Частина перша.

- Ну чьо там? Єсть кто-нібудь?

- Да нєт здесь нікаво, – нарешті отямившись, відповів Полудкін з робленою байдужістю в голосі і став повільно спускатися вниз все ще ватними ногами. Обтрусившись, він увійшов до кімнати і крадькома глянув на домашніх. У блискучих очах матері він побачив сльози подяки і відчув, що зробив направду великий людський вчинок. Звичайно ж, він розумів, що врятував чиєсь молоде життя, але звідки міг знати, що це був поранений старший син духовного подружжя, якого не встигли віднести в безпечне місце до приходу загону.

Отримавши від Полудкіна ліхтарик, Косяченко поліз у темну і вогку пивницю, але крім купи торішньої бульби нічого там не побачив. Після обшуку збори пішли досить швидко, тим паче, що багато брати не було дозволено. Дрібно хрестившись, сестри з вузликами почергово виходили в двір, а матінка, знайшовши момент, в темноті зловила праву руку Полудкіна і втиснула в неї невеликий металевий предмет з ланцюжком. Солдат миттєво зметикував, що це якийсь медальйон і сховав його в кишеню. Коли всі зібралися у дворі і були готові до виходу, батько почав цілувати дітей і нахилившись до сина шепнув у вухо:

- Ромчику, втікай!

Хлопчик тільки на це і чекав. Ноги самі несли його через сад до перелазу. Та негайно ж за спиною він почув:

- Стой, гадьониш! Стрєлять буду!

І майже зразу прогримів постріл, за ним другий. Та Ромко був вже за плотом. Він знав, куди бігти. У сотні метрів від хати був тільки йому відомий вхід до печери у хащах на схилах Дністра. Та від хвилювання він не міг у темряві зразу віднайти щілину, яку сам назвав „Зміїна нора”. Вже близько почувся тупіт чобіт і Ромко просто причаївся у кущах. Через хвилину тупіт затих і він почув голоси:

- Он нє мог далєко убєжать. Фонарік єсть?

- Батарєйка сєла.

- Дурак! Стой тут, я сейчас принесу лампу.

Настала тиша. Ромко боявся поворухнутися, але рука затерпла і він витягнув її вздовж голови. Пальці доторкнулися до холодного шерехатого каменя. Ось тут – зрозумів Ромко і потихеньку поповз вперед. Під каменем була та сама „Зміїна нора”. Ромко прослизнув під камінь і просунувся на кілька метрів вперед. Він знав, що далі буде небезпечне провалля, тому зупинився і завмер. Через кілька хвилин знову почулися глухі голоси, тупотіння ніг і слабе блимання світла в щілині. Ромко прислуховувався до голосів:

- Здесь нікого нєт і там тоже нєт! Навєрноє он упал вніз!

- Черт с ним… Так і скажем… Пошлі назад.

Ромко все ще лежав тихо, з провалля тягло вогкістю і холодом. Скоро він почав замерзати і мусив трохи порухатись. Він присунувся до отвору і прислухався. В селі гавкали собаки, чулися якісь голоси, але далеко. Ромко виліз з печери. Назовні було тепліше і він ліг на минулорічному рудуватому листі, зігнувшись мов равлик під кущем. Та спати він не міг. Зуби цокотіли від холоду і страху. Ніч здавалася безконечною, думки безладно роїлися в голові. Час від часу Ромко підводився і робив руханку для зігріву і знову лягав. Під ранок холод став нестерпним і хлопчик знову заліз у нору, тепер там було тепліше, ніж назовні. Здається, він все-таки трохи поспав. Коли ледь розвиднилося, він, ховаючись серед кущів і дерев, обережно пішов на розвідку. Треба було подумати, як врятувати Ореста, який з пораненою ногою залишався під стріхом у самому лігві ворогів. Ромко розумів, що у порожній хаті могли поселитися солдати. Намагаючись не ступати на сухі сучки, він тихенько рухався в гору. Не пройшов він і десяти кроків, як у тумані розгледів скоцюблену фігуру вартового. Солдат притулився до дерева, либонь навстоячки спав. Ромко зрозумів, що порятунок Ореста треба відкласти до слушного часу. Він присів і на колінках поповз назад. Він не хотів зайвий раз заходити до печери, щоб не протоптати до неї помітну стежку. Стежка могла викрити його сховище москалям. Натомість крутим схилом у непролазних хащах дерену і ліщини він почав спускатися до Дністра. Стінка була дуже висока, суцільно заросла кущами і буками пости повитими плщем. Корчі були майже непролазні, але Ромко знав усі стежини напам’ять. Близько до берега під сірим каменем жебоніло невеличке джерело. Ромко випив холодної вони і помив лице, витершись сорочкою. Настрій помітно покращився. „Направду вода помічна” – подумав хлопчик і вперше сам до себе посміхнувся. Після холодної ночі хотілося їсти, отож, треба було подумати про їдження і Ромко пішов берегом на пасовисько, що починалося за стінкою на вигині річки. Там діти щодня пасли корів і завжди мали щось поїсти.

Однак було ще занадто рано і на пасовиську нікого не було. Сонце виходило з-за гори, його промінчики прорізували тоненькі, наче пір’ячко, хмаринки. Потягнув слабкий вітерець і розігнав ріденький туман над річкою. Ставало тепліше. Ромко помахав руками, трохи пострибав і хотів десь присісти і зауважив, що на траві було мало роси. „Нині може бути дощ”, – подумав хлопчик. Він глянув на сонечко і знову мимоволі посміхнувся. Направду, на сонечко не можна дивитися без посмішки. В кущах весело цвірінькали пташки. Ромчик прислухався до них і згадав про ліщину. Горішки вже почали достигати і ними можна було вгамувати голод. Хлопчик піднявся догори і невдовзі нарвав повну пазуху горіхів разом з листяною обгорткою і став лущити їх камінцем біля самої води, що злегка хлюпала на дрібному нарінку . Горішки були ще білі, але їх вже можна було їсти. За смаком вони нагадували молоко. Ромко так захопився своєю справою, що не помітив, як з гори навкіс до пасовиська почали виходити корови. За ними тяглися дітиська. Треба було обрати серед них надійного хлопця і попросити про допомогу у цьому скрутному становищі. Ромко ліг за каменем і почав роздивлятися. Він вже добре знав про правила маскування і затямив, що голова ніколи не має виділятися на тлі неба. Тому він обрав брилу, за якою стояв густий кущ шипшини. Тепер він буде непомітним. Поки що Ромко не пізнавав серед дітей нікого – було занадто далеко. Корови рухалися дуже повільно і мало піти багато часу поки вони наблизяться. Між тим, на березі, далеко, ген аж біля порому з’явилася група солдат. Вони щось завантажили у човен, а потім самі посідали в нього і поплили на другий берег. Там було село Глядигори.

Ромка зацікавило, що вони там мають робити і почав слідкувати за солдатами. Солдати переправилися на другий дуже положистий берег, розвантажили човен і посунули вздовж зарінку , наближаючись до хлопчика. Ромко відповз за кущ у хвощі і спостерігав за солдатами з-за корчів. Коли вони вже були напроти, Ромко розгледів, що солдати тягнуть за собою кулемет, який всі в селі називали машінґвером або скорострілом. Деякі солдати несли в руках металеві коробки, очевидно, з набоями, двоє були з рискалями. Група пройшла ще далі і зупинилася на околиці села під густими вербами. Гілки дерев звисали майже до землі і було погано видно, що солдати там роблять. Але, принаймі було видно, що вони почали копати землю. В цьому було щось загадкове. Невже вони хочуть закопати машінґвер? – подумав Ромко. І дійсно, солдати затягли кулемет в яму, але не зовсім. Ствол стирчав дибою догори.

Тим часом діти вже наблизилися до Ромка і він вже пізнавав декого з них. Треба було вибрати серед них найнадійнішого. Таким би міг бути приятель Ромка Славко Дземан, син вчителя сільської школи, але його щось не було видно. Та з рештою, Ромко міг покластися на будь-кого, він для всіх був великим авторитетом не тільки тому, що був сином священика, але і тому, що був найрозумнішим. Діти нерідко під час випасання худоби говорили між собою про різні події в селі і околицях. Вони знали значно більше, ніж про це уявляли дорослі. Правда, старші діти не все говорили молодшим, бо все знати їм було ще зарано. Отож існували певні таємниці. Одною з них була та, що десь неподалік села була криївка вояків Української Повстанської Армії. Щоб не виказати таємницю молодшим, старші називали повстанців в розмові між собою „лісовими чортами”. Однак ніхто з дітей достеменно не знав, де знаходиться та криївка. Ніхто, окрім Ромка. Він знав, бо інколи за дорученням тата відносив для бойовиків деякі пакунки ніби з харчами, а може ще з чимось. З рештою, дорослі теж знали про криївку, бо харчі для партизан збирали з усього села. Почергово для них пекли хліби, здавали молоко, яйця. Коли хтось різав кабанчика, половину сала теж виділяв партизанам. Постачанням харчів займалася одна людина. Але вже де і як вона передавала хлопцям харчі, не знав майже ніхто, або удавав, що не знає.

Отож, Ромко міг довіритися будь-кому з дітей і став терпляче пазити, щоб у зручний момент когось покликати. Довший час корови повільно рухалися по лузі, пощипуючи соковиту траву, а діти сіли кружечком під горою. Пройшов деякий час і нарешті виявилася нагода, коли чиясь руда корова полізла в хащі чагарів неподалік Ромка і її став виганяти малий Михайлик. Вигукуючи „Ги, мала!”, він намагався вигнати корову на пасовисько, але вона заплуталася в кущах ожини і кропиви. Ромко стиха покликав його: „Міську!” Та Михайлик не почув і вже вигнав ту неслухняну корову на відкрите місце і почав віддалятися разом з нею. Тоді Ромко гукнув голосніше „Міську, стій!”. Михайлик зупинився і закрутив головою на всі боки, не второпавши, хто його кличе. Ромко на секунду підвів голову і гукнув: „Ходи сюди!” Коли вони присіли за каменем, вкритим жовто-зеленим лишаєм, Ромко коротко повідав, що він втік від москалів і наказав Михайликові принести в обід щось поїсти та розповісти про новини в селі.

- Тоді побалакаємо, а зараз біжи і про мене мовч! Зрозумів? – швидко сказав він. Ромко не затримував Михайла довго, бо варував аби інші діти чогось не запідозрили. Михайлик побіг за коровою і скоро приєднався до решти пастушків.

Ромко знову подивився в бік москалів. Їх вже не було видко, але ствол скорострілу таки стирчав догори. Не побачивши нічого цікавого, Ромко ліг на траву горилиць, дивився на білі хмари, що почергово набігали на сонечко, і скоро задрімав. Він не знав, скільки пройшло часу, коли раптом скоростріл заторохтів. Ромко настрашився і поспішно відповз за камінь. Однак стрілянина йшла в інший бік. Випустивши кілька черг, кулемет затих. Ромко почекав ще трохи, але стрілянина не поновилася. Він обережно заліз на дерево, щоб подивитися, куди саме стріляли солдати. Ховаючись на стовбуром, щоб бути непоміченим з протилежного берега, хлопчик виліз на кілька метрів уверх. З дерева йому було дуже добре видно і протилежний лівий берег, і пасовисько, і стінку правого берега. І, власне, стінка зразу привернула увагу хлопчика. Було ясно, що стріляли саме туди. Кулі зрізали вершечки дерев і у прямовисній скелі відкрився темний отвір, що був входом до відомої в селі печери. Люди називали її „Дука”, але в ній мало хто бував. Дорослим вона була зовсім нецікава, та і влізти в неї можна було хіба драбиною знизу або зверху на линві. Деякі діти ж там бували, особливо Ромко зі Славком. Взагалі, печер біля села було кілька, тому його і назвали „Печорною”. Печер було стільки, що навіть ніхто не знав скільки їх точно є. Деякі печери мали дуже непомітні входи під каменями, як та „Зміїна нора”, інші мали по два або більше входів і були з’єднані між собою. Одним словом, це був справжній лабіринт, в якому можна було дуже легко заблукати. Тому більшість дітей і боялася в них влізати. Але не Ромко зі Славком. Вони настільки вивчили той лабіринт, що могли рухатися без помилок із закритими очима. Та там і було так темно, що хоч в око стрель – закривай чи відкривай очі, все одно нічого не видно. Але хлопчики мали німецький ліхтарик, який давав світло, якщо швидко-швидко натискати на спеціальну скобку збоку. Цей ліхтарик у поспіху, тікаючи від москалів, забув німецький офіцер, який квартирував у хаті Коропецьких. Отож діти ним користувалися в печерах. Інакше б вони і не дали собі ради у тому хитросплетінні підземних ходів. Ось в цій „Дуці” і переховувалися бойовики. Коли треба, вони виходили на операції, через день хтось з них приходив на умовлене місце за харчами, але без потреби з печери не виходив ніхто. В одному з віддалених її розгалужень зверху постійно текла вода і люди в печері завжди мали що пити і могли навіть щодня вмиватися і голитися. Щоб внизу не було болота, партизани продовбали рівчак, яким відводили воду в одну з тріщин. Цю тріщину використовували також як „туалет”. В селі всі підозрювали, де переховуються бойовики, але про це не було прийнято говорити. Тому москалі і не мали жодної гадки про криївку. Тепер же Ромко зрозумів усе. Москалі якимось чином довідалися про неї і тому приїхали в село у такій кількості, щоб перекрити партизанам усіх можливі шляхи відходу і змусити їх здатися у полон. Хоча вони знали, що повстанці ніколи в полон не здаються. Ачей вони сподівалися виморити їх голодом. Ромко вже хотів злізати з дерева, коли побачив якусь фігуру, яка з’явилася на входом до печери. Тримаючися рукою за гілку найближчого дерева, щоб не впасти, ця людина піднесла до рота якусь трубу з широким отвором і закричала. До печери було досить далеко, але Ромко добре чув, усе, що прокричала людина:

- Хлопці здавайтесь! Ви оточені і шансів втекти у вас нема. Складіть зброю і вилазьте по одному. У вас не будуть стріляти. За указом Сталіна, усім хто складе зброю, гарантовані життя і свобода!

