Подальші роки
У 2001 році Товариство Лева виграло грант на написання книги про історичну мультикультурну спадщину Дністровського краю. Це завдання виконувала експедиція "Дністер" Товариства. Книга під назвою "Культурні грона Дністра" була опублікована у тому ж році і в ній було поміщено кілька статей написаних учасниками експедиції. Вона вже стала бібліографічною рідкістю, тому даю загальний огляд і супутні довідки.
Населення Прикарпаття, верхнього і середнього Придністер'я, тепер виглядає культурно і мовно достатньо монолітним. І хоча гуцули, бойки, буковинці, наддністрянці за звичаями і деякими мовними особливостями все-таки дещо відрізняються одні від одних, всі вони належать до єдиного українського народу і творять спільну загальноукраїнську культуру. Представників інших національностей – росіян, поляків, євреїв, угорців, румунів, німців та інших на цій території тепер порівняно мало. Але так було не завжди. Ще зовсім недавно тут в значній кількості проживали і поляки, і жиди, і німці; мешкали тут також досить численні групи вірмен, румунів, караїмів, угорців. Такою ж строкатою завжди була і залишається дотепер на цих теренах і релігійно-конфесійна мозаїка. Крім греко- і римо-католиків тут є багато православних, протестантів. Зменшилася кількість іудеїв та лютеран, але стало більше баптистів, п’ятидесятніків, євангелістів, людей інших віросповідань.
Безперечно, існування на одному просторі представників різних національних та релігійних спільнот ускладнює взаємини між ними і не може бути безконфліктним. І міжетнічні та міжконфесійні конфлікти на Наддністрянщині завжди були і особливо загострювалися в часи великих соціальних потрясінь, але в цілому не вони визначали характер взаємин між людьми; значно більшу вагу мали загальнолюдські моральні цінності. В більшості своїй глибоко релігійне населення Галичини і Буковини слідувало Заповідям Божим, що сприяло розумінню необхідності жити у взаємній толерантності і повазі, незалежно від національної та релігійної приналежності. Свідченням цьому є той факт, що різні етнічні та релігійні групи населення досить сильно впливали одна на одну, і це мало своїм наслідком взаємопроникнення культур – через запозичення ідей, нових течій у літературі та мистецтві, фольклорних сюжетів, пісенних мелодій та інших культурних форм. Фактично Прикарпаття було частиною єдиного культурного простору багатонаціональної і відносно демократичної Австро-Угорщини, до якої входили довший час Галичина і Буковина. Ця обставина спрощувала контакти з європейськими культурними центрами та уможливлювала взаємодопомогу різних, особливо провінційних національних культурних спільнот. Задаймо хоча би той факт, що систематичні етнографічні дослідження в Українських Карпатах розпочав професор Львівського університету Балтазар Гакет (1740-1815), француз за походженням. В цей час в Європі тільки прокидалося зацікавлення вивченням фольклору та етнографії.
Однак, незважаючи на взаємні впливи, використання найкращих культурних здобутків своїх сусідів, культура кожного з народів як цілої Австро-Угорщини, так і Наддністрянщини розвивалася на своїй власній національній основі, відбиваючи особливості національного світосприйняття, національного характеру та живлячися глибинними коренями власної далекої історичної минувщини. В Галичині і Буковині корені культури українців як автохтонного населення сягають найглибше. Щоправда українці, якими ми їх бачимо тепер, не існували тут споконвіку, а наші далекі предки не були першопоселенцями на Наддністрянщині і, очевидно, багато чого засвоїли з культурних досягнень своїх попередників. До них в доісторичні часи на цих землях мешкало багато народів різної мовної приналежності, але тільки деяких з них сучасна наука може ідентифікувати як предків певних сучасних народів, що ускладнює вивчення історії культури цього регіону.
