Моя політична кар'єра. Нерозвинена.

Передмова

Під час війни наша родина була евакуйована з Донбасу у Середню Азію. Там ми жили спочатку у Кувасаї, а потім у Фергані. Мені було шість років, коли я довідався від старших дітей у дитсадку, що Сталін не є "руським", а грузином, я пережив сильний шок. У багатонаціональній Середній Азії я довідався, що є різні народи, але відповідно до патріотичного виховання у садку я вважав, росіяни, до яких я себе підсвідомо залічував, стоять вище за всіх. Отож, я не міг винести думки, що нами, росіянами, керує якийсь грузин. Це мені здавалося ганебним і я не міг у таке повірити. Я спитав у тата і він підтвердив цю неприємну істину. Очевидно, він побачив мою розпач і втішив: "А чого ти переживаєш, ти ж не росіянин!" Не вірячи своїм вухам, я спитав: "А хто ж я?". "Ти українець" – почув я у відповідь. Це була для мене велика полегша, що надбане почуття патріотизму я міг застосувати зовсім до іншої національності, про яку я нічого поганого не чув. Я зрозумів, що та незначна відмінність донбаської говірки від російської мови є ознакою невідомої мені української мови і почав її вивчення, вимагаючи від батьків розповідати мені українські казки. Та вони знали їх небагато, а я, правду кажучи, мав і інші зацікавлення у той свій дитячий вік.

Коли ми повернулися на Донбас, багато спеціально українського я не побачив. Не скажу, що це мене розчарувало, але в пам'яті лишилися деякі факти. Якось на вулиці мене дві вчительки не з мого класу чомусь спитали, якою мовою говорять батьки дома. Мені здалося, що вони між собою сперечалися і я якось відчув, що треба сказати – українською. Так я і відповів, хоча насправді тато і мама здебільшого говорили російською. Жінки були явно задоволені моєю брехнею і був цьому радий. Іншим разом одна бездітна родина запросила усіх сусідніх дітей на новорічну ялинку. Як я пізніше зрозумів, це були одні з нечисленних українських інтелігентів. Грав патефон і господарі заохочували дітей танцювати. Мій приятель вже вчив мене танцювати вприсядку і я вирішив показати своє вміння. Господарям це дуже сподобалися і вони поставили іншу українську музику спеціально для мене. Ці і подібні факти переконували мене, що є люди, котрі би хотіли, щоби українського було в житті більше. Та і не відчувалося жодного упередження щодо української культури. Багато радянських фільмів дублювалися українською, у клубі відбувалися виключно українські вистави – "Наталка-полтавка", "Шельменко – денщик", "Москаль-чарівник".

Коротоше кажучи, через все це я став українським націоналістом, як казали тоді "буржуазним". І як справжній буржуй, з часом перетворився в українського монархіста. Навіть спробував був створити "В контактах" монархічну партію. Але коли це сервіс закрили, пропав і весь архів партії разом зі списками членів. Тепер спробую відновити партію на ФБ.