До джерел культурної спадщини Наддністров’я

У 2001 році Товариство Лева виграло грант на написання книги про історичну мультикультурну спадщину Дністровського краю. Це завдання виконувала експедиція "Дністер" Товариства. Книга під назвою "Культурні грона Дністра" була опублікована у тому ж році і в ній було поміщено кілька моїх статей також, але мій загальний огляд мультинаціональних культурних стосунків краю в історичному плані опублікований не був з чисто технічних причин. Ось прийшов час і на нього, але в дещо скороченому вигляді.

Населення Прикарпаття, верхнього і середнього Наддністров’я, тепер виглядає культурно і мовно достатньо монолітним. І хоча гуцули, бойки, буковинці, наддністрянці за звичаями і деякими мовними особливостями все-таки дещо відрізняються одні від одних, всі вони належать до єдиного українського народу і творять спільну загальноукраїнську культуру. Представників інших національностей – росіян, поляків, євреїв, угорців, румунів, німців та інших на цій території тепер порівняно мало. Але так було не завжди. Ще зовсім недавно тут в значній кількості проживали і поляки, і жиди, і німці; мешкали тут також досить численні групи вірмен, румунів, караїмів, угорців. Такою ж строкатою завжди була і залишається дотепер на цих теренах і релігійно-конфесійна мозаїка. Крім греко- і римо-католиків тут є багато православних, протестантів. Зменшилася кількість іудеїв та лютеран, але стало більше баптистів, п’ятидесятніків, євангелістів, людей інших віросповідань.

Безперечно, існування на одному просторі представників різних національних та релігійних спільнот ускладнює взаємини між ними і не може бути безконфліктним. І міжетнічні та міжконфесійні конфлікти на Наддністрянщині завжди були і особливо загострювалися в часи великих соціальних потрясінь, але в цілому не вони визначали характер взаємин між людьми; значно більшу вагу мали загальнолюдські моральні цінності. В більшості своїй глибоко релігійне населення Галичини і Буковини слідувало Заповідям Божим, що сприяло розумінню необхідності жити у взаємній толерантності і повазі, незалежно від національної та релігійної приналежності. Свідченням цьому є той факт, що різні етнічні та релігійні групи населення досить сильно впливали одна на одну, і це мало своїм наслідком взаємопроникнення культур – через запозичення ідей, нових течій у літературі та мистецтві, фольклорних сюжетів, пісенних мелодій та інших культурних форм. Фактично Прикарпаття було частиною єдиного культурного простору багатонаціональної і відносно демократичної Австро-Угорщини, до якої входили довший час Галичина і Буковина. Ця обставина спрощувала контакти з європейськими культурними центрами та уможливлювала взаємодопомогу різних, особливо провінційних національних культурних спільнот. Задаймо хоча би той факт, що систематичні етнографічні дослідження в Українських Карпатах розпочав професор Львівського університету Балтазар Гакет (1740-1815), француз за походженням. В цей час в Європі тільки прокидалося зацікавлення вивченням фольклору та етнографії.

Справу Гакета продовжили побратими “Руської трійці” – Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький, які мали тісні особисті контакти з чеськими, словацькими, сербськими, хорватськими вченими-етнографами Яном Колларом, Павлом Шафариком, Теодором Павловичем, Францем Курелацем та ін. У 1837 році наша трійця “будителів” видала в Будапешті за допомогою серба Георгія Петровича “Русалку Дністровую”, першу книгу народною мовою на західноукраїнських землях. Приклади такої міжнаціональної співпраці були добрим прикладом і для широких мас населення, оскільки серед культурних діячів більшість була священиками сільських парохій, які мали на паству великий вплив.

Однак, незважаючи на взаємні впливи, використання найкращих культурних здобутків своїх сусідів, культура кожного з народів як цілої Австро-Угорщини, так і Наддністрянщини розвивалася на своїй власній національній основі, відбиваючи особливості національного світосприйняття, національного характеру та живлячися глибинними коренями власної далекої історичної минувщини. В Галичині і Буковині корені культури українців як автохтонного населення сягають найглибше. Щоправда українці, якими ми їх бачимо тепер, не існували тут споконвіку, а наші далекі предки не були першопоселенцями на Наддністрянщині і, очевидно, багато чого засвоїли з культурних досягнень своїх попередників. До них в доісторичні часи на цих землях мешкало багато народів різної мовної приналежності, але тільки деяких з них сучасна наука може ідентифікувати як предків певних сучасних народів, що ускладнює вивчення історії культури цього регіону.

Переселення народів Європи у давнину відбувалося головно через відносне перенаселення в окремих її частинах. Часом сприятливі умови життя, багаті мисливські або рибальські угіддя сприяли зростанню кількості населення до такого ступеню, що якась територія вже не могла забезпечити прожитковий мінімум усім родинам. Тоді надлишок населення полишав свою прабатьківщину і вирушав в путь у пошуках вільних місць для поселення на чужині, і такі мандри могли тривати досить довго.

Бувало і таке, що найбільш активна частина молодих людей якогось регіону під проводом сміливого ватажка відправлялася “козакувати” в далекі краї. Такі походи були у звичаях підприємливих індоєвропейців, які здавна населяли великі простори Східної Європи. Часом загони цих авантурників поверталися додому поріділими, або й не поверталися зовсім. Нерідко, знайшовши більш сприятливі умови життя, ніж на батьківщині, сміливі мандрівники селилися на нових місцях серед автохтонного населення. В той же час у полишених рідних селах залишалися жінки, діти та слабі і старші люди. Користуючись ситуацією, сусіднє плем’я могло взяти під свій контроль такі території і розселити на них своїх людей. Зазвичай новоприбульці селилися впереміш з попереднім населенням, а часом і разом на місцях давніших поселень. А великих спустошливих наїздів войовничих кочовиків, які досить часто ставалися у степах України, тут, у лісостепах бували рідко. А якщо і траплялася якась загроза, люди могли під час небезпеки тимчасово переховатися у лісах, а потім повернутися до своїх домівок. Отож, цілковитої заміни населення на Наддністрянщині ніколи не було. В такій ситуації історична память людей не переривалася, хоча культурна традиція і зазнавала певної трансформації. Отримавши у спадок від старого населення його світогляд, новоприбульці переосмислювали його у відповідності до свого життєвого досвіду, а окремі практичні знання, методи технології та виробництва старожилів засвоювали настільки, наскільки вони були корисні в цих природо-географічних умовах, адже наявність в регіоні певного типу сировини (глина, деревина, кремінь, фарбники), ландшафт, річкова система і т. ін. вже самі по собі вимагали використання практичного досвіду попередників. Обумовлена потребами реального життя спадкоємність культур на протязі тисячоліть підтверджується археологічними знахідками і про неї нам можуть свідчити також назви окремих сіл, річок, гір та інших природних об’єктів, які збереглися на Наддністрянщині із сивої давнини до наших днів.

