт у Німеччині, яка мене немало вражала.

Під час будівництва моя робота полягала в тому, щоб слідкувати за ходом будівельних робіт і прокладанням отих повітропроводів. Інститут в цей час дуже розширювався, а будівельні роботи вело кілька будбатів, в яких служили переважно малограмотні солдати із Середньої Азії. Ось ці солдати і пробивали великі отвори в капітальних стінах для прокладання коробів повітропроводів, але вони нерідко помилялися і пробивали діри не там де треба, тому приходилося пробивати наново, а старі так і лишалися. Потім виявилося, що поки будували будинок ОЦ, з’явилися нові, більш сучасні ЕОМ, а схема повітропроводу в них була інакша. Знову почалася та сама історія з пробиттям дірок. В результаті навіть неспеціалісту ставало ясно, що стіни будівлі були дуже послаблені в підвальній частині і є ризик того, що вона з часом може завалитися. Але ризик в армії завжди є, тому все лишилися так, як було. Будинок ОЦ дійсно розвалився, але це сталося вже після того, як я закінчив службу. Так само, як цей ОЦ, розвалилася і уся радянська обчислювальна техніка, яка кінець-кінцем не витримала конкуренції з американською.

Шляхи розвитку радянської обчислювальної техніки

Поки я зі своїми колегами був наглядачем за будбатівцями, на третьому поверсі нашого ОЦ проходили курси програмістів, випускників вищих військово-морських училищ. Очевидно, Микита Сергійович Хрущов вирішив, що при наявності міжконтинентальних ракет морський флот вже не має перспектив, але, можливо, на його нарощування і модернізацію в Радянському Союзі не вистачало коштів. Так чи інакше, у 1959 році увесь випуск вказаних училищ був переведений у ракетні війська і з морських офіцерів почали робити програмістів. Вони мали навчитися писати програми вирішення математичних задач за наданими алгоритмами, які підготовлювались іншими співробітниками інституту. Програми писалися у «машинних кодах», тобто у восьмирічній системі числення, яка на спеціальних пристроях переводилася в двоїчну і пробивалися на перфокартах, де пробиті пуансоном отвори на спеціальних позиціях означали «одиничку», а «нулями» були недоторкані місця.

На протязі 25-ти років я був свідком розвитку не тільки радянської обчислювальної техніки, але і системи програмування і добре зрозумів причини відставання того і другого від американських. В основі цього відставання було економічне підґрунтя. Написання програми потребувало не тільки спеціальних знань, але і великої уважності та педантизму. Підготувати програміста можна було за півроку, але щоб стати висококласним спеціалістом, треба було набиратися досвіду кілька років. Коли в Америці кількість машин, що находили широке застосування в багатьох галузях науки, техніки, народного господарства, стала збільшуватися, виникла проблема недостачі програмістів. Для вирішення цієї проблеми були винайдені спеціальні мови програмування, легко вивчивши які, кожен науковець міг написати програму для власного алгоритму. Фактично ланка між науковцем і машиною, яким були програмісти, ставала зайвою, особливо, якщо врахувати, що мов програмування було створене багато відповідно до специфічних завдань, які треба було вирішувати. В Радянському Союзі така проблема не стояла гостро, бо машин було мало, а потребу в нових програмістах для збройних сил можна було вирішувати новим набором випускників з училищ. Не знаю, як в інших ОЦ, але в нашому вводити мови програмування почали не «зверху», як би мало бути, а «знизу». Серед наших програмістів були такі, що цікавилися новинками у своїй спеціальності і вони, буваючи у відрядженнях у цивільних інститутах, довідалися, що у тамтих якимось чином з’явилася американська мова «Алгол». Деякі ентузіасти засвоїли її, знайшли її переваги і почали пропонувати начальству ідею їх використання у широких масштабах. Відповідної техніки в Радянському Союзі не випускалося, тому прийшлося використовувати телеграфні апарати, які ще треба було модернізувати, власне додати на клавіатурі ще кілька спеціальних знаків. Це робили наші техніки у майстерні, яка була в ОЦ. Радянські апарати чомусь переобладнати не вдалося, тому скоро для цієї мети були закуплені телетайпи, виготовлені у Німецькій Демократичній Республіці.