Долина Дністра вже сотні тисяч років привабалює людину. Теплий клімат, родючі землі, багатий рослинний і тваринний світи надавали людині широкі можливості для задоволення її життєвих потреб. В лісах і степах водилася різна звірина – олені, зубри, косулі, дикі свині та коні, зайці, з птахів – глухарі, тетеруки, перепели, куріпки. Річки кишіли рибою, якої вже тепер тут і нема – пструги, осетри, білизна, чечуга та багато інших. Широкі заплави Дністра, захищені часто від вітрів з трьох боків високими берегами, добре прогрівалися сонячним теплом, отож мали особливий, м’який мікроклімат. Тут на родючих грунтах буяло різнотрав’я, дикі бджоли назбирували такі запаси меду, що його вистачало і самим комахам, і людям. Будучи розорані, ці землі приносили багаті врожаї зернових і овочевих культур. Але землеробством у Придністров’ї люди почали займатися значно пізніше. А перші поселенці, які прийшли сюди через Балкани з Малої Азії приблизно півмільйона років тому, здобували собі їжу полюванням на великого звіра, головно на мамонта. Це була ашельська епоха давньокам’яного віку, яка закінчилася 150 тис. літ тому. Пам’ятки цієї епохи знайдені поблизу сіл Лука-Врублевецька і Бабин на Дністрі. Вони є одні з небагатьох найдавніших в Україні. Також і пам’ятки пізніших епох були знайдені в різних придністровських селах – Молодовому, Вороновиці, Кормані, Касперівцях, Більчі Золотому. Недалеко від стоянки первісної людини біля села Кормань місцеві жителі у 1992 році знайшли кістяк мамонта, який оголився після зсуву урвища, підмитого водою. Одна з кісток мамонта зберігається в "музеї№ експедиції.
Очевидно, такої самої етнічної належності були творці трипільської культури, широко відомої в Україні культури мідного віку, яка існувала у ІІІ тис. до Р.Х. у Придністров’ї та на Правобережжі Дніпра і має спільні риси з тогочасними культурами населення Подунав’я. Елементи трипільської матеріальної культури у вигляді декоративного розпису будинків та характеру орнамента на кераміці ще і досі можна виокремити в побутовій культурі українців, але, можливо, є щось від трипільців і в нашій духовній сфері. Вчені відмічають, що у суспільному житті трипільців жінка займала високе місце, що є також характерним для українців. Староруське звичаєве право саме тим кардинально відрізняється від римського та старогерманського, що воно не знає жодних обмежень у становищі та правосильності жінки у сім’ї та суспільстві. Пам’ятки трипільської культури, серед яких переважають високоякісні керамічні вироби – здебільшого начиння, були знайдені в багатьох місцях на Дністрі, зокрема біля Луки-Врублевецької, Бернашівки, Жванця, Мошанця, Сновидова і викликали велике зацікавлення вчених, а особливо цікавими є загадкові жіночі статуетки, виготовлення яких, безперечно, було чимось вмотивонане. Учасники експедиції щнаходили немало підйомного матеріалу на місцях стародавніх стоянок трипільців
Дані топоніміки свідчать, що багато населених пунктів Наддністрянщини вже існують кілька тисячоліть, про що їх мешканці навіть не підозрюють. Зазвичай науковці визначають вік міст і сіл за даними літописів, але виявляється, що багато населених пунктів існувало ще багато століть до того, як в літопису з’явилася про них згадка. Краєзнавці-аматори можуть принести велику користь науці, якщо будуть збирати місцеві мікротопоніми – назви урочищ, лісів, потічків, частин села, полів і т.д. Збір таких даних експедиція практикувала з самих перших років свого існування. Одночасно збирався і антропонічний матеріал. Він з необхідники коментарями подається в книзі і його аналіз показав, що деякі прізвища можуть бути розтлумачені за дпомогою мов, предки яких поживали у Дністрянському краї.
У скіфські часи у Придністров’ї з’являються і кельти. Сліди їх перебування тут були знайдені, наприклад, біля Галича. Не виключено, що наші бойки є українізованими предками відомого кельтського племені бойїв, які мали свої поселення у Карпатах. Слов’яни ж почали заселяти Наддністрянщину в першій половині нової ери. У своїх мандрах до Центральної Європи тут тимчасово зупинялися чехи і словаки, а пізніше якась частина угорців залишилася тут на постійне поселення. Про це може свідчити досить велика кількість назв сіл з коренем “угр” – Угерське, Угринів, Угриньківці, Угрів і т.д. В тих місцях розповсюджені прізвища угорського походження. Прикладом може бути прізвище Телефанко одної з учасниць експедиції.
