Вступ

При описі проведених досліджень передісторичних етногенетичних процесів не уникнути вживання термінів "етнос" і "мова", але їх зміст значною мірою буде умовним. У антропологічній літературі терміном етнічної групи визначається населення, яке

1)в значній мірі біологічно самовідновлюване;

2) поділяє фундаментальні культурні цінності, реалізовані в зовнішній єдності культурних форм;

3) утворює поле комунікації та взаємодії;

Так само робота археологів, де детальні дослідження є законом, сама по собі може перетворитися на "річезнавство" без знання місць поселення носіїв окремих прамов: 4) є спільнотою, яка ідентифікує себе і яка ідентифікується іншими, конституючи категорію, відмінну від інших категорій того ж порядку (Barth Fredrik, 1998, 10-11).

Відповідно до цього визначення етнічна група розглядається в комплексі мовних, культурних і соціальних явищ, але відповідає "багатьом емпіричним етнографічним ситуаціям" (там же , 11). В описуваних дослідженнях під етносом ми будемо для простоти розуміти носіїв певної мови як змінного в історичному плані феномену на певному етапі його існування без урахування самоназви і етнічної ідентичності. В принципі це відповідає визнанню мови визначальним фактором при формуванні етнічних спільнот. Такий підхід, очевидно, є природним для передісторичних часів, оскільки і антропологи високо оцінюють значення мови в етногенетичних процесах:

Усвідомлення подібності в межах мовної спільності, з одного боку, і усвідомлення відмінностей (і те, і інше усвідомлювалося, очевидно, по-різному – подібність, як повна подібність у всьому, відмінність – як розходження в першу чергу в мові), з другого, одночасно цементували колектив зсередини і посилювали його протиставлення іншим ззовні. (Алексєєв В.П., 1982, 49).

Подаючи результати своїх досліджень в галузі етногенезу, науковці звичайно роблять не тільки більший або коротший огляд робіт своїх попередників із своїми критичними зауваженнями і часом подають контраверсійні думки своїх сучасників. Однак плідні ідеї багатьох видатних науковців практично сформували погляди їх пізніших послідовників і ввійшли складовою частиною в їх праці, а багато висунутих гіпотез і теорій тепер вже розглянуті і відхилені, бо не пройшли перевірки часом, тому вертатися глибоко в історію просто нема сенсу. Крім того, оскільки предмет досліджень цієї роботи надзвичайно широкий, тому хоча б проглянути всю основну літературу просто неможливо, та часто вона (особливо зарубіжна) і не була для автора доступною.

Отже тут будуть викладатися начерки перебігу етнічних процесів як погляд автора лише з мінімально необхідними посиланнями на інші контраверсійні теорії і погляди, але в разі необхідності ми будемо при можливості використовувати фактичні результати попередніх дослідників без посилань на їхнє трактування власних результатів. Але позаяк ця робота оперує мовними фактами і базується на багатолітніх досягненнях і самого мовознавства, і практичних результатах робіт багатьох лінгвістів, було би несправедливо не згадати імена хоча би кількадесятьох визначних мовознавців минулого, котрі присвятили питанню походження окремих мов свої великі наукові праці. Почати можна від Вільяма Джонса, котрий науково обґрунтував спорідненість санскриту, латини, грецької, перської, кельтської та готської мов, хоча є факти, які заперечують часто повторювану, але помилкову думку про його особливу роль в становленні індоєвропейського та порівняльного мовознавства (Campbell Lyly. Дослідження сера Вільяма можна розглядати як каталізатор ідей, які пізніше розвинули німець Франц Бопп і датчанин Расмус Раск. Далі йде ціла плеяда німецьких мовознавців минулого століття, серед яких Вільгельм фон Гумбольдт, Август Шляйхер, автор ідеї "родовідного дерева" розвитку мов, Йоганн Шмідт, котрий замінив гіпотезу "родовідного дерева" новою – "теорією хвиль". Із слов’янських вчених не можна не згадати росіянина А.Х.Востокова, словенця Франца Міклошича, українця Олександра Потебню, які теж жили в ХIХ столітті і теж займалися головним чином індоєвропейськими мовами. На межі двох століть працювали хорват Ватрослав Ягич, росіяни А.А.Шахматов, Ф.Ф.Фортунатов, поляк Бодуен де Куртене та Фердинанд-Монжен де Соссюр, основоположник французької компаративістської школи, один з представників якої, Антуан Мейе, зробив великий вплив на розвиток мовознавства у нашому столітті. Про праці цих вчених та їхні наукові погляди можна довідатися хоча би в книзі Н.А.Кондрашова "История лингвистических учений" (Кондрашов Н.А., 1979), зокрема про історію слов’янської філології – в роботі А.Є.Супруна (Супрун А.Е., 1989). Критичний розгляд поглядів таких відомих лінгвістів на питання дивергентного і конвергентного розвитку мов : Н.Я.Марра, И.А.Бодуена де Куртене, Г.Шухардта, А.Шляйхера, Й.Шмідта, Ван Гинненкена, Н.С.Трубецького, К.Уленбека, Дж.Бонфанте, В.Пізані та інших можна знайти в невеликій, але змістовній роботі Т.С.Шарадзенидзе (Шарадзенидзе Т.С., 1982).