Людина, яка безперечно була зрадником, у різних варіантах повторила те саме кілька разів, але у відповідь була повна тиша. Ромко боявся, що хтось з бойовиків вилізе, спокусившись на обіцянку самого Сталіна. Хто такий Сталін він точно не знав, але розмов про його всесильність було багато. Тому, коли його питали про нього молодші діти, він для простоти пояснював, що Сталін – то російський цар, хоча він знав, що царя ніби вже давно скинули. З печери не було жодних знаків життя і людина з трубою скоро зникла. Але Ромко з дерева ще не злізав, чекав, що буде далі. А далі знову заторохкотів кулемет. Солдати стріляли по печері. Більшість куль потрапляло в скелю, викрешуючи з неї дрібні камінці, але щось потрапляло і всередину. Та Ромко знав, що партизани не такі дурні і відійшли в глиб печери, де вони були для куль недосяжні. Настрашившись, щоб солдати не почали стрілянину і довкола печери, Ромко зліз з дерева і став чекати Міська. Чекати довелося довго. Діти знову пригнали корів на пасовисько, але Михайлика серед них не було. Їхню рябу корову випасав хтось інший.

* * *

В цей день Полудкін напросився чергувати по відділенню, яке розмістилося в хаті священика. Він переконав командира, що може зробити добрий обід з харчів, які були в хаті, поки решта стоятиме на постах. Той з радістю погодився. Коли всі розійшлися, Полудкін піднявся драбиною під стріх і привідкривши ляду стиха сказав:

- Ей парень! Слишиш меня?

Відповіді не було. Тоді він гукнув голосніше:

- Ей парень, ето я! Не бойся!

Орест взяв автомат і відповів тихо:

- Що таке?

- Перень, уході, сегодня ночью уході. Я виведу тебя за село.

- Я не можу йти…

- Что ранен?

- Так, у ногу.

- Ясно…

Полудкін зліз і заходився готувати обід, але думки роїлися довкола питання, як не ускладнити далі ситуацію. Йому було шкода хлопця там на горі, і своїх теж було шкода, але найбільше було шкода себе. Якщо той бандерівець якось виявить себе, або його хтось знайде під стріхом, то трибуналу йому не минути. Не знати ж, як той поведе себе бандерівець. Солдат і цю ніч майже не спав, усе боявся, що хлопець злізе вниз і усіх їх перестріляє з автомату. Він навіть переконував командира відділення знайти якесь інше місце для ночівлі, але не знайшов для цього вагомих підстав. Досі він нікого не вбивав і тепер тільки виразно зрозумів, вбити людину нізащо йому не під силу. Це так, але що робити? Що робити далі? – вертілося у нього в голові. Поки що треба дати хлопцю щось поїсти, вирішив Полудкін у побоюванні, щоб бандерівець у пошуках їжі не спустився вночі вниз. Він взяв буханець хліба, відрізав кусінь шпондера, який знайшов у коморі, потім подумав і дістав з речового мішка бляшанку згущеного молока, яку виграв у карти в Косяченка, і поклав все це у торбину, знайдену на кухні.

Поміркувавши трохи, Полудкін здогадався додати в торбину пляшку з водою. Потім він вийшов у сіни і знову виліз наверх.

- Ей, парень! Возьмі поєсть, – гукнув він у темряву і поставив торбу край отвору. Потім подумав і додав:

- І не вилазь с оттуда. Ми скоро уйдем…

Спустившись долі, Полудкін продовжив похмуро поратися на кухні. Заглиблений у свої думки, він механічно чистив картоплю і буряки, різав сало, кришив цибулю і капусту, поки на вогні закипала вода. Коли все було готове, він хотів був відсунути баняк з вогню і взявся за вушка голіруч. Негайно він опік собі руки, від болю випустив баняк на пічку, той перевернувся і весь окріп вилився солдату на ноги. Вода налилася і в чоботи, ноги нестерпно запекло, але солдат, поспіхом сівши на підлогу, ніяк не міг стягнути ті кирзаки з ніг. Нарешті впоравшись з ними, він босий побіг до школи, де крім штабу також розмістилася санчасть. Лікар, радий з того, що має справу не з пораненим, а лише з хворим, для форми посварив Полудкіна і в той же день при нагоді відправив його до лазарету у район. Полудкін, не дивлячись на болі, почував себе найщасливішою людиною на світі, бо завдяки цю нещастю виплутався з тої ситуації, в якій опинився в силу обставин і «слабості» власного характеру.

Село в цей день жило незвичним розтривоженим життям. Крім зрозумілої метушні військових, сільський спокій порушували також нервові організатори колгоспу, які зранку прибули в село і активно включилися до роботи, тобто почали біганину від хати до хати. Треба було з конфіскованої худоби виселених селян започаткувати колгоспні корівню і стайню, але навряд чи вони б впоралися з цим завданням, якби їм не допомогли деякі місцеві люди. Ті не стільки підтримували ідею колективного господарювання, скільки їм було шкода голодної худоби, яка залишилася на покинутих обійстях. В решті-решт худобу розсортували, тобто відділили корів від коней, а свиней, кіз і курей тимчасово розподілили по людях з обов’язком повернути, коли будуть побудовані свинарник і птахоферма. Коней не було багато, їх усіх зігнали у досить велику стайню на плебанії, а корів зібрали у двох чи трьох порожніх стодолах.

* * *

Сонце вже було низенько і заходило за хмари, що збиралися на заході, коли, нарешті, прийшов Михайлик. Він увесь тремтів від страху і довго не міг сказати щось до ладу – ковтав слова, одне повторював по кілька разів, інше не докінчував. Заспокоївся він трохи аж тоді, коли Ромко похвалив його за сміливість. Він довго боявся вийти на берег непоміченим, бо москалі всюди поставили стежі. Нарешті він скористався тим, що солдати, які стояли біля їхньої хати, пішли на вечерю. Він ще раніше розповів мамі про Ромка і вона вже приготувала для нього торбинку з їжею, ніби Михайлик мав її віднести пастухам. В торбині були кілька кавалків сала, пара варених яєць, хліб і дві цибулини. Ще мама казали Михайликові нарвати яблук, нині ж як раз Яблучний спас. З такими харчами можна було протриматися два-три дні. Михайлик розповів, що майже половину села солдати погнали у райцентр. Серед них був і друг Ромка Славко. Серед солдатів все крутився якийсь чоловік, який часто приїжджав до села щось організовувати чи то колгосп, чи то комсомол.. Ромко зрозумів, що це був Анатолій Смоляренко, секретар комсомолу. Це ж саме він і кричав через трубу до повстанців. Ще Михайлик сказав, що солдати поселилися у більших хатах виселених людей, а у школі, зробили штаб.

Переховуватися на березі було небезпечно, а „Зміїна нора” була недалеко від Дуки. Солдати могли перенести свої стежі ближче до печери, тому Ромко мусив шукати сховище десь в іншому місці. Переспати можна в одній з копиць сіна, які ще лишалися на луці в широкій і доволі глибокій долині на західній околиці села. Вони домовилися зустрітися у цей же час завтра біля „Жабиного ока”. Це було невеличке озерце, кітло, як називали його селяни, посеред тої долини, де-не-де заросле очеретом, а здебільшого оточене кам’яними брилами. Якщо дивитися зверху, то виглядало воно дуже маленьким, тому його і назвали „Жабиним оком”. Михайлик пішов, а Ромко помолився і взявся до їжі. Він не спішив, бо знав, що можна наїстися і меншою кількістю харчів, якщо жувати повільно. А харчі треба було економити.

Коли він впорався і склав рештки у торбинку, вже вечоріло. Рухатися до „Жабиного ока” можна було двома шляхами – або горою через село, або низом вздовж берега до порослого лісом яру, який переходив у долину. Обидві дороги були небезпечні. Село кишіло солдатнею, а внизу навпроти печери могла бути москальська стежа. Ромко вирішив іти низом. Криючись між кущами глоду і шипшини, він дійшов до джерела і роздивився, чи не було обабіч якихось слідів. В одному місці трава була притоптана, а на глині відбився слід чобота. Так і є! Десь неподалік має бути стежа. Він зайшов за кущ ліщини і прислухався. Було тихо, лише з Глядигорів доносилося мукання корів та гавкання псів. Десь, гогочучи, на берег виходили гуси. Зовсім близько пронизливо кричала сойка. Ромко слухав і принюхувався, чи не відчує сильного запаху махорки, яку курять москалі. Раз йому здавалося, що ніби чує, а раз ні. Він не спішив і добре робив, бо раптом сойка злетіла і почувся легенький шурхіт камінців на стежині. Серце закалатало так, що Ромкові здалося, що воно зараз вискочить з грудей. Ноги стали ніби ватні, але хлопчик знайшов в собі сили тихенько присісти, а потім лягти на землю. Кроки наблизилися, але Ромко не бачив вже нічого. Він ввіткнувся носом у землю і беззвучно шепотів раз у раз: „Матінко Божа, врятуй мене!”. Кроки припинилися, хтось тихо кашлянув, потім забулькала вода. Якби Ромко володів собою, як раз би і почув зараз махорки, який відходив від москаля. А це він і був, очевидно спустився до джерела набрати у флягу води. Солдат відпив води з фляги, знову занурив її у джерело, закрутив кришку і потихеньку пішов догори.

Ромко лежав ще довго, аж поки не заспокоїлося серце, а потім у напівтемряві пішов далі. Відійшовши метрів сто, він приспішив кроки. Треба було поспішати, бо западала ніч. Досить швидко він підійшов до яру. Тут вже жодної стежі не мало бути, бо від печер було вже далеко. Майже бігцем він піднявся в долину, де було ще досить видно і він побачив, що жодної копиці на лузі вже не було. „Либонь, москалі забрали їх собі на постіль” – подумав Ромко мало не в сльозах. І що тепер робити? Він вже ладен був заснути під деревом на траві, але розумів, що може застудитися вночі. Вже почав накрапати дощ.

* * *

У печері бойовики другу годину сиділи на нараді. Становище було кепське. Запасний вихід теж потрапив у зону оточення. Москальська стежа стояла зовсім поруч з норою, про яку солдати, правда, не підозрювали, бо вона була добряче присипана минулорічним листям і четиною . Але Сокіл, коли обережно роздивлявся з нори довкола, покрив все-таки трохи розворушив. Уважне око могло це побачити і тоді москалі підсилять цю стежу. Але в будь-якому випадку пробиватися з боєм цим шляхом означало йти на вірну смерть. Те саме робити через головний вихід було ще небезпечніше. Думки були різні.

Слово взяв здоровецький шугайло Грім:

- Нема що чекати на допомогу. В кожній чоті лишилося заледве по кілька бійців. Якщо навіть в найближчій криївці довідаються про наше становище, вони нас не визволять. І самі загинуть і нам не допоможуть. Треба самим пробиватися боєм, і тільки. Ліпше це зробити нині над рано. Коли стежі почнуть куняти.

- Спішити не треба – перебив Грома Довбуш, посивілий гуцул з довгими вусами. – У нас є ще один голуб. Ми пошлемо повідомлення Шрамові і проведемо спільну операцію. Коли вони підійдуть і почнуть стрілянину, ми вдаримо зі свого боку. Така моя думка.

- Я згідний з Довбушем, але поки будемо чекати, можна пошукати ще один вихід з печери – додав Сокіл.