З початком державності, але особливо після приняття християнства в Україні національна культура починає розвиватися швидкими темпами. На її формування великий вплив мала Візанті. У візантійсько-українському стилі були побудовані і церкви у давніх придністровських містах Галичі, Василеві. До наших часів з них збереглася церква Святого Пантелеймона у селі Шевченковому неподалік Галича. Віхідці з Наддністрянщини навчалися у відомих європейських університетах, а один з них Юрій Дрогобич, закінчивши Падуанський університет, був навіть ректором університету у Болоньї. Значну роль зіграла католизація краю, яка була започаткована Берестейським собором 1596 р., що проголосив унію з Римо-католицькою Церквою. Греко-католицька Церква зберегла давній візантійський обряд, але прийняла католицькі догмати при визнанні Папи Римського Головою Церкви. Відтоді західні впливи на широкі кола населення Наддністряншини значно посилилися через школи, побудовані за зразком єзуїтських колегій, через виховну, місійну і видавничу діяльність чернечого Чину Святого Василя Великого. Зокрема у Придністров’ї активну роботу вели Бучацький і Гошівській монастирі ЧСВВ.
Одночасно з візантійськими, а може і раніше, почалися також і єврейські впливи на культурне і суспільне життя України, хоча вони були значно слабшими. Геленізовані євреї прибували до нашої країни ще у дохристиянську епоху. На території Придністров’я вони поселяються в часи розквіту Галицько-Волинського князівства. Певний вплив євреї мали вже при дворі короля Данила, допомагаючи у проведенні адміністративної реформи його держави, але особливою прихильністю користалися жиди у Володимира Васильковича, який спричинився до широкого розвитку культури і наук. До того ж влада часто створювала для жидів сприятливі умови існування і всілякі пільги, задовільняючи їх потреби не тільки матеріальні, але і релігійні. Коли у 1729 році Турку придбав Ян Антоній Калиновський і добився переведення її до стану міста, він, намагаючись принадити купців та ремісників, обіцяв їм широкі свободи і пільги, незалежно від їх майнового і громадського стану, релігій та національності.
В містах і містечках Наддністрянщині пересічно 40% населення в кінці 19-го століття були жидами. В Галичині тоді налічувалося 610 тис. євреїв, тобто майже 13% усього населення. На Буковині відсоток єврейського населення був ще більший. По селах жиди орендували магнатські маєтки, часом навіть церкви і брали на відкуп збирання податків серед місцевого населення. Фактично жиди тримали у повній залежності українське село, зокрема у бідних гірських районах. Цим вони викликали до себе велику неприязнь українських селян. Однак те, що жиди виконували необхідну функцію на селі, селяни розуміли і самі, як і те, що були до них часом несправедливі, що може продемонструвати нам таке українське прислів’я: “Як біда, то до жида, а як мине біда – най дідько візьме жида”. Незважаючи на різницю у віросповіданні, взаємовпливи українців і жидів у духовній сфері могли мати місце. Це могло бути як причиною, так і наслідком мирного співіснування двох народів. В народних вертепах та інтермедіях, поруч з відомими традиційними фігурами завжди виступає у смішній, але симпатичній формі постать жида. Про особливості жидівсько-українських взаємин нагадує також популярна, хоча і дещо загадкова пісня весняного обрядового циклу “Їде, їде Зельман”.
Після приєднання Галичини до Польщі у 1387 році польські королі починають надавати польській шляхті привілеї на володіння українськими селами з околицями. Так, право на цілий Самбірський повіт отримав енергійний шляхтич Шпитко з Мельштина. У 1390 році він вже заклав Самбір як місто на праві магдебурськім, а також поновив і заклав багато інших міст і сіл. З того часу почалося інтенсивне загосподарювання порожніх раніше земель і по всіх Українських Карпатах. В 1431 р. король Польщі Владислав Ягайло надав одному з волохів, який приїхав до нього на службу з Семигороддя, великі обшари землі з правом дідівщини в районі Турки із самим селом включно. Волохи принесли на нові місця і своє звичаєве право, яке у Карпатах прижилося на королівських маєтностях. Наприклад, майже всі села Турківського повіту жили за правом волоським, і то визначалося особливим королівським привілеєм. Це запевняло населенню більші свободи у порівнянні з тією, яку мали селяни, що були у власності шляхти, коли часом на одного хлопа припадало по кілька панів. Два рази на рік кміти (селяни) збиралися, відповідно до волоського права, на збори, на яких вирішувалися господарчі справи, установлювалися ціни на худобу, чинилося судочинство, яке вів солтис.
