Галичина – культурний передпокій Центральної Європи

Присвячую цей нарис Софії Хомин,
яка надихнула мене на цю роботу
і морально підтримувала в процесі її творення.

Вже сама назва Галичини говорить за себе, походячи з д.-анг. gāl “веселий”, “хтивий”, “непристойний”, “гордий” і eacen ”помножувати”, ”збільшувати”, ”зростати”, “обдарований”, “сильний”, “великий”, “міцний”. Поєднуючи варіанти, відповідний сенс назви можна обирати за власним розумінням, але все одно вийде щось незвичайне.

В наш час Галичина є моноетнічним краєм в складі України з яскраво вираженим домінуванням української національної культури. Але так було не завжди. В часи австрійського панування українці складали більшість в Галичині, але українська культура не була провідною і входила складовою з спільне гроно інонаціональних культур: польської, німецької, єврейської, вірменської. Цій темі присвячена окрема робота (Стецюк Валентин. 2001), але вона не дала відповіді про причину цього явища. Воно здавалося збігом історичних обставин. Якщо ж звернутися до глибокої історії, то в ньому можна знайти приховану закономірність. Дослідження етногенетичних процесів із застосуванням даних ономастики відкрило нові перспективи для висвітлення темних сторін європейської історії. Вони більш конкретно показали існування мультинаціонального складу України впродовж багатьох століть. Однак особливо багато стародавньої топонімії і антропонімії було виявлено в Західній Україні (див. Стародавні українські прізвища іншомовного походження). Трудно сказати, чи існує щось подібне в інших регіонах Европи, бо грунтовних досліджень доісторичної топонімії поки що нема.

Однак з огляду на дані археології поліетнічність на Галичині могла мати місце ще в неоліті, коли певний період там одночасно існували культури лінійно-стрічкової кераміки (ЛСК) і трипільська (див. мапу на мал.1).

Мал. 1. Неолітичні і енеолітичні культури у Східній Європі. Мапа скомпільована на основі даних Атласу до історії (Berthold Lothar (Leiter). 1973. 4.II)

На той час носії різних культур мали бути різної етнічної належності, про що археологія сказати не може. Виявлені українськими археологами об'єкти деяких поселень з однаковим успіхом можна відносити як до ЛСК, так і до трипільської культури (ТК), не більше. При цьому, нерідко можна спостерігати спільне залягання в одному культурному шарі матеріалів обох цих культур. Точне хронологічне визначення та культурна належність багатьох об'єктів знаходяться в процесі дослідження (Ленартович Олена. 2010, 234-236). У подальшій свої роботі львівська дослідниця неодноразово зазначає, що вирішення питання про походження культури лінійно-стрічкової кераміки підлягало політичні та ідеологічній цензурі (Ленартович Олена. 2013, 29, 31 та ін). Про політичний аспект мова ще буде йти.

Унікальність Західної України в тому, що через її територію впродовж тисячоліть неодноразово проходили племена різної етнічної належності. В принципі історики це знають, але здебільшого помиляться у при визначенні етнічності. І вони не можуть не помиляться, бо досі остаточно не вирішені питання прабатьківщини усіх сучасних європейських народів. За сучасних умов вони і не можуть бути локалізоваені, бо історія була завжди і досі залишається політикою перевернутою в минуле за дотепним виразом М. Покровського. І без політики не обійтись також зайнявшись питанням заселення Європи, яке напряму стосується питання прабатьківщин.