Золотий, який виконував обов’язки чотового після смерті Хвилі уважно слухав усіх, мовчки скручуючи собі цигарку. Діставши з кишені френча почергово трут з вати у металевій рурці, кремінь і кресало, він довго викресав вогень, а коли, нарешті, іскри запалили трут, він припалив цигарку і розважливо сказав:

- Далебі усі в чомусь мають рацію. Голуба Шрамові ми пошлемо, і вихід шукати будемо. Але часу у нас обмаль. Харчів майже нема, бо нині ж передачу зробити не встигли. Лишилося хіба трохи минулорічної бульби, одна хлібина і шматок сала. Нас є сімнадцять. Більше трьох днів ми чекати не зможемо. На всякий випадок треба готуватися до найгіршого. У нас є досить гранат. З п’яти зробимо зв’язку для себе, а решту викинемо на москалів.

- Я підриватися не хочу! – вскочив Ковель, імпульсивний східняк, зовсім ще молодий батяр, колишній розвідник у Червоній Армії. – Я ліпше загину від москальської кулі.

- А ти впевнений, що вони тебе вб’ють, а не поранять?

Ковель сів, стиснувши кулаки.

- Не треба бантувати . Остаточне рішення приймемо завтра на свіжу голову. А зараз йдемо спати. Чия там черга стояти на варті?

Зажурений Гомін взяв кріса і пішов ближче до виходу.

- Тільки варуй , москалі часом б’ють з того боку, – порадив йому Золотий.

А на дворі вже лляв дощ. Спочатку дрібонький, він падав щодалі все рясніше. Над Глядигорами спалахували блискавки і зразу ж гримів грім. Між вибухами грому було чути як тривожно скриплять гілки дерев, а листя шумить від дощу і вітру, але в печері було тихо і тепло. Поступово на схилах сформувались цілі потоки води і потекли просто на табір москалької стежі, що стояла внизу під Дукою. Вода загасила вогнище, яке солдати розклали під брезентовим дахом, підмочила солдатські шинелі, на яких сторожа мала спати, і харчі у речових мішках. У таборі почалася велика метушня, москальську лайку можна було чути аж у печері. У Золотого промайнула думка: „Треба скористатися моментом”. Він кликнув:

- Ковель, до мене! Швидко!

Вояк, який вже мостився спати, підбіг до командира.

- Спробуй прорватися, поки негода. Якщо вдасться, ми підемо за тобою.

набоями. Його друзі швидко спустили додолу линву, якою завжди користалися в необхідних випадках. Ковель почав прощатися з ними:

- Ну, друзі, не згадайте лихого, прощавайте усі!

Він потиснув руки і поцілувався з усіма. Потім незграбно перехрестився я взявся за линву.

- Дай Боже – майже в один голос промовили йому стиха.

Одна мить, і Ковель зник у темряві. Та сталося непередбачуване. Руки погано тримали на слизькій линві і він практично впав з шестиметрової висоти. Нога підвернулася і Коволь від болю присів. За мить щось тяжке опустилося на його голову і він більше не пам’ятав нічого.

Колона бранців під конвоєм шістьох автоматників виходила з села. На чотирьох фірах їхали жінки і діти, кілька чоловіків похнюпившись йшли ззаду пішки. Серед них разом з татом йшов і Славко Дземан. Малі діти плакали, а жінки навіть не намагалися їх заспокоювати, бо стиха плакали і самі. Майбутня доля людей виглядала невідомою і тому ще більш страшною. Перед виходом командир загону сказав, що їх виселяють згідно спецпостанови за „сотруднічество с бандітамі”, але куди їх вивезуть, не знав він і сам. Коли почалася гроза, усе прийшло у замішання, колона розтягнулася на пів-кілометри. Солдати щось кричали один одному, але через грозу мало що чули. Грім гримів мало не щосекунди. Щоб якось узгодити дії, солдати бігали один до одного, підганяли візників, не дуже дбаючи про охорону. Вони були впевнені, що чоловіки від своїх родин нікуди не втечуть. З рештою, вони мали рацію – скористатися обставинами для втечі ніхто і не думав. Але Славко думав інакше. Втекти він замислив ще раніше, але коли почався дощ, рішення визріло остаточно. Він сумнівався тільки, як до такого вчинку поставиться тато. А батько йшов поруч і думав про те саме – що ліпше для Славка – втекти чи лишитися з родиною. Шанс втекти був добрий, майже певний, але що може чекати дитину в майбутньому, було невідомим. Солдати, нарешті, зупинили передню фіру і почали підганяти усіх вперед. Треба було вирішувати негайно. Батько в темряві потиснув Славкові руку і той зрозумів що, тато благословляє його на втечу. Скориставшись тим, що солдати наказали чоловікам бігти до останньої фіри і спрямували ліхтарики вперед, він відстав від натовпу і зразу скочив у придорожній рівчак. Натовп змішався в бігу і солдати не помітили його втечу. Коли вони здогадалися перерахувати піших бранців, Славко був вже далеко. Мокрий він прибіг до бабусиної хати і переночував у неї на сіннику, бо не хотів турбувати стареньку.

А Ромко давно вже міцно спав. Він все-таки встиг назбирати до зливи добрий оберемок сіна на луці, добре, що солдати забирали копиці недбало. Потім він швидко побіг до Жабиного ока. Там була ще одна нора. Вона була як раз над цим кітлом убік Дністра. Досить вузький отвір поступово розширювався і переходив у просторий хід, який піднімався весь час догори. Ромко знайшов більш-менш рівне місце, постелив сіна і на кам’яній підлозі і зразу ліг спати, навіть нічого не поївши. На дворі лляв дощ мов з відра, але Ромко не чув нічого, він спав, як вбитий.

Над рано капітана Вахрушева розбудив вартовий. Він трусив капітана з плече і стиха, але збуджено повторював:

- Товарищ капітан, товаріщ капітан, вставайте! Вставайте, товарищ капітан. Бендеровца поймали!

Вахрушев мотав головою, але при слові „бандеровец” всочив на рівні ноги і вихопив пістолет з-під подушки. Побачивши свого солдата, швидко заспокоївся і сів. До нього дійшов зміст слів.

- Где он? Давай єго сюда.

У кабінет директора школи, де розмістився начальник спецвідділу капітан Вахрушев, два москалі ввели мокрого, скривленого Ковеля. Він шкутильгав, голова була перев’язана бинтом, сам він йти не міг. Капітан подивився на полоненого і наказав солдатам:

- В учительскую!

Він ледь стримував радість. Це ж треба! Пройшло трохи більше доби, а вже один „бендера” в руках. Але капітан не спішив. Нехай в’язень понервує, помучиться, тоді буде більш „ручний”. Він пішов до виходку, що стояв в кінці шкільного подвір’я, потім неквапливо помився зі шкільного рукомийника, а тоді велів черговому розтопити пічку і приготувати чай. Накинувши на плечі кітель із синіми погонами, капітан став на ґанку і закурив папіросу. Задумливо пускаючи дим колечками, він складав у голові план допиту. З рештою, техніка допиту йому вже давно відома, але в кожному конкретному випадку треба враховувати усі обставини. Тут ми маємо справу з пораненою людиною. Щоб полонений був більш поступливим, треба до нього проявити людяність. Він посміхнувся, зробив останню затяжку, наплював у мундштук папіроси, щоб загасла і шпурнув недопалок за ґанок. Потім неквапливо зайшов у вчительську кімнату, сів навпроти Ковеля і звернувся до нього так:

- Давайтє знакоміться. Я – капітан Вахрушев. А ви кто?

- Я – Ковель, боєць УПА.

Вахрушев помовчав, дістав пачку „Казбеку”, розкрив і підсунув до Ковеля:

- Курітє!

Ковель не рухався, він думав. Курити хотілося страшенно, але він боявся втратити твердість духу, піддавшись на хитрощі емгебіста. З другого боку, цигарка могла дещо заспокоїти. Задовільнившись останньою думкою, він повільно взяв папіросу, покрутив пальцями, розм’якшуючи затверділий тютюн. Потім злегка дунув у мундштук і підніс цигарку між двома пальцями до рота. Капітан вже запалив сірника і підставив його Ковелю. Ковель припалив цигарку і глибоко втягнув в себе тютюновий дим. „Хай це буде моя остання цигарка в моєму житті”, – подумав він.

- Так я про фамілію вас спрашиваю, нє про клічку.

- А фамілія моя написана на небесах, коли туди потрапите, довідаєтесь.

- Шутіте? Но нє будем обострять отношеній. Тєм болеє, что фамілія ваша нам ізвестна.

– Тоді нема що питати…

- Нам ізвєстно многоє. Ми знаєм про все ваші преступлєнія, но готови всьо простіть і вам, і вашим…

Капітан замислився, підшукуючи потрібне слово.

- Ні я, ні мої друзі не потребуємо жодного прощення.

В цей час солдат приніс у чайнику чай.

- Налєйтє нам два стакана!

- Я чаю не хочу. – твердо відказав Ковель.

- Ну, тогда ми даєм вам врємя подумать.

Сержант, отведітє плєнного в санчасть. Пусть єму сдєлают перевязку і накормят.

Вахрушев відкинувся на кріслі. Він побачив, що переламати Ковеля буде непросто. Треба подумати як це зробити, порадитися з начальством. Може сам майор приїде на допит. Ці бандерівці обов’язково мають бути взяти живими з кількох причин. З одного боку, тоді буде більша імовірність, що хтось з них погодитися на співпрацю. Капітан подумав „співпраця”, але малося на увазі, що хтось з партизанів стане провокатором. З другого боку, серед повстанців мала бути дуже поважна „птиця”. Взяти одного з провідників УПА, було мрією Вахрушева. Такий успіх давав надії на подальшу службову кар’єру і для нього і для майора Опанасенка. Однак він не знав, що Хвилі вже нема серед живих.

* * *

Дощ продовжував падати з невеликими перервами цілий день. Бойовики в печері зрозуміли, що мають справу з досвідченим противником. Крім явної сторожі, москалі зробили ще кілька скритих постів довкола виходу. Один з них, власне і схопив Ковеля після спуску, для надійності тріснувши його прикладом у потилицю. Голуба в дощ пускати не було сенсу, тому спроба зв’язку відкладалася на невизначений час. В печері панував гнітючий настрій.

У Ромка теж настрій був невеселий, бо не знав, що його робити далі в цій ситуації. Він навіть менше переживав за себе, як за улюбленого старшого брата, який лишився у ворожому лігві голодний і слабий. Уява раз на раз малювала картини одна одної страшніше – як москалі викривають Ореста і як він вмирає від ворожої кулі, стікаючи кров’ю. І він нічим йому допомогти не може і навіть не знає, куди тепер подітися самому. Ні тато, ні мама не мали родичів по сусідніх селах. Вони приїхали в Печорну здалеку. В самій Печорній шукати допомоги у людей небезпечно. По тому він думав далі: раз тато казав тікати, то якийсь порятунок має бути. І ось нарешті у голові сяйнула думка: „Отець Василь!”. Справді, отець Василь Романюк мав парохію в Губині, це недалеко. Він відвідував тата досить часто і вони інколи довго балакали при закритих дверях. Отож, він є надійною людиною, вихід є! Але якщо і отця Василя арештували, то тоді що? А якщо не арештували, то як він допоможе врятувати Ореста? Ромко не міг лишити брата в небезпеці, але врятувати його сам-один не в силах. Не відомо, як довго залишаться в селі москалі. Все залежить від того, як себе будуть вести партизани. Поступово думки в голові починали приходити у певний порядок. Треба якимось чином врятувати партизан, а вже з їхньою допомогою рятувати Ореста. Але як їх можна непомітно вивести з печери? Із „Зміїної нори” був хід до Дуки і він його знав, але шляхи доступу до нори перекриті. З другого боку, якщо він і пробереться до бойовиків, то все одно вивести їх усіх через „Зміїну нору” не вдасться.

У таких думках проходив день. Ромко вже майже все непомітно з’їв і знову був голодний. Якби не дощ, можна було б знову піти по ліщину або хоча б по ожину, але вбрання треба берегти сухим. Тим часом він відчув, штанці вже мокрі. Він помацав довкола – у сховищу була вода. Ромко настрашився не на жарт. Він не міг зрозуміти, звідки взялася вода. Але не видно було, щоб вода швидко піднімалася, Ромко заспокоївся і все зрозумів. Від дощів вода з усіх боків стікала до Жабиного ока і саме тому піднялася і почала заливати вхід до печери. Він знав, що треба робити – роздягнутися „на голяса” і скрутити одежу найтугіше, щоб не дуже намокла. Так він і зробив і посунув спиною по воді до виходу, намагаючися тримати згорток вище. Вода дійшла вже до половини отвору, але Ромко щасливо дістався зовні. Одежа, правда, намокла, але не дуже. На щастя саме в цей час дощ падати перестав. Ромко побіг вниз до лісу і вбрав під деревом штанці та сорочку. Звичайно, що взуття він не мав.

