Коротка історія експедиції "Дністер".

Дністер є другою за розмірами рікою України і головною водною артерією Молдови. На території басейну площею 72 кв. км мешкає понад 10 млн. населення, при цьому на Молдову припадає 19,2 кв.км, що складає 57 % її території. Густина населення прикарпатських регіонів перевищує 100 чол. на кв. км, а в Молдові має ще більші значення. Питною водою з Дністра або його притоків забезпечуються такі міста як Одеса, Кишинів, Львів, Чернівці, Сороки, Більці, Чорноморськ та інші. Звідси стає зрозумілим, наскільки важливим є екологічний стан Дністра для України і Молдови.

Громадський рух на захист Дністра започаткували тернопільський інженер Ігор Пушкар у 1985 році і незалежно в той же час одесит Іван Русєв після великої аварії на Стебниківському калійному комбінаті у 1983 році, коли у Дністер витекло 5 млн. кубометрів солоної ропи, в результаті чого на протязі сотень кілометрів в річці загинуло все живе. Невдовзі рух громадськості був помічений владою. Оскільки оздоровлення екологічної ситуації в басейні Дністра можливе при умові тісного співробітницва природоохоронних організацій України і Молдови, як державних, так і громадських. Відповідно, був заснований Міжреспубліканський комітет захисту Дністра, який очолив професор Іона Дедю. В 1988 році експедиція “Дністер” була організована як велика масштабна акція, в якій у той чи інший спосіб були задіяні десятки організацій і установ та сотні, а може і тисячі людей, котрі працювали на Дністрі та його допливах впродовж 100 днів. Опіку над експедицією взяли центральні і місцеві комітети комсомолу України і Молдови. Особливо активним був львівський міськом, котрий діяв через Товариство Лева, голова якого Орест Шейка став одним з головних організаторів експелиції. Діючи через комітети комсомолу на підприємствах і військових частинах, він організував виготовлення шести катамаранів з підвісних паливних баків літаків, закупівлю дефіцитних на той час продуктів, туристичного знаряддя і таке інше. Натомість члени товариства склали більшу і найбільш активну половину її учасників. Державне фінансування проводилося через львівське відділення Товариства охорони природи. Формально начальником експедиції був призначений Валентин Стецюк, який погодився працювати в експедиції усі 100 днів, але більше керував Ігор Пушкар, буваючи в експедиції на деяких ділянках наїздами. Акція завершилася великою конференцією в Одесі, присвяченій проблемам Дністра. Така масштабність руху на захист річки обіцяла великий успіх, але вже було зрозуміло, що для порятунку Дністра потрібні не загальні гасла, а точна інформація про те, де саме і якого захисту потребує річка чи її допливи. Ясно було, наприклад, що в районі Біляївки, де робиться водозабір для Одеси, вода майже непридатна для пиття, але зовсім неясно було, хто в тому винний. Дехто вважав, що причиною того є промислові об’єкти в Західній Україні – хімічні, нафтопереробні, паперово-целюлозні, цукрові заводи. Інші були свідомі того, що і Молдова теж сильно забруднює річку, і були переконані, що причиною поганого стану Дністра в його гирлі є сильне антропогенне і техногенне навантаження на річку вздовж всієї течії. Дехто ж шукав конкретних винуватців. Щоб дійти істини, на конференції, яку організував Міжреспубліканський комітет захисту Дністра навесні 1989 року у Львові, було вирішено розпочати детальне дослідження стану річки на трьох ділянках одночасно тьома різними загонами. Львівське Товариство Лева отримало ділянку від витоків Дністра і Стрия до греблі Дністровського водосховища майже на кордоні з Молдовою. Молдовські екологи мали досліджувати річку на своїй території, а одеситам дісталася ділянка від Молдови до лиману.

