У дністровських плавнях.
П’ятниця , 18 серпня. Олонешти.
Зранку прилетів вертоліт водоохорони з Одеси. Ми вже добре знайомі з водоохоронцями, то ж були раді гостям. З ними прибули ще хлопці, які ішли Турунчуком, і якась дівчина-українка. Хлопці довго розмовляли з Цимайлом, а дівчина крутилася біля кухні і роздавала вказівки черговим. Вона була дуже галаслива і самовпевнена. Її можна було сприйняти за комсомольську активістку. Я спитав її, чи вона часом не зі Львова, але відповіді не дістав. Потім до неї звернувся Гаврилів:
- Ви хочете приєднатися до експедиції?
На це дівчина відповіла дещо несподівано:
- А що вам не подобається?
- Та нічого. Просто я хотів би знати, чи ви будете брати участь в нашій експедиції.
- У "вашій"? Це наша експедиція!
- Хай буде ваша , – миролюбно погодився Ярко і, бажаючи натякнути дівчині, що він є не абихто, а має якесь відношення до керівництва експедицією, продовжив:
- Хай це буде "ваша" експедиція, але я маю знати, хто бере в ній участь.
- Дівчина презирливо чмихнула носом, круто повернулася і знову побігла до вогнища. Гаврилів більше її не турбував, але мене вона зацікавила.
Напевно, вона була з нашого Товариства, але я її ніколи вже більше не бачив, бо зникла вона вже на другий день так само несподівано, як і з’явилася, а по поверненні до Львова якіхось її слідів у Товаристві так і не знайшов. ,/p>
На вечір була запланована заключна конференція як підсумок роботи на молдовській ділянці Дністра. Цимайло до неї дуже ретельно готувався – цілий день щось писав у тоненькому шкільному зошиті, і видно було. що ця писанина для нього є тяжкою працею. Він серйозно підводив очі до неба. у задумі ворушив губами і, знайшовши необхідне слово, занотовував його у зошит маленьким олівцем.
На конференції були присутні поважні люди – представники Ради Міністрів, ЦК комсомолу, Академії наук Молдови. Отож, промовців було багато, але Цимайло примудрився виступити двічі, напевно, не досить ретельно записав тези виступу з свій зошит. Гаврилів на цей раз відмовчувався, тому від експедиції взяв слово пан Корецький. Він завжди знає, що про що треба говорити – про відсутність законодавчих актів у кабінетах місцевої влади та про необхідність заліснення берегів Дністра. Для реалізації останньої пропозиції він порадив, у разі відсутності необхідної кількості саджанців, використовувати як посівний матеріал зернятка яблук і кісточки абрикосів. При останніх словах дехто у президії зацікавлено підняв брови. У цьому я зловив певну іронію, але не зрозумів, у чому полягає недоречність поради.
Ввечері Подару подарував нам на прощання багато вина – три літри міцного портвейну і каністру сухого, але в цей день ми його не пили, бо молдавани частували нас своїм. Ми сиділи біля вогнища і співали пісні. Власне, більше співав Мірча, а ми на знак подяки за гостинність його чемно слухали. Можливо, навіть, що дехто йому і підспівував – ми вже вивчили його небагатий репертуар, про який я вже писав раніше.
Субота, 19 серпня. Олонешти – Крокмаз.
Людей в експедиції стає все менше. Вчора з вертолетом відбули четверо львів’ян, поїхав додому і Шестопалов. Знову нема кому веслувати. Ми залишаємо Молдавію і розуміємо, що більше вже ніхто нас не зустріне з хлібом-сіллю і не підтягне нас на буксирі. Дякуємо тобі, Молдова, за гостинність і сподіваємося на нові зустрічі!
За Олонештами низький лівий берег суцільно заболочений і порослий очеретом, осокою, верболозом. Щоправда, дерева зустрічаються досить часто, головно верба, вільха. Очевидно, дерева тяглися вздовж берега, а за рими простяглися плавні аж до Турунчука, про існування якого ми вже забули.
