Si vis pacem, para bellum

Опубліковано у "Віснику екологічної адвокатури. Екологія. Право. Людина". Ч. 8-9 (38-39). 2008 р. під назвою "Хочеш миру – готуйся до війни".

Останні двадцять років свого життя за примхою долі опинився у сфері охорони природи. Щоправда, більше мав справи з природоохоронцями, ніж із охороною, а саму природу більше сприймав такою, якою вона є. Кожного року півтора-два місця працюю в екологічній експедицій «Дністер» Товариства Лева, років з десять пропрацював координатором Українсько-німецького проекту «Трансформаційні процеси в басейні Верхнього Дністра». А що вже брав участь в різноманітних екологічних конференціях, семінарах та нарадах, то досить добре знайомий з особливостями національного природоохоронного руху. Оскільки ця моя громадська діяльність не вимагала прикладання особливих зусиль, то мав досить часу замислитись над деякими загальними питаннями, які у більш заангажованих у конкретні проблеми екологістів втікають з поля зору. Отож і вирішив поділитися з читачами деякими своїми думками про взаємини між людиною і природою, дякуючи люб’язній згоді редколегії цього поважного журналу.

Одна особливість діяльності наших «зелених» є особливо помітна. Для дуже багатьох з них сама природа важливіша від людини. Зберегти природу такою вона є, а якщо можливо, повернути її до первісного стану – заповідна мрія такого природоохоронця. Принаймі так їх сприймають пересічні громадяни. Свідченням тому є традиційні провали партії зелених на виборах, бо в програмі партії людині не надається належної уваги, виборці це відчувають і відповідно реагують. Але якщо замислимось над питанням про мету збереження природи, то прийдемо до висновку, що природу треба зберігати і влаштовувати так само як власне житло – для себе. Щоб було затишно, зручно, тепло, безпечно. Є велика різниця між природою і людиною. Хоча і перша і друга можуть хворіти, але людина вмирає, а природа – ніколи, вона має дивовижну здатність до відновлювання. Можна настільки забруднити воду в річці, що в ній зникне все живе. Але залишіть цю річку на кілька років у спокої і в ній знову розведуться жаби і риби.

Отож, враховуючи власну недосконалість, у стосунках людини з природою, людина має в першу чергу думати про себе, а вже потім – про природу. Це не означає, що про природу можна не дбати. Це означає лише, що людина має зберігати природу тому, що інакше їй самій буде погано. Взагалі європейські вчені (на відміну від деяких наших теоретиків) радять не відділяти людину від природи, а розглядати їх як єдину складну систему, яка має постійно перебувати у динамічній рівновазі. Динаміка полягає в тому, що людина існує за рахунок природи і постійно споживає її ресурси. Таким чином людина міняє природу. Це безперечно, але чи завжди це пов’язано з її погіршенням? Оцінка «погано-добре» дуже суб’єктивна взагалі, а нашому випадку робиться самою людиною, природа ж голосу не має, хоча англійський кібернетик Джеймс Лавлок (James Lovelook) стверджує, що наша Земля є ніщо інше, ніж живий суперорганізм. Заглиблюватися у це занадто оригінальне питання тут не місце, але погодимось з тим, що в тих самих природних умовах одній людині може бути добре, а іншій дуже зле. Ну, наприклад, африканцю в Гренландії однозначно буде погано. Хоча з часом він може і прилаштуватися до незвичайних умов.