Хоча політична доктрина «свобода, рівність, братерство» суперечить ідеї природного відбору, який домінує в еволюції людини, вона сприймається за абсолют і, незважаючи на гуманістичне забарвлення, перешкоджає розвитку гуманітарних наук. В даний час гуманісти, дотримуючись цієї доктрини, уникають розмов про різний внесок окремих народів у розвиток людської цивілізації. Однак, парадоксальним чином, вони у своїй біотшрсті вважають, що цей розвиток визначається Європою, як само собою зрозуміле. Сучасна історіографія будується на цьому лицемірстві, яке тим самим сіє причини триваючих війн у світі, які служать засобом вирішення міжнародних конфліктів. Навіть теперішня агресія Росії має ідеологічне обґрунтування як боротьба проти нав’язуваного світові європейського лібералізму. Значною мірою відставання гуманітарних наук найбільше торкається археології та палеогенетики, які покликані вивчати розвиток людського прогресу, та їх відкриття приймаються як авторитетні. Археологія, заснована, по суті, на матеріальних фактах, керується помилковими теоріями, ставлячи себе в підлегле становище по відношенню до лінгвістики, яка органічно позбавлена ​​неупередженості і часто слугує політичним цілям. Слідуючи за археологією, ці теорії використовують палеогенетики. Прикладом може бути домінуюче європейських науках визнання творцями ямної культури індоєвропейців, а не тюрків. Для себе я це вирішив на користь тюрків вже давно (Стецюк Валентин. 1998, 66-67). Подібні приклади коворяфть про те, що розвиток наукового розуміння прогресу людства має хаотичний характер, починаючи з неолітичної революції, яка почалася на Близькому Сході завдяки зусиллям обмеженої кількості етнічних груп. Саме уявлення про ці групи у науці є розпливчастими і застосовні до всього людству загалом. Відповідно, внесок різних народів у розвиток людської цивілізації не відзначається спеціально з міркувань політичної коректності, і це вважається справедливим.

Свого часу я визначив місце формування ностратичних мов у районі трьох озер Севан, Ван і Урмія у Закавказзі (там же, 30-31), але є й факти, що суперечать такій локалізації. Один із них — землеробство у цих місцях з'явилося пізніше, ніж у Родючому півмісяці, де воно виникло у 6-му тисячолітті до н.е. (Див. карту нижче). Інші автори також свідчать про це, коли пишуть про прабатьківщину індоєвропейців, яку вони поміщають у те саме місце, де я помістив прабатьківщину ностратичних мов (Krause Johhanes mit Trappe Thomas. 2020, 139)

Мал. 2. Поширення землеробства у Західній Євразії

На мапі ЛСК показана зеленим (взято з D. Gronen- Born / B. Horeis / M. Börner / M. Ober. 2019 [RGZM/OREA], Creative Commons Attribution 4.0 International License) [Hofmann Daniela, Peeters Hans and Meyer Ann-Katrin. 2022, 287, Fig 3]

Стрілкою на мал. 2 показано, що землеробство прийшло у Закавказзя та регіон Трьох Озер довкола гори Арарат з Месопотамії у 7-8 тисячоліттях до н.е. Однак це не була міграція населення, а лише культурний вплив, оскільки люди білої раси заселили цей гірський регіон у мезоліті. Афроазіатські та дравідійські племена, які мігрували звідти, заселили Родючий Півмісяць у 9-10 тисячоліттях до н. На той час носії інших ностратичних мов залишалися у своїх колишніх ареалах. Серед них були картвели, які назавжди залишилися на батьківщині, а також індоєвропейські, тюркські та уральські племена, які почали мігрувати до Східної Європи у 6 тисячолітті до н.е. (див. Формування ностратичних мов). Землеробством вони почали займатися після культурних контактів із Дворіччям.

У процесі міграції до Східної Європи тюрки заселили територію між Нижнім Дніпром та Доном, де вони стали творцями Середньостоговської культури, яка стала основою для ямної.

Мал. 3. Первісна територія тюрків у межиріччі Дніпра і Дону (позначена жовтими цятками) і область поширення середньостогівської культури (обмежена фіолетовою лінією).

Території поселень тюрків і середньостогівської культури, з якої розвилася ямна, в основному збігаються.

Поширення середньостогівської культури на досить великій площі Правобережної України свідчить про те, що частина тюрків переселилася за Дніпро. Певний час вони мали мирно сусідувати з трипільцями, які були одним з семітських племен (див. Етнічність трипільців). В процесі цього співіснування з ямної культури розвилася культура шнурової кераміки (КШК), різні варіанти визначені по великих просторах Європи. Незважаючи на те, що трипільці стояли на той час на високому рівні розвитку і робили певний ідеологічний вплив на сусідів, тюрки дали початок новим європейським культурним традиціям. Вони принесли з собою образ бика і фалічний культ в якості символів чоловічої сили і, як наслідок, патріархально-родовий лад, а також культ предків і похоронний обряд (Алексеева, И.Л. 1991, 20-21). Однак одна з семітських мов, якою говорили трипільці, зробила певний вплив на мову прибульців, особливо у лексиці, про що нижче.

