Завершення експедиції

Четвер- п’ятниця, 24 -25 серпня. Білгород Дністровський.

Вранці виявилося, що ми стоїмо просто біля дороги, яка обминає фортецю. Треба було шукати для табору інше місце, але ми не дуже спішили це робити, бо треба було спочатку поїсти. а по сніданні трохи відпочити. Тим часом Гаврилів уже стиг сходити до місцевих влад і повернувся з невеселими вістками. Ні у міськкомі комсомолу, ні у міськвиконкомі ніхто про експедицію навіть не чув. Чекати від них якоїсь допомоги марно. У нас бензину нема і про те, щоб його десь дістати самотужки, не може бути і мови. Отож, далі іти неможливо. Та, правда, вчорашній день показав, що це небезпечна справа. Оскільки у Білгороді є велика залізнична станція, то ми після невеликої наради вирішили закінчити експедицію тут.

Нашвидкуруч перекусивши, Гаврилів знову пішов до міста. На цей раз він мав вирішити питання про відправку катамаранів залізницею звідси. Поки він там десь бігав, до нас несподівано прибула група водолазів з Тернополя, які вже у нас були на водосховищі. Однак я нікого з них на пам’ятав у обличчя. Дівчата ж хлопців запам’ятали добре. Настя і Катруся були дуже раді з ними знову зустрітися. З рештою, усі ми зраділи поповненню. Це були здорові та енергійні хлопці. Вони прибули на заключну конференцію за результатами роботи експедиції, яка мала відбутися в Одесі. Спочатку вони приїхали у Маяки, а там їм Цимайло сказав, що ми пішли до Чорного моря. Отож вони нас і відшукали. Своє шатро вони поставили на галявині серед старих мурів, а влаштувавшись, зайнялися риболовлею.

Гаврилів з’явився у таборі знову у кепському настрої, його навіть мало потішила поява водолазів. Як виявилося, щоб відправити катамарани до Львова, треба було заздалегідь замовити вагон і підготувати гарантійного листа про оплату. Гаврилів був знову звернувся про допомогу до комсомолу, але секретар райкому повівся з ним просто по-хамськи. Є такий тип пихатого бюрократа на периферії.

На другий день Гаврилів запропонував мені піти з ним на товарну станцію знову вибивати товарний вагон. Як я і думав, це була безнадійна справа, хоча спочатку здалося, що жодної проблеми нема, бо вийшло невеличке непорозуміння. У конторі, куди ми звернулися, нас прийняли ми звичайних туристів-водників, котрі по закінченні походу звичайно відправляють свої каяки багажем. Відповідно нам і сказали, що не розуміють нашої заклопотаності, це ж бо буденна справа. Однак начальник якоїсь залізничної служби, з котрим Гаврилів говорив ще вчора, зразу зрозумів, що нам потрібний цілий вагон, тому заявив твердо, що без телеграми про включення нас у план перевозок про вагон не може бути і мови. Заклопотані, ми поїхали у морський порт, щоб довідатися, чи можна буде там завантажити наші речі у вагон, якщо той вагон у нас колись буде. На територію порту нас, можливо, б і пустили, але на прохідній нам сказали, що в управління тепер перерва, тому ми ні з чим повернулися у табір.

По обіді Гаврилів поїхав до Одеси, сподіваючись дістати в залізничному управлінні дозвіл на надання нам вагону. Однак без сприяння обкому комсомолу це виглядало неможливим. Ще раніше до своїх одеських родичів поїхав Ігор, який має нам взяти квитки на потяг. Ми ж ходили оглядати фортецю, а потім перенесли табір поближче до тернопільців.

Ярослав повернувся пізно і розповів про обстановку в обкомі. Ні першого, ні другого, ні третього секретарів на місці не було. Усі вони поїхали кудись закордон, причому у різні країни, і усі у туристичні поїздки. У цей рік це була якась пошесть – у який комсомольський комітет не зайдеш, обов’язково хтось з діячів або збирається закордон, або вже там, або щойно приїхав. Багато пізніше я зрозумів, що комсомольські функціонери тоді вже зрозуміли, що грядуть великі переміни і шукали зв’язків закордоном, щоб при нагоді відкривати спільний бізнес. В Одесі, напевно, це зрозуміли найперше, бо усі секретарі покинули обком напризволяще, не давши нікому доручень відносно допомоги нашій експедиції. Щоправда, секретарки секретарів абсолютно усі були в обкомі, вони разом пили каву у кабінеті першого секретаря. Вони пояснили Гаврилову, що до сьогодні вони нічого про експедицію не чули, але він є другий, хто про неї нині питав. Хто саме був перший, вони забули, однак цієї інформації було досить, щоб зрозуміти, що про нас не забули остаточно.

