Початкова сторінка

Валентин Стецюк (Львів)

Персональний сайт

?

Причинки до походження українців


Переднє слово


Пропонована до уваги доброзичливого читача стаття була замислена як науково-популярна, але виникали сумніви у тому, чи вона буде сприйнята з розумінням. Для перевірки створюваного нею враження первісний текст був поширений серед друзів, які цікавилися давньою історією українців. Двоє з них, а саме Ігор Орел і Дмитро Худзій статтю прочитали і визнали її достойною публікації. Одночасно вони обдва висловили певні критичні зауваження і рекомендації з метою надання тексту більш наукового вигляду. За це я їм подякував сердечно. Стаття була дещо перероблена відповідно до рекомендацій і у новому вигляді вона подається для більш широкого кола читачів.


Вступ


Займаючись впродовж останніх сорока років родинними взаєминами різних мов власним методом, виявив, що давня історія багатьох їх носіїв тісно пов’язана з Україною. Навіть не те, що їхнє перебування на Україні мало місце задовго до заселення її українцями, а те, що вони відіграли велику роль у їх формуванні як окремої етнічної одиниці. Свого часу Михайло Грушевський відповів на питання «Хто такі українці і чому вони хочуть самостійної України?» і його відповідь була тоді актуальна і мала політичний підтекст. Проте часи міняються, наука не стоїть на місці і відповідь має бути суттєво доповнена, незважаючи на те, що її політичний підтекст залишається тим самим. Він стосується самого існування українців як окремої нації. Вповні мав рацію російський історик Михайло Покровський, який слушно охарактеризував історію взагалі як політику перевернуту в минуле. Для України це визначення стосується у найбільшій міри. Питанням походження і формування етносів, націй займаються вчені відповідних спеціальностей. Але їх голос менше чутний, ніж голос окремих політиків, коли вони авторитетно стверджують, що українці з’явилися тоді-то і тоді-то і при тому визначають їхнє місце в історії. На такому ж рівні науковості можна відповісти, що українці існували завжди. І ця відповідь буде недалекою від істини, бо українці існували з незапам’ятних часів, хоча постійно мінялися і називали себе по-різному. В математиці є поняття змінна величина, з якою можна оперувати без проблем, бо вона не міняє свої природи. За аналогією в етнології можна використовувати термін «змінне явище», яким і є українці відповідно до нашої теми.

В останні десятиліття сформувалася нова наукова дисципліна «популяційна генетика». Знаючи, що гени безсмертні, хтось може цим спекулювати, коли йдеться про окремо взятий нарід, але в кожному народі гени так перемішуються, що з генетичної точки зору його можна назвати перемінним явищем, хіба би вищого порядку. Вже геноми діда і онука є вже суттєво різними, а у бабів і онук вони різні ще більше, бо вони не мають спеціальної хромосоми, тої що об’єднує чоловіків. Відповідно, в кожному народі існують найрізноманітніші набори генів. Хоча певні антропологічні риси в народі можуть домінувати, не існує жодного народу, коли б вони були характерними тільки для нього. Скажімо, нордічний тип широко поширений у норвежців, фінів, білорусів, мордви ерзя, яка маючи практично ту саму мову з мокшею, виразно відрізняється від неї зовнішньо. Те саме можна сказати про тюрків, які маючи дуже подібні мови, бувають монголоїдами і європеоїдами. Отож, кожен нарід надійніше характеризує та мова, якою він користується, а не генетична спадковість. Мова хоч теж змінюється, але на відміну від генетичного матеріалу змінюється дуже повільно. Швидкість змін має бути обмежена до тої міри, щоб принаймні три покоління кожного народу розуміли один одного без проблем. Конкретно у нашому випадку українці і їхня мова – це два змінні явища, яким один з них має бути похідним від другого. Однак на певному відрізку людської історії етногенетичні процеси ускладнюються. Мова, яка з самого початку була визначальною ознакою етносу, в певних умовах може втрачати своє значення для етнічної ідентифікації, натомість на процеси етногенезу починають впливати належність до певної держави або релігії, а також політичні інтереси.


Прабатьківщина українців


Біблійні часи


Оскільки серйозно ставитись до твердження ніби українці існували завжди ми не можемо, тому питання їхньої прабатьківщини як таке треба зняти. Проте ми можемо говорити про місця проживання древніх предків українців, про які ми маємо більш-менш надійні дані. Оскільки генетику ми відкинули, будемо спиратися тільки на змінне явище мови. Якщо не приймати до уваги різні екзотичні теорії, то українська мова разом з іншими слов’янськими належить до великого числа індоєвропейських мов. Отож наших предків треба шукати серед носіїв тої праіндоєвропейської мови, яка в свою чергу походить від якоїсь материнської, з якої розвилася ціла макрородина так званих ностратичних. Ця мова, проіснувавши напевно кілька тисяч років і поступово змінючись, в решті-решт розчленувалася на шість окремих, серед яких, крім праіндоєвропейської, були ще прауральська, пратюркська, праафразійська, прадравідійська і пракартвельська. Можливо поруч з ними існували також інші.

Застосовуючи спеціальний графоаналітичний метод, опис якого охочі можуть легко знайти хоча б Інтернеті, родинні взаємини ностратичних мов були інтерпретовані схемою, поданою нижче.



Схема побудована на такому постулаті – чим більше спільних слів у мовах, тим ближче між собою проживали люди, які говорили цими мовами. Вона має відповідати географічним особливостям місцевості, на якій проживали носії цих мов. При цьому природні рубежі відокремлювали ареали їх поширення один від одного.

Отож, отримана схема відповідає певним ареалам, які десь знаходяться на земній кулі. В її центрі ми маємо майже правильний трикутник. Можна сумніватися, що на Землі можна знайти місце, де б центри ареалів утворювали правильний трикутник, але це не так. Таке місце є, і воно знаходиться саме довкола біблійної гори Арарат. Розташовані неподалік озера Севан, Ван і Урмія, які відповідають трьом синам Ноя, якраз і мають форму трикутника. І вся місцевість тут так розділена гірськими хребтами, що саме вони утворюють природні границі між цими і сусідніми ареалами. На доказ цьому є і міждержавні кордони, які зручно встановлювати по цих природних границях .



На мапі ми бачимо, що картвельські народи, тобто грузини і споріднені з ними свани, мегрели, лази проживають неподалік своєї прабатьківщини. Натомість інші, мови яких походять з ностратичної, розселилися на великому просторі. Носії дравідійської мови рушили в напрямку на півострів Індостан, а так звані афроазійці заселили Близький Схід. Натомість індоєвропейці, фінно-угри і тюрки почергово перейшли у Східну Європу вздовж західного узбережжя Каспійського моря. Місця їх поселень були визначені тим самим методом, яким ми скористалися при визначенні місць формування ностратичних мов. В Європу ці мандрівники принесли культуру неоліту, тобто нової кам'яної доби. Неоліт характеризується більш досконалими кам'яними інструментами, виробленням кераміки методом спікання глини, одомашненням диких тварин і початками землеробства. Співставлення неолітичних і енеолітичних культур Східної Європи дає можливість припускати їхню етнічну належність і накреслити напрямки руху ностратичних племен (див. мапу нижче).




Неолітичні та енеолітичні культури Східної Європи співвіднесені з територіями поселень народів ностратичної мовної макрородини

На мапі червоним кольором позначені напрямок руху індоєвропейців і межі створеної ними культури.
Аналогічно зелений колір відноситься до тюрків, темний – до фінно-угрів, а фіолетовий – трипільців.

Розташування областей поширення культур говорить про те, що в пониззя Дону, звідки поширювалися неолітичні культури, першими прийшли індоєвропейці, за якими рухалися фінно-угри, а їх всіх відтіснили на північ і північний захід тюрки. Подальшим щаблем культурного розвитку пришельців стала бронзова доба.

Бронзова доба


Первісні індоєвропейці мали передньоазійські антропологічні риси. Приблизно на початку 5-го тис. до н.е. їхнє нечисленне плем’я поселилося в степах України між Дніпром і Доном, які заселяло населення іншого, протоєвропейського типу. Це була гілка кроманьйонців, мова яких не зберіглася, але уяву про неї можуть дати ті реліктові слова в індоєвропейских мовах, які не мають надійної етимології. Люди цього типу відрізнялися світлим волоссям і блакитними очима, заселяючи територію від України і Прибалтики до Верхньої Волги. Індоєвропейці принесли з собою не тільки неолітичний тип господарювання, але і добру племінну організацію, що дозволило їм стати на чолі більш численних, але і більш примітивних та розрізнених місцевих племен. Здатність невеликої групи індоєвропейців очолити якісь неорганізовані етнічні угруповання відмічало багато дослідників. Така форма правління називається ксенократією. Українці знають на своєму досвіді, що це таке. Асимілювавшись на протязі часу з місцевим населенням, індоєвропейці докорінно змінили свій зовнішній вигляд, але зберегли свою більш розвинену мову.

В басейні Сіверського Дінця, індоєвропейці розвили місцеву культуру пізнього мезоліту в неолітичну і, просуваючись далі на північний захід, поширили її до Середнього Дніпра. Археологи назвали її дніпро-донецькою і віднесли до блоку культур гребінцево-накольчатої кераміки. На протязі часу носії цієї культури, піднявшись по Дніпру, Сожу і Прип’яті, майже досягають верхньої течії цих річок та їх приток. На півночі України і в Білорусі після 2 – 2,5 тис. літ існування дніпро-донецька культура зникає в середині-кінці ІІІ тис. до н.е. Тим не менше, на думку фахівців, вона брала участь у складанні тшинецької культури, яка існувала пізніше в басейні Прип’яті і мова про неї піде далі.

На території поширення дніпро-донецької культури розгалужена річкова систем утворила кілька природних ареалів виразно обмежених водними рубежами. Ці ареали були названі етноформуючими від грецького слова етнос "народ", бо в пізніші часи на них з одної батьківської мови неодноразово формувалася група дочірніх мов. Саме на цих ареалах прабатьківська праіндоєвропейська розчленувалася на такі прамови: балтійську, вірменську, грецьку, іллірійську, індійську, іранську, італьську, кельтську, слов'янську, тохарську, фракійську, фригійську і, можливо, ще на якісь, що не залишили по собі жодних слідів. Територія формування цих мов на етноформуючих ареалах показана на мапі нижче.



Спільна територія розселення індоєвропейців у басейні Дніпра.

Місцевість, заселена індоєвропейцями, мала на перший погляд непривабливий характер. На ній переважали мішані ліси, серед яких тут і там траплялися трясовиння боліт і багнисті, зарослі очеретом озера. Люди тих часів не мали уяви про природні умови і кліматичні зони. Переселяючись з місця на місце у повільному темпі, вони робили у середньому приблизно один кілометр на рік і просто не помічали істотних змін у навколишньому середовищі. Тим не менше, шукаючи засоби харчування, люди знаходили нові можливості. Оскільки умов для розвитку тваринництва і землеробства тут не було, індоєвропейці почали поповнювати свою продовольчу базу розвиваючи різні способи рибальства, для розвитку якого тут були прекрасні умови .

Уявімо собі, як заняття рибальським промислом впливає на розвиток психологічних рис тих людей, які ним займаються. Природні ресурси сприймалися людиною інакше, ніж продукти власного виробництва, особливо, коли вони є в достатній кількості. Якщо продукти землеробства і скотарства тісно пов’язані з виробником і формують поняття власності, яку треба захищати від зазіхань агресивних чи заздрісних сусідів, то рибні запаси річок і озер сприймаються людьми як дар небес, за володіння яким не треба боротися з сусідом, бо рибних угідь на той час на вказаній території було вдосталь. Така ситуація не розвивала в людях надмірної агресивності, скоріше вела до формування відносно миролюбних рис характеру. Рибальством можна займатися як індивідуально, так і колективно. Це формує в людях риси незалежності, самодостатності, а разом з тим забезпечує при потребі вміння досягати мети об’єднаними зусиллями. В таких умовах роль одного лідера в господарському життя суттєво зменшується. Натомість свої лідерські якості людина може проявити в духовній сфері. Рибалка в очікуванні улову, розглядаючи воду і небо, має багато часу для роздумів і міркувань про самого себе, явища навколишнього середовище і зв'язок між ними. Не знаючи причин природних загадок, вона давала волю своїм фантазіям, формувала своє світобачення і передавала його іншим. З таких людей розвиваються пассіонарні лідери, які дають своїй діяльності переконливе і зрозуміле людям пояснення.

