Частина четверта

Капітан Вахрушев похнюпившись сидів перед майором Опанасенком і по-дитячому шморгав носом. Майор же довго перекладав папери, щось шукав по шухлядах і не починав розмову. Потім витягнув з коробки "Казбеку" цигарку, покрутив її між пальцями, постукав гільзою об коробку і аж тоді запалив її сірником. Повільно затягнувся димом і відкинувшись у кріслі спитав:

- Ну так шо? Дє же обєщаний Хвиля? – зі злою посмішкою спитав він Вахрушева.

- Нєчего сказать, товаріщ майор, – сумирно промимрив той.

- Растяпа, лапотник, – вже без злості, але зневажливо відповів Опанасенко.

- Так точно, товаріщ майор.

- Ну і шо тепер будем дєлать?

- Вам лучше знать, товаріщ майор.

- То-то! Я вот знаю, шо Хвилі уже нєт!

- Как нєт?

- Да так – убіт в перестрелке.

- В какой перестрелке?

- Вот ето нам с тобой і надо виясніть.

Майор коротко пояснив підлеглому, що є надійні дані про те, що Хвилі вже нема, але де і коли він був вбитий невідомо і помовчавши він з наголосом сказав:

- І в етом наше з тобой спасєніє.

- Нє понял.

- Как не понял? А хто ж єго вбив, как не ми з тобой. Піши докладную!

- Слушаюсь! Понял, товаріщ майор.

Через півгодини доповідна записка була готова. З неї виходило, що під час перестрілки в селі Печорна при виконанні операції "Волна", командир з'єднання бандформувань Мирослав Штендера (він же Хвиля) був вбитий бійцями спецвідділу, які теж загинули в тому бою смертю хоробрих. Тікаючи, бандерівці тіло Хвилі встигли захопити із собою.

Опанасенко прочитав доповідну, дещо недоречне виправив і дав Вахрушеву переписати начисто. Коли той впорався, майор ще раз переглянув папір, дав підлеглому підписати і поклав його в течку. Аж тоді він насупив брови і різко сказав:

- Вот і все! А тепер іди, собирай вєщі. Поєдіш в Норильск.

Він трохи подумав і додав:

- В родниє места!

Опанасенко на цей раз зробив "перельот" у своїх географічних знаннях – Норильськ був далеко північніше від рідної капітанові Удмуртії.

Однак Вахрушев на останнє навіть не звернув уваги, бо був вбитий цими словами на місці. Він чекав чого завгодно, тільки не цього – він просто забув про існування Норильська. Після написання доповідної він вже вирішив, що врятований, але він погано знав свого начальника. Опанасенкові непотрібні були свідки фальшування службових документів, але не в його силах було перевести підлеглого кудись далеко на нове місце служби, крім як у "лагеря" десь на Півночі або у Казахстані. Служити там не хотів ніхто і тому за рознарядкою туди відправляли офіцерів у примусовому порядку від кожного обласного управління МГБ. У Москві не навіть не хотіли розбиратися, чим проштрафився та чи інша людина, досить було того, що є когось послати на "роботу" серед в’язнів.

Коли Вахрушев отямився, Опанасенка вже не було в кабінеті. Він пішов організовувати відправку ешелону виселених селян. Тим самим потягом мали перекинути на Урал також окремий батальйон для охорони якогось секретного підприємства. Вони ж в дорозі мали пильнувати виселенців. Солдатів треба було розмістити в потягу так, щоб не сталося жодних несподіванок. Вже були випадки, коли повстанці зупиняли потяги і звільняли людей, яких везли на заслання. Отож, Опанасенкові треба було прийняти запобіжні заходи.