У нашому ОЦ введення мов програмування наштовхнулося на стихійний спротив програмістів. Відчувши, що їхня спеціальність стає непотрібною, «моряки» доводили різні переваги програмування у машинних кодах, а деякі з них до кінця служби так і не засвоїли ні «Алголу», ні «Фортрану», ані інших подібних мов. ЕОМ були дуже дорогими, машинний час, тобто час роботи на ній програміста, дуже цінувався. Але програмісти використовували цей час нераціонально, особливо під час наладки програм, коли вони за пультом буквально «довбали у носі». Вони могли кинути машину і бігти перебивати перфокарту, щоб усунути на ній помилку у програмі. При цьому процесор (він тоді називався арифметичний пристрій) машини, його найдорожча частина, простоював, але він і без того простоював під час процесу вводу або виводу даних. Щоб інтенсивніше використовувати процесор в Америці конструювали мультипроцесорні і мультипрограмні машини, розробляли спеціальні операційні системи, які дозволяли одночасно працювати на одній ЕОМ кільком програмам. Всі ці ідеї із запізненням використовувалися в СРСР.

Трішки про Ракетні війська стратегічного призначення СРСР і освоєння космосу

Однак радянські ракети були все-таки непогані, якщо брати до уваги їхні двигуни, особливо ті, що вироблялися у Дніпропетровську на заводі, яким керував Янгель. Ракети (вони задля таємності називалися тільки “іздєлія”) заводів Корольова і Челомея у військах не сприймалися серйозно. Ракетники тоді говорили: “Челомей работает на показ, Корольов – на ТАСС, а Янгель – на нас”. Однак електронна начинка у всіх ракет була погана. Нерідко їх польоти під час випробувань були некерованими, часом ракета падала невідомо куди, а інколи випробовування закінчувалися трагічно. Велика трагедія сталася на полігоні Тюра-Там в 1960 році, під час якої загинуло багато людей і в тому числі головнокомандувач ракетними військами М.І. Недєлін. Тоді газети повідомили, що він загинув у авіакатастрофі. З того часу я багато разів мав можливість бачити усю безсоромну брехливість радянської преси. Не тільки про випробування бойових ракет, але і про плановані запуски супутників Землі і космічних кораблів ніколи заздалегідь не повідомлялося. Винятки бували лише тоді, коли ракети стріляли кудись у Тихий океан. Щоб випадково не втрафити в якийсь іноземний корабель, військове командування просило ТАРС повідомили про стрільби завчасно.

Після того, як наш ОЦ був, нарешті, побудований і обладнаний, я працював на машині М-50 начальником зміни. Оклад у мене був значно вищий, ніж у молодших наукових співробітникі, бо вважалося, що ЕОМ – це щось надзвичайно складне, а робота була дуже відповідальна. Схема машини мала гриф “Строго таємно”, хоча втілена ідея підвищення швидкодії машини, яку конструктори хотіли зберегти в таємниці, була для будь-якого інженера очевидною і в Америці застосовувалася усіма виробниками ЕОМ більш вдало, ніж на нашій “секретній” М-50. Йшлося про те, щоб процесор машини не простоював під час обміну інформацією з накопичувачами. Але для цього в машині би мала бути стандартна програма, яка б слідкувала за тим, коли процесор звільнявся для одної частини програми, і, поки йшов обмін інформацією, міг деякий час працювати для іншої. В Америці такі програми, так звані супервізори, були розроблені і використовувалася усіма програмістами, які розробляли свої спеціальні програми. В нашому ОЦ, як і всюди в СРСР, до такої ідеї не дійшли, хоча відділ стандартних програм у нас був. Для зменшення часу роботи програми кожен програміст мав би для кожної своєї програми додавати спеціальний блок, який мав би слідкувати за ходом її виконання. Цю додаткову роботу ніхто не хотів робити, тим більше, що визначити час тривання обміну інформацією було складно, а машина не давала сигнали про закінчення процесу обміну. Подейкували, що гриф секретності конструктори застосували для того, щоб отримати Державну премію за “кота у мішку”. Але реально це був найневдаліший проект Лебедева і в його біографіях цей "пех" не згадується, хоча пізніше він-таки був удостоєний Державної премії за машину БЕСМ-6. Остання, правда, була вдалою конструкцією, але ні її програмне забезпечення, ні "залізо" не були розраховані на можливість вдосконалення, тому це був останній успіх радянської обчислювальної техніки. Наскільки я пам'ятаю, в нашому ОЦ одна БЕСМ-6 працювала років сімнадцять, аж до того часу, коли на Заході вже з'явилися персональні комп’ютери. Для порівняння зазначу, що вона разом з накопичувачами займала площу 110 кв. метрів.

