Частина перша.

Великий загін особливого призначення зайшов у Печорну надвечір 18 серпня 194… року. Частини військ МВС не були рідкими гістьми у селі, але Михайлика здивувало те, що москалі прийшли так пізно. Звичайно вони приїжджали зранку на „полуторці” , у кількості не більше, ніж 10-12 осіб, але нині їх було, певно, більше сотні і прийшли вони пішки. Замурзані, мокрі від поту, у вицвілому і засмальцьованому вбранні, вкритому порохами, вони, мабуть, маширували у саму спеку аж із самого райцентру. Де був той „райцентр”, Михайлик достеменно не знав і тому саме це слово здавалося йому якимось страшним. Час від часу москалі забирали із собою когось до того таємничого райцентру, але він ніколи не чув, щоб звідти хтось повертався назад. І ще Михайлик знав, що москалі ніколи не лишалися в селі ночувати. Ачей вони боялися отих „лісових чортів”, час яких наступав десь опівночі. Він нерідко чув про них від старших дітей і підозрював, що ці чорти чомусь не люблять москалів і намагаються заподіяти їм усіляку шкоду.

Але на цей раз москалі не побоялися лишитися на ніч. „Напевно, тому, що мають мішанґвер!” – подумав Михайлик. „Машінґвер” був у його уяві чарівною зброєю. Часом він чував, як той торохтить і в його уяві кожна куля з нього вцілювала у ворога. Менш привабливими були звичайні автомати "пепеша ", але зблизька подивитися на них теж було цікаво. Тому Михайлик весь час крутився біля солдатів, в той час як їхній командир махав руками і вигукував якісь незрозумілі слова. В цілому Михайлик російські мову більш-менш зрозумів, але зміст найбільш вживаних слів він ніяк не міг второпати. Ось і тепер він почув від командира щось таке незрозуміле, а за інтонацією збагнув, що мусить мерщій тікати додому.

Дома мама і тато не звернули на нього уваги і продовжували між собою якусь розмову напівпошепки. Михайлик чув лише окремі слова: „Лишаються надовго… треба попередити… оточили… сидять голодні”. Останні слова йому були найбільш зрозумілі, бо останнім часом голодувало усе село. Михайликові було неясно, чому мама не дає йому часом ввечері молока, хоча доїть корову щодня. Звичайно на вечерю бували лише маленький кавалок хліба та пара бульб і яблука. Але нині мама налила йому велике горнятко молока і дала добру скибку білої паляниці. Невдовзі по вечері Михайлик пішов спати і спав так міцно аж до ранку, не маючи жодної уяви про те, що робилося в селі вночі.

Ромко Коропецький розумів події дещо ліпше від Михайлика, бо був старший аж на чотири роки і цього літа він закінчив шостий клас. Його батько був священиком, поважною людиною на селі і Ромко пишався своїм татом, особливо, коли той читав проповіді на Службі Божій у церкві по неділях, а люди його уважно слухали. Однак москалі тата не любили. Кожного свого приїзду вони забирали його на бесіду до сільради і мама тихо молилася за нього перед образом Матінки Божої, щоб він повернувся додому. Дякуючи Богові тато завжди повертався, але завжди казав, що треба готуватися до гіршого. Нині родина вечеряла пізно, слабенький каганець блимав перед образами, а його пломінчик відбивався в очах святих і від того здавалося, що вони слідкують за рухами мами, яка у напівтемряві накладала усім варену бульбу. Надворі панувала тиша, лише тихо цокав годинник на стіні та в курнику часом квоктали кури, займаючи сідала на ніч. Родина взялася до їжі, але раптом на дворі загримів ланцюгом пес і захлинувся у гавканні, немов навіжений. Негайно тріснув постріл і далі почулося жалібне, але коротке скавчання. Ромко зрозумів, що Кудлая більше нема. А на обійсті вже загупали чоботи, а з-за дверей почувся хрипкий голос:

- Откривай!

Ніхто не рушив з місця. Напевно усі сподівалися на те, що непрохані гості підуть далі, не почувши відповіді. Але „гості” почали гамселити в двері чимось тяжким. Увесь будинок задрижав, немов під час землетрусу у сім балів, а у креденсі тривожно задзвеніло тонке скло. Отець Любомир повільно встав з-за столу, перехрестився і став на коліна перед образами, діти і мама також підвелися і поставали за ним. Між тим двері хиталися від ударів і нарешті з гуркотом відчинилися. В хату увірвалася група солдатів і один з них ухопив священика за комір, намагаючись підвести його з колін.