Звичайно, що питанням етногенезу присвятили свої дослідження не тільки лінгвісти. Для загальної уяви про масштаби проведеної в нашому столітті праці в питаннях етногенезу славістами різних галузей науки можна рекомендувати роботу В.Манчака (Mańczak Witold, 1981, 8-12). Тут можна знайти огляд теорій і думок щодо розташування прабатьківщини слов’ян або індоєвропейців більшості дослідників цих питань : Арумеа, Бернштейна, Білінського, Брюкнера, Будімира, Вернера, Ґімбутас, Ґодловського, Ґоломба, Генсля, Дворніка, Девото, Дейни, Ентвістла, Камоцького, Кіпарського, Кобичева, Коваленка, Костржевського, Кухаренка, Лекова, Лера-Сплавінського, Ловмянського, Мавродіна, Махека, Младенова, Морісона, Мошинського, Налепи, Нідерле, Отрембського, Петрова, Пізані, Поповича, Поуліка, Прохазки, Роспонда, Рудницького, Сафаревича, Седова, Сковронека, Топорова, Траутманна, Удальцова, Удольфа, Фасмера, Філіна, Фурдаля, Хмелевського, Чекановського, Шевельова, Шміда, Шрамма, Штібера, Яжджевського та інших. Крім того, В. Манчак також наводить погляди щодо часу існування праслов’янської мови та початку її розчленування на окремі слов’янські таких вчених як Бірнбаум, Вердіані, Ґеоргієв, Лабуда, Лампрехт, Оссовський, Сенн. (Там же, 12-14).

Звичайно, далеко не всі славісти, котрі зробили помітний внесок в теорію походження слов’янських мов наведені в цих списках. Для прикладу можна навести ще деякі імена та їх, можливо, і не основні праці (Баран В.,1986; Гиндин Л.А., 1990-2; Horálek Karel, 1983; Иллич-Свитыч В.М., 1959; Коломиец В.Т., 1983; Krajčovič Rudolf, 1983; Мартынов В.В., 1982; Mečkovska Nina, 1985; Мельничук О.С., 1966, 1982, Новаковић Реља,1973; Popowska-Taborska Hanna, 1991; Smal-Stocki S., 1913; Третьяков П.Н., 1982; Трубачев О.Н., 1990; Chropovski Bohuslav, Peter Šalkovski, 1983). З поглядами щодо питання етногенезу слов’ян радянських вчених можна познайомитися також в розділі першому під назвою "Давня слов’янська етнічна спільнота" роботи колективу авторів Інституту слов’янознавства і балканістики (Развитие этнического самосознания славянских народов в эпоху раннего средневековья, 1982). Там подана також широка бібліографія з цього питання.