На початку 60-х років непоганими були також машини М-20; їх у нашому ОЦ було дві, так само, як і М-50. Ось ці чотири машини разом працювали під час запусків супутників. Це у нас називалося "оперативна робота", а засоби масової інформації повідомляли про нас так: "координаційно-обчислювальний центр веде обробку інформації, яка поступає з супутника". Самі космонавти довший час не знали, ні де той загадковий "центр" знаходиться, ні як він виглядає, тому їх пізніше стали привозити до нас на екскурсію і вони бавилися за пультом управління, розв'язуючи простенькі задачі типу "два на два". Щоправда їм перед тим треба було пояснити принципи двоїчної арифметики.

Начальник ОЦ полковник В.М. Колчеєв доповідає начальнику НІІ-4
генерал-лейтенанту Є.Б. Волкову.
Ліворуч : Заступник начальника інстутуту з наукової праці генерал-лейтенант Курушин А.А.

В той час запуск кожного супутника, особливо з екіпажем, ставав великою подією в житті країни і черговим козирем для партійних ідеологів для вихваляння радянської науки і техніки, а разом з цим і радянської системи. Правда, самі ці ідеологи не знали, коли той козир потрапить в їхні руки. Звичайно в ЦК повідомлялося лише про успішні запуски. В нашому інституті був обладнаний конференц-зал, куди з'їжджалася частина радянської верхівки (інша їхала на стартовий майданчик до Корольова), причетна до космічної справи, щоб слідкувати за перебігом польоту і навіть спостерігати за рухом супутника на великому екрані, на якому була розгорнута уся земна куля.

Ліворуч: Конференц-зал ВЦ. Фото з сайту "в/ч 25840, УС "Белуга". Роль НИИ-4…"

Був також в конференц-залі великий глобус, навколо якого мали на дротиках синхронно зі справжніми рухатися іграшкові супутники. Щоправда ця система працювала дуже ненадійно, але глобус користався увагою відвідувачів ще і тому, що він був ніби з кабінету самого Сталіна, тобто це був той глобус, за допомогою якого, як свідчив Хрущов, вождь керував військовими операціями під час війни. По смерті Сталіна глобус не знали куди подіти, а викинути було шкода, а може і боялися, і от нарешті, йому знайшлося нове застосування.

Якщо запуск був успішний, в залі довго товклися різні міністри, генерали, адмірали і кожен з них намагався якнайшвидше повідомити своє начальство про новий успіх. Але перевага була на боці начальника нашого інституту. Він мав прямий кремлівський телефон ("вертушку") і міг швидко зв'язатися з будь-ким з Політбюро і першим доповісти про успішний запуск. А щоб ніхто більше не міг користуватися телефоном, він був встановлений в окремій кімнаті, далеко від конференц-залу і про нього мало хто знав. Оскільки начальник інституту теж завжди крутився в конференц-залі, то біля телефону лишали чергового офіцера. Кілька разів був черговим і я. У мої функції входило закликати до телефону когось з конференц-залу, тому я знав, хто там бував і як він виглядав, бо нікого з “нижніх чинів” туди не пускали, крім технічних працівників, які завжди тримали язика за зубами. Інколи я бував також присутній при розмовах нашого генерала, якщо, правда, він мене не виставляв за двері. Найчастіше він телефонував до секретаря ЦК Ф.Р. Козлова, який до Д.Ф. Устинова у ЦК КПРС був відповідальним за космос. Інколи Козлова не було на робочому місці і тоді генерал його довго розшукував дома чи десь на дачі. Доповідь була приблизно такою: “Здравствуйте, Фрол Романович! Докладывает начальник НИИ-4, генерал-лейтенант Соколов. Сегодня в 11 часов 26 минут в Советском Союзе был успешно запущен….” Фрол Романович не завжди розумів важливість події і тоді генерал йому розтовкмачував, у чому криється нова перемога радянської науки. Звичайно, коли запуск був невдалий, всі швиденько розбігалися і ніхто нікому нічого не доповідав.