- Спокойно, рєбята! – з посмішкою сказав їхній командир з одною зірочкою на погонах і, наближаючись до священика, продовжив:

- Батюшка, собирайтєсь. І ви матушка тоже, дєтішек собірітє!

- Куди і чому? .

- Вот ордер на арест! – молодший лейтенант помахав у повітрі якимось папірцем і додав:

- Сопротівленіє бесполєзно!

- Та я вже бачу… Дітей хоч пошкодуйте!

- Советская власть гуманна! Воспітаєм как положено. А ну живо! Собірайте вєщі. Пятнадцать мінут на сбори і впєрьод!

- Куди ж у ніч?

- Ноч коротка! До утра до района дойдете!

Потім молодший лейтенант звернувся до солдатів:

- Косяченко – в подвал, Полудкін – на чердак. Возьми фонарік, – він протягнув одному із солдатів жерстяний кишеньковий ліхтарик.

Солдати не поспішали виконувати наказ і топталися в сінях, заважаючи один одному. Інші з побоюванням виставили автомати. Командир поквапив:

Нарешті той, кого назвали Полудкіним, поліз скрипучою драбиною вгору. Він відкинув тяжку ляду і просунув голову у темряву, тримаючи в одній руці "пепеша", а в другій ліхтарик. Всі з напруженою увагою стежили за ним. Стоячи на драбині, солдат почав швидко ширяти променем ліхтарика по кутах горища. Він хотів скоріше закінчити цю неприємну та навіть ризиковану справу і, коли вже лаштувався був спускатися, промінь ліхтарика вихопив з темноти напружене і бліде людське обличчя. Полудкін завмер. Величезні зелені очі дивилися з темряви холодно і непорушно. Промінчик слизнув нижче – дуло "шмайсера" був націлене просто на солдата. Видно було, що це молода людина, напевно, така же молода, як і сам Полудкін. Серце солдата стиснулося, в череві відразу схолодніло, а руки і ноги заціпеніли. Вмить зникли усі думки і залишилися лише сплутані та складні відчуття жадоби життя, страху смерті, неусвідомленого парубоцького взаєморозуміння і сліпої віри у перемогу людського милосердя та братерської любові. Та за мить солдат блискавично збагнув, що він не встигне вистрілити першим, а бандерівець не буде стріляти, якщо матиме надію на спасіння.

А знизу вже з нетерпінням кричали:

- Ну чо там? Єсть кто-нібудь?

- Да нєт здесь нікаво, – нарешті отямившись, відповів Полудкін з робленою байдужістю в голосі і став повільно спускатися вниз все ще ватними ногами. Обтрусившись, він увійшов до кімнати і крадькома глянув на домашніх. У блискучих очах матері він побачив сльози подяки і відчув, що зробив направду великий людський вчинок. Звичайно ж, він розумів, що врятував чиєсь молоде життя, але звідки міг знати, що це був поранений старший син священичого подружжя, якого не встигли переправити в безпечне місце до приходу загону МВС.

- Ромчику, втікай!

Хлопчик тільки на це і чекав. Ноги самі несли його через сад до перелазу. Та негайно ж за спиною він почув:

- Стой, гадьониш! Стрєлять буду!

І майже зразу прогримів постріл, за ним другий. Та Ромко був вже за плотом. Він знав, куди бігти. У сотні метрів від хати був тільки йому відомий вхід до печери у хащах на схилах Дністра. Та від хвилювання він не міг у темряві зразу віднайти щілину, яку сам назвав „Зміїна нора”. Вже близько почувся тупіт чобіт і Ромко просто ліг долі у кущах. Через хвилину тупіт припинився і він почув голоси:

- Он нє мог далєко убєжать. Фонарік єсть?

- Батарєйка сєла.

- Дурак! Стой тут, я січас принесу лампу.

Настала тиша. Ромко лежав у незручній позі, рука затерпла і він витягнув її вздовж голови. Пальці доторкнулися до холодного шерехатого каменя. Ось тут – зрозумів Ромко і потихеньку поповз вперед. Під каменем була та сама „Зміїна нора”. Ромко прослизнув під камінь і просунувся на кілька метрів вперед. Він знав, що далі буде небезпечне провалля, тому зупинився і завмер. Через кілька хвилин знову почулися глухі голоси, тупотіння ніг і слабе блимання світла в отворі нори. Ромко прислуховувався до голосів:

- Здесь ніково нєт і там тоже нєт! Навєрно он упал вніз!

