Східні слов'яни

Отримана схема родинних взаємин слов’янських мов дозволила визначити загальну територію поселень первісних слов'янських племен з ареалами формування їх мов (див. статтю Слов'яни: Територія та перше діалектне розчленування і мапу нижче).

Мал. 43. Поселення слов'янських племен в кінці І тис. до н.е. – на початку І тис. н.е.

Болг – предки болгар, Білор – предки білорусів, Макед. – предки македонців, Пд.-рос. – предки носіїв південного російського діалекту, Пн.-рос. – предки носіїв північного російського діалекту, Пом. слов. – предки поморських слов’ян, Слв – предки словенів, Слц – предки словаків, С/Х предки сербів і хорватів, У/Т – предки уличів і тіверців (?), Укр – предки українців.

Конфігурація ареалів формування окремих слов’янських мов, яка віддзеркалює їх родинні взаємини, дає підстави більш впевнено говорити про можливість існування етнічних спільнот, які виділяються лінгвістами в межах усього слов'янства. Найчастіше виділяються східнослов’янська і словацько-словенська спільноти (Филин Ф.П., 1962; 1972; 1983; Широкова Ф.Г., Гудков В.П., 1977; Русинов Н.Д., 1977; Малкова О.В., 1984; Супрун А.Е., 1989) і майже не викликає сумніву спільність походження лужицьких та сербської і хорватської мов. Контраверсійним є походження македонської мови. Кожна з гіпотетичних спільнот має бути темою окремих досліджень і вона частково розглядається в статті До питання генези української, хорватської, сербської, моравської та лужицьких мов. Тут же ми розглянемо можливість існування східнослов’янської, або інакше давньоруської етнічної спільноти.

Більшість славістів не мають сумніву щодо її існування, хоча переконливих фактів для цього привести не можуть. В солідній монографії, задуманій як висвітлення процесу утворення мови східних слов'ян, три чверті з майже трьохсот сторінок присвячено загальнослов'янським проблемам (походження, прабатьківщина і т.ін.) і лише решта тексту відведена східним слов'янам (Филин Ф.П. 1962). Саме це співвідношення є красномовним і не дивно, що все-таки існували інші точки зору:

З початку століття існує гіпотеза (Смаль-Стоцький) про незалежне формування праукраїнських діалектів на базі праслов'янських, минаючи стадію давньоруської (спільносхіднослов'янської) єдності (прамови). У минулому неодноразово робилися спроби фактичного обґрунтування цієї гіпотези, вона знаходить ревних прихильників і зараз, хоча в історії науки завжди домінувала конкуруюча гіпотеза, що передбачає існування давньоруської прамови (Малкова О.В., 1984, 45-46).

Слід все-таки визнати, що наступне зауваження Смаль-Стоцького про спроби поділу всього слов'янства на групи не позбавлене сенсу:

Хто говорить про групи, мусить для кожної групи установляти спільну прамову (Смаль-Стоцький Ст., 1927, 44).

Дивно, що ця проста думка не одержала підтримки і довгий час представлення про міфічну єдність панували серед славістів не тільки щодо східних, але і західних і південних слов'ян, але поступово погляди змінювалися (Широкова Ф. Г., Гудков В. П., 1977 ). Спочатку була відкинута ідея західнослов'янської єдності, а далі і південнослов'янської:

При відсутності специфічних південнослов'янських новоутворень навряд чи правомірно припускати для південних слов'ян щабель окремого існування в рамках праслов'янської. Взаємозв'язок і мовна єдність південних слов'ян свідчить не стільки про відокремлений розвиток, скільки про збереження праслов'янської спадщини. Південнослов'янська мовна спільність, мабуть, складається як союз близькоспоріднених мов / діалектів вже в умовах життя на новій батьківщині (Куркина Л.В., 1985, 63).