Витоки "вільнодумства"

Перед оперативними роботами наш ОЦ приймав святковий вигляд. Довгі коридори, сходи і машинні зали застелялися килимовими доріжками, які пізніше ще й покривалися льняними. Для офіцерів це була марудна робота, приносити і відносити, розкручувати скручувати тяжкі килимові сувої, особливо приймаючи до уваги, що невдалих або відкладених запусків було дуже багато. Інколи це приходилося робити кілька днів поспіль і, не зважаючи на військову дисципліну, офіцери дуже часто висловлювало командуванню своє незадоволення. На це начальник ОЦ казав нам: "Ви, коли приймаєте гостей, наводите в квартирі порядок? Наводите. Тут те саме робите". Можна було з цим погодитись, якби ці "гості" не приходили так часто і офіцерів не відволікали від роботи саме у дуже напружений час підготовки машин до оперативних робіт. Жодного допоміжного персоналу у нас не було, тому цю роботу крім офіцерів не було кому робити. В нашому інституті було десь вісімдесят відділів і кожен відділ мав щомісячно випускати стінну газету. І от в одній з газет було поміщено карикатуру на офіцерів, які розгортають килими з підписом "Опять в космос". Такий заголовок був стандартним у ті часи для заміток про космічні запуски в радянських газетах. Начальство середньої ланки разом з усіма сміялося над тією карикатурою, але начальник ОЦ і замполіт її не бачили, інакше б газету обов’язково зняли, що інколи бувало через прояви "вільнодумства" в публікаціях. Слід сказати, що стінгазета, якою я був редактором впродовж кількох років, була для мене доброю школою самвидаву і володіння пером. Якийсь час у складі редколегії підібралися люди з художнім смаком і літературним хистом, тому і змістом і формою наша газета була дуже далека від тої казенщини і примітиву, якою була просякнута всі політична роботи в армії. А рівень тої роботи можна собі уявити з такого прикладу. Якось наш замполіт читав нам лекцію про перемогу над німцями під Москвою у 1941 році, коли він був ще підлітком. Аудиторія мирно дрімала і він, щоб зацікавити людей, розповів, що діти їхнього села тоді каталися на замерзлих трупах німецьких солдат як на санчатах. При цьому він також описав у що перетворювалися трупи після такого знущання. Захопившись розповіддю, замполіт навіть не зауважив реакції офіцерів, які обурилися таким рівнем його моральності. Як і у всякій військовій частині у нас була так звана "командирська підготовка". Оскільки ми були науково-дослідним інститутом, то і ця підготовка мала дещо інакший характер, ніж у військах. Крім показу цікавих фільмів про збройні сили США, зроблених на студії Головного розвідувального управління Генерального штабу (ГРУ ГШ), нам організовували цикли лекцій по філософії, фізиці, часом навіть по біології, які читали здебільшого професори Московського університету. Найцікавішими були лекції К.П. Станюкевича. Також добре пам’ятаю, як на лекції з питань генетики, яку читав нам молодий ще тоді доктор Максим Франк-Каменецький, наші вчені його прискіпливо питали про механізм поділу клітини, на що він відповів: "Ми ставили це питання перед нашими фізиками і біохіміками, але нічого переконливого від них не добилися. На Заході вченим легше – коли вони доходять до невирішених питань, то самі собі відповідають, що то все від Бога, а нам, атеїстам, такого права не дано". Напевно, він сам взявся за вирішення цього питання, бо тепер є відомим біофізиком і працює у Бостонському університеті. Отож, лектори поводилися на лекціях часом досить вільно і ми чули багато такого, що не можна було прочитати в книжках. Все це, звичайно, впливало на формування світогляду молодих військових науковців. Щоправда, по-різному. Слід сказати, що була велика різниця між українцями і росіянами, головно рязанцями і пензяками, яких серед наших колег було найбільше. Хрущовська відлига відчувалася навіть в армії і ми, кияни, захоплювалася слуханнями радіопередач різних "голосів", найбільше слухали радіо "Свобода" і "Голос Америки". При нагоді ці передачі обговорювалися між нами доволі відкрито, тим більше, що і наші начальники не приховували того, що слухають радіо "Бі-Бі-Сі", яке взагалі не глушилося через обережність його передач. Так от, до обговорень передач "голосів" десь у курилках росіяни ставилися досить прохолодно і ніколи не брали в них участь, хіба що тільки слухали. Я нерідко передплачував польські газети і журнали, а під час "Празької весни" купував чеські газети. Ті з росіян, які знали про це, ставилися до мене з підозрою, мало як не до іноземного агента. А коли сталося вторгнення в Чехословаччину, то усі вони сприйняли цю подію з великим ентузіазмом, але не ми. Як би там не було, думаю, що мій начальник Віктор Фролович Оборін довідався про моє "вільнодумство", але реакція була дуже несподіваною – він призначив мене своїм заступником у семінарах з політ-підготовки і часом давав завдання поїхати в бібліотеку КПРС і підготувати до семінару "цікавий" матеріал. Я натяки розумів і готував не зовсім те, що стояло в темі семінару. Якщо в темі стояло, наприклад, "загнивання капіталізму", то я у своєму виступі розвивав ідею, що той "ленінський" капіталізм вже давно "згнив", а тепер він "віджив" у новій іпостасі і демонструє певні досягнення. Після цього обговорення йшло дуже жваво, семінари затягувалися, а в кінці начальник звичайно говорив: "Ми дещо ухилилися від теми, але усі взяли в семінарі активну участь, тому ставлю усім "відмінно". Оборін був москвич, а москвичі були дещо інакші, ніж вихідці з "глибинки".

