Частина третя.

Ромко прокинувся від холоду і злякався. Скільки вони спали? Він підсунувся до отвору і виглянув зовні. Вже сіріло. Він розштовхав Славка і той прокинувся зразу. Хід, яким вони могли потрапити до Дуки, був досить широкий і хлопці полізли в нього. Дорога була відома, але через півгодини на заваді стала перепона. Хід був завалений камінням. Спочатку хлопчики розгубилися, але вони були впевнені, що не збилися з дороги. Дука би мала бути вже. Тоді Ромко зрозумів, що каміння наклали бойовики. Вони витратили з чверть години, щоб розчистити хід, відтаскавши камені назад у ширшу частину проходу. Коли вони просунулися далі, виникла нова перепона – хід перекривали збиті дошки. Отож, вони явно досягли мети. Ромко повз перший і він почав стукати у дошки. За ними не було жодного руху. Ромко взяв у руку камінчик і почав стукати сильніше.

Золотий спав на нарах тривожним сном. Стукіт над головою якимось чином вплітався в його сон, але скоро він прокинувся і зрозумів, що хтось стукає за дерев’яною стінкою. Він тихенько піднявся у напівтемряві і розбудив найближчих хлопці. Вони стали напоготові з "шмайсерами" в руках. Тоді Золотий тих спитав:

- Хто там?

- Свої! – відповів якийсь дитячий голос.

- Хто свої?

- Бігме, ми хлопці з Печорної! – донеслося з-за стінки.

Бійці переглянулися. Здивування і радість перемішалися на їхніх обличчях. Ось вона допомога! Навряд чи таким шляхом намагалися їх видобути москалі. Золотий наказав розібрати хитку стінку і двоє вояків легко відвалили її вниз. В скалі стало видно отвір, про який партизани просто забули, бо пройшло вже кілька років з того часу, коли обладнали криївку. З отвори висунулася дитяча голова. Ромко ще раз промовив: „Ми свої!” і почав вилізти з нори. Хтось допоміг йому, а потім і Славкові, який витягнув за собою подертий клумак.

Коли всі заспокоїлись, поїли з принесеного хлопцями, почалося обговорення плану подальших дій. Більша частина групи, яку мав вести Ромко, мала виходити негайно. Досвідчений Сокіл з двома бійцями мав затриматись в печері, щоб москалі не довідалися про відхід бойовиків. Вони мали час від часу подавати знаки, що партизани все ще в печері, тобто інколи стріляти і кинути одну або дві гранати. Славко лишався з групою і ближче до обіду мав вивести її до Жабиного ока. За цей час основна група мала вийти з печери і відійти далеко в ліс і вже там думати про те, як врятувати Ковеля і Орлика (тобто Ореста).

Ромко пам’ятав дорогу добре. Партизани крім зброї взяли із собою лямпи і шнурки. Без пригод дісталися до Зміїної нори, а тут затрималися, почергово спускаючися шнурком вниз. Всі дуже спішили і через годину Ромко вивів бойовиків до Жабиного ока. Як виявилося, вода знову піднялася через дощі, що відновилися від вчора. Ромко велів усім рухатися назад, але виникло невелике сум’яття, бо не всі розуміли, в чому справа. Коли відішли у трохи ширше місце, Ромко навчив партизан, яким способом треба вилізти назовні. Кожен мав набрати повні легені повітря і якмога швидше лізти в нору вперед головою і рухатись до отвору. Опинившись в кітлі, треба було встати на рівні ноги і тоді вже випустити повітря. Бійці були худі, як тріски, і слідом за Ромком один за одним без проблем щезали в норі. Аж коли лишилася остання група, виникли побоювання, що Грім може не пролізти без дихання. Він був дуже кремезною людиною. Не без жартів хлопці перев’язали його шнуркам і запевнили його, що витягнуть з нори живим або мертвим. Але все обійшлося. Грім, направду, довше інших вовтузився в норі і його таки прийшлося тягти. Він дещо очманів від тої пригоди, навіть не витерпів і випустив повітря у воду, але в останній момент.
Перші, хто виліз назовні, зразу стали на варту, хоча зброя і набої намокли і не надавалися до стрільби. На щастя, падав дощ і довкола нікого не було. Партизани дощу не боялися, бо і без нього були мокрі до нитки. Коли всі вибралися, Ромко повів групу до халабуди. Аж тут всі трохи перепочили, викрутили одежу і сіли обмірковувати, що робити далі.