Субота, 26 серпня. Білгород Дністровський – Одеса.

У цей день мала бути заключна конференція. Ми чекали додаткової інформації про неї від Ігоря телеграмою на найближче поштове відділення, але нічого не отримали. У деякій непевності по обіді поїхали до Одеси і дісталися туди з деякими труднощами, але вже на вокзалі побачили об’яву про місце і час проведення конференції.

У приміщенні редакції однієї з одеських газет зібралося багато людей, стурбованих станом Дністра. Ми зустріли серед них багато своїх старих знайомих. Тут був Цимайло, Мірча Подару із своїм оточенням, група львів’ян на чолі з Ігорем Швайкою, з Києва приїхав Вадим Миколюк, була, тут звичайно, і наша кіно група, але незнайомих було значно більше. Режисер висловив бажання за фільмувати нашу експедицію на останньому етапі, але м вже почали розбирати плавзасоби, тому заради кіно нам не зовсім хотілося зносити назад ящики, ставити щогли і робити прогулянку по розбурханому лимані. Однак Гаврилів пообіцяв свому старому приятелеві усе організувати.

Характер конференції зразу визначив редактор газети, який виступав перший. Після привітань він у темних фарбах змалював загальний стан Дністра і критично висловився про байдужість місцевих влад до цієї проблеми. В таких умовах громадськість повинна проявляти власну ініціативу і прикладом такої ініціативи є експедиція Дністер, реалізована зусиллями ентузіастів, які в тяжких умовах провели велику агітаційно-масову роботу. За словами доповідача подібні ініціативи влади ставляться вкрай неприхильно, тому експедицію ніде не зустрічали з хлібом-сіллю. При цих словах ми іронічно переглянулися, бо саме хліб-сіль був одною з головних декорацій роботи експедиції і наглядно характеризував формальне ставлення місцевих влад до неї. Далі виступали більш компетентні особи: молдавський професор, Цимайло, ще хтось, а потім почалася комедія. Якийсь жвавий молодик без дозволу вискочив на трибуну і нахабно відрекомендувався:

- Я начальник експедиції "Дністер-88"!

Це вже було весело. Крім Цимайла і Гаврилова, у нас, виявляється, був ще один начальник. Кілька днів тому ми довідалися, що нашою роботою керував науковий координатор аж із Москви, якого ми навіть в очі не бачили. Тоді ми поза очі посміялися над Орестом Гармашем, який науковим координатором вважав себе, але тепер ми зрозуміли, що претензії на керівництво експедицією набувають всесоюзного масштабу.

Щоправда, цьому нахабі, який насправді виявився керівником одної з конкуруючих між собою одеських природоохоронних груп, головуючий Цимайло не дозволив говорити. Він досить вправно велів одеситові зачекати і надав слово Подару, а потім Гаврилову. Виступ Ярослава був чистою рекламою Товариства, але він говорив також і про конкретні недоліки організації експедиції. В цілому присутні сприйняли його досить добре, а Світлана зовсім несподівано піднесла йому букет квітів. Між ними в експедиції завжди були відчутні певні тертя, особливо, коли справа стосувалася чергування, але, як виявилося, це все забулося, а можливо одеситка проявила свою симпатію з якихось особливих причин.

Після виступу Гаврилова, я, чесно кажучи, втік і не знаю, як там далі проходила та конференція. Хлопці з водоохорони, ті, що літали до нас увесь час вертолетом, запросили мене в гості, і ми півтори-дві години сиділи за пляшкою, згадуючи наші перші зустрічі. Звичайно, ми могли із знанням страви обговорити проблеми Дністра, але то треба робити на тверезу голову. Коли я повернувся назад, усі вже розходилися, але учасників експедиції запросив до себе один з одеситів, який один час був з нами. Ми поїхали до нього і просиділи за столом до другої години ночі, а потім покотом полягали спати в маленький кімнаті на підлозі.

