Нарис давньої історії Галичини

Присвячую цей нарис Софії Хомин,
яка надихнула мене на цю роботу
і морально підтримувала в процесі її творення.

Львівська дослідниця історії розвитку археологічних досліджень в Галичині в одній зі своїх робіт зазначила, що "існує більш шляхетний спосіб служіння вітчизні, аніж зброя в руках – дослідження її минулого" (Булик Наталя. 2010, 441). Справа ускладнюється тим, що в минулому люди хочуть бачити свідчення величі власного народу і не хочуть вірити у неприємну їм правду. Така особливість людської психології впливала на характер історіографії. Російський історик мав рацію, коли стверджував: "Історія — це політика, перевернута в минуле". З такими думками спробуємо заглянути у минуле Галичини.

Вже сама назва Галичини говорить за себе, походячи з д.-анг. gāl “веселий”, “хтивий”, “непристойний”, “гордий” і eacen “помножувати”, “збільшувати”, “зростати”, “обдарований”, “сильний”, “великий”, “міцний”. Поєднуючи варіанти, відповідний сенс назви можна обирати за власним розумінням, але все одно вийде щось незвичайне. Оскільки прабатьківщина англосаксів була в районі Чорнобиля, а пізніше вони розселилися на великому просторі Східної Європи, оминути Галичину при своїх міграціях на захід вони не могли (див. розділ Германські племена в Східній Європі в епоху бронзи). Про них буде окрема розмова, а поки що зазначимо, що різноманітність топонімії свідчить про давню і цікаву історію цього краю. В процесі досліджень топонімії України за допомогою різних мов виявилося, що Галичина відрізняється особливою різноманітністю топонімів іншомовного походження, а гаданих англосаксонських — найбільше. За припущенням, що й інші незрозумілі топоніми є стародавніми, для зручності їх аналізу вони наносяться на мапу Google My Maps. Крім давньоанглійської мови, для розшифрування топонімів використовувалися чуваська і курдська, оскільки на Галичині проточуваші і протокурди в давні часи також були присутні (див. розділ Генезис скіфської культури). На мапі добре видно, що розташування топонімів не є хаотичним, а представляє собою певну систему, бо наявні досить чіткі їхні скупчення і ланцюжки.

Мал.1. Стародавні топоніми іноземного походження на Галичині.

Проточуваські топоніми фіолетовим кольором, англо-саксонські – червоним, курдські – зеленим, готські – чорним.

В наш час Галичина є моноетнічним краєм в складі України з яскраво вираженим домінуванням української національної культури. Але так було не завжди. Хоча в часи австрійського панування українці складали більшість в Галичині, українська культура не була провідною і входила до складу спільного грона інонаціональних культур: польської, німецької, єврейської, вірменської. Цій темі присвячена окрема робота (Стецюк Валентин. 2001), але вона не дала відповіді про причину цього явища. Така ситуація здавалася наслідком випадкових історичних обставин останніх століть. Якщо ж звернутися до глибокої історії, то в ній можна знайти приховану закономірність. Дослідження етногенетичних процесів із застосуванням даних ономастики відкрило нові перспективи для висвітлення темних сторін європейської історії. Вони більш конкретно показали існування багатонаціонального складу України з давніх-давен. Не тільки стародавньої топонімії, але й незрозумілої антропонімії в Західній Україні було виявлено дуже багато (див. Стародавні українські прізвища іншомовного походження). Трудно сказати, чи існує щось подібне в інших регіонах Європи, бо грунтовних досліджень доісторичної європейської ономастики поки що нема.

Однак з огляду на дані археології поліетнічність на Галичині могла мати місце ще в неоліті, коли певний період на її просторі одночасно існували культури лінійно-стрічкової кераміки (ЛСК) і трипільська (див. мапу на мал.2).

Мал. 2. Неолітичні і енеолітичні культури у Східній Європі. Мапа скомпільована на основі даних Атласу до історії (Berthold Lothar (Leiter). 1973. 4.II)

На той час носії різних культур мали бути різної етнічної належності, про що археологія сказати не може. Виявлені українськими археологами об'єкти деяких поселень з однаковим успіхом можна відносити як до ЛСК, так і до трипільської культури (ТК), не більше. При цьому нерідко можна спостерігати спільне залягання в одному культурному шарі матеріалів обох цих культур. Точне хронологічне визначення та культурна належність багатьох об'єктів знаходяться в процесі дослідження (Ленартович Олена. 2010, 234-236). У подальшій своїй роботі львівська дослідниця неодноразово зазначає, що вирішення питання про походження культури лінійно-стрічкової кераміки підлягало політичній та ідеологічній цензурі (Ленартович Олена. 2013, 29, 31 та ін), що підтверджує думку Покровського.

Унікальність Західної України в тому, що через її територію впродовж тисячоліть неодноразово проходили племена різної етнічної належності. В принципі історики це знають, але здебільшого помиляються у визначенні етнічності. І вони не можуть не помилятися, бо досі остаточно не вирішені питання прабатьківщини усіх сучасних європейських народів. За існуючих умов вони і не можуть бути локалізовані не тільки через відсутність точних методів досліджень. Без політики не обійтися, зайнявшись питанням заселення Європи, яке напряму стосується питання прабатьківщини. Тим не менше, археологія засвідчує, що на Галичині почергово змінялися різні археологічні культури при тому, що один з її ареалів завжди був особливо щільно заселений (див. мал. 3).

Мал. 3. Карта розміщення археологічних пам'яток заходу України, досліджених у період 1875 р. – поч. XX ст. (Булик Наталя. 2006, 311, рис. 7).
Пронумерований перелік пам'яток додається (там же, 311-312).

На наш час кількість досліджених пам'яток на заході України істотно зросла. Перелік тільки пам'яток висоцької культури значно довший; вони нанесені на мапу Google My Maps, яка подається нижче, але і наведена тут мапа все одно відбиває відносний розподіл відомих археологічних пам'яток по всій території. Розселення людей на земній поверхні визначають природні умови, а вони за останні тисячоліття істотно не змінилися.

Незважаючи на те, що археологія вивчає матеріальні предмети, вона керується помилковими теоріями, ставлячи себе в підлегле становище по відношенню до лінгвістики, яка органічно позбавлена неупередженості і часто слугує політичним цілям. Слідуючи за археологією, ці теорії використовують палеогенетики. Прикладом може бути домінуюче європейськими науками визнання творцями ямної культури індоєвропейців, а не тюрків. Для себе я це вирішив на користь тюрків вже давно (Стецюк Валентин. 1998, 66-67). Подібні приклади говорять про те, що розвиток наукового розуміння прогресу людства має хаотичний характер, починаючи з неолітичної революції, яка почалася на Близькому Сході завдяки зусиллям обмеженої кількості етнічних груп. Саме уявлення про ці групи у науці є розпливчастими і застосовними до всього людства загалом. Відповідно, внесок різних народів у розвиток людської цивілізації не відзначається спеціально з міркувань політичної коректності, і це вважається справедливим.