Цього ранку Ковель, добре обметикувавши ситуацію, вирішив змінити поведінку на допиті. Раз іде допомога, то вона має бути вже скоро, а що на допомогу не прийде багато бійців, то це він знав напевно. Отож і він має якимось чином допомагати визволенню. Нога вже не боліла і він був готовий допомогти операції залежно від обставин. Перед Вахрушевим треба удавати себе за слабого, це ясно, однак допит він мав затягувати як можна довше і для цього якось перевести його в інше русло. Отож, він одразу заявив, що на Волині він ніколи не бував, а родичі, якщо так і є, то дуже далекі, хоч їх теж шкода і поніс далі якусь нісенітницю. Своєю поведінкою Ковель спантеличив емгебіста, який вже тішився майбутнім службовим успіхом. На питання він або говорив якісь бздури, або скаржився на біль у голові. Потім сам почав страшити капітана, що кара небесна його не мине:

- Ой будете ви, москалі, відповідати за свої злочини!

- А я не «москаль», – відказав посміхаючись Вахрушев, сам не знаючи чому.

- А хто ж ви? – здивувався Ковель?

- Я удмурт!

- Удмурт? – здивувався Ковель. Він здогадався, що це якась нація, але ухопився за можливість перейняти ініціативу на допиті і спитав, удаючи нерозуміння:

- А що це таке?

Вахрушев усвідомив, що порушив правила ведення допиту, але все ще сподіваючись схилити Ковеля до співробітництва, пояснив:

- Ето такая нація на Урале, но ето к делу не относітся. А вот если не образумітесь, то самі проведете остаток лєт за Уралом!

- Як це не «относітся»! Та ми ж з вами в одному ярмі!

Вахрушев скривився від досади на самого себе і взяв у руки цигарку, не запропонувавши курити Ковелю. Він розумів, що той десь має рацію. Знав він про зневажливе ставлення до «нацменів» взагалі, а зокрема знав, що поза очі усі, а найбільше Опанасенко, називають його «лапотником» або «Пензою толстопятою». Вахрушев при нагоді намагався пояснити начальнику, що Пенза не має жодного відношення до удмуртів і що личаки, від яких бувають грубі п’ятки, носила колись вся Росія, але Опанасенко, географічні знання якого обмежувалися програмою четвертого класу початкової школи, лише відмахувався. До того ж, в глибині душі він хизувався тим, що його предки ніколи личаків не носили, а лишень чоботи, хоча часом ходили і босі. Правду кажучи, на цьому «націоналізм» Опанасенка закінчувався, але навіть і в такому вигляді він ніколи його не виказував і, щоб показати свою собачу відданість провідній державній нації, при будь-якій нагоді висміював не тільки удмуртів чи мордвинів, але і «хохлів» теж.

Поки Вахрушев курив у задумі, до кімнати зайшов Зябліков.

- Слушай, капітан, я начинаю операцію, время не ждет.

Вахрушев помовчав і сказав у байдуже:

- Успєхов. Конвой, уведите пленного!

Зябліков пішов до себе і викликав старшину роти:

- Старшина, построй роту!

- Слушаюсь, товариш капітан! Всю роту? Второй взвод на постах, а первий отдихаєт после ночі.

- Ну, построй только третій взвод.

- Слушаюсь! Разрешите іті!

- Іді!

Третій взвод вишикувався на майдані перед церквою і чекав командирів – капітана Зябликова і молодшого лейтенанта Капітанова, якого інші офіцери жартома теж називали «капітаном», через що інколи виникали плутанина, яка все бувала якоюсь розвагою у цій собачій службі.