Однак подальший розвиток політичних подій порушив існуючі зв’язки між природоохоронцями різних регіонів Придністров’я. Комітет захисту Дністра розпався, дехто з лідерів руху пішов у політику, ось тому і стали дещо хаотичними зусилля ентузіастів. Ігор Пушкар з деякими перервами проводив роботу у верхній частині Дністра, і його експедиція мала агітаційно-пропагандистське спрямування. Іван Русєв, котрий мав добру підтримку одеських влад, в низів’ях і плавнях веде широку експедиційну дослідницьку роботу, метою якої був захист і відновлення водноболотних угідь. А Товариство Лева вело екологічний моніторинг Дністра в його верхній і середній частині. Його експедиція “Дністер” працювало щорічно, міняючи свій маршрут і вдосконалюючи форму своєї роботи.

В 1989 році вона пройшла по водній частині маршруту під національними синьо-жовтими прапорами, чим викликала великий резонанс в цілій Україні. Дослідження проводилися від витоків Дністра і Стрия до села Стара Ушиця Кам’янець-Подільського району Хмельницької області. Експедиція складалася з двох частин – пішохідної та водної. Пішохідна включала в себе дослідження верхнього Дністра до гирла Стрия. На верхньому Стрию працювала невелика розвідкова група в складі чотирьох чоловік. Водна частина почалася від с.Заліски Жидачівського району Львівської області. Загалом експедиція продовжувалася 70 днів і в ній працювало 73 чоловіка.

З 1990 року фінансування експедиції державою було припинино. Гроші і частково продукти діставалися з випадкових джерел, в тому числі з пожертв різдвяному вертепу "Дністер", з оплати участі іноземними учасниками. Транспортування і деякі інші витрати оплачувало Товараство Лева з грошей отриманих на інші проекти. В 1990 році була розширена пішохідна частина екпедиції, причому основна група працювала на верхньому Стрию. Водна частина почалася від Залісок і закінчилася в Старій Ушиці. Вся експедиція тривала 80 днів, і в ній взяли участь 76 чоловік. Вперше до неї долучилися екологи з Люблінського екологічного клубу та з фольклорної групи “Оркестра Святого Миколая”.

Експедиція “Дністер-91” була скорочена до 45 днів у зв’язку з участю Товариства Лева в польсько-українській експедиції “Пограниччя” по території Польщі. В цій частині брав участь 41 чоловік. Восени була організована пішохідна експедиція по верхів’ях Стрия з переходом на Дністер в районі Турки. Через несприятливі погодні умови експедиція достроково припинила свою діяльність біля села Спас Старосамбірського району. В ній брали участь 12 чоловік.

В 1992 році пішохідної експедиції не було, натомість цілу осінь відбувалися експедиційні поїздки на вихідні дні в райони Старого Самбору, Самбору, Корналович, Чайкович, Повергова. Водна частина проводилася як завжди влітку від Залісок до Старої Ушиці. В цьому році були розширені гідробіологічні дослідження завдяки участі групи спеціалістів з Києва на чолі з Оленкою Зиковою. В роботі експедиції брали участь троє представників з Великобританії і семеро – з Польщі. Загалом учасників було 47 людей, вона тривала три місяці.

1993 рік знаменувався помітним розширенням гідрохімічних і гідрологічних досліджень з використанням приладів і реактивів, котрі були привезені першими учасниками експедиції з Німеччини – студентами Марбурзького університету. Кілька днів в експедиції провела Мотря Пошиваник, американка українського походження, котра пізніше опублікувала в одному з американських журналів статтю про експедицію. Експедиція в цей рік працювала від Залісок до Старої Ушиці на протязі 65 днів, і в ній брав участь 41 чоловік. Пішохідна експедиція в цьому році, як і в наступні роки, не проводилася. Восени в Одесі відбулася конференція “Дністер – SOS”, котру організував Іван Русєв і на якій були присутні львівські і німецькі учасники експедиції Товариства Лева. Одесити були приємно вражені тим, що ця експедиція ще існує. Взимку львівська група експедиції обладнала свій екологічний клуб на вул. Кармалюка у Львові, де проводилися щотижневі зустрічі дністрян.

В 1994 році крім німецьких студентів в експедиції працював словацький спеціаліст із своєю портативною хімлабораторією. Експедиція в загальному складі 40 чоловік працювала від Залісок до села Вовківці Борщівського району Тернопільської області на протязі семи тижнів. Через брак коштів на транспортування катамаранів їх було залишено на кіцевому пункті під наглядом місцевих жителів.