- Чорт с ним… Так і скажем… Пошлі назад.

Ромко все ще лежав тихо, з провалля тягло вогкістю і холодом. Скоро він почав замерзати і мусив трохи порухатись. Він присунувся до отвору і прислухався. В селі гавкали собаки, чулися якісь голоси, але далеко. Ромко виліз з печери. Назовні було тепліше і він ліг на минулорічному рудуватому листі, згорнувшись під кущем мов котик. Та спати він не міг. Зуби цокотіли від холоду і страху. Ніч здавалася безконечною, думки безладно роїлися в голові. Час від часу Ромко підводився і робив руханку, щоб зігрітися, і знову лягав. Під ранок холод став нестерпним і хлопчик знову заліз у нору, тепер там було тепліше, ніж назовні. Здається, він все-таки трохи поспав. Коли ледь розвиднилося, він, ховаючись серед кущів і дерев, обережно пішов у розвідку. Ромко розумів, що у порожній батьківській хаті могли поселитися солдати і треба було подумати, як врятувати брата, який з пораненою ногою залишався під стрихом у самому лігві ворогів. Намагаючись не ступати на сухе гілля, він тихенько рухався вгору. Не пройшовши і десяти кроків він у тумані розгледів скоцюблену фігуру вартового. Солдат притулився до дерева і либонь навстоячки спав. Ромко зрозумів, що порятунок Ореста треба відкласти до слушного часу. Він присів і навколішки поповз назад. Він не хотів зайвий раз заходити до печери, щоб не протоптати до неї помітну стежку. Стежка могла викрити його сховище москалям. Натомість крутим схилом у непролазних хащах дерену і ліщини він почав спускатися до Дністра. Стінка була дуже висока, суцільно заросла кущами і буками почасти повитими плющем. Корчі були майже непролазні, але Ромко знав усі стежини. Близько до берега під сірим каменем жебоніло невеличке джерело. Ромко напився холодної води, вмив лице і витершись сорочкою, роздивився довкола.. Настрій помітно покращився. „Вода справді помічна” – подумав хлопчик і вперше сам до себе посміхнувся. Після холодної ночі хотілося їсти, і Ромко пішов берегом на пасовисько, що починалося за стінкою на вигині річки. Там діти щодня пасли корів і завжди мали з собою щось щось з’їсти.

Однак було ще занадто рано і на пасовиську нікого не було. Сонце виходило з-за гори, його промінчики прорізували тоненькі, наче пір’ячко, хмаринки. Потягнув слабкий вітерець і розігнав ріденький туман над річкою. Ставало тепліше, але Ромко все ще змерз, він помахав руками, трохи пострибав і хотів десь сісти. Він помітив, що на траві було мало роси. „Нині може бути дощ”, – подумав хлопчик. Він глянув на сонечко і знову мимоволі посміхнувся. Справді, на сонечко не можна дивитися без усмішки. В кущах весело цвірінькали пташки. Ромчик прислухався до них і згадав про ліщину. Горішки вже почали достигати і ними можна було вгамувати голод. Хлопчик піднявся догори і невдовзі нарвав повну пазуху горіхів разом з плюсками (листяною обгорткою) і став лущити їх камінцем біля самої води, що злегка хлюпала на дрібному нарінку. Горішки були ще білі, але їх вже можна було їсти. За смаком вони нагадували молоко. Ромко так захопився своєю справою, що не помітив, як з гори косою стежиною до пасовиська почали виходити корови. За ними тяглися дітиська. Треба було обрати серед них надійного хлопця і попросити про допомогу у цьому скрутному становищі. Ромко ліг за каменем і почав роздивлятися. Він вже добре знав про правила маскування і затямив, що голова ніколи не має виділятися на тлі неба. Тому він обрав брилу, за якою стояв густий кущ шипшини. Тепер він буде непомітним. Поки що Ромко не пізнавав серед дітей нікого – було занадто далеко. Корови рухалися дуже повільно і мало піти багато часу поки вони наблизяться. Між тим, на березі, далеко, ген аж за пасовиськом біля порому з’явилася група солдатів. Вони щось завантажили у човен, а потім самі посідали в нього і поплили на другий берег. Там було село Глядигори.