Радянська пропаганда і як то воно було насправді

У 1961 році Мозжорина призначили директором НДІ-88 (пізніше мав назву ЦНІІМАШ), який був підпорядкований Міністерству оборонної промисловості і яким довший час до того керував Корольов. Це була дуже потужна структура, від якою в решті решт мали відділитися завод і два ОКБ (дослідно-кострукторське бюро). Одне ОКБ очолив Корольов, а друге – Янгель. Після того поділу самий НДІ-88 відійшов був на другий план, але Мозжорін вдихнув у нього друге життя. Він розбудував в своєму інституті великий ОЦ з машинами нового покоління і великий "зал віддзеркалення", обладнаний значно ліпше, ніж конференц-зал у НДІ-4. Таким чином, наші сусіди (НДІ-88 і НДІ-4 були по різні боки залізничної колії Москва – Моніно) перехопили у нас ініціативу назавжди. Пізніше весь той комплекс отримав назву ЦУП – Центр управління польотами.

Але до того основна робота під час запусків ішла в нашому ОЦ, де для гарантії чотири ЕОМ рахували ту саму задачу: траєкторію руху космічного об'єкту. Така надобрежність не була зайвою, бо машини часто виходили з ладу, а для підтвердження правильності результату треба було мати їх хоча би два однакових. Під час оперативних робіт в залі завжди знаходився полковник Павло Юхимович Еліасберг, уродженець Житомира, надзвичайно розумна людина. Я його поважав особливо за те, що під час випадково підслуханої мною його розмови з іншим полковником він висловив таку “крамолу”: “Наші вчені стверджують, що українська мова сформувалася у 14-му столітті, але як пояснити, що на Закарпатті, яке було в складі Угорщини з 10-го століття, існує та сама мова?” Так от, цей Еліасберг особисто перевіряв дані розрахунків машин і так “насобачився” у цій справі, що одного разу проявив буквально фантастичні здібності. У 1965 р. під час польоту космічного корабля "Восход-2" відмовила система автоматичної посадки. Космонавти Беляєв і Леонов мали посадити корабель вручну. Однак поки йшли переговори, час пройшов і вони пішли на зайвий оберт довкола Землі. А з кожним обертом траєкторія руху відхиляється на кілька градусів у східному напрямку. Якщо брати до уваги також неточність ручної посадки, то корабель мав сісти не знати де (якщо взагалі міг це зробити). І от проходить додатковий оберт, космонавтам в певний момент дають наказ на включення гальмівних двигунів. Але люди – це ж не електроніка, вони не можуть виконати наказ з точністю до секунди, тим більше виключити двигуни у потрібний момент та ще й викинути парашути посадки. Не знаю, як там було, але корабель все-таки якось сідає, хоча невідомо де. Зразу по ТАРС повідомляють, що політ завершився як завжди “успішно”, а про те, де ж сів корабель – ні слова. А сів він у глухій пермській тайзі і з