Далі: Скорочені уривки зі щоденника 1994 року Андрія Квятковського для загальноъ уяви про діяльність експедиції предметно.

19 липня. Вчора зранку добрі люди закинули мене на машині у район мосту в Залісках – традиційну базу експедиції «Дністер». Тут уже були кілька киян, яких прислав Микола Жарких (сам він із дружиною прибули на роверах того ж вечора), і двоє дівчат-ботаніків з біофаку Львівського ун-ту. Зі мною прибув львівський студент-лісотехнік Олег. Через кілька годин приїхала машина з майном експедиції та Валентином Михайловичем Стецюком. Пізно вночі прибув Славко Фішер. Встановили намети, пару разів зварили поїсти і полягали спати (правда, перед цим Фішер зробив великий «базар» про все потроху, а публіка, яка його побачила і почула вперше, слухала Славка, роззявивши рота).

Наступного дня чоловіча половина експедиції встала раненько і вирушила на колгоспний тік, де з минулого року зберігалися катамарани (у дуже жалюгідному вигляді, бо просто неба). І сьогодні наша бригада цілий день ремонтувала їх. Коли прийшли у табір, з’ясувалося, що приїхала нова велика група дівчат. Вчора перед вечерею народ якось залишився без роботи, і пп. Фішер, Ігор (з Києва, наразі не знаю прізвища [мабуть, Потієнко)], Стецюк, я тощо якось знову втягнулись у нескінченну балачку.

Кияни, які прибули першими і першими (відповідно) встановили свій намет, у такий спосіб визначили місце табору. Я гадаю, засновники табору невдовзі пошкодували про свою поспішливість: мало того, що ми опинилися, ніби рибки у скляному акваріумі (кожен, хто проїздив мостом, – добре, коли автобусом, а часто їздять тут роверами та фірами – з цікавістю розглядав нас згори: як ми їмо, відпочиваємо, а пішоходи ще й прислухалися до наших розмов). Але це ще можна стерпіти. Набагато більше побутових незручностей створив брак чагарників по сусідству, а ті, що є, розташовані, ну, надто близько до табору. Вертаючи до теми допитливих спостерігачів: до всього вищесказаного варто додати численних рибалок, які вдень і вночі облягають навколишні річкові береги (а наш табір розташований точнісінько біля впадіння Стрия у Дністер). До речі, ми тут зробили перше відкриття: у фундамент мосту через Дністер, під яким ми живемо, (а він збудований за комуністичних часів) вмуровано розбиті плити з єврейських цвинтарів.

Сьогодні перевозили з колгоспного току на берег катамарани. Довго чекали на трактор, а тим часом знайшли поруч із током декілька екземплярів величезного борщівника (це всім знана польова рослина) – вони мали по 3 метри заввишки, діаметр «крони» – до 2 м. Одну таку дивовижу ми зрубали й привезли у табір – показати дівчатам-ботанікам. Але вони не здивувалися, сказали, що таке трапляється. Катамарани возили у три їздки – по два на причепі (встановлені один на одного), потім ще один. Оскільки всі чоловіки були на току – завантажували, а в таборі розвантажувати не було кому, то сідали на той самий причіп і їхали в табір. Трактор, який тягнув причіп, був у жахливому стані – одне колесо зовсім «лисе», у механізмі, який з’єднував причіп з трактором, замість двох поршнів, на місці був лише один. А їхати доводилося через два мости, завертати у досить ризикованих місцях. Чи варто дивуватися, що я всю дорогу молився? Між іншим, матбаза експедиції у жахливому стані. Багато весел порозгублювано, баки-поплавки на грані повного протирання, палуби погнили, консерви кінчаються. Вчора ми дещо підправили (Фішер навіть встановив кілька нових дощок, «механік експедиції» Володя позварював, де треба, металеві деталі), зараз будемо заліплювати «епоксидкою» дірки в баках. Але якщо в майбутньому експедиції ніхто не допоможе матеріально, вона «загнеться», хоча має великі перспективи (отепер готується до багатотиражного друку книжка – звіт експедиції). А те, що я сприйняв як видобуток гальки, це, здається, ще й поглиблення річища Дністра у Залісках (точніше, його правого рукава). Мабуть, це робиться тому, що лівий рукав надто надто інтенсивно підриває берег, на якому стоїть село.