Ще кілька днів тому Дмитро не наважувався брати на буксир більше трьох катамаранів, але самі ми вже не можемо рухатись. Отож, наш добровільний помічник вирішив потягти усіх. Чотири катамарани (два спарених) ми пришвартували до бортів боту, великий катамаран з "ночвами", за ними ще один малий були причеплені ззаду. Усю цю незграбну конструкцію тягнув один двигун і при цьому нещадно чадів. Дмитро, обпалений на сонці, постійно був замащений кіптявою та мастилами і виглядав, як чорт, а якщо не чорт, то принаймі, як морський вовк. І як же ми були здивовані, що Дмитро не вміє плавати і вчили його разом з дівчатами. Він постійно був заклопотаний своєю механікою і завжди у нього були різні проблеми. Найпростішою з них був брак бензини. До останніх днів я сумнівався, чи виграли ми, чи програли, взявши цей бот із собою, настільки багато було з ним клопоту. Однак від сьогоднішнього дня я усвідомив, щоб тільки бот нас виручає, коли течія уповільнилася зовсім. Щоправда, рухалися ми дуже повільно, тому в цей день не зупинялися на обід, а ішли аж поки не закінчилася бензина. На щастя, це сталося недалеко від села Крокмаз, назву якого я записав у щоденнику як Торкмази, не знаю чому.
Заходячи до берега, Дмитро черговий раз черкнув гвинтом по каменях, і в черговий раз на валу переломилася шпилька, яка кріпить на ньому гвинт. Була п’ята година дня. Дмитро з двома хлопцями пішов шукати бензину, а ми тим часом пообідали рибними консервами. По цьому Цимайло вирішив рухатися вперед, сподіваючись, що хтось їх підбере по дорозі. Менш непосидючі вирішили чекати на бензину. Юрко пішов на великому катамарані взяв із собою малий, на якому були Настя, Катруся і Корецький. Раніше останній все ходив на великому катамарані, але постійно просив Гаврилова посадити його на малий до дівчат, щоб мати можливість вчитися від них української мови. Ярослав же йому під різними приводами відмовляв, певно, боявся, щоб сліпий не поламав собі ногу на катамарані або не впав у воду. Така біда могла статися і зі зрячим, бо на малих катамаранах були отвори для ніг веслувальників, а у різноманітних шнурках і стропах легко можна було зашпортатися. Однак, ще Чобручах, нарешті, Корецький отримав згоду. Сталося це при досить комічних обставинах. Ми стояли групою біля Корецького і розмовляли на різні теми, мабуть про мови, бо він їх знає кілька і любить на цю тему поговорити. Сліпий не знав, що Гаврилів мовчки стоїть поруч з цигаркою у зубах, тому зненацька висловив наболіле:
- Але я ніколи не пробачу "адміралу", що він мені не дозволяє перейти на малий катамаран.
Ми притихли, а Гаврилів, коли це почув, поблажливо посміхнувся і відказав:
- Добре, Вікторе Петровичу, від завтра підете з дівчатами на малому.
Настя і Катря теж давно прохали Гаврилова перевести їх з бота, на якому завжди було багато роботи, на катамаран, тому своїм дозволом Гаврилів вирішив кілька проблем, об’єднавши усіх незадоволених у один екіпаж. Однак темпи засвоєння мови Корецьким не стали від цього більшими. Власне, йому дуже тяжко давалася вимова. Наприклад, він ніяк не міг правильно вимовити слова "цікавий", все у нього виходило "цикавий". Гаврилів, зауваживши йому на це, навіть висловив якось думку, що з такими темпами Корецький ніколи добре не оволодіє мовою. Сліпий, правда, на цю нетактовність не обурився. Це була людина, яка не потурала собі і не чекала потурань від інших лише заради своєї вади. Будучи людиною енергійною і настирною, він намагався бути завжди у центрі подій, чим нерідко завдавав багато клопоту для дівчат, які мусили його водити інколи по навіть і для зрячого небезпечних місцях. До того ж він постійно ходив босий, навіть по колючках і гострих камінцях, тому супроводжувати його було, дійсно, дуже клопітно.
Отже, невеличка група пішла уперед, а ми лишилися на березі. Поки чекали бензину говорили про гласність, самвидав, мови і таке інше. О дев’ятій з’явився Дмитро з бензиною, але зразу ми піти не змогли, бо треба було направити гвинт. Коли ми, нарешті, вийшли, почало сутеніти, але ми далеко і не пройшли, бо зауважили, що наш двигун чадить більше, ніж звикло. Дмитро почав його оглядати і, доторкнувшись до корпусу, опік собі руку, – такий він був гарячий. Стало ясно, що іти далі неможливо, ушкодження, без сумніву, було дуже значним. Попередньо Дмитро визначив, що вийшла з ладу помпа. Ми пристали до берега вже у темряві і почали лаштуватися на нічліг.
Добре, що ми ще не вийшли за межі села, тому була надія, що ми знайдемо майстра, який би допоміг Дмитрові направити двигун. На диво, такий майстер швидко знайшовся в одній з найближчих хат і погодився нам допомогти. Цілу ніч він удвох з Дмитром копирсався у моторі і робив це зовсім задурно, лише з бажання допомогти людям, які потрапили у біду.
