Слов'яни: Територія та перше діалектне розчленування.

Перше, історично засвідчене визначення місць поселення слов'ян було дано готським істориком VI століття Йорданом:

Склавени живуть від міста Новіетуна і озера, що назване Мурсіанскім, до Данастра, і на північ – до Віскли; замість міст у них болота і ліси. Анти ж – найсильніші з обох племен поширюються від Данастра до Данапра, там де Понтійське море утворює закрут; ріки ці віддалені одна від одної на відстань багатьох переходів (Иордан, 1960, 35).

Скрупульозну роботу з ідентифікації і локалізації зазначених міста і озера провела Олена Скржінская і встановила:

У локалізації як озера, так і міста досі немає згоди між дослідниками, хоча питання про те, де вони знаходились і, отже, про те, де пролягав межа поширення склавенів в середині VI ст. цікавив істориків понад два століття і продовжує цікавити досі (Скржинская Е.Ч., 1957, 6).

Вихідною точкою пошуків розташування озера було місто Мурса (тепер Есек) на нижній Драві, пп Дунаю. Відповідно місто Новіетун шукали десь поблизу. Були й інші припущення, але все в Подунав'ї. Скржінська ж на підставі інших відомостей про слов'ян вважала, що шукати Мурсіанское озеро в районі Дунаю "є в корені неправильним" (там же, 14). Питання ускладнювалося тим, що міст Новіетун було кілька, але всі вони розташовувалися в межах Римської імперії.

Назву міста фахівці поділяють на дві частини, з яких перша частина означає "новий". Корінь цього слова праіндоєвропейський і подібні слова є в багатьох мови. Проте фахівці не звертають увагу на закінчення, яке надає слову зовсім слов'янське звучання (прасл. *novyjь "новий"). Редукований голосний звук ь після падіння редукованих в слов'янських мовах не вимовляється, але колись він вимовлявся як ĭ, тобто слово novyjь вимовлялося приблизно так само, як і перша частина назви міста. Друга частина назви означає "місто", котрому є точна відповідність в германських мовах (напр. д.-анг. tūn "огорожа", "поле", "двір", "дім", "житло", "село", "місто", суч. анг. town "місто"). З якоїсь германської мови слов'янами це слово було запозичене і прийняло згодом форму тин в теперішньому вужчому значенні. Однак раніше воно мало "місто", так само як і саме слово город мало сенс "огорожа". Таким чином назва Новіетун означає "нове місто", з чим згодні всі фахівці

Оскільки всі античні історики розміщують слов'ян на схід від Вісли, то простір від Новіетуна до Данастра не може бути нічим іншим, як простір від Новгорода Великого до Дністра. Що ж стосується Мурсіанского озера, то воно не може бути нічим іншим, як озером Ільмень на березі якого і стоїть Великий Новгород. Чому так названо озеро, поки пояснення немає, але його можна припустити, що воно має англосаксонське походження – д.-анг. murcian "cкаржитися, піклуватися". Таке пояснення можливе, оскільки англосакси певний час перебували в околицях Новгорода (див. розділ Англосакси в Східній Європі). Для скептиків ці міркування можуть здатися непереконливими, але для сумлінних вчених і без них питання було ясним ще 120 років тому:

Проста логіка – якщо вона тільки не затемнена упередженою думкою – наводить нас до висновку, що батьківщина слов'ян або, принаймні, центр еї, аж до початку великого переселення народів повинна була знаходитися поза сферою переворотів, які спіткали південноруські степи починаючи IV до Р.Хр. і кінчаючи IV нашої ери. Тільки після спокійного розвитку протягом цього тривалого періоду часу, виступаючи останніми на історичну арену, слов'яни могли зіграти ту роль, яку вони відіграли насправді (Браун Ф. 1899, 76).

І така логіка може знайти заперечення, тому звернемося до археології. Більша частина спеціалістів, серед яких Ю.В.Кухаренко, Л.Д.Поболь та інші, із слов'янами пов'язують зарубинецьку культуру. Це найдавніша археологічна культура, слов'янство якої майже не викликає заперечень. Однак у питанні про її походження нема серед науковців єдності. Одні бачать її корені у скіфській культурі – інші у пігірцівсько-мілаградькій, ще інші вважають, що зарубинецька культура склалася на основі кількох культур. Свого часу Ю.В.Кухаренко, розглядаючи питання походження зарубинецької культури, писав:

Спільним для всіх цих точок зору є безумовне визнання того факту, що зарубинецька культура як така склалася в області Середнього Придніпров'я на місцевій основі, і походження її, виходить, не було викликане якимось просуненням на цю територію населення з інших місць. З цим аж ніяк не можна погодитися. Зарубинецька культура не склалася і не могла скластися в області Середнього Придніпров'я, де вона генетично не пов'язується із жодною з культур попереднього часу. Культура ця склалася в західних районах Полісся і Волині в результаті проникнення туди венедських племен із північного заходу, з Помор'я. Поява пам'яток зарубинецької культури у Придніпров'ї є результатом переселення туди зарубинецьких племен з більш західних областей (Кухаренко Ю.В., 1960, 289-290).

Така впевненість Кухаренка ґрунтується на тому, що тільки в Західному Поліссі і на Волині зарубинецькі пам'ятки генетично і без хронологічного розриву пов’язуються із більш ранніми пам’ятками, в той час як в решті районів поширення зарубинецької культури подібного зв'язку нема, більше того, в Придніпров'ї зарубинецька культура виникає якось раптово на різнорідній основі (Там же, 293, 297). Кухаренко зазначає, що думка про поширення зарубинецької культури у Придніпров'я з Полісся і Волині висловлювалася і раніше. При цьому цей процес пов'язувався з початком руху слов'янських племен з їхніх попередніх місць поселень, котрі визначалися так:

На думку М.І.Артамонова, венеди (у власному розумінні цього слова) були носіями так званої культури лицевих урн, або поморської, котра виникла як особливе явище на Кашубській височині на основі давньої лужицької культури (Там же, 297).

Підтримуючи думку Артамонова, Кухаренко вважав, що експансія поморських венедів була "основним фактором утворення зарубинецької культури на величезних просторах східніше від Вісли" (Там же, 298). Думку про можливість пошуку слов'янських витоків у поморській культурі можна знайти і у Сєдова, коли він зазначає, що починаючи з 550 р. до н.е. в результаті розселення племен поморської культури в східних районах лужицької культури (Повіслення) складається культура підклошових погребінь, котру вже можна розглядати власне як ранню слов'янську і відгалуженням якої стала зарубинецька культура (Седов В.В., 1990-1, 83). І Кухаренко, і, до певної міри, Сєдов вважали, що експансія поморців привела і до виникнення пшеворської культури у Повісленню, але така думка не має надійного підтвердження, і більшість сучасних науковців розглядають цю культуру як германську. Так воно мало би і бути, бо виникла вона хоча і під впливом кельтів, але на субстратній основі. Рання пшеворська кераміка мало відрізнялася від пізньолужицької (Баран В.Д., 1985, 26, Третьяков П.Н., 1952, 132). На території України пшеворські пам'ятки поширені тільки в басейнах Бугу і Дністра, а основний ареал цієї культури відповідає території пізніших поселень германських племен. Але що стосується процесу формування зарубинецької культури, то тут, очевидно, треба в значнім ступеню погодитися з Кухаренком, коли він змальовує цей процес, як поступовий рух слов'ян Віслою вверх, потім Бугом в басейн Прип'яті і далі на схід до Дніпра. Цех рух почався з області на схід від Нижньої Вісли до верхів'їв Німана, де ми розмістили предків слов'ян після первісного їх розселення з історичної прабатьківщини по обидва береги Вілії. Опанувавши південну частину басейну Верхнього Дніпра, слов'яни, поширюючи свою зарубинецьку культуру, почали на межі нашої ери просуватися у північні райони Подесення та на гомельську і могилівську течію Дніпра (Шмидт Е. А., 1990, 113).

Процес розселення зарубинецьких племен розтягнувся на кілька століть. Найбільш ранні пам'ятки зарубинецької культури у Західному Поліссі датуються ІІ ст. до н.е., а на Десні і Сеймі вони з’являються тільки у І ст. і навіть на початку ІІ ст. н.е.(Там же, 297; Заверняев Ф.М., 1970.) При цьому і мовознавці, і археологи відзначають, що поширення зарубинецької культури на схід і північ мало мирний характер:

…балтийський етничний елемент у Верхньому Подніпров’ї не відступав скільки-небудь в значних масштабах на північний захід в міру просунення східних слов'ян на північ. Мабуть слов'янський рух відбувався як природне поступове проникнення з асиміляцією балтійського елементу в різний час на різних частинах цієї території (Топоров В.Н., Трубачев О.Н., 1962, 173).