Рибальство як основа господарювання індоєвропейців забезпечувало стабільне і надійне джерело харчування їхнім племенам. Завдяки цьому їх чисельність поступово збільшувалася, приводячи до певної демографічної напруги. Це стало однією з причин, які на межі третього і другого тисячоліть привели в рух індоєвропейців з території між Віслою і верхів'ями Оки на захід, південь і схід. Слов’яни, які виділилися з тих індоєвропейців, уникаючи боротьби за рибні угіддя, просунулися найдалі на північний захід вздовж правого берега Німану. В процесі подальшого руху вони опинилися серед мазурських боліт, де умови для рибальства були ще ліпші. Міграції індоєвропейців сприяли природні умови Східної Європи. Хоча величезні простори тоді були вкриті пралісами і важко прохідними болотами, рух полегшували річки, які розтікалися в різні боки. Ними можна було просуватися влітку на човнах і плотах, а взимку на санях, тим більше, що зими не були тут настільки суворі, щоб перешкоджати проживанню в час вимушених зупинок.


Будувати човни люди навчилися також через потреби рибальства. Вони їх просто видовбували зі стовбурів грубих дерев м'яких порід – липи або верби. Тому їх назвали однодеревками і такий спосіб виготовлення човнів тримався тисячоліття. Першими на таких човнах відкрили путь по Дніпру до Чорного моря давні греки, ним же користувалися варяги, а потім запорозькі козаки на свої чайках побудованих на основі однодеревок. На фото вгорі показаний такий викопний слов'янський човен.

На пошуки нових місць для поселення відходив надлишок населення, а досить велика його частина, особливо в ізольованих місцях лишалася. Так само на шляху переселення з різних причин у зручних місцях час від часу якась частина людей залишалася на постійне проживання, у той час як більшість рухалася далі. Коли пізніше в такі місця приходили інші племена, то залишки попереднього населення змішувалися з ними, переймали їхню мову, але збагачували її деякими своїми словами. Такими словами могли бути означення понять і предметів, яких не було у мові новоприбульців. В першу чергу ними були назви поселень, річок та інших географічних об'єктів, але також і невідомі прибульцям назви рослин і матеріалів і подібне.

Залізна доба


Хоча більшість індоєвропейців залишила свою прабатьківщину, германці, балти і слов'яни ще лишалися поблизу своїх старих поселень, але значно розширили свою територію. Це стало причиною діалектного членування їх батьківських мов. Особливо постаралися германці. Поки слов’яни і балти рибалили по різних берегах Німана, вони заселили увесь басейн Прип’яті, на якому і сформувалися первинні германські діалекти. З них на протязі часу розвилися сучасні германські мови. Застосування графоаналітичного методу дозволило визначити ареали їх формування (див. мапу нижче).

Територія формувань германських мов в ІІ тис. до н.е.

На мапі ми бачимо, що ареал предків англійців (будемо називати їх англосаксами) був той самий, що і ареал італіків (майбутніх латинів, умбрів, осків та ін.) між Тетеревом, Прип’яттю та Случчю. Предки сучасних німців (тевтонів) зайняли ареал іллірійців між Случчю, Бугом і Прип’яттю, а предки нідерландців і фризів (назвемо їх умовно франками) – ареал кельтів по обидва береги Бугу до Вісли. Предки сучасних північних германців зайняли ареал греків між Прип’яттю, Дніпром і Березиною. Колишня спільна прабатьківщина германців між верхів’ями Прип’яті та Німану від Ясельди до Случі стала прабатьківщиною предків споріднених між собою готів, вандалів та бургундів.

На визначеній германській території на протязі другого тисячоліття до н.е. існував східний варіант тшинецької культури, її творцями, очевидно, були саме германці. Доказом їх перебування в зазначених місцях є залишена ними топонімія. Прикладами назв англо-саксонського походження на прабатьківщині англосаксів можуть бути такі:

Жерев, річка, ліва притока (лп) Ужа, р. Жерева, лп. Тетерева, права притока (пп) Дніпра – д.-анг. gierwan “кипіти” або “прикрашати”; Підходять обидва значення в залежності від вигляду річки;

Житомир, обласний центр – д.-англ. scytta “захист”, meræ “границя”.

Кирдани, село, околиця Овруча – д.-англ. cyrten “гарний”.

Коростень, місто в Житомирській обл. – д.-англ. stān "камінь, скеля" і слово з корнуельського діалекту англійської мови care “скельний ясен”, репрезентований у топонімі Care-brōk (Holthausen F. 1974, 43).

Латовня, річка, пп Теньки, пп Тні, пп Случі – д.-англ. latteow “провідник”.

Мозир, місто в Білорусі – д.-анг. Maser-feld, пнгер. mosurr “клен”.

Наровля, місто на правому березі Прип’яті – д.-анг. nearu “вузький”, wæl “калюжа, джерело”;

Овруч, місто в Коростенському районі Житомирської обл. – д.-англ. of “над, вище", rocc "скала”.

Ольмани, село в Білорусі, на південний схід від Столина – д.-анг. oll “образа, лайка”, mann, mann “людина, чоловік”, man “вина, гріх”;

Прип’ять – д.-анг. frio “вільний”, frea “пан, бог”, pytt “яма, калюжа, джерело”;

Рихта, річка, лп Тростяниці, пп Ірші – д.-анг. riht, ryht “правий, прямий”;

Феневичі , село у низов'ї Тетерева – д.-анг. fenn "болото, мочар", wīc “хата, село”;

Ходори, Ходорків, Ходурки, села в Житомирській області – д.-анг. fōdor “їжа, харч”.

Зі своєї прабатьківщини англосакси розселялися в різних напрямках, про що також переконливо свідчить топонімія. Особливо прозорі англосаксонські корені назви річки Ірпінь.


Праворуч: Річка Ірпінь.
Фото з сайту Foto.ua


Ця річка має широку заболочену заплаву, тому earfenn, складене з д.-анг. ear 1. “озеро”або 2. “земля” і д.-анг. fenn “болото, мул”, може бути перекладене для назви Ірпіня як “замулене озеро” або як “заболочена земля”. Таке тлумачення підходять вповні тим більше, що в давні часи заплава річки мала би бути більш заболоченою, ніж тепер. Назва міста Фастів очевидно походить від д.-анг. fǽst «сильний, міцнийий, твердий». Для розшифровки назв с. Сквира на р. Сквирка, лп Росі і самої річки добре підходить д.-анг. swiera «яр, ущелина», якщо к після с є епентезою, тобто вставним звуком для додання слову більшої експресії. Англосаксонське походження можуть мати також такі топоніми як Беркозівка, Дирдин, Китайгород, Тараща, Таценки, Тетіїв та інші. Зацікавлені читачі можуть спробувати свої сили у їх дешифровці.

Прабатьківщина тевтонів розосереджена по Волинській області, більшій частині Рівненської, північній третині Львівської та Тернопільської областей, північній половині Хмельницької, а також на частині Пінського і Столінського районів Брестської області Білорусі. Саме тут були закладені глибинні основи сучасної німецької мови. Як і інші германські народи, на своїй прабатьківщині тевтони залишили сліди в ономастиці, що збереглися до нашого часу.


Найпереконливішим свідченням перебування тевтонів на Волині є загадкова назва села Вельбівно (Вельбовно) у Рівненській області на правому березі Горині, як раз навпроти Острога. Назва складається з двох давніх німецьких слів д.-в.-н. welb-en “виводити склепіння” і д.-в.-н. ovan “піч”.


Праворуч:Схема сиродутного горна.
(Зворыкин А.А. та ін. 1962, 69, рис. 30)


Пічка у вигляді склепіння, викладена з каменю могла бути сиродутним горном для виплавки заліза. В цьому місці вздовж правого берега Горині і тепер на багато кілометрів простягнулися непрохідні багниська. Болотна руда є доброю сировиною для чорної металургії. Залізо в Європі відомо з 8-го ст. до Р.Х., тому назва населеного пункту не може бути більш давньою, а це, в свою чергу веде до висновку, що частина тевтонів залишалася на своїй прабатьківщині ще довго після того, як їх основна маса мігрувала до Центральної Європи. Поруч з Вельбовним розташоване місто Нетішин (Первісно Нетешин), назва якого теж може бути німецького походження. Ситуативно для місцевості з металургійними печами для другої частини назви найбільше підходить давньо-верхньо німецьке (д.-в.-н.) asca “зола” (нім. Asche). Відповідно для першої частини слова слід шукати щось логічно пов'язане з другою. Добре підходить д.-ісл. hnjođa "кувати". У німецькій мові є дериват від зниклого спорідненого слова Niete "заклепка". В сиродутному горні вироблялося не чисте залізо, а так звана криця пористої будови з домішками сірки, фосфору та інших металів та шлаку (це давнє слово пізніше отримало значення "сталь"). Для отримання заліза крицю треба було перековувати, в процесі чого домішки відділялися як зола. Таким чином, мала місце спеціалізація – у Вельбовному видобувалася криця, а у Нетішині вона перековувалася на чисте залізо.

Є ще кілька прикладів топонімів, які здебільшого не мають переконливого тлумачення на основі слов’янських мов, але можуть бути етимологізовані на базі німецької:

Ківерці, місто – нім. Kiefer, с.-в.-н. kiver "челюсть, підборіддя; німецьке слово Kiefer має ще значення «сосна», котре могло ліпше підійти для назви міста в лісовій місцевості, але в етимологічному словнику Клюґе походження слова пояснене як новоутворення.

Ковель, місто – нім. Kabel “доля, жереб”, с.-в.-н. kavel-en – "тягти жереб".

Мерва, село в околицях Берестечка Волинської обл. – нім. Merle, с.-в.-н. merla “кос, чорний дрізд”, щоправда німецькі слова вважаються запозиченими з латинської.

Невель, село на південний захід від Пінська (Білорусь) – нім. Nebel “туман”.


c. і оз. Нобель на захід від Зарічного Рівненської обл. – нім. Nabel, д.-в.-н. nabalo “пупок”; село розташоване на півострові, який виступає в озеро.


Ліворуч: Озеро Нобель. Фото зі супутника.


Радехів, райцентр Львівської обл. – нім. Rad, д.-в.-н. (h)rad "колесо”, нім. Achse, д.-в.-н. ahsa “вісь”.

Радивилів, райцентр Рівненської обл. – нім. Rad, д.-в.-н. (h)rad "колесо”, нім. übel, д.-в.-н. ubil – “поганий”.

Растів, селозахідніше Турійська – д.-в.-н. rasta “місце стоянки”.

Реклинець, село в Сокальському районі Львівської обл. – нім. Rekel “великий пес-самець”.

Стир, річка, пп Прип’ті – нім. Stör, двн. stür(e) “осетер”.

Стрипа, лп Дністра, витоки якої лежать на границі тевтонського ареалу – с.-н.-н. strīpe “смуга”. Однак не виключене також англосаксонське походження назви річки.

Фаринки, село на сході Камінь-Каширського району Волинської обл. – д.-в.-н. faran “везти, їхати”, – ing – суфікс іменника.

Фусів, село в Сокальському районі Львівської обл. – нім. Fuß, д.-в.-н. fuoz “нога”.

Цир, річка, пп Прип'яти і cело Цир – нім. Zier “прикраса”, д.-в.-н. zieri “гарний”;

Цегів, село в Горохівському районі, Волинської області – с.-в.-н. zæh(e) "вязкий".

Цумань, східніше східніше Ківерців – відповідає нім. zu Mann “до чоловіка”, що може бути використане для назви оселі поодинокої людини.

Але досить про германців. Перед скіфськими часами їх більшість пішла на захід і їхій шлях руху визначає територія західного варіанту тшинецької культури. Предки північних германців, прабатьківщина яких знаходилася між Прип’яттю і Березиною рушили в Скандинавію. Полишену германцями територію зайняли балтські племена, на які пізніше нашарувалися слов’яни. Близькість балтських і слов’янських мов навіть дає підстави говорити про особливу балто-слов’янську єдність.


Слов'яни


Застосовуючи перевірений графоаналітичний метод територія розселення слов’ян були визначена так, як показано на мапі нижче.



Поселення слов'янських племен в кінці І тис. до н.е. – на початку І тис. н.е.

Болг – предки болгар, Білор – предки білорусів, Пд.-рос. – предки носіїв південного російського діалекту, Пн.-рос. – предки носіїв північного російського діалекту, Пом. слов. – предки поморських слов’ян, Слв – предки словенів, Слц – предки словаків, С/Х предки сербів і хорватів, У/Т – предки уличів і тіверців (?), Укр – предки українців.