ними нема жодного зв'язку, і де їх шукати – неясно. І от тут усіх виручає Павло Юхимович. Він у голові прорахував траєкторії, підійшов до карти і сказав: “Шукайте тут!” У небо підняли увесь Військово-повітряний флот СРСР. Літаки і гелікоптери цілий день літали над вказаним районом (а він все-таки був чималенький!) і ближче до вечора космонавтів таки знайшли. А радіо між тим увесь день грало якісь бадьорі марші і вальси, а про долю космонавтів – нічичирк і аж ввечері розспівалося у тріумфальному екстазі: “В Радянському Союзі успішно проведено випробовування системи ручного управління космічними кораблями”.

Але була брехня більш грандіозна. На початку 70-х років в Радянському Союзі розробили космічний корабель, який мав зробити автоматичну м'яку посадку на Місяці. Це мала би бути запізніла відповідь на висадку на нічному світилі американських астронавтів. Запуск мав здійснювати в час, коли Сонце, Земля і Місяць знаходяться майже на одній лінії, при чому Місяць має бути між Сонцем і Землею. Таке положення буває приблизно один раз на календарний місяць і триває близько трьох днів. За це час і має здійснитися запуск. І от майже щомісяця ми проводимо оперативну роботу в обробці даних польоту корабля. Моя справа – підтримувати у робочому стані свою машину (тепер вже М-220, на напівпровідниках), а що роблять на машині програмісти – знати “не положено”. Але варто один раз дізнатися про цю таємницю, і тоді стає ясним про суть справи, коли періодично з'являється та сама команда. Так от, більше року на Місяць запускалися кораблі з метою м'якої посадки, а вони щоразу гепалися на його поверхню подібно метеоритам і перетворювалися на купу брухту кольорових і дорогоцінних металів. Пройшов рік і після безуспішних спроб ту роботу припинили і передали причетним до справи такий наказ: На усіх ланках зверху донизу детально перевірити усі розрахунки. Десь зо два місяці було спокійно, аж ось підійшов черговий з'їзд або Пленум КПРС, я забув що саме. А подібні події годиться зустрічати новими трудовими перемогами. Дайош м'яку посадку на Місяць до дня відкриття з'їзду! Наші програмісти прибігли замилені на машину: “Добре, що всупереч інструкції про секретність не викинули стару програму, поки розробляли нову! Ось ставте магнітну стрічку, будемо обробляти запуск”. Поставили, запустили задачу, а на другий день дізнаємося – знову корабель гепнувся. Вже після цього усі нарешті заспокоїлися і десь через півроку після усіляких переробок на місцях корабель на Місяць благополучно сів. Ото було галасу в ефірі і пресі: Ми знову попереду! Наша техніка найліпша! Ми бережемо людей, не піддаємо ризику життя космонавтів, як ті бездушні американці, що живих людей відправляли мало не на вірну смерть!