В силу невідомих нам обставин опір пришельцям тут (у Верхньому Придніппров'ю -В.С.) був менш сильний, ніж на скіфсько-сарматському Півдні і давньолитовській Півночі. Це привело до міцного осідання на цій території зарубинецьких племен і поступового асимілювання ними місцевого населення. Вже в І ст. н.е. зарубинецькі племена поселяються на берегах Сожа, де вони (як це мало місце дещо раніше на Дніпрі) осідають на мілаградьких городищах (Кухаренко Ю.В., 1960, 299).

Поступово зарубинці зайняли територію від Вісли до верхів'їв Псла і Оки, і на цій території у відомих вже нам ареалах у черговий раз сталося розчленування до того часу єдиної мови населення на окремі діалекти. Карта загальної слов'янської території з ареалами окремих племен відповідно до первісних слов'янських діалектів показана на малюнку 43. Західна границя слов'янської території була визначена по Віслі відповідно до історичних джерел:

Усі давні автори сходяться на думці, що Вісла є границею Германії і Сарматії, і нема жодних причин припускати, що ця їх думка не має реальної підстави (Нидерле Любар, 1956, 32).

На даній карті додатково до ареалів давніх слов'янських племен, визначених графоаналітичним методом, показані також ареали двох основних племен полабських слов'ян бодричів та лютичів, ареал поморських слов'ян та ареал лужицьких слов'ян. Їх розташування прийняте гіпотетично з урахуванням їх пізніших місць поселень (Саливон А.Н.,1981, 131) при припущенні послідовного руху слов'янських племен на захід. Визначивши західну границю слов'ян по Віслі, ми отримали кілька “вільних” ареалів, де і були розміщені прабатьківщини зазначених слов'янських племен. При цьому прабатьківщина лужицьких слов'ян була розміщена в безпосередній близькості від прабатьківщини поляків і чехів, а для полабських і поморських слов'ян практично не лишилося якихось інших варіантів.

Мал. 43. Поселення слов'янських племен в кінці І тис. до н.е. – на початку І тис. н.е.

Болг – предки болгар, Білор – предки білорусів, Пд.-рос. – предки носіїв південного російського діалекту, Пн.-рос. – предки носіїв північного російського діалекту, Пом. слов. – предки поморських слов’ян, Слв – предки словенів, Слц – предки словаків, С/Х предки сербів і хорватів, У/Т – предки уличів і тіверців (?), Укр – предки українців.

На карті показаний гіпотетичний ареал поселень предків уличів та тіверців, але надійних підстав для цього поки що нема, крім загального міркування про те, що цей ареал мусило би заселяти якесь слов'янське плем'я, нащадки якого розчинилися серед інших етносів (можливо серед романського населення Балканського півострова).

Гіпотетичний ареал бодричів на схід від нижньої Вісли до Мазурських озер очевидно був заселений слов'янами пізніше . На початку тисячоліття тут була поширена вельбарська культура, творцями якої були готи.

Вельбарська культура в пізньоримський час (за: Kokowski. Problematyka kultury wielbarskiej w młodszym okresie rzymskim). Фрагмент мапи (Бірбрауер Ф. 1995, 37. Рис. 6).

Очевидно під тиском слов'ян готи мусили рухатись вздовж берегів Вісли та Західного Бугу на Волинь і далі у причорноморські степи (див. мапу вище). Можливо, тут якийсь час мешкала упереміш готсько-слов'янська людність.

Вже давно славісти для пошуків прабатьківщини слов'ян залучали дані географічної ботаніки, пов'язуючи слов'янські назви деяких рослин з територією їх зростання Krahe Hans, 1961, 30-31). Найбільш переконливі результати такого підходу наведено в роботі польського ботаніка К. Мошинського, який займався також і слов'янської лінгвістикою (Moszyński Kazimierz. 1957). Згідно з його дослідженням, на території поселень слов'ян не повинні були виростати такі дерева: бук, тис, плющ, ялиця, модрина і явір. До такого висновку вчений прийшов тому, що назви цих дерев у слов'янських мовах неслов'янського походження, тобто є запозиченими з інших мов. Очевидно, вони були запозичені слов'янами у місцевого населення після їх розселення на більш широкому просторі. Мошинський склав карту (див. Мал. 44) розповсюдження зазначених дерев у Східній Європі на початок 20-го століття. За два тисячоліття клімат у Європі істотно не змінився, тому можна припускати, що загальна територія розповсюдження бука, тиса, плюща, ялиці, модрини та явора не повинна накладатися на територію слов'янства. Як видно на карті, накладення все-таки має місце для тиса і явора, небагато для бука і модрини, але в основному на території полабських слов'ян, мова яких нам практично невідома. Можливо, що для цих порід дерев у них були свої назви, але цього ми ніколи не дізнаємося.