21 липня. Учора ввечері прибули довго очікувані німці: студент-еколог Штефан, який брав участь в експедиції ще торік, і двоє жіночок (чи дівчат? – Фішер переконує, що в Німеччині цих понять уже не розрізняють) – одна Ута, а друга має смішне ім’я Кунделя (Гундула – ВС). Вони привезли пляшку вюртемберзького чорного ріслінга, яку ми й розпили. До речі, оскільки початок експедиції припадав на момент падіння двох уламків комети Шумахера-Леві на Юпітер, то вже з першого вечора нашого перебування в Залісках з’явилася традиція: Вадим Стецюк витягав свій теодоліт, і всі по черзі дивилися на Юпітер, потім на Венеру, деколи – на Місяць. Позавчора ввечері всі бачили біля Юпітера два супутники, вчора – вже чотири.

До обіду група з 6 чоловік на чолі з Фішером (і я з ними поплентався) довго блукали полями і чагарниками над стрімким берегом Стрия, шукаючи трубу, через яку Жидачівський целюлозо-паперовий комбінат зливає свої стоки. Нарешті знайшли. Біля самої труби сиділо двоє хлопів і ловили рибу в самому струмені брунатної води, що стікала в ріку. Якщо один робив це звичайною вудкою, то інший вудку (точніше, спінінг) мав про людське око. До жилки цієї вудки було прив’язано патика з поплавком, а до них – звичайну вершу. Час від часу він витягав свою сітку і витрясві звідти маленьких рибок, яким, очевидно, зливні води ЦПК ніц не шкодили (як і дядькам). Фішер зі своїми помічницями взяв проби води в тому місці (з’ясувалося, що там нема, наприклад, нітратів, хоч є нітрити), потім вище за течією, зробив аналізи. Натомість я поміг якийсь кобіті, що займається макробентосом (тобто, всякою гидотою, що мешкає на дні), нагребти мулу з дна. Виявилося, що, окрім личинок комарів, там ні дідька нема. Прийшовши в табір, я зустрів тут Степана Гаталяка з Товариства Лева, який заїхав сюди, щоби назнимкувати «будні експедиції» на відеокамеру.

22 липня. Вчора закінчили лагодити катамарани. Відтак приїхав словак Юрай. А позаяк він мав гітару, і Фішера з його дискусіями не було (поїхав додому за жінкою і приїде на наступний постій – у Букáвині), то у нас був музичний вечір біля багаття. Спочатку Юрай грав на гітарі та співав пісні (переважно словацькі, хоча також награвав і деякі західні «стандарти»). Потім пробував щось грати п. Ігор із Києва, але не вельми вдало. Відтак дівчата-ботаніки та ми з Вадимом почали просто співати українських пісень. Нам здавалося, що співаємо ми досить пристойно, хоч і не зіспівані. Навіть виконували деякі «оригінальні номери», як-от «Світить місяченько, ще й ясная зоря», «Ой, служив я в пана…» і навіть ту, де хлопці й дівчата, імпровізуючи, переспівуються (до речі, виявилося, у словаків є пісня, подібна до «Ой, служив я в пана»). В.М. дещо навіть пояснював німцям… А потім німці нас присоромили: взяли й заспівали. А вони співали злагоджено, на голоси, ще й дуже артистично. Деякі пісні були дуже гумористичні, що вони дуже підкреслювали своїм виконанням. Потім німці (крім Уте) пішли спати, а найстійкіші з українців залишилися біля багаття – розповідали анекдоти, пили чай, Юрай деколи підігравав на гітарі. Потім і я пішов спати – на початку 3-ї год., бо о 6-й мав піднімати Штефана, який у цей час заміряв кисень у трьох місцях, що я й зробив. Штефан сказав, що у Дністрі значно збільшився за ніч вміст кисню.