Місяць ще не зійшов, але зірки грайливо блимали з-за ріденьких хмар. Бійці лежали на сирому від дощів насипу довгим ланцюгом вздовж залізничної колії, яка тут робила крутий поворот і йшла дещо вгору. Через це потяг у цьому місці дуже сповільнював хід. Операція мала бути складною. У передніх та задніх вагонах їхали солдати батальйону охорони, а виселенців помістили у кількох товарних вагонах посередині потяга. Діяти треба було наступним чином. По-перше, мали бути "зняті" вартові на гамівних площадках чотирьох вагонів. Щоб не чутно було пострілів, стріляти треба було в той час, коли паровоз загуде. А він таки завжди гудів на повороті. Потім Ковель на ходу мав вскочити на площадку одного з вагонів з виселенцями, на ходу відчепити задні вагони, в яких були москалі і, либонь невелика частина виселенців. Потім по дахах наступних вагонів треба було пробігти вперед і відчепити ці вагони від передніх, де знову були солдати. Виконати це складне завдання Ковель взявся сам, але йому на допомогу дали Сокола. Ковель, коли ще вчився у ФЗУ , щодня їздив із своєї Криндачівки до Дебальцевого, де знаходилося те ФЗУ. Зрозуміло, що він завжди їздив "товарняком" на гальмівних площадках і тому добре вивчив систему зчеплення вагонів і знав, як їх треба роз’єднувати на ходу потяга.

Все йшло згідно плану. Як тільки вартові були "зняті", Ковель і Сокіл швидко наздогнали потяг і вскочили на площадку. Коваль перегнувся на бортиком площадки, а щоб він не перекинувся, Сокіл тримав його за ремінь штанів. Відкрутити гвинт стяжки і відчепити тяговий гак було справою одної хвилини. Поки вагони не віддалилися, Ковель, як мавпа виліз на дах вагону, перескочив на передній і побіг по даху, намагаючись не дуже гупати ногами. Тим часом Сокіл щосили крутив гамівне коло і задні вагони почали зупинятися. Закінчивши цю справу, він зіскочив з площадки і вибіг на насип над колією. А Ковель, пробігши чотири вагони, мусів відчіпляти їх вже сам. Це було дуже небезпечно, бо він мав лягти животом на корпус буфера, однією рукою триматися за гак, а другою відкручувати гвинт. Здійснити все це у темряві було непросто, але він у гарячці не думав про небезпеку. Працювати однією правою рукою було тяжко, вона терпла, приходилося інколи допомагати собі лівою, але найтяжче було зняти гак. Від нерівномірного ходу гак смикався, в якийсь момент натяг слабнув і у саме тоді його треба було знімати. Ковель зробив кілька невдалих спроб і зупинився трохи передихнути, випроставши руки над зчепленням. Колеса грізно гуркотіли праворуч і ліворуч, боєць мимоволі звернув на них увагу і його вперше перейняв жах можливої смерті під колесами. Але страх не деморалізував сміливця, а, навпаки, надав нових сил. Ковель вдало вибрав слушний момент і вправним рухом скинув гак. Далі він вже спокійно заліз на площадку і став крутити гальмівне коло. Саме в цей час потяг почав прискорювати біг, ніби звільнившись від зайвого тягаря і передні вагони стали швидко віддалятися. А між тим задні вагони вже зупинилися і спочатку з них не було чутно голосів, але потім двері одного з вагонів з гуркотом відсунулися і чийсь голос спитав у темряву:

- Ето что за остановка? Балогоє іль Поповка?

Відповіді він не почув, бо партизани, хоч би і хотіли відповісти, не могли почути запитання – вони лежали дещо далі, приблизно там, де мали зупинитися вагони з виселенцями. Коли солдати дали собі раду в тому, що раз попереду щось таки гуркоче, то це іде потяг, а вони таки стоять, то негайно почали стрілянину вгору. Але хтось дав команду бігти вперед і солдатня кинулася по шпалах наздоганяти потяг не припиняючи стрілянини.

А в цей час вагони з виселенцями вже стояли далі кілометри зо два. Ковелю і ще кільком бійцям треба було докласти чималих зусиль, щоб розкрутити дроти на петлях вагонних дверей. Відсуваючи двері, вони кричали людям, які вже попрокидалися:

- Люди добрі! Негайно виходьте і тікайте, хто куди зможе.

У вагонах загомоніли, почалася метушня, декілька людей, переважно молодшого віку, зразу повискакували з вагонів і кинулися врізнобіч. Однак таке бажання виявили далеко не всі. Старші люди поставилися до пропозиції втікати розважливо. Либонь вони знали про кількість охоронців, тому не сподівалися втекти далеко, крім того, зовсім старших батьків діти лишати не могли, з малими дітиськами теж ніхто не ризикував тікати. Дехто ж не хотів відпускати від себе дітей взагалі. Почалися поспішні сімейні наради, скоріше суперечки. Таким чином втекла тільки майже сама молодь.