Мал. 44. Карта території розселення слов’ян (границя відмічена червоними крапками) на початок першого тис. и поширення порід дерев:

чорна горизонтальна лінія – бук (Fagus silvatica); червона горизонтальна – плющ (Sorbus torminalis); жовта горизонтальна – тис (Taxus baccata); фіолетова вертикальна – модрина (Larix decidua Miller) ; зелена вертикальна – явір (Acer pseudoplatanus); синя вертикальна – ялиця (Abies alba).

Пов'язуючи зарубинецьку культуру із слов'янами, спеціалісти поділяють її на окремі локальні групи. Кухаренко вважав, що таких груп було три – поліська, верхньодніпровська і середньодніпровська (Кухаренко Ю.В., 1964). Максимов же поділив всю область поширення зарубинецької культури на п'ять регіонів:

1. Середнє Подніпров'я від гирла Десни до гирла Тясмина.

2. Прип'ятьське Полісся (Горинь, Стир),

3. Верхнє Подніпров'я, головно по правому берегу Дніпра від Березини до Прип'яті, а також по Сожу.

4. Верхня течія Десни – територія Брянської області.

5. Побожжя – на берегах Бога від гирла Десни (лп) до р. Сальниці (пп) і на р. Соб (лп). (Максимов Е.В., 1982, 9 – 10).

Питання про часові рамки існування зурубинецької культури суперечливе. Кухаренко, Поболь і деякі інші спеціалісти загальний хронологічний діапазон існування зарубинецької культури вкладають в період з ІІІ ст. до н.е. до ІІІ і навіть до V ст. н.е. (Кухаренко Ю.В., 1964, 48; Поболь Л.Д., 1983, 21), дехто відводить для неї більш вузькі хронологічні рамки – від кінця ІІІ ст. до н.е. до ІІ ст. н.е. (Максимов Е.В. 1982, 173). При цьому лише один з п’яти можливих регіонів зарубинецької культури – Верхньодніпровський має пам'ятки всього хронологічного діапазону, а Бозький і Верхньодеснянський сформувалися на межі нашої ери (Там же, 173). Визначення хронологічних рамок існування зарубинецької культури є принциповим для лінгвістів з точки зору визначення часу розпаду загальнослов'янської мови. Вважається, що він припинив своє існування в VI – VII ст. (Филин Ф.П., 1972). Однак важливі факти, які наводяться археологами, змушують нас думати, що процес розпаду розтягнувся на довготривалий час. Ці факти свідчать, що його початок може бути віднесений до І ст. н.е.

Ми дотримуємося точки зору, згідно з якою зарубинецька культура Середнього Подніпров'я в середині або наприкінці І ст. н.е. переживає гостру кризу. Саме в цей час зникають зарубинецькі могильники у Прип'ятьському Поліссі, на Середньому і Верхньому Дніпрі, відсутні і більш пізніші матеріали на поселеннях (Козак Д.Н., Терпиловський Р.В., 1986, 35).

Подібні погляди висловлювали також Кухаренко і Максимов, натомість Поболь доводив, що зарубинецька культура не зникла тут в перші століття нашої ери, а продовжувалась і в більш пізні часи, в першій половині І тис. н.е. (Поболь Л..Д., 1983, 24). Сєдов теж вважав, що класичні зарубинецькі старожитності (І ст. до н.е. – І ст. н.е.) в Середньому Придніпров'ї трансформуються спочатку в пізньозарубинецькі, а потім з них сформувалася київська культура (ІІІ – IV ст. н.е.). (Седов В.В., 1990-1, 83). Територія поширення київської культури доволі чітко відповідає ареалам формування південноросійського діалекту, болгарської, сербсько-хорватської і словенської мов. Таким чином, в той час як в західній частині загальнослов'янської території міг початися процес розпаду, східна її части тільки почала заселятися слов'янами.

Мал. 45. Карта поширення зарубинецької культури та її локальні групи, накладена на ареали формування слов'янських мов. Карта основана на роботі Кухаренко (Кухаренко Ю.В., 1964).

