Частина друга.

Колона бранців під конвоєм шістьох автоматників виходила з села. На чотирьох фірах їхали жінки і діти, кілька чоловіків похнюпившись йшли ззаду пішки. Серед них разом з татом йшов і Славко Дземан. Малі діти плакали, а жінки навіть не намагалися їх заспокоювати, бо стиха плакали і самі. Майбутня доля людей виглядала невідомою і тому ще більш страшною. Перед виходом командир загону сказав, що їх виселяють згідно спецпостанови за „сотруднічество с бандітамі”, але куди їх вивезуть, не знав він і сам. Коли почалася гроза, усе прийшло у замішання, колона розтягнулася на пів-кілометри. Солдати щось кричали один одному, але через грозу мало що чули. Грім гримів мало не щосекунди. Щоб якось узгодити дії, солдати бігали один до одного, підганяли візників, не дуже дбаючи про охорону. Вони були впевнені, що чоловіки від своїх родин нікуди не втечуть. З рештою, вони мали рацію – скористатися обставинами для втечі ніхто і не думав. Але Славко думав інакше. Втекти він замислив ще раніше, але коли почався дощ, рішення визріло остаточно. Він сумнівався тільки, як до такого вчинку поставиться тато. А батько йшов поруч і думав про те саме – що ліпше для Славка – втекти чи лишитися з родиною. Шанс втекти був добрий, майже певний, але що може чекати дитину в майбутньому, було невідомим. Солдати, нарешті, зупинили передню фіру і почали підганяти усіх вперед. Треба було вирішувати негайно. Батько в темряві потиснув Славкові руку і той зрозумів що, тато благословляє його на втечу. Скориставшись тим, що солдати наказали чоловікам бігти до останньої фіри і спрямували ліхтарики вперед, він відстав від натовпу і зразу скочив у придорожній рівчак. Натовп змішався в бігу і солдати не помітили його втечу. Коли вони здогадалися перерахувати піших бранців, Славко був вже далеко. Мокрий він прибіг до бабусиної хати і переночував у неї на сіннику, бо не хотів тривожити стареньку.

А Ромко давно вже міцно спав. Він все-таки встиг назбирати до зливи добрий оберемок сіна на луці, добре, що солдати забирали копиці недбало. Потім він швидко побіг до Жабиного ока. Там була ще одна нора. Вона була як раз над цим кітлом убік Дністра. Досить вузький отвір поступово розширювався і переходив у просторий хід, який піднімався весь час догори. Ромко знайшов більш-менш рівне місце, постелив сіна і на кам’яній підлозі і зразу ліг спати, навіть нічого не поївши. На дворі лляв дощ мов з відра, але Ромко не чув нічого, він спав, як вбитий.

Над рано капітана Вахрушева розбудив вартовий. Він трусив капітана з плече і стиха, але збуджено повторював:

- Товарищ капітан, товаріщ капітан, вставайте! Вставайте, товарищ капітан. Бендеровца поймали!

Вахрушев мотав головою, але при слові „бандеровец” всочив на рівні ноги і вихопив пістолет з-під подушки. Побачивши свого солдата, швидко заспокоївся і сів. До нього дійшов зміст слів.

- Где он? Давай єго сюда.

У кабінет директора школи, де розмістився начальник спецвідділу капітан Вахрушев, два москалі ввели мокрого, скривленого Ковеля. Він шкутильгав, голова була перев’язана бинтом, сам він йти не міг. Капітан подивився на полоненого і наказав солдатам:

- В учительскую!

Він ледь стримував радість. Це ж треба! Пройшло трохи більше доби, а вже один „бендера” в руках. Але капітан не спішив. Нехай в’язень понервує, помучиться, тоді буде більш „ручний”. Він пішов до виходку, що стояв в кінці шкільного подвір'я, потім неквапливо помився зі шкільного рукомийника, а тоді велів черговому розтопити пічку і приготувати чай. Накинувши на плечі кітель із синіми погонами, капітан став на ґанку і закурив папіросу. Задумливо пускаючи дим колечками, він складав у голові план допиту. З рештою, техніка допиту йому вже давно відома, але в кожному конкретному випадку треба враховувати усі обставини. Тут ми маємо справу з пораненою людиною. Щоб полонений був більш поступливим, треба до нього проявити людяність. Він посміхнувся, зробив останню затяжку, наплював у мундштук папіроси, щоб загасла і шпурнув недопалок за ґанок. Потім неквапливо зайшов у вчительську кімнату, сів навпроти Ковеля і звернувся до нього так:

- Давайтє знакоміться. Я – капітан Вахрушев. А ви кто?