23 липня. Учора ми почали вантажитися на катамарани. У розпалі роботи до табору під’їхала «Лада», з якої вийшли четверо людей. В одному з них я впізнав (…) Мирослава Тихана (колишнього заступника голови Т-ва Лева). З ним була молоденька журналістка Ярина Коваль (дочка відповідального секретаря журналу «Дзвін»; колись, дуже давно ми з нею навіть написали були пару статей про Т-во Лева) і фотокореспондент (обидва з «Молодої Галичини»). Ярина одразу ж сіла розмовляти зі Стецюком, потім до неї на розмову привели німця Штефана. Тим часом фотограф лазив по табору і чіплявся до всіх, хто ефектно виглядав за своїми заняттями, аби сфотографувати. Особливо довго він затримався біля біолога Ірини з її гербаріями та колекціями метеликів (…).

Зупинилися на постій за селом Букáвина, де в Дністер впадає річка Луг. У Букáвині надибав на хрест знесення панщини 1848 року, біля якого вже тоді був і тоді описав. Завдяки тодішнім записам встановив, що річка Луг біля впадіння у Дністер (тобто в тому місці, де ми стоїмо табором) тече старим руслом Дністра, який колись тут утворював згадані меандри, а потім змінив річище. Це помітно і по залишках старих берегів, які тепер ніби обмежують заплаву Лугу. Тим часом Іра ходила на гору біля Молотова (на карті – висота 289). Вона, як й очікувалося, виявилася дуже цікавою. Перш за все, з геологічного погляду: складена, здається, з якогось дуже крихкого вапняку, в якому трапляються камінчики, дещо подібні на мармур (таке враження, що процес перетворення осадових порід у метаморфічні тут зупинився). Іра принесла декілька взірців. Я пробував подіяти на них оцтом (кухонний розчин оцтової кислоти), але очікуваної реакції не було. Мені порадили подіяти соляною кислотою, яка, можливо, є у Фішера. Ще там вона знайшла деякі рослини, які поширені в дуже обмежених ареалах з унікальними екологічними умовами. Крім того, там був махаон (дуже гарний метелик). Та хоч вона мала сачок, але його спіймати не могла, бо схил дуже стрімкий – можна було впасти. Pа словами В.Стецюка, на відміну від останніх літ, цього року в ріці знову з’явилися жаби та черепашки. Отже, посилення економічної кризи супроводжується послабленням екологічної (заводи стоять і не спускають відходи, міндобрива дорогі тощо).

24 липня. Вчора після вечері, коли зникли комарі, члени експедиції зробили собі «фуршет» на честь відкриття експедиційного сезону. Розпили по пляшці вина і горілки, відтак Олег-лісотехнік приніс із намету ще одну «білу». Потім почалося музикування. Юрай грав на гітарі пісні «Бітлів», старі твісти, потім перейшов на Штрауса, Верді й Моцарта. Коли він грав якісь джазові мелодії, Штефан на губах імітував саксофон або голос Луї Армстронга, під час «Турецького маршу» – барабан (надував щоки і бив по них). На моє запитання: «Is it great Turkish drum?» – він відповів: «It is Vodka drum». Потім взяв декілька великих баків для води і зробив із них ударну установку.

26 липня. Учора в мене був «облом» із заміром кисню. О 22.00 пройшов по всіх точках, усе замірив (перед цим узяв у Штефана ліхтарика, якого можна носити на голові – як шахтарська лампочка). Потім о 24.00 пішли міряти дівчата. Коли повернулися, «втішили» мене, що батарейка у лампочці «сіла». Але «заспокоїли», мовляв, ми під світлом місяця писали (а це хіба що напомацки можна робити). Ми тим часом, як завжди, сиділи біля ватри. Юрай співав під гітару, решта розповідали анекдоти та підкидали дрова до вогню. Я розмірковував, як буду робити заміри без ліхтарика (особливо, як у темряві піду по слизькому глинястому броду в гирлі бурхливої Свічі). А ще згадував, як о 22.00, переходячи з ліхтариком цей брід, ляканув якусь публіку на машині (побачивши світло мого ліхтарика, вони поїхали). Десь по 1-й годині ночі всі пішли спати, а я лишився біля вогню, чекаючи на 2.00 ночі, коли мав іти міряти вдруге. Я підкидав у вогонь кору, обдерту з найближчого дерева, слухав спів і крики різних птахів у лісах за Дністром, приглядався до вогню машини, яка знову з’явилася за Свічею. Нарешті прийшла година йти на заміри. Я зайшов босими ногами в холодненьку-таки воду стариці, включив оксиметр, натиснув на кнопку калібрування… Прилад не калібрувався (все це відбувалося під світлом місяця). Більше того, прилад не давав показів у відсотках, лише у грамах на мілілітр. Отже, намучився я о 2-й ночі, результати отримав, хто зна які. Через Свічу переходити в таких умовах було не варто.

