Моя політична кар'єра. Нерозвинена.

Передмова

Під час війни наша родина була евакуйована з Донбасу у Середню Азію. Там ми жили спочатку у Кувасаї, а потім у Фергані. Мені було шість років, коли я довідався від старших дітей у дитсадку, що Сталін не є "руським", а грузином, я пережив сильний шок. У багатонаціональній Середній Азії я довідався, що є різні народи, але відповідно до патріотичного виховання у садку я вважав, росіяни, до яких я себе підсвідомо залічував, стоять вище за всіх. Отож, я не міг винести думки, що нами, росіянами, керує якийсь грузин. Це мені здавалося ганебним і я не міг у таке повірити. Я спитав у тата і він підтвердив цю неприємну істину. Очевидно, він побачив мою розпач і втішив: "А чого ти переживаєш, ти ж не росіянин!" Не вірячи своїм вухам, я спитав: "А хто ж я?". "Ти українець" – почув я у відповідь. Це була для мене велика полегша, що надбане почуття патріотизму я міг застосувати зовсім до іншої національності, про яку я нічого поганого не чув. Я зрозумів, що та незначна відмінність донбаської говірки від російської мови є ознакою невідомої мені української мови і почав її вивчення, вимагаючи від батьків розповідати мені українські казки. Та вони знали їх небагато, а я, правду кажучи, мав і інші зацікавлення у той свій дитячий вік.

Коли ми повернулися на Донбас, спеціально українського я багато не побачив і поширений там суржик за окрему мову не вважав. Вчився я російській школі і над цим не замислювався, але якось довідався, що десь на протилежному кінці міста існує українська школа і мене здивувало, що є такі батьки, які віддають дітей в українську. Паростки націоналізму в мені ствердилися, бо побачив, що український світ існує реально, а не в розмовах сусідів. Тим більше я зрадів, коли ми в школі почали вивчати українську мову. Це було десь в третій чверті другого класу. Йшов 1945 рік, в західних областях діяла УПА і це впливало на ставлення до національного питання як збоку влади, так і місцевого населення. Якось на вулиці мене дві вчительки не з мого класу чомусь спитали, якою мовою говорять батьки дома. Мені здалося, що вони між собою сперечалися і я якось відчув, що треба відповісти – українською. Так я і сказав, хоча насправді тато і мама здебільшого говорили російською. Жінки були явно задоволені моєю брехнею і був цьому радий. Іншим разом одна бездітна родина запросила усіх сусідніх дітей на новорічну ялинку. Як я пізніше зрозумів, це були одні з нечисленних українських інтелігентів. Грав патефон і господарі заохочували дітей танцювати. Мій приятель вже вчив мене танцювати в присядку і я вирішив показати своє вміння. Господарям це дуже сподобалися і вони поставили іншу українську музику спеціально для мене. Ці і подібні факти переконували мене, що є люди, котрі би хотіли, щоби українського було в житті більше. Та і не відчувалося жодного упередження щодо української культури. Багато радянських фільмів дублювалися українською, у клубі відбувалися виключно українські вистави – "Наталка-полтавка", "Шельменко – денщик", "Москаль-чарівник".

В четвертому класі я вперше почув слово "націоналіст". Мій приятель з паралельного класу сказав мені, що в підручнику вони замалювали портрет Рильського, бо він націоналіст. Що це таке, він мені пояснювати не став, але пізніше зрозумів, що батьки йому казали, що на цю тему не варто багато говорити. Від сусідів я почув, що батько того хлопця був петлюрівцем, і це погано. А в нашому класі ми портрети в підручнику не замальовувати і я так і не зрозумів, хто такі націоналісти і петлюрівці. Рильського в той час обвинувачували в проявах націоналізму, але не дуже, а місцях траплялися перегини як атавізм з тридцятих років. В ті часи портрети "ворогів народу" замальовувалися масово. Що писали в газетах про визвольну боротьбу на Заході України, я не знаю, але серед людей про "бандерівців" була поширена погана думка. Наша сусідка поїхал вчителювати "на Західну" і пропала. До чоловіка, який повернувся з війни, вона не приїхала і він казав, що її вбили бандерівці. Люди в цн охоче вірили, але насправді вона знайщла собі іншого, про що стало відомо тільки через багато років. В нашому дитячому світі ставлення до українства було різне, але переважало зневажливе і я був дещо здивований, коли один хлопець впевнено заявим, що українцем є той, хто народився в Україні, і ніхто х цим не сперечався. В ті роки я був великим забіякою і агресивність поведінки сприймав за добру якість. Коли ж я вперше побував в українському селі, мене неприємно вразило те, що сільські діти, як справжні українці у моєму розумінні, в порівнянні з нами міськими були дуже тихомирні. От с того часу я і почав прискіпливо придивлятися до прояву національномого характеру українців.

як казали тоді "буржуазним"І як справжній буржуй, з часом перетворився в українського монархіста. Навіть спробував був створити "В контактах" монархічну партію. Але коли це сервіс закрили, пропав і весь архів партії разом зі списками членів. Тепер спробую відновити партію на ФБ.