Долина Дністра вже сотні тисяч років привабалює людину. Теплий клімат, родючі землі, багатий рослинний і тваринний світи надавали людині широкі можливості для задоволення її життєвих потреб. В лісах і степах водилася різна звірина – олені, зубри, косулі, дикі свині та коні, зайці, з птахів – глухарі, тетеруки, перепели, куріпки. Річки кишіли рибою, якої вже тепер тут і нема – пструги, осетри, білизна, чечуга та багато інших. Широкі заплави Дністра, захищені часто від вітрів з трьох боків високими берегами, добре прогрівалися сонячним теплом, отож мали особливий, м’який мікроклімат. Тут на родючих грунтах буяло різнотрав’я, дикі бджоли назбирували такі запаси меду, що його вистачало і самим комахам, і людям. Будучи розорані, ці землі приносили багаті врожаї зернових і овочевих культур. Але землеробством у Придністров’ї люди почали займатися значно пізніше. А перші поселенці, які прийшли сюди через Балкани з Малої Азії приблизно півмільйона років тому, здобували собі їжу полюванням на великого звіра, головно на мамонта. Це була ашельська епоха давньокам’яного віку, яка закінчилася 150 тис. літ тому. Пам’ятки цієї епохи знайдені поблизу сіл Лука-Врублевецька і Бабин на Дністрі. Вони є одні з небагатьох найдавніших в Україні. Також і пам’ятки пізніших епох були знайдені в різних придністровських селах – Молодовому, Вороновиці, Кормані, Касперівцях, Більчі Золотому. Недалеко від стоянки первісної людини біля села Кормань місцеві жителі у 1992 році знайшли кістяк мамонта, який оголився після зсуву урвища, підмитого водою.

Культури новокам’яного віку – неоліту у Придністров’я теж були принесені з Балкан. Процес переселення неолітичних племен з Близького Сходу у Східну Європу почався в кінці VI ст. до Р.Х і проходив двома шляхами – через Кавказ і Малу Азію та Балкани. Через Кавказ проходили предки індоєвропейців, тюрків та фінно-угрів, а через Балкани в Придністров’я і далі до Дніпра рухалися племена, етнічна приналежність яких досі ще точно не встановлена. Не виключено, що це були далекі родичі сучасних семітів (арабів та євреїв). В придністровських селах Незвиську і Торському знайдені пам’ятки лінійно-стрічкової кераміки, яку створили в Центральній Європі ці прибульці з Балкан.

Очевидно, такої самої етнічної приналежності були творці трипільської культури, широко відомої в Україні культури мідного віку, яка існувала у ІІІ тис. до Р.Х. у Придністров’ї та на Правобережжі Дніпра і має спільні риси з тогочасними культурами населення Подунав’я. Першовідкривач цієї культури у селі Трипілля неподалік від Києва Вікентій Хвойка проводив пряму лінію від трипільців до сучасних українців. Ця ідея є досить популярною в Україні і дотепер, до чого фахівці ставляться з іронією, бо за мовою і антропологічно трипільці не мають з українцями нічого спільного. Однак нема сумніву, що вони через посередників залишили нам у спадок досить багато з елементів своєї високорозвиненої, як на той час, рільничої культури. Елементи трипільської матеріальної культури у вигляді декоративного розпису будинків та характеру орнамента на кераміці ще і досі можна виокремити в побутовій культурі українців, але, можливо, є щось від трипільців і в нашій духовній сфері. Вчені відмічають, що у суспільному житті трипільців жінка займала високе місце, що є також характерним для українців. Староруське звичаєве право саме тим кардинально відрізняється від римського та старогерманського, що воно не знає жодних обмежень у становищі та правосильності жінки у сім’ї та суспільстві. Пам’ятки трипільської культури, серед яких переважають високоякісні керамічні вироби – здебільшого начиння, були знайдені в багатьох місцях на Дністрі, зокрема біля Луки-Врублевецької, Бернашівки, Жванця, Мошанця, Сновидова і викликали велике зацікавлення вчених, а особливо цікавими є загадкові жіночі статуетки, виготовлення яких, безперечно, було чимось вмотивонане. З інших речей в пам’ятках можна відзначити різні мідні вироби трипільців. У Придністров’ї великий скарб таких предметів був знайдений у Городниці.

Трипільці були дуже мирними хліборобами і не могли протистояти наїзникам-кочовикам, які з лівого берега Дніпра вдерлися на територію поселень трипільців і знищили трипільську культуру на початку ІІ тис. до Р.Х. Як показують останні мовознавчі дослідження ці кочовики належали до тюркської групи мов і створили на Правобережжі культуру шнурової кераміки, або бойових топірців. Верхи на конях у пошуках пасовиськ для своїх численних табунів “шнуровики” швидко заполонили великі простори Східної та Центральної Європи, але скоро розчинилися серед маси індоєвропейського населення. Тільки у Придністров’ї тюрки зберегли свою ідентичність, накинувши трипільцям свою мову, але засвоївши при цьому їх культуру рільництва в зоні лісостепу, оскільки тут розвиток скотарства стримувався недостатньою кількістю пасовиськ. Саме в лісостепу північніше середнього Дністра утворився осередок тюркомовного населення, нащадками якого є сучасні чуваші. А безпосередніми предками чувашів були давні булгари, частина яких захопила сучасну Болгарію і пізніше засвоїла слов’янську мову. Отож будемо називати це тюркомовне населення Придністров’я булгарами. Виглядає неймовірним, але перебування давніх булгарів на Наддністрянщині засвідчує близько двохсот топонімів – назв населених пунктів та природних об’єктів. Ці топоніми не можна пояснити засобами української мови – вони виглядають якимось незрозумілими або невмотивованими. Якщо ж спробувати пояснити їх, використовуючи сучасну чуваську мову, то багато чого стає ясним. Взагалі, в одязі і прикрасах чувашів можна знайти спільні мотиви, зокрема в орнаменті вишивок.