Із сходознавців не можна не назвати імена видатних вчених сера Джерарда Клосона, Ерванда Севортяна, Ніколоая Баскакова, Сергія Старостіна, Джой Едельман, Віри Расторгуєвої, Лева Гумилева, Агатангела Кримського, Омеляна Пріцака, Карла Менгеса. Останній, до того ж був відомим славістом, а його начерк ранньої історії слов’ян є добрим прикладом стислого, але всебічного викладу своїх власних поглядів на розвиток етногенетичних процесів в Східній Європі (Менгес К.Г., 1979, 20-58). Великий вклад у вивчення фінно-угорських та тюркських мов внесли відомі угорські мовознавці Й. Буданц, З. Гомбоц, Янош Гарматта, Андраш Рона-Таш, фінн М. Рясянен та багато інших, з роботами яких мені не пощастило познайомитися.

В даній роботі виклад починається з розгляду спорідненості ностратичних мов, тобто індоєвропейських, алтайських, уральських, семіто-хамітських (афроазійських), картвельських та дравідійських. Можливість спорідненості окремих мовних сімей припускалася деякими науковцями вже в минулому столітті. За словами М.С.Андронова, "Р.К. Раск висловив припущення про можливий зв’язок дравідійських мов зі "скіфськими", тобто фінно-угорськими, тюркськими, монгольськими, тунгусо-маньчжурськими" (Андронов М.С. 1982, 184). Раск передчасно помер в 1832 р. Хоча він побував в Індії, але ніколи не використовував своїх можливих знань санскриту, отже, невідомо наскільки він міг знати дравідійські мови, та ще й "скіфські", щоб говорити про їх спорідненість. Можливо це була просто прозірливість геніального вченого. Більше обґрунтованих підстав щодо необхідності досліджень мов різних сімей мали пізніші науковці, зокрема про цю необхідність писав і Л.А. Булаховський (Булаховський Л.А., 1977). Були зроблені і перші кроки в цьому напрямку. Однак основоположником ґрунтовних комплексних досліджень ностратичних мов вважається В.М. Ілліч-Світич (Иллич-Свитыч В.М., 1971). Щоправда, відразу далеко не всі мовознавці сприйняли можливість існування такої мовної надсім’ї. Критично поставився до цієї ідеї, наприклад, Б.А.Серебряніков : "Генетична спорідненість так званих ностратичних мов переконливо не доведена" (Серебренников Б.А., 1982, 6). Навіть спорідненість уральських та алтайських мов не визнається однозначно, бо щодо неї існують дві точки зору. "Згідно одної, котра ґрунтується на даних порівняльно-історичної лінгвістики, цей зв’язок є генетичним. Згідно другої риси схожості… пояснюються їх тривалими контактами" (Барта А., 1985, 11).

Тим не менше, піонерські дослідження Ілліча-Світича продовжили деякі радянські дослідники на чолі з В.А. Дибо і група американських під керівництвом В.В. Шеврошкіна, котрих з часом підтримувало все більше науковців, серед яких був О.С.Мельничук, котрий вважав, що "скептичне ставлення до порівняння різних сімей мов було обумовлене принциповою непідготовенністю компаративістики до виходу за межі окремих мовних сімей", а тепер отримані "своєрідні і переконливі фактичні дані, які красномовно свідчать про єдність походження всіх сучасних мовних сімей світу" (Мельничук А.С., 1991, 27, 28). Ідею ностратичної спільноти підтримує також Г.Бірнбаум : "уявляється все більш виправданим постулювати спільну мовну основу для тих мов, котрі ми називаємо ностратичними" (Бирнбаум Х., 1993, 5). Практично досліджують ці мови І.М.Д’яконов, Л.С.Ніколаєв, С.А.Старостин, В.Орел (Орел В.Э. 1990, Ірен Геґедюш (А. Hegedűs Iren, 1990), та інші науковці.