Свого часу я визначив місце формування ностратичних мов у районі трьох озер Севан, Ван і Урмія у Закавказзі (там же, 30-31). Подальші дослідження показали, що там же почали формуватися австроазійські і сино-тібетські мови, а, можливо, ще інші. Проте є й факти, що суперечать такій локалізації. Один із них — землеробство у цих місцях з'явилося пізніше, ніж у Родючому півмісяці, де воно виникло у 6-му тисячолітті до н.е. (див. мапу на мал. 4). Інші автори також свідчать про це, коли пишуть про прабатьківщину індоєвропейців, яку вони також поміщають в районі Трьох озер (Krause Johhanes mit Trappe Thomas. 2020, 139)

Мал. 4. Поширення землеробства у Західній Євразії

На мапі ЛСК показана зеленим (взято з D. Gronen- Born / B. Horeis / M. Börner / M. Ober. 2019 [RGZM/OREA], Creative Commons Attribution 4.0 International License) [Hofmann Daniela, Peeters Hans and Meyer Ann-Katrin. 2022, 287, Fig 3]

Стрілкою на малюнку 4 показано, що землеробство прийшло у Закавказзя та регіон Трьох Озер довкола гори Арарат з Месопотамії у 7–8 тисячоліттях до н.е. Однак це не була міграція населення, а лише культурний вплив, оскільки люди білої раси заселили цей гірський регіон ще у мезоліті.

Афроазійські та дравідійські племена, які мігрували звідти, заселили Родючий Півмісяць у 9–10 тисячоліттях до н. На той час носії інших ностратичних мов залишалися у своїх колишніх ареалах. Серед них були картвели, які назавжди залишилися на батьківщині, а також індоєвропейські, тюркські та уральські племена, які почали мігрувати до Східної Європи у 6 тисячолітті до н.е. (див. Формування ностратичних мов). Землеробством вони почали займатися після культурних контактів із Дворіччям.

У процесі міграції до Східної Європи тюрки заселили територію між Нижнім Дніпром та Доном, де вони стали творцями Середньостоговської культури, яка стала основою для ямної (див. мал. 5).

Мал. 5. Первісна територія тюрків у межиріччі Дніпра і Дону (позначена жовтими цятками) і область поширення середньостогівської культури (обмежена фіолетовою лінією).

Території поселень тюрків і середньостогівської культури, з якої розвилася ямна, в основному збігаються. Поширення середньостогівської культури на досить великій площі Правобережної України свідчить про те, що частина тюрків переселилася за Дніпро. Певний час вони мали мирно сусідувати з трипільцями, які були одним із семітських племен (див. Етнічність трипільців). В процесі цього співіснування з ямної культури розвилася культура шнурової кераміки (КШК), різні варіанти якої визначені по великих просторах Європи. Незважаючи на те, що трипільці стояли на той час на високому рівні розвитку і робили певний ідеологічний вплив на сусідів, тюрки дали початок новим європейським культурним традиціям. Вони принесли з собою образ бика і фалічний культ як символи чоловічої сили і, як наслідок, патріархально-родовий лад, а також культ предків і похоронний обряд (Алексеева, И.Л. 1991, 20-21). Однак одна з семітських мов, якою говорили трипільці, зробила певний вплив на мову прибульців, особливо у лексиці, про що нижче.

До приходу тюрків трипільське населення було дуже численне. Про це говорить не тільки велика кількість досліджених поселень трипільської культури, а й їхні розміри. Дослідження британських учених, проведені разом з українськими колегами геомагнітним методом, дозволяють оцінювати чисельність окремих трипільських поселень в кількості від п'яти до двадцяти п'яти тисяч осіб (Rassmann Knut. 2014). На території України відомо більше двох тисяч стоянок трипільської культури площею від 0,5 до 400 га (Бурдо Н.Б, Полищук Л.Ю.. 2013, 45); тоді загальна кількість населення території її поширення мала би складати кілька мільйонів. Така маса людей не могла зникнути безслідно, тому треба припустити, що трипільці були залучені до масового міграційного процесу тюркських племен.

Проживаючи серед землеробів, скотарі-тюрки виступали як клас-етнос та специфічна ксенокрвтична (від гр. ξένος "чужинець", "гість", "господар" та κράτος "сила", "влада") політична система. Образно кажучи, вони являли собою щось на кшталт "надбудови" над осіло-землеробським "базисом" (Крадин Н.Н.. 1999, цитується за Крадін Н.М. 2007, 29). Таким чином, тюрки встановили над трипільцями режим ксенократії, нав'язавши їм свій спосіб життя та мову, про що говорять численні топоніми тюркського походження Центральної та Північної Європи (див. розділ Найдавніша тюркська топонімія в Центральній і Північній Європі).

Разом з трипільцями тюрки почали переселятися зі степів на північний захід вздовж Дністра і зупинилися у його верхній течії. Там було виявлено велике скупчення археологічних пам'яток культури шнурової кераміки (Войтович Марія. 2022). Пані Марія склала список із 74 пам'яток, з яких 24 – поселення, а решта – кургани та ґрунтові поховання. Усі вони були нанесені на мапу (див. Мал. 6).

Мал.6. Локалізація пам'яток КШК у Верхньому Придністер'ї
(Карта на рис. 1.(там же, 33).

Пронумерований список пам'яток подається (там же, 33).

Рух тюркських племен вздовж Дністра і їхнє перебування у Верхньому Придністер'ї засвідчують численні топоніми, які розшифровуються засобами чуваської мови, яка найбільше з усіх тюркських зберегла основні риси пратюркської. Деякі приклади з них подаються нижче:

Верин, село південніше Миколаєва, с. Верини біля Жовкви – чув. вěрене “клен”;

Вороняки, село і особлива частина уступу Гологорів на західній околиці Подільської височини – чув. вырăн "місце" і яка "гладкий";

Гавареччина, село в Золочівському районі – чув. кăвар “розпечене вугілля” і ěççыни “працівник” у поєднанні до кǎварěççыни означали б "працівник з розпеченим вугіллям", тобто “гончар”;

Коросно – чув. кăрăс “скудний, убогий” або карас "стільники";

Куткір, село в Буському районі – чув. кут “стовбур, комель”, хыр “сосна”;

Полтва, річка – чув. палтла “швидкий”.