Червоною лінією відзначена загальна межа зарубинецької культури за даними різних дослідників. Синьою – межі локальних варіантів за Кухаренко, зеленою – границі київської культури.

Ми бачимо, що один локальний варіант зарубинецької культури в певнім ступеню відповідає ареалу формування української мови, другий охоплює ареали словацької, чеської і лужицьких мов, а третій відповідає ареалу, на якому припускається проживання уличів і тиверців. Час формування цих мов може бути віднесений до 1-2-го ст. н.е. На заселеній пізніше території поширення київської культури формування окремих мов закінчилося до 5-го ст.

В такій ситуації викликає сумнів отримана графічна модель спорідненості слов'янських мов, яка має передумовою проживання слов'ян на певній території на протязі довгого часу. Однак треба прийняти до уваги те, що в різних ареалах вже існував відмінний мовний субстрат, котрий вже відбивав обернено пропорційну залежність кількості спільних ознак від відстаней між ареалами. Подібний процес відбувався при розчленування латинської мови під впливом різного субстрату в Іспанії, Франції, на Балканах ( Pokorny Julius, 1968, 178-180). При такому припущенні слід погодитися з думкою археологів в тому, що дослов'янське населення не відійшло на нові місця, але було асимільовано слов'янами, хоча справило значний вплив на мову і звичаї новоприбулих. Наприклад, слід звернути увагу на наступне спостереження:

Ми не знаємо, як ранньозарубинецьке населення називало свої селища і кладовища, але суть давньогрецьких найменувань (поліс – некрополіс) дивовижно точно проявляється в зарубинецькій топографії – на одному мисі розташовувалося поселення – місце для живих, на наступному – могильник, місце для померлих (Максимов В.Е., 1982, 59).

Можливо, що описана традиція в місцях поширення зарубинецької культури існувала ще з тих часів, коли тут мали свої поселення предки античних греків.

Археологічні дослідження селищ, городищ ті курганних могильників у Вітебській області показують, що ці пам'ятники в одних випадках залишили балти, в інших – слов'яни, в третіх – змішане населення. (Левко О.Н., 1990, 39). Така ситуація існувала майже на всій східній частині загальнослов'янської території, і в таких умовах спільна слов'янська мова, прийнявши в кожному ареалі різні риси мов, або діалектів тубільного балтського населення, розчленувалася на слов'янські діалекти, котрі пізніше вже розвинулися в окремі мови, відповідно до розташування географічних ареалів. Так був пришвидчений процес розчленування слов'янських мов і тому було зовсім необов'язково, щоб ціле слов'янство на протязі кількох століть стабільно займало показану на малюнку 43 територію. Однак є підстави стверджувати, що початкові діалектні відмінності в мові слов'ян проявилися у населення протилежних берегів Дніпра. Досить виразні сліди цих відмінностей можна виявити в лексичних і фонетичних явищах сучасних слов'янських мов. В цілому вони розділили праслов'янство на західну і східну гілки, межа між якими згодом стала досить розмитою. Ось деякі лексичні відмінності західної гілки в сучасній українській орфографії: вага, дбати, жебрати, качка, кохати, крига, мацати, прагнути, прикрий, рада, ропа, скиба, скроня, слимак, стодола, строкатий, тривати, тримати, шати, шкода, шлюб, штурхати, шукати та ін. Здебільшого це слова, запозичені з германських та інших мов через мови попереднього балтського населення. Для східної гілки праслов'янства характерними є такі слова (в російській орфографії): грусть, жулить, лукавый, мел, мечта, молния, пир, случай, смотреть, терзать, удобный, ужин та ін. Є ще якась група слів, котрі первісно належали до одної з гілок праслов’янської мови, але пізніше поширилися в одну-дві мови іншої гілки (вада, кулик, литка, хиба, хата, ворот, корпать, луч). Визначити природу цих слів непросто, бо навіть і деякі наведені приклади можуть викликати у декого сумнів, але стратиграфію запозичень у слов'янських мовах інколи зробити дуже нелегко і поки що не обходиться без певного суб'єктивізму. Скажімо, зазначеному первісному поділові слов'янства можуть відповідають також дві різні форми деяких давніх праслов'янських слів, які вже наводив Смаль-Стоцький (Смаль-Стоцький Ст., 1927), наприклад: зах. прасл. *popelъ (укр. попіл, пол. popiół, ч. popel, слц. popol, блр. попел) – сх. прасл. *pepelъ (рос. пепел, болг. пепел, серб. пепео); зах. прасл. *sklo (укр. скло, пол. szkło, ч., слв. sklo, луж. šklo, бр. шкло) – сх. прасл. *stъklo (рос. стекло, болг. стъкло, серб. стакло, слн. стекло), зах. прасл. *pъtakъ (укр., блр. птах, пол., ptak, ч. pták, слц. vták)- сх. прасл. *pъtica (рос., болг., серб. птица, слн. ptíca a) та ін. Для першої пари таке припущення більш вірогідне, незважаючи на наявне діал. рос. попел, котре може бути запозиченим з української, але різниця у формі другої пари, очевидно, виникла пізніше при припущенні польських впливів на українську і білоруську мови, бо є д.ч. stklo. Ці приклади можуть свідчити, як небезпечно робити далекосяжні висновки на підставі окремих фактів, в той час як статистичні дані все є більш надійними.