Слід сказати, що найбільше увагу вчених притягало суперечливе питання прабатьківщини індоєвропейців і менше, скажімо, локалізація прабатьківщини носіїв мов уральської чи алтайської сім’ї, самі назви яких говорять про гадані місця їх формування, хоча, наприклад, угорські науковці здавна наполегливо шукають більш конкретне місце прабатьківщини свого народу, мова якого належить разом з іншими фінно-угорськими та самодійськими мовами до великої уральської сім’ї. Алтайську сім’ю складають тюркські, тунгусо-маньчжурські та монгольські мови. Але якщо питання прабатьківщини цих мов не викликає великих суперечок, то нема згоди, чи ці мови дійсно генетично споріднені. За Б.А.Серебрениковим "спорідненими можуть бути тільки мови, які походять з одного джерела або одної мови-предка" (Серебренников Б.А., 1982, 7), і він не певен спорідненості трьох груп алтайських мов, вказуючи, що самі алтаїсти не прийшли до згоди в цьому питанні, бо, як він вказує, Н.А.Баскаков вважає генетичну спорідненість алтайських мов доведеною, а от А.М.Щербак прийшов до висновків, які не підтверджують спорідненість тюркських і монгольських мов (Серебренников Б.А., 1982, 42). Для Н.Д.Андреєва це питання не викликає сумнівів. Більше того, він вважав, що ранньоалтайська, ранньоуральська та ранньо-індоєвропейська прамови були гілками так званої "бореальної прамови" (Андреев Н.Д., 1986, 4). Ця прамова нібито поширилася на таку величезну територію, що негайно постає питання, чому вона розділилася з самого початку тільки на три, а не більше мов, адже підтримувати єдність кожної з них при відсутності засобів комунікації за часів від кінця верхнього палеоліту до мезоліту і раннього неоліту було просто неможливо. Ось як уявляв собі Н.Д.Андреєв цю територію :

В географічному плані ареал поширення бореальної прамови уявляється таким, що простягався від Рейну до Алтаю, при цьому та частина бореальних племен, яка пізніше відокремилася як носій алтайської гілки бореальної прамови, кочувала між Уралом і Алтаєм, інша частина, яка пізніше перетворилася на носіїв уральської гілки, розташовувалася між Дніпром і Уралом. Що ж стосується племен, мовою котрих з часом стала ранньо-індоєвропейська мова, то вони знаходилися між Рейном і Дніпром (Андреев Н.Д., 1986, 277)

Проте більшість фахівців не може прийняти таку можливість, вважаючи, що для формування мовної спільності необхідні досить тісні контакти між людьми. Оскільки це питання має важливе значення для історії мов і ми його завжди будемо мати на увазі, не зайвим буде розглянути думку авторитетного лінгвіста:

Для кожного, хто вважає на реальні мовні факти, які вивчаються в їх сучасних взаємозв'язках, очевидна ілюзорність «єдиної» праіндоєвропейської мови в III тисячолітті до н.е., коли можливість зв'язку між людьми, які мали на нїй говорити на території, що тягнеться від Рейну до Кавказу, була мізерно мала не тільки в порівнянні із сьогоднішнім днем, але навіть з можливістю зв'язку в Римській імперії, або в німецьких, або в слов'янських областях часів Середньовіччя (Пизани В., 1966, 9)

В. Пізані заперечував існування праіндоєвропейської мови лише тому, що в його час багато лінгвістів поділяли думку Андрєєва про існування такої мови саме на великій території. Але якщо припустити, що праіндоєвропейська мова сформувався на невеликому просторі, то міркування Пізані втрачають свою вагомість саме для цього випадку, але залишаються релевантними завжди, коли допускається існування спільної мови на великій території в передісторичний час: "В доісторичний період, в умовах племінної роздрібненості і примітивності засобів пересування, можливості мовних контактів і, отже, великого поширення мовних фактів обмежені" (Агабекян М.А., 1974, 8). Гамкрелидзе і Іванов обґрунтовують висновок про більшу компактність первісної території поширення спільної мовної системи "типологічними даними про історично засвідчені процеси поширення споріднених мов і заселення їх носіями більших територій" (Гамкрелидзе Т.В., Иванов В.В., 1984, XCIV).

