Начерк історії комп'ютерної галузі в СРСР

В основу цього начерку покладені мої особисті спогади про 25 років роботи з комп’ютерами під час служби у Радянській Армії писані спочатку лише для автобіографії.

Ліворуч: Підполковник часів НДІ-4 МО СРСР

Під час написання спогадів у мене виникло багато роздумів і питань, на які я мав власні відповіді, але мене зацікавило, як на них відповідають інші спеціалісти. Я маю причини до них відносити також себе, оскільки моє прізвище згадується в дотичній літературі, зокрема, в складі команди, яка була співвиконавцем створення ЕОМ ЄС-1050 (Ревич Ю В., Малиновский Б. Н. 2014, 33; Файнберг Д.Л. 2019).

Отож, я вирішив познайомився з різними публікаціями з історії радянської обчислювальної техніки і довідався про невідомі мені деталі, повторювати які тут нема сенсу. Велику роботу в цьому напрямку вже зробив Д.М. Малиновський, якого я тут неодноразово цитую, однак зустрівся з висловом російського автора про те, що “ми майже нічого не знаємо про історію вітчизняної обчислювальної техніки”. В тій же статті розглядаються питання, що саме ”завадило СРСР увійти до числа світових лідерів у комп'ютерній галузі” (Ревич Юрий. 2012). З назви цієї публікації видно, що її автор, який будучи спеціалістом, все-таки не мав досвіду, подібного до мого, був переконаний, ніби в Радянському Союзі могла бути створена найкраща в світі персональна ЕОМ (електронна обчислювальна машина). Принцип “все зроблене в нашій країні має бути найкращим у світі” (Смеляков Н. 1970, 9) є лише проявом патріотизму, присутнім в історичних розробках і оцінках взагалі. Працюючи зараз в іншій галузі, я знаю, як на історіографію впливають позанаукові фактори і боюся, що майбутня історія обчислювальної техніки в СРСР буде так само мати дещо далекий від істини характер. Мої побоювання недаремні, бо вже є спроби написання такої історії, в яких шедевром творення виставляється БЭСМ-6. Кілька таких публікацій я побіжно переглянув в Інтернеті, але рік написання двох з них невідомий, тому неясно, кому належить повторювана в них така цитата:

У БЭСМ-6 було багато нових ідей. При цьому вийшла витончена і проста по внутрішній організації, а тому надійна машина — у цьому виявилася інженерна геніальність Лебедєва, його вміння знайти оптимальне для масового виробництва рішення, не перевантажуючи машину зайвою апаратурою (Бершадский Александр Моисеевич; Дубова Наталья).

Характерно, що в цій цитаті присутнє те саме слово "витончений (рос. "изящиний"), яке вживає Смеляков характеризуючи двигун французького виробництва при порівнянні з аналогічним американським. Зазначаючи, що американський двигун простіше обслуговувати, він наводить поширений серед американських інженерів і конструкторів вираз: "Він недостатньо розумний, щоб робити прості речі" (Смеляков Н. 1970, 9). Різницю між радянськими ЕОМ і американські комп'ютери можна виміряти тою самою міркою, як французький і американський двигуни. Про згадуване у цитаті "масове виробництво" розробленого Лебедєвим БЭСМ-6 промовчимо.

Віддаючи належне не стільки ролі, а більше ініціативі О.С. Лебедєва в історії радянської обчислювальної техніки, мусимо визнати, що обраний ним шлях завів її в глухий кут, адже БЭСМ-6, яка у споминах істориків викликає особливе захоплення, не мала свого логічного продовження. Був інший шлях, більш перспективний, але він залишився незавершеним в силу тих самих причин. Патріотичним історикам боляче це визнавати, тому в їхніх роботах, сповнених поетики і власного ставлення, відчувається ностальгія за багатими на події часами:

Історія радянських ЕОМ якнайбільше сприяє виразу такого особистісного ставлення того, хто на власні очі бачив ЕОМ розміром у кімнату, яка видавала результат на досить допотопну пишучу машинку. Того, чиї батьки на початку 50-х закінчували МЕІ, кузню кадрів комп'ютеробудування, яка тільки зароджувалася, і сиділи в тих же аудиторіях і ходили по тих же коридорах, що і творці найперших ЕОМ. Саме тому не можна допустити навіть йоти зневаги та зарозумілості в описі наших досягнень та невдач у цій галузі, хоча зараз прийнято лаяти свою недавню історію (Дубова Наталья. 2010-?)

Лаяти свою недавню історію, дійсно, не слід, досить не дивитися на неї через рожеві окуляри. Переконаний в тому, що добрий персональний комп’ютер в СРСР взагалі неможливо було створити, я намагаюсь тут показати саме чому, не особливо зупиняючись на окремих фактах, а вдивляючись в закономірності. Почнемо з самої назви комп’ютера, яка закріпилася в Радянському Союзі як ЕОМ. В назві міститься помилка в тому, комп’ютер взагалі не може бути машиною, бо машина має перетворювати енергію. Цей витвір треба було назвати механізмом. Це вже говорить про те, що творці ЕОМ не були інженерами в класичному розумінні слова, до яких себе відношу, бо вчився в політехнічному інституті, де теорія механізмів і машин викладалася як предмет. Ця особливість далося взнаки. Якщо слово “машина” швидко прийшло в голову її конструкторам, то повне означення до нього обирали довго, хоча в тому, що вона електронна, сумніву не було. Однак цього було мало, треба було ще щось додати, тому обирали і комбінували між собою російські слова “цифровая”, “счетная”, “решающая”, “быстродействующая”, “вычислительная”. Остаточно зупинилися на останньому (українською “обчислювальна”).

Перший комп’ютер в СРСР був створений Києві в 1951 р. По закінченні він отримав назву МЕОМ, яка тепер звичайно розуміється як "Мала електронна обчислювальна машина", хоча є і інше, історично більш справедливе її розшифрування як "Модель ЕОМ". В процесі творення цієї моделі в Києві сформувалася велика група молодих спеціалістів, що забезпечили її роботу як єдину ЕОМ в СРСР, на якій рішалися актуальні задачі різноманітного характеру за алгоритмами найвидатніших вчених Радянського Союзу того часу. Одночасно в Києві ж велися практично єдині в СРСР теоретичні розробки напівпровідникової техніки, яка стала основою подальшою основою обчислювальної техніки пізніших часів.

Ліворуч: МЕОМ. За пультом В.В. Крайницький. Фото з (Малиновский Б.Н. 1995. стор. 41)

Здавалося закономірним, що на хвилі першого успіху в Києві, хоча із запізненням, у 1957 році був створений Інститут Кібернетики (ІК), бо на той час в СРСР обчислювальна техніка тісно пов’язувалася з кібернетикою.

Ця наука хоч і мала глибокі корені, і саме слово для її означення ввів в науковий обіг ще Андре-Марі Ампер (1775-1836), в наукових колах світу вона була прийнята як новий тренд лише у 1948 році після появи роботи Норберта Вінера (Norbert Wiener. 1948). І саме в руслі цього тренду було створення ІК. Одночасно це була реакція на те, що центр обчислювальної техніки почав швидко формувався в Москві. У принципі в тоталітарній державі і так мало бути, а те що це сталося не зразу, має свої причини. Однією з них було панування в країні комуністичної ідеології. Значення комп'ютерів для успішного розвитку централізованої економічної політики партійне керівництво в Москві добре зрозуміло тільки після успіху у Києві. Його прагматичне крило в решті-решт відповідні рішення в ЦК компартії провело, але там все-таки вирішальну роль грали ідеологічні міркування, і саме тому це сталося з великим запізненням. Ідеологи партії розуміли обчислювальну техніку відповідно до поширених поглядів як практичну реалізацію ідей кібернетики. Щоправда, обчислювальні машини, механічні і електромеханічні вже існували до того, але нові можливості відкрили їхні електронні форми, які з'явилися під час другої світової війни. Не відчувши цих змін і зреагувавши лише на поширені розмови про нову науку, радянські філософи у традиційному баченні класового характеру усіх суспільних процесів для кібернетики дали таке ідеологічне формулювання:

Кібернетика – реакційна лженаука, що виникла в США… Кібернетика виражає одну з основних рис буржуазного світогляду – його нелюдяність, прагнення перетворити трудящих на придаток машини, на знаряддя виробництва і на знаряддя війни (Розенталь М., Юдин П. 1954, 238-237

Цитований філософський словник був його четвертим виданням, переробленим з третього 1952 року. Як зазначено від редакції, деякі статті четвертого видання були написані наново, а деякі були доповнені відповідно до рішень з'їзду партії, який відбувся два роки перед тим. Очевидно серед ідеологів партії мали місце суперечки, які продовжувалися ще в той час, коли ЕОМ в Радянському Союзі вже почали поширюватися. Більше того є відомості, що ще 1949 року Сталін знав про початок робіт в галузі цифрової обчислювальної техніка і високо оцінював її значення (Ревич Ю В., Малиновский Б. Н. 2014, 35). Очевидно, він ще про кібернетику не чув, до того ж, ідеологію мав власну. Можна припускати, що ситуація була непевна, тому інженери і математики відкрито працювати з сфері обчислювальної техніки побоювалися. Але її ентузіасти були в різних місцях і взялися за роботу. Найбільше їм пощастило в Києві, і в цьому значну роль зіграли президенти Академії наук УРСР.ь О.О. Богомолець (1881-1946) і Палладін О.В. (1885-1972).

Видатний фахівець в царині патологічної фізіології, Богомолець, мав до математики як основи точних наук відношення опосередковане, але розумів, що математики високого рівня для розвитку української науки потрібні, тому він шукав їх і в Україні і поза її межами. У 1939 році він запросив до Києва М.О. Лаврентьєва, який став директором Інституту математики АН України і керував ним до 1949 року. У 1940 році після анексії та окупації Північної Буковини для організації математичних кафедр на фізико-математичному факультеті Чернівецького держуніверситету був запрошений М. М. Боголюбов. Він, в свою чергу, у 1944 запросив переїхати до України Б.В. Гнєденка, який з 1945 року працював у Львові, а пізніше у Києві. У 1947 році Лаврентьєв запросив до Києва Ішлінського О.Ю., який замінив його на посаді директора інституту. Існує припущення, що харківський фахівець в царині автоматизації енергосистем Л.В. Цукерник запропонував Богомольцю запросити в Україну С.О. Лебедєва, з яким співпрацював і якого вважав своїм вчителем. (Лисовский Игорь Михайлович. 2008). У 1945 році Лебедєв працював завідуючим кафедри релейного захисту і автоматики електричних систем у Всесоюзному енергетичному інституті у Москві (МЕІ) (Ревич Ю В., Малиновский Б. Н. 2014, 20). Ця спеціальність і її науковий рівень мені добре відомі, бо мій батько саме в той час був начальником релейної служби Сергівського сітьового району Донбасенерго. Отож, причина, через яку Богомолець запропонував Лебедєву балотуватися в академіки України, залишається невідомою. Лебедєв прийняв пропозицію і Академія наук України обрала його академіком, у вересні 1945 року він обійняв посаду директора Інституту енергетики. (Лисовский Игорь Михайлович. 2008).

О.О. Богомолець помер у 1946 році, його наступником став О.В. Палладін, теж біолог, інтереси його були за межами обчислювальної техніки. Однак він продовжував політику Богомольця і Лебедєв введений у склад президії АН УРСР (Ревич Ю В., Малиновский Б. Н. 2014, 23). Про те, що стало поштовхом для зміни напрямку роботи Лебедєва і про те, яка у нього була теоретична підготовка для неї, достеменно невідомо, однак реле, як прилад, добре відповідає двійковій системі числення. І саме на електромеханічних реле німець Конрад Цузе створив перший програмний комп'ютер, який використовувався для розрахунків траєкторії польоту балістичних ракет Фау-2 під час другої світової війни. .

Праворуч: Доктор Ко́нрад Эрнст О́тто Цу́зе

В кінці війни при Раді народних комісарів СРСР був створений Особливий комітет з метою вивчення і використання в радянській промисловості технічних досягнень Німеччини. За його завданням інженер-капітан першого рангу О.І. Шокін, майбутній довголітній Міністр електронної промисловості, з липня 1945 до травня 1946 року перебуваючи в Німеччині, займався роботою з вивчення, освоєння та вивезення трофейної радіолокаційної техніки (Малашевич Б. 2019). Серед вивезеної документації мали бути схеми і описи конструкції комп'ютера Цузе. Оскільки за ними було видно, що комп'ютер працював на реле, документація могла були передана для вивченням радянським релейщикам, в тому числі і Лебедєву. Звичайно, уся вона була німецькою мовою, а дружина Лебедєва, (дівоче прізвище Штейнберг, була німкенею за походження і могла допомогти чоловікові розібратися з тими документами.

Та як би там не було, в кінці 1947 року Лебедєв вже мав структурну схему цифрової обчислювальної машини і для її обговорення у січні-березні 1948 р. в Інституті електротехніки зібрав семінар, на який запросив академіків Лаврентьєва, Дородніцина (Москва), Гнєденка, Ішлінського та інших менш відомих математиків та фізиків (Лисовский Игорь Михайлович. 2008).

Цей семінар мав далекосяжні наслідки, бо робота над втілення схеми в “залізі” невдовзі почалася, але хто і коли прийняв таке рішення, залишається під знаком запитання. Твердження, ніби рішення про творення цифрової обчислювальної машини силами Інституту електротехніки було прийняте “на найвищому рівні”, тобто ЦК КПУ (Ревич Ю В., Малиновский Б. Н. 2014, 20) дуже сумнівне. І сумнівне просто не тільки через згадане ставлення ідеологів компартії до кібернетики, але і через вузькі рамки самостійності ЦК КПУ у прийнятті подібних рішень, за які могли позбутися партійної кар'єри.

Як це сталося, могли описати учасники проекту зі створення МЕСМ в своїй історичній праці (Дашевский Лев, Шкабара Екатерина. 1981). Я зустрічався з Л.Н. Дашевським кілька разів у 1959 році, бо він був рецензентом мого дипломного проекту і відмітив у ньому кілька недоліків, які я мав виправити, але про МЕОМ він ніколи не згадував, що, з рештою, зрозуміло. Катерина Шкабара була секретарем партійної організації інституту. Ця обставина говорить про те, що партійний контроль в наукових установах не був тотальнім, але вона ж змушує її замовчувати деякі незручні факти. При закінчення останнього курсу Київського політехнічного інституту я був в числі групи студентів, які розбирали МЕОМ на частини для перевезення їх в КПІ з метою використання їх в лабораторних роботах. На ювілейній зустрічі з однокурсниками, ті з них, які залишилися в КПІ для викладацької роботи, запевняли мене, що машина була зібрана наново і працювала.

Описуючи обставини своєї роботи в будівлі покинутого монастиря в Феофанії під Києвом, автори книги кілька разів згадують про її "секретність". Однак це була аж ніяк не державна таємниця, а таємниця керівника проекту О.С. Лебедєва і його найближчого оточення і Палладіна, який мав дачу у Феофанії і це була його ідея розмістити "конструкторське бюро" саме там:

Для МЕСМ потрібне було приміщення площею 100-150 квадратних метрів. І ще приблизно стільки ж для генераторів, акумуляторів, автоматики управління. Слід було десь розмістити майстерні та інші служби. Знайти такі великі площі у зруйнованому війною Києві було дуже складно. Зумів допомогти президент Академії наук Української РСР академік Олександр Палладін. Він усіляко підтримував проект Лебедєва (Осипчук Игорь. 2011).