Волохи дуже швидко засвоїли українську мову і звичаї, але залишили в нашій мові і багато румунських слідів. Збереглося також багато топонімів, які свідчать про перебування волохів у Карпатах – села Волосянка, Волосате, Волошинова, Молдавське, Лімна (від румунського лемн “деревина”), Молдавський потік, гори Менгул, Магура, Плай, Сигла. Багато запозичень з румунської мови в українську можна можна знайти в буковинських та гуцульських говірках у вівчарській, деревообробній, та інших термінологіях. Такі слова як бриндза, болта (сокира), бундз (овечий сир), ватра, гирлига, колиба, куча (кошара), мамалига, папуша, тайстра, трембіта, цимбали саме румунського походження. Можна нагадати, що культурні зв’язки між Україною і Валахією, а особливо Молдовою взагалі були дуже тісні. Відома у Львові Волоська (Успенська) церква була побудована у 17-му столітті за допомогою молдавських господарів. Така культурна співпраця була природною для сусідніх народів і плідною для їх культур. Однак в часи, коли Північна Буковина і Басарабія входили до складу Румунії (1918-1940), культурна політика у цій державі була виразно антиукраїнською, а румунська мова і румунська культура на цих теренах насаджувалися силоміць. Ми не раз чули в експедиції розповіді місцевих жителів про те, як румунські жандарми навіть не дозволяли спостерігати з правого берега Дністра на святкування українцями своїх національних свят на лівому, польському березі. Культура не знає кордонів, але і не терпить насильства.
Зрозуміло, що серед населення Наддністрянщини було багато поляків. Через брак костелів і священиків велика частина польських родин українізувалася. Цей процес продовжувався аж до 19-го століття, хоча вже в дещо повільнішому темпі, коли вже в краю почали ставити муровані костели. Разом з костелами польська влада будувала школи парафіяльні при плебаніях, до яких ходили і українські діти. Дружба, зав'язана на шкільній лаві між полькими та українськими дітьми не раз тривала ціле життя. Згода між українцями і поляками на Наддністрянщині була фактом без фальші і облуди. Допомогали один одному в різних обставинах, запрошували одні одних в куми, старости на весіллях, разом святкували свята, разом співали колядки і українські і польські. Зазвичай на Йордан українці і поляки йшли до церкви, а на свято Божого Тіла усі ходили до костелу. Про цей звичай можна й досі почути від старших людей не тільки в Україні, але і від поляків в колишніх українських селах за Сяном. Родини польські і українські пов'язувалися шлюбом, кумовством і сердечною дружбою, сліди якої залишалися до кінця 19 століття.
Якщо поляки і українці як споріднений слов’янські народи мали взаємні впливи більше у духовній сфері, то у матеріальній сфері більші впливи на тих і других мали німці. Ще у другій половині 14 -го ст. король Данило почав стягати до свого королівства торгову і промислову людність, серед якої багато було і німців, але собливо сприяв поселенням німців у Галичині галицький князь Юрій Болеслав. Він навіть викликав незадоволення місцевого боярства тим, що дуже активно впровадив німецькі порядки, за що і був підступно отруєний. Після приєднаня Галичини до Польщі почалася певна деморалізація верхніх верств українського населення, носіїв традиційної національної культури, що вело до поширення не тільки польських, але і німецьких впливів. Особливо ці впливи відчувалися в економіці краю. З’являється нова господарська одиниця – фільварок як система феодального визиску, який грунтувався не тільки на примусовій праці українських селян на пана один-два дні на тиждень, але і на впровадженні нових засобів виробництва. Вплив німецької колонізації надавав містам певних рис середньоєвропейськості в архітектурі, господарстві, самоврядуванні і позначився також на термінології в торгівлі, ремісництві, організації ремісничих цехів.
У 1772 році Галичина увійшла до складу Австро-Угорщини. Впровадження адміністрації за австрійським взірецем розширили німецькі суспільно-культурні впливи на Наддністрянщині. Відповідно до цісарських указів Марії-Терезії та Йософа ІІ було проведено інвентаризацію земельної власності, установлено чіткий реєстр підданських повинностей селян із скасуванням застарілих, зроблено новий поділ панської та селянської землі, обмежено особисту залежність селян від панів. По селах були призначені спеціальні урядовці – мандатарії, які вели облік населення, рекрутів, квартир та возів для війська, проводили збір податків, слідкували за санітарним станом села, виконували поліційні та судові функції. Австрія намагалася проводити германізацію краю, сприяла переселенню німецьких колоністів, для чого спеціальними цісарськими указами створювала для них різні пільги.