Тетільківці, село біля Бродів – чув. тетел “рибальська сітка”, кил “дім, двір, родина”;

Товтри, скеляста гряди та назви населених пунктів – чув. ту, тюрк. тау "гора" і тăрă "вершина";

Туради, село на захід від Жидачева – чув. турат “гілка”;

Чишки, село на південно-східній околиці Львова, с. Чишки на північний схід від Олеська, с. Чижки на півночі Старосамбірського району – чув. чышкă “кулак”;

Чуперносів – чув. чăпар “строкатий, рябий”, маса “зовнішність”;

Хирів Старосамбірського району – чув. хыр "сосна":

Якторів, село у Львівському районі – чув. яка "гладкий", тăрă “вершина”.

Ці та інші топоніми тюркського походження нанесені на мапу разом з пам'ятками КШК (див. мал. 7).

Мал. 7. Кореляція пам'яток КШК і тюркської топонімії..

На мапі пам'ятки КШК ХКК позначені червоними крапками, тюркські топоніми — фіолетовими. Червоними зірочками позначені тюркські топоніми, поблизу яких були знайдені пам'ятки КШК.

На мапі видно, що топоніми разом з пам'ятками КШК утворюють ланцюжок, який маркує рух тюрків вздовж правого берега Дністра до південно-східної Польщі. Поширюючи культури КШК, мігранти принесли гени степових жителів до Центральної Європи, про що неодноразово пишуть палеогенетики. Однак носіями тих генів вони помилково вважають індоєвропейців ще з часів Марії Гімбутас (Gimbutas Maria. 1963 та ін.) і до нашого часу (Krause Johannes mit Trappe Thomas. 2020). Це принципове непорозуміння дає підстави для коригування наведеної вище карти поширення землеробства до Центральної Європи (див. мал. 8).

Мал. 8. Поширення землеробства у Західну Європу та експансія тюрків.
Відповідно до мапи фахівців (Krause Johannes mit Trappe Thomas. 2020, 139).

На мапі синім кольором позначені шляхи поширення землеробських культур у IX–VI тис. до н.е. Червоним кольором позначені шляхи міграцій тюрків при поширенні ними культур шнурової кераміки в III тис. до н. е. і невелика частина заснованих ними населених пунктів, що існують досі. Фіолетовою стрілкою позначено культурний вплив Дворіччя на носіїв ностратичних мов, що залишалися на колишніх місцях поселень до VII тис. до н. е. і пізніше. Суцільними синіми лініями позначені приблизні межі поширення ТК та ЛСК у різні періоди існування. Умовні позначення: Aa – прабатьківщина афроазіатських мов, Tур – прабатьківщина тюрків, TK – культура Тіпілля-Кукутені, ЛСК – культура лінійно-стрічкової кераміки. Червоними точками позначено межу території заселеної тюрками з VI до III тис. до н.е.

Носії КШК залишалися в Центральній Європі до приходу туди германців і це дозволяє поясните одне загадкове явище:

Давня Германія виказує певну кількість вражаючих подібностей до давнього семітського світу у мові і культурі".

Такі протогерманські слова як *fulka "підрозділ армії", *sibjo “велика родина”, *aþal-l/aþili “шляхта, шляхетний”, *maguz/*magaþ(i)z “хлопець/дівчина”, які присутні тільки в германських мовах або у кращому випадку у близько споріднених і які не мають загальноприйнятої індоєвропейської етимології, мають інтригуючу семітську етимологію (Vennemenn Door Theo, gen. Nierfeld, 2012, vıı-vııı)

Розглянемо коротко ці прилади

1. Тео Феннеманн порівнює пгерм. *fulka (нім. Volk, анг. folc "народ"), а також нім. Pflug, анг. ploug "плуг" з гебр. plC з родини споріднених коренів, включаючи plg, які всі мають значення "розділяти" (Vennemann Theo. 2005, 27). Цьому семітському кореню маємо добрі відповідники у чуваській: Пўлĕх "розділювач", "провидіння", давнє чуваське божество, яке роздає людям щасливу або нещасливу долю, і пулккǎ "стадо", "зграя", "юрба".

2. Пгерм. *sibjō (гот. sibja, д.-анг. sibb, нім. Sippe "родина", "рід", "клан" мають відповідність в чув. сып “покоління”, сыпă “коліно” (як "покоління" теж)

3. Пгерм. *magaþi (гот. magaþ-s, д.-анг. mæged, нім. Magd "молодиця", "дівчина" – пор. чув. “мăкка “лагідне звернення, переважно до дітей”.

4. Пгерм. *aþal-l/aþili (д.-анг. æđel “шляхетний”, нім. Adel "шляхта") – пор. чув. “аталан “розвиватися, рости”.

Відповідність прагерманських слів семітським можна пояснити тим, що тюрки запозичили у трипільців певну кількість лексики з культурої сфери, зберігали її впродовж віків, а потім передали германцям. Це, а також інші факти, дають підставу розглядати Галичину як свого роду культурний передпокій Європи.

Під час руху на захід одне з тюркських племен залишилося на Галичині назавжди приваблене багатими покладами солі на Прикарпатті. Саме цим племенем були проточувашві, прабатьківщина яких була на лівому березі Нижнього Дніпра. Там вони займалися випарюванням солі з морської води затоки Сивашу і використанням її як товар у міжплемінній торгівлі. Маючи відповідний досвід, вони зайнялися такою діяльністю на Галичині. Заселившись серед попереднього населення ЛСК, тюрки асимілювали його і знову збільшили свою кількість.

Пізніше проточуваші стали творцями комарівської культури, яка разом з іншими входить у тшинецьку культурну спільноту. Найбільшу частину цієї спільноти складали германці. Одне з їхніх племен, тевтони, тобто предки сучасних німців, заселяли Волинь, східніше, за річкою Случ мали свою англосакси (див. мапу на мал. 9).

Мал. 9. Поширення пам'яток тшинецької і комарівської культур

Фрагмент мапи Сайту про археологію.

На карті пам'ятники тшинецької культури (носії тевтони) позначені синіми цятками. Пам'ятки комарівської культури позначені чорними трикутниками. Контактна зона між тшинецькою і сосницькою культурами (носії англосакси) позначені світлими трикутниками.

Перебування прото-чувашів у цих місцях підтверджується збереженою досі ономастикою (головним чином топонімією, але і, частково, антропонімією), яка добре розшифровується за допомогою чуваської мови. Гіпотетична територія поселення проточувашів повинна була б знаходитись десь на південь від ареалу давніх тевтонів, тобто в басейнах верхнього Дністра, Західного Бугу, Золотої Липи, Стрипи і Серету, оскільки є досить великий список лексичних відповідностей в німецькій і чуваській мовах

В силу внутрішньої логіки розвитку комарівська культура мала трансформуватися у висоцьку, якщо творцями обох були тієї самої етнічної надійності, тобто проточуваші. Треба виходити з того, що предмети матеріальної культури можуть запозичатися досить легко, але мову люди зберігають впродовж поколінь. Цього не враховує Бандривіський і на основі аналізу подібностей елементів матеріалних культур зробив такий рішучий висновок:

… комарівська культура не може вважатися генетичною підосновою висоцької, оскільки на території останньої вона не тільки не була поширена, але й на пізньому етапі розвитку комарівська культура була синхронна раннім фазам висоцької. По-друге, в основі висоцької і білогрудівської культур лежить багато в чому спільна підоснова, представлена старожитностями культурного кола Бабине (багатоваликової кераміки), які на заході Українського Лісостепу припиняють своє існування приблизно 1900 Cal.BC. (Бандрівський Микола. 2006, 75).