- Я – Ковель, боєць УПА.

Вахрушев помовчав, дістав пачку „Казбеку”, розкрив і підсунув до Ковеля:

- Курітє!

Ковель не рухався, він думав. Курити хотілося страшенно, але він боявся втратити твердість духу, піддавшись на хитрощі емгебіста. З другого боку, цигарка могла дещо заспокоїти. Задовільнившись останньою думкою, він повільно взяв папіросу, покрутив пальцями, розм’якшуючи затверділий тютюн. Потім злегка дунув у мундштук і підніс цигарку між двома пальцями до рота. Капітан вже запалив сірника і підставив його Ковелю. Ковель припалив цигарку і глибоко втягнув в себе тютюновий дим. „Хай це буде моя остання цигарка в моєму житті”, – подумав він.

- Так я про фамілію вас спрашиваю, нє про клічку.

- А фамілія моя написана на небесах, коли туди потрапите, довідаєтесь.

- Шутіте? Но нє будем обострять отношеній. Тєм болеє, что фамілія ваша нам ізвестна.

– Тоді нема що питати…

- Нам ізвєстно многоє. Ми знаєм про все ваші преступлєнія, но готови всьо простіть і вам, і вашим…

Капітан замислився, підшукуючи потрібне слово.

- Ні я, ні мої друзі не потребуємо жодного прощення.

В цей час солдат приніс у чайнику чай.

- Налєйтє нам два стакана!

- Я чаю не хочу. – твердо відказав Ковель.

- Ну, тогда ми даєм вам врємя подумать.

Сержант, отведітє плєнного в санчасть. Пусть єму сдєлают перевязку і накормят.

Вахрушев відкинувся на кріслі. Він побачив, що переламати Ковеля буде непросто. Треба подумати як це зробити, порадитися з начальством. Може сам майор приїде на допит. Ці бандерівці обов’язково мають бути взяти живими з кількох причин. З одного боку, тоді буде більша імовірність, що хтось з них погодитися на співпрацю. Капітан подумав „співпраця”, але малося на увазі, що хтось з партизанів стане провокатором. З другого боку, серед повстанців мала бути дуже поважна „птиця”. Взяти одного з провідників УПА, було мрією Вахрушева. Такий успіх давав надії на подальшу службову кар’єру і для нього і для майора Опанасенка. Однак він не знав, що Хвилі вже нема серед живих.

Дощ продовжував падати з невеликими перервами цілий день. Бойовики в печері зрозуміли, що мають справу з досвідченим противником. Крім явної сторожі, москалі зробили ще кілька скритих постів довкола виходу. Один з них, власне і схопив Ковеля після спуску, для надійності тріснувши його прикладом у потилицю. Голуба в дощ пускати не було сенсу, тому спроба зв’язку відкладалася на невизначений час. В печері панував гнітючий настрій.

У Ромка теж настрій був невеселий, бо не знав, що його робити далі в цій ситуації. Він навіть менше переживав за себе, як за улюбленого старшого брата, який лишився у ворожому лігві голодний і слабий. Уява раз на раз малювала картини одна одної страшніше – як москалі викривають Ореста і як він вмирає від ворожої кулі, стікаючи кров’ю. І він нічим йому допомогти не може і навіть не знає, куди тепер подітися самому. Ні тато, ні мама не мали родичів по сусідніх селах. Вони приїхали в Печорну здалеку. В самій Печорній шукати допомоги у людей небезпечно. По тому він думав далі: раз тато казав тікати, то якийсь порятунок має бути. І ось нарешті у голові сяйнула думка: „Отець Василь!”. Справді, отець Василь Романюк мав парохію в Губині, це недалеко. Він відвідував тата досить часто і вони інколи довго балакали при закритих дверях. Отож, він є надійною людиною, вихід є! Але якщо і отця Василя арештували, то тоді що? А якщо не арештували, то як він допоможе врятувати Ореста? Ромко не міг лишити брата в небезпеці, але врятувати його сам-один не в силах. Не відомо, як довго залишаться в селі москалі. Все залежить від того, як себе будуть вести партизани. Поступово думки в голові починали приходити у певний порядок. Треба якимось чином врятувати партизан, а вже з їхньою допомогою рятувати Ореста. Але як їх можна непомітно вивести з печери? Із „Зміїної нори” був хід до Дуки і він його знав, але шляхи доступу до нори перекриті. З другого боку, якщо він і пробереться до бойовиків, то все одно вивести їх усіх через „Зміїну нору” не вдасться.