Велика частина булгарів пізніше переселилася у Надчорноморські степи і стала відома в історії під іменем скіфів. Але і на своїй прабатьківщині скіфи-булгари залишалися ще дуже довго, аж поки не були асимільовані слов’янами, які раніше були північними сусідами скіфів, мавши свої поселення в басейні Прип’яті. Слов’яни, які з давніх давен більше займалися рибальством та полюванням, у веденні сільського господарства багато в чому навчилися від скіфів, які стояли на більш високому рівні культура. Впевнено можна говорити, наприклад, що через скіфів слов’яни познайомилися з конем, запозичивши від них також і деякі назви, які стосуються конярства – кобила, лоша, хомут, теліга, колимага, кульбака, пужално та ін. В українській мові тепер нема слова творог, але воно є в решти слов’янських мов. Можливо, що і виробляти сир слов’яни також навчилися від скіфів, бо чуваське турах означає тепер “ряжанка”. Ось ще кілька понять, які слов’яни разом із назвами, як це часто буває в історії культури (згадаймо хоча б авто, пальто, капелюх, джінси і т.д.), запозичили від скіфів – просо, книга, корчма, ватага, табір, шатро, тирса, вирій, китиця, чепурний, дбати.

Але серед скіфів було ще плем’я іншої, ніж булгари, мовної приналежності. На просторі між Доном і Дніпром довший час проживали іранські племена, які пізніше мігрували до Центральної Азії та Закавказзя. Однак одне з них, перейшовши на правий берег Дніпра біля гирла Прип’яті, поселилася серед булгарів на території сучасних Тернопільської та Хмельницької областей. Це були кіммерійці, нащадками яких є теперішні курди, а, можливо, також і інші споріднені їм іранські народи. Вважається, що кіммерійці замешкували територію України ще перед скіфами, бо так писав давньогрецький вчений Геродот. Однак таке враження у нього і його сучасників склалося тому, що скіфи витіснили з України кіммерійців у Малу Азію і зайняли їхні місця поселень. Це, дійсно, так було, хоча не всі кіммерійці полишили причорноморські степи. Частина кіммерійців залишилася і жила вперемішку зі скіфами. Але про попередні місця поселень скіфів та кіммерійців давні греки з чорноморського міста Ольвії, від яких Геродот отримував історичні відомості, просто не знали.

Дані топоніміки свідчать, що багато населених пунктів Наддністрянщини вже існують кілька тисячоліть, про що їх мешканці навіть не підозрюють. Зазвичай науковці визначають вік міст і сіл за даними літописів, але виявляється, що багато населених пунктів існувало ще багато століть до того, як в літопису з’явилася про них згадка. Краєзнавці-аматори можуть принести велику користь науці, якщо будуть збирати місцеві мікротопоніми – назви урочищ, лісів, потічків, частин села, полів і т.д. Такі дані допоможуть вченим встановити прадавню історію нашого краю.

У скіфські часи у Придністров’ї з’являються і кельти. Сліди їх перебування тут були знайдені, наприклад, біля Галича. Не виключено, що наші бойки є українізованими предками відомого кельтського племені бойїв, які мали свої поселення у Карпатах. Слов’яни ж почали заселяти Наддністрянщину в першій половині нової ери. У своїх мандрах до Центральної Європи тут тимчасово зупинялися чехи і словаки. Історичні джерела засвідчують, що тут довший час перебували білі хорвати і серби. Іх витіснили звідси українські племена дулібів, тиверців. У другій половині першого тисячолітті через Придністров’я на шляху до Паннонії на середньому Дунаї пройшли авари. Вони відомі з літопису під іменем обрів. Але цей нарід не лишив слідів свого довшого перебування на території України. Натомість угорці, які проходили шляхом аварів два століття пізніше, коротко зупинялися у Наддністрянщині або навіть якась їх частина залишилася тут на постійне поселення. Про це може свідчити досить велика кількість назв сіл з коренем “угр” – Угерське, Угринів, Угриньківці, Угрів і т.д.

З початком державності, але особливо після приняття християнства в Україні національна культура починає розвиватися швидкими темпами. На її формування великий вплив мала Візантія, у культурному колі якої знаходилося багато народів Південно-східної Європи. Багато оригінальних творів візантійських письменників користувалося популярністю і серед освіченої частини українського населення аж до середини минулого тисячоліття. Українські письменники, формуючи оригінальну українську літературу часто використовували у своїй творчості візантійські зразки. Так само великого візантійського впливу зазнало і українське образотворче мистецтво. Першими будівничими церков, іконописцями були грецькі майстри, але скоро їхні українські учні, пристосували грецьке мистецтво до місцевих умов. Українська архітектура, фреска, іконопис, книжкова мініатюра набула оригінального українсько-візантійського стилю. У такому стилі були побудовані і церкви у давніх придністровських містах Галичі, Василеві. До наших часів з них збереглася церква Святого Пантелеймона у селі Шевченковому неподалік Галича. Однак візантійські впливи на українську культуру були не такими сильними, як у Московії. Причинами цього були глибокі власні народні традиції та географічне розташування України, яке уможливлювало жваві зв’язки із Західною Європою. Віхідці з Наддністрянщини навчалися у відомих європейських університетах, а один з них Юрій Дрогобич, закінчивши Падуанський університет, був навіть ректором університету у Болоньї. Українська література, здобувши перший потужний візантійський поштовх, далі розвивалася самостійно з використанням ідей європейських гуманістів Томаса Мора, Еразма Роттердамського, Томаса Мюнцера та ін. Прикладом поєднання візантійського стилю і та європейської системи поглядів може бути творчість Івана Вишенського.