До приходу тюрків трипільське населення було дуже численне. Про це говорить не тільки велика кількість досліджених поселень трипільської культури, але і їхні розміри. Дослідження британських учених, проведені разом з українськими колегами геомагнітним методом, дозволяють оцінювати чисельність окремих трипільських поселень в кількості від п'яти до двадцяти п'яти тисяч осіб (Rassmann Knut. 2014). На території України відомо більше двох тисяч стоянок трипільської культури площею від 0,5 до 400 га (Бурдо Н.Б, Полищук Л.Ю.. 2013, 45), тоді загальна кількість населення території її поширення мала би складати кілька мільйонів. Така маса людей не могла зникнути безслідно, тому треба припустити, що трипільці були залучені в масовий міграційний процес тюркських племен.

Проживаючи серед землеробів, скотарі-тюрки виступали як клас-етнос та специфічна ксенокрвтична (від гр. ξένος "чужинець", "гість", "господар" та κράτος "сила", "влада") політична система. Образно кажучи, вони являли собою щось на кшталт "надбудови" над осіло-землеробським "базисом" (Крадин Н.Н.. 1999, цитується за Крадін Н.М. 2007, 29). Таким чином, тюрки встановили над трипільцями режим ксенократії, нав'язавши їм свій спосіб життя та мову, про що говорять численні топоніми тюркського походження Центральної та Північної Європи.

Разом з трипільцями тюрки почали переселятися зі степів на північний захід вздовж Дністра і зупинилися у його верхній течії. Там було виявлено велике скупчення археологічних пам'яток культури шнурової кераміки (Войтович Марія. 2022). Пані Марія склала список із 74 пам'ятов, з яких 24 – поселення, а решта – кургани та ґрунтові поховання. Усі вони були нанесені на мапу (див. Мал. 4).

Мал.4. Локалізація пам'яток КШК у Верхньому Придністер'ї
(Карта на рис. 1.(там же, 33).

Пронумерований список пам'яток подається (там же, 33).

Рух тюркських племен вздовж Дністра і їхнє перебування у Верхньому Придністер'ї засвідчують численні топоніми, які розшифровуються засобами чуваської мови, яка найбільше з усіх тюркських зберегла основні риси пратюркської. Деякі приклади з них подаються нижче:

Верин, село південніше Миколаєва, с. Верини біля Жовкви – чув. вěрене “клен”;

Вороняки, село і особлива частина уступу Гологорів на західній околиці Подільської височини чув. вырăн "місце" і яка "гладкий";

Гавареччина, село в Золочівському районі – чув. кăвар “розпечене вугілля” і ěççыни “працівник” у поєднанні до кǎварěççыни означали б "працівник з розпеченим вугіллям", тобто “гончар”;

Коросно – чув. кăрăс “скудний, убогий” або карас "стільники";

Куткір, село в Буському районі – чув. кут “стовбур, комель”, хыр “сосна”;

Полтва, річка – чув. палтла “швидкий”.

Тетільківці, село біля Бродів – чув. тетел “рибальська сітка”, кил “дім, двір, родина”;

Товтри, скеляста гряди та назви населених пунктів – чув. ту, тюрк. тау "гора" і тăрă "вершина";

Туради, село на захід від Жидачева – чув. турат “гілка”;

Чишки, село на південно-східній околиці Львова, с. Чишки на північний схід від Олеська, с. Чижки на півночі Старосамбірського району – чув. чышкă “кулак”;

Чуперносів – чув. чăпар “строкатий, рябий”, маса “зовнішність”;

Хирів Старосамбірського району – чув. хыр "сосна":

Якторів, село у Львівському районі – чув. яка "гладкий", тăрă “вершина”.

Ці та інші топоніми тюркського походження нанесені на мапу разом з пам'ятками КШК (див. мал. 5).

Мал. 5. Кореляція пам'яток КШК і тюркської топонімії..

На мапі пам'ятки КШК ХКК позначені червоними крапками, тюркські топоніми — фіолетовими. Червоними зірочками позначені тюркські топоніми, поблизу яких були знайдені пам'ятки КШК.