Суперечки щодо локалізації прабатьківщини індоєвропейців тягнуться ще з минулого століття, але більш ґрунтовні праці з’явилися з початком двадцятого. Можна вказати на роботу Г.Гірта, котрий, здається, першим подав графічну схему спорідненості індоєвропейських мов (Hirt H., 1905, рис. 2). Майже подібну схему спорідненості побудував і Лер-Сплавинський (Lehr-Spławiński T., 1946, 52). Суттєва різниця між цими обома схемами в тому, що у польського науковця поданий ареал тохарської мови, якого у Гірта нема взагалі, а також в розміщенні балтійської і слов’янської мов – Гірт розміщує ближче до германців балтів, а Лер-Сплавинський навпаки – слов’ян. Подібні схеми спорідненості складали і інші науковці, або давали їх в описовому вигляді, як це зробив, наприклад, В.Порціг (Порциг В., 1964). Причиною невдач мовознавців було намагання розв’язати всі ці складні проблеми поєднанням і осмисленням занадто глибоко, але нерівнозначно і методично різнорідно вивчених часткових питань. Можливо такі заглиблення мали інші принципові причини, але те, що такий тип досліджень є дійсно дуже розповсюджений на відміну від проведення широкомасштабних мовних досліджень без особливого заглиблення у вузькі питання, турбував і В.Манчака, коли він писав :

Значна кількість мовознавців переконана, що можна успішно віддавати себе детальним мовознавчим дослідженням, не турбуючися проблемами загального мовознавства (Mańczak Witold, 1981, 95).

Як приклад подібних досліджень можна привести поглиблене вивчення етимологій таких слов'янських слів як телега, конопля, хміль, сапог, чобіт. Розуміння шляхів запозичень цих та інших популярних у вживання мандрівних слів можливе лише після того, як будуть відомі місця поселень різних народів на певних відтінках хронологічній шкали. Зворотній шлях безперспективний. Подоба назв російського сарафана і індіанського серапе була би незрозумілою і загадковою і напевно визнавалася б випадковою, якби ми не знали, що схожі слова для позначення верхнього одягу є в іспанській, арабській, фарсі і російській. Знаючи області поширення цих мов, ми можемо легко зрозуміти, що усі ці слова повинні мати спільне джерело запозичення в арабській мові, з якої слово одним шляхом потрапило в іспанську, а з неї в мови індіанців Америки, а іншим – в іранські мови, з яких (можливо, через тюркські) – в російську.

Так само робота археологів, де детальні дослідження є законом, сама по собі може перетворитися на "річезнавство" без знання місць поселення носіїв окремих прамов:

Сучасна археологія вже вміє визначати ті риси "археологічних культур", які можуть розглядатися як етнічні, але про те, який це був "етнос", вони нічого сказати не можуть (Горнунг Б.В. 1963, 12)

Як наслідок, "одна й та сама археологічна культура – зарубинецька – за допомогою методів, які принципово не відрізнялися один від одного, та етнічної інтерпретації стала визнаватися одними дослідниками слов’янською.., іншими – належній балтам" (Королюк В.Д., 1985, 127). В.Порціг писав:

Твердо усталено.., що безсумнівні значні зміни мовних областей інколи взагалі ніяк не відбиваються в пам’ятках матеріальної культури відповідних територій" (Порциг В., 1964, 95)

І цьому дійсно є документальне підтвердження :

В тому випадку, коли можна перевірити дані археологічного аналізу писемними джерелами, виявляється, що має місце незбіжність границь локалізації етносу і відповідної йому археологічної культури (Сафронов В.А., 1989, 57).

Такої самої думки дотримувався за свідченням Н.С.Абашиної В.П.Петров (Абашина Н.С., 1986), В.В.Напольських (Напольских В.В., 1990, 128) та інші фахівці.

Після численних невдалих спроб вирішити ключові питання етногенезу спеціалістам ставало ясним, що зробити це силами однієї науки неможливо. Ось що пише з цього приводу В.А.Сафронов :

Археологічна культура, етнос, мова – фундаментальні поняття і є символами міждисциплінарних контактів таких наук як археологія, етнографія і лінгвістика в розв’язанні етногенетичних проблем, до числа яких відноситься і індоєвропейська проблема. Те, що ці поняття пов’язані між собою, було ясно ще на початку століття, але в якім ступеню вони відповідають одне одному – це питання не розв’язане і до нині (Сафронов В.А., 1989, 56).