Як видно на мапі, українська мова почала формуватися в ареалі, обмеженим Припяттю, Дніпром, Брезиною і Случчю, притокою Прип’яті. Саме тут українці усвідомили свою окремішність від інших слов’ян і стали називати себе просто тутешніми. Ця самоназва була настільки вдалою, що подекуди в глухих місцях вона зберіглася донині; принаймні при переписах у довоєнній Польщі деякі місцеві жителі, зокрема поліщуки, так означали свою національність. Особливістю мапи є те, що на ній показані два ареали російської мови. Про її двоїсте походження мовознавці знають давно, з часів А.А. Шахматова. Цей російський лінгвіст 19-го ст. не тільки говорив про велику різницю між північним і південним російськими діалектами (наріччями), але навіть вважав можливими тісні зв'язки північного діалекту з польською мовою. Південний російський діалект поширений в Смоленській, Калузькій, Тульській, Рязанській, Пензенській, Тамбовській, Саратовській та більш південних областях. Відповідно, на північному діалекті говорять мешканці більш північних областей.

Розміщення ареалів первісного формування окремих слов'янських мов збігається з територією другої прабатьківщини індоєвропейців. Як ми бачили раніше, на тих самих ареалах басейну Середнього Дніпра проходило також формування германських мов, але і іранських теж. А далі ми побачимо, що на деяких з цих ареалів проживали окремі племена українців – волиняни (дуліби або дудліби), деревляни, поляни, сіверяни (див таблицю нижче)


Часові рамки Ареали
між Тетеревом, Прип’яттю та Случчю між Случчю, Бугом і Прип’яттю по обидва береги Бугу до Вісли між Прип’яттю, Дніпром і Березиною між Прип’яттю та Німаном від Ясельди до Случі
3-го тис. до н.е. італіки іллірійці кельти греки протогерманці
2-е тис. до н.е.-поч. 1-го тис. н.е. англосакси тевтони франки, голан, фрізи півн.германці готи, вандали та бургунди
Початок – кінець 1-го тис. до н.е. Невизначені балтійські племена Невизначені балтійські племена Невизначені балтійські племена Невизначені балтійські племена Невизначені балтійські племена
1-5 ст. н.е. словаки чехи лужицькі сл. українці поляки
5-10 ст. н.е. деревляни волиняни висляни дреговичі мазовшани

Населення етноформуючих ареалів між Дніпром і Віслою


Дуліби замешкували Волинь, тобто той ареал, де сформувався первісний діалект чеської мови, а ще раніше, як ми бачили, проживали тевтоні. Назва племені дудлібів зберіглася в кількох топонімах Західної України та Чехії, і на думку деяких вчених цей етнонім походить від з.-герм. Deudo- i laifs Перша частина слова означає “тевтони” і від неї походить самоназва сучасних німців (Deutsch), а друга – “решта, залишок” (гот. laiba, д.-анг. lаf). Таким чином, слово дудліби, спрощене дуліби, можна перекласти як “залишки тевтонів”, що і дає підстави говорити про те, що не всі германці залишили Волинь при їх переселенні у Центральну Європу, а назва мешканців цього краю залишалася довший час тією самою. Можна також пригадати, що і на нових поселеннях як німців, так і чехів є місцевості під назвою Wollin/Volin.

Далі можна побачити, що досить багато населених пунктів чеської прабатьківщини і сучасної Чехії мають ті самі назви: Dubne – Дубно, Ostrov – Острів, Rudná – Рудня, Hradec – Городець. Однак подібні утворення від поширених апелятивів типу дуб, береза, вільха, яблуня, чорний, білий, город, поле, камінь, пісок, острів і т. д. можуть бути утворені за спільними законами незалежно на різних місцях слов'янських поселень. До уваги слід брати назви достатньо оригінальні, принаймні такі, котрі не мають кількох двійників. І от виявилося, що є досить багато паралелей в назвах населених пунктів Волині і Чехії:

Duchcov (Північно-чеська обл.) – Духче (на північ від Рожища, Рожищівський р-н Волинської обл.),

Jaroměř (на північ від Градець Кралове, Східно-чеська обл.) – Яромель на п (івнічний схід від Ківерців, Ківерецький р-н Волинської обл.),

Jičin (Східно-чеська обл.) – Ючин (біля Тучина, Гощанський р-н Рівненської обл.),

Krupa (Середньо-чеська обл.) – Крупа (поруч з Луцьком),

Lipno (Південно-чеська обл.) – Липно (на крайньому сході Ківерецького р-ну Волинької обл.),

Letovice (Південно-моравська обл.) – Летовище (на крайній півночі Шумського р-ну Тернопільської обл.),

Ostroh (на схід від Брно, Південно-моравська обл.) – Острог (Рівненська обл.),

Radomyšl (біля Страконіце, Південно-чеська обл.) – Радомишль (на південь від Луцька), щоправда є ще інший Радомишль вже на території словацької прабатьківщини),

Telč (на заході Південно-моравської обл.) – Телчі (на крайньому сході Маневичського р-ну Волинської обл.)

Відомо, що люди при переселеннях інколи надають своїм новим поселенням зменшувальні назви від старих. Такі факти засвідчені навіть в художній літературі. В нашому випадку ми маємо три таких приклади:

Horažd’ovice (на півдні Західно-чеської обл.) – від Гаразджа (на південь від Луцька),

Pardubice (Східно-чеська обл.) – від Паридуби (на захід від Ковеля в Старовижівському р-ні Волонської обл.),

Semčice (біля Млада-Болеслава, Середньо-чеська обл.) – Семкі (на Стиру, Маневичський р-н Волинської обл.) Правда, остання пара може бути видадоковою в цьому списку, бо є Семки у Хмельницькому районі Вінницької обл.

Так само багато паралелей можна знайти між словацькою топонімією і топонімією прабатьківщини словаків, які сформувалися як мовна спільнота в колишньому ареалі англосаксів. Ось приклади зменшування назв на нових місцях поселень:

Malinec (Середньо-словацька обл., східніше Зволена) – Малин (райцентр Житомирської обл. і село у Млинівському районі Рівненської обл.),

Malčice (Східнословацька обл. ), Мальчиці (Яворівський р-н Львівської обл.) – Мальці (Наровлянський р-н, Білорусія ),

Lučenec (південь Середньо-словацької обл.), Лучинець ( Муровано-Курилівський р-н Вінницької обл.) – Лучин (Попельнянській р-н Житомирської обл.),

Kremnica (Середньо-словацька обл.) – Кремно (Лугинський р-н Житомирської обл.)

Про те, що тевтони дуже довго ще залишалися на Волині говорять прізвища місцевого населення, які можуть мати німецьке походження. Найбільш переконливим прикладом є рефлекс пгерм. *smala- "малий" у поширеному прізвищі Смаль (3315 носіїв в Україні і біля 200 в Польщі), хоча на перший погляд воно може мати слов'янське походження. Насправді це не так, тому що в теперішньому часі носії цього прізвища в кількості більше двох тисяч проживають переважно на історичній Волині і в прилеглих районах Львівської області, а фонетично цей антропонім дуже добре відповідає д.-в.-н. smal "вузький, малий".

Однак найбільше рефлексів дав п.-герм. корінь *stek-a, похідні від якого (двн. steckōn, stecko, нім. stecken, Stecken і под.) утворили семантичне поле у значеннях "колоти, проколювати, встромляти, палиця, кілок, стрижень іт.д." В українській мові при словотворенні цей корінь прийняв форму стець і від нього було утворено більше п'ятдесяти український прізвищ, найпоширенішими з яких є Стеценко (12911носіїв), Стецюк (8789), Стець (3798), Стецик (1569), Стецюра (1374), Стецько (1325), Стеців (806), Стецишин (743), Стецьків (484) і т.д.

На Волині і в сусідній місцевості є й інші прізвища тевтонського походження, але в невеликій кількості. Такими можуть бути, наприклад, Бурко (д.-в.-н. burg "городище, бург"), Хвіщук і Хвіц, які можна пов'язувати з д.-в.-н. fisc "риба", Гігера – з д.-в.-н. hehara "сойка, сорока, галка"), Шима – д.-в.-н. scīmo "промінь, блиск", Гумеля – з с.-в.-н. homele "хміль".

Переконливих слідів перебування англосаксів у Східній Європі зберіглося в антропонімії до нашого часу більше, ніж тевтонських, бо англосакси значно довше заселяли також і значно більшу територію ніж, тевтони. При цьому значна частина англосаксонських антропонімів витягнулася ланцюжком по тих же місцях, по яких тягнеться смуга топонімів можливого англосаксонського походження, яка маркує шлях міграцій англосаксів на захід. Прагерманські корені є як в давньоверхньоніцькій так і в давньоанглійській і давньосаксонських мовах, а англосакси рухалися тим же шляхом, який проклали до них тевтони. Тому точну етнічну належність германських антропонімів визначити складно.

Археологічні дослідження селищ, городищ та курганних могильників майже на всій східній частині загальнослов'янської території показують, що ці пам'ятники в одних випадках залишили балти, в інших – слов'яни, в третіх – змішане населення. В таких умовах спільна слов'янська мова, прийнявши в кожному ареалі різні риси мов, або діалектів тубільного балтського населення, розчленувалася на слов'янські діалекти, котрі пізніше вже розвилися в окремі мови, відповідно до розташування географічних ареалів. Так був пришвидшений процес розчленування слов'янських мов і тому було зовсім необов'язково, щоб ціле слов'янство на протязі кількох століть стабільно займало територію показану на мапі вище. Однак є підстави стверджувати, що початкові діалектні відмінності в мові слов'ян проявилися у населення протилежних берегів Дніпра. Досить виразні сліди цих відмінностей можна виявити в лексичних і фонетичних явищах сучасних слов'янських мов. В цілому вони розділили праслов'янство на західну і східну гілки, межа між якими згодом стала досить розмитою. Ось деякі лексичні відмінності західної гілки в сучасній українській орфографії: вага, дбати, жебрати, качка, кохати, крига, мацати, прагнути, прикрий, рада, ропа, скиба, скроня, слимак, стодола, строкатий, тривати, тримати, шати, шкода, шлюб, штурхати, шукати та ін. Здебільшого це слова, запозичені з германських та інших мов через мови попереднього балтського населення. Для східної гілки праслов'янства характерними є такі слова (в російській орфографії): грусть, жулить, лукавый, мел, мечта, молния, пир, случай, смотреть, терзать, удобный, ужин та ін. Є ще якась група слів, котрі первісно належали до одної з гілок праслов’янської мови, але пізніше поширилися в одну-дві мови іншої гілки (вада, кулик, литка, хиба, хата, ворот, корпать, луч). Визначити природу цих слів непросто, бо навіть і деякі наведені приклади можуть викликати у декого сумнів, але стратиграфію запозичень у слов'янських мовах інколи зробити дуже нелегко і поки що не обходиться без певного суб'єктивізму. Скажімо, зазначеному первісному поділові слов'янства можуть відповідають також дві різні форми деяких давніх праслов'янських слів, які вже наводив Смаль-Стоцький, наприклад: зах. прасл. *popelъ (укр. попіл, пол. popiół, ч. popel, слц. popol, блр. попел) – сх. прасл. *pepelъ (рос. пепел, болг. пепел, серб. пепео); зах. прасл. *sklo (укр. скло, пол. szkło, ч., слв. sklo, луж. šklo, бр. шкло) – сх. прасл. *stъklo (рос. стекло, болг. стъкло, серб. стакло, слн. стекло), зах. прасл. *pъtakъ (укр., блр. птах, пол., ptak, ч. pták, слц. vták)- сх. прасл. *pъtica (рос., болг., серб. птица, слн. ptíca a) та ін.

Первісний поділ слов'янства на західну і східну гілки підтверджують і дані етнографії. При великій кількості спільних для всіх слов'ян обрядів є ряд весільних звичаїв, типових для Польщі, Моравії, України, Білорусі, західної зони російської півночі, серед яких такі як палити вогонь на весіллі і скакати через нього, садити наречену на діжу. Так само на означених територіях розігрується обрядова ворожнеча між дівчатами і заміжніми жінками. Є також звичаї, типові тільки для південних росіян і південних слов'ян. Крім того, треба звернути увагу на те, що в домобудівельній термінології слов'ян нема нічого спільного, якщо не вважати на такі загальнопонятійні слова як “стіна”, “піч”, “поріг”, “двері” і “вікно”. Для прикладу, порівняємо українську та російську: комин, димар – труба, дах – крыша, кроква – стропило, сволок – матица, підлога – пол, призьба – завалинка, драбина – лестница та ін. При цьому українським словам є відповідники в західнослов'янських мовах, натомість російські є поодинокими.

Про початковий поділ слов'янства на дві великі гілки говорять і дані археології, але про це йтиметься нижче. Наразі можна сказати, що свідчення античних істориків про поділ усього слов'янства на дві групи племен (східних антів і західних венедів) має під собою цілком реальні відносини всередині слов'янського світу.