Славко знайшов свою родину тільки щоб попрощатись по-людськи. Він заздалегідь знав, що батьки відмовляться тікати з трьома малими дітьми. І тато, і мама і сестричка з братиками дуже зраділи появі брата. І як можна було собі уявити, були і сльози, і поцілунки, і обійми. Тато ж нашвидкуруч давав синові якісь поради, тобто як себе вести у подальшому житті, від кого чекати допомоги, либонь, також видав синові якісь родинні таємниці, але про те нікому невідомо.

Ромко теж в цей час спілкувався з татом, сестри були вже великі, з ними вже можна було тікати, але отець Любомир сказав:

- Ні, я тікати не буду, я лишуся зі своєю паствою до кінця, а ти, Ромчику, бери Марійку і Оленку і тікайте мерщій, бо зараз вже прибіжить охорона. Мала Василина лишиться з нами. Синку, ні в якому разі не кидай навчання. Отець Василь допоможе тобі і сестрам дістати нові документи і прилаштує у добрих людей. А тепер біжіть і хай Господь благословить вашу дорогу!

Розцілувавшися з батьками, діти повискакували з вагону і разом кинулися навтіки. Отець Любомир осяяв хрестом їхній шлях у нове життя, а мама в сльозах тихо молилася, притискаючи малу Василину до грудей.

Вискочивши на насип, діти зустрілися зі Славком, який нетерпляче вже чекав їх нагорі. Хлопці взяли дівчаток за руки і всі разом побігли по оранці геть від колії в напрямку до купки дерев, за якими вже сходив молодий місяць. За спинами почалася була стрілянина, але швидко вщухла. Повстанці не мали вв’язуватися у бій, вони лише коротко затримали надбігаючих москалів, щоб останні втікачі мали можливість хоча б сховатись в кущах вздовж колії, а далі вони поодинці стали відходити з тим, щоб різними шляхами дістатися до свого місця збору.

Переслідувати втікачів і партизанів москалі не стали, комендант потягу робити це не дозволив. Треба було наново складати ешелон, знайти тіла вартових, які попадали з площадок після влучних пострілів, і рухатись далі, тим більше, що людей лишилася у вагонах досить багато. Рахувати їх поки що не стали, просто позакривали двері вагонів. Втрати батальйону були мінімальні – один вбитий і троє тяжко поранених вартових, з яких одного прийшлося шукати дуже довго.

Полудкін відкрив очі. Все довкола було біле, але невиразне. Поступово почали проявлятися обриси різних речей – на білій стіні решітка віддушини, нижче – якась картина, а на картині ліс, ніби повалене дерево. Біля дерева реве ведмідь, ні не реве, а свистить. Але це свистіло у вухах.

- Де я? Хто я? Що це довкола? – подумки питав себе Полудкін.

Поступово він приходив до тями. Згадав потяг, себе на площадці вагону. А що далі? Роздивляючись, він побачив біле ліжко, на ліжку білу людину. Це лікарня – нарешті зрозумів Полудкін і настрашився. Він спробував порухати пальцями рук, а потім ніг, легко покрутив головою Зрозумів, що все на місці, заспокоївся і знову заснув.

Наступного разу Полудкін прокинувся від розмови над головою. Говорили двоє – чоловік і жінка. Жіночій голос говорив:

- От бачите, він ожив, а ви не вірили!

- Віжу, віжу, ето ти его виходіла, вєрнула с того свєта.

- Ні, це не я!

- А кто же?

Відповіді Полудкін не почув, але побачив над собою схилену сиву голову з окулярами на носі.

- Ну что, браток, ожил? Благодарі вот ету дєвушку, ето она тєбє жізнь спасла.

Полудкін повернув голову набік і побачив усміхнену до нього дівчину у білому халаті і знову заснув, не встигнувши посміхнутися у відповідь.

Пройшло кілька днів, солдат одужував швидко і вже скоро ходив по палаті. Йому не раз казали, що життя йому врятувала медсестра на ім'я Аня, давши на переливання свою кров і взагалі піклуючись ним найбільше, і що він має їй за це подякувати. І ось, знайшовши зручний момент, Полудкін підійшов до Ані і сказав:

- Ви спаслі мнє жізнь,..

Але дівчина перебила його:

- Ні, вас врятував ваш образок!

