До питання генези української, хорватської,
сербської, моравської та лужицьких мов
Ми визначили ареал первинного формування української мови між річками Прип’ять і Березина, обмежений на сході Дніпром, а за західну границю прийняли річку Случ, а не Птич, виходячи з того, що ареали слов’янських мов мали би бути приблизно однакового розміру. Однак Птич як водна перешкода є більш значною, ніж Случ, тому в зазначеному ареалі на базі праслов’янської одразу могли формуватися два діалекти, на основі яких в процесі конвергенції розвинулася українська мова (див мапу)
Сучасна українська мова відповідно до класифікацій різних спеціалістів має три або чотири наріччя (Закревская Я.В., 1978; Матвіяс І.Г., 1990). Але спочатку було дві групи діалектів. Таку думку вперше висловив К.П. Михальчук, а пізніше вона була підтримана іншими мовознавцями (А.Ю.Кримський, В. Ганцов, Ф.Т. Жилко та ін.) (Німчук Василь, 1994, 26-32). До північної відносилися деревляни і сіверяни, а до південної – дуліби (волиняни, бужани), білі хорвати, уличі, тіверці і поляни (Жилко Ф.Т., 1963). Були і інші варіанти розподілу (наприклад, Г.П. Півторака), але в усіх з них фігурують племена уличів, тіверців і білих хорватів, але наскільки правомірно відносити їх до числа первинних українських племен судити тяжко, оскільки для їх формування нема чітко визначених ареалів і вони могли розвинутися пізніше на основі перших чотирьох. Свій погляд на діалектний поділ української мови Василь Німчук описує так:
Не може бути сумніву в тому, що мова носіїв сучасних діалектів української мови є продовженням мови їхніх предків, які належали до різних південних східнослов’янських племен, але це не означає, що сучасні українські діалекти як сукупності фонетичних, граматичних, лексичних, фразеологічних і акцентних систем розвинулись прямо на базі племінних діалектів, котрі відрізнялися невідомими нам спільностями лінгвальних явищ, і що всі нинішні визначальні диференційні елементи наших говорів доходять давниною до родо-племінних часів. Давні ізоглоси настільки витіснені або перекриті новими, що досі не визначено специфічних рис окремих південних східнослов’янських племінних діалектів як виразних систем, хоч такі існували (Німчук Василь, 1994, 43).
Відповідно до прийнятої нами концепції пізніші ізоглоси не можуть спотворити поділ мов (діалектів), який вже стався раніше, тому питання первинного діалектного поділу української мови може бути вирішене, потрібно тільки виділити достатню кількість ознак сучасних діалектів і далі на їх основі побудувати графічну модель, але найперший поділ праукраїнської мови очевидно стався на два діалекти відповідно до поділу території української прабатьківщини на два субареали річкою Птич.
Таке припущення може пояснити одне загадкове явище української мови, визначається як ікавізм. Як відомо, звук i південноукраїнських говірок, який чергується з о або е, в північноукраїнських говірках має відповідності в формі різних дифтонгів (наприклад, кінь – куºнь). Традиційно пояснюється, що північноукраїнські говірки зберегли первинні звуки, з яких в південноукраїнських складним шляхом утворився звук i. Вивчення такої інформації йде в з'ясуванні її фізіолого-акустичної природи і встановленні можливих ланцюгів фонетичних перетворень у розвитку нового [i] з вихідних голосних в різних українських діалектних групах. У загальному вигляді ланцюг фонетичних перетворень дифтонгів був намічений О.О. Потебнею, К.П. Михальчуком, П.Г. Житецьким, О.І. Соболевським і остаточно розроблени О.О. Шахматовим. Шлях переходу о в i проходив у кілька етапів (Назарова Т.В. 1971, 39). Спрощено цей ланцюг можна представити такою картиною: звук і в українських словах типу бік, двір, рід, стіл і т. д через ue > üi утворився зі слов'янського дифтонгу uo (Bräuer Herbert, 1961, 110-111). Час таких трансформацій повинен був бути дуже тривалим і на всій його протяжності носії мови повинні були залишатися в близькому сусідстві, без чого фонетичні трансформації не відбувалися б синхронно і в різних діалектах дали не два, а більше кінцевих результатів. Це змушує припускати, що ікавізм повинен мати більш просте пояснення.
Українські мовознавці Всеволод Ганцов і Олена Курило поставили під сумнів цю теорію і спробували довести, що звуковий розвиток в південноукраїнських і північноукраїнських говірках проходив різними шляхами і не було жодних передумов повстання звуку і з дифтонгів. Таке розуміння вимагало розробки зовсім нової концепції розвитку української мови. Однак в 30-ті роки минулого століття В. Ганцов був підданий репресіям, відсидів багато років у в’язниці і не мав можливості (або боявся) розвивати свої погляди в повноцінну теорію. За цю справу взялася була О. Курило, але вона змушена була перервати свою роботу, переїхавши до Москви, через побоювання бути обвинуваченою в націоналізмі. Тим не менше, основне вже було зроблене, що дало можливість Ю. Шевельову оцінити їх роботу:
Так уважне вивчення говірок привело Ганцова й Курило до перегляду всієї схеми історії української мови. Але цей перегляд тепер вимагав перегляду самого постання української мови. Не тільки відпадала теорія "праруської єдності", виказувалася сумнівною навіть, сказати б, ідея проукраїнської єдності. Виявилося, що українська мова постала зі зростання двох первісно близьких, але окремих стовбурів. Зростання це постало геть пізніше, зумовлене історичними подіями 15-17 сторіч – колонізаційними і міграційними рухами, козаччиною, що дали початок південно-східним говіркам, у яких первісно окремі північні і південно-західні говірки змішалися й дали нову синтезу. (Шевельов Юрій, 2002, 20-21).