На мапі видно, що топоніми разом з пам'ятками КШК утворюють ланцюжок, який маркує рух тюрків вздовж правого берега Дністра до південно-східної Польщі. Поширюючи культури КШК, мігранти принесли гени степових жителів до Центральної Європи, про що неодноразово пишуть палеогенетики. Однак носіями тих генів вони помилково вважають індоєвропейців ще з часів Марії Гімбутас (Gimbutas Maria. 1963 та ін.) і до нашого часу (Krause Johannes mit Trappe Thomas. 2020). Це принципове непорозуміння дає підстави для коригування наведеної вище карти поширення землеробства до Центральної Європи (див. мал. 6).

Мал. 6. Поширення землеробства у Західну Європу та експансія тюрків.
Відповідно до мапи (Krause Johannes mit Trappe Thomas. 2020, 139).

На мапі синім кольором позначені шляхи поширення землеробських культур у IX-VI тис. до н.е. Червоним кольором позначені шляхи міграцій тюрків при поширенні ними культур шнурової кераміки в III тис. до нової ери і невелика частина заснованих ними населених пунктів, що існують досі. Фіолетовою стрілкою позначено культурний вплив Дворіччя на носіїв ностратичних мов, що залишалися на колишніх місцях поселень до VII тис. до н. і пізніше. Суцільними синіми лініями позначені приблизні межі поширення ТК та ЛСК у різні періоди існування. Умовні позначення: Aa – прабатьківщина афроазіатських мов, Tур – прабатьківщина тюрків, TK – культура Тіпілля-Кукутені, ЛСК – культура лінійно-стрічкова кераміки. Червоними точками позначено межу території заселеної тюрками з VI до III тис. до н.е.

Носії КШК залишалися в Центральній Європі до приходу туди германців і це дозволяє поясните одне загадкове явище:

Давня Германія виказує певну кількість вражаючих подібностей до давнього семітського світу у мові і культурі".

Такі протогерманські слова як *fulka "підрозділ армії", *sibjo “велика родина”, *aþal-l/aþili “шляхта, шляхетний”, *maguz/*magaþ(i)z “хлопець/дівчина”, які присутні тільки в германських мовах або у кращому випадку у близько споріднених і які не мають загальноприйнятої індоєвропейської етимології, мають інтригуючу семітську етимологію (Vennemenn Door Theo, gen. Nierfeld, 2012, vıı-vııı)

Роглянемо коротко ці прилади

1. Тео Феннеманн порівнює герм. *fulka (нім. Volk, анг. folc "народ"), а також нім. Pflug, анг. ploug "плуг" з гебр. plC з родини споріднених коренів, включаючи plg, які всі мають значення "розділяти" (Vennemann Theo. 2005, 27). Цьому семітському кореню маємо добрі відповідники у чуваській: Пўлĕх "розділювач", "провидіння", давнє чуваське божество, яке роздає людям щасливу або нещасливу долю, і пулккǎ "стадо", "зграя", "юрба".

2. Д.-герм. *sibjō (гот. sibja, д.-анг. sibb, нім. Sippe "родина", "рід", "клан" мають відповідність в чув. сып “покоління”, сыпă “коліно” (як "покоління" теж)

3. Д.-герм. *magaþi (гот. magaþ-s, д.-анг. mæged, нім. Magd "молодиця", "дівчина" – пор. чув. “мăкка “лагідне звернення, переважно до дітей”.

4. Д.-герм. *aþal-l/aþili (д.-анг. æđel “шляхетний”, нім. Adel "шляхта") – пор. чув. “аталан “розвиватися, рости”.

Відповідності давньогерманських слів семітським можна пояснити тим, що тюрки запозичили у трипільців пенву кількість лексики з культурої сфери, зберігали їх впродовж віків, а потім передали германцям.

Під час руху на захід частина тюрків залишилася на Галичині назавжди приваблена багатими покладами солі на Прикарпатті. Ці тюрки були предками чувашів, прабатьківщина яких була на лівому березі Нижнього Дніпра. Там вони займалися випарюванням солі з морської води затоки Сиваш і використанням її як товар у міжплемінній торгівлі. Маючи відповідний досвід, вони зайнялися такою діяльністю на Галичині. Нашарувавшись на попереднє населення ЛСК, ці тюрки, назвемо їх проточувашами,асимілювали їх і знову збільшили свою кількість.