Неділя, 27 серпня. Одеса – Білгород Дністровський. Передостанній день експедиції.

Повставали ми дуже рано, і, здається, рівно о восьмій ми вже поїхали назад. Зразу по приїзді ми знову почали клопотатися про вагон. Ігор Швайка мав якісь папери, тому справа почала рухатися, тим більше, щ він хлопець енергійний і досвідчений. До табору ж, дійсно, прилетіли кінематографісти, але наші катамарани вони фільмувати не стали, бо їх дуже зацікавили водолази, або, точніше, аквалангісти.

Дув сильний вітер, інколи падав дощ, і було досить зимно, але мужні хлопці у своїх гумових костюмах без нарікань виконували усі вимоги режисера, хоч замерзли, як цуцики. Ввечері їм треба було капітально зігрітися і, коли зайшла мова про ще один прощальний вечір, вони запропонували скинутися по 25 карбованців. На той час це була така сума, на яку можна було напоїти усю нашу слабкодуху експедицію. Хлопці мусили погодитися із нашими скромними можливостями, але для себе взяли стільки, скільки вважали за потрібне.

Після обіду до нас несподівано прийшов якийсь місцевий комсомольський діяч. Він цікавився нашими справами, поводився дуже чемно, чим нас усіх дуже здивував. Він навіть запропонував нам свою допомогу, але нам це вже було непотрібно, тому ми, подякувавши, відмовились. Така зміна ставлення до нас з боку місцевого комсомолу стала зрозумілою, коли цей діяч спитав нас, чи ми не ходили скаржитися на комсомол у райком партії. Ми його запевнили, що скаржитися не ходили, а якщо їм прийшла якась вказівка про сприяння експедиції, то це справа якихось вищих інстанцій. Задоволений тим, що нічого не треба робити, він пішов собі геть.

Увечері повернулися Ігор і Ярослав і оголосили, що вагон буде завтра у морському порту, тому катамарани треба перегнати завтра о п’ятій рано, коли вітер, нібито вщухає. Щоб встати у таку рань, нам треба було лягати спати вже, та хіба ми здатні на такі жертви?

Остання вечеря в експедиції була найсмачніша. Попри заборону Гаврилова займатися усілякими витребеньками, дівчата, якими керувала Оксана, наробили налисників із сиром, крім цього була ще манна каша з родзинками і какао. Після каш із тушківкою така вечеря була вишуканою, з цим мусив погодитися навіть і адмірал.

На вечір прощання ми зібралися у шатрі водолазів, бо знову задощило. Ми сиділи тісно притулившись один до другого, але все відбувалося дуже буденно. Завтра ми роз’їжджаємось, але не відчувалося ні суму прощання, ні радості повернення додому. Мабуть ми у цій експедиції трохи здичавіли, а наші людські почуття ступилися. Ми трохи поспівали, а потім один за одним почали розходитися по своїх наметах.

Понеділок, 28 серпня. Білгород Дністровський. Останній день експедиції.

Уночі вітер тільки підсилився і не вщухав до рана, тому о п’ятій ми не вставали, тим більше, що на ту годину почався ще й сильний дощ. Наші намети, спальники і наплічники понамокали, і все це треба було перед дорогою обов’язково просушити, але як?

Зранку, очевидно, на дев’яту, Гаврилів, Швайка і я пішли до порту домовлятися про відбуксування катамаранів від нашого табору до причалу, до якого підходила залізнична колія. І тут почалися неприємності. Диспетчер порту не міг дати згоди на буксування за таких погодних умов, хоч би ніжать і хотів. Наші настирливі прохання ні до чого не привели. Він телефонував до начальства, довго консультувався і в решті-решт відмовив рішучим "ні". Ми були у відчаї, адже ми вже мали квитки на потяг в Одесі на 15.30. Я ніяк не міг повірити, що нема жодного виходу з цієї скрутної ситуації. І дійсно, – диспетчер, певно, щоб здихатися нас порадив нам звернутися до молдаван, катер яких стояв тут у порту і був диспетчерові непідлеглий. Він пояснив нам, як той катер знайти, і ми, впевнені, що з молдаванами знайдемо спільну мову, пішли на пошуки.