Знизу було добре видно всю долину аж до самого верху. Якщо би Місько йшов зверху, то Ромко міг його побачити, але Місько, хоч малий, міг зрозуміти, що від села просто в долину йти небезпечно. Тому він піде лісом. Не тим, що тягнеться по схилах Дністра, а тим, що з другого краю долини. Отож Ромко почав спостерігати за лісом, сидячи під деревом. Дощ то переставав, то знову падав, але зверху краплі падали весь час. Ромко знайшов дещо похилу липу і притулився до її стовбура. Це його трохи рятувало. Час минав, Ромко вже почав замерзати, але на узліссі нікого не було видно. Ромко помахав руками, з’їв рештки хліба і сала і дещо зігрівся. Вже веселіше він подивився в бік і лісу і побачив між дерев дві фігурки, одну меншу, а другу більшу. Він спочатку занепокоївся, але потім зрадів, пізнавши у меншій фігурі Михайлика. А хто ж то другий? Чи не Славко часом? Ромко придивився пильніше. Так і є, Славко. Забувши про обережність, він побіг хлопцям назустріч. Ті побачивши його, побігли теж.

- Здоров, друзяка! Здоров, друже! – вигукнули обидва, кинувшись у обійми.

- Ти звідки? – дещо отямившись, спитав Ромко Славка.

- Втік!

- Як?

- Військова таємниця! – пожартував Славко.

– Про це потім, а зараз – до сигли в халабуду. Там і поговоримо.

Халабуду колись спорудили лісоруби, але в ній давно ніхто не бував. Там було сухо, бо була зроблена добротно. Мала навіть якісь двері. Зразу Ромко з’їв ще досить теплої бульби, випив і майже гарячого молока з пляшки. Про це все подбала мама Михайлика. Потім почалася розмова. Михайлик розповів про новини, а саме, що солдати позганяли позабираних в людей коней на подвір’я плебанії і тримають їх у великій стайні Коропецьких. Він хотів вже іти, але хлопчики його затримали, бо міг ще знадобитися. Вияснивши обставини втечі Славка, в яких не було нічого цікавого, діти перейшли до діла: Що робити далі? Ромко розповів про свій намір врятувати бойовиків, але як до них дістатися? Найліпше би це можна було зробити через печеру коло Жабиного ока, але чи є з неї прохід до Дуки? Хлопчики обговорювали цю можливість і тут Славко згадав, що йому давніше розповідала бабця. Ніби хтось колись впустив у Дуку півня і качку. Півня більше ніхто не бачив, але качка на другий день вже плавала по Жабиному оці. Та сама качка! Отож прохід існує, його треба тільки знайти. Хлопці зразу загорілися тою ідеєю. Перш за все треба мати ліхтарик і взуття. Німецький ліхтарик, свічки і ще деякі речі Ромко тримав не в хаті, а у „Зміїній норі”. Там же були старенькі черевики. Отож, як не крути, лізти до тої нори таки треба. Це головне. Треба також мати якийсь міцний шнурок на всякий випадок. Треба також взяти щось поїсти партизанам перед втечею. Справу відкладати не можна, тому все треба робити швидко. Михайлика відправили додому, щоб приніс завтра зранку якмога більше харчів. Ромко пішов на розвідку до „Зміїної нори”, а Славко теж пішов до села, щоб взяти у бабці чи у сусідів трохи теплих речей.

Ромко лісом підкрадався до рідної хати і з-за дерев виглядав, де саме стоїть москальська стежа. Поки що нікого не було видно. Ось і той крислатий дуб, біля якого стояв солдат вчора вночі. Ромко причаївся в кущах ожини і став пазити довкола. Нікого не було видно, але Ромко не спішив. І доречно. Скоро від їхньої хати вийшов солдат з ґвером і пішов до дуба. Там він зупинився і тут же з-за стовбура перед ним опинився другий. Вони про щось побалакали, а потім обидва сіли під деревом і, спершися об нього плечима, запалили цигарки. Було видно, що вони боялися, щоб їх ніхто не побачив, бо ховали вогники в долонях, а другою рукою розганяли дим. До „Зміїної нори” було не більше двадцяти метрів і Ромко вирішив ризикнути. Тим більше, що солдати не могли його бачити, бо нора була нижче на схилі. Ромко перехрестився і крадькома підійшов до нори і вслизнув туди. Він швидко намацав сховок. Там лежав ліхтарик, дві свічки, сірники, ножик і ще якісь дрібниці. Але в поспіху Ромко черевиком відсунув ножик вбік і він впав вниз у провалля. От нещастя! Вже обережніше він забрав решту речей, запхав їх за пазуху, черевики зв’язав шнурками, повісив через шию і поліз назад. Перед виходом він прислухався. Все було тихо. Тоді він остаточно виліз і почав відходити назад вже низом, обминаючи якнайдалі той дуб нагорі. Коли він вже був на достатній відстані, він знову піднявся наверх і подивився до дуба, але вже нікого не побачив. „Справу зроблено!” – полегшено зітхнув він, взув черевики і, тримаючись залісненого берега спустився нижче в долину. Коли вже від дуба можна було побачити лише вершечок, він перейшов долину і пішов до халабуди. Славко був вже тут. Він приніс кожушок, штани і грубу сорочку для Ромка, шнурок і дещо поїсти. Сам він вже був вбраний тепліше. Хлопчики випробували ліхтарик, трохи поїли і полягали спати, вкрившися кожушком і притулившися один до одного. Так було тепліше.

Діти в халабуді прокинулися рано, поснідали і стали чекати на Михайлика. Але Михайлик прийшов не сам. Нині корів вигнали не на берег, а сюди в долину. І кожен з пастушків мав при собі торбинку з їжею. Вони почергово все позносили до халабуди і хлопці почали готуватися до „акції”. Вони поскладали речі на кожушок, все міцно скрутили і прикріпили до згортку шнурок. Цим шнурком вони мали тягти за собою той клумак з харчами. Свічки, сірники і ліхтарик вони мали при собі.

День був похмурий, знову заповідало на дощ. Хлопчики підійшли до Жабиного ока і побачили, що вода вже відійшла. Замулений отвір до печери був майже відкритий, в норі теж було болото. Вони познімали штанці і полізли у воду. Спочатку вони заштовхали в нору речі, повім влізли самі. Перше ніж, рухатися далі, Ромко велів помолилися, після чого відчайдухи поповзли вперед. Славко ліз попереду, а Ромко на шнурку тягнув згорток. Хід поступово розширювався і скоро хлопці опинилися у невеликій залі, в якій вони вже один раз колись були. Вони запалили свічку і почали досліджувати печеру. Фактично це була не заля, а велика тріщина, яка звужувалася вгорі. Підлогу утворювали кам’яні плити, а далі камінь був вкритий сумішшю жорстви і глини. Ще далі темніла велика калюжа, яку можна було обійти хіба по болоті з боків. Якщо звідси був якийсь вихід, він би мав бути десь за калюжею. Славко зняв черевики, засукав штанці і зі свічкою ступив у воду. Вода була така холодна, що аж ломило кістки. Тим не менше Славко обережно перейшов калюжу і вперся у кам’яний уступ, яким стікала вода. Вода текла у калюжу, з якої витікала у вузьку щілину зліва. Славко виліз на уступ і проліз уперед. Хід звужувався і вів праворуч. Внизу текла вода маленьким струмочком. Ступаючи по воді можна було протискатися вперед боком. Легенький протяг відхиляв полум’я свічки, тому Славко зрозумів, що хід далі є. Він вже швидше повернувся назад до Ромка. Вони загасили свічку і удвох розтерли задубілі ноги Славка. Коли ноги зігрілися, Славко взяв ліхтарик і, час від часу освітлюючи дорогу, рушив уперед. Ромко з клумаком рухався за ним.

Хід вів уверх, часом звужувався, тоді застрягав клумак і його треба було витягати двома руками, а це було дуже незручно, бо у тріщині розвернутися було складно. На щастя тріщина поступово ширшала, але тепер через кожні 10-15 метрів шлях перешкоджали невеликі уступи, а на долі траплялись неглибокі калюжі. Славко зрідка освітлював хід ліхтариком, малі рятівники перепочивали і рухались далі.

Через годину вони вийшли у нову залю, значно більшу і вищу. Посеред неї було озерце а зверху де-не-де звисали кам’яні бурульки. Вони ніби потрапили у казку. Було одночасно і страшно, і захоплююче. По боках залі були уступи різної висоти або окремі брили каміння. Діти запалили свічки і пішли досліджувати залю з різних кінців. Ромко пішов ліворуч і знайшов біля самої підлоги вузьку щілину. Він кинув у неї камінь і камінь загуркотів кудись вниз. Ромко пішов далі, але більше нічого не знайшов. Славко ж знайшов два майже однакові ходи. Діти порадилися і вирішили лізти тим, що ширший. Рятівники рушили уперед. Прохід інколи ставав дуже тісним, але рухатися було можна, часом боком, часом загнувшись. Знову дуже заважав той клумак. Наші дослідники минули дві невеличкі залі, між якими можна було лише проповзти і знову опинилися у великій залі. Роздивившись, вони зрозуміли, що це була та сама, в якій вони вже були раніше.

Діти вже були достатньо змучені. Треба було відпочити і поїсти. Вони розв’язали клумак, дістали хліб, варені яйця, сало, яблука. Води в них не було, але вода була в озерці.

* * *

В цей час Вахрушев знову допитував Ковеля, але той відмовлявся відповідати на будь-які питання. Він говорив тільки, що його нудить і що в нього дуже болить голова. Капітан викликав фельдшера і той сказав, що у полоненого, очевидно, струс мозку, а з ногою нічого страшного – тільки дещо розтягнув мя’з, через три дні все пройде. Однак йому би треба полежати ще один день. Вахрушев замислився і вийшов перекурити. Як раз Михайлик гнав з пасовиська корову.

- Мальчик, іді сюда! – гукнув до нього Вахрушев.

Михайлик з острахом підійшов і привітався:

- Слава Ісусу Христу!

- Слава, слава. Іді прінєсі молока.

- Куди?

- Занєсеш в кабінет директора. Знаєш?

- Добре.

Михайлик побіг за коровою додому. Мама видоїла корову і налила молока в глечик.

- Іди вже віднеси йому того молока, най би він ним захлинувся до дідька!

Хлопчик взяв молоко і пішов до школи. Вартовий впустив дитину всередину, не спитавши нічого. Михайлик постукав у кабінет директора, але ніхто не відповів. Тоді він обережно відкрив двері висунув голову:

- Можна?

Людина, що сиділа до нього спиною, повернула голову перев’язану брудним бинтом. Капітана не було видно, але Михайлик сказав:

- Я приніс молоко.

- Став на стіл, – байдуже відповіла людина, і Михайлик зайшов до кабінету. Він вже знав, що москалі спіймали одного бойовика і зрозумів, що це саме він. Сам не знаючи чому, він захотів поділитися з партизаном таємницею і прошепотів:

- Ромко зі Славком пішли рятувати ваших через „Жабине око”.

Не встиг Ковель нічого відповісти, як у кабінет зайшов директор. Він буквально на хвильку вийшов у якійсь справі і тепер був дуже роздратований, побачивши хлопчика наодинці з партизаном. Хоча жодних підозр в нього не виникло, це все-таки був непорядок – лишати полоненого самого. У досаді він гримнув на дитину:

- А ну-ка, бєгі отсюдова, пострєл!

Михайлик шмигонув у коридор і побіг додому.

Ковель між тим замислився. Очевидно, Ромко і Славко були сільські хлопці, але що то за «жабине око»? Зразу він нічого не розумів. Голова, дійсно, дуже боліла. Капітан щось питав його, а він думав про своє. Нарешті, він збагнув, що якийсь порятунок друзям буде. Це докорінно міняло ситуацію. Їм негайно треба подати надію. Треба погодитися з капітаном і піти на переговори з бойовиками. Капітан же все питав його:

- Так будєм молчать или как?

- Пити хочу, – відповів Ковель.

Вахрушев налив у склянку молока і підсунув Ковелю. Той повільно взяв молоко і став пити маленькими ковтками. Він все ще думав, що його робити. Міняти тактику поведінки зразу після зустрічі з хлопчиком він не хотів, щоб не викликати на того підозри. Але треба робити вигляд, що він готовий на поступки. Що сказати друзям він знав. А поки що він сказав капітану:

- На зраду я ніколи не піду!

- Какая „зрада”? Ви только сделаєтє доброє дєло і для себя і для ваших товаріщей.

- Я вам не вірю.

- Повєрьтє документам. Вот приказ о помилованіі, добровольно сложившим оружиє. Єслі не будєтє упорствовать, ви попадєтє в ету катєгорію. В протівном случає вам грозит 25 лєт, нє мєньше. Ви вєрньотєсь на свободу глубокім старіком. Не губітє свою жизнь.

- Я думаю, що сидіти мені все одно доведеться. А свою долю кожен вирішує сам. Я можу тільки сказати хлопцям, що я живий.

- Вот і прекрасно! Нам больше нічего нє надо, – зрадів Вахрушев.