У таких думках проходив день. Ромко вже майже все непомітно з’їв і знову був голодний. Якби не дощ, можна було б знову піти по ліщину або хоча б по ожину, але вбрання треба берегти сухим. Тим часом він відчув, штанці вже мокрі. Він помацав довкола – у сховищу була вода. Ромко настрашився не на жарт. Він не міг зрозуміти, звідки взялася вода. Але не видно було, щоб вода швидко піднімалася, Ромко заспокоївся і все зрозумів. Від дощів вода з усіх боків стікала до Жабиного ока і саме тому піднялася і почала заливати вхід до печери. Він знав, що треба робити – роздягнутися „на голяса” і скрутити одежу найтугіше, щоб не дуже намокла. Так він і зробив і посунув спиною по воді до виходу, намагаючися тримати згорток вище. Вода дійшла вже до половини отвору, але Ромко щасливо дістався зовні. Одежа, правда, намокла, але не дуже. На щастя саме в цей час дощ падати перестав. Ромко побіг вниз до лісу і вбрав під деревом штанці та сорочку. Звичайно, що взуття він не мав.

Знизу було добре видно всю долину аж до самого верху. Якщо би Місько йшов зверху, то Ромко міг його побачити, але Місько, хоч малий, міг зрозуміти, що від села просто в долину йти небезпечно. Тому він піде лісом. Не тим, що тягнеться по схилах Дністра, а тим, що з другого краю долини. Отож Ромко почав спостерігати за лісом, сидячи під деревом. Дощ то переставав, то знову падав, але зверху краплі падали весь час. Ромко знайшов дещо похилу липу і притулився до її стовбура. Це його трохи рятувало. Час минав, Ромко вже почав замерзати, але на узліссі нікого не було видно. Ромко помахав руками, з’їв рештки хліба і сала і дещо зігрівся. Вже веселіше він подивився в бік і лісу і побачив між дерев дві фігурки, одну меншу, а другу більшу. Він спочатку занепокоївся, але потім зрадів, пізнавши у меншій фігурі Михайлика. А хто ж то другий? Чи не Славко часом? Ромко придивився пильніше. Так і є, Славко. Забувши про обережність, він побіг хлопцям назустріч. Ті побачивши його, побігли теж.

- Здоров, друзяка! Здоров, друже! – вигукнули обидва, кинувшись у обійми.

- Ти звідки? – дещо отямившись, спитав Ромко Славка.

- Втік!

- Як?

- Військова таємниця! – пожартував Славко.

– Про це потім, а зараз – до сігли в халабуду. Там і поговоримо.

Халабуду колись спорудили лісоруби, але в ній давно ніхто не бував. Там було сухо, бо була зроблена добротно. Мала навіть якісь двері. Зразу Ромко з’їв ще досить теплої бульби, випив і майже гарячого молока з пляшки. Про це все подбала мама Михайлика. Потім почалася розмова. Михайлик розповів про новини, а саме, що солдати позганяли позабираних в людей коней на подвір'я плебанії і тримають їх у великій стайні Коропецьких. Він хотів вже іти, але хлопчики його затримали, бо міг ще знадобитися. Вияснивши обставини втечі Славка, в яких не було нічого цікавого, діти перейшли до діла: Що робити далі? Ромко розповів про свій намір врятувати бойовиків, але як до них дістатися? Найліпше би це можна було зробити через печеру коло Жабиного ока, але чи є з неї прохід до Дуки? Хлопчики обговорювали цю можливість і тут Славко згадав, що йому давніше розповідала бабця. Ніби хтось колись впустив у Дуку півня і качку. Півня більше ніхто не бачив, але качка на другий день вже плавала по Жабиному оці. Та сама качка! Отож прохід існує, його треба тільки знайти. Хлопці зразу загорілися тою ідеєю. Перш за все треба мати ліхтарик і взуття. Німецький ліхтарик, свічки і ще деякі речі Ромко тримав не в хаті, а у „Зміїній норі”. Там же були старенькі черевики. Отож, як не крути, лізти до тої нори таки треба. Це головне. Треба також мати якийсь міцний шнурок на всякий випадок. Треба також взяти щось поїсти партизанам перед втечею. Справу відкладати не можна, тому все треба робити швидко. Михайлика відправили додому, щоб приніс завтра зранку якмога більше харчів. Ромко пішов на розвідку до „Зміїної нори”, а Славко теж пішов до села, щоб взяти у бабці чи у сусідів трохи теплих речей.