Поблукавши серед пакгаузів та інших портових будівель, ми знайшли те, що нам треба. Одразу виявилося, що ці молдавани, файні хлопці, нас добре знають. Це ж саме вони нам в Олонештах радили піти на баштан по кавуни. Зустріч була дуже приємна і не було сумніву, що молдавани нам не відмовлять. Довідавшись про наші проблеми, капітан одразу погодився зробити нам послугу, докладно не розібравшись з наших слів, де ми стоїмо. Команда запустила двигун і ми пішли до фортеці. Аж тут капітан побачив, що ми стоїмо не біля причалу, як то він собі уявляв, а просто на березі, підхід до якого через мілизну і камені у таку погоду був неможливий. Добрий хлоп розвів руками і промовив:

- Друзі, до берега я підійти не зможу!

Відчай знову охопив нас. Навіть, якщо би усе було гаразд, ми би мусили поспішати через брак часу, а тут ще такі ускладнення! Гарячково шукаємо вихід з цієї кризової ситуації і вирішуємо перетягти речі і катамарани на причал вручну. Це досить недалеко, можливо метрів з триста, але сто з них треба пройти берегом, подолати високий мур, а потім спусти катамарани на воду і плисти до причалу.

У лихоманці ми побігли до табору, а там усі ще сплять. Нічого не зібрано і усе мокре. Гаврилів підняв страшний ґвалт, і люди потроху почали вилазити з наметів. Спасибі тернопільцям – ці хлопці дуже нам допомогли, власне, саме вони зробили більшу частину роботи. Кожен катамаран важить не менше, ніж п’ятсот кілограм, вісім людей його ледве тягли. Їх же було п’ять, а ще були бот, двигун, різні ящики, намети та особисті речі. Часу на просушування вже не було, усе було спаковане мокрим, що мало прикрі наслідки.

Нам допомагали і молдавани, навіть сам капітан, незважаючи на свій радикуліт. Може, через якусь годину усе було завантажене, хоч у повному безладді. Це і досі мені видається дивним, бо звичайно завантаження катамаранів у поході займало у нас по півтори години. Однак, все одно, вже було ясно, що на потяг ми не встигаємо. У нас ще були квитки для дівчат на дев’ятнадцяту годину, тому ми запропонували їм мінятися квитками з хлопцями, які ще були потрібні для завантаження вагону. Дівчата мінятися не хотіли, бо планувати подивитися Одесу. Були ще якість пропозиції і виникла якась плутанина думок і дій. Кілька разів ми зносили і заносили назад на катер чиїсь наплічники і при цьому ще й трохи сварилися. Збоку це виглядало негарно після такого дружного авралу, але молдавани терпляче чекали, коли ми, нарешті, розберемося. Аж ось дівчата із своїми речами зійшли на причал і катер почав відходити. У цьому цілому безладді ми навіть не встигли, як слід, попрощатися і тільки відійшовши від берега ми збагнули, що розлучаємося, може, назавжди, ми почали підсилено енергійно махати руками, забувши про недавню сварку. Пізніше ми довідалися, що дівчата ледве встигли на потяг. Їм допоміг швидко дістатися до Одеси щасливий випадок – якз0авжди, дівчат охоче підбирають попутні машини.

Прийшовши у порт, ми почали швидко розвантажувати катер, а Гаврилів побіг до диспетчера залагодити формальності. Через десять хвилин до причалу підійшли вантажники і підігнали до причалу відкритий полувагон. Завантаження вагону тривало недовго. Щоб нам нічого не вкрали, ми усі речі позв’язували стропами, забувши, що можливі злодії можуть їх просто перерізати ножем. Коли Гаврилів по завантаження говорив із диспетчером, той йому між іншим сказав, що цінні речі, такі як двигун, вже нині вночі будуть вкрадені. Їх покрадуть ті самі вантажники, які допомагали нам тепер. Отже, вагон треба було відправляти негайно у надії, що в дорозі у можливих злодіїв не буде часу на пошуки та розплутування численних вузлів. Та відправити вагон без гарантійного листа на оплату виявилося неможливим, а ми такого листа не мали. Гаврилів та Швайка ще намагалися вирішити і цю справу за лічені години, але поступово стало ясно, що це просто фізично неможливо. Хтось із нас мусив залишатися у Білгороді і остаточно залагодити формальності. Гаврилів, ті і я, чесно кажучи, були до краю виснажені експедицією і були на межі моральних сил, тому така перспектива була для нас вбивчою. На щастя, Швайка сказав, що це його справа і він мусить сам довести її до кінця. У принципі так воно і було, тим не менше, ми сердечно Ігореві подякували, розпрощалися з ним і поспішили на електричку, щоб встигнути на наш потяг. Ми все ще перебували у стані напруження, але коли здригнулися вагони і потяг рушив до Львова, ми полегшено посміхнулися один до одного – жахлива експедиція закінчилася.