В цей день в Дуці панував зосереджений настрій. Пошуки виходу з печери тривали безперервно. Партизани вже досконало вивчили весь лабіринт ходів, але всі вони були тупикові. Зранку Довбуш прив’язав шифровку до ніжки голуба і випустив його з печери. Москалі зразу помітили птаха і почали стрілянину. Якщо вони його не збили, голуб принесе повідомлення до зв’язкового у Губині. Той ланцюжком має передати повідомлення Шрамові. Це може зайняти багато часу. Треба робити щось самим. З глибини печери бойовики кинули три гранати в отвір, намагаючись докинути до табору москальської стежі. Гранати не могли долетіти і вибухали перед печерою у деревах. Кожен раз у відповідь з того берега починав стрілянину кулемет. Десь по обіді в печеру донісся металевий голос:

- Друзі, ви чуєте мене? Друзі, ви чуєте мене? – це кілька разів через рупор повторив Ковель, стоячи над печерою разом з Вахрушевим і кількома солдатами.

- А ну, тихо! – скомандував Золотий. Та всі і так замовкли у напруженні.

- Друзі, слухайте мене уважно і думайте самі що вам робити. Я живий і моєму життю ніщо не загрожує. Зі мною проблем не буде! – так кричав Ковель і повторив та саме кілька разів.

Однак його вже ніхто не слухав, всі разом повеселіли, потискали один одному руки і говорили: „Тримаймось!”

В останній отриманій від командування інструкції говорилося про введення умовної сигналізації у випадках, коли є можливість спілкуватися з вояками, взятими в полон. Цю таємну інструкцію не видавали емгебістам навіть зрадники. Слова „слухайте мене уважно” означали, що за ними буде слідувати важлива інформація. „Думайте самі, що вам робити” означало „тримайтесь до кінця”. Слово „проблема” у будь якому контексті означало, що допомога вже йде. Бійці не мали жодної уяви, яка може їм йти допомога, але вірили, що це правда.

* * *

Ромко і Славко, перекусивши, приступили до нових пошуків. Вони знову пішли до тої щілини, яку раніше бачив Ромко вздовж лівої стіни. Підлізши під скалу, Славко посвітив униз ліхтариком, дзижчачи ним у тиші щосили. Він розгледів, що за щілиною внизу була дуже велика заля, стеля якої була майже на рівні щілини. Більше він нічого не встиг побачити, бо швидко стискати ліхтарик заболіла рука. Тоді Ромко казав Славкові тримати його за ноги і заліз у щілину якнайглибше. Він висунув голову у простір і став дзижчати ліхтариком почергово правою і лівою руками. Щілина обривалася високим уступом, а самій залі не було видно кінця. Він подригав ногами і Славко його витягнув назад. Хлопчики обговорили, як робити спуск і першим почав спускатися Ромко. Він перев’язався шнурком під раменами і взявся за нього обома руками. Славко тримав шнурок через плече, наступивши на кінець ногою і стоячи спиною до щілини. Так Ромко спустився добре. Потім Славко спустив клумак і став думати, як йому спускатися самому. Він позносив каменів, яких було багато довкола і навали їх на кінець шнурка, зробивши на ньому великий ґудз. Сам він задом поліз у щілину і, спустивши ноги, випробував, чи міцно тримає шнурок. Здалося, що міцно, і Славко почав спускатися. Ромко світив йому ліхтариком. Славко вже спустився досить глибоко, коли шнурок раптом тихо, а далі швидше поїхав і хлопець разом з ним впав униз. На щастя, вже не було так високо і Славко нічого не пошкодив, хоча трохи настрашився.

Діти почали обстеження печери. Вона була не просто велика, а направду величезна. Окремі кам’яні брили були розкидані у безладді тут і там, зверху звисали довгі вапнякові бурульки, на кінцях яких у світлі ліхтарика виблискували краплі води. Темна вода вкривала більшу частину підлоги, лишаючи широкі сухі смуги вздовж стін, які часом піднімалися уступами до склепіння. Справжній палац! Але пошуки нічого не дали. Щілин в залі було кілька, але вони всі були завузькі. Славко поліз був одну з них, але так застряг в ній, що ледве виліз. Печерні мандрівці відпочивали і шукали знову, весь час тримаючися разом. Свічки догорали, їх треба було берегти. Хлопчики роздивилися залю знизу, а потім, видряпуючися по каменях, обстежили і верхню частину. Вибившися з сил, вони присіли відпочити під прямовисною стіною. Настрій був кепський, вони вже не знали що робити далі і, бануючи, сиділи мовчки. Треба було повертатися назад. Назад шукати нові ходи, чи назад на поверхню? Про останнє ніхто з них не наважувався казати першим. Ромко, сидячи на камені безсило опустив руки і відхилився назад. Раптом ліва рука намацала в щілині між каменями, якийсь металевий предмет. Ромко вхопив його в руку – це був ніж. Хлопець не міг зразу повірити, але це був ніж, і, головне, його власний ніж, який вчора впав у прірву зі Зміїної нори.

- Ади, Славку! Це мій ніж! – заволав Ромко.

Славко, звичайно, нічого не зрозумів – ніж це добре, але що з того? Вскочивши на ноги і чомусь пошепки Ромко йому нарешті пояснив, що над ними є Зміїна нора і в цьому є порятунок. Второпавши в чому річ, Славко негайно почав розглядатися, як можна дістатися наверх. Перед ними була стіна, така висока, що промінь ліхтарика не сягав до її верха. Ліва стінка піднімалася догори уступами, вкритими каменюками. Сміливці полізли до самого верху і посвітили ліхтариком праворуч. Уступ, на якому вони стояли зігнувшись, обривався як раз перед темною щілиною, під якою була майже прямовисна стінка. Очевидно, там і був вхід до „Зміїної нори”. Радощам не було меж, але швидко стало ясно, що дістатися до отвору надзвичайно складно. Це був би значний ризик для життя. Щілина, сама хоч і досить широка, з їхнього краю ставала зовсім вузенькою. Тут влізти було неможливо, а до ширшої частини можна було дістатися хіба тільки висячи на руках над прірвою, як на турніку. Перебираючи руки по верхньому краю плити через півметра-метр можна було дістатися до ширшої частини і тоді вже можна було підтягнутися і влізти в нору.

- Ромчику, спішити не будемо, давай спочатку заберемо речі, – запропонував Славко. Хлопчики підняли клумак, запалили свічку і почали роздивлятися. При ближчому розгляді стало ясно, що справа, хоч і складна, але не безнадійна – на стінці де-не-де були невеличкі виступи, на які можна було легенько спиратися ногами. Першим мав лізти Славко, бо мав більше сили в руках. Для страховки він обмотався шнурком, який через плече тримав Ромко, заздалегідь спершися ногою у камінь. В другій руці він тримав свічку. Славко просунув пальці в щілину, зчистив з неї пісок і шутер, щоб було надійніше триматися і почав рухатися до краю уступа. Досягнувши краю, він вже повис на руках, і, намацавши ногою невеличкий виступ, пересунув праву руку далі. Так само він пересунув і ліву руку, потім знову праву. Ромко потихеньку відпускав шнурок. Ось уже і ширша частина. Славко підтягнувся на руках вище і вже сперся на праву долоню, але в щілину зразу влізти не міг, бо заважала голова. Секунду Славко повисів у такому положенні, а потім нахилив голову якмога нижче і подався вперед. Коли він вже ліг животом на плиту, влізти в нору не було не складно. Трохи перепочивши, він гукнув:

- Ромцю, давай клумак.

Передавши на шнурку речі, Ромко став сам готуватися повторити Славкову авантуру. Всередині все захололо, як тільки подумав про прірву під собою. Його підбадьорив товариш, який кинув йому кінець шнурка:

- Не бійся, в разі чого витягну.

Ромко знову обв’язався шнурком під раменами і повис на руках. Шнурок заважав, але був натягнутий добре. Забувши про страхи, Ромко просунувся далі і, дригаючи ногами, вліз у нору, фактично витягнутий Славком.

Маленькі рятівники були щасливі. Справа здавалася їм зробленою і вони прилягли в норі відпочити. Не зчулися, як позасинали.

* * *

Пізно ввечері Вахрушев радився з командиром загону Зябліковим, теж капітаном. Бандерівці не піддавалися на агітацію, а Ковель більше не погоджувався на будь-яку співпрацю з „органами”. Зябліков наполягав на знищенні боївки гранатами. Однак Вахрушев заперечував і сказав, що за агентурними даними серед бандерівців був командир УПА високої ранги. Взяття його в полон означало обезголовити повстанський рух в цілій окрузі.

- Но ми нє можем сідеть здєсь бесконечно! Давєча я получіл предпісаєніє двігаться к Росошанському лєсу, там снова бєзобразнічаєт Шрам.

- Ета птіца поважнєє Шрама будєт. Я беру на сєбя всю отвєтсвенность за задержку.

- Ну, развє так! Но советую тебе бить с Ковелем покруче.

- Да, єго надо сломать, попробую другіє мєтоди. Судя по клічкє он родом с Волині, возможно у нєго там родствєнікі. Возьму єго „на пушку”, мол оні в наших руках.

На тому офіцери розійшлися. Зябліков пішов спати, а Вахрушев викликав до себе Ковеля. Він все ще сподівався, що Ковель може переконати повстанців вийти з печери. Підстави для таких міркувань були, бо інколи партизани виходили з криївок, спокусившись на обіцянки життя і волі.

Коли Ковель сів перед Вахрушевим, той зразу сказав:

- Я получіл с Волині нєпрятниє для вас свєденія.

Ковель не зрозумів, при чому тут Волинь, але все одно занепокоївся і це не пройшло повз увагу Вахрушева. Намагаючися бути обережним, Ковель спитав:

- Що саме?

- Ви нє догадиваєтєсь?

- Догадуюсь, – на всякій випадок сказав Ковель і Вахрушев вирішив, що він на вірному шляху. Він хитро посміхався і мовчав. Ковель же з Волинню нічого спільного не мав, бо був родом аж з Криндичівки, що на Луганщині, і він зрозумів, що це якась провокація і в цій ситуації йому було вигідніше зробити вигляд, що він на неї піддався. Вахрушев, нарешті продовжив:

- Ето касаєтся вас лічно.

- Я так і подумав.

- Ето вас нє волнуєт?

- Чому ж ні?

Така гра продовжувалася ще деякий час. Ковель намагався показати, що він дуже стурбований, щоб капітан розвивав свою думку далі. Вахрушев, зі свого боку, думав, що він на вірному шляху і врешті сказав:

- Ваші блізкіє в наших руках.

- Батьки? – з удаваним страхом спитав Ковель.

- Ви знаєтє, што ім грозіт, – відповів Вахурушув, уникаючи пояснення, кому саме загрожує небезпека.

Ковель затягував допит, як міг, хоч все ще боліла голова і хотілося спати. Кінець-кінцем він зрозумів, емгебіст шантажує його, намагаючись схилити до зради перед погрозою поганих наслідків його батькам, дружині і дітям. А ніякої родини у Ковеля не було, він був сам-один. Але треба будь-що тягти час і він сказав:

- Дайте подумати до ранку.

На диво, Вахрушев на це погодився.

***

Ромко прокинувся від холоду і злякався. Скільки вони спали? Він підсунувся до отвору і виглянув зовні. Вже сіріло. Він розштовхав Славка і той прокинувся зразу. Хід, яким вони могли потрапити до Дуки, був досить широкий і хлопці полізли в нього. Дорога була відома, але через півгодини на заваді стала перепона. Хід був завалений камінням. Спочатку хлопчики розгубилися, але вони були впевнені, що не збилися з дороги. Дука би мала бути вже. Тоді Ромко зрозумів, що каміння наклали бойовики. Вони витратили з чверть години, щоб розчистити хід, відтаскавши камені назад у ширшу частину проходу. Коли вони просунулися далі, виникла нова перепона – хід перекривали збиті дошки. Отож, вони явно досягли мети. Ромко повз перший і він почав стукати у дошки. За ними не було жодного руху. Ромко взяв у руку камінчик і почав стукати сильніше.

Золотий спав на нарах тривожним сном. Стукіт над головою якимось чином вплітався в його сон, але скоро він прокинувся і зрозумів, що хтось стукає за дерев’яною стінкою. Він тихенько піднявся у напівтемряві і розбудив найближчих хлопці. Вони стали напоготові з «шмайсерами» в руках. Тоді Золотий тих спитав:

- Хто там?

- Свої! – відповів якийсь дитячий голос.

- Хто свої?

- Бігме, ми хлопці з Печорної! – донеслося з-за стінки.

Бійці переглянулися. Здивування і радість перемішалися на їхніх обличчях. Ось вона допомога! Навряд чи таким шляхом намагалися їх видобути москалі. Золотий наказав розібрати хитку стінку і двоє вояків легко відвалили її вниз. В скалі стало видно отвір, про який партизани просто забули, бо пройшло вже кілька років з того часу, коли обладнали криївку. З отвори висунулася дитяча голова. Ромко ще раз промовив: „Ми свої!” і почав вилізти з нори. Хтось допоміг йому, а потім і Славкові, який витягнув за собою подертий клумак.