Неділя, 20 серпня. Крокмаз – Паланка.
О шостій рано двигун вже привезли на мотоциклі, але одразу він ще не запрацював, і механіки над ним ще довго чаклували. Тим часом я ходив по воду і до магазину. Люди і тут не дуже привітні, пояснення дають неохоче, скупо і невизначено. Я дуже дивувався, що серед них знайшовся добросердечний майстер. Хоча тверезо оцінюючи свою поведінку наприкінці експедиції, мушу визнати, що від втоми я став занадто нетерпимим.
Близько одинадцятої двигун був уже готовий і ми вирушили на Паланку. Ми ішли дуже довго і все дивувалися, що не могли наздогнати Цимайла та його команди. Якийсь катер чи теплохід за цей час не проходив, і було тяжко повірити, що вони так далеко зайшли на веслах. Коли ми, нарешті, зустрілися, то виявилося, що вони ішли аж до першої години ночі, поки не побачили на березі вогні табору людей Подару. Як розповідали дівчата, вони змучилися смертельно, але на диво, виглядали піднесеними і дуже задоволеними від своїх зовсім непотрібних мук. Другу, більш правдиву, причину їх веселого настрою ми зрозуміли пізніше, коли побачили, що в таборі дехто ще спить. Ми зрозуміли, та і дівчата нам натякнули, що вночі був вечір прощання, бо молдавани закінчували свою роботу в експедиції.
Зразу по нашому прибутті прокинувся Мірча і молдавани почали збиратися у дорогу. Ми їм допомагали, а потім почалася процедура прощання. Напевно, усі були дуже розчулені, бо дуже довго обнімалися, цілувалися, обмінювалися адресами, запрошували один одного у гості тощо. Нарешті молдавани розсілися по машинах, і через хвилину ми вже відчували себе якимось самотніми і покиненими напризволяще. Але час робить своє. Коли я через вісім років зустрівся з Мірчею та його людьми у новій українсько-молдовський експедиції, ми зразу навіть не пізнали один одного.
Усвідомлюючи, що і наш похід скоро закінчується, ми під командою Гаврилова почали звільняти катамарани від усілякого непотребу – такого, як, наприклад, рогатого черепу корови, що мандрував з нами вже з місяць, брудного скляного посуду, порожніх картонних коробок, різних шматок тощо. Потім усе, що горить, було спалене, а решта було закопане глибоко у землю. У Маяках був кінцевий пункт нашого походу. Цимайло вважав, що ми можемо там бути ще нині, ніби так і планувалося, але тут місце було дуже гарне, та і не хотілося так раптово закінчувати нашу велику справу, якій віддали ціле літо, тому ми вирішили заночувати тут. Як показав наступний день, це було цілком правильне рішення. Після обіду, чи, скоріше, ранньої вечері майже усі пішли до села помитися у лазні. Я ж почував себе трохи зле, тому рано ліг спати. Мене розбудили комарі. Таких злющих комарів я ніколи ще не бачив. Їх було так багато, ніби вони спеціально зібралися у величезну зграю, щоб випиту усю мою кров. Як я не замотувався у своє простирало, вони мене все одно діставали. Оскільки я спати не міг, то мусив втікати з катамарану до вогнища, де комарів мало би бути менше.
Біля вогнища сиділи Цимайло, Корецький та одеситка Світлана зі своїми дітьми, хлопчиком і дівчинкою. Усі вони розмовляли українською і я став поправляти "акання" Корецького, сказавши, що це зразу виказує його як росіянина. Тоді Світлана спитала мене, чи відчутний російський акцент у неї. Вона теж відчутно "акала", але значно менше москвича і я втішив її, що в неї акценту нема. Син Світлани, хлопчисько років одинадцяти, просив мене оцінити також і його вимову. Ми з ним розговорилися і виявилося, що він вчиться в українській школі. У це важко було повірити, бо говорив він по-нашому геть погано. Звичайно, у родині вони говорять російською, тому спитав хлопця, чому батьки віддали його до української школи.
- Тому. що там англійська мова, – відповів хлопчик.
Я задовольнився тою відповіддю, думаючи, що неподалік від їхнього будинку є тільки російські школи, у яких іноземними були або німецька, або французька, але а батьки хотіли, щоб дитина вчила саме англійську, яку викладали лише в найближчій українській школі. Тоді я думав, що в Одесі є кілька українських шкіл, але пізніше виявилося, що українська школа на цілу Одесу одна і до неї нелегко потрапити. Між людей вона називалася "виїзна", а потрапити до неї було нелегко тому, що це була єдина спецшкола з поглибленим вивченням англійської мови, що було дуже важливо для сімей, переважно єврейських, які думали емігрувати з Радянського Союзу. Тому вона і називалася "виїзна", а українською там викладалося лише кілька предметів. Таким способом Міністерство освіти УРСР зберігало тоді українські школи у містах сходу і півдня України.