Ромка зацікавило, що солдати там мають робити і почав стежити за ними. Солдати переправилися на другий дуже положистий берег, розвантажили човен і посунули вздовж зарінку , наближаючись до хлопчика. Ромко відповз за кущ у хвощі і спостерігав за солдатами з-за корчів. Коли вони вже були напроти, Ромко розгледів, що солдати тягнуть за собою кулемет, який всі в селі називали машінґвером або скорострілом. Деякі солдати несли в руках металеві коробки, очевидно, з набоями, двоє були з рискалями. Група пройшла ще далі і зупинилася на околиці села під густими вербами. Гілки дерев звисали майже до землі і було погано видно, що солдати там роблять. Але, принаймі було видно, що вони почали копати землю. В цьому було щось загадкове. Невже вони хочуть закопати машінґвер? – подумав Ромко. І дійсно, солдати затягли кулемет в яму, але не зовсім. Люфа стирчала дибою догори.

Тим часом діти вже наблизилися до Ромка і він вже пізнавав декого з них. Треба було вибрати серед них найнадійнішого. Таким би міг бути приятель Ромка Славко Дземан, син вчителя сільської школи, але його щось не було видно. Та з рештою, Ромко міг покластися на будь-кого, він для всіх був великим авторитетом не тільки тому, що був сином священика, але і тому, що був більш кмітливим. Діти нерідко під час випасання худоби говорили між собою про різні події в селі і околицях. Вони знали значно більше, ніж про це уявляли дорослі. Правда, старші діти не все говорили молодшим, бо все знати їм було ще зарано. Отож існували певні таємниці. Одною з них була та, що десь неподалік села була криївка вояків Української Повстанської Армії. Щоб не виказати таємницю молодшим, старші називали повстанців в розмові між собою „лісові чорти”. Однак ніхто з дітей достеменно не знав, де знаходиться та криївка. Ніхто, окрім Ромка. Він знав, бо інколи за дорученням тата відносив для бойовиків деякі пакунки ніби з харчами, а може ще з чимось. З рештою, дорослі теж знали про криївку, бо харчі для партизан збирали з усього села. Почергово для них пекли хліби, здавали молоко та яйця. Коли хтось різав кабанчика, половину сала теж виділяв партизанам. Постачанням харчів займалася одна людина. Але вже де і як вона передавала хлопцям харчі, не знав майже ніхто, або вдавав, що не знає.

Отож, Ромко міг довіритися будь-кому з дітей і став терпляче пазити, щоб у зручний момент когось покликати. Довший час корови повільно рухалися лугом, пощипуючи соковиту траву, а діти сіли кружечком під горою. Пройшов деякий час і нарешті виявилася нагода, коли якась руда корова полізла в хащі чагарів неподалік Ромка і її став виганяти малий Михайлик. Вигукуючи „Ги, мала!”, він намагався вигнати корову на пасовисько, але вона заплуталася в кущах ожини і кропиви. Ромко стиха покликав його: „Міську!” Та Михайлик не чув і вже вигнав ту неслухняну корову на відкрите місце і почав віддалятися разом з нею. Тоді Ромко гукнув голосніше „Міську, стій!”. Михайлик зупинився і закрутив головою на всі боки, не второпавши, хто його кличе. Ромко на секунду підвів голову і гукнув: „Ходи сюди!” Коли вони присіли за каменем, вкритим жовто-зеленим лишаєм, Ромко коротко повідав, що він втік від москалів і наказав Михайликові принести в обід щось поїсти та розповісти про новини в селі.

- Тоді побесідуємо, а зараз біжи і про мене нічичирк! Зрозумів? – швидко сказав він. Ромко не затримував Михайла довго, бо варував аби інші діти чогось не запідозрили. Михайлик побіг за коровою і скоро приєднався до решти пастушків.