Крім безкоштовного наділу землі, переселенці на певний час звільнялися від податків і військової служби. Але переселенців не було аж так багато, по усій Галичині було створено близько 250 поселень колоністів, здебільшого маленьких сіл або присілків. В 1914 р. німці у Галичині складали 1% населення – 47 тис. Оскільки більшість колоністів мешкала в присілках при українських селах, контакти між русинами і німцями були тісні. Віщій рівень німецького сільського господарства викликав наслідування з боку українських селян, а де-не-де під впливом колоністів поширювалася євангельська церква. Часом створювалися і мішані шлюби. В таких випадках найчастіше сім’я українізувалася і так серед селян Наддністрянщини тепер можна зустріти німецькі прізвища – Шпіцер, Райтер, Фішер і т.д.
Серед населення Наддністрянщини були і вірмени. Одразу виникає запитання – а як же вони сюди потрапили, адже Вірменія дуже далеко від Дністра. Справа в тім, що вірмени завжди були добрими купцями. Вірменські торгові каравани приходили в Україну-Русь вже в 10-му ст. У Львові вони з’являються за князя Лева у 1269 р. Це місто стало для них релігійним осередком, і у 1363 р. вони побудували тут свою катедру, яка була побудована в типовому для українських церков стилі, хоча і несе в собі певні східні риси. Взагалі як одновірці вірмени дуже зблизилися з місцевими русинами, нерідко мали і українські прізвища. Після Берестейської унії, у 1629 р. вірменський єпіскоп Микола Торосевич теж приймає унію з Римом, і відтоді вірмени швидко сполонізувалися. Тим не менше, вони мали свою громадьку організацію, судилися за власним правом, так званим Вірменьким статутом. Здебільшого вони займалися торгівлею або ремісництвом, деякі з них ставали добрими перекладачами та урядовцями. Щоправда з торгівлі їх десь у 18-му ст. витіснили жиди, то вони перейшли головно на ремісництво.
В цілому на приклад мовно-культурних процесі у Придністер'ї можна прийти до висновку, що вон розвиваються за своїми власними законами і при бажанні управляти ними це слід робити дуже обережно, з урахуванням реалій життя. Внутрішній духовний світ людини – це її святиня. Відверті зовнішні намагання змінити його приносять протилежний результат, бо викликають тільки підсилений спротив. Приклад цьому я невміла спроба українізації Донбасу, яка має трагічні наслідки. Різні культурні форми приймаються людиною добровільно, за уподобанням, коли вона відчуває, що ті чи інші припали їй до серця. Отож, у своєму ставленні до людей ми можемо виходити з власної суб’єктивної оцінки їх моральних якостей, але не їх культури, мови або релігії. В державі завжди панує культура титульної нації, і існування культур національних меншостей зовсім не шкодить їй, а, навпаки, тільки її збагачує. Опублікована Товариством Лева книга "Культурні грона "Дністра" показує, скільки різноманітних впливів діставала культура Дністрянського краю, але все залишалася українською і такою вона буде завжди. Детальніше До джерел культурної спадщини Придністер’я
На початку 2000-х років експедиція „Дністер” організовувалася спільними зусиллями Товариства Лева і Партії зелених України. Цей альянс партійних і безпартійних природоохоронців знаменував певну переорієнтацію ПЗУ від політичних спекуляцій в бік практичної роботи, що не мало піти їй на користь. В ці роки експедиція продовжувала займатися традиціними дослдженнями, теми яких можна знайти в Додатку. Але одна робота виходить за рамки цих досліджень. В 1988 році Вадим Степанович Артюх, наш археолог, відкрив на крутому схилі Дністра печеру, яка була перетворена людьми на язичнецький храм, а потім на християнську церкву. В наступні роки ми періодично навідувалися в печеру і дехто робив замальовки інтер'єру і викабованих у ній знаків. В 2005 році це було зроблено більш ретельно, що дало можливість висунути гіпотезу про похлдження печери. Ообгруниування гіпотези дається в статті Тюркське святилище на Дністрі.