Існуючий тепер в науці поділ слов'ян на західних, східних і південних склався не відразу. Вперше його запропонував чеський історик Палацький (до нього росіянин Востоков робив це невпевнено). Згідно зі Смаль-Стоцьким, такий поділ усього слов'янства надалі охоче підтримали російські вчені Надеждін, Срезневський, Соболевський і українець Максимович. Однак треба все-таки визнати, що на той час слов'янські мови не були вивчені в достатній мірі для того, щоб дати їм обґрунтований поділ, тим більше, що впродовж історії подібність між мовами змінювалося в силу географічних і політичних причин.

Територія поселення західної гілки слов'ян в основному збігається з територією мілаградської культури, а території східної гілки – з територією юхнівської культури.


Територіи поширення мілаградської і юхновської культур.

Мілаградську культуру (IX-III ст. до н.є.) слід пов'язувати з племенами балтів, які крім своїх споконвічних місць також заселяли правобережжі Прип'яті. Очевидно, вона стала тим культурно-мовним субстратом, на якому були сформовані етнічні групи західних слов'ян. В цей же час існувала юхнівська культура, яку можна пов'язувати з англосаксами, які раніше стали тут творцями лебедівської культури, сліди якої проглядаються в юхнівської.

Більшість славістів не мають сумніву щодо існування східнослов’янської, або інакше давньоруської етнічної спільноти, хоча переконливих фактів для цього привести не можуть. Якби така спільнота існувала, то мала би існувати спільна давньоруська мова. Ідеологічні рамки соціалістичного періоду, котрі значною мірою гальмували розвиток слов'янознавства, в цілому відповідали курсу традиційної великодержавної політики Росії, який поділяли, та й зараз поділяють багато російських лінгвістів.

Щоправда, існує певна кількість лексики, властивої тільки українській, російській та білоруській мовам, але було би дивно, якщо би ці мови не мали спільної лексики, маючи спільну історичну долю, але ця спільність стосується вже більш пізніх, історичних часів. Ось деякі приклади такої спільної лексики з числа наведених в одній з праць російського вченого Филина: белка, кошка, собака, хомяк, радуга, дешевый, багор, жемчуг, кнут, ковер, коромысло, кровать, кружево, сапог, скамья, скатерть, шелк, ватага, погост, девяносто, сорок і т.д. Впадає в око, що більшість з цих слів у відповідності з їх значенням, дійсно, можна віднести до пізніших часів досить високого рівня культури слов'ян, в той час як риси, що характеризують первинний поділ слов'янства на західну і східну гілки, виглядають архаїчними.

Прибічники доктрини східнослов’янської мови на підтвердження її існування мусили висувати просто сміховинні аргументи. Наприклад, такий як існування Київської Русі, об’єднання в якій всіх східних слов’ян, ніби, привело до утворення спільної мови. Мовні процеси розвиваються дуже повільно і для зміни мови населенням потрібні дуже поважні причини і умови, яких в Київській Русі аж ніяк не існувало. Це державне утворення завжди було роздробленим і багато земель, що входили до його складу (Новгород, Суздаль, Рязань, Смоленськ, Галич, Володимир Волинський та ін) в літописах ніколи «Руссю» не називалися. При відсутності розвинених торгових відносин між окремими територіальними одиницями Київської держави рідкісні появи збирачів данини не могли сприяти об'єднанню діалектів в одну мову в короткий час існування цього державного утворення. Для усвідомлення темпів цих процесів можна навести приклад кубанських українців, мова яких мало змінилася за останні 150-100 років в умовах розвинених шляхів сполучень і засобів масової інформації.

Таким чином, нема сумнівів, що з часом буде визнано. що усі сучасні слов’янські мови почали формуватися приблизно одночасно (в межах одного-двох століть) на територіях визначених нами ареалів, відокремлюючись від праслов’янської мови.


Степовики


Український степ українським був не завжди. З історії нам відомо, що правобережний степ заселяли трипільці, а простір між Дніпром і Доном зайняли тюрки, що було зазначене вище. Трипільське населення було дуже численним. Про це говорить не тільки велика кількість досліджених поселень трипільської культури, але і їх розміри. Розрахунки говорять, що загальна кількість носіїв трипільської культури мала би складати декілька мільйонів.

Тюрки як кочовики були в значно меншому числі, але вони стали творцями культури шнурової кераміки (КШК), яка поширилася на величезному просторі Європи, що не може не викликати подиву. Очевидно тюркське плем’я булгар, які є предками сучасних чувашів, в пошуках нових пасовищ для своїх численних стад в якийсь час перейшло на правий берег Дніпра. Завдяки притаманній кочовикам войовничості і кращій організації вони встановили над трипільцями режим ксенократії, нав'язавши їм свій спосіб життя і мову. Культурна і мовна асиміляція трипільців збільшила кількість носіїв КШК в кілька разів. Рухаючись вздовж Дністра і далі на захід, вони залишили свої сліди в топонімії Центральної та Північної Європи розшифровувані засобами чуваської мови. Одне зі скупчень таких топонімів розташоване в Західній Україні.

Дещо пізніше одне з іранських племен зі своєї прабатьківщини на берегах Десни теж перейшло Дніпро в районі Києва і просунулося на Поділля, ставши сусідами булгар. Тобто ці обидва племені мали свої поселення південніше тевтонів і англосаксів. При аналізі тонімів Правобережжя виявилося, що досить багато з них розшифровуються курдською мовами. Власне, ті іранці, що заселили Поділля були предками сучасних курдів. На мапі нижче показано розташування частини як курдських, булгарських, так і германських топонімів.



Топоніми булгарського і курдського походження на Поділлі

Булгарські топоніми позначені червоними кольором, курдські – чорним. На Поліссі розташовані ареали германських мов. Тут топоніми тевтонського походження позначені синім кольором, англосаксонського- фіолетовим.


Найбільш переконливими прикладами топонімії булгарського походження є тоді, коли мотивація назв може бути якимось чином пояснена. Наприклад, місто Хирів Старосамбірського району Львівської області розташоване у місцевості багатій на соснові ліси. Оскільки чуваською мовою хыр означає "сосна", то походження назви міста саме від цього слова має значно більшу вірогідність.

Безсумнівним є походження назви села Гавареччина неподалік Золочева у Львівській області. Село відоме своєю чорнодимленою керамікою, яку виробляють за давньою оригінальною технологією випалу глини. Назва села прямо-таки вказує на цей вид ремесла, поширений в ньому, – чув. кăвар “розпечене вугілля” і ěççыни “працівник” у поєднанні до кǎварěççыни означали б "працівник з розпеченим вугіллям", тобто “гончар”. Поширене в селі прізвище Бакусевич теж може мати булгарське походження, бо є старовинне чуваське чоловіче імя Паккуç і, крім того є чув. пăкăс "затичка, чоп".


Назва відомої скелястої гряди Товтри в Західній Україні може бути етимологізовані на чуваської основі: чув. ту "гора" і тăрă "вершина" Оскільки в багатьох інших тюркських мовах назва гори звучить як тау, первинна назва гряди могла бути Таутăрă, тобто, "гірські вершини". До цієї ж праформи сходить і назва гірського масиву Татри на кордоні Словаки і Польщі. Товтри тягнуться від Золочева на Львівщині до північної Молдови і мають вигляд окремих вапнякових виступів і кряжів, які виразно виступають над навколишньою, більшою частиною досить рівнинною місцевістю, тобто переклад «гірські вершини» їм відповідає дуже добре (див. фото Ірини Пустиннікової вгорі).

Навпаки, назва Вороняки для села і особливої частини уступу Гологорів на західній околиці Подільської височини можна перекласти як «гладке, рівне місце» відповідно до чув. вырăн "місце" і яка "гладкий". Така розшифровка назви добре пасує для цієї місцевості і семантично вона близька до назви Гологори.

В системі археологічних пам’яток гальштатського періоду Північно-Східного Прикарпаття Л. Крушельницька виділила черепинсько-лагодівську групу, яка припадає вже на ранньоскіфський час. Числені пам’ятки цієї групи зосереджені в смузі, яка тягнеться від села Черепин Перемишлянського району Львівської області через Звенигород і Лагодів на схід вздовж Гологорів аж до Маркополя Бродівського району. І саме на цій території можна відшукати скупчення топонімів, які вдається етимологізувати засобами чуваської мови. Неподалік від Лагодова розташоване такі села, назви яких можна тлумачити чуваською мовою:

Кимир – чув. кăмăр “хмиз”;

Коросно – чув. кăрăс “бідний”;

Ушковичі – чув. вышкал “бідний”;

Чуперносів – чув. чăпар “пістрявий, рябий”, маса “зовнішність”;

Якторів – чув. яка “гладкий” і тăрă “вершина”.

У межах Львова кілька потічків утворюють річку Полтва. Тепер вона використовується як підземний стічний колектор, але є історичні свідчення, що колись вона мала бистру течію. Отож її назва теж може мати булгарське походження з огляду на чув. палтла “швидкий”. Є й інша річка тої самої назви – права притока Горині у її верхів’ях. Назва Бистра для річок досить типова. В кількох кілометрах південніше Львова,зразу за Солонкою розташоване село Ков’ярі у назві якого може бути той самий корінь, що і в назві села Гавареччина (чув. кăвар – “розпечене вугілля”).

Ось ще кілька прикладів булгарської топонімії у Львівській області:

Верин, село південніше Миколаєва, с. Верини біля Жовкви – чув. вěрене “клен”;

Куткір, село в Буському районі – чув. кут “стовбур, комель”, хыр “сосна”.

Тетільківці, село біля Бродів – чув. тетел “рибальська сітка”, кил “дім, двір, родина”;

Туради, село на захід від Жидачева – чув. турат “гілка”;

Чишки, село на південно-східній околиці Львова, с. Чишки на північний схід від Олеська, с. Чижки на півночі Старосамбірського району – чув. чышкă “кулак”.

На Поділлі «темних» топонімів, які можна тлумачити за допомогою чуваської мови, значно менше, натомість більш успішно це можна зробити за допомогою курдської. В Тернопільській та Вінницькій областях є кілька населених пунктів з основою джурин, є і річка Джурин, лп Дністра, і це дає нам можливість припускати походження цих назв від курд. çoran “текти”.

Інший лівий доплив Дністра Бариш із повільною течією може походити від курд. bariş “спокійний”. Таку саму назву має село на березі річки. Ще кілька сіл теж мають назви найближчих річок або потічків. У Хмельницькій області є села Баглаї, Буглаї і Баглайки. Ці назви можуть походити від курд. beq “жаба” і leyi “потік”.

Назва міста Жмеринка на Вінниччині, де зберіглася у великій кількості курдська топонімія, на думку деяких фахівців могла походити від етноніма Κιμμεριοι "кіммерийці". Він може походити від курд. gimîn, gimi-gim „грім" і mêr „чоловік”, тобто з самого початку кіммерами називали себе давні курди, але пізніше ця назва була перенесена на інші народи, які також робили військові походи в Малу Азію.

Якраз в місцях поширення курдської топонімії в селі Михалків Тернопільської області на правому березі річки Нічлави двічі, в 1878 і 1897 роках, були знайдені скарби золотих скарбів. Скарби датуються 6-м ст. до Р.Х. тобто вони старші на два століття знахідок зі знаменитих скіфських курганів Куль Оба і Чортомлик. У складі скарбів загальною вагою понад сім кілограм діадема, гривня, п'ять браслетів, 12 фібул, сім блях, пірамідальна підвіска, чотири чаші та інші предмети.

Топонімів можливого курдського походження на території Східної Європи знайдено більше трьохсот, але, як завжди, не виключені випадкові збіги, тому тут подано лише кілька прикладів з доброю фонетичною відповідністю:

Базниківка, село на південний захід від Козьової Тернопільської обл. – курд. baz “сокіл”, nikul “дзьоб”.

Башуки, село при витоках Горині – курд. başok “яструб-перепелятник”.

Гермаківка, село на південний схід від Борщева Тернопільської обл., – курд. germik “тепле місце”, germ ax “тепла земля”.

Дедеркали Великі і Дедеркали Малі, села в околицях Крем’янця Тернопільської обл. – курд. dederi “волоцюга”, kal “старий”.