Ставлення до гіпотези про існування давньоруської мови сформовані не тільки младограматичними поглядами на розвиток мов, але і під впливом ідеологічних чинників, що і відбилося в затятій критиці, далекій від наукової дискусії, теорій тих науковців, котрі брали на себе сміливість послідовно висловлюватися, наприклад, як це робив Степан Смаль-Стоцький, за утворення української мови безпосередньо з праслов’янської без проміжних ланок (Smal-Stocki S., Gartner T., 1913; Смаль-Стоцький Ст., 1927). Наскільки дозволяли обставини Смаль-Стоцького підтримували також і деякі інші українські науковці (Бузук Петро, 1927, Тимченко Євген, 1930), але ідеологічний чинник, присутній в наукових роботах радянських вчених, змушував камуфлювати власні погляди так, що це інколи приводило до порушення законів логіки. Прикладом можуть бути наукові праці українського мовознавця Булаховського. Критикуючи Смаль-Стоцького за “націоналізм” і підтверджуючи тезу про існування особливої східнослов’янської (давньоруської) мови, він одночасно наводив особливі риси української мови, котрі цій тезі суперечать (Булаховський Л.А., 1977-2).

Ідеологічні рамки соціалістичного періоду, котрі значною мірою гальмували розвиток слов'янознавства, в цілому відповідали курсу традиційної великодержавної політики Росії, який поділяли, та й зараз поділяють багато російських лінгвістів. Роботи славістів, в яких вказується на вплив цього фактора, піддаються жорсткій критиці російськими лінгвістами, особливо якщо прямо вказується пальцем на російську лінгвістику, як це має місце в рецензії на книгу Г. Гладкової і І. Ликоманової “Языковая ситуация: Истоки и перспективы (болгаро-чешские параллели)”. У цій роботі авторки відзначають, що до 1989 р (і дещо пізніше) наукові роботи в країнах соціалістичного табору безумовно підкорялися тенденціям "мовознавчого соцреалізму", в чому винні в першу чергу російська і болгарська лінгвістика. Рецензента обурює, що таким чином ставляться під сумнів "результати праці цілих поколінь вчених" (Нещименко Г.П. 2005, 67-95). В Росії ще досі не можуть погодитися з цією сумною правдою тоталітарних часів.

Прибічники доктрини східнослов’янської мови на підтвердження її існування мусили висувати просто сміховинні аргументи. Наприклад, такий як існування Київської Русі, об’єднання в якій всіх слов’ян, ніби, привело до утворення спільної мови. Мовні процеси розвиваються дуже повільно і для зміни мови населенням потрібні дуже поважні причини і умови, яких в Київській Русі аж ніяк не існувало. Це державне утворення існувало досить короткий час, завжди було роздробленим і багато земель, що входили до його складу (Новгород, Суздаль, Рязань, Смоленськ, Галич, Володимир Волинський та ін), як зауважив Насонов, в літописах ніколи «Руссю» не називалися (Насонов О.М. 1951, 29). При відсутності розвинених торгових відносин між окремими територіальними одиницями Київської держави рідкісні появи збирачів данини не могли сприяти об'єднанню діалектів в одну мову в короткий час існування цього державного утворення. Втім, деякі історики взагалі сумніваються в існуванні давньоруської держави навіть за мірками того часу, Наприклад, ця думка чітко проглядається у «Російської історії» Покровського: "говорити про єдину "руську державу" в київську епоху можна лише через явне непорозуміння" (Покровский Михаил, 2002, 124). Для усвідомлення темпів цих процесів можна навести приклад кубанських українців, мова яких мало змінилася за останні 150-100 років в умовах розвинених шляхів сполучень і засобів масової інформації. В теперішньому часі слов’янське мовознавство в значній мірі звільнилося від ідеологічних пут і вчені можуть більш сміливо висловлювати свої тверезі і розважливі погляди:

Часу, який пройшов з моменту встановлення більш-менш інтенсивних міжплемінних контактів, необхідних для розвитку мовної інтерференції (XI – XIII ст.) було явно замало для того, щоб племенні діалекти встигли зблизитися до майже повної уніфікації, утворивши "спільносхіднослов’янську мову", яка використовувалася на просторій території, до вторинних діалектів якої, як звичайно вважається, виходять сучасні східнослов’янські мови і діалекти (Николаев С.Л., 1994, 24).

Багато відмінних від російської мови рис української і білоруської мов науковці мусили пояснювати польськими впливами через сполонізовану шляхту, і такі впливи, дійсно, були, але не вони сформували визначальні риси української і білоруської мов. Мова закарпатських українців не підпадала під ці впливи, але тим не менше вона має основні риси української мови і це зайвий раз свідчить проти ідеї спільної східнослов’янської мови:

Відсутність ряду давніх східнослов’янсько-західнослов’янських слів у найбільш архаїчних закарпатських говорах (а в минулому, мабуть, взагалі на Закарпатті), гадаємо, свідчить про певну ізоляцію закарпатських говорів від інших українських, а в минулому від східнослов’янських говорів. Ізоляція ця могла бути за умов , коли предки носіїв сучасних закарпатських говірок досить давно, ще в доісторичний період, відокремилися від східнослов’янського світу, перейшли Карпатський хребет і розселилися на південних схилах Карпат (Дзендзелівський Й.О., 1969, 191).