В 2007 році експедиція пустилася Дністром на байдарках і катамаранах в 19-й раз і її учасники вперше за багато років позбавилася відчуття своєї ексклюзивності – Дністер цього року переживав справжній туристський бум. Цілі флотилії мандрівників на різноманітних плавзасобах можна було спостерігати щодня на дністровських хвилях, а на берегах – багатолюдні табори більш заможних любителів природи, які віддають перевагу автомобільному транспорту. В країні відбувалися певні соціальні зрушення – чисельно зростав середній клас, якому ще не по кишені їхати десь на Канарські острови або навіть до Криму, але ставало грошей на купівлю старенької іномарки або на оплату послуг спритних організаторів приватних водних турів. Так чи інакше, але антропогенне навантаження на річку і особливо на її береги помітно зросло, чому серед іншого причиною є низький загальнокультурний рівень туристів, які не тільки лишають після себе купи порожніх пляшок і відпадків, але і не відчувають жодного дискомфорту в умовах, позначених таким знаком „цивілізації”.
Складалося враження, що найбільш культурна частина любителів природи залишалася вдома або їхала відпочивати туди, де традиція дбайливого ставлення до довкілля розвинена більш виразно. В таких умовах першою реакцією наших природоохоронців було бажання повизбирати весь непотреб на берегах Дністра і поховати його глибоко під землю. З цього і почала свою роботу експедиція, відклавши вбік заплановані екологічні та соціологічні дослідження. Хоча, правду кажучи, експедиція давно не мала грошей на проведення хімічних аналізів води і мулу, що робилося в попередні роки. Та і без аналізів опосередковані дані свідчать про те, що вода в Дністрі за останнє десятиліття стала чистішою. Скажімо, наявність у воді раків, які не живуть у забрудненій воді, вже свідчить про її чистоту, а раки в Дністрі після довгої відсутності вже з’явилися. Їх ми бачили на власні очі, а одного навіть злапали на вудку. У декого з екологів було бажання взнати, чи дійсно раки червоніють в окропі, але любов до природи взяла гору і рака відпустили туди, де вони зазвичай зимують, тобто у річку. Отож дністровська вода в умовах економічної стагнації стає хімічно чистішою, але механічних домішок типу пластикових пляшок в ній більшає.
Особливо багато пливе їх після повеней. Знову ж таки постає питання про культуру як туристів, так і прибережних жителів. Не маючи альтернативи, люди скидають порожні пляшки в яри, які після дощів перетворюються в потічки і порожній посуд замість цілеспрямованого перетворення на сировину чи новий товар переробляється природою. Скляні пляшки після недовгого плавання падають на дно річки, де вони через тисячу років поступово перетворяться на пісок, перед тим встигнувши нанести різані рани ніг необережним купальникам. Пластикові пляшки здебільшого з течією допливають до Дністровського водосховища, яке починається зразу від Хотина, і тут заповнюють прибережні яри або викидаються на береги, де разом з іншим сміттям утворюють довгі смуги, що своїм виглядом псують враження від в цілому приємного крайобразу. Пізніше все це заростає бур’янами, а далі верболозом, перетворюючи заплавні луки і пляжі у непролазні хащі. Можливо, через тисячу років ці хащі перетворяться на затишні прибережні гаї, але, на жаль, більшості з нас дожити до тих часів не вдасться.
Крім подання туристам і місцевому населенню прикладу як поводитися з використаним сміттям та відпадками, експедиція також на власному прикладі намагалася привчати людей дбайливо ставитися до джерел питної води, яких є досить на дністровських берегах і деякі з яких мають славу помічних, особливо на очі. Часто потічки, що з них витікають, засмічені або заболочують місцевість. В таких випадках учасники експедиції з ентузіазмом проводили гідротехнічні роботи – поглиблювали і чистили джерела та русла струмочків, викладали цямріння з каменів якнайбільшого розміру. В деяких випадках прокопувалися невеличкі канали до Дністра для відведення надлишків води із заболоченої місцини. На радість місцевим коровам ці заходи збільшували площу зелених угідь і одночасно підвищували повноводність Дністра, нехай навіть на мізерну величину, але в даному випадку процес важливіший від результату. Адже експедиція має на меті також і екологічне виховання самих учасників, особливо новачків. Деякі з них зізнаються, що після експедиції вони починають більше контролювати свою поведінку на природі в інших місцях.