Джулинка, село на північний схід від Бершаді Вінницької обл. – курд colan (джолан) “колиска”, "гойдалка";

Калагарівка, село на південній схід від Гримайлова Тернопільської обл. – курд. qal “розпалити”, agir “полум’я”;

Киликиїв, село на північний схід від Славути Хмельницької обл. – назва села подібна до назви гірської країни Кілікія в південно-східній частині Малої Азії неподалік від сучасних поселень курдів вздовж гірського кряжу Тавр, назва якого може походити від курд. tawer “скеля” – курд. kēlak “сторона”, “берег”;

Кокутківці, село на північний захід від Тернополя – курд. ko “кривий”, kutek “дрючок”;

Михиринці, село на північний схід від Волочиська – курд. mexer “руїни”;

Мухарів, село східніше Новоград-Волинського – курд "шерсть, волосся", xarû "чистий";

Таурів, село західніше Тернополя – курд. tawer “скеля” (якщо вірити топографічній карті, окремий високий камінь неподалік села є);

Якщо є підстави вважати, що серед кіммерійців були предки курдів, то не менше підстав відносити більшу частину скіфів до булгар, бо тлумачення відомостей античних істориків, зокрема дешифрування скіфської ономастики дуже часто і добре піддається лише з допомогою чуваської мови. Поширена думка про іранську етнічність скіфів помилкова, її активно поборюють турецькі вчені, та й інші також. Отож, генетично, вже не кажучи про мову, скіфи до українців мають відношення дуже далеке.

Перебування скіфів і кіммерійців на протязі кількох століть у близькому сусідстві на Західній Україні, закінчилося конфліктом, про який писав Геродот. Не маючи згоди у протистоянні скіфам, кіммерійці розділилися і різними групами рушили на пошуки нових місць поселень. Певна їх кількість пішла у чорноморські степи, а решта обрала шлях на захід, проте невдовзі теж розділилася. Одні пішли у Центральну Європу і там стали відомі як кімври, а інші перейшли Карпати і потім через Балкани дісталися до Малої Азії. В свою чергу, більша частина скіфів мігрувала у напрямку Дніпра, а далі розселилася в степах. Скіфська епоха розквітла в середині першого тисячоліття до н.е.

Тим не менше, рештки цих обидвох народів зберігалися на старих місцях до того часу, як туди прийшли українці і довший час усі вони жили вперемішку. Як наслідок, є багато українських прізвищ, які можуть мати булгарське або курдське походження. Ось приклади прізвищ булгарського походження:

Бабай, 612 носіїв прізвища в Україні, найбільше в Дніпрі (76) – чув. папай "дід".

Витрикуш, 524 носіїв в Україні, найбільше у Львові (100) і Львівській області – чув. витěр "зіркий", куç "око".

Джердж, 440 носіїв, найбільше в с. Возилів Бучацького району Тернопільської обл. (179). Є село Черче (Рогатинський район) – чув. çерçи "горобець".

Дзидза , 42 носії, найбільше в м. Чернелиця (13) Городенківського району Івано-Франківської обл – чув. çиç "блищати, сяяти".

Дзиндра 115 носіїв, найбільше у Львові (23) – чув. çын "людина" + тăрă "верх, вершечок".

Дзіндзя 14 носіїв, 9 в Горохівськлму районі Волинської обл., Зінзюк, 174 носії, набільше в Хотинському районі Чернівецької обл. (56) – чув. çинçе "тонкий".

Дзундза, 672 носії, найбільше м. Калуш Івано-Франківської обл. (141) – Чув. çунса "погорілець".

Домбай, 156 носіїв, найбільше в с. Грушово Тячівського району на Закарпатті (59) – чув. тăмпай "бовдур"

Кавкало, 76 носіїв, найбільше в Кельменцькому районі Чернівецької обл (35) – чув. хавхаллă "галасливий".

Каврус, 16 носіїв – чув. каврăç "ясен".

Кампо, 204 носії, найбільше у Закарпатті, у Мукачовому – 41, також Кампов, 360 носії, у Мукачовому – 98 – чув. кăмпо, кăмпа "гриб".

Карач 379 носіїв, найбільше в Івано-Франківській обл., особливо в селах Сновидів, Возилів і самому Івано-Франківську (разом 76) – чув. кăрач "бідний".

Кацал, 143 носіїв, найбільше в с. Уладівка Литинського району Вінницкої обл. (30) – чув. каçал "вечірній, нічний".

Колчак, 146 носії по всій Україні – чув. кăлчак "підлящик".

Макаль, 24 носії, найбільше в с.Киданці Збаразького району Тернопільської обл. (8) – чув. мăкăль "шишка, пухлина".

Нарбут, 153 носії, найбільше в Києві (24) – чув. нар "красота", пăт "досконалий, повний".

Пацаган, 96 носіїв, найбільше в с. Олеша Тлумацького району Івано-Франківської обл. (21) – чув. пасăк "великий", ăн "свідомість", "розум".

Пилат, 533 носії, найбільше у м. Городок Львівської обл. – чув. пил "мед", ăтă "посудина".

Покальчук, 337 носіїв, найбільше в м. Олевськ Житомирської обл. (80) – чув. пакăльчак "кісточка".

Пукан, 27 носіїв, найбільше в с. Сопів Коломийського району Івано-Франківської обл. (11) – чув. пукан "чурбак".

Пелех, 2491 носій, найбільше у Львові (384), – чув. пеллĕх "благословенний".

Петьовка, 166 носіїв найбільше в Мукачівському районі Закарпатської обл. – чув. пĕтев "тіло, тулуб", О.Д. Максимов пропонує ще інше значення цього – "підвіска (амулет) до сурбану (жіноча пов'язка для голови)"

Сабала , 35 носіїв, найбільше в Борщівському районі Тернопільської обл. (10) і Перемишлянському районі Лвівської обл. – чув. сăпайлă "скромний, стриманий".

Сагаль, 381 носіїв, найбільше у Ковелі (48), Тернополі (22) – чув. сакăл "рябий".

Сюмар, 46 носіїв, найбільше в с. Скала Оратівського району Вінницької обл. (8) – чув. çумăр "злива, дощ, дощовий".

Тарабалка, 38 носіїв, найбільше в Заліщицькому районі (19) і саме в с. Шутроминці (12) Тернопільської обл. – чув. турă "божий" пулккă "стадо, зграя" (вихідне для слов. полк, герм. *fulka "народ"). Прізвище може характеризувати належність до певного роду.

Тимцюрак (Темцюрак теж), 109 носіїв, найбільше в Калуському районі Івано-Франкіської обл. (31) і сусідньому Жидачівському Львівської (21) – чув. тем "невідомо чий", çура "дитина" (тобто сирота).

Хаман, 32 носія, найбільше в Дрогобичі (8) – чув. хаман "міцний, здоровий".

Хамар, 40 носіїв, найбільше у Львові (17) і в Бережанах (13) – чув. хамар "наш, свій".

Ціздин, 231 носій, найбільше в с. Труханів Сколівського району Львовской обл. (119) – чув. çиç "блищати, сяяти", тĕн "віра, релігія".

Цюрак, 275 носіїв, найбільше в Надвірнянському районі Івано-Франківської обл. (126) – чув. çурăк "розбитий, роздертий".

Прізвищ курдського походження в Україні значно менше, при цьому в Україні вони утворюють два скупчення – на заході і сході. Прикладами із західного скупчення можуть бути такі:

Геник, 903 носії, найбільше у Львові (69), Добромилі (46) і Новояворівську (37) – курд. hênik "прохолодний, холодний, свіжий".

Гера, 733 носії, найбільше в Косівському районі Івано-Франківської обл. (389) – курд. gera "косуля".

Майкут, 342 носії, найбільше у Львові (36) – курд. meykut "великий дерев'яний молот".

Фендик, 244 носії, найбільше в Долинському районі Івано-Франківської обл. (70), Фендак, 98 носіїв, найбільше в Дрогобицькому районі Львівської обл. (45) – курд. fend "хитрий, лукавий".

Гермак, 312 носіїв, найбільше у Львові (28) – курд. germ "гарячий, теплий".

На сході України присутність курдів пов’язана з історією Чернігівського князівства. Вже в історичні часи кіммерійці, а саме частина тих, що через Балкани вторглися до Малої Азії, повернулися в Європу і складали більшість населення Боспорського царства (V ст. до н.е. – VI ст. н.е.), яке було розташоване на Таманському та Керченському півостровах. Населення царства було строкате, але назви двох його найбільших міст мають курдське походження:

Фанагорія, азійська столиця Боспорського царства на Таманському півострові – курд. fena "пропалий", gor "могила, гробниця", gorî "жертва".

Гермонас – курд. germ "теплий".

Присутність кіммерійців у Прикубанні підкріплюється також скупченням топонімів:

Гостагаївська, станиця в муніципальному утворенні міста Анапа Краснодарського краю – курд. hosta "дрімота", heyîn "бути, буття".

Джемете, селище в Анапському районі Краснодарського краю – курд. jêmêtin "відсмоктувати, висмоктувати".

Джигинка, село в муніципальному утворенні міста Анапа Краснодарського краю на березі протоки Джига – курд. cihê "окремий".

Тамань, станиця в Темрюцькому районі Краснодарського краю – курд. tam "дім, хата", anî "чоло, перед".

Декілька правителів царства мали ім'я Мітрідат, яке добре розшифровується за допомогою курдської мови: курд. midîrî “начальство”, dad “закон”, ”справедливість”. Пізніше тут існувало Тмутараканське князівство. Назва князівства також розшифровується за допомогою курдської мови: курд. tarî "темний"

(відповідає значенню першої частини назви слов’янськими) і kanî "джерело". Тмутараканський князь Мстислав Володимирович у 1024 р став чернігівським князем і переселив в Сіверську землю багато сімей степовиків, серед яких були і курди. Їх присутність в тих місцях підтверджує топонімія. На лівому березі Дніпра вище Києва стояло літописне місто Тмутаракань, також і назви багатьох населених пунктів Лівобережної України розшифровуються за допомогою курдської мови:

Балаклія, місто в Харківській обл. – курд. belek "білий", leyî "потік".

Бердин, хутір в Большесолдатському районі Курської обл. – курд berd "камінь".

Буклята, село в Золотухинському районі Курської обл. – курд bûk "наречена", lat "бідний".

Зиборівка, село в Шебекінському районі Білгородської обл. – курд. zibr "суворий, брутальний".

Золочів, селище міского типу, Харківська обл. – курд. zarū "піявка", перс. zalū "хробак", cew "річка".

Таверівка, селище в Богодухівському районі Харківської обл. – курд. tawêr "скеля, купа, курган".

Тим, річка, пп Сосни, пп Дону і село у верхів'ях річки – курд. tim “сторона, бік”.

За свідченням літопису в Чернігівському князівстві нерідко "хозяйнували половці", які також брали участь в походах місцевих князів на Смоленськ і Київ. Насправді це були не половці, а жителі степів різної етнічної належності, яких половці витісняли на північ, а іменування їх половцями слід вважати узагальненою назвою всіх "поганих". Згодом неслов'янське населення краю, було асимільоване українцями, але споконвічні курдські імена збереглися серед українців досі:

Середа, 15037 носіїв по всій Україні, найбільше в Києві (806), Харкові (864), Запоріжжі (319), Дніпрі (318), Сумах (266), Донецьку (247), Чернігові (215), Львові (205), Кривому Розі (200) – курд. serede "старший". Це прізвище може походити від укр. середа, але з усіх прізвищ за іншими назвами днів тижня найбільш поширеним є Понеділок (275) , тому прізвище українського походження могла мати приблизно така ж кількість носіїв, не в 50 разів більша.

Гавриш, 7560 носіїв, найбільше в Киеве (504), Дніпрі (250), Харкові (197) – курд. havris "ялівець".

Гура, 4522 носія, найбільше в Києві (293), Харкові (243), Дніпрі (137), Кривому Розі (93), Горлівці (87), Донецьку (84) – курд. gur 1."вовк", 2. "сильний, швидкий".

Левандовський, Левандовська, 2105 носіїв, найбільше в Києві (173) – курд. lewand "гарний, статечний".

Чечель, 1730 носіїв, найбільше в Києві (117), Запоріжжі (102), Дніпрі (96) – курд. çê “добрий, кращий", çêlî "рід, потомство".

Мурга, 1658 носіїв, найбільше в Києві (196), в місті Малині Житомирської обл. – курд. murǧ “птах".

Чепель, 1604 носія, найбільше в Харкові (110), Запоріжжі (63) – курд. çepel “брудний" або çepilî "лівша"

Фисун, 1365 носіїв, найбільше в Запоріжжі (135), Харкові (109), Дніпрі (83) – курд. fisûn "чари, чаклунство".

Мігаль, 602 носія, найбільше в Харкові (39), Хмельницькому (39), Києві (33), Макіївці (19), Кривому Розі (15) – курд. mihal "марний, безглуздий", mihel "місце, місцевість".