Ще більш надійним свідченням про первісний поділ праслов'янської мови на два первісних діалекти можуть бути граматичні форми і фонетичні ознаки. Прикладом одної з таких форм є суфікс –ik(a), характерний для східного діалекту, та його варіант –ic(a), характерний для західного:

"В українській і білоруській мовах –ik(a) не має певних зон поширення, утворення з ним носять одиничний і розкиданий характер. Таким чином, основний напрямок ізоглос виявляється досить виразно: з одного боку, великоросійсько-південнослов'янська, з другого – українсько-білорусько-західнослов'янська" (Вендина Т.И., 1975, 72-73).

Глибокий аналіз найважливіших фонетичних ознак, які проявили себе у праслов'янський період, але не охопили усієї слов'янської спільноти провів польський мовознавець А. Фурдаль (Furdal Antoni, 1961). Він вважав, що перше діалектне розчленування праслов'янської мови сталося після появи в ній наступних змін:

Мал. 46. Схема першого діалектного розчленування праслаов'янскої мови. Кольоровими лініями показані границі фонетичних трансформацій.

Перша область А – великий простір на заході праслов'янської території, де збереглися групи kv, gv та tl, dl і сталася трансформація χ та sk у š та šč відповідно. Цьому обшару за Фурдалем однозначно відповідають польська, чеська, словацька та лужицькі мови. Польський вчений не відносить до цієї групи українську та білоруські мови, хоча окремі факти збереження груп kv, gv та трансформації χ у š в українській та білоруській мовах є (для прикладу укр., блр. квітка, укр. діал., блр. шарий та ін.) Фурдаль услід за іншими науковцями свого часу відносить подібні факти на рахунок польських впливів, хоча сам же зазначає, що наявні в діалектах російської мови групи kv, gv не можуть бути пояснені польськими впливами. Далі Фурдаль виділяє на своїй схемі невелику північну область B, котра відповідає новгородському та псковському діалектам і котру характеризують перехід tl, dl → kl, gl , фрагментарним збереженням груп kv, gv, šč та деякі інші особливості. Очевидно пояснення всім цим фактам може бути таке. Збереження групи kv, gv та tl, dl і трансформація χ та sk у š та šč сталися у західній гілці праслов'янської мови, з якої пізніше крім польської, чеської, словацької, лужицьких та інших західнослов'янських мов вичленувалися також українська, білоруська та північноросійський діалект. З відходом носіїв північноросійського діалекту на північ їх мова розвивалася за своїми власними законами, що і привело до розвитку вказаних Фурдалем фонетичних особливостей в сучасному північноросійському діалекті. Оскільки в деяких говірках південноросійського діалекту спорадично збереглися групи kv, gv, але в меншій кількості, ніж в українській та білоруській мовах, то стає очевидним, що процес переходу первісних kv, gv у cv, zv почався на сході слов'янської території під впливом фінно-угорських мов і далі на захід йшов все менш інтенсивно. Це привело до того, що в українській та білоруській мовах в більшім ступеню збереглися групи kv, gv, хоча не можна відкидати і припущення, що форми на cv, zv в цих мовах частково могли поширитися в більш пізніші часи під впливом російської мови.