Дифтонг uo в слов'янські мови був успадкований з індоєвропейської і, як і інші подібні, в закритому складі пройшов процес монофтонгізації, тобто два звуки дифтонгу перейшли в один голосний звук (Иванова Т.А., 1977, 61). Очевидно, монофтонгізація проходила непослідовно і не в усіх мовах однаково. Цей дифтонг частково зберігся в чеській і словацькій мовах: укр. кінь – ч. kůň – слвц. kôň; укр. ніж – ч. nůž – слвц. – nôž, але укр. рід – ч. , слвц. rod, укр. ріг – ч. , слвц. roh. В польській мові в більшості випадків на місці давнього дифтонгу стоїть ó: укр. біль – пол. ból, укр. рів – пол. rów, але є винятки: укр. війна – пол. wojna, укр. кінь – пол. koń. Однак ó закономірно розвинулося з дифтонгу uo.
Таким чином, ми бачимо, що фонологічний процес в північноукраїнських говірках був подібний до звукових перетворень в польській, чеській та словацькій мовах. Приймаючи до уваги, що західна частина української прабатьківщини відділялася від польської невеликою річкою Случ, яка не була серйозним бар'єром для спілкування сусідів, можна припускати, що і інші подібні мовні явища мали місце в мовах населення по обидва береги Случі. Процес розчленування праслов’янської мови, обумовлений географічними умовами приводив до того, що різниця між первинними діалектами, які утворилися в результаті цього процесу різнилися між собою у більшим і меншим ступеню. Подальший їх розвиток приводив до формування з первинних діалектів окремих мов або до такого зближення, що їх можна було вважати діалектами одної мови.
Як ми бачили, сучасна російська мова розвинулася з цілком різних діалектів, ареали формування яких розділяв Дніпро. Натомість сербська і хорватська мови, які об’єднували в одну сербсько-хорватську, розвинулися з досить близьких діалектів, які сформувалися на субареалах, розділених річкою Снов на спільному ареалі між Іпуттю і Десною. Тобто ніколи не існувало спільної мови у сербів і хорватів, їхні мови розвинулися прямо з праслов’янської, минувши ступінь спільності, хоча в подальшому мав також і процес їх конвергенції, багато в чому штучний, цілеспрямований завдяки зусиллям Вука Караджича. Те саме можна сказати і про сучасну чеську мову, моравські діалекти якої розвинулися ще на прабатьківщині чехів у басейні річок Стир і Горинь. Таке припущення підтверджують дані топоніміки (Див. "Чеська, словацька і моравська топоніміка в Україні"). Суперечливе питання прамов окремих слов'янських народів не має однозначного рішення – деякі мови мають свого єдиного генетичного предка, а деякі не мають.
З усього цього видно, що ніколи не існувало проукраїнської мови, про неї можна говорити лише умовно з метою спрощення викладу. Населення лівого берега Прип’яті говорило на дуже близьких діалектах і не усвідомлювало своєї різниці. Про це може говорити подібність етнонімів поляки і поляни. Обидва слова, очевидно, походять не від слова "поле", бо полів тут в ті давні часи не було, а від слова подібного до грецького φυλον “рід, плем’я”, бо прикладів самоназв типу “люди”, “народ”, “плем’я” в етнології є багато. Нагадуємо, що прабатьківщиною українців був той самий ареал, який ми знайшли для греків і їхній субстрат проіснував до слов’янських часів. Три головних слов’янських діалекти населення лівобережжя Прип’яті мали границями річки Случ і Птич и лежать в основі сучасних польської і української мов, при чому центральний з них дав початок північноукраїнським говіркам, а східний – південноукраїнським. Про польську можна говорити, що вона свою окрему прамову мала. Згідно з природними умовами на території південноросійського діалекту мали би утворитися дві говірки, але даних про це нема. Можна лише припускати, що давньослов’янські племена в’ятичів і радимичів відповідали такому мовному поділу.
Для наочного уявлення про можливий поділ праслов’янської мови на діалекти нижче подана карта.
На карті первинні діалекти, які утворилися на основі праслов'янської мови, позначени так: Болг – болгарський, Бр – білоруський, В Л – верхньолужицький, М – моравський, Н Л – нижньолужицький, Пол – польський, Пд.-р – південний російський, Пн.-р – північний російський, Слв – словенський, Слц – словацький, Ср – сербський, У-з – – західний український, У –с – східний український, Хр – хорватський, Ч – чеський.