Керуючись тими самими принципами, можна приходити до інших висновків, і суперечки можуть триматися роками. Наприклад, Микола Пелещишин, дослідник висоцької культури, вважав, що вона не є «змішаним, гібридним явищем, що виникло на стику кількох різних за походженням культур», а, навпаки, такою, що має місцеві корені:

Це була значна етнокультурна величина місцевого походження, яка вибірково запозичала окремі елементи культури сусідів (Пелещишин Микола, 1998, 30)

Використовуючи інформацію Пастернака, Крушельницької, Цинкаловського, М. Бандрівський склав великий список пам'яток висоцької культури (Бандрівський Микола, 1998, 36). Вони були нанесені на карту Google My Maps разом із топонімами гаданого проточуваського походження. Між цими пам'ятниками та топонімами має місце помітна кореляція (див. Мал. 10).

Мал. 10. Кореляція між археологічними пам'ятками висоцької культури і проточувасько топонімією

Пам'ятки висоцької культури позначені синіми цятками, топоніми проточуваського походженн – фіолетовими

На мапі видно, що скупчення топонімів здебільшого у різній мірі відповідають скупченням пам'яток. Велика кількість проточуваської топонімії була виявлена на території Львівської області і далі на схід до річки Гнила Липа, але одне з її скупчень знаходиться на території черепинсько-лагодівської групи пам'яток, яку Л. Крушельницька відносить до ранньоскіфської культури, а М. Бандрівський до висоцької. На сході території висоцької культури за її межі виходять два чіткі ланцюжки топонімів, які сходяться в районі Хмельника, а далі вже ціла смуга топонімів йде в напрямку Дніпра. Без сумнівів, вони маркують рух проточуванів.

З висоцькою культурою можна пов'язувати тільки частину проточуваських топонімів. Рашта розташована на правому березі Дністра, який міг бути границею між двома різними археологічними культурами. Припустивши, що протоуваші могли бути також творцями якогось варіанту культури типу гальштат, у відповідній літературі були проведені пошуки відомих її пам'яток, і виявилося, що їхня велика частина розташована саме правому березі Дністра і дещо південніше (Janusz Bohdan. 1918; Крушельницька Л. 1993-3, 129-134; Бандрівський М., Сулик Р. 1993, 134-142; Булик Наталя. 2006, 311-312). Вони теж були нанесені на мапу Google My Maps разом з проточуваською топонімією. Скрін з неї з нанесеними, наскільки дозволяв масштаб, надписами об'єктів подається на Мал. 11.

Мал. 11. Пам'ятки гальштатської культури і чуваська топонімія в Галичині.

Пам'ятки позначені червоним кольором, топоніми – фіолетовим.

На мапі добре видно, що велика частина проточуваських топонімів в Карпатах лежить за межами гальштатської культури. Очевидно, поселення в горах почали виникати в більш пізній час. Їх можна відносити до культури карпатських курганів (ККК), етнічна належність якої не визначена, але припускається, що вона створена пришельцями:

Культура карпатських курганів не має місцевих коренів. Її формування, хоча і відбулося на території Прикарпаття, однак прямо пов’язане з переселенням на ці землі певної людності (Вакуленко Ліліана Василівна. 2009. 18).

Однак є деякі факти подібності елементів культури чувашів і гуцулів. Ця тема коротко розглядається в розділі Трипільські корені в українській культурі. Тому можна припускати, що проточуваші залишалися в Карпатах до прибуття слов'ян і саме вони могли стати творцями ККК. Додатковим свідченням цього є те, що саме слово гуцул має проточуваське походження – чув. хуçа "господар", хуçалăн "хазяйнувати, поводитися як господар". Лінгвісти мають кілька пояснень походження слова гуцул, але жодне з них, на думку спеціалістів, не є переконливим (Мельничук О.С., 1982, 630). Пропоноване тут тлумачення теж може видаватися сумнівним, якщо не знати, що в даному випадку чуваське х вимовляється як г, а ç – як ць. Можна думати, що коли українці просунулися у Карпати, місцеве населення репрезентувало себе прибульцям як господарі краю. З часом проточуваші асимілювалися серед українців, але зберегли свою самоназву. На користь такого припущення може говорити наявність збігів у розташуванні скупчень проточуваських топонімів і пам'яток ККК.

Розташування усієї проточуваської топоніміки в Галичині і пам'яток висоцької і гальштатської культур на мапі Google My Maps подається на Мал. 12. Для кожного з топонімів там подається тлумачення чуваською мовою.

Мал. 12. Проточуваська топонімія і пам'ятки висоцької і гальштатської культур в Галичині.

На мапі добре помітна повна відсутність проточуваських топонімів вздовж берегів Дністра на широкому просторі від Миколаєва до Галича. Це підтверджує свідчення Геродота про існування великого озера, з якого витікає Дністер. Поступово озеро міліло і перетворилося на багнисту місцевість, осушення якої почалося в австрійські часи. Тим не менш, на цій території існують поселення, які мають виключно українські назви. Тобто, виникли в доступних місяцях відносно недавно.

Одночасно з проточувашами на Правобережній Україні перебували також і курди (див. розділ "Кіммерійці"), що, крім всього іншого, підтверджує топонімія курдського походження, скупчення якої в цілому знаходиться східніше від проточуваської, але місцями курдські і проточуваські поселення розташовані упереміш. Загальна територія концентрації проточуваської і курдської топонімії відповідає області поширення чорноліської культури. Однак проточуваська топонімія на означеній території суттєво переважає, тому є підстави вважати, що головну роль у творенні чорноліської культури грали проточуваші.

На поданій нижче мапі показані основні скупчення проточуваської і курдської топонімії, а також частина топонімів германського походження в південних частинах ареалів англосаксів і тевтонів (див. мал. 13.)

Мал. 13. Топоніми проточуваського і курдського походження на Поділлі

Проточуваські топоніми позначені червоним кольором, курдські – чорним.
На Поліссі розташовані ареали германських мов. Тут топоніми тевтонського походження позначені синім кольором, англосаксонського — фіолетовим.