Однак складність ситуації полягає в тому, що пов’язати дані археології, мовознавства, етнографії, антропології дуже важко. Загальна думка така, що найбільш перспективною у вирішенні проблем етногенезу є співставлення археологічних даних і мовних явищ. Долучення ж антропологічних даних може тільки ускладнити ситуацію, бо, хоча антропологічна і етнічна категорії взаємопов’язані, вони, як правило, не збігаються. Зв’язок між ними має таку особливість:

Мова і культура можуть поширюватися незалежно від антропологічних типів, але антропологічні типи ніколи не поширюються без культури і мови (Королюк В.Д., 1985, 131).

Безсистемні і довільні поєднання різнорідних фактів різних наук не можуть привести до бажаних результатів, бо звичайно підбір фактів робиться під якусь гіпотезу, далебі цих фактів вистачає на різні, в той час як пов’язати між собою треба всі важливіші факти, але це буде можливо лише тоді, коли проблема буде вирішена повністю якимось новим методом.

В даній роботі зроблена спроба розв’язання проблеми ab ovo розбудовою гіпотетичної схеми дивергентного розвитку того мовного родовідного дерева, гілками якого є безперечно ті мови, котрі нас особливо цікавлять, з урахуванням неминучої конвергенції між усіма гілками, незаперечні факти якої дають нам надійні орієнтири правильності розташування розгалужень мов. Крім того, вся ця схема, принаймні, не може суперечити і археологічним фактам, тому ці факти долучалися в міру компетентності автора. Однак специфіка проведених досліджень вимагала більшої праці із словниками, як і з двомовними, так і з етимологічними. Повний перелік використаних словників поданий в списку літератури в підрозділі А (Лексикографія). В переважній більшості випадків в тексті на них посилань не буде, але при посиланнях перед прізвищем автора буде стояти літера А. Зібраний в словниках в результаті титанічної праці укладачів матеріал є безцінним фондом для мовознавства. Оброблений і систематизований, він може стати тим фундаментом, на котрому може бути побудована теорія і історія розвитку всіх мов світу. Дослідження мов лексико-статистичними методами має ту перевагу, що цей матеріал багатий і дискретний, тому легко піддається математичній обробці, а за законом великих чисел навіть випадкова частина даних не може зіпсувати їх внутрішню структуру, якщо вона дійсно є. Однак серед певної частини мовознавців панує думка, що лексика занадто ненадійний матеріал для проведення досліджень. З трьох елементів мови : граматики, звукового ряду і словникового складу А.Мейе найстійкішим вважав граматику, а найнестабільнішим – словниковий склад, вказуючи, що бувають випадки, коли вся лексика належить до іншої групи мов, ніж граматика (Мейе А., 1954). Майже те саме повторює Н.А.Кондрашов :

Лексика найбільше піддається всякого роду впливам. Інколи процент запозичених слів в словниковому складі тої чи іншої мови може перевищити процент власної давньої лексики (Кондрашов Н.А., 1979, 187).

Недоліками лексики як матеріалу досліджень на думку П.В.Куркіної є її несистемний характер, неповнота фактичної бази лексикографічних джерел, а також відсутність надійних критеріїв для розмежування архаїзмів і новотворів, а також можливість втрати слів (Куркина П.В., 1985, 68). Певно всі мовознавці поділяють ці думки, але мають різну уяву про ступінь нестійкості лексики. Щоб переконатися в тому, що лексика є достатньо стабільна як на проведення досліджень, візьмемо до уваги часові масштаби стабільності звукового складу. Ось, що писав В.І.Абаєв :

Фонетичні ізоглоси, як показують спостереження, дуже стійко тримаються на певній території, в той час як етнічний склад населення на цій території може багаторазово мінятися. Так в Індії та в суміжних областях Ірану ми маємо вже кілька тисячоліть стійкий ареал церебральних приголосних (А. Абаев В.И., 1965, 48).