Слід зазначити, що польські славісти виявилися більш принциповими науковцями, ніж українські радянські, і не тільки не піддалися ідеологічному тискові Москви, але дали йому належну оцінку:

Для російських націоналістів “руська” мовна єдність була надто важливим чинником в офіційній ідеології, аби могли дискусії про неї вважатися річчю допустимою. В результаті цього у більшості російських мовознавців переважало прагнення якщо не до повного заперечення мовних українсько-російських різниць, то принаймні до зменшення їх значення відносно до рис, які поєднували в одну цілість всі “руські” мовні різновиди (Lehr-Spławiński T., 1956, 5).

Лер-Сплавинський, відкидаючи тезу "спільноруської мови", обвинувачував також і Смаль-Стоцького в "націоналізмі", вбачаючи його в необґрунтованому твердженні українського вченого, ніби українська мова стоїть ближче до сербської, ніж до російської. Проте кількісно оцінити усю сукупність мовних рис практично неможливо, тому поняття “більше” і “менше” в даному випадку дуже умовне на відміну від порівнянь чисто лексичних, котрі, дійсно, суперечать думці Смаль-Стоцького. Деякі дореволюційні російські науковці теж інколи намагалися залишатися об’єктивними, хоча ідею спільної східнослов’янської мови ніколи не відкидали. Ось що писав, наприклад, видатний російський мовознавець О.О.Шахматов, котрий пройшов певну еволюцію у поглядах на походження української мови:

Всі ці і подібні їм явища не можуть, звичайно, свідчити про існування спільноруської мови в історичні часи, скажімо в XI – XII ст.; спільноруська мова розпалася на окремі наріччя ще в епоху доісторичну в кінці VIII або на початку IX ст. Утворення руської держави, об’єднання нею під однією владою усіх руських племен не могло привести до утворення одної спільної мови, воно не встигло створити і спільної руської книжної мови (Шахматовъ А.А., 1916-2).

Це тепер може здаватися дивним, але за радянських часів, коли навіть мова численних берестяних грамот, досліджуваних в ті часи дуже ретельно, свідчила проти існування особливої давньоруської мови, офіційна радянська лінгвістика продовжувала твердити про неї як факт. Десятками тисяч видавалися навчальні посібники для студентів філологічних та історичних спеціальностей з викладенням її міфічної граматики (див. наприклад: Русинів Н.Д., 1977). ). З послабленням ідеологічного пресу в останні роки радянської влади можна було натрапити і на більш поважне ставлення до мовознавців, які мали ідеї, що суперечили ідеологічно звіреним теоріям, зокрема до Смаль-Стоцького (Малкова О.В., 1984). Однак лише в останні роки, після розвалу Радянського Союзу і падіння великодержавної російської ідеології в незалежних державах, науковці отримали можливість сміливо критикувати російських авторитетів і заперечувати факт існування спільноруської мови:

І все ж таки головна ідея, котрою А.А.Шахматов мотивує вторинність української твердості приголосних перед i, e, полягає в тому, що всі східнослов’янські мови до падіння редукованих мали однаковий фонетичний розвиток. Відмінність в цьому плані української мови (діалектів) від інших сіднослов’янських видається А.А.Шахматову неймовірною. Саме для доказу давньоруської (спільноруської) єдності реконструюється без достатніх на те підстав зигзагоподібний процес зміни українського t i, t e → t’i, t’e → ti, te. Більш імовірним здається, що твердість приголосних перед рефлексами *i, *e в українській мові (діалектах) – це риса давньої відмінності праукраїнських діалектів від інших східнослов’янських. (Калнынь Людмила, 1994, 125)