Орест під стріхом чув голоси на майдані і вирішив подивитися, що там робиться. Він, не зважаючи на біль у стегні, продовбав дірочку у соломі, якою була крита хата і одним оком глянув на площу. Якраз капітан Зябліков пояснював взводові «бойове завдання». Він добре чув і розумів, що говорив командир. План дій був такий. Перед входом до печери солдати мали встановити підготовлене риштування і з нього закидати печеру гранатами. Щоб бандерівці не завадили справі, кулемет з того берега мав обстрілювати печеру. Орест зрозумів, що при такому розвитку подій порятунку хлопцям нема. Єдиною надією на порятунок хоча б кількох з них, було пробиватися з боєм. Однак для цього вони мали мати нагоду і сигнал. Одночасно і нагодою і сигналом мала стати стрілянина. І таку стрілянину треба було організувати і це міг зробити тільки він, Орест. Він оглянув свою зброю. У нього був «шмайсер» з двома запасними магазинами, пістолет ТТ і лимонка. Він встав на одній нозі, підтримуючись лівою рукою за крокву. В правій руці він тримав ТТ.

Зябликов все ще розмахував руками, пояснюючи солдатам завдання, коли Орест вже взяв його на приціл. Він не хотів його вбивати, бо знав, що за статутом в разі смерті командира хтось зразу почне виконувати його обов’язки, але якщо його лише поранити, то може виникнути певне сум’яття – чи рятувати командира, чи слухати його накази, чи перебирати командування командирові взводу? Отож Орест прицілився у товстий зад командира і почав плавно натискати спусковий гачок. Як і мало бути, постріл гримнув несподівано для і нього самого, і тим більше для москалів, але так само, як і мало бути, постріл був влучним. Зябліков вхопився за задницю, ніби його вкусив пес, а потім впав на землю і поповз до найближчого плоту. Солдати вмить розбігся під і поза плоти і поки Орест лаштував «шмайсер», на площі вже не було нікого.

Тим не менше, він почав стрілянину, практично неприцільну, аби лиш наробити більше галасу. Як він і передбачав, солдати, в більшості недосвідчені, не знали, що їм робити без наказу командира. Дехто з них з-за плотів почав стріляти навмання, чим тільки підсилили паніку, інші повтікали за найближчі хати. Лише молодший лейтенант Капітанов швидко отямився і почав робити спроби взяти командування на себе. Він сховався за грубий стовбур липи у подвір’ї якраз навпроти Ореста, але не усвідомивши добре, звідки йде стрілянина, не зовсім вдало заховався і був непоганою мішенню для Ореста. Однак тому стріляти, стоячи на одній нозі, було дуже незручно. Він стрілив довгою чергою у москаля і таки поранив у плече. Тут «капітан» зрозумів свою помилку, відсунувся далі за стовбур, але командувати вже більше не став, бо негайно зайнявся своєю раною. Вистріливши один набої, Орест не став стріляти після заміни магазину, а приліг трохи відпочити, бо одна нога дуже тремтіла від напруги, а друга розболілася від різких рухів. Коли настала тиша, було чути лише квоктання переполошених курей та жалібне мекання кози, яку зачепила чиясь сліпа куля. Осмілівши, деякі солдати, що повтікали за хату, почали радитися, що його робити далі. Хтось сказав, що треба рятувати капітана, але його зрозуміли по-різному. Дехто подумав про капітана – командира загону, а хтось – про "Капітана", командира взводу, бо ж обидва були ранені. Через це непорозуміння виникла суперечка, солдати ніяк не могли зрозуміти один одного, як того капітана треба рятувати. Нарешті, коли за хату приповз ранений Капітанов, стало ясно, що треба рятувати капітана Зяблікова, який лежав ранений під плотом через дорогу. Оскільки стрілянина припинилася, солдати почали радитися, хто ж і звідки стріляв і не могли прийти до згоди, аж поки Капітонов зціпивши зуби від болю не сказав їм, що стріляли з даху хати священика. Не встигли вони прийняти якесь рішення, як з-під кручі загриміли вибухи гранат, автоматні і кулеметна черги. Усі з переляком переглянулися, але хтось зрозумів, що це партизани роблять спробу прорватися, використавши обставини на свою користь. На це вирішили не звертати поки що уваги. Та на біду, стрілянина почалася ліворуч і невдовзі праворуч. Солдати розгубилися зовсім і почали кожен на свій розсуд пробиратися до школи, але двоє таки не забули про капітана Зяблікова.