Стосунки людини з природою нагадують третій закон Ньютона, який звучить приблизно так: «сила дії дорівнює силі протидії». Якщо такої рівноваги нема, то система почне прискорено рухатися і, як звичайно, у небажаний бік. Погіршення природних умов може знищити людину, якщо та не має необхідної опірності, і навпаки, людина може пошкодити природі так, що природа буде відновлюватись кілька людських поколінь. Отож, коли нема гармонії, балансу в стосунках людини з природою, то зле може бути або природі. або людини, радше обом контрагентам зразу. Згідно з теорією еволюції Чарльза Дарвіна біологічні види виживають завдяки двом притаманним їм особливостям – мінливості і пристосовуваності шляхом природного добору. Хто пристосувався – виживає, а хто ні –мусить поступитися місцем іншим. Хоча Дарвіна тепер вже критикують і зліва і справа, але не у цьому питанні, тому треба погодитись, що якби види не мінялися відповідно до викликів, які їм робить природа, то Дж. Лавлок не мав би жодних підстав говорити про нашу Землю як про живу істоту. Природа міняється, і то часто не з вини людини, і на то нема ради. Були на нашій планеті і теплі і холодні періоди, були обледеніння і потопи, але тим не менше, життя на нашій планеті не припинялося ніколи. І не припинялося тому, що завжди якісь живі істоти могли пристосуватися до нових (як завжди, «гірших») умов. Звичайно, як і усі біологічні види, мінялася і людина, мінялася непомітно для самої себе, тобто процес пристосування не був свідомим. Тут маються на увазі не оволодіння людиною новими способами і засобами підтримки своєї життєдіяльності, що теж важливо для її виживання, а якісь внутрішні, чисто біологічні зміни в імунній чи нервовій системах, про що ліпше спитати в медиків. Але ж людина свідома істота, в умовах вона може ставити собі мету виживати в нових умовах і її досягати. Або не ставити…

Після цих міркувань поставимо питання руба: «Чи має людина прилаштовувати природу під себе, чи сама прилаштовуватися під природи?». Питання поставити можна, але відповісти на нього не легко. Хоча ясно, що прилаштовувати природу під людину хотілося б, але чи завжди це можливо? Чи завжди це в силах людини, навіть не одної особи, а цілого людства? Звичайно, коли йдеться про те, щоби посадити «в тундрі сад», як колись співалося у піонерській пісні, то це ще так-сяк можна зробити. Але як зупинити глобальне потепління, що стає вже очевидним, хоча про причини його науковці все ще сперечаються? Не завжди можна вирішити і прості екологічні проблеми з чисто економічних чи соціальних причин. Простіше кажучи тоді, коли в бюджеті не вдається нашкребти грошей на встановлення очисних споруд чи оновлення каналізації і водогону, бо треба повертати знецінені внески до ощадбанку або підвищувати мізерні пенсії. То як же має себе поводити окрема людина в таких умовах? Відповідь на це питання поставлена у заголовок цієї замітки: «Хочеш миру – готуйся до війни». Так говорили римляни, а вони були мудрі люди, принаймі мудріші за деяких наших сучасників. В нашому випадку цю римську сентенцію слід розуміти так: Можна бажати поліпшення природних умов, але при цьому треба готуватися до їх погіршення. Напряму це стосується поведінки кожної окремої людини, яка сама одна не в силах щось змінити в екологічній обстановці, що склалася в місці проживання, але яка може в певній мірі пристосуватися до неї.

Пристосовуватися можна по-різному, наприклад, коли нема води, можна пити пиво, але чи надмірне вживання алкоголю не пошкодить нашому здоров’ю? Отож, перевагу треба віддавати здоров’ю і шукати інші рішення. Мінімальне, що може зробити для себе людина – це вести здоровий спосіб життя, тобто не зловживати спиртними напоями, не курити, загартовувати організм фізичними вправами, водним процедурами, частіше бувати на свіжому повітрі тощо і тим самим зміцнювати опірність до захворювань. Теоретично це відомо, але на практиці це мало хто застосовує. Більшість сподівається, що хтось колись подолає наслідки парникового ефекту на планеті або в впорядкує в місті каналізацію, очистить повітря і воду. Багато важить пануюча громадська думка. Якщо більш престижним є їздити на авто, ніж на ровері, то марно сподіватися, що велосипедний рух у Львові вирішить транспортну проблему міста. Нехай і не вирішить до кінця, але все-таки зменшить загазованість повітря, а головне – оздоровить самого велосипедиста. Є і інші способи, які дозволяють зміцнювати здоров’я людини, але важливою є власна психологічна настанова. Налаштуватися на те, що ти сам маєш допомогти собі, вже багато важить. З рештою, така риса в українців є. Отож, на мою думку, вимальовується така стратегія взаємин людини з природою. Якщо йдеться про те, щоб природу прилаштовувати до людей, то це треба робити колективно, а на індивідуальному рівні все-таки треба під природу прилаштовуватися.