КДБ знало про це "секретне" КБ, і на його вимогу з його небагатьох працівників двох звільнили (там же). Отож, обережність була необхідна тільки, щоб не бути звинуваченими якимось "ідеологами" або конкурентами в заняттях сумнівних або навіть шкідливих, і це могло викликати заборону роботи. Колишні молодші учасники проекту навіть розповідали нам, студентам при демонтажі МЕОМ, що Лебедєв почав роботи на свій страх і ризик і в плани роботи Інституту електротехніки вони не входили. Це легенда, але можна повірити в те, що мізерне фінансування робіт здійснювалося "лівим" шляхом за рахунок грошей, які відпускались зовсім на інший проект. Нерідко, мало не на власні гроші, радіодеталі доводилося купувати на "Євбазі»" ("єврейський" базар у Києві з "товкучкою"), тому недарма його згадують автори у своїй книзі.

Процес створення МЕОМ описаний в книзі про діяльність С.О. Лебедєва в рамках історії обчислювальної техніки. В ній зазначено, що розробка загальних принципів побудови електронних обчислювальних машин була зроблена в жовтні-грудні 1948 року. Далі в ній описана розробка їх моделі по етапах до кінця 1950 року. Демонстрація діючого макету прийомній комісії відбулася 4 січня 1951 року і в цей же день Лебедєв зробив доповідь на Президії АН СРСР, після чого була прийнята постанова про пуск Електронної (малої) обчислювальної машини в експлоатацію (Малиновский Б. Н. 1995, 30-31).

Однак сказати, що це вже був повноцінний комп'ютер говорити було ще рано. Про це говорить Протоколу №1 засідання закритої вченої ради інституту електротехніки та теплоенергетики АН УРСР від 8 січня 1951 р. На засіданні були присутні академіки АН УССР І.Т. Швець, С.О. Лебедєв, С.І. Тетельбаум, доктори технічних наук О.Д. Нестеренко, В.І. Толубинський, кандидат технічних наук Л.В. Цукерник і ще кілька осіб без наукових ступенів і звань. Звертає на себе увагу, що серед присутніх не було жодного математика з числа тих, кого Лебедєв запрошував на семінар в 1948. Здається, що в колективі Лебедєва математиків не було взагалі. На порядку денному стояло: "Счетно-решающая электронная машина". Протокол містить в собі деяку суперечливу інформацію, очевидно був дещо виправлений, тим не менше, в ньому було зазначено таке:

1951 року перед лабораторією поставлено завдання — перевести макет у працюючу машину. Перешкодою для цього є відсутність автоматичного введення вихідних даних і автоматичного виведення отриманих результатів. Автоматизацію цих операцій буде здійснено за допомогою магнітного запису, який розробляється Інститутом фізики. (Малиновский Б. Н. 1995, 28-29)

Судячи з протоколу засідання, подальший розвиток моделі планувався в технічному напрямку, на програмне забезпечення уваги не зверталося. В Москві відповідно фінансування було призначене постановою уряду, але призначили термін введення в повноцінну експлуатацію на IV квартал 1951 року. Очевидно постанова мала секретний характер бо вказаний протокол був позначений грифом "Секретно" і під знаком секретності розвивалася уся обчислювальна техніка Радянського Союзу наступні десять років. В якийсь час планувавсяя навіть фільм про МЕОМ під грифом "Секретно" (Ревич Ю В., Малиновский Б. Н. 2014, 34)

Це все свідчить, що поява обчислювальної машини знаменувала великий успіх, розвиток якого був в інтересах як учасників вдалого проекту, так і цілої держави. Це викликало великі переміни в долі окремих осіб. Вже з 1950 року Лебедєв працював вже в Москві, хоча продовжував керуванням доробленням машини. Продовжувати кар'єру в Росії було для нього природним бажанням, а людини, яка би могла замінити його на цьому посту, не знайшлося. Ще раніше до нього до Москви перебрався Лаврентьєв, де очолив Інститут точної механіки. У 1953 році його на цьому посту замінив Лебедєв. Він був запросив їхати з ним провідних спеціалістів з числа творців МЕСМ. Але у справу втрутилася Катерина Шкабара. Вона поскаржилася у ЦК КП України, на що там відреагувати так: "Ви збираєтесь їхати? Будь ласка. Але із собою нікого не забирайте". Таким чином, Л.Н. Дашевський, З.Л. Рабинович, С.Б. Погребинський залишилися в Києві і хтось з них міг би стати офіційним лідером української обчислювальної галузі, але цьому на заваді в час боротьби космополітизмом стала їхня єврейська національність, а Лисовський І.М. таки поїхав до Москви. Та саме спричинило і запізнення зі заснуванням Інституту кібернетики. Його засновником міг би стати Гнєденко, але у слушний час він працював за кордоном і на майбутнє мав інші плани. Тим не менше, він запросив до Києва В.М. Глушкова, який буквально через рік після переїзду з Москви став засновником і директором Інституту кібернетики, який очолював до самої смерті у 1982 році.

Між тим, обчислювальна галузь почала розвиватися в СРСР бурхливими темпами. Різноманітність починань в різних містах країни нагадула ситуацію в машинобудуванні Англії на початку 19-го століття. Гвинти, які нарізалися ручним способом, мали зовсім різну нарізку. Неможливо було знайти два однакових гвинта, що ускладнювало ремонт і збірку верстатів, заміну зношений деталей новими. Був потрібен геній Йосифа Витворта (1803 – 1887), який не тільки винайшов вимірювальну машину, але і запропонував ідею стандартизації різьби на гвинтах (Зворыкин А.А. и др. 1962, 150-152). Цей принцип, заснований на практичному досвіді, увійшов у традицію машинобудівництва. У галузі радянської обчислювальної техніки він не був сприйняти через надмірну її секретність. Серед її лідерів переважали чисті теоретики і зовсім не було людей з досвідом організації масового виробництва. Навпаки, в умовах відкритого суспільства Америки відбулася комерціалізація комп’ютерної промисловості. При цьому розвиток технічних засобів визначався вже згадуваним особливим характером американської інженерії:

Простота! Це, мабуть, найхарактерніша риса американської інженерної думки. Американську конструкцію машини, мотора, одягу можна відрізнити серед багатьох інших. Що ж відрізняє американську конструкцію? Насамперед простота виготовлення, що дозволяє поставити масове або великосерійне виробництво на конвеєрі; простота налагодження, нескладність та надійність експлуатації, що дозволяють вільно користуватися машиною або пристроєм; простота розбирання та складання (Смеляков Н.1970. 48).

Прагнення простоти, характерне для американської інженерної думки те тільки визначало напрям розвитку комп'ютерної техніки, воно ж проявлялося у використанні комп'ютерів для спрощення методів управління процесами. Саме так виник метод мережного планування.

Методики мережевого планування розробили наприкінці 50-х у США. У 1956 р. М. Волкер з фірми "Дюпон", досліджуючи можливості більш ефективного використання обчислювальної машини Univac, яка належала фірмі, об'єднав свої зусилля з Д. Келлі з групи планування капітального будівництва фірми "Ремінгтон Ренд". Вони спробували використовувати ЕОМ для складання планів-графіків великих комплексів робіт із модернізації заводів фірми «Дюпон». В результаті було створено раціональний та простий метод опису проекту з використанням ЕОМ. Спочатку він був названий методом Волкера-Келлі, а пізніше отримав назву методу критичного шляху (або CPM – Critical Path Method) (Дорофеев Э.Б. a.o. 2014).