Говорячи про розвиток української культури тих часів на Наддністрянщині, треба підкреслити, що в цьому процесі значну роль зіграла католизація краю, яка була започаткована Берестейським собором 1596 р., що проголосив унію з Римо-католицькою Церквою. На Надністрянщину унія поширилася в кінці 17-го століття, коли до неї приєдналися перемиська та львівська єпархії. Унія нейтралізувала глибоку кризу, в якій опинилася Українська церква в другій половині 16-го століття, стримала у великім ступеню полонізацію вищих верств українського суспільства, наблизила край до європейських культурних цінностей. Греко-католицька Церква зберегла давній візантійський обряд, але прийняла католицькі догмати при визнанні Папи Римського Головою Церкви. Відтоді західні впливи на широкі кола населення Наддністряншини значно посилилися через школи, побудовані за зразком єзуїтських колегій, через виховну, місійну і видавничу діяльність чернечого Чину Святого Василя Великого. Зокрема у Придністров’ї активну роботу вели Бучацький і Гошівській монастирі ЧСВВ.

Одночасно з візантійськими, а може і раніше, почалися також і єврейські впливи на культурне і суспільне життя України, хоча вони були значно слабшими. Геленізовані євреї прибували до нашої країни ще у дохристиянську епоху. Вони поселялися тоді у грецьких містах узбережжя Чорного моря, а в часи княжої України вони займалися торгівлею і фінансовими операціями в Києві та удільних столицях. Жиди допомагали також князям в організації управління державою, зокрема у податковій сфері. На території Придністров’я вони поселяються в часи розквіту Галицько-Волинського князівства. Певний вплив євреї мали вже при дворі короля Данила, допомагаючи у проведенні адміністративної реформи його держави, але особливою прихильністю користалися жиди у Володимира Васильковича, який спричинився до широкого розвитку культури і наук.

Після того як Галичина у кінці 14-го століття була прилучена до Польщі, жиди почали прибувати на Наддністрянщину з Німеччини. Особливо наплив жидів до Польщі і до Галичини збільшився тоді, коли цісар Максиміліан І почав висилати їх за межі своєї імперії. У Польщі ж вони знаходили підтримку польських королів, яким завжди бракувало грошей і нерідко вони бували в боргах у найбільш грошовитих євреїв. Економічні обставини, необхідність подальшого загосподарювання краю, як це завжди було у світі, змушували можновладців краю толерантно ставитися до людей різної національності і релігійної приналежності. Щоб в містах процвітав гендель, для цього запрошувалися жиди, які мали до цього особливий хист.

Крім цього хисту, єврейські громади також відрізнялися високою корпоративністю, і це їм дозволяло швидко витісняти своїх конкурентів, що навзаєм викликало до євреїв відповідну неприязнь. До того ж влада часто створювала для жидів сприятливі умови існування і всілякі пільги, задовільняючи їх потреби не тільки матеріальні, але і релігійні. Коли у 1729 році Турку придбав Ян Антоній Калиновський і добився переведення її до стану міста, він, намагаючись принадити купців та ремісників, обіцяв їм широкі свободи і пільги, незалежно від їх майнового і громадського стану, релігій та національності. Він мав на меті зробити з Турки великий торговий центр, для чого вона, розташована на гостинці з Польщі до Угорщини, добре надавалася. Новоприбулим купцям Калиновський допомагав у будівництві, зафундував гроші на синагогу (божницю), друкарню та притулок для перестарілих, надав землю на окописько (жидівське кладовище). Але, як належиться доброму господареві, одночасно він накладав на жидів і певні обов'язки. Невдовзі в Турці вже проводилося 9 ярмарок на рік, а звичайні торги бували щотижня. Торгували худобою, виробами місцевого населення, вовною і прядивом.

Тверда прив’язаність жидів до своєї віри вела до того, що вони не перемішувалися з місцевим населенням. У побуті вони користувалися своїм особливим діалектом на базі німецької мови, так званим “ідіш”, носили відмінний від місцевого населення одяг і, взагалі жили своїм відрубним життям на протязі кількох століть. Вони мали навіть свою власну адміністративну і судову організацію. Окремою адміністративно-судовою одиницею євреїв були “кагали”, членів якої судили за давнім жидівським правом за скоєні злочини, включно аж до вбивства. Жиди селилися головно по містах, де займалися торгівлею, фінансовими справами, медициною та фармацевтикою, закладали промислові підприємства. В містах і містечках Наддністрянщині пересічно 40% населення в кінці 19-го століття були жидами. В Галичині тоді налічувалося 610 тис. євреїв, тобто майже 13% усього населення. На Буковині відсоток єврейського населення був ще більший. По селах жиди орендували магнатські маєтки, часом навіть церкви і брали на відкуп збирання податків серед місцевого населення. Фактично жиди тримали у повній залежності українське село, зокрема у бідних гірських районах. Цим вони викликали до себе велику неприязнь українських селян.

Під час визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького дійшло до стихіного винищення визискувачів. Щоправда спеціально в Галичині повстанський рух був дуже слабий, і, відповідно, тутешні придністрянці до винищення жидів мають лише символічне відношення. За різними підрахунками в ті часи загинуло від 100000 до 180000 жидів. Цей факт надовго зіпсував стосунки між українцями та євреями і навіть досі світове єврейство не може до кінця вибачити українцям тої провини. Але тоді, рятуючись від загибелі, певна частина євреїв приймала християнство, дехто навіть приставав до козаків, свідченням чому є той факт, що пізніше серед козацької старшини були особи жидівського походження. Слід визнати, що досягнення максимального зиску було в ті часи нормальним явищем по цілій Європі. І гнів простого люду на визискувачів вилився у насильство над жидами тільки тому, що саме вони здебільшого були лихварями-орендаторами, власниками корчем, в яких спивалися і втрачали свою власність найбідніші українські селяни. Це художньо підкреслював Іван Франко, описуючи життя бориславського робітництва під утиском єврейських експлуататорів, але без жидофобства. Однак те, що жиди виконували необхідну функцію на селі, селяни розуміли і самі, як і те, що були до них часом несправедливі, що може продемонструвати нам таке українське прислів’я: “Як біда, то до жида, а як мине біда – най дідько візьме жида”.