Як свідчить поширення проточуваської і курдської топонімії, проточуваші і курди проживали в тісному сусідстві, що й знайшло своє відбиття в численних лексичних паралелях між чуваською і курдською мовами. Очевидно, середньодністровський варіант чорноліської культури належить саме курдам, бо якраз у цьому місці зосереджена щільна група курдської топонімії. Є ознаки, що ще до середини V ст. до н.е. хліборобське населення Подолії змушене було залишити свою країну з причин, що залишаються невідомими. Немає відомостей, куди воно перемістилося.(Артамонов М. И., 1974, 112).

Очевидно, це сталося дещо раніше, коли проточуваші розпочали міграцію у степи України і незабаром стали відомі у стародавньому світі як скіфи (Стецюк В.М. 1999, Стецюк Валентин. 2000, 18-32). У процесі цього переселення скіфи мали проходити через територію курдів. Це не могло не викликати конфлікту між проточувашами та курдами, і він був відображений Геродотом у його Історії як напружені стосунки між скіфами та кіммерійцями. Він подає переказ про битву між двома групами кіммерійців, що виникла через розбіжність думок перед загрозою скіфського вторгнення. На зібраній нараді простий народ у своїй масі вважав, що слід залишити батьківщину і віддати землю скіфам без бою. Царі ж наполягали на боротьбі, не бажаючи рятуватися разом з народом. З слів Геродота неясно, які в кінці-кінців на раді були ухвалені рішення, але подальші події розвивалися так:

Скоро вони прийняли такі рішення: вони розділилися, обидві їхні частини стали рівними в числі, і вони почали битися між собою. І всіх, кого в битві було вбито, кіммерійці поховали поблизу ріки Тираса (і їхні могили і тепер ще можна там бачити). Там їх поховали, і після того вони покинули країну. Згодом прийшли скіфи, знайшли країну незалюдненою і зайняли її (Геродот IV, 11).

Звичайно, в переказі Геродота можуть бути певні неточності, та й самі деталі відносин між кіммерійцями та скіфами його інформатори могли і не знати, а лише повідомляли йому про них як факт. Очевидно, дві різні групи кіммерійців мігрували у протилежних напрямках. Припущення про міграцію частини кіммерійців-курдів у західному напрямку підтверджують слова іранського походження у польській та чеській мовах (див. розділ “До питання про ірансько-слов'янські мовні зв'язки”) та топонімія. Курди-кіммеійці рухалися на захід через Галичину, але надовго вони тут лишатися не могли через ворожнечу з проточувашами. Тим не менш, топонімія курдського походження свідчить, що курди в деяких зручних місцях залишалися назавжди. Ті курди, що пішли на захід, стали відомі як кімври, що довго воювали з Римом, а потім переселилися в Британію (див. розділ Кімври)

Між 350-320 р. до н. е. грек Піфей, але уродженець Массалії (сучасний Марсель), здійснив подорож уздовж берегів Північно-Західної Європи до того місця, де закінчуються кельтські області і починається "земля скіфів"(Магидович И.П., Магидович В.И., 1970, 33). Він залишив докладний звіт про цю подорож. До нашого часу звіт не дійшов, але Піфея цитували багато античних істориків і з цього матеріалу можна зробити висновок, що він відвідав північно-західне узбережжя Німеччини аж до гирла Ельби. Пліній, який повинен був бути знайоми зі звітом Піфея, писав наступне:

Піфей повідомляв, що гвіони, германське плем'я, живуть у мілководній частині моря, званого Метуонісом, яке простягається на 6000 стадій. Звідти можна зробити одноденне плавання на острів Абалус. Навесні хвилі моря вимивають бурштин, який є відкиданням твердого субстрату морської води. Місцеві жителі використовують його в якості палива замість дров і продають його сусіднім тевтонам (HENNING RICHARD. 1944: 156)

Де саме знаходилися країна Метуоніс і острів Абалус, невідомо. Крім того, їхні назви, як і імена місцевих жителів, неможливо переконливо розшифрувати жодною з європейських мов. Таку можливість надає тільки курдська:

Гвіон (Guionen) – курд. xweyî "господар, володар" і an "край, сторона". Це означає, що місцеві жителі представилися мандрівникам як власники країни, що досить логічно.

Метуоніс (Metuonis) – курд. meta "товар, майно", yan "сторона". Оскільки гвіони вважали бурштин товаром, таке пояснення виправдане.

Абалус (Abalus) – курд. evel "перший". Очевидно, було кілька островів, де добували бурштин.

На відміну від проточуваськи і курдськиї топонімів, давньоанглійські не можна прив'язати до якоїсь певної археологічної культури, але їхнє розташування демонструє рідкісну особливість. Більшість з них утворює чіткі ланцюжки (див. Мал 14)

Мал. 14. Англосаксонська топонімія на Галичині
(Скрін частини мапи Google My Maps A Step in Days of Yore. Anglo-Saxon Place Names in Continental Europe)

Англосакси мігрували через Галичину двома хвилями. Першу склали та їхня частина, яка зі своєї прабатьківщини зразу рушила на захід в той час, коли решта обрала інші напрямки (див. розділ Англосакси в Східній Європі). Гунська навала спровокувала Велике переселення народів, під час якого ті, які перед тим кілька століть населяли степи України і були відомі в історії як алани (див. розділ Алани – Англи – Сакси). Розрізнити усі залишені англосаксами топоніми неможливо, але саме їхнє походження у більшості випадків не підлягає сумніву:

Авратин , села в Любарському р-ні Житомирської обл. і у Волочиському р-ні Хмельницької обл. – д.-анг. æfre "постійний", tūn "село".

Бобулинці, село в Чортківському районі Тернопільської обл. – д.-анг. bō "обидва", bylentse "якась рослина".

Боратин, село в Золочівському районі Львівської обл. – д.-анг. bora "син", tūn "село".

Бульбони, пам'ятка природи місцевого значення на правому березі Дністровського водосховища нижче Хотина – д.-анг. bōl "намисто", bōn "прикраса".

Відники, село у Львівському районі – д.-анг. wīdan "здалеку".

Гусятин, райцентр Тернопільської обл. и село в Чемеровецькому р-ні Хмельницької обл. – д.-анг. hyse "син", "юнак", "вояк", tūn "село";

Делятин, смт Надвірнянського р-ну Івано-Франківської обл. – д.-анг. dǽl, dell "долина", tūn "село".

Дрогобич – д.-анг. droge "лайно, грязь", biecnan "позначати".

Надітичі, село в Стрийському районі Львівської обл – д.-анг. nead "потреба, необхідність", etan "їсти", eaca "збільшувати".

Обертин, село в Тлумацькому районі Івано-Франківської обл. – д.-анг. ofer (нім. ober) "верх", tūn"село".

Раковець, по два села і Івано-Франківській і Тернопільській областях і одне у Львівській обл. – д.-анг. racu "русло, течія", tūn "село".