Ромко знову подивився в бік москалів. Їх вже не було видко, але ствол скорострілу таки стирчав догори. Не побачивши нічого цікавого, Ромко ліг на траву горилиць, дивився на білі хмари, що почергово набігали на сонечко, і скоро задрімав. Він не знав, скільки пройшло часу, коли раптом скоростріл заторохтів. Ромко настрашився і поспішно відповз за камінь. Однак стрілянина йшла в інший бік. Випустивши кілька черг, кулемет затих. Ромко почекав ще трохи, але стрілянина не поновилася. Він обережно заліз на дерево, щоб подивитися, куди саме стріляли солдати. Ховаючись на стовбуром, щоб бути непоміченим з протилежного берега, хлопчик виліз на кілька метрів уверх. З дерева йому було дуже добре видно і протилежний лівий берег, і пасовисько, і стінку правого берега. І, власне, стінка зразу привернула увагу хлопчика. Було ясно, що стріляли саме туди. Кулі зрізали вершечки дерев і у прямовисній скелі відкрився темний отвір, що був входом до відомої в селі печери. Люди називали її „Дука”, але в ній мало хто бував. Дорослим вона була зовсім нецікава, та і влізти в неї можна було хіба драбиною знизу або зверху на линві. Деякі діти ж там бували, особливо Ромко зі Славком. Взагалі, печер біля села було кілька, тому його і назвали „Печорною”. Печер було стільки, що навіть ніхто не знав скільки їх точно є. Деякі печери мали дуже непомітні входи під каменями, як та „Зміїна нора”, інші мали по два або більше входів і були з’єднані між собою. Одним словом, це був справжній лабіринт, в якому можна було дуже легко заблукати. Тому більшість дітей і боялася в них влізати. Але не Ромко зі Славком. Вони настільки вивчили той лабіринт, що могли рухатися без помилок із закритими очима. Та там і було так темно, що хоч в око стрель – закривай чи відкривай очі, все одно нічого не видно. Але хлопчики мали німецький ліхтарик, який давав світло, якщо швидко-швидко натискати на спеціальну скобку збоку. Цей ліхтарик у поспіху, тікаючи від москалів, забув німецький офіцер, який квартирував у хаті Коропецьких. Отож діти ним користувалися в печерах. Інакше б вони і не дали собі ради у тому хитросплетінні підземних ходів.

Ось в цій „Дуці” і переховувалися бойовики. Коли треба, вони виходили на операції, через день хтось з них приходив на умовлене місце за харчами, але без потреби з печери не виходив ніхто. В одному з віддалених її розгалужень зверху постійно текла вода і люди в печері завжди мали що пити і могли навіть щодня вмиватися і голитися. Щоб внизу не було болота, партизани продовбали рівчак, яким відводили воду в одну з тріщин. Цю тріщину використовували також як „туалет”. В селі всі підозрювали, де переховуються боцовики, але про це не було прийнято говорити. Тому москалі і не мали жодної гадки про криївку. Тепер же Ромко зрозумів усе. Москалі якимось чином довідалися про неї і тому приїхали в село у такій кількості, щоб перекрити партизанам усіх можливі шляхи відходу і змусити їх здатися у полон. Хоча вони знали, що повстанці ніколи в полон не здаються. Ачей вони сподівалися виморити їх голодом. Ромко вже хотів злізати з дерева, коли побачив якусь фігуру, яка з’явилася на входом до печери. Тримаючися рукою за гілку найближчого дерева, щоб не впасти, ця людина піднесла до рота якусь трубу з широким отвором і закричала. До печери було досить далеко, але Ромко добре чув, усе, що прокричала людина:

- Хлопці здавайтесь! Ви оточені і шансів втекти у вас нема. Складіть зброю і вилазьте по одному. У вас не будуть стріляти. За указом Сталіна, усім хто складе зброю, гарантовані життя і свобода!

Людина, яка безперечно була зрадником, у різних варіантах повторила те саме кілька разів, але у відповідь була повна тиша. Ромко боявся, що хтось з бойовиків вилізе, спокусившись на обіцянку самого Сталіна. Хто такий Сталін він точно не знав, але розмов про його всесильність було багато. Тому, коли його питали про нього молодші діти, він для простоти пояснював, що Сталін – то російський цар, хоча він знав, що царя ніби вже давно скинули. З печери не було жодних знаків життя і людина з трубою скоро зникла. Але Ромко з дерева ще не злізав, чекав, що буде далі. А далі знову заторохкотів кулемет. Солдати стріляли по печері. Більшість куль потрапляло в скелю, викрешуючи з неї дрібні камінці, але щось потрапляло і всередину. Та Ромко знав, що партизани не такі дурні і відійшли в глиб печери, де вони були для куль недосяжні. Настрашившись, щоб солдати не почали стрілянину і довкола печери, Ромко зліз з дерева і став чекати Міська. Чекати довелося довго. Діти знову пригнали корів на пасовисько, але Михайлика серед них не було. Їхню рябу корову випасав хтось інший.