Якщо фонетичні ізоглоси тримаються по кілька тисячоліть, то і певна частина слів із словникового складу мусила би триматися теж кілька тисячоліть. Темпи зміни словникового складу не можуть бути аж занадто високими. Морис Сводеш, котрий спеціально займався вивченням змін лексичного ядра мови, писав :

У старшого і молодшого покоління часто спостерігається різниця в лексиці і в уживанні слів, але ці різниці ніколи не досягають таких розмірів, котрі би явилися причиною для порушення взаємного розуміння. Ця обставина максимально обмежує швидкість зміни мови(Сводеш Моррис, 1960-1, 44-45).

Не виникає жодних сумнівів у тому, що певна частина слів (відносно невелика) зникає в силу різних причин з ужитку, але досить часто від них залишаються деривати з віддаленим, але спорідненим змістом. В процесі проведених досліджень цілеспрямовані пошуки таких дериватів часто закінчувалися успішно. Наприклад, в сучасних українській і білоруській мовах щезло давнє, ще індоєвропейського походження, праслов’янське слово *rъžь для позначення жита. В інших слов’янських мовах це слово збереглося (рос. рожь, болг. ръж, пол. rża, чес. rež, слц. raž і т. д.), є воно і в германських та балтійських мовах. В таких умовах ймовірність того, що це слово ніколи не існувало в українській мові, дуже мала. Спроби знайти його дериват увінчалися успіхом – в українській мові існує слово суржик, котре тепер означає мішану українсько-російську мову, а раніше воно означало суміш жита і пшениці (А. Грінченко Б.Д., 1958). Отже досвід роботи над лексикою показав, що в тих випадках, коли в одній із споріднених мов бракує слова певного кореня наявного в інших мовах, то скорш за все, що слів цього кореня або взагалі ніколи в даній мові не існувало, або вони просто не знайдені, ніж в цій мові безслідно зникли.

У своїх дослідженнях я розглядаю питання етногенезу кількох десятків сучасних народів переважно в мовному аспекті. Антропологічна сторона питання заторкується здебільшого побіжно. Тому коли в роботі буде йтися, наприклад, про прабатьківщину якогось етносу, то це слід розуміти так, що на даній території з попередньої прамови вичленувався первісний діалект, з якого пізніше в силу складних мовних процесів розвилася мова цього етносу. І цей первісний етнос, який був носієм того первісного діалекту, міг належати зовсім до іншої антропологічної раси, ніж його пізніші мовні нащадки.

Багато отриманих в ході досліджень результатів визначалися певною закономірністю міграційних процесів, яку українські історики для України визначили наступним чином:

Археологічні і писемні джерела свідчать, що стародавнє населення України ніколи не було етнічно і культурно однорідним. Міграції тут були звичайними явищами. Проте вони ніколи не призводили до повної зміни населення. Певна його частина завжди продовжували жити на своїх споконвічних землях… Тим самим забезпечувалися безперервність історичної пам'яті, органічне передання у спадок новому населенню культурно-світоглядного, життєдіяльного генофонду попередників (Толочко П.П., 1994, 7).

Те саме слід сказати і про технології виробництва, культуру господарювання, житлове будівництво, естетичні преференції, вірування. Клімат, ґрунт, рослинність, ландшафт, склад виробничого сировини, будівельних матеріалів, натуральних барвників залишалися тими ж для будь-якого населення, тому отриманий попередніми жителями досвід передавався легко і засвоювався прибульцями дуже органічно. Приміром, немає абсолютно ніяких свідоцтв про які-небудь мовні зв'язки українців з носіями трипільської культури, але тим не менше "цілий ряд елементів трипільської культури – хліборобство, декоративний розпис кераміки і будинків, характер орнаментальних мотивів розфарбованою кераміки тощо – стали органічною частиною етнографічною культурою українців" (там же, 8). Такий зв'язок буде ще більш переконливою, якщо будуть знайдені посередники, через яких культурна традиція була передана українцям. Питання пошуку таких посередників завжди мається на увазі в продовженні досліджень передісторичних етногенетичних процесів у Східній Європі.