Коли всі заспокоїлись, поїли з принесеного хлопцями, почалося обговорення плану подальших дій. Більша частина групи, яку мав вести Ромко, мала виходити негайно. Досвідчений Сокіл з двома бійцями мав затриматись в печері, щоб москалі не довідалися про відхід бойовиків. Вони мали час від часу подавати знаки, що партизани все ще в печері, тобто інколи стріляти і кинути одну або дві гранати. Славко лишався з групою і ближче до обіду мав вивести її до Жабиного ока. За цей час основна група мала вийти з печери і відійти далеко в ліс і вже там думати про те, як врятувати Ковеля і Орлика (тобто Ореста).

Ромко пам’ятав дорогу добре. Партизани крім зброї взяли із собою лямпи і шнурки. Без пригод дісталися до Зміїної нори, а тут затрималися, почергово спускаючися шнурком вниз. Всі дуже спішили і через годину Ромко вивів бойовиків до Жабиного ока. Як виявилося, вода знову піднялася через дощі, що відновилися від вчора. Ромко велів усім рухатися назад, але виникло невелике сум’яття, бо не всі розуміли, в чому справа. Коли відішли у трохи ширше місце, Ромко навчив партизан, яким способом треба вилізти назовні. Кожен мав набрати повні легені повітря і якмога швидше лізти в нору вперед головою і рухатись до отвору. Опинившись в кітлі, треба було встати на рівні ноги і тоді вже випустити повітря. Бійці були худі, як тріски, і слідом за Ромком один за одним без проблем щезали в норі. Аж коли лишилася остання група, виникли побоювання, що Грім може не пролізти без дихання. Він був дуже кремезною людиною. Не без жартів хлопці перев’язали його шнуркам і запевнили його, що витягнуть з нори живим або мертвим. Але все обійшлося. Грім, направду, довше інших вовтузився в норі і його таки прийшлося тягти. Він дещо очманів від тої пригоди, навіть не витерпів і випустив повітря у воду, але в останній момент.

Перші, хто виліз назовні, зразу стали на варту, хоча зброя і набої намокли і не надавалися до стрільби. На щастя, падав дощ і довкола нікого не було. Партизани дощу не боялися, бо і без нього були мокрі до нитки. Коли всі вибралися, Ромко повів групу до халабуди. Аж тут всі трохи перепочили, викрутили одежу і сіли обмірковувати, що робити далі.

* * *

Цього ранку Ковель, добре обметикувавши ситуацію, вирішив змінити поведінку на допиті. Раз іде допомога, то вона має бути вже скоро, а що на допомогу не прийде багато бійців, то це він знав напевно. Отож і він має якимось чином допомагати визволенню. Нога вже не боліла і він був готовий допомогти операції залежно від обставин. Перед Вахрушевим треба удавати себе за слабого, це ясно, однак допит він мав затягувати як можна довше і для цього якось перевести його в інше русло. Отож, він одразу заявив, що на Волині він ніколи не бував, а родичі, якщо так і є, то дуже далекі, хоч їх теж шкода і поніс далі якусь нісенітницю. Своєю поведінкою Ковель спантеличив емгебіста, який вже тішився майбутнім службовим успіхом. На питання він або говорив якісь бздури, або скаржився на біль у голові. Потім сам почав страшити капітана, що кара небесна його не мине:

- Ой будете ви, москалі, відповідати за свої злочини!

- А я не «москаль», – відказав посміхаючись Вахрушев, сам не знаючи чому.

- А хто ж ви? – здивувався Ковель?

- Я удмурт!

- Удмурт? – здивувався Ковель. Він здогадався, що це якась нація, але ухопився за можливість перейняти ініціативу на допиті і спитав, удаючи нерозуміння:

- А що це таке?

Вахрушев усвідомив, що порушив правила ведення допиту, але все ще сподіваючись схилити Ковеля до співробітництва, пояснив:

- Ето такая нація на Урале, но ето к делу не относітся. А вот если не образумітесь, то самі проведете остаток лєт за Уралом!

- Як це не «относітся»! Та ми ж з вами в одному ярмі!

Вахрушев скривився від досади на самого себе і взяв у руки цигарку, не запропонувавши курити Ковелю. Він розумів, що той десь має рацію. Знав він про зневажливе ставлення до «нацменів» взагалі, а зокрема знав, що поза очі усі, а найбільше Опанасенко, називають його «лапотником» або «Пензою толстопятою». Вахрушев при нагоді намагався пояснити начальнику, що Пенза не має жодного відношення до удмуртів і що личаки, від яких бувають грубі п’ятки, носила колись вся Росія, але Опанасенко, географічні знання якого обмежувалися програмою четвертого класу початкової школи, лише відмахувався. До того ж, в глибині душі він хизувався тим, що його предки ніколи личаків не носили, а лишень чоботи, хоча часом ходили і босі. Правду кажучи, на цьому «націоналізм» Опанасенка закінчувався, але навіть і в такому вигляді він ніколи його не виказував і, щоб показати свою собачу відданість провідній державній нації, при будь-якій нагоді висміював не тільки удмуртів чи мордвинів, але і «хохлів» теж.

Поки Вахрушев курив у задумі, до кімнати зайшов Зябліков.

- Слушай, капітан, я начинаю операцію, время не ждет.

Вахрушев помовчав і сказав у байдуже:

- Успєхов. Конвой, уведите пленного!

Зябліков пішов до себе і викликав старшину роти:

- Старшина, построй роту!

- Слушаюсь, товариш капітан! Всю роту? Второй взвод на постах, а первий отдихаєт после ночі.

- Ну, построй только третій взвод.

- Слушаюсь! Разрешите іті!

- Іді!

Третій взвод вишикувався на майдані перед церквою і чекав командирів – капітана Зябликова і молодшого лейтенанта Капітонова, якого інші офіцери жартома теж називали «капітаном», через що інколи виникали плутанина, яка все бувала якоюсь розвагою у цій собачій службі.

* * *

Орест під стріхом чув голоси на майдані і вирішив подивитися, що там робиться. Він, не зважаючи на біль у стегні, продовбав дірочку у соломі, якою була крита хата і одним оком глянув на площу. Якраз капітан Зябліков пояснював взводові «бойове завдання». Він добре чув і розумів, що говорив командир. План дій був такий. Перед входом до печери солдати мали встановити підготовлене риштування і з нього закидати печеру гранатами. Щоб бандерівці не завадили справі, кулемет з того берега мав обстрілювати печеру. Орест зрозумів, що при такому розвитку подій порятунку хлопцям нема. Єдиною надією на порятунок хоча б кількох з них, було пробиватися з боєм. Однак для цього вони мали мати нагоду і сигнал. Одночасно і нагодою і сигналом мала стати стрілянина. І таку стрілянину треба було організувати і це міг зробити тільки він, Орест. Він оглянув свою зброю. У нього був «шмайсер» з двома запасними магазинами, пістолет ТТ і лимонка. Він встав на одній нозі, підтримуючись лівою рукою за крокву. В правій руці він тримав ТТ.

Зябликов все ще розмахував руками, пояснюючи солдатам завдання, коли Орест вже взяв його на приціл. Він не хотів його вбивати, бо знав, що за статутом в разі смерті командира хтось зразу почне виконувати його обов’язки, але якщо його лише поранити, то може виникнути певне сум’яття – чи рятувати командира, чи слухати його накази, чи перебирати командування командирові взводу? Отож Орест прицілився у товстий зад командира і почав плавно натискати спусковий гачок. Як і мало бути, постріл гримнув несподівано для і нього самого, і тим більше для москалів, але так само, як і мало бути, постріл був влучним. Зябліков вхопився за задницю, ніби його вкусив пес, а потім впав на землю і поповз до найближчого плоту. Солдати вмить розбігся під і поза плоти і поки Орест лаштував «шмайсер», на площі вже не було нікого.

Тим не менше, він почав стрілянину, практично неприцільну, аби лиш наробити більше галасу. Як він і передбачав, солдати, в більшості недосвідчені, не знали, що їм робити без наказу командира. Дехто з них з-за плотів почав стріляти навмання, чим тільки підсилили паніку, інші повтікали за найближчі хати. Лише молодший лейтенант Капітонов швидко отямився і почав робити спроби взяти командування на себе. Він сховався за грубий стовбур липи у подвір’ї якраз навпроти Ореста, але не усвідомивши добре, звідки йде стрілянина, не зовсім вдало заховався і був непоганою мішенню для Ореста. Однак тому стріляти, стоячи на одній нозі, було дуже незручно. Він стрілив довгою чергою у москаля і таки поранив у плече. Тут «капітан» зрозумів свою помилку, відсунувся далі за стовбур, але командувати вже більше не став, бо негайно зайнявся своєю раною. Вистріливши набої, Орест не став стріляти після заміни магазину, а приліг трохи відпочити, бо одна нога дуже тремтіла від напруги, а друга розболілася від різких рухів. Коли настала тиша, було чути лише квоктання переполошених курей та жалібне мекання кози, яку зачепила чиясь сліпа куля. Осмілівши, деякі солдати, що повтікали за хату, почали радитися, що його робити далі. Хтось сказав, що треба рятувати капітана, але його зрозуміли по-різному. Дехто подумав про капітана – командира загону, а хтось – про «Капітана», командира взводу, бо ж обидва були ранені. Через це непорозуміння виникла суперечка, солдати ніяк не могли зрозуміти один одного, як того капітана треба рятувати. Нарешті, коли за хату приповз ранений Капітонов, стало ясно, що треба рятувати капітана Зяблікова, який лежав ранений під плотом через дорогу. Оскільки стрілянина припинилася, солдати почали радитися, хто ж і звідки стріляв і не могли прийти до згоди, аж поки Капітонов зціпивши зуби від болю не сказав їм, що стріляли з даху хати священика. Не встигли вони прийняти якесь рішення, як з-під кручі загриміли вибухи гранат, автоматні і кулеметна черги. Усі з переляком переглянулися, але хтось зрозумів, що це партизани роблять спробу прорватися, використавши обставини на свою користь. На це вирішили не звертати поки що уваги. Та на біду, стрілянина почалася ліворуч і невдовзі праворуч. Солдати розгубилися зовсім і почали кожен на свій розсуд пробиратися до школи, але двоє таки не забули про капітана Зяблікова.

* * *

А перед тим повстанці в халабуді продовжували нараду. Вирішено було цієї ж ночі зробити напад на загін в селі з метою врятувати Орлика і Ковеля. План був такий. Перша група має прокрастися до школи і визволити Ковеля без зайвого галасу, наскільки це можливо. Михайлик казав хлопцям, що його тримають у шкільній коморі. Друга група має атакувати і захопити плебанію. Після цього кілька людей виводять коней, а решта тримає оборону. Як тільки фіру запряжуть і покладуть в неї Орлика, кілька бійців сідає на коней охляп , а кому не вистачить коней – на фіру і після цього починається швидка втеча.

Коли план був прийнятий і усі полягали відпочивати, раптом у селі почалася стрілянина. Золотий підхопився і негайно вигукнув:

- До зброї!

А бійці і самі вже були на ногах, підхопили автомати і моментально вискочили з халабуди. Золотий не міг знати у чому справа, але перестрілка могла бути лишень між москалями і повстанцями. Не довго думаючи, він наказав:

- Бігом до край лісу, там розберемося.

За п’ять хвилин вони вже могли бачити, що робиться в селі. За хатою, що навпроти плебанії скупчилося кілька солдат. Ромко гукнув командирові:

- Либонь вони викрили Ореста.

- Зрозумів. Хлопці, готуйте гранати. Вперед!

Побачивши, що москалі у паніці тікають після перших вибухів, повстанці побігли до плебанії стріляючи на ходу.

Вже на місці Золотий відібрав бійців, які мали визволяти Ковеля, а решті велів готувати коней, Ромкові ж казав мерщій лізти у печеру і негайно виводити партизанів через «Зміїну нору». Знизу часом було чути вибухи гранат і безперервна стрілянина. Золотий зрозумів, що бойовики у печері, почувши постріли, самі вирішили пробиватися на волю.

Між тим, Ковеля знову допитував Вахрушев. Коли почулися перші постріли, боєць збагнув, що почалася планована операція звільнення. Він миттю перескочив через стіл, зручним прийомом скрутив руку Вахрушева за спину і, утримуючи її, витягнув у нього з кобури пістолет. Все сталося так швидко і несподівано, що Вахрушев, якій ніколи і не був справжнім солдатом, не встиг отямитися та розкрити рота.

- Тихо, капітан! – прошепотів Ковель на вухо Вахрушеву.