А перед тим повстанці в халабуді продовжували нараду. Вирішено було цієї ж ночі зробити напад на загін в селі з метою врятувати Орлика і Ковеля. План був такий. Перша група має прокрастися до школи і визволити Ковеля без зайвого галасу, наскільки це можливо. Михайлик казав хлопцям, що його тримають у шкільній коморі. Друга група має атакувати і захопити плебанію. Після цього кілька людей виводять коней, а решта тримає оборону. Як тільки фіру запряжуть і покладуть в неї Орлика, кілька бійців сідає на коней охляп , а кому не вистачить коней – на фіру і після цього починається швидка втеча.

Коли план був прийнятий і усі полягали відпочивати, раптом у селі почалася стрілянина. Золотий підхопився і негайно вигукнув:

- До зброї!

А бійці і самі вже були на ногах, підхопили автомати і моментально вискочили з халабуди. Золотий не міг знати у чому справа, але перестрілка могла бути лишень між москалями і повстанцями. Не довго думаючи, він наказав:

- Бігом до край лісу, там розберемося.

За п’ять хвилин вони вже могли бачити, що робиться в селі. За хатою, що навпроти плебанії скупчилося кілька солдат. Ромко гукнув командирові:

- Либонь вони викрили Ореста.

- Зрозумів. Хлопці, готуйте гранати. Вперед!

Побачивши, що москалі у паніці тікають після перших вибухів, повстанці побігли до плебанії стріляючи на ходу.

Вже на місці Золотий відібрав бійців, які мали визволяти Ковеля, а решті велів готувати коней, Ромкові ж казав мерщій лізти у печеру і негайно виводити партизанів через "Зміїну нору". Знизу часом було чути вибухи гранат і безперервна стрілянина. Золотий зрозумів, що бойовики у печері, почувши постріли, самі вирішили пробиватися на волю.

Між тим, Ковеля знову допитував Вахрушев. Коли почулися перші постріли, боєць збагнув, що почалася планована операція звільнення. Він миттю перескочив через стіл, зручним прийомом скрутив руку Вахрушева за спину і, утримуючи її, витягнув у нього з кобури пістолет. Все сталося так швидко і несподівано, що Вахрушев, якій ніколи і не був справжнім солдатом, не встиг отямитися та розкрити рота.

- Тихо, капітан! – прошепотів Ковель на вухо Вахрушеву.

Та той і не думав піднімати галас, зовсім забувши про вартового за дверима. Він без спротиву дав собі скрутити руки за спиною ременем, який Ковель блискавично висмикнув зі своїх штанів. Коли Вахрушев роззявив був рота, Ковель запхав до нього пілотку капітана, яка як раз попалася під руку. Після цього Ковель поклав нещасного черевом на підлогу і тихенько відчинив вікно. Вулицею вже бігли напіводягнені солдати в напрямку до церкви. Ковель вислизнув у кущі бузку під вікном і причаївся. Коли один з останніх із солдат пробігав повз нього, він дав йому підніжку і той носом врізався в бруківку. На його падіння ніхто не звернув уваги, бо в поспіху впали ще кілька солдат. Ковель спритно підхопив "пепеша", що випав з рук москаля і непомічений шмигонув у чиєсь подвір’я. Він знав коротшу дорогу до церкви, звідки гриміли постріли і через кукурудзу по людських городах побіг у той бік, випереджаючи москалів. Добігши до церкви, Ковель вискочив на невисоку дерев’яну дзвіницю, що стояла ближче до вулиці, і зразу почав стрільбу короткими чергами по солдатах, які вже були зовсім недалеко. Ті негайно залягли попід парканами і плотами і відкрили по дзвіниці вогонь. Ковель присів і хотів був перебігти в якесь інакше місце, але з-за плебанії пролунало кілька автоматних черг, а на подвір’ї навпроти вибухнуло три чи чотири гранати.