Сковятин, село Борщівського р-ну Тернопільської обл. – д.-анг. scuwa "тінь, захист", tūn "село".

Целіїв, село у Чортківському районі Тернопільської обл. – д.-анг. cele, ciele "холод, мороз".

Тлумачення деяких інших топонімів може бути менш певним, але існування їх один біля одного направляє на цільові пошуки, і тоді сумнівні випадки набувають більше певності, коли вони входять до складу скупчення чи ланцюжка. Нижче наведено мапу, на якій позначені топоніми англосаксонського, тюркського і курдського походження.

Один із таких ланцюжків ми знаходимо в Західній Україні, і він має найвищу щільність топонімів із усієї давньоанглійської топонімії континентальної Європи. Вона тягнеться від Галича до Калуша і далі через Калуський район Івано-Франківської області у такому порядку:

Галич – д.-анг. gāl "радісний, веселий", eace "збільшення, приріст".

Крилос, село в Івано-Франківському районі – д.-анг. griellan "злити, сердити", ōs – ім'я язичницького бога

Вікторів, село в Івано-Франківському районі – д.-анг.wīċ "селище", Þūr/Þōr "Тор, бог грома"

Бринь, село в Івано-Франківському районі – д.-анг. bryne "вогонь".

Вістова, село в Івано-Франківському районі – д.-анг. wist "їжа", "харчування".

Хотинь, район в Калуші – д.-анг. heah "високий", hoh "височина", tūn "огорожа, селище”.

Сівка, село в Калуському районі – д.-анг. seaw "сік".

Тужилів, село в Калуському районі – д.-анг.tulge "міцний", "сильний".

Сваричів, село в Калуському районі – д.-анг. swār "тяжкий".

Нижній Струтинь, село в Калуському районі – д.-анг. OE strūtian "стояти непохитно".

Верхній Струтинь, в Калуському районі – д.-анг. strūtian "стояти непохитно".

Лоп'янка, село в Калуському районі – д.-анг. loppe "павук".

Ілемня, село в Калуському районі – д.-анг. ill "мозоля", emn/efn з efnian "гладкий", "рівний".

Ангелевка, село в Калуському районі – д.-анг. angel "гак".

Лолин, село в Калуському районі – д.-анг.lǣl "прут", "бптіг".

Велдиж, (Wełdzirz), колишня назва села Шевченкове у Калушському районі – д.-анг. weald 1."ліс", 2. "влада".

Пациків, село в Калуському районі – д.-анг. pæcan "обманювати", eaca "рости, зростати".

Гошів, село в Калуському районі – д.-анг.husk "жарт".

Ґериня, в Калуському районі – д.-анг.gernan "потребувати, бажати".

Свіча, річка, пп Дністра – д.-анг. swiće "кінець".

Ланцюжок топонімів Галич-Свіча може вказувати на існування торгового шляху, вздовж якого англосакси засновували свої поселення. Наявні запаси солі на Прикарпатті дозволяють припустити, що сіль могла бути товаром на цьому шляху. Але сіль мала бути особлива, бо поклади звичайної кухонної солі є в багатьох місцях, а під Калушем є поклади калійних солей, поташу. Крім того, в цих же місцях поташ також добувався із золи спалених дерев. Таке ремесло споріднене з виробництвом дьогтю, який так само, як і поташ, був ходовим товаром. Можна сказати, що це були стратегічні товари особливої важливості. Контроль такою широкою торгівлею може вести добре організоване суспільство, щось типу квазідержави, яку англосакси могли б створити і очолити її правлячу верхівку. Це припущення підтверджується тим, що у населених пунктах цього ланцюжка зберіглося незвично багато прізвищ англосаксонського походження. Такі прізвища не рідкість в Україні, але в даному випадку переконливішими аргументами є такі, що переважно поширені в цьому та сусідніх районах. Як приклад можна навести такі:

Фіцалович, усі сім носіїв цього прізвища проживають або в Івано-Франківську, або у сусідніх районах Львівської. обл. – д.-анг ficol "хитрий".

Трамболяк, з одинадцяти носіїв цього прізвища дев'ять проживають у Калуші – д.-анг. trem "маленький предмет", būl(a) "прикраса".

Іздрик, із тринадцяти носіїв цього прізвища сім живуть у Калуші – д.-анг easter "східний".

Гошилик, 56 носіїв по всій Україні, майже всі у Калуському районі – д.-анг. husc "жарт".

Стурко, 127 носіїв по всій Україні, майже всі у Калуському районі — д.-анг. stōr "сильний", "великий".

Римик, 259 носіїв по всій Україні, майже всі у Калуському та сусідньому Тисменецькому районі – д.-анг. rīm "число", "рахунок".

Бурнич, 599 носіїв по всій Україні, більша частина в Калуші та Калуському районі – д.-анг burn "дитина".

Шимків, 1099 носіїв по всій Україні, більша частина в Калуші та Калуському районі – д.-анг. sćīma "промінь, світло".

Хомин, 3286 носіїв по всій Україні, більша частина в Калуші та Калуському районі – д.-анг. hām, home "дім".

Кузь, 3354 носії по всій Україні, більша частина в Калуші та Калуському районі , 4349 носіїв похідного прізвища Кузик – мігранти у сусідні райони – д.-анг. cwic, жвавий.

Ще один добре визначений ланцюжок англосаксонських топонімів обмежує Галичину на півночі. Найбільш переконливе тлумачення мають наступні, що простяглия в східному напрямку:

Жовква – д.-анг. geow "шуліка", -gē (пгерм. *gaw-ja) "місцевість, краєвид".

Сопошин – д.-анг. sopa "ковток", scīn "світло".

Мервичі – д.-анг. mǣre "границя", wīc "селище". Сама назва говорить про призначення селиша

Надичі – д.-анг. nead "потреба, необхідність", eaca "збільшувати".

Віднів – д.-анг. wīdan "здалеку"

Цеперів – д.-анг. ciepan "здалеку"

Кізлів – д.-анг. cisel "галька".

Мармузовичі – д.-анг. māra "більше", mūs "миша".

Скварява – д.-анг. swār "heavy", āwa "завжди".

Це була оборонна лінія проти наступу готів, які рухалися з Прибалтики в пошуках зручного місця поселення. Історичні місця їхніх селищ і рух у степи України теж маркуються топонімами. Один з них розташований зразу перед ланцюжком англосаксонських. Переселення готів мало повільний характер, але воно являло собою небезпеку для англосаксів. Готи були творцями вельбарської культури, територія якої відбиває напрямок цього руху на південний схід. Разом з іншими вона подається на мал. 15.

Мал. 15. Ареал археологічних культур другої чверті I тис. н.е.