Та той і не думав піднімати галас, зовсім забувши про вартового за дверима. Він без спротиву дав собі скрутити руки за спиною ременем, який Ковель блискавично висмикнув зі своїх штанів. Коли Вахрушев роззявив був рота, Ковель запхав до нього пілотку капітана, яка як раз попалася під руку. Після цього Ковель поклав нещасного черевом на підлогу і тихенько відчинив вікно. Вулицею вже бігли напіводягнені солдати в напрямку до церкви. Ковель вислизнув у кущі бузку під вікном і причаївся. Коли один з останніх із солдат пробігав повз нього, він дав йому підніжку і той носом врізався в бруківку. На його падіння ніхто не звернув уваги, бо в поспіху впали ще кілька солдат. Ковель миттю наступив солдатові коліном на спину, витяг з його брезентової сумки на лівому боці дві лимонки і швидко поклав їх собі у кишені. Потім він дав неборакові добрячого стусана по шиї ребром долоні, спритно підхопив «пепеша», що випав у нього з рук, і непомічений шмигонув у чиєсь подвір’я. Він знав коротшу дорогу до церкви, звідки гриміли постріли і через кукурудзу по людських городах побіг у той бік, випереджаючи москалів. Добігши до церкви, Ковель вискочив на невисоку дерев’яну дзвіницю, що стояла ближче до вулиці, і зразу почав стрільбу короткими чергами по солдатах, які вже були зовсім недалеко, а тоді жбурнув у них одну з лимонок. Після вибуху ті негайно залягли попід парканами і плотами і відкрили по дзвіниці вогонь. Ковель присів і хотів був перебігти в якесь інакше місце, але з-за плебанії пролунало кілька автоматних черг, а на подвір’ї навпроти вибухнуло три чи чотири гранати.

Солдати перенесли вогонь у той напрямок і Ковель, ховаючись за дзвоном глянув у бік плебанії. Він нічого не встиг побачити крім кількох солдат, які пригинаючись бігли між хрестами біля церкви, двоє з них тягли пораненого Зяблікова. Ковель знову присів і коли на подвір’ї все стихло, почав швидко спускатися по дерев’яних сходах. Стрілянина припинилася і Ковель зміг перебігти до плебанії. Він зрозумів, що там мали бути свої. Коли він перескочив через паркан, то побачив, як з хати двоє бойовиків виводять Орлика, який тримаючись за плечі друзів, скакав на одній нозі. Спиною до нього стояв ніхто інший як Золотий і щось казав хлопцям. Ковель підбіг до Золотого і вхопив за рукав:

- Друже!

Той різко повернувся і здивовано-радісно вигукнув:

- Це ти?

І тут же щосили комусь заволав:

- Ади, хлопці! Ковель тут! Усі сюди!

Негайно за-за стодоли вибігли Грім і Гомін, а через хвильку також Довбуш з кількома бійцями. Тим часом зі стайні вже вивели коней і впрягали у фіру. За кілька хвилин все було готове до втечі, але бойовиків з печери ще не було. Однак стрілянина внизу дещо вщухла, очевидно, партизани почали відхід. Фіра, на якій вже лежав Орлик, виїхала на дорогу і зупинилася. Ті, хто мав тікати верхи, повинні були дещо затриматись для прикриття відходу фіри. Не пройшло і хвилини, як із «Зміїної нори» виліз Славко, а за ним решта бійців. Без зайвих слів Золотий показав їм на фіру і ті зразу зрозуміли, що треба робити.

Все обійшлося щасливо, жодного переслідування не було, хіба навздогін ті з москалів, що прийшли до тями, випустили кілька автоматних черг, але кулі просвистіли мимо. Ввечері група зібралася в умовленому місці біля села Губин. Коней залишили біля покинутої лісничівки під наглядом двох бійців, а решта пішла до «Зимного яру», що був у двох кілометрах від лісничівки. Тут у гущавині лісу для виключних випадків був законсервований схрон із запасом зброї і набоїв, харчів та води. В схроні постійно перебував охоронець, який періодично виходив до Губина на зв’язок. Золотий з двома бійцями пішов до отця Василя на розвідку, а решті велів відпочивати. Повстанці у великій тісняві розмістилися у маленькому схроні, а тим, кому не вистачило місця, стали на варті з тим, щоб товариші змінили їх опівночі.

Отець Василь спокійно прийняв нічних гостей. В хаті всі вже спали, але священик ще ні. Клячачи перед образами, він на самоті читав нині дуже довгу молитву. Коли почувся умовний стук у вікно, отець Василь швидко закінчив молитися, перехрестився і пішов відчиняти двері. Впустивши повстанців, він розбудив дружину і та нашвидкуруч приготувала їм щось поїсти, а потім повкладала спати на підлозі на просторій веранді. Серйозні розмови мали відбутися рано вранці, бо бійці були до краю втомлені після напружених подій цього незвичайного дня.

Зранку в хаті вже був надрайоновий провідник ОУН друг Солтис. Часу на розмови було обмаль. Поки господиня готувала сніданок, Золотий дуже коротко доповів провідникові про втечу з печери та інші події вчорашнього дня і став слухати інструкції щодо подальших дій. Солтис усно переповів наказ від генерала Чупринки для частин УПА, які діяли в цьому надрайоні. Згідно з наказом усі частини малими групами мали до прибути до околиць села Штуковець у Карпатах для виконання особливого завдання. Останній день прибуття – 5 вересня. Ще він повідомив, що післязавтра вночі з району буде відправлений ешелон з виселеними селянами. Відповідно до окремого наказу, повстанці в міру можливостей мали перешкоджати таким акціям. Право приймати рішення у цій справі провідник залишив Золотому і швидко зник.

По сніданку бійцям дуже не хотілося покидати гостинну хату священика. Москалів у селі не було, а хата стояла край села, тому великої небезпеки у цьому не було. Хотілося побути хоча б зайву годинку в нормальних людських умовах. Отець Василь це розумів, однак розумів також, що це в певній мірі небезпечно для всіх. Хоча москалі навідувалися до села рідко, серед людей могли бути зрадники, але найближчі сусіди були люди надійні. Зав’язалася бесіда на звичайну для тих часів тему – про перспективність боротьби за самостійну Україну. Усі знали, що ніхто нічого втішного не скаже про теперішній час, бо ж занадто нерівні були сили в цій боротьбі. Але бійцям УПА треба було бути певними у тому, що їхня боротьба не даремна і вже тепер дає якусь користь. Отець Василь взяв свово:

- Дорогі брати! Хай Господь Бог благословить вашу боротьбу за святу ідею незалежної України з непохитною вірою в її справедливість і кінцеве торжество. Кожна людина, яка прагне свободи, гідна її мати, а той хто не прагне свободи, її не заслуговує. Ваша боротьба може здаватися комусь безперспективною, безглуздою, але це далеко не так.

Отець Василь на хвильку замовк, але бійці з напруженою увагою дивилися на священика. Кашлянувши у руку, той продовжив:

- Ваш мужній спротив жорстокому і безжалісному ворогові буде служити прикладом для наслідування молодому поколінню, але вже тепер, поки ви боретесь за незалежну Україну, ви змушуєте існуючу владу хоча б робити вигляд, що Україна як держава вже існує. Поки ви боретесь, влада не стане закривати українських шкіл, не переслідуватиме українське слово і нашу культуру брутально. З припиненням вашої боротьби все зміниться враз і якщо ваш прапор в слушний момент не підхопить нове покоління, то аж тоді Україна буде втрачена назавжди. Але наш нарід прагне свободи і він буде її мати.

Закінчивши говорити, отець Василь, підійшов до піаніно, відкрив кришку і пройшовся пальцями по клавішах, наче згадуючи щось. Потім сів на кріселко перед інструментом, взяв кілька акордів і заспівав густим баритоном, одночасно тихенько акомпонуючи сам собі:

Друже, чи потрафиш

Прагнути безтямно,

Жадібно хапати

Долю тут і там?

Якщо не потрафиш,

Осягни уміння

Перше, ніж чим дати

Взяти мусиш сам.

Навесні з-за хмари

Промінь землю прагне

Спрага в день спекотний

Добре знана теж.

Хай не завітає

Зимній вітер в серце,

Бо якщо не прагнеш -

Ніби не живеш.

В променях пшениця

Щедро колоситься.

Спрагу заспокоїть

Щедре джерело.

Хай не доторкнеться

Зимний вітер серця,

Бо холодне серце

Щедрим не було б.

Не існує міри

Міряти жадобу.

Як немає міри

Щедроті сердець.

Маю тверду віру,

Палко прагнуть буду,

Хай жадібний буду,

Лиш би не скупець.

Друже, чи ти можеш

Дати людям пісню,

Викопати студню,

Посадити сад?

Якщо не потрафиш,

Осягни уміння,

Хто не може дати,

Не потрафить взять.

Відспівавши, отець Василь мовчки посидів деякий час перед клавіатурою, зворушені піснею бійці мовчали теж. Потім священик встав, посміхнувся і далі вже серйозно сказав:

-Діти мої! Прагніть та вірте, і Господь вам допоможе. А я вас благословляю на велику справу. Прошу разом помолитися:

- Отче наш, іже єси на небесах…

Бійці продовжили упівголоса слова молитви і, закінчивши її, почали збиратися. Взявши із собою запас харчів, вони рушили до схрону, де їх давно нетерпляче чекали бойові друзі. Решта дня пройшла у буденних клопотах, а коли наступила темрява, друзі віднесли Ореста для подальшого лікування до отця Василя.

***

Капітан Вахрушев похнюпившись сидів перед майором Опанасенком і по-дитячому шморгав носом. Майор же довго перекладав папери, щось шукав по шухлядах і не починав розмову. Потім витягнув з коробки «Казбеку» цигарку, покрутив її між пальцями, постукав гільзою об коробку і аж тоді запалив її сірником. Повільно затягнувся димом і відкинувшись у кріслі спитав:

- Ну так шо? Дє же обєщаний Хвиля? – зі злою посмішкою спитав він Вахрушева.

- Нєчего сказать, товаріщ майор, – сумирно промимрив той.

- Растяпа, лапотник, – вже без злості, але зневажливо відповів Опанасенко.

- Так точно, товаріщ майор.

- Ну і шо тепер будем дєлать?

- Вам лучше знать, товаріщ майор.

- То-то! Я вот знаю, шо Хвилі уже нєт!

- Как нєт?

- Да так – убіт в перестрелке.

- В какой перестрелке?

- Вот ето нам с тобой і надо виясніть.

Майор коротко пояснив підлеглому, що є надійні дані про те, що Хвилі вже нема, але де і коли він був вбитий невідомо і помовчавши він з наголосом сказав:

- І в етом наше з тобой спасєніє.

- Нє понял.

- Как не понял? А хто ж єго вбив, как не ми з тобой. Піши докладную!

- Слушаюсь! Понял, товаріщ майор.

Через півгодини доповідна записка була готова. З неї виходило, що під час перестрілки в селі Печорна при виконанні операції «Волна», командир з’єднання бандформувань Мирослав Штендера (він же Хвиля) був вбитий бійцями спецвідділу, які теж загинули в тому бою смертю хоробрих. Тікаючи, бандерівці тіло Хвилі встигли захопити із собою.

Опанасенко прочитав доповідну, дещо недоречне виправив і дав Вахрушеву переписати начисто. Коли той впорався, майор ще раз переглянув папір, дав підлеглому підписати і поклав його в течку. Аж тоді він насупив брови і різко сказав:

- Вот і все! А тепер іди, собирай вєщі. Поєдіш в Норильск.

Він трохи подумав і додав:

- В родниє места!

Опанасенко на цей раз зробив «перельот» у своїх географічних знаннях – Норильськ був далеко північніше від рідної капітанові Удмуртії.

Однак Вахрушев на останнє навіть не звернув уваги, бо був вбитий цими словами на місці. Він чекав чого завгодно, тільки не цього – він просто забув про існування Норильська. Після написання доповідної він вже вирішив, що врятований, але він погано знав свого начальника. Опанасенкові непотрібні були свідки фальшування службових документів, але не в його силах було перевести підлеглого кудись далеко на нове місце служби, крім як у «лагеря» десь на Півночі або у Казахстані. Служити там не хотів ніхто і тому за рознарядкою туди відправляли офіцерів у примусовому порядку від кожного обласного управління МГБ. У Москві не навіть не хотіли розбиратися, чим проштрафився та чи інша людина, досить було того, що є когось послати на «роботу» серед в’язнів.

Коли Вахрушев отямився, Опанасенка вже не було в кабінеті. Він пішов організовувати відправку ешелону виселених селян. Тим самим потягом мали перекинути на Урал також окремий батальйон для охорони якогось секретного підприємства. Вони ж в дорозі мали пильнувати виселенців. Солдатів треба було розмістити в потягу так, щоб не сталося жодних несподіванок. Вже були випадки, коли повстанці зупиняли потяги і звільняли людей, яких везли на заслання. Отож, Опанасенкові треба було прийняти запобіжні заходи.