Понеділок, 21 серпня. Паланка – Маяки.
Поки наші спали, я ходив прощатися з рибалкою, з котрим познайомився вчора, шукаючи у когось закурити. Він приїхав з Білгороду Дністровського разом із своєю донькою, дівчиною років чотирнадцяти. Вони розмовляли між собою поганенькою українською мовою. Я спитав дівчину, у якій вона школі вчиться. Вона була явно здивована цим запитанням і відповіла, що у російській. Українська була "для хатнього вжитку".
У цей день був доволі свіжий вітер, який нам дуже заважав з’єднувати катамарани на воді. Коли ми з цим, нарешті, впоралися, Дмитро ще довго не міг запустити свій примхливий двигун. Отож, поки наша кавалькада рушила уперед, вітер відніс нас на сто метрів назад, але потім ми рухалися дуже повільно – заважав не тільки вітер, але і висока хвиля. Напевно, це була швидкість лінивого пішохода на прогулянці. Періодично зупинявся двигун, і, поки Дмитро його заводив, ми намагалися втриматися на місці, з усіх сил працюючи веслами. Минуло не менше чотирьох годин, поки ми дійшли до гирла Турунчука, про який вже встигли забути. Мапи у нас вже не було, тому ми не мали жодної уяви, яку відстань ми подолали за цей час.
Зразу за Турунчуком мотор заглух остаточно. Після багатьох невдалих спроб його запустити, Дмитро відмовився від цієї безнадійної справи і заявив нам, що далі ми мусимо рухатися лише на веслах. На щастя, вітер став поступово вщухати. Перед самими Маяками нам зустрівся човен з молодою парочкою, і вони нам повідомили, між іншим, що на рятівній станції нас чекають хлопець і дівчина. Ми вже кілька разів чули від місцевих жителів, що якась дівчина шукала на Дністрі експедицію, але їй все помилково казали, що експедиція вже пройшла, бо перед нами рухалася невелика група одеситів під зеленим екологічним прапором. Це нас заінтригувало, але ми губилися в здогадках, хто б це міг бути.
Коли у Маяках, зразу за мостом, ми почали приставати до берега, то побачили, що до нас прямує човен, а у ньому сидить Віктор Арбут і махає нам руками. Ми усі страшенно зраділи. Уже разом пішли до рятівної станції, в поспіху пристали і повискакували на пристань. Радощам не було меж – почалися обійми, взаємні запитання, аж раптом Віктор і каже:
- А у меня сегодня день рожденія!
- Ура! Значить треба випити!
У нас ще лишилося трохи вина, і ми тут же випили за здоров’я цього москаля, з яким у нас склалися добрі стосунки, незважаючи на велику різницю поглядів у національному питанні. Він був добряк і дуже компанійська людина з виразно розвиненим почуттям товариського обов’язку. Коли ми йшли під національними прапорами, він постійно висловлював своє незадоволення, але при цьому заявляв, що він, звичайно, розділить з нами вину, якщо дійде до переслідувань. У національному відродженні України він бачив загрозу для збереження добрих міжнаціональних стосунків в Україні і боявся, що йому прийдеться тікати у далеку для нього Росію. У розпалі суперечок він нерідко питав нас:
- Что резать нас будете?
Переконати його, що особисто йому нічого не загрожує, було неможливо. У страху за свою особисту безпеку у Львові, він був готовий вивчити українську мову, але сумнівався у своїх здібностях. Пройшло багато років, поки він, нарешті, усвідомив свої помилки, хоча і не до кінця. Уже в незалежній Україні він ніколи не відчував неприязні до себе з боку українських селян, і це його так дивувало, що він навіть одного разу сказав мені таке:
- Я нікак не могу понять, как еті люди могли бить бандитами.