Трагічні початки українсько-єврейських стосунків мали своїм наслідком те, що єврейство впало в зневіру, почалися пошуки порятунку в релігійно-містичних вченнях. У 18-му столітті в Україні виникла і розвинулася жидівська релігійна течія хасидизм, який дуже поширився на Галичині, хоча і переслідувався офіційним рабінатом. Хасидам були притаманні віра в чудеса та пошанування своїх святих цадиків. Подібне світосприйняття в якійсь мірі характерне також і для українських наддністрянців. Отож, незважаючи на різницю у віросповіданні, взаємовпливи українців і жидів у духовній сфері могли мати місце. Це могло бути як причиною, так і наслідком мирного співіснування двох народів. В народних вертепах та інтермедіях, поруч з відомими традиційними фігурами завжди виступає у смішній, але симпатичній формі постать жида. Про особливості жидівсько-українських взаємин нагадує також популярна, хоча і дещо загадкова пісня весняного обрядового циклу “Їде, їде Зельман”.

Тісні взаємини між жидами і українцями добре відбилися і в українській літературі. Крім Івана Франка в стилі доброго гумору про жидів писав у своїх байках Степан Руданський. Із симпатією та співчуттям описували життя та долю євреїв галицький священик Тимотей Бордуляк та подолянин Модест Левицький. Зрештою, єврейська тематика наявна в творчості майже кожного відомого українського письменника. Зі свого боку євреї зробили великий вклад в розвиток української культури. З наддністрянців особливо треба відзначити Якова Оренштайна, який на власні гроші заснував на початку 20-го століття у Коломиї, а пізніше у Берліні видавництво “Українська накладня”. Видавництво публікувало ілюстровані твори українських класиків та тогочасних письменників, шкільні підручники, літературу для дітей і юнацтва. За популяризацію української книги Оренштайн, доля якого залишилася невідомою після 1939 року, заслужив щиру подяку від світового українства.

З часом на Наддністрянщині дійшло і до українсько-єврейської співпраці, особливо в політичній сфері. За взаємною угодою українських та єврейських партій у виборах до парламенту на українських виборчих дільницях балотувалися і були обрані два єврейські депутати. Пізніше жиди були лояльні до влади ЗУНР, досить багато з них навіть воювали проти поляків на боці українців. Сформований жидівський курінь УГА з часом мав би бути розгорнутий у дивізію, але на заваді став нефортунний розвиток воєнних дій. В міжвоєнні часи зусилля українців до економічної емансипації привели до втрати жидами монополії у торгівлі. Широкий розвиток української кооперації привів до жорсткої українсько-єврейської конкуренції, а український “Маслосоюз” повністю витіснив євреїв з ринку молокопродуктів. Ця конкуренція не мала форми антисемітизму, тільки під час другої світової війни певні декласовані елементи з українського середовища долучилися до акцій гоніння та нищення євреїв нацистами. Однак відомо багато фактів рятування життя жидів українцями. В цьому відношенні можна відмітити мешканців Миколаєва на Дністрі. Тут майже кожна українська родина взяла на себе обов’язок зберегти життя хоча б одному євреєві. На захист жидів виступав митрополит Андрей Шептицький як своїми пасторськими листами, так і сприянням переховуванню жидів по монастирях.

Отож у стосунках українців та євреїв Наддністрянщині були як темні, так і світлі сторінки. Важливо пам’ятати і про ті, і другі. Пам’ятаючи про погане, ми приймаємо на себе частину вини своїх попередників і розуміємо, наскільки треба бути обережними і толерантними у міжнаціональних стосунках. Пам’ятаючи і нагадуючи про добре, ми нейтралізуємо зусилля тих ворогів наших народів, які намагаються вбити клин в єврейсько-українські стосунки. Тепер євреїв на Наддністрянщині порівняно мало. Матеріальну пам’ять про їх перебування в наших краях бережуть нам могили єврейських кладовищ від Турки до Кам’янця-Подільського. До недавнього часу вони стояли у занедбаному стані, зарослі корчами і бур’яном з тими незрозумілими нам знаками і буквами на повалених надмогильних плитах. Тепер почалося їх повсюдне відновлення. Нам і нашим нащадкам треба ставитися до них з пошаною, бо пошана чужих могил – то не тільки ознака культурної людини, але і пошана нашої історії, і навіть повага до самих себе.

З усієї Наддністрянщини довший час малозаселеними були гірські райони, хоча дані топоніміки засвідчують, що прийнаймі зі скіфських часів тут жили люди. Однак коли угорський король Лайош (Людвіг) І повертався з-під Белза додому через Карпати з почтом у 40 людей після спільної акції з королем польським Казіміром проти Литви у 1352 році, долина Стрия, якою рухалися верхи угорці, виглядала суцільними дебрами. Загін короля втратив тут більшість коней, а хворі і знесилені люди ледве здолали дістатися до Верецького перевалу. Але ж майже п’ятсот років до того цим самим шляхом угорські племена пройшли у Паннонію. Очевидно, з цей час мало що змінилося у Карпатах, щоправда, де-не-де в найбільш вигідних місцях почали вже виникати людські поселення. Ще до татарської навали в долині верхнього Дністра вже існував Самбір, який знаходився на місці сучасного Старого Самбора. Судячи з назви, поселення було засноване угорцями, можливо ще під час свого руху у Паннонію. Татари, на шляху у Центральну Європу зруйнували його вщент в 1241 р., так само як і Галич, який після цього вже не повернув собі колишньої величі. А мешканці Самбора, повернувшись з пущі, де вони ховалися від татар, не стали селитися на руїнах міста, а пішли за течією Дністра і заснували нове поселення, яке назвали Новим Самбором (тепер просто Самбір).