* * *

Місяць ще не зійшов, але зірки грайливо блимали з-за ріденьких хмар. Бійці лежали на сирому від дощів насипу довгим ланцюгом вздовж залізничної колії, яка тут робила крутий поворот і йшла дещо вгору. Через це потяг у цьому місці дуже сповільнював хід. Операція мала бути складною. У передніх та задніх вагонах їхали солдати батальйону охорони, а виселенців помістили у кількох товарних вагонах посередині потяга. Діяти треба було наступним чином. По-перше, мали бути «зняті» вартові на гамівних площадках чотирьох вагонів. Щоб не чутно було пострілів, стріляти треба було в той час, коли паровоз загуде. А він таки завжди гудів на повороті. Потім Ковель на ходу мав вскочити на площадку одного з вагонів з виселенцями, на ходу відчепити задні вагони, в яких були москалі і, либонь невелика частина виселенців. Потім по дахах наступних вагонів треба було пробігти вперед і відчепити ці вагони від передніх, де знову були солдати. Виконати це складне завдання Ковель взявся сам, але йому на допомогу дали Сокола. Ковель, коли ще вчився у ФЗУ , щодня їздив із своєї Криндачівки до Дебальцевого, де знаходилося те ФЗУ. Зрозуміло, що він завжди їздив «товарняком» на гальмівних площадках і тому добре вивчив систему зчеплення вагонів і знав, як їх треба роз’єднувати на ходу потяга.

Все йшло згідно плану. Як тільки вартові були «зняті», Ковель і Сокіл швидко наздогнали потяг і вскочили на площадку. Коваль перегнувся на бортиком площадки, а щоб він не перекинувся, Сокіл тримав його за ремінь штанів. Відкрутити гвинт стяжки і відчепити тяговий гак було справою одної хвилини. Поки вагони не віддалилися, Ковель, як мавпа виліз на дах вагону, перескочив на передній і побіг по даху, намагаючись не дуже гупати ногами. Тим часом Сокіл щосили крутив гамівне коло і задні вагони почали зупинятися. Закінчивши цю справу, він зіскочив з площадки і вибіг на насип над колією. А Ковель, пробігши чотири вагони, мусів відчіпляти їх вже сам. Це було дуже небезпечно, бо він мав лягти животом на корпус буфера, однією рукою триматися за гак, а другою відкручувати гвинт. Здійснити все це у темряві було непросто, але він у гарячці не думав про небезпеку. Працювати однією правою рукою було тяжко, вона терпла, приходилося інколи допомагати собі лівою, але найтяжче було зняти гак. Від нерівномірного ходу гак смикався, в якийсь момент натяг слабнув і у саме тоді його треба було знімати. Ковель зробив кілька невдалих спроб і зупинився трохи передихнути, випроставши руки над зчепленням. Колеса грізно гуркотіли праворуч і ліворуч, боєць мимоволі звернув на них увагу і його вперше перейняв жах можливої смерті під колесами. Але страх не деморалізував сміливця, а, навпаки, надав нових сил. Тримаючись за борт площадки лівою рукою, Ковель став колінами на буфер, вдало вибрав слушний момент і вправним рухом скинув гак. Далі він вже спокійно заліз на площадку і став крутити гальмівне коло. Саме в цей час потяг почав прискорювати біг, ніби звільнившись від зайвого тягаря і передні вагони стали швидко віддалятися. А між тим задні вагони вже зупинилися і спочатку з них не було чутно голосів, але потім двері одного з вагонів з гуркотом відсунулися і чийсь голос спитав у темряву:

- Ето что за остановка? Балогоє іль Поповка?

Відповіді він не почув, бо партизани, хоч би і хотіли відповісти, не могли почути запитання – вони лежали дещо далі, приблизно там, де мали зупинитися вагони з виселенцями. Коли солдати дали собі раду в тому, що раз попереду щось таки гуркоче, то це іде потяг, а вони таки стоять, то негайно почали стрілянину вгору. Але хтось дав команду бігти вперед і солдатня кинулася по шпалах наздоганяти потяг не припиняючи стрілянини.

А в цей час вагони з виселенцями вже стояли далі кілометри зо два. Ковелю і ще кільком бійцям треба було докласти чималих зусиль, щоб розкрутити дроти на петлях вагонних дверей. Відсуваючи двері, вони кричали людям, які вже попрокидалися:

- Люди добрі! Негайно виходьте і тікайте, хто куди зможе.

У вагонах загомоніли, почалася метушня, декілька людей, переважно молодшого віку, зразу повискакували з вагонів і кинулися врізнобіч. Однак таке бажання виявили далеко не всі. Старші люди поставилися до пропозиції втікати розважливо. Либонь вони знали про кількість охоронців, тому не сподівалися втекти далеко, крім того, зовсім старших батьків діти лишати не могли, з малими дітиськами теж ніхто не ризикував тікати. Дехто ж не хотів відпускати від себе дітей взагалі. Почалися поспішні сімейні наради, скоріше суперечки. Таким чином втекла тільки майже сама молодь.

Славко знайшов свою родину тільки щоб попрощатись по-людськи. Він заздалегідь знав, що батьки відмовляться тікати з трьома малими дітьми. І тато, і мама і сестричка з братиками дуже зраділи появі брата. І як можна було собі уявити, були і сльози, і поцілунки, і обійми. Тато ж нашвидкуруч давав синові якісь поради, тобто як себе вести у подальшому житті, від кого чекати допомоги, либонь, також видав синові якісь родинні таємниці, але про те нікому невідомо.

Ромко теж в цей час спілкувався з татом, сестри були вже великі, з ними вже можна було тікати, але отець Любомир сказав:

- Ні, я тікати не буду, я лишуся зі своєю паствою до кінця, а ти, Ромчику, бери Марійку і Оленку і тікайте мерщій, бо зараз вже прибіжить охорона. Мала Василина лишиться з нами. Синку, ні в якому разі не кидай навчання. Отець Василь допоможе тобі і сестрам дістати нові документи і прилаштує у добрих людей. А тепер біжіть і хай Господь благословить вашу дорогу!

Розцілувавшися з батьками, діти повискакували з вагону і разом кинулися навтіки. Отець Любомир осяяв хрестом їхній шлях у нове життя, а мама в сльозах тихо молилася, притискаючи малу Василину до грудей.

Вискочивши на насип, діти зустрілися зі Славком, який нетерпляче вже чекав їх нагорі. Хлопці взяли дівчаток за руки і всі разом побігли по оранці геть від колії в напрямку до купки дерев, за якими вже сходив молодий місяць. За спинами почалася була стрілянина, але швидко вщухла. Повстанці не мали вв’язуватися у бій, вони лише коротко затримали надбігаючих москалів, щоб останні втікачі мали можливість хоча б сховатись в кущах вздовж колії, а далі вони поодинці стали відходити з тим, щоб різними шляхами дістатися до свого місця збору.

Переслідувати втікачів і партизанів москалі не стали, комендант потягу робити це не дозволив. Треба було наново складати ешелон, знайти тіла вартових, які попадали з площадок після влучних пострілів, і рухатись далі, тим більше, що людей лишилася у вагонах досить багато. Рахувати їх поки що не стали, просто позакривали двері вагонів. Втрати батальйону були мінімальні – один вбитий і троє тяжко поранених вартових, з яких одного прийшлося шукати дуже довго.

* * *

Полудкін відкрив очі. Все довкола було біле, але невиразне. Поступово почали проявлятися обриси різних речей – на білій стіні решітка віддушини, нижче – якась картина, а на картині ліс, ніби повалене дерево. Біля дерева реве ведмідь, ні не реве, а свистить. Але це свистіло у вухах.

- Де я? Хто я? Що це довкола? – подумки питав себе Полудкін.

Поступово він приходив до тями. Згадав потяг, себе на площадці вагону. А що далі? Роздивляючись, він побачив біле ліжко, на ліжку білу людину. Це лікарня – нарешті зрозумів Полудкін і настрашився. Він спробував порухати пальцями рук, а потім ніг, легко покрутив головою Зрозумів, що все на місці, заспокоївся і знову заснув.

Наступного разу Полудкін прокинувся від розмови над головою. Говорили двоє – чоловік і жінка. Жіночій голос говорив:

- От бачите, він ожив, а ви не вірили!

- Віжу, віжу, ето ти его виходіла, вєрнула с того свєта.

- Ні, це не я!

- А кто же?

Відповіді Полудкін не почув, але побачив над собою схилену сиву голову з окулярами на носі.

- Ну что, браток, ожил? Благодарі вот ету дєвушку, ето она тєбє жізнь спасла.

Полудкін повернув голову набік і побачив усміхнену до нього дівчину у білому халаті і знову заснув, не встигнувши посміхнутися у відповідь.

Пройшло кілька днів, солдат одужував швидко і вже скоро ходив по палаті. Йому не раз казали, що життя йому врятувала медсестра на ім’я Аня, давши на переливання свою кров і взагалі піклуючись ним найбільше, і що він має їй за це подякувати. І ось, знайшовши зручний момент, Полудкін підійшов до Ані і сказав:

- Ви спаслі мнє жізнь,..

Але дівчина перебила його:

- Ні, вас врятував ваш образок!

Полудкін схопився за груди – так, його медальйон був на місці.

Епілог

Виконавши завдання, група Золотого без втрат рушила у Карпати. Рухались по ночах, спочатку кіньми, наскільки це було можливо, потім пішки. На початку вересня вони вже були в Штуківці. За пару днів тут було сформоване з’єднання УПА, яке мало своїм завданням через Чехословаччину дійти до Західної Німеччини, щоб донести всьому світові, що Україна ще не вмерла, що вона все ще бореться за свою незалежність і свободу. Більшість наших героїв з часом опинилися в Канаді і тепер ті з них, хто ще живий, часом бувають в Україні, навідуються і у Печорну.

Доля решти героїв склалася по-різному. Ромко з сестрами знайшли притулок у далекої родини на Волині, де вони вивчилися і позакінчували вищі школи. Коли батьки повернулися з Сибіру, родина з’єдналася, але не надовго, бо діти поодружувалися і мають тепер своїх дітей. В якийсь час Роман вирішив знайти свого друга дитинства і поїхав шукати його слідів у Печорну. Тут він швидко дізнався, що тепер Ярослав Дземан живе у Глядигорах, де працює бригадиром. Друзі зустрілися і розповіли один одному про своє житті по розлуці. Ярослав розповів Романові, як він деякий час переховувався у родичів, але з часом закінчив все-таки семирічку, а потім сільськогосподарський технікум у Тернополі і з часом перебрався ближче до різних місць. Через деякий час, вже в незалежній Україні, їхніми спільними зусиллями на дністровській кручі під крислатим дубом було поставлено капличку-пам’ятник бійцям УПА. Зовсім недавно дуб розбила блискавка, але капличка стоїть досі і видна усім, хто пропливає Дністром поміж селами Печорна і Глядигори. Тато ж Славка помер на засланні, а мама ще живе, але лишилася в Сибіру, бо донька там вийшла заміж і тепер треба бавити онуків. Брати теж прижилися на новому місці і рідко навідуються у рідні місця.

Михайлик після закінчення педагогічного інституту у Дрогобичі став вчителем історії і викладає тепер в тій самій школі, в якій відбувалися деякі події, описані на цих сторінках. Теж має дітей і онучку. У вільний час він пише історію села і, зокрема, збирає матеріали про повстанський рух у Прикарпатті. У вихідні дні він нерідко приводить своїх учнів на дністровську кручу і розповідає їм, як їхні земляки із зброєю в руках боролися за незалежну Україну. Діти ж від батьків знають, що і їхній вчитель історії ще дитиною теж певним чином долучився до цієї боротьби.

Полудкін після демобілізації не поїхав у рідну Тамбовщину, а залишився в цих місцях назавжди. Спочатку він влаштувався трактористом в МТС у Губині та інколи навідувався у Печорну. Тут він, між іншим, розпитував людей про долю родини Коропецьких і знайшов тих, хто з ними листувався. Не вдаючись у деталі, він просив цих людей передати її мосьці подяку за чудесний подарунок, який врятував йому життя. Очевидно, ті люди отримали з Сибіру якусь відповідь, бо згодом директор сільської школи допоміг Полудкіну закінчити семирічку з тим, щоб той мав можливість вступити до технікуму. Отримавши спеціальність механіка, Полудкін поїхав на роботу у Делятин, оженився там на гуцулці і мав двох дочок, справжніх українських патріоток, і помер вже в незалежній Україні. Всі вони так чи інакше взяли участь у визвольних змаганнях нового часу, але це вже зовсім інша тема.

Варто сказати і про долю Вахрушева. У Норильську він став свідком великого повстання в’язнів, керованого колишніми підпільниками ОУН та УПА, що було жорстоко придушене військами МВС, але, тим не менше, мало свій позитивний результат. Після того повстання умови утримування в’язнів були дещо поліпшені, деякі справи переглянуті і декому терміни ув’язнення були дещо скорочені. Закінчивши службу, Вахрушев у тому ж званні капітана, разом із сім’єю повернувся у рідну Удмуртію. Тут його вже ніхто не називав «Пензою толстопятою», а сусіди і родичі довгими зимовими вечорами уважно слухали його розповіді про події в Західній Україні, як він там боровся з бандерівцями. Але слухаючи його розповідь про порятунок вояків УПА малими дітьми, люди добре розуміли, що він там не стільки боровся, скільки вчився і цю науку передавав їм, удмуртам.