Ромко лісом підкрадався до рідної хати і з-за дерев виглядав, де саме стоїть москальська стежа. Поки що нікого не було видно. Ось і той крислатий дуб, біля якого стояв солдат вчора вночі. Ромко причаївся в кущах ожини і став пазити довкола. Нікого не було видно, але Ромко не спішив. І доречно. Скоро від їхньої хати вийшов солдат з ґвером і пішов до дуба. Там він зупинився і тут же з-за стовбура перед ним опинився другий. Вони про щось побалакали, а потім обидва сіли під деревом і, спершися об нього плечима, запалили цигарки. Було видно, що вони боялися, щоб їх ніхто не побачив, бо ховали вогники в долонях, а другою рукою розганяли дим. До „Зміїної нори” було не більше двадцяти метрів і Ромко вирішив ризикнути. Тим більше, що солдати не могли його бачити, бо нора була нижче на схилі. Ромко перехрестився і крадькома підійшов до нори і вслизнув туди. Він швидко намацав сховок. Там лежав ліхтарик, дві свічки, сірники, ножик і ще якісь дрібниці. Але в поспіху Ромко черевиком відсунув ножик вбік і він впав вниз у провалля. От нещастя! Вже обережніше він забрав решту речей, запхав їх за пазуху, черевики зв’язав шнурками, повісив через шию і поліз назад. Перед виходом він прислухався. Все було тихо. Тоді він остаточно виліз і почав відходити назад вже низом, обминаючи якнайдалі той дуб нагорі. Коли він вже був на достатній відстані, він знову піднявся наверх і подивився до дуба, але вже нікого не побачив. „Справу зроблено!” – полегшено зітхнув він, взув черевики і, тримаючись залісненого берега спустився нижче в долину. Коли вже від дуба можна було побачити лише вершечок, він перейшов долину і пішов до халабуди. Славко був вже тут. Він приніс кожушок, штани і грубу сорочку для Ромка, шнурок і дещо поїсти. Сам він вже був вбраний тепліше. Хлопчики випробували ліхтарик, трохи поїли і полягали спати, вкрившися кожушком і притулившися один до одного. Так було тепліше.

Діти в халабуді прокинулися рано, поснідали і стали чекати на Михайлика. Але Михайлик прийшов не сам. Нині корів вигнали не на берег, а сюди в долину. І кожен з пастушків мав при собі торбинку з їжею. Вони почергово все позносили до халабуди і хлопці почали готуватися до „акції”. Вони поскладали речі на кожушок, все міцно скрутили і прикріпили до згортку шнурок. Цим шнурком вони мали тягти за собою той клумак з харчами. Свічки, сірники і ліхтарик вони мали при собі.

День був похмурий, знову заповідало на дощ. Хлопчики підійшли до Жабиного ока і побачили, що вода вже відійшла. Замулений отвір до печери був майже відкритий, в норі теж було болото. Вони познімали штанці і полізли у воду. Спочатку вони заштовхали в нору речі, повім влізли самі. Перше ніж, рухатися далі, Ромко велів помолилися, після чого відчайдухи поповзли вперед. Славко ліз попереду, а Ромко на шнурку тягнув згорток. Хід поступово розширювався і скоро хлопці опинилися у невеликій залі, в якій вони вже один раз колись були. Вони запалили свічку і почали досліджувати печеру. Фактично це була не заля, а велика тріщина, яка звужувалася вгорі. Підлогу утворювали кам’яні плити, а далі камінь був вкритий сумішшю жорстви і глини. Ще далі темніла велика калюжа, яку можна було обійти хіба по болоті з боків. Якщо звідси був якийсь вихід, він би мав бути десь за калюжею. Славко зняв черевики, засукав штанці і зі свічкою ступив у воду. Вода була така холодна, що аж ломило кістки. Тим не менше Славко обережно перейшов калюжу і вперся у кам’яний уступ, яким стікала вода. Вода текла у калюжу, з якої витікала у вузьку щілину зліва. Славко виліз на уступ і проліз уперед. Хід звужувався і вів праворуч. Внизу текла вода маленьким струмочком. Ступаючи по воді можна було протискатися вперед боком. Легенький протяг відхиляв полум’я свічки, тому Славко зрозумів, що хід далі є. Він вже швидше повернувся назад до Ромка. Вони загасили свічку і удвох розтерли задубілі ноги Славка. Коли ноги зігрілися, Славко взяв ліхтарик і, час від часу освітлюючи дорогу, рушив уперед. Ромко з клумаком рухався за ним.