Те, що люди були не бандитами, а борцями за незалежність України, виходило за межі його уявлень. Особисто я ставився до нього з більшою приязністю, ніж до тих львів’ян, які у розмові з ним негайно переходили на російську мову. А таких завжди було досить, навіть серед тих, хто на словах вважав себе українським націоналістом. Таким запобіганням перед москалем я завжди обурювався, бо у моїй уяві таке воно принижує гідність людини, і я готовий прийти до висновку, що відсутність звичайної людської гідності є істотною вадою нашого національного характеру. Приблизно такою самою людиною була і Люда Гурко. Саме вона була тою дівчиною, яка шукала нашу експедицію. Вона, очевидно, сподівалася, що в ній, нарешті, "націоналісти" будуть в меншості, бо її розчарування зразу стало очевидним, як тільки вона почула українську мову незнайомих їй людей. Після зустрічі вона практично спілкувалася лише з Корецьким, з яким до пізньої ночі ходила берегом і вела розмови на серйозні теми. Корецький перед тим говорив з Гавриловим і наполегливо просив його подарувати якомусь музеєві у Тирасполі один з катамаранів. Це була вже не перша розмова на цю тему, але Ярко постійно відповідав те саме:
- Я не можу розпоряджатися експедиційним майном самовільно. Це власність Товариства, і без згоди керівництва я не можу вирішити це питання.
На цей раз впертий ентузіаст-природоохоренець з пристрастю заявив:
- На знак простету проти вашої незгоди я негайно залишу експедицію!
Гаврилів лише знизав плечима – експедиція уже закінчувалася.
Отож, Корецький з Людою, напевно, обговорював складнощі співпраці з непоступливими галичанами. Ми ж були у легкій зажурі від того, що експедиція вже закінчилася і поступово нами почала оволодівати ідея Віктора плисти далі – аж до Чорного моря. Цю ідею він висловив зразу після зустрічі, але вона здавалася зовсім нереальною, аж поки її несподівано не підтримав Гаврилів. Остаточне вирішення цього питання ми відклали назавтра.
Вівторок, 22 серпня. Паланка – лиман.
Зранку я поїхав до Біляєвки телефонувати до Львова, але коли повернувся, у настрої експедиції сталися великі зміни. Як виявилося, в одній з центральних газет недавно був надрукований портрет Гаврилова як одного з керівників експедиції. Це до краю обурило Цимайла. Від такої несправедливості він вирішив кинути експедицію та їхати додому, хоча вчора погоджувався іти разом з нами Чорного моря. Решта ж від продовження експедиції не відмовилася, навіть у цьому намірі більше укріпилася, коли виявилося, що Цимайло далі іти не хоче. Він домовився, що свої плавзасоби лишить на зберігання на рятівній станції і тепер займався їх складуванням. Корецький і Люда, без сумніву, розділяли обурення Цимайла, бо вирішили їхати теж. Сліпий гнівався на Гаврилова також через його непоступливість і це не приховував, а Люда про око пояснила своє рішення тим, що вона гейби "перегоріла" експедицією, поки її шукала впродовж тижня. Насправді ж вона не хотіла відчувати себе чужою серед нас. Це було ясно усім.
Отож, ми почали збиратися у дорогу, хоча робили це абияк. Розхлябаність охопила нас зовсім – щоденні рутинні клопоти нам набридли до дідька; хотілося розслабитися, пожити безтурботно, безоглядно. Дівчата замість хліба, по який їх послав Гаврилів, накупили кавунів та солодощів і не журилися своєю забудькуватістю. Другий раз іти до міста ніхто не хотів і Ярко мусив іти на закупи сам. Ніхто також не хотів допомогти у чергування Світлані, донька якої нині має день народження, і мама хотіла приготувати святковий обід. До того ж, нам докучала спека, і ми менше збиралися, ніж купалися і дуріли у воді.
Коли Гаврилів повернувся і побачив, чим ми займаємося, він нам дещо зіпсував настрій. Ми стали збиратися жвавіше, але дівчата-хімічки, які десь на хвильку відлучилися і не відчули переміни загального настрою, знову розлютили адмірала своїми примхами. Коли вони побачили, що їхній катамаран пришвартували до правого борту бота, то підняли великий галас:
- Ми не хочемо з правого борту! Ми хочемо з лівого. Переставте катамарани, ми не будемо там сидіти.
Це обурило не тільки Ярка, але і решту хлопців, але за усіх відказав він якимось замогильним голосом:
- Хто не хоче з правого, хай іде на веслах.
Дівчата образилися і надовго замовкли, а після цього робота пішла швидше.
Вийшли ми о 18.30 і сподівалися через дві години бути на лимані, бо нам казали, що до нього лише дванадцять кілометрів (насправді кілометрів сім). Погода стояла тиха, а відремонтований Дмитром двигун працював без зупинок, але його можливості ми дещо переоцінили. Наша плавальна конструкція виглядала таким чином – по два спарені катамарани були міцно прилаштовані біля кожного борту бота, а п’ятий, на якому сидів один Арбут, на довгій линві теліпався ззаду.