Пізніше вони стали творцями комарівської культури, яка разом з іншими входить у тшинецьку культурну спільноту. Найбільшу частину цієї спільноти складали германці. Одне з їхніх племен, тевтони, тобто предки сучасних німців, заселяли Волинь, східніше, за річкою Случ мали свою англосакси (див. мапу на рис. 4).

Мал. 7. Поширення пам'яток тшинецької і комарівської культур

Фрагмент мапи Сайту про археологію.

На карті пам'ятники тшинецької культури (носії тевтони) позначені синіми цятками. Пам'ятки комарівської культури позначені чорними трикутниками. Контактна зона між тшинецькою і сосницькою культурами (носії англосакси) позначені світлими трикутниками.

Перебування прото-чувашів у цих місцях підтверджується збереженою досі ономастикою (головним чином топонімією, але і, частково, антропонімією), яка добре розшифровується за допомогою чуваської мови. Гіпотетична територія поселення проточувашів повинна була б знаходитись десь на південь від ареалу давніх тевтонів, тобто в басейнах верхнього Дністра, Західного Бугу, Верещиці, Золотої Липи, Стрипи, оскільки є досить великий список лексичних відповідностей в німецькій і чуваській мовах

В силу внутрішньої логики розвику комарівська культура трансформувалася у висоцьку, яка існувала від епохи бронзи до раннього заліза Існує думка, що вона виникла під впливом культури фракійського гальштату (Ґава-Голігради), однак Микола Пелещишин, дослідник цієї культури, спростовує таку думку, вважаючи, що висоцька культура не є «змішаним, гібридним явищем, що виникло на стику кількох різних за походженням культур», а, навпаки, такою, що має місцеві корені:

Це була значна етнокультурна величина місцевого походження, яка вибірково запозичала окремі елементи культури сусідів (Пелещишин Микола, 1998, 30)

На підставі даних М. Бандрівського, який, в свою чергу, користувався інформацією Пастернака, Крушельницької, Цинкаловського (Бандрівський Микола, 1998, 36) була складена мапа пам'яток висоцької культури, яка подається на Мал. 7. Розташування кількох пам'яток не відповідає офіційній карті, але ці неточності не спотворюють загальної картини.

Мал. 7. Пам’ятки висоцької культури

Цифрами на мапі позначені такі пам’ятки: 1. Терновиця. 2. Шкло. 3. Вороців. 4. Львів. 5. Черепин. 6. Звенигород. 7. Свірж. 8. Неділиська. 9. Лагодів. 10. Липівці. 11. Котів. 12 Божиків. 13. Бережани. 14. Віцинь. 15. Золочів. 16. Хильчиці. 17. Почапи. 18. Бездець (Гончарівка). 19. Красне. 20. Неслухів. 21. Ріпнів. 22. Бишів. 23. Станін. 24. Романівка. 25. Переволочна. 26. Кути. 27. Чехи (Лугове). 28. Висоцьке. 29. Смільне. 30. Конюшків. 31. Броди. 32. Старі Броди. 33. Крутнів. 34. Попівці. 35. Маркополь. 36. Луковець. 37. Глубочок Великий. 38. Біла. 39. Залізці. 40. Лози. 41. Мусорівці. 42. Збараж. 43. Колодно. 44. Тернопіль. 45. Бірки Великі. 46. Мишковичі. 47. Скоморохи. 48. Лонів. 49. Теребовля. 50. Зеленче. 51. Острів. 52. Петриків. 53. Увисла. 54. Раків Кут. 55. Голенищів. 56. Завадинці(?). 57. Кремінна. 58. Волочиськ. 59. Іванківці. 60 Білогірка. 61. Сивки. 62. Сокиринці(?). 63. Жорнів. 64. Дермань. 65. Городок. 66 Мирогоща. 67. Дубини. 68. Забороль. 69. Куликів. 70 Кременець. 71. Вікники Великі.

Одночасно з проточувашами на Правобережній Україні перебували також і курди (див. розділ "Кіммерійці"), що, крім всього іншого, підтверджує топонімія курдського походження, скупчення якої в цілому знаходиться східніше від проточуваської, але місцями курдські і проточуваські поселення розташовані упереміш. Загальна територія концентрації проточуваської і курдської топонімії відповідає області поширення чорноліської культури. Однак проточуваська топонімія на означеній території суттєво переважає, тому є підстави вважати, що головну роль у творенні чорноліської культури грали проточуваші.