Після приєднання Галичини до Польщі у 1387 році польські королі починають надавати польській шляхті привілеї на володіння українськими селами з околицями. Так, право на цілий Самбірський повіт отримав енергійний шляхтич Шпитко з Мельштина. У 1390 році він вже заклав Самбір як місто на праві магдебурськім, а також поновив і заклав багато інших міст і сіл. З того часу почалося інтенсивне загосподарювання порожніх раніше земель і по всіх Українських Карпатах. В 1431 р. король Польщі Владислав Ягайло надав одному з волохів, який приїхав до нього на службу з Семигороддя, великі обшари землі з правом дідівщини в районі Турки із самим селом включно. Цей привілей зобов’язував власника ставати до служби королеві і його наступникам в кожній воєнній експедиції з 4-ма лучниками і 10-ма кіньми. Сини і онуки першого посідача цих земель отримували в користування села Явора, Ільник, Крушельниця, Комарник, Висоцьке, Матків. Звідси пішли шляхетські роди Яворських, Ільницьких, Крушельницьких, Комарницьких, Височанських, Матківських. За вірну службу королеві вони отримували все нові і нові землі – в районі сучасних сіл Вовче, Ясениця, Кульчиці, Гординя, Чайковичі, Розвадів та інших і відповідно отримували прізвища Вовчанський, Ясеницький, Кульчицький, Гординський, Чайківський, Розвадівський. Ще і тепер в прикарпатських селах живуть численні нащадки перших рицарів Ягайлових. Осадниками в цих селах були русини-українці і, можливо, поляки, але перевагу складали волохи, які втікали під захист польського короля від утиску угорців.

Волохи принесли на нові місця і своє звичаєве право, яке у Карпатах прижилося на королівських маєтностях. Наприклад, майже всі села Турківського повіту жили за правом волоським, і то визначалося особливим королівським привілеєм. Це запевняло населенню більші свободи у порівнянні з тією, яку мали селяни, що були у власності шляхти, коли часом на одного хлопа припадало по кілька панів. За локаційним привілеєм встановлювали умови, на яких село мало розбудовуватися. Визначалися границі села, місце на церкву, млин, громадське пасовисько, окреслювалися обов’язки солтиса та осадників. Цей привілей означав початок великої праці – корчування лісу, побудова доріг, колиб. Солтис, або князь, сам набирав собі людей. Якщо був волох, то найчастіше запрошував своїх з Молдови. Кожен осадник мав працювати на лані солтисовім лише 3-6 днів на рік. Два рази на рік кміти (селяни) збиралися, відповідно до волоського права, на збори, на яких вирішувалися господарчі справи, установлювалися ціни на худобу, чинилося судочинство, яке вів солтис.

В часи визвольної війни 1648 року волоська людність Прикарпаття, виконуючи свої шляхецькі обов'язки, стала під хоругви королівські. Не всі були були добре озброєні та екіпіровані. Роздрібнення родин вело і до роздрібнення збройного обладунку. Багато було таких, що хоч були кінними, але на лихій шкапині та з мушкетом, перев'язаним мотузкою або навіть із луком та стрілами в сагайдаку, а частіше – на піхоту, озброєні лише шаблюкою. Останні через це отримали навіть спеціальну назву “ходачківська шляхта”. З часом ця шляхта цілком збідніла і в майновому стані не відрізнялася від звичайних селян. Але свою станову приналежність підкреслювала ще довго.

Волохи дуже швидко засвоїли українську мову і звичаї, але залишили в нашій мові і багато румунських слідів. Збереглося також багато топонімів, які свідчать про перебування волохів у Карпатах – села Волосянка, Волосате, Волошинова, Молдавське, Лімна (від румунського лемн “деревина”), Молдавський потік, гори Менгул, Магура, Плай, Сигла. Багато запозичень з румунської мови в українську можна можна знайти в буковинських та гуцульських говірках у вівчарській, деревообробній, та інших термінологіях. Такі слова як бриндза, болта (сокира), бундз (овечий сир), ватра, гирлига, колиба, куча (кошара), мамалига, папуша, тайстра, трембіта, цимбали саме румунського походження. А от румунських прізвищ, за винятком Буковини, у Карпатах дуже мало. Як приклад можна привести досить поширене в селах Турківського району прізвище Буштин, що румунською означає “колода”. Так само можуть бути румунського походження прізвища Будз, Довлечин, Тарченин, які в цьому районі зустрічаються теж, але менш поширені. Це говорить про те, що з часом переселенців з Молдови в район Турки дуже поменшало. Мало румунських прізвищ серед українського населення і в Сколівському та Долинському районах. А от у Кицманському, Заставненському, Хотинському, Кельменецькому та Сокирянському районах їх вже значно більше – Бербека, Гаргаун, Гривул, Лупуляк, Пендзар, Урсул та багато інших. Слід підкреслити, що люди з такими прізвищами не румунами чи молдовани, а правдиві українці.

Можна нагадати, що культурні зв’язки між Україною і Валахією, а особливо Молдовою взагалі були дуже тісні. Довший час, аж до 17-го століття у Молдові офіційною та церковною мовою була церковно-слов’янська мова в українській редакції. Державна структура цього князівства (господарства) була побудована на взірці Галицько-Волинської держави, яка до татарської навали мала на Молдову дуже великий вплив. Багато вихідців з Молдови і Валахії вчилися в школі львівського братства, у Києві та в Кам’янці -Подільському. Але були і зворотні впливи. Не можна не відзначити, що син молдавського господаря Петро Могила став київським митрополитом і заснував Києво-Могилянську академію. Відома у Львові Волоська (Успенська) церква була побудована у 17-му столітті за допомогою молдавських господарів. Така культурна співпраця була природною для сусідніх народів і плідною для їх культур. Однак в часи, коли Північна Буковина і Басарабія входили до складу Румунії (1918-1940), культурна політика у цій державі була виразно антиукраїнською, а румунська мова і румунська культура на цих теренах насаджувалися силоміць. Люди і досі згадують, як румунські жандарми навіть не дозволяли спостерігати з правого берега Дністра на святкування українцями своїх національних свят на лівому, польському березі. Культура не знає кордонів, але і не терпить насильства.