Зроблені висновки підтверджують і дві інші фонетичні області на схемі А. Фурдаля. Велика область D на сході слов'янського простору, котра характеризується переходом tl, dl → l та палаталізацією kv, gv у cv, zv, а також переходами χ → s’ та sk → s’c’ відповідає південному діалекту російської мови та усім південнослов'янським мовам крім словенської. Віднесення сюди Фурдалем української та білоруської мов не є виправдане, бо, як він і сам визнає, перехід tl, dl → l не має чітких границь, і наявність його в різних мовах може бути поясненою спрощенням у групі приголосних. Випадіння l могло мати місце в різних місцях і в різний час і всюди мати той самий результат, за яким не можна робити якихось висновків. І, нарешті, перехідна область С, до якої Фурдаль відносить тільки словенську мову, яка має певні морфологічні риси, які зближують її з українською мовою, що відмічається також іншими науковцями, зокрема Ніною Мечковською (Mečkovska Nina Borisovna, 1985, 25). Все це підтверджує, що між двома первісними гілками прасловмянської мови не було чіткої мовної границі, натомість вздовж Дніпра йшла перехідна смуга діалектів, фонетичні і, очевидно, морфологічні ознаки яких відбилися в сучасних українській, білоруській, словенській мовах та в північному діалекті російської мови.

Про культурно-мовну близькість новгородців і українців писав Микола Костомаров ще в 1861 в статті "Дві руські народности" (Костомаров Микола, 1920) і звертався до цієї теми в інших своїх роботах. Зокрема, він наводив приклади слів новгородської говірки, відсутніх в російській мові, але звичайні в українській ("коваль", "парубок", "шукать", "шкода", "жона", "дівиця", "травиця", "що" замість "что" і т.д.) Особлива близькість південного діалекту російської мови до південнослов'янських мов стала причиною того, що російська мова з більшою легкістю сприйняла південнослов'янські елементи з церковнослов'янської мови, заснованої на давньобулгарській. Велика віддаленість української мови від болгарської була причиною того, що він був чужий широким масам народу:

"У відношенні до простої мови церковнослов'янська виступала як мова специфічно вчена, малозрозуміла для широкої аудиторії" (Живов В.М., 1985, 73).

Українські лінгвісти, не розуміючи справжньої причини, нарікають про те, що "значення старослов'янської мови та її українського церковнослов'янської варіанту не тільки належним чином не оцінено, але навіть проігноровано при становленні української літературної мови в переважній орієнтації на народну мову" (Белей Любомир, Белей Олег , 2001, 5-6). Різне сприйняття церковнослов'янської мови росіянами і українцями є наслідком різного ступеня споріднення, яка, очевидно, на підсвідомому рівні відчувається людьми:

Мовне відчуття українця часто виявляється безпорадним при визначенні не тільки лексичного значення старослов'янського слова, а й основних його граматичних значень, особливостей парадигматики і под.(там же, 8).

Навіть таке старослов'янська слово як порок, яке звучить цілком по-українськи, не було сприйняте українцями і не стало в українській мові синонімом наявним у ньому таких слів як вада, чи хула, висхідних до загальнослов'янської лексичного фонду. У цілому, розуміння лінгвістами генетичної віддаленості української мови від старослов'янської не супроводжується визнанням більшої генетичної близькості до нього російської мови.