Культурно-мовний субстрат України


Факти говорять, що певні території характеризуються своїми особливими, хоча і нечисленними мовними ознаками та культурними особливостями, які продовжують своє існування тривалий час незважаючи на зміни етнічного складу населення. Це дає підставу припускати, що прибульці підпадають під культурний вплив попереднього населення, сприймаючи необхідну для нових умов лексику, топонімію, технології, деякі звичаї і елементи обрядів. Іншими словами, при такій суперпозиції культура і мова тубільного населення являє собою субстрат, який впливає на подальший розвиток культури і мови нового населення даної території. Ступінь цього впливу залежить від співвідношення рівня культури старожилів і прибульців.

Це явище має значне місце в Україні також з причини перебування з прадавніх часі на її території різних народів. Спочатку визначимо грецький субстрат. Прабатьківщина давніх греків була в етноформуючому ареалі, який потім заселяли північні германці, а пізніше предки українців. Однак після українців тут поселилися білоруси, тому субстратні слова грецького походження зустрічаються і в білоруській мові. Безсумнівно, субстратним словом є укр. криниця та блр. крыніца з гр. κρηνη “джерело.” В давньо-ісландській мові існує слово hrønn "хвиля". Очевидно, північні германці перейняли це слово у решток грецького населення, пізніше розширивши його значення, а від них воно потрапило до предків українців, котрі додали до слова слов’янський корінь – иця, а вже в українців слово запозичили білоруси, росіяни і поляки. Інші приклади можливого грецько-північногеманського субстрату:

гр. βλεμμα “погляд, очі” – ісл. blim-skakka “косити оком” (ісл. skakka “кривина”) – укр. блимати.

н.-гр. γλεπω ”дивлюся” – дат. glippe шв. glippa “кліпати, дивитися” – укр. глипати.

ісл. glop-r “ідіот” – в багатьох словянські слова з коренем глуп "дурний".

гр. κωβιοσ “пічкур” (Gobio gobio) – ісл. kobbi “молодий тюлень”, шв. kobbe “тюлень”) – укр. ковбик, коблик “пічкур” , блр. ковбель “т.с.”

ісл. köstr “купа”, "купа палива", "висока будівля" – укр. костер, пол. kostra "стіс дров, купа", рос. костер "вогнище" та інші слова.

ісл. smuga “вузька тріщина” – укр. смуга.

гр. χαρισ “краса” – д.-ісл. hannr "майстерний" – укр. гарний.

Порівняння етнографії стародавніх греків і українців теж дає підстави про можливість існування грецького субстрату і в культурі українців. Наприклад, і стародавні греки, і українці мають народні танці під тією самою назвою "Журавель". Судячи з описів, танці дуже подібні (див. фото внизу).



Грецький танець "Журавель" з вази музею Борбоніко, Неаполь.



Українький танець "Журавель" на весіллі.

Отже, цей танець існував у греків ще п'ять тисяч років тому. Самі вони його вже забули серед бурхливих подій власної історії, але українці, більш прив'язані до своєї традиції, зберегли його до наших днів. Безсумнівно цей танець повинен був існувати і у північних германців. І наявність, і відсутність його можуть бути для науки важливими фактами. Можна також вказати на іншу грецько-українську культурну паралель, яка має аналогії також у інших східнослов'янських народів.

Українським словам коровод, хоровод (рос. хоровод, бр, карагод та ін.) добре відповідає гр. χορεια «хоровод» і χοροσ «хор». Слов'янські слова не мають задовільної етимології, тому цілком ймовірно, що вони є стародавнім грецьким культурним субстратом, як і сама традиція водити «хорею». Грецьким культурним субстратом, але дуже загадковим, можуть бути також українські ігри з палицею, що мають подібні назви скопердин і шкопирта, сенс яких у киданні дугоподібної палиці таким чином, щоб вона, відскакуючи, почергово вдарялась об землю обома кінцями. Макс Фасмер ставив у відповідність цим словам гр. σκαπερδα "гра юнаків під час діонісій", але пізніше відмовився від цієї думки, оскільки вважав, що слова могли бути запозичені з новогрецької, проте подібного слова в ній нема. Однак загадка не в цьому. Грецька гра, хоч і з палицею, значно відрізняється від української а подібність є тільки в назві. Як виявилося, слово скопердин добре розшифровується за допомогою ісландських слів skoppa "підстрибувати" і jörðin "земля", які точно відповідають характеру гри. Таким чином впевнено можна говорити тільки про північногерманській субстрат в українській мові.

Значно більше аналогій можна знайти в культурі українців і чувашів як предків давніх булгар. Чуваська народна культура дуже багата і привернула увагу дослідників ще в 18-му ст. З тих пір народна творчість чувашів була предметом пильної уваги численних досліджень, а про її високий мистецький рівень говорить той факт, що вироби чуваських майстрів неодноразово експонувалися на виставках Росії вже з кінця 19-го століття і до нашого часу.

Здається доцільним, що в першу чергу слід звернути увагу на українську і чуваську вишивки, оскільки і українці, і чуваші відрізняються від сусідніх народів багатством і різноманітністю вишивки. Відомий факт, коли розшита сукня дочки хазарського кагана вразила своєю розкішшю весь візантійський двір.


У країні (Хазарії – В.С.) , судячи з усього, процвітали ремесла і мистецтва, в тому числі мистецтво шиття. Коли майбутній імператор Костянтин V одружився на дочці хазарського хана, вона привезла з собою як посаг розкішну сукню, яка так вразила візантійський двір, що там вона перетворилося в чоловіче церемоніальне вбрання (Кестлер Артур 2006, 48)


Звичайно ж сукню шила не сама царівна, а безіменні майстрині з простолюддя споріднених з хазарами булгар. Є й більш ранні свідчення про поширення художнього шиття в Північному Причорномор'ї. В одному з поховань знатної сарматки у Соколовій Могилі с. Ковалівка Миколаївської області були знайдені залишки золотого шиття по шовку.

Одяг людини завжди мав не тільки утилітарний, але і сакральний характер, тому символіка вишивки, виражена в традиційному орнаменті дуже часто має глибокий сенс, пояснити який тепер уже часто не можуть самі майстри; для цього потрібні спеціальні дослідження, і зокрема, вивчення чуваської орнаменту.

Якщо звернутися до спеціальної літератури, то можна зробити висновок, що одним з основних символів цього (і не тільки цього!) виду народної творчості і чувашів, і українців є Дерево життя, знаки Сонця і, можливо, води. Дерево життя є одним з варіантів древа світового, як характерного міфопоетичного образу, який втілює універсальну концепцію світобудови і відповідає світовідчуттям багатьох народів світу на перших етапах їхнього духовного розвитку.

Найдавнішу фіксацію образу дерева життя ми знаходимо в книзі Буття Священного писання. Цей образ перегукується з шумерською версією оповіді про Гільгамеша в якій можна розгледіти первинні риси світового древа. Можна припускати, що здавна образ світового древа був поширений серед народів Близького Сходу, тобто в місцях неподалік від колиски людства, локалізація якої збігається як зі священними тестами, так і з результатами наукових досліджень. Розселюючись по просторах земної поверхні, люди брали з собою в дорогу як оберіг символ світового дерева, проте у різних груп у відповідності до природних умов, особливостей побуту та соціальної самоорганізації він отримував розвиток у різних формах з різними містичними функціями. Люди близькосхідного походження через Балкани проникли до Східної Європи і на територіях Правобережної Україні і в Румунії і створили культуру Трипілля-Кукутені. Деякі елементи трипільської культури і міфології були запозичені булгарами, які були тією посередницькою ланкою, яка визначила культурну спадкоємність на території України протягом семи чи шести тисячоліть.

Булгарські сліди можна знайти також і в народній українській кулінарії. В першу чергу кидається в очі, що і в українській, і в чуваській мовах вживаються подібні слова для будь-якої рідкої страви (укр. юшка, чув. яшка). Назва давньої української страви з буряків, солоних огірків, хрону та цибулі таратута дуже добре перекладається засобами чуваської мови: чув. тăрă 1. "верх", 2. "чистий" і тутă "смак", що можна перекласти як "смакота". Завдяки такій розшифровці ми можемо довідатись про смаки давніх українців і приблизний час поширення на території України деяких їстивних рослин, які не були ендемічними. До речі, укр. хрін теж має булгарське походження (чув. хĕрен). На Прикарпатті, тобто там, де булгари залишили найбільше своїх слідів досі по селах готують кисіль з борошна під назвою джур. Можна припускати, що цю назву слід пов'язувати з чув. йур "місити, квасити". Якщо козацька рибна страва щерба не запозичена у татар, то тоді у булгар. У багатьох тюркських мовах поширене слово шурпа/чорба для назви різних супів, але чув. шỹрпе фонетично підходить найбільше. Менш правдоподібне булгарське походження іншої козацької страви соломахи. Чув. сулăмлăх "міць, сила" фонетично підходить добре, але чи була соломаха настільки ситною, щоб мати таку славу? М. Фасмер заперечував походження слав. пиріг від чув. пỹрĕк, але, напевно, він помилявся. Серед напоїв булгарське походження має брага. На цей раз Фасмер не заперечував з'вязок слов'янського слова з чув. pεraGa "вичавки".

В цілому можна сказати, що певний вплив булгарського культурного субстрату відчувається більше в матеріальних ознаках української народної культури. Відмінність у духовній культурі обох народів, сформованій у попередні часи, перешкоджала взаємопроникненню міфологій і чужих богів у традиційні пантеони. Така думка випливає з відповідності укр. бабай “страшний дід”, яким лякають маленьких дітей, чуваському папай, що тепер означає просто “дід”. Однак у скіфів, предків чувашів, головним божеством, за свідченням Геродота, був Папай, який шанувався як їхній міфічний прабатько. Предки українців чужого бога знали, але не сприйняли і, очевидно, боялись, надаючи йому страшних рис.

Тим не менше від булгар українці деякі народні вірування запозичили, про що говорить, наприклад укр. упир, яке походить від назви чуваського нечистого духа Вупăр. Укр. вирій, ірій “казкова країна, куди летять птахи восени, теплі краї” може мати таке пояснення. В чуваській мові є слова ир "ранок" та уй «поле, степ». М. Фасмер припускає первісну форму слова українського слова як *vyroj. Тоді булгарське *iroj могло означати "ранішній (тобто східний або південний) степ". Коли слов’яни ще жили в лесовій зоні, вони могли бачити, як птахи восени летять кудись на південь, в степи, і тоді казали, что птахи летять в “ірій”, вживаючи субстратне булгарське слово.

Довший час, займаючи територію довкола Мазурських боліт, на Кашубській височині та вздовж узбережжя Балтійського моря, далеко від потужних центрів цивілізації, слов'яни довго вели своє патріархальне життя мисливців і рибалок.

Свідченням того, що слов'яни не знали багатьох культурних рослин, є запозичені у пізніших сусідів їх назви. Практично жодна з назв культурних зернових рослин не має задовільної етимології на слов'янській основі, не кажучи вже про садово-городні культури. І навпаки, запозичені у німецьку мову слов'янські назви багатьох видів риб (густера, уклійка, плітка, пічкур, судак, уклійка та ін). підтверджують думку про велике значення рибальства в економіці слов'ян.

Про те, що слов'яни відносно пізно освоїли металургію та металообробку, говорять крім археології також і народні вірування і звичаї. У світовій ритуальній практиці широко використовуються метали, зокрема, залізо, однак у слов'ян у звичаях метали фігурують рідко, а якщо це і трапляється, то тільки говорить про їхню особливу цінність. Приміром, до нашого часу, у росіян і українців існує заборона на поховання разом з небіжчиком металевих предметів, а знахідка підкови віщує щастя.

Отож, не дивно, що слов’янська назва заліза була запозичена у булгар. В чуваській мові існує слово йěс «мідь», котре походять від давньої тюркської праформи jerz/zerz, яка зберіглася в лужицькому слові zerz “іржа”, бо в слов’янських мовах назва міді була перенесена на залізо. Булгарське слово у слов’ян з часом трансформувалося в *zelz-o (укр. залізо), але початкова форма зберіглася у слові жерс-ть.

Далі дається короткий список українських запозичень з булгарської, яким є відповідники в інших слов’янських мовах і серед яких є і назви культурних рослин, про що говорились вище.

Укр. каганець – чув. кăкан "ручка".

Укр. кияк, киях, кіях “рогіз” – чув. хăях “осока”.

Укр. ковил –чув. хăмăл “стебло, стерня” .

Укр., корчма – чув. кăрčама “брага”.

Укр. криця “сталь” – чув. хурçǎ „сталь” (раніше „гострий”).