Умовні позначення: 1 – черняхівська, 2 – київська, 3 – вельбарська, 4 – культура карпатських курганів (Баран В.Д. 1985, 46, рис. 8).

Побудова оборонної лінії свідчить про державну політику англосаксів, яка передбачала існування інформаційної мережі і керованого місцевого правління. Така політика не дозволила готам поселитися на Галичині і визначила подальшу їхню історію. Неподалік від Золочева цей ланцюжок розгалужується. Одна його галузь продовжує оборонну лінію, яка змусила готів рухатися далі через Поділля. Друга галуь, повертаючи на південний схід, губиться серед інших англосаксонських топонімів. Готські поселення починаються тільки за Збручем, вздовж якого тягнуться англосаксонські топоніми. Первісно це міг бути один зі шляхів міграції англосаксів з прабатьківщини на Галичину, а вже пізніше він отримав оборонне значення.

Коли ми відстежуємо історію за даними топонімії, за відсутності історичних документів, треба використати картографічну інформацію, яка сягає найдавніших часів, зокрема мапу давньогрецького вченого Клавдія Птолемея, опубліковану близько 150 року н. е. Йому могли бути відомими міста на торгових шляхах, якими в той час були річки. Тепер наведені ним назви не мають надійної інтерпретації при використанні мов тих народів, які за загальноприйнятою, але помилковою думкою проживали в Північному Причорномор'ї і давно мігрували на нові місця проживання. Населення на шляхах сполучень могло змінюватися протягом історії, і разом з тим могли змінюватися назви міст. Глухі села в стороні від великих доріг, в яких проживало постійне населення однієї етнічної приналежності, були невідомі античним історикам. Сталість населення забезпечувала збереження споконвічних назв, які засвоювали нові прибульці. Проте великі міста могли зберегти свою назву і до наших часів, хоча й у дещо іншій формі, а зниклі назви повинні бути хоча б розшифровані за допомогою давньоанглійської або чуваської мови. Перевіримо це припущення на аналізі карти Птолемея (див. мал. 11).

Мал. 11. Фрагмент мапи Птолемея

Мапа Птолемея захоплює лише невелику частину Галичини, тим не менше, на ній можна знайти релевантну інформацію у назвах показаних на ній міст:

Carrodunum – д.-англ. carr “камінь, скеля”, dūn “висота, горб”. Приблизно тут розташована сучасна Городенка і на околиці її є Червона гора.

Maelonium – д.-англ. meolo “мука”, на цьому місці розташована Мельниця Подільська. Очевидно, борошномельне ремесло тут існувало здавна.

Arcobadara – лат. arca «скриня для грошей, казна», д.-англ. earc(e) "ящик", bādere "збирач податей". Очевидно давньоанглійське слово було запозичено саме в скіфський час.

Clepidara – д.-англ. clipian "говорити, кричати", deor "звір".

Trifulum – д.-англ. đri “три” fulla "висота, височина". Тут Дністер робить три петлі. Утворені таким чином три височини, які відокремлюються від пологих берегів ровом і валом, що збереглися досі, і тягнуться поперек петель від берега до берега річки. Таких валів у Придністер'ї багато в різних місцях і вони мають назву траянових:

Мал. 12 Траянові вали Середнього Подністров'я (Жарких М.І. 2013, 141). На оригіналі мапи М.П. Кучери вали для виразності автором тоновані червоним

На початку 90-х років минулого століття експедиція "Дністер" Товариства Лева (Львів) спеціально займалася пошуком і описом валів на березі Дністра та його приток. Результати роботи описані в колективній монографії (Доронькин А. 1998). Займаючись історією вивчення валів, один з учасників експедиції дає пояснення виникнення такої їньої назви:

Траянові вали — прийнята в літературі назва довгих валів на території України, Молдови та Румунії. Ця назва, що має кабінетне походження, виникла у 18 ст. внаслідок упевненості вчених того часу, що довгі вали в Буджаку були побудовані римлянами (див. Рим Стародавній) за імп. Марка Ульпія Траяна, а потім була перенесена на довгі вали Подністров’я (Жарких М.І. 2013, 140).

Експедицію "Дністер" цікавили переважно ті вали, які були насипані в доісторичні часи і які обмежували досить великі території. Крім згаданої, існували інші народні назви валів: "Турецькі вали", "Траяни" (Доронькин А. 1998. 102). В своїй роботі Доронькін згадує залишки багатьох валів, не зображених на наведеній вище мапі. Зведення їх в окрему систему є складним завданням, тим більше, що вони можуть бути віднесені до різних часів. Однак було помічено, що в деяких місцях разом із крутими берегами вони утворюють безперервну лінію оборони (як приклад, див. схему нижче).

Мал. 13. Фрагменти "Валів Траяна" на правому березі Дністра у Кельменецькому районі Чернівецької області.

(Зі звіту експедиції "Дністер" Товариства Лева, місто Львів)

Бордовими лініями позначені штучні оборонні споруди (рів і вал)
Червоні линії – урвисті береги Дністра.
Чорними горизонталями позначена висота 200 м над рівнем моря.

Такі комбіновані оборонні лінії можуть бути на Дністрі і в інших місцях. Зокрема, замкнуту лінію оборони формують Дністер, ліві його притоки Збруч та Нічлава разом із рукотворними валами в тих місцях, де береги цих річок пологі. В цілому, конфігурація валів може відбивати складні стосунки англосаксів з готами, які мали бути заторкнуті Йорданом в його "Гетиці". Один раз він згадує місто Гальтіс, яке деякі дослідники пов'язують з Галичем. Хто перший це зробив, не має значення, бо така думка не має широкої підтримки. Але треба мати загальне враження про стосунки готів з сусідами і наводжу те місце в історії, де Гальтіс згаданий.

Тоді Острогота, король готів, будучи твердим духом, відповів послам, що подібна війна жахає його і що жорстоко і взагалі злочинно зброєю сперечатися з родичами, але землі він не віддасть. Що більше? Гепіди кинулися в битву, а проти них, щоб не показати себе найслабшим, рушив і Острогота своє військо. Вони сходяться біля міста Гальтіс, біля якого протікає річка Ауха, і там б'ються з великою доблестю з обох боків, тому що їх кинуло одна на одну подоба і в зброї, і в вмінні битися. Проте справедливіша справа і швидкість міркування допомогли готам. З настанням ночі, коли гепіди ослабли, бій був перерваний. Тоді, кинувши побитих своїх же, Фастіда, король гепідів, вирушив на батьківщину настільки ж принижений ганебними докорами, наскільки піднесений був раніше гордістю. Переможцями повертаються готи, задоволені відступом гепідів (Иордан. 1960, 86)

Йордан називає гепідів родичами, тому це було германське плем'я. Чи не були вони англосаксами? Ім'я їхнього короля Фастіди можна пояснити будь-якою германською мовою, але це не вдається для їхнього етноніма, і тлумачення можливе тільки давньоанглійською – д.-анг. geap "відкритий, далекий, широкий, просторовий, поширений", ead "багатство, щастя, благополуччя". Отже, ми можемо побачити подібність етноніма і назви столиці і приходити до рішення, що гепіди — це англосакси, Гальтис — це Галич, а оборонна лінія біля Трифулума була призначена для захисту їх від готів.