Епілог

Виконавши завдання, група Золотого без втрат рушила у Карпати. Рухались по ночах, спочатку кіньми, наскільки це було можливо, потім пішки. На початку вересня вони вже були в Штуківці. За пару днів тут було сформоване з'єднання УПА, яке мало своїм завданням через Чехословаччину дійти до Західної Німеччини, щоб донести всьому світові, що Україна ще не вмерла, що вона все ще бореться за свою незалежність і свободу. Більшість наших героїв з часом опинилися в Канаді і тепер ті з них, хто ще живий, часом бувають в Україні, навідуються і у Печорну.

Доля решти героїв склалася по-різному. Ромко з сестрами знайшли притулок у далекої родини на Волині, де вони вивчилися і позакінчували вищі школи. Коли батьки повернулися з Сибіру, родина з'єдналася, але не надовго, бо діти поодружувалися і мають тепер своїх дітей. В якийсь час Роман вирішив знайти свого друга дитинства і поїхав шукати його слідів у Печорну. Тут він швидко дізнався, що тепер Ярослав Дземан живе у Глядигорах, де працює бригадиром. Друзі зустрілися і розповіли один одному про своє житті по розлуці. Ярослав розповів Романові, як він деякий час переховувався у родичів, але з часом закінчив все-таки семирічку, а потім сільськогосподарський технікум у Тернополі і з часом перебрався ближче до різних місць. Через деякий час, вже в незалежній Україні, їхніми спільними зусиллями на дністровській кручі під крислатим дубом було поставлено капличку-пам’ятник бійцям УПА. Зовсім недавно дуб розбила блискавка, але капличка стоїть досі і видна усім, хто пропливає Дністром поміж селами Печорна і Глядигори. Тато ж Славка помер на засланні, а мама ще живе, але лишилася в Сибіру, бо донька там вийшла заміж і тепер треба бавити онуків. Брати теж прижилися на новому місці і рідко навідуються у рідні місця.

Михайлик після закінчення педагогічного інституту у Дрогобичі став вчителем історії і викладає тепер в тій самій школі, в якій відбувалися деякі події, описані на цих сторінках. Теж має дітей і онучку. У вільний час він пише історію села і, зокрема, збирає матеріали про повстанський рух у Прикарпатті. У вихідні дні він нерідко приводить своїх учнів на дністровську кручу і розповідає їм, як їхні земляки із зброєю в руках боролися за незалежну Україну. Діти ж від батьків знають, що і їхній вчитель історії ще дитиною теж певним чином долучився до цієї боротьби.

Полудкін після демобілізації не поїхав у рідну Тамбовщину, а залишився в цих місцях назавжди. Спочатку він влаштувався трактористом в МТС у Губині та інколи навідувався у Печорну. Тут він, між іншим, розпитував людей про долю родини Коропецьких і знайшов тих, хто з ними листувався. Не вдаючись у деталі, він просив цих людей передати її мосьці подяку за чудесний подарунок, який врятував йому життя. Очевидно, ті люди отримали з Сибіру якусь відповідь, бо згодом директор сільської школи допоміг Полудкіну закінчити семирічку з тим, щоб той мав можливість вступити до технікуму. Отримавши спеціальність механіка, Полудкін поїхав на роботу у Делятин, оженився там на гуцулці і мав двох дочок, справжніх українських патріоток, і помер вже в незалежній Україні. Всі вони так чи інакше взяли участь у визвольних змаганнях нового часу, але це вже зовсім інша тема.

Варто сказати і про долю Вахрушева. У Норильську він став свідком великого повстання в’язнів, керованого колишніми підпільниками ОУН та УПА, що було жорстоко придушене військами МВС, але, тим не менше, мало свій позитивний результат. Після того повстання умови утримування в’язнів були дещо поліпшені, деякі справи переглянуті і декому терміни ув’язнення були дещо скорочені. Закінчивши службу, Вахрушев у тому ж званні капітана, разом із сім'єю повернувся у рідну Удмуртію. Тут його вже ніхто не називав "Пензою толстопятою", а сусіди і родичі довгими зимовими вечорами уважно слухали його розповіді про події в Західній Україні, як він там боровся з бандерівцями. Але слухаючи його розповідь про порятунок вояків УПА малими дітьми, люди добре розуміли, що він там не стільки боровся, скільки вчився і цю науку передавав їм, удмуртам.