Первісний поділ слов'янства на західну і східну гілки підтверджують і дані етнографії. При великій кількості спільних для всіх слов'ян обрядів є ряд весільних звичаїв, типових для Польщі, Моравії, України, Білорусі, західної зони російської півночі, серед яких такі як палити вогонь на весіллі і скакати через нього, садити наречену на діжу. Так само на означених територіях розігрується обрядова ворожнеча між дівчатами і заміжніми жінками (Гура А.В., 1981, 263). Є також звичаї, типові тільки для південних росіян і південних слов'ян (Там же, 264). Крім того, треба звернути увагу на те, що в домобудівельній термінології слов'ян нема нічого спільного, якщо не вваєати на такі загальнопонятійні сліва як “стіна”, “піч”, “поріг”, “двері” і “вікно”. Для прикладу, порівняємо українську та російську: комин, димар – труба, дах – крыша, кроква – стропило, сволок – матица, підлога – пол, призьба – завалинка, драбина – лестница та ін. При цьому українським словам є відповідники в західнослов'янських мовах, натомість російські є поодинокими. З одного боку це підтверджує зазначений поділ слов'янства на дві гілки, а з другого – заперечує існування східнослов'янської мовної єдності вже на часи розвиненого домобудівництва серед слов’ян, котре може бути віднесене задовго від часів Киівської Русі. Цьому первісному поділові слов'янства ніби заперечує певна кількість лексики, властивої тільки українській, російській та білоруській мовам, але було би дивно, якщо би ці мови не мали спільної лексики, маючи спільну історичну долю, але ця спільність стосується вже більш пізніх, історичних часів. Ось деякі приклади такої спільної лексики з числа наведених в одній з праць російського вченого: белка, кошка, собака, хомяк, радуга, дешевый, багор, жемчуг, кнут, ковер, коромысло, кровать, кружево, сапог, скамья, скатерть, шелк, ватага, погост, девяносто, сорок і т.д. (Филин Ф.П., 1962). Впадає в око, що більшість з цих слів у відповідності з їх значенням, дійсно, можна віднести до пізніших часів досить високого рівня культури слов'ян, в той час як риси, що характеризують первинний поділ слов'янства на західну і східну гілки, виглядають архаїчними. Примітно, що в солідній роботі з історії українського мови у розділі, що стосується до лексики "давньоруської" мова взагалі не наводиться жодного слова, властивого тільки східнослов'янським мовам (Русанівскій В.М. 1983, 29-153). Про початковий поділ слов'янства на дві великі гілки говорять і дані археології, але про це йтиметься нижче. Наразі можна сказати, що свідчення античних істориків про поділ усього слов'янства на дві групи племен (східних антів і західних венедів) має під собою цілком реальні відносини всередині слов'янського світу. Існуюча тріпартіція слов'ян на західних, східних і південних склалася не відразу. Вперше її запропонував чеський історик Палацький (до нього Востоков робив це невпевнено). Згідно зі Смаль-Стоцьким, такий поділ усього слов'янства надалі охоче підтримали російські вчені Надеждін, Срезневський, Соболевський і українець Максимович (Смаль-Стоцький Ст. 1927). Однак треба все-таки визнати, що на той час слов'янські мови не були вивчені в достатній мірі для того, щоб дати їм обгрунтований поділ, тим більше, що впродовж історії подібність між мовами змінювалося в силу географічних і політичних причин.

Територіи поширення мілаградської і юхновської культур.

Територія поселення західної гілки слов'ян в основному збігається з територією мілаградської культури, а території східної гілки – з територією юхнівської культури. Мілаградську культуру (IX-III ст. до н.є.) слід пов'язувати з племенами балтів, які крім своїх споконвічних місць також заселяли правобережжі Прип'яті. Очевидно, вона стала тим культурно-мовним субстратом, на якому були сформовані етнічні групи західних слов'ян. В. Єременко, розглядаючи відмінності мілаградської і зарубинецької культур, приходить до висновку, що нема підстав "стверджувати про доживання мілаградської культури до II-I ст. до н.е., і тим більше для доказу походження зарубинецької культури від мілаградської" (Еременко В.Е. 1997, 62), але не заперечує певної типологічної подібності між їх елементами. В цей же час існувала юхнівська культура, яку можна пов'язувати з англосаксами, раніше стали тут творцями лебедівської культури, сліди якої проглядаються в юхнівської. Однак її зв'язку з бондарихінської культурою говорять про можливість проживання тут змішаного англосаксонсько-мордовського населення.

Серед археологів нема єдності у поглядах на походження зарубинецької культури. Вони розділилися на прихильників концепції міграційного і інтеграційного її походження:

Прихильники концепції міграційного походження зарубинецької культури не визнають або майже не визнають участі автохтонного населення в її створенні. Вони вважають, що між місцевими попередніми культурами та появою зарубинецьких пам'яток був хронологічний розрив – хіатус, який супроводжувався відсутністю заселеності цих територій.
Послідовники інтеграційної теорії, навпаки, визнають роль місцевого населення як субстрата зарубинецького. Головним аргументом для них є технологічна подібність деяких артефактів (Пачкова С.П. 1999, 9)

Ми знаємо, що слов'яни не були автохтонами на території зарубинецької культури, але впливи місцевого субстрату на її формування могли бути (див. мапу нижче)

Карта-схема розвитку зарубинецької культури під впливом місцевого субстрату.
Умовні позначення:
1 – ареали зарубинецької культури.
2 – територія культури Поенешті-Лукашівка.
3 – Границі і територія поморської культури.
4 – границі і територія милоградскої культури
5 – границі і територія скіфської лісостепової культури Києво-Черкаської групи.
6 – границі і територія скіфської лісостепової культури Посульської групи (там же, 10. Рис. 1).
Карта тонована кольором автором.

Розташування ареалів зарубинецької культури на мапі не суперечить думці, що зарубинецька культура була сформована носіями поморської культури, але під впливом місцевиго субстрату