Подальшу історію англосаксів Галичини треба бачити у діяннях гепідів, уяву про які можна на підставі наявних історичних документів. З них можнв брати фактичний матеріал, в першу чергу, імена їхніх королів:

Фастіда, правив близько 250 р. – перша частина імені містить а собі прагерманський корінь fastu "міцний", присутній в усіх германських мовах. Друга частина — та сама, що й в етнонімі, тобто ead "багатство, щастя, благополуччя". Це слово походить від пгерм. auđan, похідні від якого присутні в деяких давньогерманських мовах (гот. auđa-hafts "наділений щастям".

Ардарік, який помер близько 460 р., був союзником Аттіли, царя, чи короля гунів. Разом з гунами гепіди відправилися в похід на Західну Європу і на їх боці брали участь у битві при Каталаунських полях (451 р.); з ними ж Аларік зробив наїзд на Північну Італію. Після смерті Аттіли він очолив у 454 р. повстання проти нового гунського правителя Елака і у вирішальній битві при Недао (Паннонія) здобув переконливу перемогу. Після цього гунське панування дійшло до свого логічного кінця, а Ардарик заснував власну державу. Напевно, Галичина була її частиною. Імператор Східної Римської імперії Макріан державу визнавав. При д.-анг. -rīk і гот. *rīk , які вживаються у власних іменах у значенні "король", імені Ардаріка добре відповідає д-анг. eard "стан", "доля", якому є паралелі у реліктових словах деяких індоєвропейських мов (напр. гр. ἄρτι "прямо", "поруч", "перший"), у середньоверхньонімецькій с art "природжена властивість", "природа", "походження", спосіб"). Подібне ім'я Ардабур мали три візантійські полководці, про яких загначається, що вони були або аланами, або готами.

Гієсм (гр. Γιέσμος), помер перед 488 р. – чув. ие "злий дух", сĕм "темрява". Проточуваші могли бути у війську гепідів.

Траустіла помер у 488 р. – д.-анг. treowa "вірність, віра, довіра", "обов'язок, союз", "захист", подібне словам інших германських мов. Другій частині імені можна привести у відповідність слова із західногерманських, слов'янських і балтійських. Однак має місце якась плутанина з цим іменем. Зустрічається твердження, що він був готом або гуном.

Тразарік (488 – 505), син Траустіла, після загибелі якого у війні з остготами він очолив королівство. З часом він теж програв війну з остготами – ізольоване д.-анг. treagian "шикувати, ставити і ряд" неясного походження. Якщо ім'я його соправителя Гундеріта вимовлялося Hunderith, то воно теж може мати давньоанглійське походження – д-анг. hund "пес" і riđ "прихильність, послуга", "потурання", яке теж не має відповідників в інших германських мовах.

Елемунд помер у 548 р. – д.-анг. hǣle "благо, щастя", mund "рука", "захист", "безпека". Обидва слова мають відповідності в інших германських мовах.

Торисвінт (548 – 560) – д.-анг. Đōr "бог грому", swīđ "сильний", "потужний", середньоверхненімецьке swind "потужний".

Кунімунд (560 – 567) – д.-анг. cyne-, давньоверхньонімецьке kuni "королівський", гот. kuni "спільнота", "рід".

Наведені розшифровки гепідських королів не заперечують висновку про давньоанглійське походження гепідів, а археологи мають знати, якої етнічності були творці досліджуваних ними культур. В Інтернеті з'явилися повідомлення, що у с. Бузовиця Дністровського району Чернівецької обл. археологи знайшли одне із найбільших поселень пізньої античності на території України. У найближчій околиці є кілька топонімів, які теж можуть бути розшифровані за допомогою давньоанглійської мови:

Кельменці, районний центр в Чернівецькій обл. – д.-англ. gielm "жменя, в'язанка, сніп".

Ленківці, село у Дністровському районі Чернівецької обл. – д.-англ. leng "довжина, висота".

Вартиківці, село у Дністровському районі Чернівецької обл. – д.-англ. weard "сторож, пастух, захисник".

Пуцита, річка, права притока Дністра в Чернівецькій обл. – д.-англ. pucian «повзти», tā "тягучий", "гнучкий". Таке поєднання значень вже говорить про вірність тлумачення, але цю ж дивну назву має одна з вулиць міста Боровичі Новгородської області в Росії. Воно однаково могло підійти для назви і річки, і вулиці, і це відкидає всякі можливі сумніви. Знайдений у Боровичах скарб куфічних дирхемів та найближча топонімія також говорять про присутність англосаксів у тих місцях.

Рестев-Атаки, колишня назва села Дністрівка у Дністровському районі Чернівецької обл. – д.-англ. rest "відпочинок, спокій", eow "тис".

Продовження колишньої держави в Галичині можна бачити у Білій Хорватії, описаній Костянтином Багрянородним. Етнонім "хорват" не є слов'янським словом, переконливої етимології не має, а усі пропоновані здаються надуманими (Фасмер М. 1987, 262). Він може походити від назви місцевості, яку дали їй англосакси – д.-анг. horh "лайно", "багно", wǣt "вологий", мокрий". Це була вже згадана територія між Миколаєвом і Галичем.

Галичанам може не подобатися такий нарис, бо в народній пам’яті існують легенди про існування в Галичині великої держави зі столицею, яка була у місці відомого Стільського городища біля Миколаєва. Назва його може походити від укр. стіл у сенсі "столиця". Деякі науковці таку можливість не виключають, але й у цьому випадку може бути замішана політика. Якщо ж шукати інше пояснення назви, то можна звернути увагу на д.-анг. still "тихий". Таке тлумачення не заперечить легенді, але присутність англосаксів на Галичині має значно більше доказів, ніж легенда. І столиця держави мала бути в історичному Галичі, при тому, що духовною столицею був Крилос. В самому Крилосі зафіксовано чотири пам'ятки КШК, тобто роль центра він відігравав з найдавніших часів. Розташоване неподалік село Вікторів теж має релігійний сенс, і це сусідство повинно мати якісь причини.

Цей нарис свідчить, що Галичина має державницьку традицію на кілька століть давнішу, ніж Київська Русь. Галицьке князівство виникло не на порожньому місці, а мало вже підготовлене підґрунтя і, напевно, власну династійну верхівку. Притаманний галичанам особливий патріотизм передавався від покоління до покоління методами еволюційної психології.