Біля пульту управління ЄС-1050

І мало хто знає, скільки до того розбитих кораблів лежить на поверхні Місяця. Може колись якась фірма розбагатіє на збиранні того металобрухту, бо там його накопичилося до біса. Але ж на це пішли гроші, на які в країні можна було виробити мільйони тон копченої ковбаси, яка вже тоді стала дефіцитом. Деталі космічних кораблів вироблялися на заводах міністерств різного типу: оборонної промисловості, “середнього”, “спеціального” і ще якогось машинобудування і т. д.

Вся ця купа міністерств промисловості працювала виключно для виготовлення зброї або космічних об'єктів, але в бюджеті країни вони проходили у розділі народного господарства. І це давало підставу партійним пропагандистам галасувати на весь світ, що на противагу американцям, які на оборону витрачають 40% бюджету, Радянський Союз витрачає лише 7%. І залишалося тільки дивуватися, як на такі мізерні кошти Радянський Союз утримує армію, яка не поступається своєю потугою американській.

Але гроші на ракети йшли не тільки за рахунок недофінансування харчової чи легкої промисловості. Грошей не вистачало навіть для розвитку військового зв'язку. Телефонна сітка і апарати були часів другої світової війни. Щоб додзвонитися, наприклад, до полігону в Тюра-тамі (відомий як Бойконур) треба було крутити ручку апарата і питати в телефоністки у Москві: “Пролів”? Дайте мне “Агат”! На це звичайно бувала відповідь: “Агат” занят до 6-ти часов вечера. Записать вас в очередь?”. Більшість офіцерів на квартирах не мала навіть місцевих телефонів. Мене часто викликали вночі ремонтувати машину і робилося це нарочним, бо поставити телефон на квартирі не було можливості. На випадок війни існувала спеціальна схема оповіщення, за якої ті, хто мав телефони, отримавши сигнал тривоги мали бігти зразу не в частину, а до безтелефонних офіцерів, будити їх і передавати сигнал, а ті вставати і бігти будити наступних. Збір по тривозі тривав близько двох годин, що в умовах ракетно-ядерної війни могло мати катастрофічні наслідки.

А під час кубинської кризи, реальна загроза війни була. Тоді нам наказали мати готові валізи із запасом білизни і харчів на три доби. Для збору офіцерів по тривозі існувала команда: "Прібить на службу с чемоданом!" І коли в якийсь день рано вранці у гуртожиток прийшла така команда, ми не знали, чи то вже війна почалася, чи то тільки тренувальний збір. Збиралися ми тоді дві години і то тільки ті, хто не жив у самій Москві, а лише поблизу військової частини. На щастя все обійшлося, бо я не уявляю, якби ми воювали з тими "тревожними" чемоданами.

Щоб випустити ракету на ціль, в неї треба було вставити спеціальне польотне завдання на перфорованій стрічці або на магнітному дроті. Ці завдання для різних цілей розраховувалися і готувалися у нашому центрі і мали доставлятися у війська. Офіцери жартували, що найнадійніше доставка польотних завдань під час війни могла здійснювали лише кінними нарочними. Уявіть собі, скільки часу треба би було скакати на коні з Москви до Забайкальської ракетної армії. Та і якщо б “іздєлія” були випущені на плановану ціль, мало з них могло до неї долетіти. Свого часу один військовий інженер нашого інституту прорахував таку імовірність і знайшов, що вона дорівнює десь 30%. Командування ж мало більш оптимістичні уяви. Офіцер повідомив про свої розрахунки начальника лабораторії, той перевірив – усе було правильно. Начальник лабораторії пішов доповідати начальнику відділу, але сказав, що імовірність дорівнює 40%. Той побіг до начальника інституту і завищив число до 50%. Але і таке значення дозволило йому переконати главкома Ракетних військ стратегічного призначення у необхідності організації спеціального управління в складі інституту, яке б мало завдання розробляти системи математичного моделювання польоту різних ракет з метою підвищення їх надійності. Одне управління – це додатково одна генеральська папаха і десять полковницьких. Плюс підвищення у посадах кількох десятків офіцерів. Ясно, що це справа, за яку треба боротися.