Солдати перенесли вогонь у той напрямок і Ковель, ховаючись за дзвоном глянув у бік плебанії. Він нічого не встиг побачити крім кількох солдат, які пригинаючись бігли між хрестами біля церкви, двоє з них тягли пораненого Зяблікова. Ковель знову присів і коли на подвір’ї все стихло, почав швидко спускатися по дерев’яних сходах. Стрілянина припинилася і Ковель зміг перебігти до плебанії. Він зрозумів, що там мали бути свої. Коли він перескочив через паркан, то побачив, як з хати двоє бойовиків виводять Орлика, який тримаючись за плечі друзів, скакав на одній нозі. Спиною до нього стояв ніхто інший як Золотий і щось казав хлопцям. Ковель підбіг до Золотого і вхопив за рукав:

- Друже!

Той різко повернувся і здивовано-радісно вигукнув:

- Це ти?

І тут же щосили комусь заволав:

- Ади, хлопці! Ковель тут! Усі сюди!

Негайно за-за стодоли вибігли Грім і Гомін, а через хвильку також Довбуш з кількома бійцями. Тим часом зі стайні вже вивели коней і впрягали у фіру. За кілька хвилин все було готове до втечі, але бойовиків з печери ще не було. Однак стрілянина внизу дещо вщухла, очевидно, партизани почали відхід. Фіра, на якій вже лежав Орлик, виїхала на дорогу і зупинилася. Ті, хто мав тікати верхи, повинні були дещо затриматись для прикриття відходу фіри. Не пройшло і хвилини, як із "Зміїної нори" виліз Славко, а за ним решта бійців. Без зайвих слів Золотий показав їм на фіру і ті зразу зрозуміли, що треба робити.

Все обійшлося щасливо, жодного переслідування не було, хіба навздогін ті з москалів, що прийшли до тями, випустили кілька автоматних черг, але кулі просвистіли мимо. Ввечері група зібралася в умовленому місці біля села Губин. Коней залишили біля покинутої лісничівки під наглядом двох бійців, а решта пішла до "Зимного яру", що був у двох кілометрах від лісничівки. Тут у гущавині лісу для виключних випадків був законсервований схрон із запасом зброї і набоїв, харчів та води. В схроні постійно перебував охоронець, який періодично виходив до Губина на зв'язок. Золотий з двома бійцями пішов до отця Василя на розвідку, а решті велів відпочивати. Повстанці у великій тісняві розмістилися у маленькому схроні, а тим, кому не вистачило місця, стали на варті з тим, щоб товариші змінили їх опівночі.

Отець Василь спокійно прийняв нічних гостей. В хаті всі вже спали, але священик ще ні. Клячачи перед образами, він на самоті читав нині дуже довгу молитву. Коли почувся умовний стук у вікно, отець Василь швидко закінчив молитися, перехрестився і пішов відчиняти двері. Впустивши повстанців, він розбудив дружину і та нашвидкуруч приготувала їм щось поїсти, а потім повкладала спати на підлозі на просторій веранді. Серйозні розмови мали відбутися рано вранці, бо бійці були до краю втомлені після напружених подій цього незвичайного дня.

Зранку в хаті вже був надрайоновий провідник ОУН друг Солтис. Часу на розмови було обмаль. Поки господиня готувала сніданок, Золотий дуже коротко доповів провідникові про втечу з печери та інші події вчорашнього дня і став слухати інструкції щодо подальших дій. Солтис усно переповів наказ від генерала Чупринки для частин УПА, які діяли в цьому надрайоні. Згідно з наказом усі частини малими групами мали до прибути до околиць села Штуковець у Карпатах для виконання особливого завдання. Останній день прибуття – 5 вересня. Ще він повідомив, що післязавтра вночі з району буде відправлений ешелон з виселеними селянами. Відповідно до окремого наказу, повстанці в міру можливостей мали перешкоджати таким акціям. Право приймати рішення у цій справі провідник залишив Золотому і швидко зник.