Епілог

Коли я збирався в експедицію, мій знайомий художник попросив мені взяти із собою пачку поштівок і присилати йому час від часу поштою свої враження від побачених місць. Ніби так хтось колись робив і на підставі таких дорожніх заміток пізніше був складений опис усієї мандрівки. Поштівки я купив, але часто писати свому приятелеві у мене не було часу, та і не було потреби, бо я вів щоденник. Отож майже ціла пачка лишилася невикористаною. Не знаючи, куди подіти ті поштівки, я розіслав їх з Маяків деяким учасникам експедиції із стандартним тексом: "Зустрічайте експедицію 29-го серпня". Я не був впевнений, що хтось прийде, тому навіть забув про своє запрошення і був дуже здивований, що у Львові нас взагалі хтось зустрічав.

Однак зустріч була насправді грандіозна і моє здивування наростало, так само, як і радість побачення. По-перше, я був дуже здивований тим, що у натовпі на пероні серед добре знайомих людей вгледів кілька напівзабутих облич, яких не сподівався побачити більше ніколи. Очевидно, до прибуття вагону серед зустрічаючих був стриманий настрій, тому що деякі люди взагалі не знали один одного через різний час перебування в експедиції. Однак, як тільки Гаврилів, Настя, Катруся, Арбут та я показалися за-за відкритих дверей вагону, стався цілий сплеск радощів, бо нас знали усі присутні. Ми були як би об’єднуючим фактором загального торжества. Обіймам і поцілункам не було кінця, вони тривали аж доти, поки ми не опинилися при головному вході у двірець. І тут те саме почалося знову, бо тут нас зустрічала друга група з кількома плакатами, серед яких був такий "Слава героям", прихований зміст якого я тоді ще не розумів. Тут було керівництво нашого Товариства, інші учасники експедиції і серед них також ті дівчата, що поїхали вчора дещо раніше нас і з якими ми прощалися гейби назавжди. Повторивши наново церемонію зустрічі, ми цілою групою сфотографувалися на сходах, але тих світлин я не бачив ніколи. Свою останню плівку на прохання одного з керівників Товариства і віддав для передачі у якусь львівську газету, де вона загубилася без якихось слідів.

Перед прибуттям вагону з нашим майном Ігор Швайка домовився про його складування на території якогось піонерського табору і доручив мені організувати перевозку. Знайти достатньо людей для цієї справи не вдалося. Фактично цим займався разом зі мною, один з керівників Товариства, нині вже покійний. У самий дощ ми перевозили катамарани цілий день, і якби не дощ, то не могли б цього зробити удвох. По мокрій підлозі кузова і по дерев’яних палубах металеві балони ковзали дуже добре, треба було лише піднести їх кінці до опертя, а потім совати на потрібне місце. З кузова катамарани просто гепалися на траву, а потім ми стягали їх у одну купу біля стінки якоїсь будівлі під відкритим небом. Решту речей у цей день ми забрати не встигли, за ними я прийшов на товарну станцію на другий день. Переглянувши речі, я переконався, що за ніч дещо було вкрадене, але сама дрібнота – диктофон, калькулятор і ще щось.

Коли з цими клопотами було закінчено, я твердо вірив, що не захочу повернутися на Дністер вже ніколи. І тим більше, я ніколи не думав, що експедиція протриває 20 років. І повертаючись з чергової експедиції у перші роки її існування, що саме ця є останньою у мому житті. Напевно, пройшло років з дванадцять, перше я наприкінці кожної експедиції вже подумки готувався до наступної. Поступово експедиція із жахливої перетворювалася у необхідну не тільки для мене, але і для багатьох моїх друзів.

Вересень 1988 р. – вересень 2010 р.