Укр. кудра, кучерявий – чув. кăтра "кучерявий" було запозичене у двох формах кутъра (дало кудря) и кутьра (дало кучера).

Укр. китиця – чув. кěтě “кущ”.

Укр. плохий – чув. пăлух "поганий".

Укр. пшоно – чув. пиçен "осот". Деякі види осоту їстивні, а насіння могло вживатися в їжу до поширення культурних злаків і його запозичена від булгарів назва могла поширитися на просо і пшеницю. Переніс одних назв рослин на інші – звичайне явище, особливо тих, що мають спільні якості. В цьому випадку такою якістю є їстивність.

Укр. просо – чув. пăрçа "горох".

Укр. пирій – чув. пăри “полба”.

Укр. сорок – чув. хěрěх “сорок”.

Укр. товариш – чув. тавраш «рід, клан».

Укр. хай “нехай” – чув. хǎй “сміти”.

Укр. харциз, харцизяка “розбійник, грабіжник” – чув. харсăр "сміливий”.

Укр. хижа – чув. хÿше „курінь, хижа”.

Укр. хміль – чув. xămla ”хміль”.

Укр. хомут – чув. хăмăт “хомут”.

Укр. чакан, рос. чакан „рогіз” (Typha) – чув. чакан „рогіз”.

Укр. час – чув. час "скоро, бистро, зразу, часто, рано".

Укр. чепурний – чув. чипер "гарний".

Укр. чи – питальне слово – чув. –ши – питальна частка.

Укр. ша! “тихо, заспокійся!” – чув. ша! “баста, кінець!”

Укр. ячмінь, рос. ячмень, ч. ječmen, пол. jęmień і т.д.) – чув. ясмăх "сочевиця”.

З курдської мови в українську було запозичено також немало слів, але курдська мова відрізняється від інших іранських не так сильно, як чуваська від інших тюркських, тому визначити суто курдські запозичення складно, бо можуть бути також запозичення з інших іранських. Впевнено можна говорити про курдське походження українських слів тільки тоді, коли подібних слів в інших іранських мовах нема. Нижче наведений короткий список саме таких слів.

Укр. бердо "скеля, горб” – курд. berd "камінь".

Укр. вабити – курд. wab "обіцянка".

Укр. галузь – курд. helez "хмиз".

Укр. ганчірка – курд. ginçiri "лахміття".

укр. ґедзь – курд. gez "вкусити".

Укр. гончар – курд. gunç "глиняний горщик".

укр. мешкати – курд. mesken "місце проживання", "житло".

Укр. озеро – курд. zirē "озеро".

Укр. пріск "іскра" – курд. pirîsk "іскра".

Укр. рак – курд. req "рак".

Укр. струк – курд. strî "колючка".

Укр. тягар «тяжкість, тягар» – курд. texar "вага".

Укур. хмара – курд. xumar "похмурий".

Укр. челядь – курд. çelî 1. "дитина", 2. "рід, клан".

Серед неодноразово згадуваних кіммерійців, крім курдів, було ще якесь адизьке плем’я, нащадками якого тепер є черкеси і кабарардинці. Сучасні черкеси і кабардинці говорять практично однією мовою, яку тут будемо називати кабардинською, а черкесами для зручності її носів. Використання цієї мови для розшифрування північночорноморської епіграфіки виявило присутність адигів на території України у скіфо-сарматські часи. Більшість носіїв адигських імен проживало в Ольвії. На місці цієї грецької колонії зараз розташоване село Парутине, назву якого можна пов'язувати з каб. пэрыт "провідний, передовий". Фахівці, які займаються топонімією Скіфо-Сарматії, напевно, знайомі з мапою давньогрецького вченого Клавдія Птолемея, виданою близько 150 р. н. е. На ній показано кілька населених пунктів Північного Причорномор'я, серед яких є кілька, можливо, черкеських. Карта дає спотворене уявлення про географію басейну Чорного моря; розташування населених пунктів дуже приблизне, але їх назви реальні. Ось їхнє тлумачення:

Navarum – каб. наIуэ "видимий, ясний, чіткий", -р – морфологічний показник називного відмінку. Назва до наших днів не збереглася, але, можливо, вона змінилася і набула вигляду Новоградівка, назви села в Кіровоградській області. Зовсім поряд із Новоградівкою знаходиться село Кетрисанівка, назва якого також розшифровується за допомогою кабардинської мови.

Niconium – каб. ныкъуэн "бути незаповненим". На мапі Птолемея це місто розташоване приблизно на північ від Одеси. Тут йому може відповідати лише назва села Миколаївка. Зміна імені могла статися під впливом імені Никола (Микола). Це припущення підтверджується тим, що неподалік знаходиться село Чигирин, назва якого розшифровується за допомогою кабардинської мови.

Pasyris – каб. пасэрей "старовинний, стародавній". На мапі Птолемея це селище розташоване на південь від Наваруму. Подібної назви тут не виявлено. Однак воно могло зберегти своє первісне значення, і тоді із цим селищем можна пов'язати село Старогорожене Баштанського району Миколаївської області на річці Інгул. З української мови його назву можна перекласти як «старе огороджене поселення». Село дійсно знаходиться на південь від Ноградадівки, яку ми асоціюємо з Наварумом. Тоді українці, які заселили його пізніше, напевно, знали значення його назви, тобто навчилися розуміти мову черкесів.

Tamyrace, – адиг. темыр "північ", каб. кIă1. "хвіст", 2. "кінець". Припущень про місцезнаходження цього та наступного поселення немає. Вони мали розташовуватися в прибережній зоні, де збереглося дуже мало древніх поселень.

Torocca – каб. тIорысă "поношений", кIă1. "хвіст", 2. "кінець".

Назва вже згадуваного села Кетрисанівка Кропивницького району також має черкеське походження – каб. къытрищIэн "накопичитися". Село розташоване на річці Громокля, притоці Інгулу. Її назва могла походити від каб. гурым «стогін» та укIа "убитий". Буквосполученням гу зазвичай позначається дзвінкий лабіалізований звук кабардинської мови. Назва річки Інгул також може мати черкеське походження – каб. ін "великий", гулъэ "віз, поклажа". Чому річка могла бути названа саме так, залишається неясним. Можна навести приклади ще кількох топонімів України можливого черкеського походження:

Чугуїв, місто в Харківському районі і село Чугуєве в Дніпропетровській обл. – каб. шыгу "плато".

Згадане вище село Чигирин та однойменне місто Черкаської області – каб. чы "лозина" хъыринэ "колиска".

Далешове, село в Городенківському районі Івано-Франківської обл. – каб. делэжьэн "працювати разом".

Фащівка, село в Тернопільському районі Тернопільської обл., два селища в Луганській обл. – каб. 1. фIэщ "серйозність". 2. фIэща "прізвисько, назва". 3. фIэщIа "прив'язаний". Це найпоширеніший черкеський топонім, він зустрічається сім разів. Є ще два населені пункти в Білорусії та Росії, але зрозуміти мотивацію назви з наявних можливостей неможливо. Однак вона, безперечно, черкеська.

Лапшин, село в Тернопільському районі Тернопільської обл. – каб. лъапщэ "нижня частина гомілки".

Липчанівка, село в Ізюмському районі Харківської обл. – каб. Лъэпщ "бог ковальського ремесла".

Липчвни, село в Могилів-Подільському районі Вінницької обл. – див. Липчанівка.

Мурафа, річка, лп Дністра, село в Краснокутському районі Харківської обл. – каб. морафэ "бежевий, світлокоричневий".

Наварія, село в Пустомитівській міській громаді Львівської обл. – див. Navarum.

Шалигине, селище міського типу у Шосткинському районі Сумської обл. – каб. шылъэгу "черепаха".

Щирець, елище міського типу у Львівському районі Львівсьеої обл. – каб. щыр непрямиф відмінок від щы "три".

Стара Ушиця, селище міського типу у Кам'янець-Подільському районі Хмельницької обл. – каб. ущIa "роззявлений".

Це не повний перелік черкеських топонімів в Україні; їх пошук триває. Топонімія дає переконливі докази присутності черкесів в Україні до приходу слов'ян, проте деякі топоніми вказують на культурні контакти між черкесами та українцями. Ще більше про це свідчить антропонімія. Незважаючи на те, що згодом черкеси були асимільовані українцями, їхні предки надовго зберегли свої прізвища та завдяки змішаним шлюбам багато хто з них став українськими прізвищами. Нижче наведено їх список.


Бадзюх, 232 носія цього прізвища, найбільше в Васильківському районі Київської обл. (87) – каб. бадзэ 1. "муха".

Бадзь, 83 носії цього прізвища, найбільше в Жовківському районі Львівської обл. (54) – каб. бадзэ "муха" або бэдж "павук".

Бадзьо, 57 носіїв, найбільше в Ужгородському районі Закарпатської обл. (10) – каб. бадзэ "муха" або бэдж "павук".

Бзенко, 232 носія цього прізвища, найбільше в Корсунь-Шевченківському районі Черкаської обл. (87) – каб. бзэ 1. "язик", 2. "мова".

Билим, 331 носій цього прізвища, найбільше у Козелецькому районі Чернігівської обл (41) і Машівському районі Полтавської обл. – каб. былым "багатство".

Блащук, 1822 носія цього прізвища, найбільше у Києві (73), Барському районі Вінницької обл (64), Ізяславському районі Хмельницької обл. (62) – каб. благъэ "родич".

Вака, 153 носія цього прізвища, найбільше у Золотоніському районі Черкаської обл. (36) і Знам'янському районі Кіровоградської обл. (26) – каб. вакIуэ "орач".

Гижа, 180 носіїв, найбільше у Києві (29) і Козятинському районі Вінницької обл (28). – каб. хъыжьэ "сміливий".

Гупса, 26 носіїв, найбільше у Харкові (12) – каб. гупсэ "середина, центр".

Дей, 257 носіїв, найбільше у Дніпрі (43) – каб. дей "горіхове дерево, ліщина".

Джигун, 258 носіїв, найбільше у Чемеровецькому районі Хмельницької обл. (43) – каб. джегу "гра, танці", джєгун "брати участь в танцях, вечірці". Походження українського джигун вважається неясним, але зіставлення з кабардинським словом не виключається (Мельничук О.С. 1985, 52).

Джиджора, 150 носіїв, найбільше у Монастириському районі Тернопільської обл. (44) – каб.
джыджэ "блискучий",

Дзига, 249 носіїв, найбільше у Кобеляцькому районі Полтавської обл. (44) – каб.
дзыгъуэ "миша".

Диджик, Діджик, 14 носіїв, найбільше у Новобузькому районі Миколаївської обл. (5) – каб. дыдж "гіркий", дыджа "гіркота", "злість".

Жигадло, 926 носіїв, найбільше у Києві (88) – каб. жыгделэ "клен".

Жигайло, 888 носіїв, найбільше у Жовківському районі Львівської обл. (106) – каб. жыгей "дуб", жыгеилъэ "дубняк".

Жигун, 774 носія, найбільше у Києві (145) і Носівському районі Черігівської обл. (143) – див. Джигун.

Жигунов, Жигунова, 462 носія, найбільше у Києві (34) – див. Джигун.

Жуматій, 146 носіїв, найбільше у Добровеличківському районі Кіровоградської обл. (22) і Первомайському районі Миколаївської обл. (22) – каб. жумарт "щедрий".

Коцаба, 565 носіїв, найбільше у Коломийському районі Івано-Франківської обл. (86) – каб. кусабэ "смугастий".

Кулай, 602 носія, найбільше у Володимирецькому районі Рівненської обл. (68) – каб. къулай "багатій".

Курмак, 48 носіїв, найбільше у Михайлівському районі Запорізької обл. (17) – каб. къурмакъей "горло".

Мамирін, Мамиріна 24 носіїв, найбільше у Снігурівському районі Миколаївської обл. (11) – каб. мамыр "мир, спокій", "тиша".

Мамиркін, Мамиркіна 40 носіїв, найбільше у Макіївці і Луганську (по 7) – каб. мамыр "мир, спокій", "тиша".

Момрик, 107 носіїв, найбільше у Яворівському районі Львівсьої обл. (59) – каб. мамыр "мир, спокій", "тиша".

Момренко, 29 носіїв, найбільше у Роздільнянському районі Одеської обл. (4) – каб. мамыр "мир, спокій", "тиша".

Момро, 27 носіїв, найбільше у Канівському районі Черкаської обл. (7) – каб. мамыр "мир, спокій", "тиша".

Мурафа, 109 носіїв, найбільше у Галицькому районі Івано-Франківської обл. (52) – каб. морафэ "бежевий".