* * *

В цей день Полудкін напросився чергувати по відділенню, яке розмістилося в хаті священика. Він переконав командира, що може зробити добрий обід з харчів, які були в хаті, поки решта стоятиме на постах. Той з радістю погодився. Коли всі розійшлися, Полудкін піднявся драбиною під стріх і привідкривши ляду стиха сказав:

- Ей парень! Слишиш меня?

Відповіді не було. Тоді він гукнув голосніше:

- Ей парень, ето я! Не бойся!

Орест взяв автомат і відповів тихо:

- Що таке?

- Перень, уході, сегодня ночью уході. Я виведу тебя за село.

- Я не можу йти…

- Что ранен?

- Так, у ногу.

- Ясно…

Полудкін зліз і заходився готувати обід, але думки роїлися довкола питання, як не ускладнити далі ситуацію. Йому було шкода хлопця там на горі, і своїх теж було шкода, але найбільше було шкода себе. Якщо той бандерівець якось виявить себе, або його хтось знайде під стріхом, то трибуналу йому не минути. Не знати ж, як той поведе себе бандерівець. Солдат і цю ніч майже не спав, усе боявся, що хлопець злізе вниз і усіх їх перестріляє з автомату. Він навіть переконував командира відділення знайти якесь інше місце для ночівлі, але не знайшов для цього вагомих підстав. Досі він нікого не вбивав і тепер тільки виразно зрозумів, вбити людину йому ніяк не під силу. Це так, але що робити? Що робити далі? – вертілося у нього в голові. Поки що треба дати хлопцю щось поїсти, вирішив Полудкін у побоюванні, щоб бандерівець у пошуках їжі не спустився вночі вниз. Він взяв буханець хліба, відрізав кусінь шпондера, який знайшов у коморі, потім подумав і дістав з речового мішка бляшанку згущеного молока, яку виграв у карти в Косяченка, і поклав все це у торбину, знайдену на кухні.

Поміркувавши трохи, Полудкін здогадався додати в торбину пляшку з водою. Потім він вийшов у сіни і знову виліз наверх.

- Ей, парень! Возьмі поєсть, – гукнув він у темряву і поставив торбу край отвору. Потім подумав і додав:

- І не вилазь с оттуда. Ми скоро уйдем…

Спустившись долі, Полудкін продовжив похмуро поратися на кухні. Заглиблений у свої думки, він механічно чистив картоплю і буряки, різав сало, кришив цибулю і капусту, поки на вогні закипала вода. Коли все було готове, він хотів був відсунути баняк з вогню і взявся за вушка голіруч. Негайно він опік собі руки, від болю випустив баняк на пічку, той перевернувся і весь окріп вилився солдату на ноги. Вода налилася і в чоботи, ноги нестерпно запекло, але солдат, поспіхом сівши на підлогу, ніяк не міг стягнути ті кирзаки з ніг. Нарешті впоравшись з ними, він босий побіг до школи, де крім штабу також розмістилася санчасть. Лікар, радий з того, що має справу не з пораненим, а лише з хворим, для форми посварив Полудкіна і в той же день при нагоді відправив його до лазарету у район. Полудкін, не дивлячись на болі, почував себе найщасливішою людиною на світі, бо завдяки цю нещастю виплутався з тої ситуації, в якій опинився в силу обставин і «слабості» власного характеру.

Село в цей день жило незвичним розтривоженим життям. Крім зрозумілої метушні військових, сільський спокій порушували також нервові організатори колгоспу, які зранку прибули в село і активно включилися до роботи, тобто почали біганину від хати до хати. Треба було з конфіскованої худоби виселених селян започаткувати колгоспні корівню і стайню, але навряд чи вони б впоралися з цим завданням, якби їм не допомогли деякі місцеві люди. Ті не стільки підтримували ідею колективного господарювання, скільки їм було шкода голодної худоби, яка залишилася на покинутих обійстях. В решті-решт худобу розсортували, тобто відділили корів від коней, а свиней, кіз і курей тимчасово розподілили по людях з обов’язком повернути, коли будуть побудовані свинарник і птахоферма. Коней не було багато, їх усіх зігнали у досить велику стайню на плебанії, а корів зібрали у двох чи трьох порожніх стодолах.