Цей перехід мені запам’ятався дуже добре, напевно, тому, що нас оточувала ніколи небачена, загадкова природа. Довкола, скільки видно було оку по обидва береги, простягнулися, наче море, плавні, що навіювали якийсь чарівний і одночасно тривожний настрій своїм одноманітним виглядом і меланхолійним шелестом очерету. Крім одноманітного стукоту двигуна жодного іншого звуку не долітало до нашого вуха, не чути було навіть птахів. Не було помітно якоїсь ознаки присутності людини у цій пустелі, за весь час плавання нам не зустрівся жоден катер чи човен. Небо, сонце на ньому, вода і очерет – тільки ці речі могли бути предметно означені свідомістю з нашого оточення. Однак сонечко хилилося вже до заходу і залишало нас наодинці із самими собою.
По стовпах, що стояли то на одному, то на другому березі, ми намагалися були відраховувати пройдену відстань, але не розуміючи системи їх установки і значення, не могли оцінити, скільки ми пройшли, і скільки нам ще лишилося пройти кілометрів. Я стоячи на одному з високих ящиків, роздивлявся через далекоглядну трубу довкола, але, крім неозорого моря очерету, нічого не бачив. Сутеніло дуже швидко. Нам почали допікати комарі.
До лиману ми дійшли уже в повній темряві, очевидно, було близько одинадцятої. На правому березі ми розгледіли силует якогось судна, а далі темні будівлі. Ми почали кричати і свистіти, але на не відповідала навіть луна. Було зовсім тихо, тільки очерет сумно шелестів. Гаврилів наказав Дмитрові вийти в лиман і з широкої води подивитися на берег, чи не блимне десь поблизу хоча б самітній вогник.
З лиману зразу теж нічого не було видно, крім мерехтливих вогників невідомих нам поселень на протилежних берегах. Ми спробували підійти ближче до правого берега, де мали бути темні будівлі, але гвинт двигуна заплутався у водоростях і ми зупинилися. Очі поступово звикли до темряви і на березі можна було побачити дах хати, під яким не світилося жодне вікно. Поки Дмитро очищав гвинт водоростей, ми знову почали кричати, але це не мало жодного результату. Ми вже дуже засумували, але Гаврилів попросив Дмитра підійти ще ближче, бо йому здалося, що одне з вікон злегка світиться голубизною, так, ніби відбиває світло телевізійного екрану. З ближчої відстані ми переконалися, що це, дійсно, було так. Гаврилів знову почав гучно, свистіти по-боцманські у два пальці і на цей раз нам хтось хутко відгукнувся. Почалися довгі переговори з невідомою нам особою, яка розпитувала нас, хто ми такі і звідки. Це мала бути якась база відпочинку, про яку нам казали ще у Маяках і запевняли нас, що там нам легко дадуть притулок на ніч. Ми були впевнені, що тепер нас пустять у приміщення, але ці сподівання були даремні. Нам відмовили під приводом того, що завтра зранку сюди має приїхати на відпочинок якесь велике начальство, яке, очевидно, найбільше і користувалася тою базою. Добре було і те, що нам сказали, ніби десь можна пристати до берега на твердому місці, бо годі було нам самим серед моря очерету знайти у темряві таку можливість. Однак треба було знову зайти у гирло Дністра.
Ми пішли назад, але ледве рухалися. Гвинт знову був обмотаний довгими водоростями. При світлі ліхтаря Дмитро з Олегом довго звільняли його від цупких пагонів, і поки ми дійшли до місця, вони ще двічі повторювали цю операцію. При непевному світлі ліхтаря це була суцільна морока, а час між тим плинув. Невдовзі з берега хтось нам гукнув і присвітив ліхтариком. Дмитро спрямував рух на вогник і скоро ми опинилися у маленькій затоці, де стояв, судячи із силуету, старий військовий катер. З нетерпінням ми вже почали приставати до берега, але люди на березі не дозволили нам це робити. Вони звеліли нам піти ще метрів 250 вище, де біля старої верби мало бути єдине на усьому березі суху місце.
Подякувавши, ми пішли далі і знайшли ту вербу і крихітний п’ятачок твердої землі довкола неї. Тут, серед хащів очерету ми і влаштували свій табір. Місця вистачило тільки на два намети і на вогнище, на якому ми зразу заходилися смажити рибу. Вогнище палили дошками від ящика для ротунди, а рибу Арбут купив у Маяках до свого дня народження.
Довкола вогнища була така тіснява, що хтось ступив просто на пательню з готовою вже рибою. На щастя, це зауважили не всі і риба була з’їдена з великим задоволенням. Перед тим ми випили рештки вина за ювілята, а, можливо, також за щасливе завершення експедиції. Однак усі були дуже втомлені і тому дещо роздратовані, через що вечеря була не зовсім урочиста. Спати полягали частково у наметах, частково на палубі.