Можливість відновлення передісторичних етногенетичних процесів зумовлена виглядом земної поверхні, який, у свою чергу, є наслідком тривалих і основоположних геологічних і геоморфологічних процесів. Як виявилося, ці процеси схильні до певної закономірності, як в часовому, так і в просторовому вимірі. Ця закономірність дозволила застосовувати фрактальну модель для вивчення поверхні Землі. «Фрактальна геометрія природи», описана Б. Мандельбротом (Mandelbrot BB, 1982) і зумовила, крім усього іншого, також структуризацію населення Землі за мовою.

За Раданом Квєтом, який йде по стопах Мандельброта, всю земну кору можна розчленувати за численними розломами – геологічному феномену принципового значення. Густа мережа розломів зумовлює конфігурацію гідрологічної мережі як головної характеристики переважаючих типів ландшафту на планеті. З гідрологічною мережею зв'язується мережа передісторичних стежок, яка одночасно служила середовищем передачі інформації між віддаленими людськими колективами – технологічного і культурного досвіду, ідей і релігійних поглядів, художніх смаків тощо.

До цього треба додати, що утворена мережа розломів у земній корі та пов'язані з нею мережі річок і стежок не вели до загального єднання людства, оскільки гірські хребти та великі річки перешкоджали такому єднанню, і воно розвивалося на досить невеликі ареалах, утворених важко переборними природними кордонами. Саме така особливість ландшафтів створювала умови для членування спочатку єдиних прамов людини на окремі мови, які виникають на замкнутих ареалах етнічних угруповань. Слід також при нагоді відзначити, що стік водних потоків у величезній більшості випадків спрямований у бік морів і океанів, а не до великим внутрішнім водойм. Це обумовлено тим, що розламні зони мають тенденцію до пониження від найвищих точок до рівня моря, що веде до зосередження водних потоків і формування гідрографічної мережі саме такій конфігурації, яка відповідає зазначеній закономірності (Květ Radan, 2000, 294). Важко повірити, що ця закономірність є випадковою, тому в ній повинно вбачати задум Вищого Розуму, точно також, як і в структуризації людства за різними ознаками, в тому числі і за мовою.

При викладі постійно буде присутньою так звана "семантична проблема", що виникає завжди при використанні нових методів або принципів, а також при описі отриманих за їх допомогою результатів.

Ця проблема полягає в тому, що сенс слів і понять якими ми користуємося, залежить від наших попередніх уявлень, а вони як раз можуть виявитися помилковими (Чу Джеффри 1968, 46).

Автор цих слів у своїй роботі просить поблажливого ставлення читачів до використовуваної ним неточної термінології. Я повторюю слідом за ним це прохання, але все-таки спробую дати деякі пояснення. Зокрема, будемо мати на увазі, що поняття «плем'я», «етнос», «народ» не є природними ознаками етно-соціальних груп населення на певній території і є абстрактними визначеннями, які часто розуміються по-різному. На відміну від цього мова і територія її поширення є природними ознаками, тому коли ми будемо говорити про носіїв певної мови в її різних формах, ми нерідко будемо вживати сучасні назви народів, у випадках, коли буде відсутня усталена термінологія. При цьому буде матися на увазі група людей які розмовляють певною мовою без огляду на їх антропологічні або етнографічні ознаки. Крім того, щоб уникнути неоковирних фраз типу : "Носії прамови, котра пізніше розчленувалася на діалекти а, б, в, г, д, з котрих пізніше розвинулися мови А, Б, В, Г, Д, з яких мови Б, В, Г та Д потім зникли, проживали в ареалі Х" ми будемо вживати спрощену, хоча і не зовсім точну фразу : "Носії прамови А проживали в ареалі Х". При цьому ми будемо розуміти, що А в даному випадку просто умовний ідентифікатор. З інших умовностей слід вказати також на те, що завжди будуть поєднуватися в одну мову тохарські А і В, мордовські ерзя і мокша, комі зирянська і пермяцька, верхньо- і нижньолужицька, як такі, що безперечно мають спільне походження, а час і місце їх розчленування потребують окремих досліджень інакшими методами.

Можливо, що цю книгу будуть читати не тільки науковці, тому автор вважає за необхідне інколи давати вступні пояснення для ліпшого сприйняття матеріалу і нефахівцями.