В залі зовнішніх накопичувачів. Кожна тумба – 7,5 Мб

Звичайно, люди більш тісно пов’язані з ракетною технікою, особливо ті, хто служив в Тюра-Тамі, могли б розповісти набагато більше цікавого. Знаю це, бо не раз чував їхні розповіді, але не хочу писати з чужих слів, сам же я там не бував. Я можу лише більш-менш компетентно розповісти про радянську обчислювальну техніку, бо кілька років я був начальником найбільшого в Європі обчислювального комплексу, побудованому на базі ЕОМ ЄС-1050, пізніше модернізованої у ЄС-1052. Це була одна машин з єдиної серії, яка була побудована за американським взірцем. Тоді "партія і уряд" поставили перед науковцями завдання надолужити відставання від американської обчислювальної техніки, яке в шістдесятих роках вимірювалося десятьма роками. Очевидно таке саме завдання було поставлено і перед радянськими розвідками, одна з яких (саме яка, я не знаю) викрала для науковців схеми американських машин фірми IBM. Однак документацію для них вкрасти не вдалася, не пощастило тобто. За цим схемами радянські інженери мали сконструювати такі самі ЕОМ, як американські, але на радянських елементах. Я не буду вдаватися в технічні деталі, скажу лише, що поки запрацювали ці нові "радянські" машини, пройшло як раз десять років, тобто відставання від американців лишилося те саме. Час пішов на розробку, виготовлення і зміни в конструкції. Я знаю про це, бо півтора роки стажувався в Науково-дослідному центрі обчислювальної техніки, де розроблялися ці машини, а потім ще півроку був у відрядженні в Пензі, де виготовлялися машини ЄС-1050. Вже після того, як завод випустив 12 цих машин і їх купили замовники, жодна з них ще не працювала, через безліч недоліків. Конструктори, щоб прискорити роботу, не розібравшись як слід, викидали деякі "зайві" на їх погляд схеми, але вони як раз були потрібні для виконання функцій контролю та інших. Після цього дещо в машинах дороблялося, але від деяких їх функцій прийшлося просто відмовлятися. Та навіть і після того, як усі недоліки були виправлені, машина працювала дуже ненадійно. Крім того, що я був начальником комплексу, я був одночасно єдиним спеціалістом по процесору машини, в якому серйозні неполадки траплялися щомісяця, а дрібні збої траплялися по кілька разів на день. Коли на машину приходили працювати мої знайомі програмісти, то вони жартома питали часом: "Ну як твоя перша в Європі і друга в світі сьогодні працює?"). Було раз таке, що все працювало добре крім одної програми. Неполадку шукали кілька місяців під час щоденних годинних профілактичних робіт. Кінець кінцем виявилося, що з кількох тисяч контактів один виявився непролютованим. Ще додам для порівняння, ЄС-1050 займала ту саму площу 110 кв. м. і працювала ще тоді, коли в Америці вже були персональні комп’ютери сучасного типу із значно більшою швидкодією і більшим об’ємом пам’яті.

В Україні про існування такого закладу як НДІ-4 МО тепер мало кому відомо, хоча з Київського політехнічного інституту, який я закінчив у 1959 році, на військову службу терміном у 25 років було призвано дванадцять випускників. Усі ми потрапили у НДІ-4, служба не була тяжкою, тим не менше ми всі мріяли повернутися до Києва. Впродовж кількох років ми трималися купи, разом ходили вболівати за київське "Динамо", слухали радіо "Свобода" але поступово Москва усіх "засмоктала". Після закінчення служби лише я один повернувся в Україну. Для мене служба була дійсно "терміном" і це враження підсилювалося тим, що більшу частину служби я жив за колючим дротом.

Детальніше Вычислительный Центр НИИ-4 МО СССР.