Середа, 23 серпня. Лиман.
Гаврилів розбудив нас о сьомій. Усі напрочуд швидко встали і ми без сніданку негайно рушили вперед. Учора негостинні господарі нам все-таки дали добру пораду відносно погоди. Приблизно о десятій годині починає підсилюватися супротивний вітер, якщо я не помиляюся, місцевий бриз, тому виходити треба найраніше. Треба би було вставати о п’ятій, але ми і так спали дуже мало.
Фарватер на лимані був гейби позначений, але ми знову не зрозуміли, як це було зроблено, бо бакен був лише один. Знаючи, що Чорне море має бути десь на півдні, ми і пішли просто на південь, орієнтуючись за сонцем. Там десь далеко виднівся протилежний берег, власне, тільки вершечки кількох дерев. Не знаю, як там ходять великі судна, але ми майже одразу потрапили у суцільні зарості водоростей. Вони раз у раз намотувалися на гвинт, і їх знімання забирало у нас купу часу. Між тим піднімалася хвиля, бо вітер помітно свіжішав. Невдовзі стало ясно, що на веслах ми будемо іти швидше, ніж з мотором. Але чотирма веслами рухати незграбний пліт було дуже тяжко. Ми ледве просувалися вперед. За півкілометра від нас поперечним курсом інколи проходили рибальські катери, там же виднілася якась тичка з круглим знаком нагорі. Ми думали, що фарватер там. Нам не потрібна була глибока вона, просто ми сподівалися, що у фарватері буде менше водоростей.
Я потайки сподівався, що наш потворний плавзасіб викличе зацікавлення у рибаків, і хтось із них підійде до нас ближче. Однак вони, напевно, не хотіли потрапляти у полон до водоростей, або не мали часу. Ми рухалися зиґзаґами, бо попри наші заміни гребців один борт постійно перегребав другий, та і за законами механіки нас все одно мало крутити, бо відстань між бортами була значно більша, ніж довжина плоту. Нарешті, вода звільнилася від водоростей, і Дмитро знову запустив двигун. Одначе наша радість була недовгою, бо невдовзі нова смуга рослинності перетнула наш шлях. Далі такі смуги неодноразово чергувалися з чистою водою, тому Гаврилів стояв попереду на ящику і роздивлявся, де була вільна вода. Темні смуги водоростей було дуже добре видно і він попереджав Дмитра про небезпечну ділянку. Тоді Дмитра зупиняв двигун і ми якийсь час повинні були веслувати.
Нарешті, ми наблизилися до одного з катерів і розпитали команду, як нам іти далі. Нічого втішного рибаки нам не сказали. Фарватер попереду, водорості всюди, Білгород Дністровський – просто по курсу. Ми пішли далі просто через рибальські сітки уперед. Вітер зносив нас вправо, тому, щоб потрапити на три пірамідальні тополі, які ми бачили із самого початку і які тепер вже було добре видно, треба було йти дещо лівіше, якраз проти вітру.
Спочатку настрій у нас був веселий, ми збиралися навіть їсти кавуни, але хвиля ставала щораз більшою, катамарани підносило вгору і раптом кидало вниз. У таких умовах навіть врізати кавун було небезпечно. Коли на гребенях хвиль почали утворюватися білі баранці, я вже почав усвідомлювати небезпеку.
Кілька разів від сильних ривків тріскали стропи, якими ми з’єднали катамарани, і ми притримували їх руками, поки Гаврилів зв’язував їх знову. Це велике щастя, що дівчатам не покалічило пальці, бо борти катамаранів билися один об другий із страшенною силою. Чорноока Оксана все-таки трохи постраждала, бо два пальці їй було дошками обдерло, але якби пальці потрапили на металевий кутник, то б напевно розтрощило кістки. Решта ж дівчат зовсім не відчувала небезпеки, дехто спав на рюкзаках, дехто слухав радейко. Їхня безтурботність вражаюча. Коли Дмитро попросив когось пересісти у бот, щоб той трохи осів, ніхто навіть і не поворухнувся. Тоді він став кричати просто несамовито і це подіяло. Двоє з дівчат перелізли до нього, а решта вдавала, що не чують.