* * *

Сонце вже було низенько і заходило за хмари, що збиралися на заході, коли, нарешті, прийшов Михайлик. Він увесь тремтів від страху і довго не міг сказати щось до ладу – ковтав слова, одне повторював по кілька разів, інше не докінчував. Заспокоївся він трохи аж тоді, коли Ромко похвалив його за сміливість. Він довго боявся вийти на берег непоміченим, бо москалі всюди поставили стежі. Нарешті він скористався тим, що солдати, які стояли біля їхньої хати, пішли на вечерю. Він ще раніше розповів мамі про Ромка і вона вже приготувала для нього торбинку з їжею, ніби Михайлик мав її віднести пастухам. В торбині були кілька кавалків сала, пара варених яєць, хліб і дві цибулини. Ще мама казали Михайликові нарвати яблук, нині ж як раз Яблучний спас. З такими харчами можна було протриматися два-три дні. Михайлик розповів, що майже половину села солдати погнали у райцентр. Серед них був і друг Ромка Славко. А між москалів все крутився якийсь чоловік, який часто приїжджав до села щось організовувати чи то колгосп, чи то комсомол. Ромко зрозумів, що це був Анатолій Смоляренко, секретар комсомолу. Це ж саме він і кричав через трубу до повстанців. Ще Михайлик сказав, що солдати поселилися у більших хатах виселених людей, а у школі, зробили штаб.

Переховуватися на березі було небезпечно, а „Зміїна нора” була недалеко від Дуки. Солдати могли перенести свої стежі ближче до печери, тому Ромко мусив шукати сховище десь в іншому місці. Переспати можна в одній з копиць сіна, які ще лишалися на луці в широкій і доволі глибокій долині на західній околиці села. Вони домовилися зустрітися у цей же час завтра біля „Жабиного ока”. Це було невеличке озерце, кітло, як називали його селяни, посеред тої долини, де-не-де заросле очеретом, а здебільшого оточене кам’яними брилами. Якщо дивитися зверху, то виглядало воно дуже маленьким, тому його і назвали „Жабиним оком”. Михайлик пішов, а Ромко помолився і взявся до їжі. Він не спішив, бо знав, що можна наїстися і меншою кількістю харчів, якщо жувати повільно. А харчі треба було економити. Коли він впорався і склав рештки у торбинку, вже вечоріло. Рухатися до „Жабиного ока” можна було двома шляхами – або горою через село, або низом вздовж берега до порослого лісом яру, який переходив у долину. Обидві дороги були небезпечні. Село кишіло солдатнею, а внизу навпроти печери могла бути москальська стежа. Ромко вирішив іти низом. Криючись між кущами глоду і шипшини, він дійшов до джерела і роздивився, чи не було обабіч якихось слідів. В одному місці трава була притоптана, а на глині відбився слід чобота. Так і є! Десь неподалік має бути стежа. Він зайшов за кущ ліщини і прислухався. Було тихо, лише з Глядигорів доносилося мукання корів та гавкання псів. Десь, гогочучи, на берег виходили гуси. Зовсім близько пронизливо кричала сойка. Ромко слухав і принюхувався, чи не відчує сильного запаху махорки, яку курять москалі. Раз йому здавалося, що ніби чує, а раз ні. Він не спішив і добре робив, бо раптом сойка злетіла і почувся легенький шурхіт камінців на стежині. Серце закалатало так, що Ромкові здалося, що воно зараз вискочить з грудей. Ноги стали ніби ватні, але хлопчик знайшов в собі сили тихенько присісти, а потім лягти на землю. Кроки наблизилися, але Ромко не бачив вже нічого. Він ввіткнувся носом у землю і беззвучно шепотів раз у раз: „Матінко Божа, врятуй мене!”. Кроки припинилися, хтось тихо кашлянув, потім забулькала вода. Якби Ромко володів собою, як раз би і почув зараз махорки, який відходив від москаля. А це він і був, очевидно спустився до джерела набрати у флягу води. Солдат відпив води з фляги, знову занурив її у джерело, закрутив кришку і потихеньку пішов догори.

Ромко лежав ще довго, аж поки не заспокоїлося серце, а потім у напівтемряві пішов далі. Відійшовши метрів сто, він приспішив кроки. Треба було поспішати, бо западала ніч. Досить швидко він підійшов до яру. Тут вже жодної стежі не мало бути, бо від печер було вже далеко. Майже бігцем він піднявся в долину, де було ще досить видно і він побачив, що жодної копиці на лузі вже не було. „Либонь, москалі забрали їх собі на постіль” – подумав Ромко мало не в сльозах. І що тепер робити? Він вже ладен був заснути під деревом на траві, але розумів, що може застудитися вночі. Вже почав накрапати дощ.