На відміну від Америки, в Радянському Союзі пошуки шляхів розвитку комп’ютерної техніки йшли серед складних наукових проблем. Зокрема мала місце ідея використання в ЕОМ кріогенної техніки, яка могла би успішно використовуватися в космосі в умовах наднизьких температур. Для її практичної реалізації в Києві був навіть створений науково-виробничого Центр "Сатурн", яким керував ентузіаст цього напрямку В.М. Алфеєв. Інший шлях обрала група спеціалістів Науково-дослідного центру електронної обчислювальної техніки (рос. НИЦЭВТ), які були ентузіастами створення пам’яті ЕОМ на магнітних доменах. Теоретичні розробки в обох цих напрямках не дали практичних результатів, але невдалі спроби нікому не зіпсували наукову кар’єру. Можливо, подібні історії мали місце і в Америці, але, розвиваючись не в интересах окремих осіб чи груп, а з практичних потреб економіки, американська комп'ютерна промисловість формувала ринок збуту і одночасно задовольняла його потреби. Такі обставини стимулювали виникнення мов програмування, багатозадачності (мультипрограмування), тобто властивості операційних систем забезпечувати одночасне виконання кількох задач на одному процесорі і вели взагалі до оптимізації взаємодії окремих пристроїв комп'ютера в режимі розподілу часу з метою підвищення його ефективності і зменшення вартості виробництва.

При пануванні соціалістичної економіки все це було неможливе, тому був обраний звичайний для неї екстенсивний шлях розвитку. Підприємствам, які виробляли електромеханічні прилади було велено засвоїти виробництво ЕВМ, а ті заводи, які спеціалізувалися на товарах побутового призначення мали, перекваліфікуватися на новий для них напрямок. Однак культуру виробництва не можна було директивно підняти на вищий рівень, і вона залишалася у попередньому стані. Також не було звернуто уваги на можливий брак спеціалістів для обслуговування новішої техніки. Гонка озброєнь і початок освоєння космосу цю потребу значно збільшили. Кваліфікованих кадрів найбільше бракувало в армії і треба було шукати рішення цієї проблеми, оскільки військові училища і академії таких спеціалістів практично не готували. Необхідне джерело кадрів було знайдене в звичайних вищих учбових закладах Радянського Союзу:

З цією метою навесні 1959 р. по багатьох цивільних ВНЗ були розіслані гінці, військові кадровики, наділені необхідними повноваженнями. Вони мали право відбирати випускників ще на стадії дипломного проектування, задовго до розподілу, і відібрані ними випускники після захисту дипломного проекту на розподіл вже не направлялися. Для майбутніх Ракетних військ стратегічного призначення (РВ СН)відбирали найкращих за успішністю, а вибір був. Відібраних запрошували (саме так!) у кадри Радянської Армії на 25 років. (Живоглазов Г.А. 2010, 3)

Насправді відмовитися від запрошень було неможливо. З одного боку пропонувалася добре оплачувана робота, а з другого, тим, хто сумнівався, вміло натякали, що їх можуть мобілізувати як військовозобов'язаних і відправити служити у віддалені місця. Таких новобранців найбільше було з КПІ, дещо менше випускників політехнічних інститутів Пензи, Рязані, Таганорога, Ленінграда, в цілому кілька десятків. Усім їм було присоєно звання лейтенант-інженерів і призначене місце служби у військових наукових установах. Більшість опинилася в НДІ-4 Міністерства Оборони, розташованого в селищі Болшево в семи кілометрах від Москви. Цей інститут відіграв особливу роль у розвитку ракетної та космічної техніки Радянського Союзу. Обчислювальний центр (ОЦ) інституту був у той час так званим координаційним центром, який забезпечував управління першими польотами супутників у космос. В ньому вже працювали дві машини М-20, а дещо пізніше були поставлені ще дві М-50. Як інженери, новоспечені офіцери мали працювати на цих машинах підтримуючи їх в робочому стані, тому цю публіку називали машиністами. Маючи тільки загальні знання з обчислювальної техніки, вони були неготові до ксплуатації новостворених ЕОМ і мусили спеціалізувалися самостійно в процесі роботи, бо вчити їх було нікому.

Потреба в програмістах була вирішена іншим способом. Увесь випуск військово-морських училищ 1959 року не потрапив на флоти, а відправлений в той же НДІ-4 на курси програмування при ОЦ. Таких курсантів було близько трьохсот. Через півроку програмісти були готові і кваліфікацію мали покращувати в конкретній роботі на комп'ютерах. Більшу частину з них відправили служити на полігони ракетних військ, де вже були встановлені якісь ЕВМ, менша частина залишилася в НДІ-4.

Складно сказати, чи манія секретності проявила себе у смішний спосіб при творенні машини М-50, чи на це були якісь інші міркування, але вся документація для неї мала гриф "Абсолютно секретно". В порядку новизни на ній було замислено влаштувати можливість одночасної роботи арифметичного і зовнішнього запам'ятовуючого пристроїв (АУ і МЗУ), але без жодного програмного забезпечення цього процесу лише при використанні деяких апаратних (у hardware) змін. Таким чином могла бути дещо збільшена швидкодія ЕОМ, але програмісти цю можливість не використовували. На цій же машині були проведені ще деякі незначні нововведення. Все це загалом колишній машиніст описував так:

А ще в М-50 була передбачена так звана "паралельна робота", нібито через яку вона і була спочатку абсолютно секретною (гриф швидко зняли). Що таке? Обмін інформацією із зовнішніми накопичувачами займав досить багато часу, а арифметичне пристрій у цей час простоював, коли виконувалася операція обміну. Вважалося, що програма повинна виконуватися послідовно команда за командою (тоді здавалося: а як же інакше?). Щоб підвищити продуктивність машини, конструкторами була закладена можливість роботи АУ паралельно з процесом обміну (можливо, вперше). При цьому програміст сам повинен був розраховувати відповідно до приблизної швидкодіі машини, які операції і скільки їх він міг внести в програму так, щоб вони могли виконатися за ті кілька мілісекунда, поки йшов обмін. Звичайно ж, це була морока для програмістів, тому ніхто цим насправді не користувався – паралельну роботу завжди блокували, благо, в команді було передбачено для цього один розряд (там же, 14).

Насправді ніякого секрету в паралельні роботі не було, бо в американських комп'ютерах вона вже використовувалася за допомогою операційної системи, а апаратно була передбачена лише система переривань. Головний конструктор М-50 Лебедєв про це не знав і думав, що сказав нове слово у обчислювальній техніці і хотів зберегти цю “таємницю”. Однак працювати з секретною документацією машини було дуже складно. Вся вона зберігалася секретній бібліотеці інституту, а ОЦ в той час був розташований поза його огорожею. Винести валізу з секретними документами можна було тільки під охороною. Програмісти, які вже довідалися, що ніякого секрету в машині нема, сміялися з того, коли кожен день два офіцери озброєні пістолетами тягли ту валізу в ОЦ, а потім назад .

При нагоді треба зазначити, що в ОЦ НДІ-4 був спеціальний відділ, який займався програмним забезпечення. Кілька співробітники в ньому були справжніми віртуозами, які дуже вміло використовували особливості систем команд на М-50 і М-20 при створенні бібліотек стандартних програм (СП) для рішень математичних функцій. Ці СП використовувалися дуже часто, а час їх роботи впливав на швидкодію ЕОМ, тому вони мали бути якнайбільш короткими. В деяких командах деякі розряди або їх групи не використовувалися, тому їх могли застосувати системні програмісти і цим скорочувати кількість команд СП і, тим самим, час її роботи. Таким досвідом програмісти різних ОЦ обмінювалися між собою, вони ж знайомилися при можливості з доступною іноземною літературою, тому були в курсі усіх новин в комп'ютерній техніці. Це вони першими довідалися про існування мов програмування і почали їх використовувати з власної ініціативи. В результаті програмне забезпечення software в Радянському Союзі розвивалося значно швидше, ніж hardware і трималося на досить високому, майже світовому рівні.