Іти далі тим самим курсом було без сенсу. Проти вітру ми не просувалися, а через деякий час могло скінчитися пальне. Тоді б нас понесло вітром кудись на далекі пустельні береги, що ледь виднілися на заході. Гаврилів кілька разів пропонував Дмитрові змінити курс і йти просто на тополі, але той відмовлявся це робити, бо ми б ставали бортом до вітру, що суперечить азбучним правилам навігації. Бортовий вітер може перекинути човен, але нас перекинути б було неможливо, адже ширина нашого плоту була вдвічі більша за довжину. Гаврилів все-таки настояв на свому, Дмитро погодився і сталося маленьке диво – ми почали помітно рухатися на ті три тополі. Хоч хвиля била дуже сильно у балон найлівішого катамарану, але він, дійсно, перевернутися аж ніяк. не міг. Зв’язані між собою катамарани і бот лише хвилеподібно гойдалися, почергово піднімаючися і опускаючися у такті хвиль. Правда для Арбута, який так і сидів самотньо на тому катамарані, що був на буксирі, такий курс був, справді небезпечним. Ми підтягнули той катамаран ближче, і Віктор переліз до нас.
О 12.15 ми щасливо прибули саме туди, куди намітили, це лишень чотири кілометри, судячи за картою. Однак до самого Білгорода було ще далеко, кілометрів із п’ять. Вежі відомої білгородської фортеці було дуже добре видно на тлі неба і вона приваблювала своєю імпозантністю. Тут же не було нічого цікавого, але місце для стоянки годилося. Питна вода була зовсім близько у криниці біля хат за очеретами. Під вербою ми розпалили ватру, швиденько зробили обід і полягали відпочивати. Після сієсти настав час розваг. Віктор намагався злапати рибу на вудку, дехто купався, а Олег з місцевою красунею купав коні у лимані.
На вечерю Ігор заходився робити плов. Казав, що це буде скоро, але його куховарство розтяглося на три години. Добре, що ми вирішили не йти через високу хвилю. Поки готувався плов, ми перемонтували пліт, тобто переставили спарку дівчат-хімічок з правого на лівий борт. Як виявилося, ця їхня забаганка має своє пояснення. Каяк, закріплений на правому катамарані, заслоняє їх дим від двигуна, коли спарка зліва. Нині вони вже більш лагідно висловили своє прохання, і Гаврилів їм сказав, що і вчора треба було спокійно пояснити, у чому річ, а не піднімати ґвалт. На це дівчата заперечили:
- Це було довго пояснювати, тому ми просто сказали, що не хочемо плисти з правого борту.
- Ото ж то і воно, що ви сказали, що не хочете, а треба було сказати, що не можете.
Цим мир і злагода між начальством і дівчатами були відновлені, але мені все-таки не подобається, що Гаврилів дівчатам потурає. У нас тепер в експедиції панує якась анархія з ухилом до егоцентризму. Харчі, особливо солодке, кожен бере коли і скільки схоче. Нема того, щоб чергові намасти канапки і роздали усім порівну, а ми чемно посідали, поїли, подякували і взялися до роботи. Один не хоче того – другий іншого, та ще і настрій якийсь безтурботний. Через нестачу хлопців, одним з капітанів Гаврилів призначив Настю, але та не тримає порядку на свому катамарані, у них усі стропи переплутані і зв’язані у якесь незбагнене мереживо, а вона навіть не розуміє, що від неї вимагають.
Вийшли ми о 21.15, коли вітер дещо вщух, і планували дійти до фортеці. Вже сутеніло, але водорості було ще видно. Дмитро намагався їх обходити, та невдовзі стало зовсім темно. Гаврилів сидів попереду і світив ліхтариком, але це майже не допомагало. Час від часу ми зупинялися, щоб зупинити гвинт. У темряві вже не було видно фортеці, але біля неї світив яскравий ліхтар, який допомагав нам орієнтуватися.
На місце ми прийшли близько дванадцятої, отже п'ять кілометрів ми подолали за дві з половиною години. Це є наша нормальна швидкість. У темряві вибрати місце для стоянки було нелегко – всюди мілизна і брили каміння. Коли, нарешті, пристали до берега і спробували ставити намети, то виявилися, що це теж складна справа. Земля всюди камениста, а наші кілочки, покручені, погнуті і поламані, у ґрунт ніяк не лізуть. Коли же можна було, нарешті, лягати спати, Арбут раптом згадав, що має для нас вітання зі Львова і подарунок. Це5 був лист і пляцок від Орисі і Оленки. Лист був адресований Гаврилову, він його кілька разів перечитував при світлі ліхтарика. Було видно, що він тим листом надзвичайно втішений. Пляцок ми порізали на мікроскопічні порції, щоб дісталося усім і в останній раз поласували львівською лігу міною, згадавши теплим словом наших любих дівчат.