Зрозуміло, що серед населення Наддністрянщини було багато поляків. Через брак костелів і священиків велика частина польських родин українізувалася. Цей процес продовжувався аж до 19-го століття, хоча вже в дещо повільнішому темпі, коли вже в краю почали ставити муровані костели. Разом з костелами польська влада будувала школи парафіяльні при плебаніях, до яких ходили і українські діти. Дружба, зав'язана на шкільній лаві між полькими та українськими дітьми не раз тривала ціле життя. Згода між українцями і поляками на Наддністрянщині була фактом без фальші і облуди. Допомогали один одному в різних обставинах, запрошували одні одних в куми, старости на весіллях, разом святкували свята, разом співали колядки і українські і польські. Зазвичай на Йордан українці і поляки йшли до церкви, а на свято Божого Тіла усі ходили до костелу. Про цей звичай можна й досі почути від старших людей не тільки в Україні, але і від поляків в колишніх українських селах за Сяном. Родини польські і українські пов'язувалися шлюбом, кумовством і сердечною дружбою, сліди якої залишалися до кінця 19 століття. Навіть в перші роки 20-го століття деякий український міщанин встидався, якщо не належав до польського костельного братства, так само часом встидалися і поляки, якщо не належали до братства українського.

Взаємна неприязнь почалася з розгортанням українського національного руху за відновлення самостійної Української держави, який не знайшов серед поляків розуміння, але польський внесок у формування української культури Наддністрянщини вже був зроблений. Якщо поляки і українці як споріднений слов’янські народи мали взаємні впливи більше у духовній сфері, то у матеріальній сфері більші впливи на тих і других мали німці. Ще у другій половині 14 -го ст. король Данило почав стягати до свого королівства торгову і промислову людність, серед якої багато було і німців, але собливо сприяв поселенням німців у Галичині галицький князь Юрій Болеслав. Він навіть викликав незадоволення місцевого боярства тим, що дуже активно впровадив німецькі порядки, за що і був підступно отруєний. Після приєднаня Галичини до Польщі почалася певна деморалізація верхніх верств українського населення, носіїв традиційної національної культури, що вело до поширення не тільки польських, але і німецьких впливів. Особливо ці впливи відчувалися в економіці краю. З’являється нова господарська одиниця – фільварок як система феодального визиску, який грунтувався не тільки на примусовій праці українських селян на пана один-два дні на тиждень, але і на впровадженні нових засобів виробництва. Замість дерев’яної сохи поширюється плуг з залізним лемехом, починається використання добрив. Німецькі фахівці та ремісники – будівельники, ковалі, золотарі, броварники та інші приносять із собою більш досконалі технологій і нові взірці побутових виробів. Про рівень німецьких впливів може говорити те, що з німців часто вибирали війтів та членів міських управ, а міські документи та книги писалися німецькою мовою. Великі німецькі колонії були у Львові, Дрогобичу, Самборі, Галичу, Коломиї, Снятині. Вплив німецької колонізації надавав містам певних рис середньоєвропейськості в архітектурі, господарстві, самоврядуванні і позначився також на термінології в торгівлі, ремісництві, організації ремісничих цехів.

У 1772 році Галичина увійшла до складу Австро-Угорщини. Впровадження адміністрації за австрійським взірецем розширили німецькі суспільно-культурні впливи на Наддністрянщині. Відповідно до цісарських указів Марії-Терезії та Йософа ІІ було проведено інвентаризацію земельної власності, установлено чіткий реєстр підданських повинностей селян із скасуванням застарілих, зроблено новий поділ панської та селянської землі, обмежено особисту залежність селян від панів. По селах були призначені спеціальні урядовці – мандатарії, які вели облік населення, рекрутів, квартир та возів для війська, проводили збір податків, слідкували за санітарним станом села, виконували поліційні та судові функції. Австрія намагалася проводити германізацію краю, сприяла переселенню німецьких колоністів, для чого спеціальними цісарськими указами створювала для них різні пільги.

Крім безкоштовного наділу землі, переселенці на певний час звільнялися від податків і військової служби. Але переселенців не було аж так багато, по усій Галичині було створено близько 250 поселень колоністів, здебільшого маленьких сіл або присілків. В 1914 р. німці у Галичині складали 1% населення – 47 тис. Оскільки більшість колоністів мешкала в присілках при українських селах, контакти між русинами і німцями були тісні. Віщій рівень німецького сільського господарства викликав наслідування з боку українських селян, а де-не-де під впливом колоністів поширювалася євангельська церква. Часом створювалися і мішані шлюби. В таких випадках найчастіше сім’я українізувалася і так серед селян Наддністрянщини тепер можна зустріти німецькі прізвища – Шпіцер, Райтер, Фішер і т.д.

Люди називали колоністів швабами на відміну від німців – цісарських урядників, так само як польських селян називали мазурами, а польську шляхту – ляхами. У ярмаковий день по містах і містечках Галичини і Буковини можна було побачити представників усього населення краю – русинів та мазурів у чемерках або опанчах та чорних капелюхах, дівчат у кабатиках та червоних чобітках, ляхів у жупанах та кунтушах, швабів у казайках та швабок у керсетах і чорних спідницях, жидів у хутряних шапках та довгих каптанах, вірменів в архалуках та з довгими чубуками. І усі вони мусили між собою якось спілкуватися, тож усі хоч по-трошку, але мали знати кілька мов. З великою любов’ю і знанням описав різні типи Галичини знаменитий німецький письменник Леопольд фон Захер-Мазох, він же Рицар фон Кроненталь, уродженець Львова. А швайцарський письменник і мандрівник Ганс Цубінден з великим захопленням описав побут, звичаї, вірування гуцулів.

На відміну від Галичини приплив німців на Буковину був значно сильніший через слабе заселення краю. У 1914 р. тут німців було майже 5% усього населення. У самих Чернівцях їх було 14 тис. Німецька мова була не тільки урядовою, але і мовою освіти. Багато українських дітей вчилися у німецьких гімназіях і вони настільки добре оволодівали німецькою мовою, що після закінчення гімназії їм навіть легко було писати нею прозові і поетичні твори. Особливого успіху в цьому досягли українські письменники Юрій Федькович і Ольга Кобилянська.