Сабала, 35 носіїв, найбільше у Борщівському районі Тернопільської обл. (68) – каб. сабала "курный".

Сабій, 81 носій, найбільше у Сімферопольському районі, Крим (68) – каб. сабій "дитя".

Собенко, 235 носіїв, найбільше у Пустомитівському районі Львівської обл. (60) – каб. цоб "віл".

Цибак, 205 носіїв, найбільше у Борщівському районі Тернопільської обл. (52) – каб. цыбэ "волохатий".

Цобенко, 224 носіїв, найбільше у Балтському районі Одеської обл. (74) – каб. цоб "віл".

Шубак, 96 носіїв, найбільше у Старосамбірському районі Львівської обл. (52) – каб. шубакъ "черепаха".


У зв'язку з присутністю черкесів на території України українцям цікаво познайомитись із цим народом. На жаль, в Україні в уківерситетах не вивчаються мови та культура кавзакзьких народів, але через історичні обставини ці теми не могли залишитися поза увагою, і в російській літературі можна знайти багато цікавого про черкесів та інших кавказьких народів у творах Пушкіна Лермонтова, Толстого. При цьому їх взаємовідносини з росіянами подаються з різних позицій. Пушкін вихваляв імперську політику Росії на Кавказі, однак у цілому ставлення до кавказьких народів в інтелектуаному середовищі Росії відрізняється об'єктивністю і в їх характеристиці є такі слова:


Те, що горян відрізняли прекрасні, щеплені ще в дитинстві військові навички, відзначали історики та етнографи, офіцери – учасники Кавказької війни. Так, історик, очевидець подій на Кавказі Н.Ф. Дубровін писав, що найдорожчою для горця була слава лихого молодця, який зробив багато зухвалих вилазок у стан противника і повернувся з багатою здобиччю (Ганич А.А. 2007, 50).


В даний час найбільше черкесів проживає в Йорданії. Там вони опинилися внаслідок насильницької еміграції їхніх предків до Османської імперії після закінчення російсько-кавказької війни XIX століття. Внесок черкесів у становлення йорданської державності був досить високим і гідно оцінений. Історія, культура та мова адигів в Йорданії вивчається в університетах. Представляють інтерес проведені дослідження в галузі психології та педагогіки, які виділяють такі позитивні якості черкеса:


прагнення до лідерства, сумлінність у роботі, віра в себе, наявність високих моральних цінностей, правдивість у словах, чесність у справі, незалежність у думці, сміливість у суперечках, взаємодопомога, жертовність та відданість тому, хто відданий йому, самовідданість та відсутність схильності до самохвалення Якими б не були його особисті досягнення (там же, 255)


Останнім часом намітився інтерес до зв'язків черкесів з Україною (Бубенок О.Б. 2019). Очевидно, це невипадково і черкесько-українські зв'язки мають стати предметом наукових досліджень як складова частина української історії. Зокрема може принести користь вивчення впливу черкесів на становлення запорізького козацтва, первісний центр якого знаходився неподалік античної Ольвії. Фактично соціальних передумов для виникнення військового стану козаків в історії України немає і саме слово козак ніякого коріння в українській мові не має теж. Гадане його запозичення з тюркських мов (Мельничук О.С. 1985, 496; Фасмар Макс. 1967, 158) не має надійного підтвердження, бо в Етимологічному словнику тюркських мов воно взагалі не розглядається (Севортян Е.В. 1974 – 2003), тобто його присутність у них також має бути пояснена запозиченням. Можна припускати, що тюрки запозичили слово казак у черкесів – каб. кIасэ 1. "пізній" 2. "молодший у сім'ї", -гъ – суфікс, що утворює іменники від основ прикметників. Від утвореного слова походить літописна назва черкесів касоги та всіляких незалежних, вільних шукачів пригод та волоцюг. Таке перетворення значення може здаватися дивним і тому вимагає прийнятного пояснення. Для цього слід звернути увагу на положення молодшого сина в сім'ї, що мало місце ще в недалекому минулому, але в колишні часи проявлялося чіткіше:


Наявність більше одного сина у батька вже створює напругу всередині сім'ї, причому йдеться не тільки про двох хлопчиків, а й про первістка та його брата. Ревнощі чи навіть смертельна ворожнеча між ними стала темою незліченних літературних творів з часів Каїна та Авеля. З іншого боку, історично важко довести, що двоє чи навіть більше синів від одного батька можуть мирно розміститися у дорослому секторі свого суспільства (Heinsohn Gunnar. 2006, 21).


Молодші сини зазвичай мають меншу частку спадщини і нижчий суспільний статус у порівнянні зі старшими, що розглядається ними як несправедливість. Не в змозі щось змінити в сім'ї, молодші починають шукати власні шляхи успіху. За певних умов таких юнаків, незадоволених своєю долею, в якомусь суспільстві може виявитися непомірно велика частка і це проявляється в демографічному явищі, яке називається youth bulges, що можна перекласти як "молодіжна опуклість". Об'єднуючись у групи ці молоді люди набувають впевненості у своїй силі і пускаються на ризиковані, авантюрні підприємства з метою досягти швидкого успіху. Гуннар Гайнзон пов'язує активність португальців та іспанців у період географічних відкриттів саме з цим явищем, що мало місце на Перинейському півострові наприкінці 15-го століття. Більше того, така активність молоді мала місце в історії людства неодноразово. Наділена енергією та амбіціями, "надмірна кількість молодих людей з таким самим успіхом, як і завжди, призводить до кривавих експансій, так само як і до створення і руйнування імперій" (Heinson Gunnar. 2006, 11). На численних прикладах різного часу для різних народів він доводить цю тезу і це виглядає досить переконливо.


Такий перекіс у демографічній структурі населення Північного Причорномор'я міг відбутися у період щодо спокійного часу у Східній Європі внаслідок зростання народжуваності та зменшення смертності серед молоді. Не знаходячи застосування своєї енергії у мирній праці, молоді люди знайшли можливість збагачення у грабіжницьких походах відповідно до рис свого національного характеру. Щоб уникнути кримінальної відповідальності з боку влади, вони створювали свої поселення в затишних і недоступних місцях. Це й стало зародженням козацтва, у якому почали шукати притулку всі асоціальні елементи із різних місць Європи. Все це припущення, які ще потребують підтвердження.


Висновки


На прикладі передісторії українців була зроблена спроба довести, що формування етнічних одиниць – це не випадковий, а обумовлений геологічною історією Землі процес. Геологи знають, що розломи в земній корі і, особливо, розломні зони з пониженням від найвищих точок до рівня моря зумовили конфігурацію гідрологічної мережі водних потоків. В деяких місцях річкова система утворює обмежені водними потоками ареали приблизно однакового розміру. Творець цілеспрямовано формував поверхню Землі за допомогою геологічних процесів таким чином, щоб на протязі часу вони спричинили формування людського суспільство як сукупність етнічних одиниць. В цьому проявляється ідея структурування, яка закладається при проектуванні будь-якої складної системи.

Відповідно до ідеї загального структурування людське суспільство також повинно бути структуроване, але не тільки у матеріальній складовій але і в духовній. Загальний аналіз явищ людської історії показує, що воно розвивається у напрямку гуманізації, але сучасна ситуація в світі переконує, що ліберальна гуманізація, характерна для західного суспільства, приводить його до системної кризи. Ліберальна ідеологія проголошує вищими цінностями права і свободу особистості. Однак індивід може бути байдужий до колективних інтересів людей, об'єднаних на основі широкої різноманітності ознак і ідей, тим більше він байдужий до проблем людства в цілому як невпорядкованого скупчення різних індивідів. Це дає підстави думати, що в майбутньому ідея гуманізації має бути структурована з врахуванням соціально-культурного і освітньо-кваліфікаційного рівня членів суспільства. Ця ідея в корні суперечить процесу глобалізації, який має місце на Заході.

Процес глобалізації також суперечить іншій ідеї Творця, а саме ідеї поліморфізму, який ми спостерігаємо і в природі, і в людському суспільстві також. Цій ідеї дуже добре відповідає процес походження і становлення української нації. Цей процес продовжується до сих пір, і війнв з Росією це підтверджує. Мова, яка обумовила створення етносів, вже не грає тої рішаючої долі як колись. На перші місця виходять виходять інші духовні цінності, які зворотнім зв'яком впливають і на розвиток української мови.

Присутність на території України в прадавні часи германців, булгар, курдів і черкесів засвідчена різними фактами. З поданого матеріалу видно, що етногенез українського народу унікальний. В процесі його формування, крім названих, брали участь також інші народи, всі вони лишили українцям свій генетичний спадок. Він настільки різноманітний, що важко знайти в світі нарід настільки складного етногенезу. Хоча багато народів теж мають різні складові, але їх консолідація відбувалася в одній державі або на чітко обмеженій території і не на прохідному дворі, на якому весь час проживали українці.

Етнопсихологія кожного народу визначається певним набором геном, які в ньому превалюють. Різноманітність генетичного матеріалу українців не дає можливості читко визначити типові риси українського характеру. Українські дослідники, такі як Дмитро Донцов, Юрій Липа, Вячеслав Липинський та інші виділяли в ньому таки чотири типи соціопсихічі риси – нордійці, понтійці, остійці і динарці і давали їм свої характеристики не без ностальгічної романтики. Важко назвати такий поділ науковим без використання певного методу досліджень, скоріше він просто інтуїтивний і ґрунтується на власних спостереженнях, а також на аналізі історичних фактів і літератури. Тим не менше, такий поділ дещо нагадує визначений в цій роботі склад народів, які брали участь в формуванні народу українського. Германський генетичний спадок можна віднести до нордійського, булгарський – до остійського, курдський – до понтійського або динарського, але що в українцях може бути типово слов’янського, лишається невідомим. Принагідно треба зазначити, що популярні думки про трипільців або скіфів як предків українців є помилковими. Незважаючи на культурно-мовний субстрат, генетично і трипільці, і скіфі, і українці – це різні народи.

Вивчення етнопсихології українців різними методами приводить до того самого висновку – українці мають суперечливий характер. Думка про те, що українцям буває складно між собою домовитись, існує давно і знайшла відображення в анекдотах, але і в аналізі політичного життя України. При цьому мається на увазі якась типова українська впертість, але це не риса характеру, а відданість різному світобаченню, сформованому далекими предками. І тут справа не тільки в генетиці. Основи поведінки людей і всього, що з нею пов’язане, криються не тільки в генетичному коді, але і в еволюційній психології. Обидва підходи подібні в тому, що у формуванні поведінки, думок і емоцій людини бере участь не тільки її природа, але і виховання. Тобто психологічні риси людей можуть бути не тільки успадковані, але і набуті. З рештою, в цьому нічого нового нема, але важливим є саме існування еволюційної психології як науки. Саме вона може запропонувати методи виховання у людей бажаних рис характеру. Однак, крім рис характеру, які можуть бути успадкованими і набутими, поведінку людини визначає також темперамент, який тільки успадковується. Певною особливістю темпераменту українці не відзначаються, і це також ускладнює взаєморозуміння. Виходячи з усього цього, виховання в українців толерантності до іншої думки має мати пріоритетний характер. Толерантність в сучасному світі цінується високо, але в Україні вона би мала бути поставлена на рівень державної політики з науковим поясненням існуючої проблеми. Така політика могла би бути прикладом мирного співіснування народів в усьому світі.

Однак треба відзначити, що надмірність різноманітності генетичного матеріалу в українців має той позитивний момент, що вона допомагає людям пристосовуватися до нових умов існування. В наш час, коли ці умови міняються дуже швидко, така особливість українців дає їм шанс.

Додатки

Етнічність трипільців

Тюрки як носії культур шнурової кераміки

Міграції індоєвропейських племен в світлі мовних відповідностей

Англосакси в Східній Європі

Кіммерійці

Генезис скіфської культури

Субстратні явища в етногенетичних процесах

Загальна просторово-часова картина етногенетичних процесів у Східній Європі


Часові рамки Територія
Басейн Прип’яті Між Дніпром і Карпатами По берегах Сожу, Десни і Сейму Між Доном і Волгою Між Дніпром і Доном
До 5-го тисяч. до н.е. протоєвропейці трипільці протоєвропейці протоєвропейці протоєвропейці
5-3-е тисяч. до н.е. індоєвропейці трипільці індоєвропейці фінно-угри тюрки
2-тисяч. германські племена фракіці, фрігійці, вірмени іранські племена фінно-угри, тюрки іранські племена, англо-сакси, фінно-угри
1-е тисяч. до н.е. балти балти, кіммеріці, скіфи балти фінно-угри, тюрки, анло-сакси англо-сакси, скіфи