На поданій нижче карті показані основні скупчення проточуваської і курдської топонімії, а також частина топонімів германського походження в південних частинах ареалів англосаксів і тевтонів.

Мал. 8. Топоніми проточуваського і курдського походження на Поділлі

Проточуваські топоніми позначені червоними кольором, курдські – чорним.
На Поліссі розташовані ареали германських мов. Тут топоніми тевтонського походження позначені синім кольором, англосаксонського- фіолетовим.

Як свідчить поширення проточуваської і курдської топонімії, стародавні проточуваші і курди проживали в тісному сусідстві, що й знайшло своє відбиття в численних лексичних паралелях між чуваською і курдською мовами (див. розділ "Кіммерійці"). Очевидно середньодністровський варіант чорноліської культури належить саме курдам, бо як раз у цьому місці зосереджена щільна група курдської топонімії. Є ознаки, що ще до середини V ст. до н.е. хліборобське населення Подолії змушене було залишити свою країну з причин, що залишаються невідомими. Немає відомостей і куди воно перемістилося.(Артамонов М. И., 1974, 112).

Очевидно це сталося дещо раніше, коли проточуваші розпочали міграцію у степи України і незабаром стали відомі у стародавньому світі як скіфи (Стецюк В.М. 1999, Стецюк Валентин. 2000, 18-32). У процесі цього переселення скіфи мали проходити через територію курдів. Це не могло не викликати конфлікт між проточувашами та курдами і він був відображений Геродотом у його Історії як напружені стосунки між скіфами та кіммерійцями. Він подає переказ про битву між двома групами кіммерійців, що виникла через розбіжність думок перед загрозою скіфського вторгнення. На зібраній нараді простий народ у своїй масі вважав, що слід залишити батьківщину і віддати землю скіфам без бою. Царі ж наполягали на боротьбі, не бажаючи рятуватися разом з народом. З слів Геродота неясно, які в кінці-кінців на раді були ухвалені рішення, але подальші події розвивалися так:

Скоро вони прийняли такі рішення, вони розділилися, обидві їхні частини стали рівними в числі і вони почали битися між собою. І всіх, що в битві було вбито, кіммерійці поховали поблизу ріки Тираса (і їхні могили і тепер ще можна там бачити). Там їх поховали і після того вони покинули країну. Згодом прийшли скіфи, знайшли країну незалюдненою і зайняли її (Геродот IV, 11).

Звичайно, в переказі Геродота можуть бути певні неточності, та й самі деталі відносин між кіммерійцями та скіфами його інформатори могли і не знати, а лише повідомляли йому про них як факт. Очевидно, дві різні групи кіммерійців мігрували у протилежних напрямках. Припущення про міграцію частини кіммерійців-курдів у західному напрямку підтверджують слова іранського походження у польській та чеській мовах (див. розділ “До питання про ірансько-слов'янські мовні зв'язки”) та топонімія. Курди-кіммеійці рухалися на захід через Галичину, але надвго вони тут лишатися не могли через ворожнечу з проточувашами. Тим не менше, топонімія курдського походження свідчить, що курди в деяких зручних місцях залишалися назавжди. Ті курди, що пішли на захід, стали відомі як кімври, що довго воювали з Римом, а потім переселилися в Британію (див. розділ Кімври)

Між 350-320 р. до н. е. грек Піфей, але уродженець Массалії (сучасний Марсель), здійснив подорож уздовж берегів Північно-Західної Європи до того місця, де закінчуються кельтські області і починається "земля скіфів"(Магидович И.П., Магидович В.И., 1970, 33). Він залишив докладний звіт про цю подорож. До нашого часу звіт не дійшов, але Піфея цитували багато античних істориків і з цього матеріалу можна зробити висновок, що він відвідав північно-західне узбережжя Німеччини аж до гирла Ельби. Пліній, який повинен був бути знайоми зі звітом Піфея, писав наступне:

Піфей повідомляв, що гвіони, германське плем'я, живуть у мілководній частині моря, званого Метуоніс, яке простягається на 6000 стадій. Звідти можна зробити одноденні плавання на острів Абалус. Навесні хвилі моря вимивають бурштин, який є відкиданням твердого субстрату морської води. Місцеві жителі використовують його в якості палива замість дров і продають його сусіднім тевтонам (HENNING RICHARD. 1944: 156)

Де саме знаходилися країна Метуоніс і острів Абалус, невідомо. Крім того, їхні назви, як і імена місцевих жителів, неможливо переконливо розшифрувати жодною з європейських мов. Таку можливість надає тільки курдська:

Гвіон (Guionen) – курд. xweyî "господар, володар" і an "край, сторона". Це означає, що місцеві жителі представилися мандрівникам як власники країни, що досить логічно.

Метуоніс (Metuonis) – курд. meta "товар, майно", yan "сторона". Оскільки гвіони вважали бурштин товаром, таке пояснення виправдане.

Абалус (Abalus) – курд. evel "перший". Очевидно, було кілька островів, де добували бурштин.

Історія кімврів тісно переплітається з тевтонами, і є підстави вважати кімврів їхніми північними сусідами. Таке припущення підтверджується розташуванням на півночі Ютландії країни Хіммерланд (Himmerland/Himberland), назва якої розуміється як країна кимвров.

Мал. 9. Країна Гіммерланд
Карта з Вікіпедії

Як виявилося, саме на цій невеликій території є досить багато топонімів, які також розшифровуються за допомогою курдської мови. Також і в інших частинах Данії деякі топоніми можуть мати курдське походження.

Гунська навала спровокувала Велике переселення народів, під час якого не раз вже згадувані англосакси рушили на захід через Галичину. Як завжди це має місце при переселення народів, їх шлях маркується заснованими поселеннями, в яких з різних причин залишається частина мігрантів. Назви цих поселень не завжди лишаються до наших часів, а ті що лишилися, були надані незрозумілими тепер мовами. Деякі з цих мов зникли, а розуміння інших вимагає спеціальних знань. Пошук топонімів певного походження є складною справою, але вони можуть складати чіткі скупчення або ланцюжки, що полегшує роботу. Спочатку множина знайдених топонімів може мати хаотичний вигляд, але існування їх один біля одного направляє на цільові пошуки і тоді сумнівні випадки набувають більше певності, коли вони входять в склад скупчення чи ланцюжка. Нижче наводить мапа, на якій позначені топоніми англосаксонського, тюркського і курдського походження.

Один із таких ланцюжків ми знаходимо в Західній Україні, і він має найвищу щільність топонімів із усієї давньоанглійської топонімії континентальної Європи. Вона тягнеться від Галича до Калуша і далі через Калуський район Івано-Франківської області у такому порядку:

Галич – д.-анг. gāl "радісний, веселий", eace "збільшення, приріст".

Крилос, село в Івано-Франківському районі – д.-анг. griellan "злити, сердити", ōs – ім'я язичницького бога

Вікторів, село в Івано-Франківському районі – д.-анг.wīċ "селище", Þūr/Þōr "Тор, бог грома"

Бринь, село в Івано-Франківському районі – д.-анг. bryne "вогонь".

Вістова, село в Івано-Франківському районі – д.-анг. wist "їжа", "харчування".

Хотинь, район в Калуші – д.-анг. heah "високий", hoh "височина", tūn "огорожа, селище”.

Сівка, село в Калуському районі – д.-анг. seaw "сік".

Тужилів, село в Калуському районі – д.-анг.tulge "міцний", "сильний".

Сваричів, село в Калуському районі – д.-анг. swār "тяжкий".

Нижній Струтинь, село в Калуському районі – д.-анг. OE strūtian "стояти непохитно".

Верхній Струтинь, в Калуському районі – д.-анг. strūtian "стояти непохитно".

Лоп'янка, село в Калуському районі – д.-анг. loppe "павук".

Ілемня, село в Калуському районі – д.-анг. ill "мозоля", emn/efn з efnian "гладкий", "рівний".

Ангелевка, село в Калуському районі – д.-анг. angel "гак".

Лолин, село в Калуському районі – д.-анг.lǣl "прут", "бптіг".

Велдиж, (Wełdzirz), колишня назва села Шевченкове у Калушському районі – д.-анг. weald 1."ліс", 2. "влада".