По сніданку бійцям дуже не хотілося покидати гостинну хату священика. Москалів у селі не було, а хата стояла край села, тому великої небезпеки у цьому не було. Хотілося побути хоча б зайву годинку в нормальних людських умовах. Отець Василь це розумів, однак розумів також, що це в певній мірі небезпечно для всіх. Хоча москалі навідувалися до села рідко, серед людей могли бути зрадники, але найближчі сусіди були люди надійні. Зав’язалася бесіда на звичайну для тих часів тему – про перспективність боротьби за самостійну Україну. Усі знали, що ніхто нічого втішного не скаже про теперішній час, бо ж занадто нерівні були сили в цій боротьбі. Але бійцям УПА треба було бути певними у тому, що їхня боротьба не даремна і вже тепер дає якусь користь. Отець Василь взяв свово:

- Дорогі брати! Хай Господь Бог благословить вашу боротьбу за святу ідею незалежної України з непохитною вірою в її справедливість і кінцеве торжество. Кожна людина, яка прагне свободи, гідна її мати, а той хто не прагне свободи, її не заслуговує. Ваша боротьба може здаватися комусь безперспективною, безглуздою, але це далеко не так.

Отець Василь на хвильку замовк, але бійці з напруженою увагою дивилися на священика. Кашлянувши у руку, той продовжив:

- Ваш мужній спротив жорстокому і безжалісному ворогові буде служити прикладом для наслідування молодому поколінню, але вже тепер, поки ви боретесь за незалежну Україну, ви змушуєте існуючу владу хоча б робити вигляд, що Україна як держава вже існує. Поки ви боретесь, влада не стане закривати українських шкіл, не переслідуватиме українське слово і нашу культуру брутально. З припиненням вашої боротьби все зміниться враз і якщо ваш прапор в слушний момент не підхопить нове покоління, то аж тоді Україна буде втрачена назавжди. Але наш нарід прагне свободи і він буде її мати.

Закінчивши говорити, отець Василь, підійшов до піаніно, відкрив кришку і пройшовся пальцями по клавішах, наче згадуючи щось. Потім сів на кріселко перед інструментом, взяв кілька акордів і заспівав густим баритоном, одночасно тихенько акомпонуючи сам собі:

Друже, чи потрафиш

Прагнути безтямно,

Жадібно шукати

Долю тут і там,

Якщо не потрафиш,

Осягни уміння,

Перше чим щось дати,

Взяти мусиш сам!

Навесні з-за хмари

Промінь землі прагне,

Спрага в день спекотний

Добре знана теж.

Хай не охолоне

Серце з перевтоми,

Бо якщо не прагнеш –

Ніби не живеш.

В променях пшениця

Рясно колоситься,

Спрагу затамує

Щедре джерело.

Хай не доторкнеться

Зимний вітер серця,

Щедрим зимне серце

зроду не було.

Друже, чи ти можеш

Дати людям пісню,

Викопати студню,

Посадити сад?

Якщо не потрафиш,

Осягни уміння,

Щоб від світу взяти

Маєш внести вклад.

Не існує міри

Міряти жадобу.

Як немає міри

Щедроcті сердець.

Маю тверду віру,

Палко прагнуть буду,

Хай жадібний буду,

Тільки б не скупець.

Відспівавши, отець Василь мовчки посидів деякий час перед клавіатурою, зворушені піснею бійці мовчали теж. Потім священик встав, посміхнувся і далі вже серйозно сказав:
-Діти мої! Прагніть та вірте, і Господь вам допоможе. А я вас благословляю на велику справу. Прошу разом помолитися:

- Отче наш, іже єси на небесах…

Бійці продовжили упівголоса слова молитви і, закінчивши її, почали збиратися. Взявши із собою запас харчів, вони рушили до схрону, де їх давно нетерпляче чекали бойові друзі. Решта дня пройшла у буденних клопотах, а коли наступила темрява, друзі віднесли Ореста для подальшого лікування до отця Василя.