* * *

У печері бойовики другу годину сиділи на нараді. Становище було кепське. Запасний вихід теж потрапив у зону оточення. Москальська стежа стояла зовсім поруч з норою, про яку солдати, правда, не підозрювали, бо вона була добряче присипана минулорічним листям і четиною . Але Сокіл, коли обережно роздивлявся з нори довкола, покрив все-таки трохи розворушив. Уважне око могло це побачити і тоді москалі підсилять цю стежу. Але в будь-якому випадку пробиватися з боєм цим шляхом означало йти на вірну смерть. Те саме робити через головний вихід було ще небезпечніше. Думки були різні.

Слово взяв здоровецький шугайло Грім:

- Нема що чекати на допомогу. В кожній чоті лишилося заледве по кілька бійців. Якщо навіть в найближчій криївці довідаються про наше становище, вони нас не визволять. І самі загинуть і нам не допоможуть. Треба самим пробиватися боєм, і тільки. Ліпше це зробити нині над рано. Коли стежі почнуть куняти.

- Спішити не треба – перебив Грома Довбуш, посивілий гуцул з довгими вусами. – У нас є ще один голуб. Ми пошлемо повідомлення Шрамові і проведемо спільну операцію. Коли вони підійдуть і почнуть стрілянину, ми вдаримо зі свого боку. Така моя думка.

- Я згідний з Довбушем, але поки будемо чекати, можна пошукати ще один вихід з печери – додав Сокіл.

Золотий, який виконував обов’язки чотового після смерті Хвилі уважно слухав усіх, мовчки скручуючи собі цигарку. Діставши з кишені френча почергово трут з вати у металевій рурці, кремінь і кресало, він довго викресав вогень, а коли, нарешті, іскри запалили трут, він припалив цигарку і розважливо сказав:

- Далебі усі в чомусь мають рацію. Голуба Шрамові ми пошлемо, і вихід шукати будемо. Але часу у нас обмаль. Харчів майже нема, бо нині ж передачу зробити не встигли. Лишилося хіба трохи минулорічної бульби, одна хлібина і шматок сала. Нас є сімнадцять. Більше трьох днів ми чекати не зможемо. На всякий випадок треба готуватися до найгіршого. У нас є досить гранат. З п’яти зробимо зв’язку для себе, а решту викинемо на москалів.

- Я підриватися не хочу! – вскочив Ковель, імпульсивний східняк, зовсім ще молодий батяр, колишній розвідник у Червоній Армії. – Я ліпше загину від москальської кулі.

- А ти впевнений, що вони тебе вб’ють, а не поранять? Ковель сів, стиснувши кулаки.

- Не треба бантувати . Остаточне рішення приймемо завтра на свіжу голову. А зараз йдемо спати. Чия там черга стояти на варті? Зажурений Гомін взяв кріса і пішов ближче до виходу.

- Тільки варуй , москалі часом б’ють з того боку, – порадив йому Золотий.

А на дворі вже лляв дощ. Спочатку дрібонький, він падав щодалі все рясніше. Над Глядигорами спалахували блискавки і зразу ж гримів грім. Між вибухами грому було чути як тривожно скриплять гілки дерев, а листя шумить від дощу і вітру, але в печері було тихо і тепло. Поступово на схилах сформувались цілі потоки води і потекли просто на табір москалької стежі, що стояла внизу під Дукою. Вода загасила вогнище, яке солдати розклали під брезентовим дахом, підмочила солдатські шинелі, на яких сторожа мала спати, і харчі у речових мішках. У таборі почалася велика метушня, москальську лайку можна було чути аж у печері. У Золотого промайнула думка: „Треба скористатися моментом”. Він кликнув:

- Ковель, до мене! Швидко!

Вояк, який вже мостився спати, підбіг до командира.

- Спробуй прорватися, поки негода. Якщо вдасться, ми підемо за тобою. набоями. Його друзі швидко спустили додолу линву, якою завжди користалися в необхідних випадках. Ковель почав прощатися з ними: - Ну, друзі, не згадайте лихого, прощавайте усі!

Він потиснув руки і поцілувався з усіма. Потім незграбно перехрестився я взявся за линву.

- Дай Боже – майже в один голос промовили йому стиха.

Одна мить, і Ковель зник у темряві. Та сталося непередбачуване. Руки погано тримали на слизькій линві і він практично впав з шестиметрової висоти. Нога підвернулася і Коволь від болю присів. За мить щось тяжке опустилося на його голову і він більше не пам’ятав нічого.