Пациків, село в Калуському районі – д.-анг. pæcan "обманювати", eaca "рости, зростати".

Гошів, село в Калуському районі – д.-анг.husk "жарт".

Ґериня, в Калуському районі – д.-анг.gernan "потребувати, бажати".

Свіча, річка, пп Дністра – д.-анг. swiće "кінець".

Усі знайдені на Галичині стародавні топоніми іншомовного походження наносяться на мапу Google My Maps (див. на мал. 10). На мапі добре видно, описаний ланцюжок відрізняється своє щільністю від решти. Уважний розгляд і трохи фантазії допоможуть також визнати шляхи міграції англосаксів по Галичині

Мал.10. Стародавні топоніми іноземного походження на Галичині.

Проточуваські топоніми фіолетовим кольором, англо-саксонські – червоним, курдські – зеленим.

Ланцюжок топонімів Галич-Свіча може вказувати на існування торгового шляху, вздовж якого англосакси засновували свої поселення (див. мапу нижче). Наявні запаси солі на Прикарпатті дозволяють припустити, що сіль могла бути товаром на цьому шляху. Але сіль мала бути особлива, бо поклади звичайної кухонної солі є в багатьох місцях, а під Калушем є поклади калійних солей, поташу. Крім того, в цих же місцях поташ також добувався з золи спалених дерев. Таке ремесло споріднене виробництву дьогтю, який так само, як і поташ, був ходовим товаром. Можна сгати, ще це були стратегічні товари особливої важливості. Контроль торгівлею може вести добре організоване суспільство, щось типу квазідержави, яку англосакси могли створити і очолити. Це припущення підтверджується тим, що у населених пунктах цього ланцюжка зберіглося незвично багато прізвищ англосаксонського походження. Такі прізвища не рідкість в Україні, але в даному випадку переконливішими аргументами є ті, які переважно поширені в цьому та сусідніх районах. Наприклад, до них відносяться:

Фіцалович, усі сім носіїв цього прізвища проживають або в Івано-Франківську, або у сусідніх районах Львівської. обл. – д.-анг ficol "хитрий".

Трамболяк, з одинадцяти носіїв цього прізвища дев'ять проживають у Калуші – д.-анг. trem "маленький предмет", būl(a) "прикраса".

Іздрик, із тринадцяти носіїв цього прізвища сім живуть у Калуші – д.-анг easter "східний".

Гошилик, 56 носіїв по всій Україні, майже всі у Калуському районі – д.-анг. husc "жарт".

Стурко, 127 носіїв по всій Україні, майже всі у Калуському районі– д.-анг. stōr "сильний", "великий".

Римик, 259 носіїв по всій Україні, майже все у Калуському та сусідньому Тисменецькому районі – д.-анг. rīm "число", "рахунок".

Бурнич, 599 носіїв по всій Україні, більша частина в Калуші та Калуському районі – д.-анг burn "дитина".

Шимків, 1099 носіїв по всій Україні, більша частина в Калуші та Калуському районі – д.-анг. sćīma "промінь, світло".

Хомин, 3286 носіїв по всій Україні, більша частина в Калуші та Калуському районі – д.-анг. hām, home "дім".

Кузь, 3354 носії по всій Україні, більша частина в Калуші та Калуському районі , 4349 носіїв похідного прізвища Кузик – мігранти у сусідні райони – др.-анг. cwic, жвавий.

Припущення про існування на Галичині якоїсь держави не підтверджується історичними документами, хоча у ній можна бачити Білу Хорватію, описану Костянтином Багрянородним. Також існують легенди в пам’яті народні про існування великої держави зі столицею, яка була місці відомого Стільського городища біля Миколаєва. Назва його може походити від укр. стіл у сенсі "столиця". Деякі науковці таку можливість не виключають, але і в цьому випадку може бути замішана політика. Якщо шукати ж інше пояснення назві, то можна звернути увагу на д.-анг. still "тихий". Таке тлумачення не заперечить легенді, але присутність англосаксів на Галичині їй на перевагу має значно більше доказів. І столиця держави мала бути в історичному Галичі при том, що духовною столицею був Крилос. Розташоване неподалік село Вікторів теж має релігійний сенс і це сусідство повинно мати якісь причини. Цілеспрямовані пошуки можуть принести сенсаційні матеріали.