Хід вів уверх, часом звужувався, тоді застрягав клумак і його треба було витягати двома руками, а це було дуже незручно, бо у тріщині розвернутися було складно. На щастя тріщина поступово ширшала, але тепер через кожні 10-15 метрів шлях перешкоджали невеликі уступи, а на долі траплялись неглибокі калюжі. Славко зрідка освітлював хід ліхтариком, малі рятівники перепочивали і рухались далі.

Через годину вони вийшли у нову залю, значно більшу і вищу. Посеред неї було озерце а зверху де-не-де звисали кам’яні бурульки. Вони ніби потрапили у казку. Було одночасно і страшно, і захоплююче. По боках залі були уступи різної висоти або окремі брили каміння. Діти запалили свічки і пішли досліджувати залю з різних кінців. Ромко пішов ліворуч і знайшов біля самої підлоги вузьку щілину. Він кинув у неї камінь і камінь загуркотів кудись вниз. Ромко пішов далі, але більше нічого не знайшов. Славко ж знайшов два майже однакові ходи. Діти порадилися і вирішили лізти тим, що ширший. Рятівники рушили уперед. Прохід інколи ставав дуже тісним, але рухатися було можна, часом боком, часом загнувшись. Знову дуже заважав той клумак. Наші дослідники минули дві невеличкі залі, між якими можна було лише проповзти і знову опинилися у великій залі. Роздивившись, вони зрозуміли, що це була та сама, в якій вони вже були раніше.

Діти вже були достатньо змучені. Треба було відпочити і поїсти. Вони розв’язали клумак, дістали хліб, варені яйця, сало, яблука. Води в них не було, але вода була в озерці.

В цей час Вахрушев знову допитував Ковеля, але той відмовлявся відповідати на будь-які питання. Він говорив тільки, що його нудить і що в нього дуже болить голова. Капітан викликав фельдшера і той сказав, що у полоненого, очевидно, струс мозку, а з ногою нічого страшного – тільки дещо розтягнув мя'з, через три дні все пройде. Однак йому би треба полежати ще один день. Вахрушев замислився і вийшов перекурити. Як раз Михайлик гнав з пасовиська корову.

- Мальчик, іді сюда! – гукнув до нього Вахрушев.

Михайлик з острахом підійшов і привітався:

- Слава Ісусу Христу!

- Слава, слава. Іді прінєсі молока.

- Куди?

- Занєсеш в кабінет директора. Знаєш?

- Добре.

Михайлик побіг за коровою додому. Мама видоїла корову і налила молока в глечик.

- Іди вже віднеси йому того молока, най би він ним захлинувся до дідька!

Хлопчик взяв молоко і пішов до школи. Вартовий впустив дитину всередину, не спитавши нічого. Михайлик постукав у кабінет директора, але ніхто не відповів. Тоді він обережно відкрив двері висунув голову:

- Можна?

Людина, що сиділа до нього спиною, повернула голову перев’язану брудним бинтом. Капітана не було видно, але Михайлик сказав:

- Я приніс молоко.

- Став на стіл, – байдуже відповіла людина, і Михайлик зайшов до кабінету. Він вже знав, що москалі спіймали одного бойовика і зрозумів, що це саме він. Сам не знаючи чому, він захотів поділитися з партизаном таємницею і прошепотів:

- Ромко зі Славком пішли рятувати ваших через „Жабине око”.

Не встиг Ковель нічого відповісти, як у кабінет зайшов директор. Він буквально на хвильку вийшов у якійсь справі і тепер був дуже роздратований, побачивши хлопчика наодинці з партизаном. Хоча жодних підозр в нього не виникло, це все-таки був непорядок – лишати полоненого самого. У досаді він гримнув на дитину:

- А ну-ка, бєгі отсюдова, пострєл!