Кінець щоденнка

В 1995 році у Львові відбулося святкування десятиліття громадської екологічної роботи на Дністрі. Була урочиста офіційна частина і невелика забава в клубі експедиції. На цей рік планувалося зробити дві експедиції, обидві водні. Одна з них мала досліджувати Дністровське водосховище, а друга – ділянку Дністра від Залісок до Вовківців. На жаль, через брак коштів друга експедиція не відбулася, що спричинило певні напруження в стосунках серед керівництва експедицією. В результаті неодмінний учасник всіх експедицій, її постійний лоцман і боцман Ярослав Фішер відійшов від активної екологічної роботи. Дослідження водосховища проводилися в основному постійною групою учасників в складі 20 осіб, котрі рухалися на одному великому катамарані "Іван Підкова", складеному з чотирьох малих. Всього в експедиції брали участь близько 30 чоловік. Експедиція тривала сім тижнів. Вперше в експедиції проводилися дослідження донних відкладів. Проби бралися через кілька кілометрів на різних берегах. За аналіз проб приватна лабораторія брала по два доляри. Гроші дістали від німецьких студентів, які платила за перебквання по доляру за день. На цьому матеріалі Мирослава Кошіль захистила пізніше кандидатську дисертацію. В Новодністровську катамарани були полишені без нагляду і навесні наступного року вони були вкрадені якимись несвідомими місцевими жителями. Експедиція також позбулася свого клубу у Львові.

“Дністер-96” відбувся на власні кошти учасників експедиції, хоча Товариство Лева мало якісь запаси харчів, що дещо врятувало ситуацію. Експедиція вперше рухалася на нових надувних катамаранах, які мало Товариство Лева невідомо для яох мети. Вони виявилися досить зручними. Ділянка роботи – від Залісок до Вовківців. Загальна кількість учасників – 32 чоловіка. До роботи ненадовго долучилися польські екологи. Завдяки допомозі фонду ISAR, а, зокрема, особисто Мотрі Пошиваник вийшла друком популярна брошура “На варті Дністра”, авторами статей в котрій були активні учасники експедиції. У вересні відбулася двотижнева українсько-молдовська експедиція “Тірас-96”, в котрій працювали також п’ять учасників експедицій “Дністер” Товариства Лева.

В 1997 році мала би відбутися десята ювілейна експедиція “Дністер” Товариства Лева, і її слід би було провести і урочисто, і масштабно, але всі спроби дістати відповідну суму грошей були марними, тому вона відбулася буденно і була найкоротшою. Товариство Лева дістало грант на публікацію результатів роботи експедиції від польського фонду “Partnerstwo dla Środowiska” і за рахунок невеликої суми з цих грошей організувало експедицію, котра хоч і була найкоротшою, але дуже важливою для розширення даних про стан басейну. Вперше був пройдений маршрут від с.Чайковичі Самбірського району Львівської області до с.Нижнів Тисменицького району Івано-Франківської обл. і достатньо детально досліджена ділянка Дністра від Чайковичів до гирла Стрия, котра раніше досліджувалася лише побіжно і більш оглядово в піших походах. Експедицією керував Мирослав Спринський, а всього в експедиції на протязі одного місяця перебувало 24 чоловіка з Києва, Львова, Івано-Франківська. Були відібрані численні проби води і ґрунтів, але, на жаль, на їх повний хімічний аналіз не стало грошей, тому якась робота була марною.