Вже згадувалося, що серед населення Наддністрянщини були і вірмени. Одразу виникає запитання – а як же вони сюди потрапили, адже Вірменія дуже далеко від Дністра. Справа в тім, що вірмени завжди були добрими купцями. Вірменські торгові каравани приходили в Україну-Русь вже в 10-му ст. Оскільки на маленьку Вірменію часто нападали войовничі сусіди, деякі вірмени почали залишатися в Україні. Після нападу на країну турків-сельджуків у 1069 р. доплив вірменів збільшився. Особливо багато їх осіло у Криму. З кінця 12 ст. вірменів там стало так багато, що Крим почали називати Мала Вірменія. Звідти вони почали проникати і в наші краї. У Львові вони з’являються за князя Лева у 1269 р. Це місто стало для них релігійним осередком, і у 1363 р. вони побудували тут свою катедру, яка була побудована в типовому для українських церков стилі, хоча і несе в собі певні східні риси. Взагалі як одновірці вірмени дуже зблизилися з місцевими русинами, нерідко мали і українські прізвища. Після Берестейської унії, у 1629 р. вірменський єпіскоп Микола Торосевич теж приймає унію з Римом, і відтоді вірмени швидко сполонізувалися. Другим осередком вірменської колонізації був Кам’янець-Подільський. Тут у 16-му ст. налічувалося вже 300 вірменських родин і їх частина переселилася до Галича, Снятина, а пізніше до Станіславова, Язлівця, Кутів, де вони найдовше зберігали свою національну ідентичність. Всюди вірмени мали свою громадьку організацію, судилися за власним правом, так званим Вірменьким статутом. Здебільшого вони займалися торгівлею або ремісництвом, деякі з них ставали добрими перекладачами та урядовцями. Щоправда з торгівлі їх десь у 18-му ст. витіснили жиди, то вони перейшли головно на ремісництво. Тепер вірменська громада збереглася хіба що у Львові. Вона настільки мала, що не в змозі хоча би відремонтувати свою катедру, а міська влада все не знайде грошей на реставрацію цеї цінної пам’ятки архітектури.

У горах Криму у 9-му столітті поселився невеликий, але цікавий нарід караїмів. Караїми споріднені татарам та іншім тюркським народам, однак якщо майже усі тюрки сповідують іслам, караїми належать до одної із сект юдаїзму. Юдаїзм вони прийняли в часи, коли були в складі народів Хазарського каганату. У 15-му ст., коли володіння Литовського князівства на півдні поширилися аж до Криму, їх частина була переселена до Литви. Звідти кілька тисяч караїмів переселилася в Україну, обравши для поселень Луцьк і Галич. В Галичі караїми довго зберігали свою національну ідентичність, але тепер тут лишилася тільки невеличка караїмська громада, а більша їх частина асимілювалася серед українців. З караїмів вийшов, наприклад, наказний отаман українських козаків під час походу на Москву у 1634 р. Ілляш Караїмович. Було серед них також і багато культурних діячів, які працювали на ниві української культури. Зовсім недавно загинула при таємничих обставинах дуже активна журналістка, відома у Львові і Києві як Мар’яна Чорна. Вона була караїмського походження. Якщо галицькі караїми асимілюються остаточно, пам’ять про них ніколи не помре, хоча б тому, що ними був створений багатий і своєрідний фольклор.

Говорячи про впливи різних народів на культуру Наддністрянщини, не можна обминути впливи російські. І тут можна говорити не тільки про теперішні і недавно минулі часи. Вони почалися ще в першій половині 19-го ст. і відомі під назвою москвофільства. Це явище виникло серед закарпатців, галичан і буковинців з хибної уяви про мовну єдність росіян і українців. Ідею такої єдності особливо активно пропагував професор Московського університету, академік Міхаїл Погодін. У 1835 і 1839 рр. він побував у Львові і встановив контакти з деякими місцевими науковцями українського походження, які не вірили у можливість самостійного розвитку українського народу. Під впливом Погодіна вони створили гурток прихильників об’єднання з “Великою Руссю”. З цього часу почала активно розвиватися політична і культурна орієнтація зневірених у власних силах західноукраїнських діячів до яких долучилася і частина духовенства. Особливо цей рух підсилився після того, як австрійській уряд передав адміністрацію Галичини в руки польської аристократії, а не створеній після революції 1848 року Головній Руській Раді. Про вплив москвофілів говорить той факт, що вони досить швидко взяли під свій контроль майже усі українські культурно-освітні установи Галичини. Противагою москвофільсту стало товариство “Просвіта”, засноване у 1868 р. З того часу між москвофілами і народовцями почалася запекла боротьба, в якій перевага поступово стала переходити на бік народовців. У відповідь москвофіли ще більше радикалізували свою позицію, проголосивши за свою мету повне мовне і культурне об’єднання з росіянами, а Росія підвищила москвофілам свою матеріальну підтримку. Особливо ця підтримка зросла перед першою світовою війною, а з початком війни москвофіли почали агітувати українських вояків австро-угорської армії переходити на бік росіян. Це стало приводом для австрійсько-польської адміністрації Галичини для масових арештів не лише моквофілів, але і свідомих українців, бо для австрійського урядовця зовсім нелегко було відрізнити їх між собою з огляду на їх однакову мову. Тисячі арештованих було заслано до концентраційних таборів Талергоф і Терезієнштадт, а інші тисячі було просто страчені австро-угорськими військами при відступі. Цей факт, а також усвідомлення великої різниці між українцями і росіянами, яке настало по приході російських військ, привели до того, що після війни москвофільство як рух майже повністю занепало. Однак воно ще довго сиділо в душах окремих людей.

Історія з москвофільством дала нам кілька уроків і деякі з них очевидні. Але ще й досі не всім очевидно, що мовно-культурні процеси розвиваються за своїми власними законами і при бажанні управляти ними це слід робити дуже обережно, з урахуванням реалій життя. Внутрішній духовний світ людини – це її святиня. Відверті зовнішні намагання змінити його приносять протилежний результат, бо викликають тільки підсилений спротив. Різні культурні форми приймаються людиною добровільно, за уподобанням, коли вона відчуває, що ті чи інші припали їй до серця. Отож, у своєму ставленні до людей ми можемо виходити з власної суб’єктивної оцінки їх моральних якостей, але не їх культури, мови або релігії. В державі завжди панує культура титульної нації, і існування культур національних меншостей зовсім не шкодить їй, а, навпаки, тільки її збагачує. Опублікована Товариством Лева книга "Культурні грона "Дністра" показує, скільки різноманітних впливів діставала культура Наддністрянщини, але все залишалася українською і такою вона буде завжди.