Апаратна частина радянських ЕОМ відставала від американських комп'ютерів не тільки конструктивно, але і за надійністю. Машиністи мали практично безперервно підтримували ЕОМ в працездатному стані, з якого вона часто виходила через різні причини: слабка за надійністю елементна база – радіолампи побутового призначення, неякісне електроживлення, ручний монтаж навісних елементів – резисторів, напівпровідникових діодів, конденсаторів, безліч контактів тощо. Машини працювали цілодобово і рідкісна зміна обходилася без того, щоб машина за вісім годин роботи два-три рази не виходила з ладу. Коли несправність траплялася типова, добре знайома, машиністи її швидко виявляли і усували за лічені хвилини. Якщо ж траплялася рідкісна й незрозуміла ситуація, їм потрібно було часом кілька годин, а то й змін щоб привести машину в робочий стан. Однак техніка мала таку особливість, що її ненадійність проявлялася в інший спосіб:

Особливо неприємні були збої, це такі тимчасові відмови, що самоусуваються. Щоб знайти причину збоїв, їх треба було провокувати і потім шукати причину. Провокації зазвичай зводилися до відхилення напруги живлення чи тактової частоти. Усунути справа нехитра – несправний блок вилучити, новий такий же вставити, але знайти де і що саме міняти – найсерйозніша проблема, успіх і тривалість пошуку в якій дуже залежали від кваліфікації обслуговуючого персоналу (там же, 4-5).

Деякі збої траплялися тільки на якійсь одній програмі, і були випадки, що виявлення їх причини тривало по кілька тижнів під час профілактики машин, на яку відводилося по дві години на добу. Вона полягала у виявленні потенційно небезпечних у значенні надійності елементів. З цією метою за допомогою осцилографа ІО-4 проглядалися всі масові ланцюги, якими проходило машинне слово, те саме робилося щодо адресних ланцюгів та основних керуючих схем. Потім машину "качали" – відхиляли від норми в той і інший бік найбільш критичні "номінали", напруги електроживлення. При цьому ненадійні елементи виходили з ладу остаточно, тому їх можна було легко знайти.

Надійність обчислювальноїх техніки була особливою турботою в перші роки освоєння космосу. Начальник відділу програмування ОЦ, який займався визначенням параметрів орбіт перших пілотованих космічних кораблів "Восток" та "Восход" В.Д. Ястребов у довірливій бесіді казав: "На возі в космос їдемо". За участь в успішному здійсненні першого у світі польоту корабля-супутника "Восток-1" з людиною на борту він був нагороджений орденом Червоної Зірки. За ту саму заслугу начальник відділу ЕОМ М-20, на якій велася обробка орбіти польоту, підполковник М.Т, Кобзар, випускник Харківського воєнно-авіаційного училища зв'язку, був нагороджений орденом Трудоаого Червоного Прапора.

При ускладненні подальших польотів в космос проблема надійності ЕОМ їх забезпечення виходила на перший план. Цілком розумним в такій ситуації було не покращення якості радіоламп, а взагалі перехід на використання більш надійних елементів, якими були вже відомі на той напівпровідникові прилади вже використовувані при виготовленні комп'ютерів у США. Теоретичні розробки в цій галузі велися в Києві в той же час, як і проект обчислювальної машини. Але через ту ж секретність ці два процеси і навіть одночасні оцінки успіхів в них не були між собою пов'язані, але в обох випадках для прийняття рішень в центрі прикладом була, як це залишалося і пізніше, Америка:

Створення в США транзисторів на основі Gе стимулювало директивні органи Радянського Союзу поставити завдання з розробки та виробництва вітчизняних германієвих транзисторів. До вирішення цих завдань у 1950 р. було залучено відділ фізики напівпровідників ІФ АН УРСР на чолі з В.Є. Лашкарьовим Национальная академия наук Украины… 2003, 11)

Лашкарьов був першовідкривачем pn-переходу у напівпровідниках (Малиновский Б. Н. 2007, 20), однак, практичне втілення його в транзистори було зроблене років через сім, а саме у 1946 році в Америці. Практично негайно вони там почали використовуватися в комп'ютерній техніці, а в СРСР конструктори почали переходити до такої самої думки лише після усвідомлення безперспективності використання в ЕОМ електронних ламп:

До кінця 1950-х років технологія збирання радіоелектронної апаратури (РЕА) з дискретних елементів вичерпала свої можливості. Світ прийшов до найгострішої кризи РЕА, були потрібні радикальні заходи. До цього моменту у США та СРСР вже були промислово освоєні інтегральні технології виробництва, як напівпровідникових приладів, так і товстоплівкових та тонкоплівкових керамічних плат, тобто дозріли передумови для виходу з цієї кризи шляхом створення багатоелементних стандартних виробів – інтегральних схем (Малашевич Б. 2008.)

Швидкому розвиткові освоєння інтегральних схем заважала технологічна відсталість, але транзисторів вже в 1957 році у Радянському Союзі було випущено 2,7 млн. штук (Нитусов Александр. 2008). Цього було досить для використання їх в ЕОМ, але Лебедєв продовжував покладатися на електронні лампи. Тільки в 1962 році на БЭСМ-4 були застосовані діодно-трансформаторні схеми на базі транзисторів П-401. Ти не менше, розвиток радянської обчислювальної техніки рухався до повної невизначеності. Випускалися або готувалися до випуску такі ЕОМ: БЭСМ-6, "Весна", БЭСМ-3, БЭСМ-4, М-220, "Урал-11", "Урал-14", "Мінськ-22", "Мінськ-23", "Мінськ-32", "Раздан-2", "Наїрі". У Держкомітеті з науки та техніки (ДКНТ) вивчалася можливість організації загальнодержавної мережі обчислювальних центрів країни, існував проект створення мережі автоматизованих інформаційних станцій. Почалося проектування та впровадження АСУ великих підприємств та галузевих інформаційних систем (Пржиялковський В.В.). Однак реалізація цих планів не існувало однакового програмного забезпечення, навіть єдиного кодування команд:

В середині 1960-х років у СРСР випускалося більше десятка різних типів обчислювальних машин, які не мали нічого спільного ні з програмного забезпечення, ні з апаратних особливостей і навіть зовнішніх інтерфейсів. АЦПУ (друкарський пристрій – ВС) або пристрої пам'яті від машин типу "Мінськ" не можна було підключити до "Уралів" і навпаки, не кажучи вже про закордонне обладнання. У серії "Мінськ" було прийнято семибітний байт, у БЭСМ — шестибітний, єдиного кодування символів не існувало. Треба було якось розбиратись із цим зоопарком. З сьогоднішньої точки зору ми можемо констатувати, що до шістдесятих років в СРСР було створено досить передову комп'ютерну галузь, але звання "індустрії" їй ще мало заслужити. У цій обстановці весь кінець 1960-х років пройшов у суперечках щодо подальшої орієнтації будівництва комп'ютерів. В результаті було прийнято, ймовірно, найгірше з можливих рішення про переорієнтування всієї галузі на копіювання стрімко застаріваючої техніки фірми IBM (Ревич Ю В., Малиновский Б. Н. 2014., 62).

Як би не оцінювати прийняте рішення, але воно було в решті-решт прийняте через бурхливий розвиток комп’ютерної індустрії в США, коли стало відомо, що приблизно на той же час продаж комп'ютерів в США за попередні 10 років зріс на 860% і продовжував зростати далі (Смеляков Н. 1970. 48). Тим більше, що застосовування в них інтегральні схеми, обчислення з розподілом часу, оптичне зчитування інформації і таке інше підщтовхувало про необхідність великих змін. Навесні 1966 року головний інженер 8-го Главку Мінрадіопрому (МРП) Д.А. Жучков провів одну з перших нарад для організації робіт зі створення ряду ЕОМ з продуктивністю від 1 млн. операцій у сек. до 20 тис. операцій у сек., сумісних за системою команд і периферійного обладнання. Об’єднуючою назвою таких машин первісно стало слово “Ряд”. Головною організацією зі створення таких машин було визначено Інститут точної механіки та обчислювальної техніки (ІТМ і ВТ), директором якого був С.О. Лебедєв. На нараді був присутнім його заступник І.С. Мухін. Істотним вихідним становищем для розробки аванпроекту стало рішення комісії з обчислювальної техніки Академії наук і ДКНТ від 26.01.1967 р. (голова академік О.О. Дородніцин), в якому запропоновано було прийняти для “Ряда” ту ж, в основному, логічну структуру та систему команд (“архітектуру”), що і в System 360, випущеної корпорацією IBM (США). Дородніцин добре розумів, що радянське програмне забезпечення було катастрофічно недостатнім і серйозно стримувало застосування ЕОМ у більшості галузей народного господарства. У січні 1969 р. він виступив з доповіддю на колегії ДКНТ "Про стан математичного забезпечення ЕОМ та заходи щодо його корінного поліпшення", в якій зазначив, що в СРСР не було жодної організації, здатної в розумні терміни представити сучасні операційні системи для нової серії ЕОМ; для цього не було ні людських, ні технічних, ні фінансових ресурсів. Стандартні програми кожен користувач створював собі сам, постачальники ЕОМ цим не займалися. У цих умовах забезпечення повної сумісності машин системи "Ряд" із системою IBM/360 розглядалося як один з основних заходів, що сприяють поширенню та зростанню в країні насамперед прикладного програмного забезпечення.