Михайлик шмигонув у коридор і побіг додому.

Ковель між тим замислився. Очевидно, Ромко і Славко були сільські хлопці, але що то за "жабине око"? Зразу він нічого не розумів. Голова, дійсно, дуже боліла. Капітан щось питав його, а він думав про своє. Нарешті, він збагнув, що якийсь порятунок друзям буде. Це докорінно міняло ситуацію. Їм негайно треба подати надію. Треба погодитися з капітаном і піти на переговори з бойовиками. Капітан же все питав його:

- Так будєм молчать или как?

- Пити хочу, – відповів Ковель.

Вахрушев налив у склянку молока і підсунув Ковелю. Той повільно взяв молоко і став пити маленькими ковтками. Він все ще думав, що його робити. Міняти тактику поведінки зразу після зустрічі з хлопчиком він не хотів, щоб не викликати на того підозри. Але треба робити вигляд, що він готовий на поступки. Що сказати друзям він знав. А поки що він сказав капітану:

- На зраду я ніколи не піду!

- Какая „зрада”? Ви только сделаєтє доброє дєло і для себя і для ваших товаріщей.

- Я вам не вірю.

- Повєрьтє документам. Вот приказ о помилованіі, добровольно сложившим оружиє. Єслі не будєтє упорствовать, ви попадєтє в ету катєгорію. В протівном случає вам грозит 25 лєт, нє мєньше. Ви вєрньотєсь на свободу глубокім старіком. Не губітє свою жизнь.

- Я думаю, що сидіти мені все одно доведеться. А свою долю кожен вирішує сам. Я можу тільки сказати хлопцям, що я живий.

- Вот і прекрасно! Нам больше нічего нє надо, – зрадів Вахрушев.

В цей день в Дуці панував зосереджений настрій. Пошуки виходу з печери тривали безперервно. Партизани вже досконало вивчили весь лабіринт ходів, але всі вони були тупикові. Зранку Довбуш прив’язав шифровку до ніжки голуба і випустив його з печери. Москалі зразу помітили птаха і почали стрілянину. Якщо вони його не збили, голуб принесе повідомлення до зв’язкового у Губині. Той ланцюжком має передати повідомлення Шрамові. Це може зайняти багато часу. Треба робити щось самим. З глибини печери бойовики кинули три гранати в отвір, намагаючись докинути до табору москальської стежі. Гранати не могли долетіти і вибухали перед печерою у деревах. Кожен раз у відповідь з того берега починав стрілянину кулемет. Десь по обіді в печеру донісся металевий голос:

- Друзі, ви чуєте мене? Друзі, ви чуєте мене? – це кілька разів через рупор повторив Ковель, стоячи над печерою разом з Вахрушевим і кількома солдатами.

- А ну, тихо! – скомандував Золотий. Та всі і так замовкли у напруженні.

- Друзі, слухайте мене уважно і думайте самі що вам робити. Я живий і моєму життю ніщо не загрожує. Зі мною проблем не буде! – так кричав Ковель і повторив та саме кілька разів.

Однак його вже ніхто не слухав, всі разом повеселіли, потискали один одному руки і говорили: „Тримаймось!”

В останній отриманій від командування інструкції говорилося про введення умовної сигналізації у випадках, коли є можливість спілкуватися з вояками, взятими в полон. Цю таємну інструкцію не видавали емгебістам навіть зрадники. Слова „слухайте мене уважно” означали, що за ними буде слідувати важлива інформація. „Думайте самі, що вам робити” означало „тримайтесь до кінця”. Слово „проблема” у будь якому контексті означало, що допомога вже йде. Бійці не мали жодної уяви, яка може їм йти допомога, але вірили, що це правда.