Щоправда, і без ідеологічного тиску, але за встановленою традицією деякі російські науковці і досі намагаються шукати “доказ неподільності і цілісності східнослов’янського діалектного ландшафту шляхом виявлення таких діалектних ознак, котрі свідчать про особливу родинну близькість всіх східнослов’янських говорів” (Попова Татьяна, 1994, 276). Як десь слушно висловився Гр. Грабович, "справжня наука не виростає з настанов і традиціоналізму", тому поступово все більше науковців приходять до думки, що ніякої спільної східнослов’янської (давньоруської) мовної спільноти ніколи не існувало. Різко відмовитися відмовитися від доктрини означає втратити авторитет, тому в третьому випуску колективної монографії "Східнослов'янські ізоглоси", що вийшов в 2000 р,, поки тільки позначені передумови для такої відмови:

…українська мова за своїм походженням займає особливе місце серед інших східнослов'янських мов, нерідко порушуючи уявлення про єдиний в минулому східнослов'янський диалектний континуум. (Цитується за: Иорданиди С.И., 2003, 128).

Судячи зі слів автора рецензії, трансформація в позиції російських лінгвістів відбулася не без впливу вище цитованої Людмили Калнинь, дві роботи якої поміщені в монографії:

Не маючи можливості зупинитися на всьому спектрі порушених Л Е. Калнинь сюжетів, відзначимо лише, що авторка вносить істотний внесок в системну розробку ареальних проблем діалектної фонетики, демонструючи широту охоплення матеріалу, тонкий аналіз і проникливість (там же, 124).

Таким чином, нема сумнівів, що з часом буде визнано. що усі сучасні слов’янські мови почали формуватися приблизно одночасно (в межах одного-двох століть) на територіях визначених нами ареалів, відокремлюючись від праслов’янської мови. Важливі свідчення на користь цього висновку дають дослідження давньоновгородських берестяних грамот. На основі цих досліджень О.О. Залізняк прийшов до висновку, що давньоновгородська мова має деякі відмінності від інших давньослов’янських мов, котрі виходять ще із праслов’янської епохи. Висновок Залізняка підтримує С.Л.Николаєв, який провів власні порівняльно-історичні дослідження багатьох слов’янських діалектів:

Зазначені акцентологічні особливості є найбільш важливими свідченнями давнішої історії кривицького племінного діалекту, позаяк вони ніяк не могли виникнути в період після гаданого розпаду спільносхіднослов’янської мови (Николаев С.Л., 1994, 35).

Можна припускати, що перші чотири українські племені з часом стали носіями окремих давньоукраїнських наріч. Сучасна українська мова відповідно до класифікацій різних спеціалістів має три або чотири наріччя (Закревская Я.В., 1978; Матвіяс І.Г., 1990). Але спочатку було дві групи діалектів. Таку думку вперше висловив К.П. Михальчук, а пізніше вона була підтримана іншими мовознавцями (А.Ю.Кримський, В. Ганцов, Ф.Т. Жилко та ін.) (Німчук Василь, 1994, 26-32). До північної відносилися деревляни і сіверяни, а до південної – дуліби (волиняни, бужани), білі хорвати, уличі, тіверці і поляни (Жилко Ф.Т., 1963). Були і інші варіанти розподілу (наприклад, Г.П. Півторака), але в усіх з них фігурують племена уличів, тіверців і білих хорватів, але наскільки правомірно відносити їх до числа первинних українських племен судити тяжко, оскільки для їх формування нема чітко визначених ареалів і вони могли розвинутися пізніше на основі перших чотирьох. Свій погляд на діалектний поділ української мови Василь Німчук описує так:

Не може бути сумніву в тому, що мова носіїв сучасних діалектів української мови є продовженням мови їхніх предків, які належали до різних південних східнослов’янських племен, але це не означає, що сучасні українські діалекти як сукупності фонетичних, граматичних, лексичних, фразеологічних і акцентних систем розвинулись прямо на базі племінних діалектів, котрі відрізнялися невідомими нам спільностями лінгвальних явищ, і що всі нинішні визначальні диференційні елементи наших говорів доходять давниною до родо-племінних часів. Давні ізоглоси настільки витіснені або перекриті новими, що досі не визначено специфічних рис окремих південних східнослов’янських племінних діалектів як виразних систем, хоч такі існували (Німчук Василь, 1994, 43).

Відповідно до прийнятої нами концепції пізніші ізоглоси не можуть спотворити поділ мов (діалектів), який вже стався раніше, тому питання первинного діалектного поділу української мови може бути вирішене, потрібно тільки виділити достатню кількість ознак сучасних діалектів і далі на їх основі побудувати графічну модель, але найперший поділ праукраїнської мови очевидно стався на два діалекти відповідно до поділу території української прабатьківщини на два субареали річкою Птич.