Аванпроект було розроблено 23.06.1967 р. в Конструкторського бюро промислової автоматики (КБПА). Керівництва ІТМ і ОТ відмовилося бути головною організацією зі створення ЕОМ "Ряд", пояснивши відмову цілим рядом формальних причин, а про справжні відмови можна тільки здогадуватися. Послідували деякі організаційні перетворення і подальшим розвитком обчислювальної техніки по системі "Ряд", яка була перейменована єдину систему (ЄС, рос. ЕС), керував новостворений НИЦЭВТ. Генеральним конструктором ЄС ОЕМ став В.В. Пржиялковський, який пизніше описав розвиток цього сімейства з початку сімдесятих до кінця дев'яностих років минулого століття у статті, поміщеній на сторінці Віртуального комп'ютерного музею (ВКМ). У своїй статті, так само в тому ж музеї, я описав, з якими проблемами зразу ж стикнувся цей розвиток на прикладі введення в експлуатацію ЕОМ ЄС-1050 в ОЦ НДІ-4 (Стецюк Валентин. 2003). Далі йде виклад цієї статті з невеликими змінами у формі і змісті, бо для доброго розуміння виникаючих проблем треба точніше уявляти особливі обставини проведеної роботи.

Наприкінці 1973 року командування НДІ-4 вирішило оновити парк ЕОМ, зокрема, встановити ЄС-1050. Головним інженером ОЦ став тоді М.Т. Кобзар, який віддавна мав добрі зв’язки в колах обчислювальної техніки у Москві. Але інститут таку машину заздалегідь не замовляв, тому в наступному році отримати її би не міг. Однак одна з організацій скасувала своє замовлення, тому виробник Пензенський завод ВЕМ міг продати інституту ЕОМ під заводським номером 5013, але тільки до кінця 1974 р. Якби інститут не встиг взяти машину за цей термін, вона б потрапляла під новий розподіл на 1975 рік. Така була особливість планової системи. На той час з різних причин, але найбільше через помилки у проектуванні, жодна з випущених вже дванадцяти машин не працювала. На той час з різних причин, але найбільше через помилки у проектуванні, жодна з випущених вже дванадцяти машин не працювала. Частина з них навіть стояла в заводській упаковці, бо для машини були потрібні площа 100 кв. м та наявність холодильних установок. У покупців або того, або другого не було. Репутація ЄС 1050 катастрофічно падала, зацікавлені кола (конкуренти) розповсюджували чутки, що ЄС-1050 — це міф, вона взагалі не може працювати. Для підтримки репутації всієї Єдиної системи було абсолютно необхідно, щоб хоч одна з швидкодіючих машин запрацювала. В першу чергу, в цьому був зацікавлений НИЦЭВТ, і, хоча він уже займався іншими роботами, було ухвалено рішення допомогти виробнику налагодити випуск працюючих машин. Зі свого боку завод-виробник (директор В.А. Стукалов) мав подолати проблему зі збутом ЕС-50 і сподівався з допомогою НИЦЖВТу виправити допущені помилки. В той же час ОЦ НДІ-4 зміг легко долучитися до цієї кооперації через те, що мав перевагу над іншими покупцями у наявності необхідної площі і готового холодильного устаткування. В зусиллях до досягнення спільної мети вирішальна роль належала військовим:

Вони виявили ініціативу, запропонувавши об'єднати зусилля розробника, заводу та замовника для введення в експлуатацію ЄС-1050 № 13 у обчислювальному центрі замовника. Завданням ставилося не тільки введення зразка в експлуатацію, а й виправлення усіх недоробки розробки та виробництва. Натхненником та організатором цих робіт був головний інженер ОЦ НДІ-4 полковник М.Т. Кобзар.

Від НИЦЭВТ активну участь брали А.А. Шульгін (відповідальний), Б.Б. Автономов, Ю.А. Коханов, К.А. Ларіонов, Ю.С. Ломов, Ю.А. Почечуєв, Н.М. Слюсарєв та ін. Від заводу ВЕМ: М. Васильєв (відповідальний), В. Гончарик, Ю. Пахолков та ін. Від замовника – підполковник В.М. Стецюк, представник замовника НИЦЭВТ О.І. Абрамов.

Представником замовника звичайно завуальовано називався офіцер військової прийомки (ВП), спеціальної служби в Міністерстві оборони, яка вела контроль якості та приймання продукції для потреб армії, тобто забезпечувала сувору відповідність виробів (озброєння, техніки, матеріалів) вимогам військових стандартів. Ці офіцери мали відповідну освіту, свою роботу вели фахово і відрізнялися особливою вимогливістю до виробників. Їхня роль в освоєнні сімейства ЄС була дуже висока. Старшим воєнпредом, тобто керівником ВП в НИЦЭВТі був полковник Л.Д. Файнберг. Його правою рукою був Ю.І. Грачов, який до того працював на М-20 разом з Кобзарем. Він дуже сприяв співпраці ОЦ НДІ-4 з НИЦЭВТом.

Як з'ясувалося під час співпраці, НИЦЭВТ всю документацію на екземпляр ЄС-1050 зразу офіційно передав заводу, машина в ній визнавалася придатною до експлуатації, і далі центр за неї не відповідав. Однак справою честі було визнати недоробки, коли навіть деякі операції взагалі не виконувались. В основному це стосувалося схем контролю та дкількох незначних речей (наприклад, запису стану ЕОМ в пам'ять при аварійному відключенні). Кобзар відправив в НИЦЭВТ на стажування групу машиністів ОЦ, серед яких був і я. Тамтешні спеціалісти, які розробляли схеми ЄОМ ЄС-50 з американських оригіналів, в розмовах з нами визнавли, що в прагненні зменшити розміри машини і для якнайшвидшого завершення робіт вони викидали "зайві", як їм здавалося, вузли. Це були вузли апаратного контролю результатів числень (другий суматор і щось інше). А для зменшення розміру машини існували серйозні причини:

Висока продуктивність, великий обсяг обладнання ЕВМ ЕС-1050 та високі вимоги, представлені до швидкодії логічних елементів та довжини ліній зв'язку між ними, зумовили максимальну щільність упаковки кожного конструктивного рівня за умови охолодження, ремонту та доступу до експлуатації (Ларионов А.М. 1976, 261).