Ромко і Славко, перекусивши, приступили до нових пошуків. Вони знову пішли до тої щілини, яку раніше бачив Ромко вздовж лівої стіни. Підлізши під скалу, Славко посвітив униз ліхтариком, дзижчачи ним у тиші щосили. Він розгледів, що за щілиною внизу була дуже велика заля, стеля якої була майже на рівні щілини. Більше він нічого не встиг побачити, бо швидко стискати ліхтарик заболіла рука. Тоді Ромко казав Славкові тримати його за ноги і заліз у щілину якнайглибше. Він висунув голову у простір і став дзижчати ліхтариком почергово правою і лівою руками. Щілина обривалася високим уступом, а самій залі не було видно кінця. Він подригав ногами і Славко його витягнув назад. Хлопчики обговорили, як робити спуск і першим почав спускатися Ромко. Він перев’язався шнурком під раменами і взявся за нього обома руками. Славко тримав шнурок через плече, наступивши на кінець ногою і стоячи спиною до щілини. Так Ромко спустився добре. Потім Славко спустив клумак і став думати, як йому спускатися самому. Він позносив каменів, яких було багато довкола і навали їх на кінець шнурка, зробивши на ньому великий ґудз. Сам він задом поліз у щілину і, спустивши ноги, випробував, чи міцно тримає шнурок. Здалося, що міцно, і Славко почав спускатися. Ромко світив йому ліхтариком. Славко вже спустився досить глибоко, коли шнурок раптом тихо, а далі швидше поїхав і хлопець разом з ним впав униз. На щастя, вже не було так високо і Славко нічого не пошкодив, хоча трохи настрашився.

Діти почали обстеження печери. Вона була не просто велика, а направду величезна. Окремі кам’яні брили були розкидані у безладді тут і там, зверху звисали довгі вапнякові бурульки, на кінцях яких у світлі ліхтарика виблискували краплі води. Темна вода вкривала більшу частину підлоги, лишаючи широкі сухі смуги вздовж стін, які часом піднімалися уступами до склепіння. Справжній палац! Але пошуки нічого не дали. Щілин в залі було кілька, але вони всі були завузькі. Славко поліз був одну з них, але так застряг в ній, що ледве виліз. Печерні мандрівці відпочивали і шукали знову, весь час тримаючися разом. Свічки догорали, їх треба було берегти. Хлопчики роздивилися залю знизу, а потім, видряпуючися по каменях, обстежили і верхню частину. Вибившися з сил, вони присіли відпочити під прямовисною стіною. Настрій був кепський, вони вже не знали що робити далі і, бануючи, сиділи мовчки. Треба було повертатися назад. Назад шукати нові ходи, чи назад на поверхню? Про останнє ніхто з них не наважувався казати першим. Ромко, сидячи на камені безсило опустив руки і відхилився назад. Раптом ліва рука намацала в щілині між каменями, якийсь металевий предмет. Ромко вхопив його в руку – це був ніж. Хлопець не міг зразу повірити, але це був ніж, і, головне, його власний ніж, який вчора впав у прірву зі Зміїної нори.

- Ади, Славку! Це мій ніж! – заволав Ромко.
Славко, звичайно, нічого не зрозумів – ніж це добре, але що з того? Вскочивши на ноги і чомусь пошепки Ромко йому нарешті пояснив, що над ними є Зміїна нора і в цьому є порятунок. Второпавши в чому річ, Славко негайно почав розглядатися, як можна дістатися наверх. Перед ними була стіна, така висока, що промінь ліхтарика не сягав до її верха. Ліва стінка піднімалася догори уступами, вкритими каменюками. Сміливці полізли до самого верху і посвітили ліхтариком праворуч. Уступ, на якому вони стояли зігнувшись, обривався як раз перед темною щілиною, під якою була майже прямовисна стінка. Очевидно, там і був вхід до „Зміїної нори”. Радощам не було меж, але швидко стало ясно, що дістатися до отвору надзвичайно складно. Це був би значний ризик для життя. Щілина, сама хоч і досить широка, з їхнього краю ставала зовсім вузенькою. Тут влізти було неможливо, а до ширшої частини можна було дістатися хіба тільки висячи на руках над прірвою, як на турніку. Перебираючи руки по верхньому краю плити через півметра-метр можна було дістатися до ширшої частини і тоді вже можна було підтягнутися і влізти в нору.

- Ромчику, спішити не будемо, давай спочатку заберемо речі, – запропонував Славко. Хлопчики підняли клумак, запалили свічку і почали роздивлятися. При ближчому розгляді стало ясно, що справа, хоч і складна, але не безнадійна – на стінці де-не-де були невеличкі виступи, на які можна було легенько спиратися ногами. Першим мав лізти Славко, бо мав більше сили в руках. Для страховки він обмотався шнурком, який через плече тримав Ромко, заздалегідь спершися ногою у камінь. В другій руці він тримав свічку. Славко просунув пальці в щілину, зчистив з неї пісок і шутер, щоб було надійніше триматися і почав рухатися до краю уступа. Досягнувши краю, він вже повис на руках, і, намацавши ногою невеличкий виступ, пересунув праву руку далі. Так само він пересунув і ліву руку, потім знову праву. Ромко потихеньку відпускав шнурок. Ось уже і ширша частина. Славко підтягнувся на руках вище і вже сперся на праву долоню, але в щілину зразу влізти не міг, бо заважала голова. Секунду Славко повисів у такому положенні, а потім нахилив голову якмога нижче і подався вперед. Коли він вже ліг животом на плиту, влізти в нору не було не складно. Трохи перепочивши, він гукнув:

- Ромцю, давай клумак.
Передавши на шнурку речі, Ромко став сам готуватися повторити Славкову авантуру. Всередині все захололо, як тільки подумав про прірву під собою. Його підбадьорив товариш, який кинув йому кінець шнурка:

- Не бійся, в разі чого витягну.

Ромко знову обв’язався шнурком під раменами і повис на руках. Шнурок заважав, але був натягнутий добре. Забувши про страхи, Ромко просунувся далі і, дригаючи ногами, вліз у нору, фактично витягнутий Славком.

Маленькі рятівники були щасливі. Справа здавалася їм зробленою і вони прилягли в норі відпочити. Не зчулися, як позасинали.

Пізно ввечері Вахрушев радився з командиром загону Зябліковим, теж капітаном. Бандерівці не піддавалися на агітацію, а Ковель більше не погоджувався на будь-яку співпрацю з „органами”. Зябліков наполягав на знищенні боївки гранатами. Однак Вахрушев заперечував і сказав, що за агентурними даними серед бандерівців був командир УПА високої ранги. Взяття його в полон означало обезголовити повстанський рух в цілій окрузі.

- Но ми нє можем сідеть здєсь бесконечно! Давєча я получіл предпісаєніє двігаться к Росошанському лєсу, там снова бєзобразнічаєт Шрам.

- Ета птіца поважнєє Шрама будєт. Я беру на сєбя всю отвєтсвенность за задержку.

- Ну, развє так! Но советую тебе бить с Ковелем покруче.

- Да, єго надо сломать, попробую другіє мєтоди. Судя по клічкє он родом с Волині, возможно у нєго там родствєнікі. Возьму єго „на пушку”, мол оні в наших руках.

На тому офіцери розійшлися. Зябліков пішов спати, а Вахрушев викликав до себе Ковеля. Він все ще сподівався, що Ковель може переконати повстанців вийти з печери. Підстави для таких міркувань були, бо інколи партизани виходили з криївок, спокусившись на обіцянки життя і волі.

Коли Ковель сів перед Вахрушевим, той зразу сказав:

- Я получіл с Волині нєпрятниє для вас свєденія.

Ковель не зрозумів, при чому тут Волинь, але все одно занепокоївся і це не пройшло повз увагу Вахрушева. Намагаючися бути обережним, Ковель спитав:

- Що саме?

- Ви нє догадиваєтєсь?

- Догадуюсь, – на всякій випадок сказав Ковель і Вахрушев вирішив, що він на вірному шляху. Він хитро посміхався і мовчав. Ковель же з Волинню нічого спільного не мав, бо був родом аж з Криндичівки, що на Луганщині, і він зрозумів, що це якась провокація і в цій ситуації йому було вигідніше зробити вигляд, що він на неї піддався. Вахрушев, нарешті продовжив:

- Ето касаєтся вас лічно.

- Я так і подумав.

- Ето вас нє волнуєт?

- Чому ж ні?

Така гра продовжувалася ще деякий час. Ковель намагався показати, що він дуже стурбований, щоб капітан розвивав свою думку далі. Вахрушев, зі свого боку, думав, що він на вірному шляху і врешті сказав:

- Ваші блізкіє в наших руках.

- Батьки? – з удаваним страхом спитав Ковель.

- Ви знаєтє, што ім грозіт, – відповів Вахурушув, уникаючи пояснення, кому саме загрожує небезпека.
Ковель затягував допит, як міг, хоч все ще боліла голова і хотілося спати. Кінець-кінцем він зрозумів, емгебіст шантажує його, намагаючись схилити до зради перед погрозою поганих наслідків його батькам, дружині і дітям. А ніякої родини у Ковеля не було, він був сам-один. Але треба будь-що тягти час і він сказав:

- Дайте подумати до ранку.

На диво, Вахрушев на це погодився.