На час розселень східних слов’ян вони вже різнилися між собою не тільки мовою, але антропологічними особливостями, що відмічалося багатьма дослідниками (Алексеева Т.И., 1973, 13). Однак ці особливості мали би розвинутися дуже інтенсивно, оскільки займаючи спочатку периферію індоєвропейської території, далеко від шляхів великих переселень, праслов’яни мусили би зберігати однотипні антропологічні ознаки, але дослідження на гаданій прабатьківщині слов’ян дають підстави до інших висновків:

Праслов’яни не відрізнялися чистотою антропологічного типу, їх прабатьківщина знаходилася на стику північноєвропеоїдної доліхокефальної, світлопігментованої раси і південноєвропеоїдної брахікефальної, темнопігментованої раси (Там же, 14).

Очевидно, дослідження проводилися на широкому просторі, який слов’яни заселили у басейні Середнього і Верхнього Дніпра, де швидко втратили чистоту расового типу. Така інтенсивність антропологічних змін не може бути пояснена тільки проміжним положенням слов’янської території, оскільки перемішання расових типів шляхом міжплемінних контактів іде досить довго. Скорш за все ці швидкі антропологічні зміни треба пояснювати тим, що слов’яни на нових місцях поселень асимілювали численне автохтонне населення, яке вже належало до різних расових типів відповідно до різних ареалів поселень.

Розселення східних слов’ян із своїх прабатьківських ареалів вело до подальшого зростання специфічних особливостей їх окремих племен. Скажімо, деревляни складали самостійний антропологічний комплекс, разом із волинянами вони відрізнялися різко вираженими європеоїдними рисами. Поляни теж мали європеоїдну зовнішність, в той час як дреговичі і радимічі за складом були неоднорідні (Там же, 52, 55, 56, 59). Натомість найсхідніше плем’я в’ятичів, як то і можна було очікувати, мало фінно-угорську основу (Там же, 199). Таким чином, як предки українців, так і предки білорусів та росіян, вже не відрізнялися особливою расовою чистотою, але кожен з цих народів мав свої специфічні особливості. Протиставляючи українців росіянам за комплексом антропологічних рис, Алексеєва приходить до такого висновку:

"Українці – іншій антропологічний комплекс ніж росіяни і білоруси… Уся антропологічна зовнішність українського народу та його попередників свідчать про південні зв’язки, і, очевидно, нема підстав шукати йому аналоги серед груп, які включаються в коло північних європеоїдів" (Там же, 241, 242).

Таким чином, на час, коли починається писана історія східного слов’янства, воно вже суттєво різнилося між собою за мовними та антропологічними ознаками і ділилося на чотири етнічні групи, кожна з яких не була вже однорідною і не мала власної самоназви, а була поділена на окремі племена, етнічний розвиток яких визначався все більше не географічними умовами, а суспільно-політичними чинниками, котрі все більше ініціювали інтеграційні процеси між окремими етнічними угрупуваннями.

Говорячи про східних слов'ян, неможливо обійти мовчанкою питання походження їх спільної назви русь. Щоб не вдаватися далеко в його історію, відразу відзначимо, що фінське ruotsi, яким вони її називають шведів, разюче нагадує гот. rauþs"червоний". Дивно, але Ф. Браун критично розглядаючи можливість походження слова русь від відновленого гот. *hrōþ "блиск", абсолютно не звернув уваги на вказану схожість (Браун Ф. 1899, 7-18). Фін. ruotsi, нібито походить від др.-шв. rōþs , етимологічно пов'язаного з дієсловом, що означає "гребти" (Häkkinen Kaisa. 2007, 1073). Из этого слова, которое могло иметь значение "гребцы", лингвисты и выводят слово русь. Однако такое название шведов могло возникнуть только в том случае, если сами финны не занимались греблей и даже не имели собственного слова для означения подобного занятия, что весьма сомнительно. Осознавая это, Хяккинен дает объяснение финского названия шведов через название небольшого района в Швеции, что не выглядит убедительным. Скорее всего готы называли рыжебородых шведов красными, а от них это слово попало к финнам в то время, когда готы могли быть одновременно соседями финнов и шведов. И уже у финнов это слово позаимствовали славяне и оно стало их этнонимом. Таким образом мы заходим в область "норманской теории", но это уже другая история.