Проблема з охолодженням виникала, тому живлення застосованих радянських інтегральних схеми серій 137 і 187 здійснювалося від джерел -5,0 В+/-5% при врахуванні нестабільності і пульсації (там же, 247), тобто на приблизно вдвічі більшому вольтажу, ніж в IBM. Скажімо, якщо в американських комп'ютерах для "нуля" достатньо 1,2В, а для "одинички” 1,8 В, то радянським відповідно треба було – 1,8 та 3,2 В, через що тепла виділялося вдвічі більше. Радянська промисловість не могла забезпечити таке саме відхилення від номіналу напруги як в американських ІС, тому різниця між вольтажем “одинички” і “нуля” мала бути більша, щоб уникнути можливого між ними перекриття через великі допуски. В радянських ІС допуски були більші, бо застосовані для їх виробництва матеріали не мали такої самої чистоти, як американські. Це був результат технологічної відсталості, на подолання якої потрібні роки. Інші проблеми виникали через те, що розробники НЦЭВТі не мали американського оригіналу і тому мусили вчитися на ходу в процесі розробки, щось вигадувати і таким чином зростала їхня кваліфікація.

Праворуч: Нарада з планування необхідної доробки ЄС- 1050.

За столом від ліва: Н.В. Васильєв, В.С. Антонов, В.В. Пржиялковський. В центрі стоять В. Гончарик (зліва) і Грачов Ю.І. (нахилився над Антоновим).

Як вказував Пржиялковський, Лебедєв у розробках ЄС ЕОМ не допомагав, але і не заважав (Файнберг Д.Л. 2019). Основна роль у запуску машини належала, звичайно, НИЦЭВТ, але не зайвим було б згадати заводських фахівців — Головного інженера Н. Васильєва та старших інженерів Ю. Пахолкова, В. Гончарика та багатьох інших працівників заводу ВЕМ, які з ентузіазмом по 10-12 годин на добу, навіть у вихідні дні бувало працювали над доведенням машини і на заводі, і в ОЦ НДІ-4.

Відновлення і доробка ЭС 1050 почалося на першому зразку машини, який стояв у НИЦЭВТі (весна 1974 р.) У цей час розробнику стало ясно, що можна виправити, а що ні. Необхідні доопрацювання надсилаються на завод. Приблизно з вересня бригада фахівців з НДІ-4, що вже пройшла стажування в НИЦЭВТ, прибувала на завод для контролю над ходом виробництва та вивчення методів налагодження та експлуатації. Склад групи весь час мінявся, але вона безперервно працювала до кінця грудня 1974 року. Одночасно за процесом доробки слідкувала військова прийомка заводу (представник замовника полковник Пітіков. Завдання прийомки дещо відрізнялося від інтересів ОЦ НДІ-4. Звичайно, вона була зацікавлені у тому, щоб машина кінець-кінцем повністю відповідала вимогам ТУ, але термін закінчення доробки вона заводу не ставила і спішити з цим, на відмову від ОЦ НДІ-4 не хотіла. Контакти між цими двома групами були тісні і про цю різницю мова ніколи не йшла, бо Пітіков знав, що Кобзар має підтримку у верхах, але різниця відчувалася при конфліктних ситуаціях з виробниками. Постурово ставало ясно, що до кінця року виробники не встигнуть доробити машину, тому ВП не погодиться із завершенням роботи. Як сталося, що ОЦ отримав машину, я описав і свої статті, з якої даю уривок:

Я завжди був присутній на засіданнях військової прийомки. І оn на одному з них, саме 27-го грудня(!), з виступу Пітікова я зрозумів, що машина до кінця місяця вже не зможе бути відправлена ​​в ОЦ. Я негайно, але тихенько з кабінету і побіг до машинної зали дзвонити по московському телефону. На щастя, зв'язок спрацював добре і Марк був на місці. Я йому пояснив суть справи, і він почав діяти — підключив потрібних людей із вищих ешелонів прийомки, зв'язався з міністром електронної промисловості Шокіним, а сам сів на потяг "Сура" і на другий день вранці вже був на засіданні прийомки. Він рішуче взяв ведення засідання у свої руки, роздав теобхідні завдання так, що Питиков не встиг навіть рота розкрити. Поки Пітіков розбирався із своїм начальством, у цех уже пішов наказ: "Різати міжстоєчні з'єднання!". Негайно почалося його виконання цеховиками та упаковка машини. Всього треба було відправити 232 великі та малі ящики, для цього замовити машини і почати відправлення так, щоб абсолютно всі ящики були відправлені до кінця дня 31 грудня 1974 р. А в мене вже все було давно записано, що де лежить або стоїть. Цілий вечір я керував завантаженням (Стецюк Валентин. 2003).

Ящики були різні, для стійок (шаф) 32 великі, решта менших різного розміру для типових елементів заміни (ТЕЗ), блоків живлення, ЗІПу, кабелів, для технічної документації (цього останнього було дуже багато, адже для кожного типу ТЕЗів була своя окрема документація, схем було безліч, причому різного типу). На другий все це вже в було ОЦ і за пару днів встановлено в машинному залі, а до нового ж року інститут встиг перевезти 2,5 млн. крб. за оплату всього цього майна. Так закінчилися мої "курси" з вивчення ЕОМ ЄС-1050, я отримав відповідний документ і був призначений начальником машини під номером 5013.

Посвідчення спеціаліста

Подібні посвідчення мав мати увесь технічний персонал, який вів експлуатацію машини. Штатний розклад її був складений завищеним. На практиці, коли вже машина була налагоджена, він був меншим, а саме, начальник машини, він же фахівець з процесора, чотири начальники зміни, кожен з яких був спеціалістом або по пам'яті, або по каналах, або по процесору, або по зовнішніх пристроях. У зміну входило ще два-три оператори, які займалися виключно супроводження рішення програм. Вдень постійно окрім начальника машини залишалися фахівець із пам'яті, двоє спеціалістів каналами (вони ж спеціалісти із зовнішніх пристроїв — стрічки, диски), троє системних програмістів (у них була й інша робота). Усе це інженери. Крім того, було кілька техніків з ремонту ТЕЗів та зовнішніх пристроїв, а також один або два техніка — старші оператори. Тепер рішення таких самих програм веде одна людина на персональному комп'ютері.

До залу, в якому має розміщатися ЕОМ ЄС 1050 існували певні вимоги. Полоща приміщення мала мати розмір 200-250 м.кв. Повітря для охолодження ЕОМ мало бути в таких межах: 99,95% – для частинок 5 мкм і більше, 97,5% для частинок розміром до 5 мкм, 90% – для частинок розміром до 3 мкм і 50% для частинок до 1 мкм. Запиленість не повинна перевищувати 1 мг на один кубометр повітря при розмірі частинок не більше 3 мкм (Ларионов А.М. 1976, 272-275). Такі самі вимоги мали бути і для цеху, в якому ЕОМ №5013 виготовлялася. Однозначно вони не виконувалися, бо цех спеціально для виробництва ЕОМ не будувався, а залишився у свєму первісному вигляді. Так само було і на більшості інших заводів і це безумовно негатично впливало на якість продукції. Машинний зал ОЦ НДІ-4 мав 105 м кв., ще була лабораторвія для ремонту ТЕЗів і дві кімнати для документації і обслуговуючого персоналу загальною площею близько 100 метрів. Цього було більше, ніж досить.

Якість повітря в залі була добра щодо твердих домішок, але була в ньому наявна невелика присутність метану, який виділявся з лінолеуму, яким була вкрита підлога. Звичайно, обслуговуючий мав бути забезпечений змінним взуттям і халатами.

Ліворуч: Машинний зал ЕОМ ЄС-1050

Біля пульту В. Стецюк, за моніторами оператори М. Ковригіна і З. Давиденко.

Заводська бригада наладчиків прибула в ОЦ вже на початку січня 1975 року і приступала до роботи в міру готовності пристроїв. Спочатку бригадою керував Юрій Пахолков, а пізніше Віктор Гончарик, обидва добрі фахівці з процесора. Періодично для консультацій і допомоги із НИЦЭВТу приїжджали фахівці з інших пристроїв. Після остаточної наладки перші тижні машина працювала дуже ненадіно. Напрацювання на збій зразу дорівнювало не більше 16-17 годин, але воно постійно зростало до 22 годин, тобто у совїй готовності до профилактики вже працювала без збоїв. Покрешення досягалося завдяки усунення помилок монтажу, головно неякісної пайки, частіше непропайки взагалі, які вадшукуквалися візуально у прискаємих місцях. Деякі контакти слабшали поступово слабшав, і знаходити дефеки було дуже важко. Крім того, досить часто з ладу виходили ТЕЗи (типові елемекнти заміни), а ТЕЗах — мікросхеми. Але найчастіше виходила з ладу опреативна пам'ять — до 80% відмов припадало на її частину. Помилка називалася РІОП – регістр інформації оперативної пам'яті. Справа була у ТЕЗах, але на стендах вони працювали нормально, а у стійці – ненадійно.