Однак експедиція славна не тільки своїми практичними природоохоронними заходами і виховними функціями. Традиційно в ній проводяться також різноманітні наукові дослідження. Цього року найцікавішими з них були палеонтологічні. Один з учасників експедиції, аспірант київського інституту, шукав і успішно знаходив скам’яніли рештки особливого виду челюсних хробаків, які жили в морях силурійського періоду, відклади якого можна знайти на Дністрі. Деякі науковці пов’язують з цією фауною родовища нафти, тому, оскільки тих решток було знайдено досить, не дивуйтеся, якщо невдовзі неподалік Хотина будуть знайдені великі поклади вуглеводних енергоносіїв.
Отож, незважаючи на відсутність не тільки державної підтримки, але навіть і фінансового забезпечення від національних чи інтернаціональних фондів експедиція продовжувала працювали завдяки приватним пожертвам та внескам учасників. Особливо треба відзначити з подякою колишнього члену Товариства Лева, а тодішнтого директора Львівського відділення Приватбанку Ореста Блащука за щедрий внесок в скарбницю експедиції. Було сподівання, що його прикладу послідують інші директори, і не тільки банків. Адже у збереженні української природи мали би бути зацікавлені усі. Сподівання тривають.
Працюючи на природі, починаєш ставити собі питання: «Чи має людина прилаштовувати природу під себе, чи сама прилаштовуватися під природи?». Питання поставити можна, але відповісти на нього не легко. Хоча ясно, що прилаштовувати природу під людину хотілося б, але чи завжди це можливо? Простіше кажучи тоді, коли в бюджеті не вдається нашкребти грошей на встановлення очисних споруд чи оновлення каналізації і водогону, бо треба повертати знецінені внески до ощадбанку або підвищувати мізерні пенсії. То як же має себе поводити окрема людина в таких умовах? Відповідь на це питання поставлена у заголовок цієї замітки: «Хочеш миру – готуйся до війни». Так говорили римляни, а вони були мудрі люди, принаймі мудріші за деяких наших сучасників. В нашому випадку цю римську сентенцію слід розуміти так: Можна бажати поліпшення природних умов, але при цьому треба готуватися до їх погіршення. Напряму це стосується поведінки кожної окремої людини, яка сама одна не в силах щось змінити в екологічній обстановці, що склалася в місці проживання, але яка може в певній мірі пристосуватися до неї.
Пристосовуватися можна по-різному, наприклад, коли нема води, можна пити пиво, але чи надмірне вживання алкоголю не пошкодить нашому здоров’ю? Отож, перевагу треба віддавати здоров’ю і шукати інші рішення. Мінімальне, що може зробити для себе людина – це вести здоровий спосіб життя, тобто не зловживати спиртними напоями, не курити, загартовувати організм фізичними вправами, водним процедурами, частіше бувати на свіжому повітрі тощо і тим самим зміцнювати опірність до захворювань. Є різні способи, які дозволяють зміцнювати здоров’я людини, але важливою є власна психологічна настанова. Налаштуватися на те, що ти сам маєш допомогти собі, вже багато важить. З рештою, така риса в українців є. Отож, на мою думку, вимальовується така стратегія взаємин людини з природою. Якщо йдеться про те, щоб природу прилаштовувати до людей, то це треба робити колективно, а на індивідуальному рівні все-таки треба під природу прилаштовуватися. Детальніше ця тема розвивається у статті Si vis pacem, para bellum, опублікованої у "Віснику екологічної адвокатури. Екологія. Право. Людина". Ч. 8-9 (38-39). 2008 р. під назвою "Хочеш миру – готуйся до війни".
В 2008 році на Дністрі сталася велика, точніше, небувала повінь. Тим не менше, експедиція відбулася і робила свою роботу. В Мережі можна знайти докуменально-пригодницьку повість "По великій воді" з численими ілюстраціями, в якій описуються пригоди експедиції "Дністер" в екстремальних умовах. Вона була розмішена на сайті "Дністровські ремінісценції" на російському ресурсі, до якого тепер нема дступу.
Дві преші частини вдалося знайти за іншими адрсами. Їх можна прочитати:
Частина перша. Пригоди на Лімниці.
Частина друга. На безлюдному острові.
Покищо недоступні в Україні:
Серед хвиль на самоті. Продовження.