Налагодження машини тривало близько трьох місяців. Після цьо вона працівала з викоонання поточних завдань інституту. Вістка про те, що ЄС-1050 працює добре, швдко розійшлася по подібних установах Москви і найближчого Підмосков'я. В НДІ-4 практично кожного дня приїжджали гості з бажанням власними очима подивится на її роботу і довідатися про особливості введення її в експуатацію. Особливо часто були спеціалісти з ЦНІІМШу, який перебрав від НДІ-4 управління косміними польтами. Керівництво НИЦЭВТУ теж було добре задоволене, що давня проблемв нарешті вже вирішена, це, справді, був переломний момент

Спільними зусиллями у травні 1975 року ЕОМ ЄС-1050 № 13 було здано в експлуатацію. Про важливість та якість цієї роботи говорить той факт, що цей зразок успішно експлуатувався майже 15 років. Команду замовника на чолі із М.Т. Кобзарем можна з повним правом назвати співвиконавцями створення ЕОМ ЄС-1050. Доведення системи – такий же найважливіший етап, як і розроюка (Файнберг Д.Л 2019).

Офіційно машина була здана в експлуатацію 20 траня. На церемонії передачі був присутній Головний конструктор машини Антонов, начальник НДІ-4 генерал-лейтенант Волков та, звичайно, інші офіційні особи. Не зважаючи на секретність, як виняток для такої урочистої поді, були зроблені фотогафії.

Нарада командування НДІ-4 і конструкторів ЕОМ ЄС 1050.

Від ліва: Начальниник ОЦ полковник Колчеєв В.М., генеральний конструктор ЕОМ ЄС 1050 Антонов В.С., директор НИЦЭВТу Пржиялковський В.В., заступник начальника НДІ-4 генерал-лейтенант Курушин О.О., начальник НДІ-4 генерал-лейтенант Волков Є.Б, гловний інженер ОЦ полковник Кобзар М.Т.

Неприэмності з ЄС-1050 затримали розробку ЕОМ цієї серії і початок випуску наступної моделі ЄС-1060 почався лише в 1977 році в Мінську. У порівнянні з ЄС-1050 модель реалізвала нові можливості:

- розширений набір команд;

- розширений режим управління в процесорі;

- динамічне перетворення адрес у процесорі;

- непряма адресація даних у каналах;

- блок-мультиплексний режим роботи каналів;

- нові мікропроцесорні засоби;

- підвищення точності операцій із плаваючою комою;

- розширену систему переривань;

- нові засоби відліку часу;

- забезпечення моніторних програм;

- реєстрація програмних подій;

– підвищення ефективності засобів контролю та діагностики. (Файнберг Д.Л. 2019).

Однак це був помилковий шлях розвитку комп'ютерної індустрії, бо треба було долати відставання в технології.

Основним стримуючим моментом у подальшому вдосконаленні ЄС ЕОМ була, безумовно, елементна база. До 1990 року, коли з початком економічної реформи виробництво машин фактично припинилося, ЄС так і не перейшли на надвеликі інтегральні схеми. Технології Міністерства електронної промисловості не дозволяли створювати елементи на мікросхемах менше ніж 2 мікрони, тому останні розробки серії оснащувалися мікросхемами пам'яті ємністю лише 64 Кбіт (Дубова Наталья. 2010-?).

Як може здатися дивним, подібна ситуація мала місце у зовсім іншій галузі. Мається на увазі фармацевтична промисловість. В той час в Радянському Союзі на заводі "Здоровье трудящимся" (тепер Фармацевтична комапанія "Здоров'я", Харків) випускалася мазь преднізалон, у склад якої входили допоміжні речовини: гліцерин, парафін жовтий м'який, вода очищена, стеаринова кислота та інші. За якістю вона істотно поступалася імпортованим аналогам, які мали той самий склад, але ті самі ресовини мали значно більшу чистоту. Ця різниця приводила до того, що в радянській мазі проходив процес коагуляції, який погіршевав її якість. Та сама причина погіршувала якість радянських інтегральних схем.

Література

Сокращения

ВКМ – Виртуальный компьютерный музей.

Бершадский Александр Моисеевич. История советской вычислительной техники. Комплект учебно-методических материалоа. Пенза.

Дашевский Лев, Шкабара Екатерина. 1981. Как это начинальсь. Москва. "Знание".

Дорофеев Э.Б., Рощупкина И.В., Ушаков С.И. 2014. Методические указания. Воронеж. ФГБОУ ВПО "Воронежский государственный технический университет". StudFiles.

Дубова Наталья. БЭСМ-6. БЭСМ-6..

Дубова Наталья. 2010-?. Очерки истории советской вычислительной техники. Электронная библиотека RoyalLib.com.

Живоглазов Г.А. 2010. Воспоминания машиниста ЭВМ. Юбилейный

Захаров В.Н. 2015. Вычислительная техника и ее использование в СССР в середине 1980-х состояние, предпринимавшиеся меры, прогнозы развития. ВКМ.

Зворыкин А.А., Осьмова Н.И., Чернышев В.И., Шухардин С.В. 1962. История техники. Москва.

Ларионов А.М. 1976. Электронная вычислителная машина ЕС-1050. Москва. Статистика.

Лисовский Игорь Михайлович. 2008. Сергей Алексеевич Лебедев – создатель первой в континентальной Европе и в Советском Союзе цифровой электронной вычислительной машины (МЭСМ). ВКМ.

Малашевич Б. 2008. Первые интегральные схемы. ВКМ.

Малашевич Б. 2019. Александр Иванович Шокин – уникальный министр уникальной отрасли ВКМ.

Малашевич Б. 2021. Зеленоград электронный ВКМ.

Малиновский Б. Н. 1995. История вычислительной техники в лицах. Киев Фирма “КИТ”, ПТОО “А.С.К.

Малиновский Б. Н. 2007. Хранить вечно. Киев.

Национальная академия наук Украины, Институт физики полупроводников имени В.Е. Лашкарева НАН Украины. 2003. Вадим Евгеньевич Лашкарев. Киев.

Нитусов Александр. 2008. Транзисторная история. ВКМ.

Осипчук Игорь. 2011. «Рабочий день академика Сергея Лебедева начинался в десять утра и заканчивался в три-четыре часа ночи…». Факты

Пржиялковский В.В. Исторический обзор семейства ЕС ЭВМ ВКМ

Пролейко В.М. 2013. О базовых факторах динамики отечественной электроники Факты

Ревич Юрий. 2012. У нас была бы лучшая в мире персональная ЭВМ//"Новая газета". № 44 от 20 апреля.

Ревич Ю В., Малиновский Б. Н. 2014. Информационніе технологии в СССР: Создатели советской вычислительной техники.

Розенталь М., Юдин П. 1954. Краткий философский словарь. Москва. Государственное издание политической литературы.

Смеляков Н. 1970. Деловая Америка. Записки инженера. Москва. Политиздат.

Стецюк Валентин. 2003. Развертывание и эксплуатация ЕС-1050. ВКМ.

Файнберг Д.Л. 2019. Немоного об истории. Часть ІІ. ВКМ.

Norbert Wiener. 1948. Cybernetics or Control and Communication in the Animal and the Machine. Hermann & Cie Editeurs, Paris, The Technology Press, Cambridge, Mass., John Wiley & Sons Inc., New York.